Тетяна Буйницька. Середовище філологів-германістів 1940-1970-их рр. Спогади про навчання, захист дисертації й керування факультетом

– Тетяно Олексіївно, чи могли б Ви розповісти про своїх батьків, ранні роки, як Ви обрали німецьку філологію, Львівський університет?

– Я не обрала німецьку філологію, а абсолютно випадково на неї попала. Я народилася в Житомирі, обласному місті, в родині юриста. Мій тато був адвокатом, працював багато років адвокатом в обласній юридичній консультації. Моя мама не працювала, поки тато був. Я дуже рано втратила тата – у дванадцять років. Тоді мамі прийшлося працювати. Вона мала освіту, була санітарним працівником, працювала в санстанції міста. Ми з мамою пережили окупацію Житомира, два роки з лишком. До війни я закінчила вісім класів. Під час окупації не було, звичайно, ніяких шкіл. Спочатку працював один будівельний технікум, єдиний в Житомирі, куди всі мої подруги поступили, хто хотів просто вчитися, хоч чимось займатися. В нас нічого не працювало, були закриті всі магазини, не працювали базари, не курсували гроші. Ми жили у світі, де нічого нема, де якось виживають люди. Але оскільки ми майже рік провчилися в технікумі (1941-ий, до весни 1942-го), то нам сказали прийти на геодезичну практику. І ми так почали перший день (на річці Тетерів, туди нас завів викладач) робити геодезичні виміри. А потім хтось підійшов до нашого викладача, і він нам каже: «Йдіть негайно всі додому. Більше, як вас будуть викликати на практику, не приходьте. Тому що тих, кому вже є сімнадцять років, німці завтра будуть вивозити на роботу в Німеччину». Мені не було, правда, сімнадцяти років, але я, звичайно, більше ніколи туди не пішла. Думаю, що мої товариші також не пішли. Знаю, що наші хлопці – їх було небагато (скільки їм було років – чи п’ятнадцять, чи шістнадцять, чи сімнадцять) – всі пішли в партизани. Так що я їх вже взагалі ніколи не побачила. У місто вони, може, повернулися, але я вже не бачила. Наша армія два рази звільняла Житомир. І коли перший раз наші прийшли, то німці, мені здається, кинули танковий полк з Африки. Тому вони знову ввірвалися у місто, а наша армія почала відступати. Моя мама не виносила вже тих бомбардувань, тої стрільби, в неї здали нерви. Я говорила: «Мама, сиди біля мене, нічого не станеться, бо зі мною нічого не станеться». І ми пішли з нашою армією в сторону Києва, назад. І так ми йшли, йшли по тих полях. Я одне поле ніколи не забуду. Там, видно, тільки-но бій був, і я наступила на якусь відірвану руку. Десь у якійсь хаті ми ночували. Добре, що ми з неї вийшли, сіли в окопчик біля хати, бо в ту хату попав танковий снаряд. Почало так горіти! Разом з нами там сидів дідок, господар цієї хати, і так по-філософськи нам говорив: «Так, якщо вітер повіє у ту сторону від нас, то той зруб (а то дерев’яна хата була) впаде не на нас, а якщо звідти – то впаде на нас». І ми дочекалися – таки впало не на нас. Правда, наша армія кинула в бій новий танковий полк. Ми бачили, як вона пішла вперед. Тряслась земля, але вона таки відігнала німців. І армія пішла вперед, і ми з нею знову прийшли в Житомир. Це вже був новий рік – 1944-ий. І я пішла, нарешті, в школу. Але оскільки я фактично два роки пропустила, то вирішила йти в десятий клас, а дев’ятий пропустити. Але у свою школу не можу з’явитись, бо мені скажуть: «Що це ти в десятий? А де твій дев’ятий клас?» І я пішла в іншу школу. Я пішла в сьому школу. В сьомій школі мій дядько був завучем. Він каже: «Ти то витримаєш, без дев’ятого класу?» Я кажу: «Витримаю!» Ну, я закінчила десятий клас. Але дуже пізно, бо з січня ми почали вчитися, – закінчила в кінці серпня. В мене все життя були прекрасні вчителі в школі – освічені, благородні. Я так багато завдячую моїй класній керівничці – Ксенії Григорівні Зберановській (російська мова й література). Яка то благородна людина була! Яка освічена! Вона, мабуть, навчила мене літератури на все життя і любові до літератури, до мови. Ну, я вважала, що література і мова – це не фах, це ж насолода – читати. Я за два роки окупації вичитала все, що було. Де в кого були домашні бібліотеки. Я вичитала всю французьку літературу в перекладі. Тому що в моєї хресної якраз була французька й англійська література в перекладі. Я все те повичитувала. Італійську, античну – що я тільки не читала. Не було що робити. Сиділа вдома і читала. Я рано навчилася читати – в чотири роки вже досить вільно читала.

Хочу сказати кілька слів про мого тата. Я – татова дочка. Хоч я втратила його у дванадцять років, але тато в мене, мабуть, заклав певні основи. Мій тато дуже добре знав французьку, латинську мови. Він закінчив Варшавський університет в 1916 році, працював потім адвокатом. Так мені завжди говорив: «Людина народилася для праці. Людина без праці не може існувати. В неї тоді пусте життя. Що її тоді буде приваблювати? Так що не лінуйся – все життя працюй! А до того ж, людина повинна ще обов’язково бути освіченою». Він щось так надіявся на нове життя.

Вернуся до 1944 року. Я поїхала до Києва поступати на навчання. Я була твердо впевнена, що буду інженером. У мене був блискучий вчитель фізики. Ми його просто обожнювали. Старша людина, яка захоплювала нас теорією фізики й практичними експериментами. У школі не було нічого, він з якихось уламків робив апарати. Школа була пуста, нічого в нас не було, зошитів не було, ми писали на обгортному папері. У мене була домова книга, незаповнена, яку мені дала мама. Олівців не було. Проте не було вже в нас війни. І це було таке щастя неописуєме, яке тепер ніхто не розуміє. Було байдуже, що ти не маєш хліба. Це був такий щасливий період мого життя! 1944-ий, 1945-ий. Поки я звикла, що я вже людина, бо в окупації ти – не людина, з тобою роблять, що хочуть. Отже, я поїхала до Києва. Але Київ звільнили значно раніше, і вже, в основному, закінчився прийом в інститут. В Політехнічному інституті, куди я хотіла поступати, вже не було місць. Єдиний факультет, який приймав, був цементний факультет. Але мішати цемент – того я не хочу, а в архітектурному інституті були ще місця. Я думаю: піду в архітектурний, вчитись мені все одно треба. Я пішла в архітектурний, здала документи. Вони з радістю прийняли, бо набору майже не було. Це був кінець серпня 1944-го року. Я в тітки (в мене там тітка була, моєї мами) переночувала, вночі майже не спала. Була дуже серйозною дівчиною. Думаю так, порівнюючи зараз моїх студентів – вони стали більш легковажні. Можливо, такий період життя був. Мене він зробив дорослою. Я подумала: який з мене архітектор? Я не орієнтуюся так добре в просторі, зовсім не вмію малювати. Який з мене архітектор? Це ж сором. Як я можу поступати? Я зранку пішла забирати документи. Мені сказали: «Зась! Ідіть до ректора». Я пішла до ректора, йому це все пояснила. Він слухав, вмовляв мене: «Але ж креслити Ви вмієте. Ось у Вас в атестаті п’ять стоїть за креслення. Будете в архітектурі». Я кажу: «Що, в конторі сидіти й чиєсь креслити? Ніколи в житті». Він так подивився і каже (по-російськи зі мною розмовляв): «Вы прекрасная девушка, но я Вас отпускаю».

Я вернулася в Житомир. У нас було тільки два інститути. Був Педагогічний, на який я категорично не хотіла поступати. «Викладачем і лікарем, – говорила своїй мамі, – я в житті не буду, це каторжна робота. І одна, і друга. Я такого не хочу. Я хочу щось творче!» Я вступила в Сільськогосподарський інститут на механічний факультет. Якби навчання почалося з математики та фізики, я, мабуть, і залишилася б. Бо я вирішила так (раніше я запитала в Київському інституті: «Якщо я закінчу перший рік, то я можу перевестись до вас на другий?» Вони кажуть: «Можеш, якщо буде різниця не більше трьох предметів»): закінчити механічний факультет (буде математика і фізика, хоч і не буде електроніки чи чогось подібного) і перевестися в Київ. Бо мені ж близько – сто двадцять кілометрів. Тоді вже почали автобуси ходити. Якби так було! А почалося з ботаніки та зоології, чого я не любила. Ті кості тварини, корови, свиней, ще щось таке… У мене почався такий песимізм. Думаю, що ж це я буду робити? Це ж катастрофа, я цього нічого не хочу. Тут я читаю в обласній газеті, що Львівський університет продовжує набір на всі факультети. Мамі кажу: «Я їду до Львова!» Мама на це: «Категорично ні! За чотириста з лишком кілометрів? Що тебе туди несе? Якщо ти вже хотіла, то кінчай перший курс і переводься до Києва». Але, на щастя, батька моєї подруги переводили до Львова (тут не було спеціалістів, почалися переводи спеціалістів до Львова). Її мама прийшла до моєї й каже: «Відпустіть. І моя дочка поїде. Вони вже і так втратили час». А я вже два місяці провчилася, це вже був листопад. І ми таки вмовили мою маму.

Я й моїх дві подружки, нас троє, поїздів нема… Ідуть військові ешелони, але потрохи беруть людей, хто приїжджає. І ми в солдатському вагоні доїхали. Згадую про тих лицарів, солдатів з фронту. Як вони нас доглядали! І за кип’ятком бігали, і свої пайки відкрили. Ми вперше поїли м’яса тоді, в тих консервах, за два з лишком роки. Приїхали до Львова. Але скажу ще, як було з документами. Я приходжу до інституту, кажу, щоб віддали документи, бо буду вступати у Львівський університет. А вони кажуть: «А ні! Ви вчитесь, ото й вчіться! Якщо ні – поїдете на трудовий фронт. Ми будуємо, відбудовуємо, будете будувати, якщо не хочете навчатися». Іду в канцелярію і прошу видати довідку, що я – студентка першого курсу. Тут мені не можуть відмовити. Вони мені видали довідку, що я студентка. Я посилаю у Львівський університет цю єдину довідку і заяву з проханням зарахувати мене на фізико-математичний факультет (так він тоді називався). І одержую дуже швидко відповідь: Ви зараховані до Львівського університету, забезпечуєтеся гуртожитком, прибувайте як можна швидше. Я приїжджаю, така задоволена. А вони кажуть, що на фізико-математичний перебір, ми Вас зарахували на англійську філологію. Я кажу: «Та Ви що? Я ніколи в житті не вчила англійської мови. Вчила французьку, німецьку, бо їздила по школах, але я ніколи не вчила англійську». – «Нічого! Там набрана група студентів, які в школі вчили німецьку мову. Так що не хвилюйтеся». Але вернутися я вже не можу, не можу появитися в інституті, бо я втекла просто. Так що я вчуся на англійській філології. Вже місяць. Я задоволена, мова – легка, мені так легко дається, вже перша студентка на тій англійській філології. Уже я себе вмовила, що філологія теж може бути фахом, не тільки задоволенням. У черговий раз приходжу на лекцію, а мені староста каже: «Розумієш, п’ять осіб (називає прізвища), які пізніше приїхали, переведені наказом на французьку філологію, тому що там лише дві особи». Кажу: «Що? Я поступала на фізику, мене зарахували на англійську, а тепер – на французьку філологію? Я іду до ректора». Пішла до ректора. Бєлякевич Іван Іванович, яка прекрасна людина! Потім з ним в добрих відносинах була, він довгі роки завідував кафедрою нової та новітньої історії. Тоді він тільки з фронту прийшов, був у військовому одязі. Студенти, хто хотів, ходили до нього. Тільки секретарці скажи, що записуєшся – і йди. Отак ми всі до нього ходили стадом, аж соромно тепер згадати. Я йому це все пояснюю. Він мені каже: «Розумієте, немає студентів, а ми ж повинні французьку філологію мати». А я не хочу категорично. Розказала йому те все: «В школі я німецьку вчила, тепер англійську вчу, а зараз буду ще й французьку починати?» – «Ах, ти в школі німецьку вчила?» Все – на німецьку філологію. «Це єдине, що я тобі можу зробити – на німецьку». Я кажу: «Я не хочу тої німецької, я її не знаю». – «А в атестаті що?» – «А в атестаті п’ять, але то таке». Бо що ми робили? Напишемо переклад, прочитаємо – уже п’ять. Нас дуже добре навчали, але щодо іноземної, то якось не попадалося доброго вчителя. І ми так, як папуги, щось там вчили. А, тим більше, та окупація. Ну, не хотіла я тої німецької мови категорично. А що робити? Назад не поїду. Я прийшла – тридцять шість осіб, десь, може, двадцять п’ять – польки, які закінчили гімназію, які на десять, дванадцять, чотирнадцять, на п’ятнадцять, навіть на двадцять років старші від мене. Мені здалося, що вільно говорять німецькою мовою. Я навіть не розумію, що вони говорять. Викладач Роздольський (я йому кланяюся до землі) мене зразу почав посилати пасти коней (сміється). Я не знала нічого в німецькій мові. З радянської школи нас, може, було осіб чотирнадцять. Всі переводилися на інші факультети й так стадом ходили по черзі до ректора і просилися: одна – на російську філологію, одна – на юридичний і так далі. Я теж ходжу. Вже так йому сказала: «Переведіть мене, куди хочете, тільки заберіть мене з німецької. Я там найдурніша!» Нарешті я йому набридла. Він каже: «Сядь! Я з тобою поговорю! Ти що, не можеш вивчити німецьку мову?» Кажу: «Не можу, там така граматика складна». Розмовляв зі мною досить довго і сказав так: «Спробуй! Спробуй цей рік, до червня. Якщо ти в червні прийдеш і скажеш, що ти не в стані або зовсім не хочеш, я переводжу тебе на факультет, який хочеш. Домовилися?» Мені то так сподобалося. Кажу: «Домовилися!» Я пізно приїхала, майже не навчалася на тій німецькій філології перший семестр, а тут вже сесія, січень. Я здала три предмети: античну літературу, вступ до мовознавства, вступ до літературознавства. А в мене було відтермінування до 15 березня, й німецьку я відклала до 15 березня. Поїхала додому і мамі то все розказую: «Граматика така, то все таке… Я там найдурніша». Мама каже: «Ти б відкрила граматику спочатку. Інші студенти спочатку знають, а ти сіла всередину. Та, звичайно, ти ж початків не знаєш». Я два тижні була вдома і за два тижні зрозуміла всю ту граматику. Я підійшла до неї якось інакше. Бачу, це чиста математика, можна математично запам’ятовувати. Я граматику полюбила до цього часу. Дуже люблю її пояснювати. Студенти кажуть, що я дуже зрозуміло їм завжди все пояснюю. Але ж лексику я була не в стані опанувати. Я вивчила на пам’ять. Пам’ять в мене була, можна сказати, непогана. Мені дівчата давали сторінку два рази читати – я майже всю могла сказати напам’ять. Я так все і повивчала і пішла 15 березня здавати, молячись, щоби була трієчка, щоби не та двійка. Михайло Іванович слухає мене, питає, дуже довго завжди нас питав, і каже: «Ви не знаєте мови. Але ж Ви мені прекрасно відповідаєте. Як це так?» А я думаю: ти мене запитай, що означають ті слова. Він не додумався запитати. Побачив би, які мої знання. Поставив чотири. Я не повірила. Дивлюся, а він мені пише «добре». Я вийшла, мої дівчата під дверима мене чекали. Питають: «Ну що, Таня, три, так?» – «Та ні, чотири!» – «Та не може бути». – «Подивіться». На четвертому курсі, літом, в червні, я одержала теж чотири. Але це вже було «чотири» таке, яке я вимагаю від студентів. Коли я з ним працювала, він одного разу мені сказав: «Sie waren immer meine beste Studentin». Я кажу: «Ні, Михайле Івановичу, я на першому курсі найгірша була». Він в то не міг повірити.

Які в мене ще були викладачі, крім Михайла Івановича Роздольського? Михайло Іванович закінчив університет у Ґраці, був без ступеня, він був гімназіальний викладач, прийшов до нас з гімназії. У нього була, мабуть, стара система навчання, але та система, яка давала знання. Якщо була тема, то ця тема була повторена у різних варіантах. Ми писали і домашні твори, і в авдиторії, були усні діалоги. Було обов’язковим знання письменника: хто він такий, яка тема, які інші твори і так далі. Він нас насичував інформацією, крім знань з німецької мови. Був надзвичайно талановитим викладачем. Я з великою любов’ю його згадую. Ну, і інші в мене були викладачі. У мене ще не було Богдана Михайловича Задорожного. Він мене не навчав ніколи, він був в аспірантурі, коли я була студентка. Він потім зі мною працював. Але в мене були інші гарні викладачі: Лушпинський Платон Леонтійович, який навчав мене Mittelhochdeutsch – середньоверхньонімецької мови. В нас інакше було, ми вивчали історію мови дуже детально, починаючи з готської мови. Стефанія Федорівна Пелиньо в мене готську мову читала. Потім Ірина Юліанівна Гузар викладала історію мови. Вона не дуже цікаво читала, але була дуже освіченою людиною. Була трохи стандартною в поясненнях. Читала в нас також німецьку літературу. Дуже багато мала глибоких знань, але не вміла привабити нас, не порівняти з проф. Чичеріним. У нашій програмі були чотири літератури: українська, російська, німецька і зарубіжна. Якщо я не помиляюся, російську літературу почав нам читати Осмоловський (працював на російській кафедрі). Блискуче! Хоча він і читав найбільш непривабливу літературу. Тобто, це були сказання, різні билини, перша художня література. Але як ми зна́ли літературу! Ми ж це все читали. Українську викладав Дуліба, потім – десь в іншому інституті читав (я іноді його зустрічала). Мінялися викладачі з української літератури, я не запам’ятала всіх. У нас широко читали літературу – до п’ятого курсу. А проф. Чичерін читав зарубіжну літературу. І читав блискуче! В нас, між іншим, починав читати (Чичерін ще не приїхав, він приїхав пізніше) на першому курсі Михайло Іванович Рудницький. Людина цікава надзвичайно. Але в нього певні літературні процеси базувалися на коханні. Нам це дуже подобалося на першому курсі. То ще й література така була – лицарська, а потім Відродження. Читав цікаво. Може, не так детально – вибирав найбільш цікаві сторінки. Нам то подобалося, звичайно. Все одно, він широко нас знайомив з літературою. Дещо специфічно читав, але для нас, першокурсників, гарно. А з другого курсу вже почав читати лекції проф. Чичерін, читав другий, третій, четвертий, п’ятий курси. І останній мій державний іспит – також була зарубіжна література. Німецьку літературу в нас чотири роки читали. Але окремо німецьку на державний іспит не виносили, а загальну зарубіжну. Так що ми всю зарубіжну літературу вивчали дуже детально. Не так, як тепер. В нас і українська, і російська викладалися широко, і німецька детальніше подана була. А зарубіжна – ще й театрально, бо Олексій Володимирович був як актор на сцені. Ми бігли в авдиторію (тоді називалася зал Коперника, біля Актового залу), як до театру. До нас приходили студенти з Політехнічного інституту, фізико-математичного факультету. Всі спеціально бігли – як почули пару разів, то йшли. І ми бігли, бо вони собі посідають попереду, а ми там на гальорці повинні були сидіти. А це ж наш предмет, який ми повинні здавати. Ми навіть в буфет не заскакували. Бо потім у нас на старших курсах якийсь буфет був, спочатку нічого не було, не було що в той буфет давати. Взагалі, столова наша була там, де зараз Пузата хата. Це була наша студентська столова. Я на все життя зненавиділа ту перлову кашу на воді, перловки не можу бачити. Але на друге нам обов’язково її давали в столовій (ми талончики мали, бо ніде нічого не було, магазинів ще не було), ми отримували також буханку хліба на сім днів. Ми так різали на сім кусочків і в п’ятницю з’їдали останній. Так що у суботу-неділю – хліба уже нема. Ріжеш, думаєш, що витримаєш, але не виходить. Але то було нічого, все одно було прекрасно, бо ти навчався. Ти був у своїй країні. Це було зовсім інше. Тому ми, мабуть, залишилися такими патріотами. Кличе Батьківщина – і ти йдеш. Так у нас воно було.

– Тетяно Олексіївно, після навчання Ви залишилися працювати в університеті.

– Так, лаборанткою.

– Працювали на кафедрі німецької філології. Розкажіть, будь ласка, про це середовище 1950-их – 1960-их років.

– Добре. Я працювала на кафедрі з тими викладачами, більшість яких одержала освіту до 1939 року. Але деякі, молодші, закінчили навчання в 1939 році. Наприклад, О. Ф. Ріпецька, М. Ю. Яцикевич уже мали радянський диплом. Але старші, наприклад, Кащій Стелла Едуардівна, Гузар Ірина Юліанівна, Скрипій Ольга Семенівна, мали польський диплом. Вони всі були фахово дуже добре підготовленими викладачами. У них, як би Вам сказати, мабуть, не було політично-соціальної освіти, яку ми всі мали в Радянському Союзі. Тому, їм, мабуть, важко було спочатку сприймати новий напрямок освіти. Всі вони були дуже виховані люди, приємні люди в нашому викладацькому середовищі. Вони його, фактично, створювали, перші його створювали. Що вони, як мені здається, дали нашому викладацькому середовищу й університетові? Ту відданість професії. Це в них було. Те, що їм потрібно було виконувати, вони робили просто прекрасно. Вони не могли якихось звітів написати, які вже почали вимагати. Я за них почала писати ті звіти, ті всі підрахунки годин. Вони мені всі казали: «Танічка, ми того не можемо». Кажу: «Дайте мені, що ви там хочете, я це зроблю». Так що я всім їм помагала писати ті всі непотрібні папери. Ну, а так вони були зацікавлені в роботі. Наприклад, Ольга Семенівна Скрипій організувала драматичний гурток на кафедрі. Богдан Васильович Максимчук потім там був перший актор. Ставили п’єси і Шиллера, і інших німецьких письменників, драматургів. В нас, звичайно, був дуже гарний науковий гурток. Його вів О. В. Чичерін. Це був блискучий гурток. Навіть коли я вже була лаборанткою, я все одно ходила на той гурток. Бо я вирішила, що на майбутнє буду писати дисертацію по літературі. Так я і обрала. Познайомилася з працями Еґона Ервіна Кіша. Подумала, що надзвичайно цікава публіцистика, і буду займатися публіцистикою. Знала романну творчість, з неї почала. О. В. Чичерін мені говорив: «Займайтеся романом!» Я кажу: «Ні, все-таки, переходжу в публіцистику, вона мене приваблює якоюсь життєвою активністю». А також гумором, який завжди зустрічаєш в публіцистиці. Гурток був великий і дуже активний. Мені здається, що він дуже сприяв. Такого в нас тепер немає. Ми тепер обмежені ще й в авдиторіях. А тоді ввечері були вільні авдиторії. А якщо є гурток, то ти, хочеш-не-хочеш, на вулиці не сядеш. Ось такі прості речі можуть нас гальмувати в цьому розвитку. Деякі викладачі були трохи схоластичні у своїх вимогах. Це було, мабуть, від старої гімназіальної системи, де викладач панував, ніякого панібратства, ніяких «Таня», «Оля», як тепер. Нас звали: «Буйницька», «Чернявська», «Тимощук» і так далі. М. І. Роздольський, який потім уже не посилав нас пасти коней, ми вже щось знали, змінив трохи відношення. Він з гімназії перейшов, де, як мені потім мої колеги, які навчалися в гімназії, розказували, викладачі були досить віддалені від учнів. Їх, мабуть, здивувала політично-соціальна скерованість радянської науки. Я думаю, що того вони, може, і не сприйняли, цього і не потрібно їм було. Вони давали інші знання – базові й глибокі. Я їх шаную всіх, не дивлячись на щось іноді негативне. Мені здається, що вони, все-таки, дали такий «гарт» нашому колективу. На нашій кафедрі Богдан Михайлович Задорожний був лицарем науки й лицарем германістики. Я кажу, що мене формували в першу чергу Ксенія Григорівна Зберановська і інші мої шкільні вчителі. Але Богдан Михайлович – відданістю науці, чистотою відношення до неї. Він ніколи в житті не сказав на дисертацію: «Ну, так… але може бути», як я тепер іноді чую. (Мене це коробить до цього часу. І, на щастя, Богдана Васильовича Максимчука). Ми того не виносимо, щоб – «ну, якось, може, не бездоганно, але якось». А я звикла, що має бути бездоганно, і цього мене навчив проф. Задорожний. Він прийшов завідувати нашою кафедрою після К. Е. Виноградової. Вона коротко була, не хотіла завідувати, але не було кому. Такий період був, чекали, властиво, закінчення аспірантури Богданом Михайловичем, планували, що він буде завідувати. Він закінчив аспірантуру, захистився, і зразу його призначили завідувачем кафедри. І вона з радістю пішла. Вона викладала фонетику німецької мови, була кандидатом наук, доцентом. Наукою, як я бачила, не хотіла займатися, але була приємною особою, внесла щось інше в наш колектив. Власне вона мене взяла на роботу. Бо мене лишили в аспірантуру ніби, а аспірантури не було на цей час – не дали для філологів, дали лише технічним наукам, здається, а на філологію ні. І я опинилася без роботи… І раптом вже вересень, всі працюють, а я ні. А в мене катастрофа, в мене одна мама, яка має фельдшерську, дуже маленьку, зарплату – 450 карбованців. На все життя запам’ятала, бо і я одержала, як лаборант, 450 карбованців. Моя підвищена стипендія на п’ятому курсі була 475 карбованців, а зарплата лаборанта – лише 450. Але ми з мамою вдвох якось змогли жити, нічого, було добре, я вже працювала, було навіть прекрасно. Я працювала вже, полюбила ту німецьку мову. Філологію, звичайно, я завжди любила. І якось прижилася, мабуть, в цьому колективі. Хоча, можете зрозуміти, все-таки, мене: я все ж спочатку відчувала, що я зі сходу. Не чула до себе ніякої відрази, але я була не з того суспільства. Я була з радянського суспільства, а для них воно тоді було чуже. Хоча до мене всі прекрасно ставилися – нічого не можу сказати. І я до всіх також. Я звикла до їхньої ментальності. Мене вона не вражала, і я це зрозуміла – коли людина народжена в одному суспільстві, а ти – в іншому, будуть певні розбіжності, але коли ви робите одну справу віддано – ви не відчуваєте цього. Мені пощастило, бо я взагалі в житті зустрічала добрих людей.

– Тетяно Олексіївно, у 1967 році Ви захистили кандидатську дисертацію. Розкажіть, будь ласка, як відбувалася підготовка роботи і її захист.

– Я не була в аспірантурі ніколи. Тоді моя активна натура всіх приваблювала тим, що мною можна якусь дірку заткнути. У нас була дуже велика стінгазета, прекрасна, виходила двічі чи тричі на рік. Дуже велике полотно, але там завжди обов’язково був гумор. І мене колись намалювали так: вирізали моє обличчя з якогось фото, а від нього – сім стріл, на них навантажені вози з моїми дорученнями: культмасовий сектор веду, гуртки якісь веду, влаштовую виступи студентів в Турківському районі і т. д. і т. п. Як я встигала що-небудь взагалі? Мене через два роки перевели у викладачі, а навантаження було 1200 годин. Наша німецька кафедра обслуговувала тоді всі факультети, бо не було ще аж так багато студентів. І я спочатку мала і хімію, і біологію, і математику, і фізику (тоді вже розділили факультет на математичний і фізичний). І я бігала так: перша пара – на філологію, друга – на історичний, а третя – на хімічний. А потім ввечері приходжу, бо в мене були ще дві пари на вечірньому відділенні історичного факультету. На вечірньому пари закінчувалися двадцять по десятій. Я цілі дні була зайнята. Мене вдома ніхто не бачив, це точно. Коли я вже вийшла заміж, і в мене народився син, моя мама мені говорила: «Ти так іноді ввечері прийдеш, а син запитає, якщо він не засне, що це за тьотя до нас ввечері, так зрідка, приходить?» Тільки, може, така моя невгамовна натура і таке щастя, що я вчуся, що я працюю, що я пережила ту страшну війну мене тримали в нормі. Це щастя мене ніколи не покидає. Якщо хтось посягає на дев’яте травня, то мене як ножем ріжуть. Це для мене найщасливіше свято, іншого я не знаю. Люди, які не пережили війну, не можуть цього збагнути. Я розумію людей, яким це байдуже. Але мені це абсолютно не байдуже. Думаю, що перше завдання, хто в нас до влади не прийшов би, – те, що робиться, припинити на віки вічні, бо треба на людей вважати. Вони втрачають душу. Бо на війні, якщо не загинув, то втрачаєш душу, і це треба розуміти.

І така моя невгамовна діяльність не давала мені працювати науково. Я вночі щось читала, щось робила. Я перейшла на лінгвостилістику. Саме головне я Вам не сказала – Анна Яківна Мюллер до нас приїхала. Її чоловік, який прийшов з фронту, був доцентом географічного факультету. Його скерували до нашого університету, і вона приїхала разом з ним. Вона за походженням німка, думаю, що десь з прибалтійських німців. Але народилася в Петербурзі й жила в Ленінграді, потім була евакуйована під час блокади. Коли чоловік прийшов з фронту, їх перевели сюди. І вона в нас почала працювати. Вона спочатку не була кандидатом наук. Була надзвичайно емоційною людиною. Читала в нас стилістику і методику. Методики не дуже любили, це було помітно. Але стилістику обожнювали. Я після неї почала читати стилістику. Вона нас так захопила лінгвостилістикою. Лінгвостилістика тоді, у 1950-ті роки, розвивалася. Вона мені говорила (я вирішила писати роботу в галузі літератури), що треба писати в лінгвостилістиці. Це і література, це і мова. «Ви ж, – каже, – будете працювати на кафедрі мовній, значить, Вам треба і те знати, і те. І я так від проф. Чичеріна відійшла до Анни Яківни Мюллер. Вона в мене керівником була. Була надзвичайною людиною: доброзичливою, порядною, дуже освіченою. Доброзичливою до крайності. Іноді вона могла ставити ні за що відмінну оцінку, тому що людина їй щось дуже емоційно розказала. Входила до нас обов’язково з якимось віршем. Відкриваються двері, заходить Анна Яківна Мюллер: «Frühling lässt sein blaues Band… А хто це написав?» А ми не знаємо (сміється). Почала мною керувати, захопила мене лінгвостилістикою. Вона запровадила лінгвостилістику на нашій кафедрі. Я написала колись статтю про її творчість. Я ходжу до неї на могилу, вона похована недалеко від моєї мами. Вона була надзвичайно впливовою людиною, своєю емоційністю. Вона багато допомогла Богдану Васильовичу, дуже його любила як студента. Після того, як вона мене скерувала, я почала так більш систематично щось писати по частинах.

Не пам’ятаю вже як, але раптом мене викликають, здається, в навчальну частину, і кажуть, що є можливість дати пів року наукової відпустки. Я кажу: «Не може бути!» – «Так, можемо дати, для завершення дисертації». Думаю, яке завершення, то таке періодичне писання, мені почати треба, а не завершувати. Дійсно, мені дали навіть рік. І я не ходила в університет, не працювала, писала дисертацію. Я не закінчила, звичайно, її за рік. У мене був зібраний матеріал. А потім з кожним разом я якийсь новий матеріал шукала, міняла напрямок, поки «в’їхала» у ту тему. Тема була цікава. Еґон Ервін Кіш – блискучий репортажист. Звичайно, я взяла гумор і сатиру в його репортажах. Мені прийшлося базу гумору і сатири вивчати, з основ, мовні засоби, не просто естетику, а мовні виражальні засоби. Тому мені, звичайно, прийшлося багато працювати додатково. Але я десь через рік після відпустки захистила дисертацію. Я тоді знову вийшла на роботу, в мене знову було повно лекцій. Але в мене вже йшла та робота, тому що я була в руслі. Я ночами сиділа, до третьої ночі, субота була вільна (в суботу ми вже перестали працювати, раніше і в суботу мали лекції). Я могла в бібліотеці сидіти, бо жила тоді в однокімнатній квартирі, де не могла працювати, мені треба було з хати тікати. Я завжди сиділа в бібліотеці, в студентському залі, біля вікна. Коли літо, то відкривали вікно, а там Ботанічний сад, так гарно було. Стіл один, студентів нема, розкладу свої папери. Всі мене знали, бібліотекарі помагали. Мені треба за 1816 рік такий-то збірник – бібліотекарі шукають. Тоді прекрасним, блискучим бібліографом була Ірина Громницька. Ще був блискучий бібліограф Федір Максименко. Кажу йому, що мені потрібний такий-то журнал за 1904 рік. Каже: «В нас нема. Є у Харківській бібліотеці» або «В Ленінграді в бібліотеці Політехнічного інституту – один екземпляр». Ми очі відкривали – що то був за бібліограф! Його всі знають, здається, у нашій бібліотеці на Драгоманова його портрет висить. Вони мені дійсно багато допомогли. І я захистила. Думаю, яке то щастя, трохи відпочину від такого завантаження. Я ж і в Москву постійно їздила. Тому що мені потрібна була бібліотека, в нас не було так багато нової літератури. Я в іноземну бібліотеку в Москву постійно їздила на два тижні, іноді на місяць під час канікул виберусь. Б. М. Задорожний сказав, що написала нормальну дисертацію. А це вже велика похвала.

Після захисту в грудні 1967 року я трохи розпружилася, дещо відпочивала, проте писала статті. Думала, яку б нову тему обрати, яка мене цікавила. Раптом мені якось кажуть (а йдуть перевибори декана), що мене ректор викликає. Думаю, чого він мене викликає? Йду до ректора, приходжу, а у ректора сидить проф. Цьох, секретар партійної організації (він тоді був деканом факультету журналістики). І вони кажуть: «Знаєте, Тетяно Олексіївно, оце ми викликали завідувачів кафедр, у вас перевибори декана, і вони нам заявили, що після перевиборних провалів на вашому факультеті слід висувати Вашу кандидатуру, бо з цим будуть всі згідні». (А ми вже висували людей: одного провалили, другого… Не буду тієї всієї кухні розказувати. У всякому випадку, вони не пройшли. Дуже достойні хороші люди. Віталій Маслюк – висунули, між іншим, за моєю пропозицією, я вважала, що він буде дуже добрим деканом. А потім ще кафедра висувала С. О. Гурського. Гурського просто провалили, Маслюк вже навіть не дійшов до голосування). Я аж жахнулася: «Та Ви що? Я категорично не хочу. Я не буду. Я не можу. Яке хочете, мені дайте доручення, я вже звикла до всіх доручень. Я провалю ту роботу, я не хочу її, зрозумійте». Пам’ятаю, що в мене навіть сльози виступили. Ректор каже: «Тетяно Олексіївно, то Ви така смілива, що вмієте плакати?» Кажу: «Ну, зрозумійте мене. Ну, я не хочу. Хоч трохи нехай мене сім’я побачить. У мене підростає син, який мене майже не бачить. Тільки в неділю ходимо з ним гуляти. Я вже в неділю вибираюся, щоб хоча б з ним поговорити, щоб він хоча б матір побачив». (Хоча, він тепер мені каже, що я в нього найкраща). Кажу: «Я ж завалю, розумієте? Для чого Вам такий декан, який завалить роботу?» Ректор так подивився на мене і дуже серйозно сказав: «Ну, як завалите, Тетяно Олексіївно, то знімемо з доганою». Кажуть мені: «Зачекайте, ми викликали всіх завідувачів кафедр, просимо сідати, вони зараз прийдуть». Приходять всі завідувачі кафедр. «Тетяно Олексіївно, ми Вас просимо, ми Вас молимо. Будемо Вам так допомагати!» Ну, цьому я не повірила, звичайно, бо я все це знала, ту кухню. «Ми Вам так будемо помагати, тільки погодьтеся! Ми сказали, що Ви така порядна людина, що через кілька місяців в нас буде все тихо, мирно». Бо ректор нам сказав: «Нам набридли Ваші анонімки! Мені набридло розбирати це все на факультеті». У нас поділилися на групи. Таке тоді робилося останній рік. Не хочу згадувати. Отак я попала в ту мишоловку.

Ректор мені сказав: «Тетяно Олексіївно, три роки!» Тоді обирали на три роки. «Ви наведете порядок – і ми Вас відпустимо». Я кажу: «Я хочу докторську написати. А зараз в мене є тема, яка зовсім не розроблена. Німецька публіцистика. Мені хочеться написати про мову німецької публіцистики». Вона, між іншим, і тепер не дуже розроблена, а тоді вона зовсім не була розглянута. «Добре, Тетяно Олексіївно, Ви собі потрохи так працюйте. Я розумію, що декан не дуже може писати докторську дисертацію, але через три роки ми Вас звільнимо, побачите». Що тут робити, не буду ж битися з людьми. Так тих три роки майнули, пройшли ще три роки. «Та що Ви говорите?» – каже ректор вже офіційним тоном, не так, як раніше. – «Що Ви таке говорите, Тетяно Олексіївно? Хто там буде? Ви там єдиний мужик на тому факультеті!» Кажу: «Дякую за комплімент!» Пройшло ще три роки, я знову йду проситися. «Навіть не говоріть. Нема заміни!»

Я таки дійсно бачу, що нема заміни. У нас же майже немає чоловіків на факультеті. І немає жінок таких особливих, щоб на них можна було так навалити, як на мене. А в мене заступником був Богдан Васильович. Тоді ще не кандидат наук, а старший викладач. Я йому кажу: «Богдане Васильовичу, йдете в аспірантуру до Богдана Михайловича». – «Приказним порядком?» – сміється. Кажу: «Приказним порядком! Я ще працюю три роки. А Ви за три роки закінчите аспірантуру, захиститесь – і я спокійно піду. Ви знаєте все, Ви в мене заступник, займаєтеся навчальною роботою. Ви все це знаєте, можете спокійно мене заступити. Всі інші на Вас все одно наваляться, що того, може, не треба вчити – то Ви вже самі розберетеся». І так він дійсно пішов в аспірантуру до Богдана Михайловича, був дуже добрим аспірантом. Я вважаю, що він у нас на факультеті, можливо, єдиний (може, не єдиний, це вже я від симпатії до нього) справжній вчений, який тримає марку Богдана Михайловича Задорожного, який ніколи не сказав (як сказали, між іншим, інші) про погану дисертацію, що вона може бути захищена. Він цього ніколи не сказав. У нього завжди є нові ідеї, він – прекрасний керівник. Жінками не так легко керувати, я це знаю. Я мала жіночий факультет. З істериками, з криками – зі всім. Ну, слава Богу, я ні з ким не посварилася і ніколи ні на кого не підвищувала голос. Коли я відходила, деякі жінки ридали. Що це буде? Я кажу: «Нічого поганого не буде. Буде Богдан Васильович, який був моїм заступником. Ви його бачили вже багато років, і прекрасно знаєте, що він – порядна, добра людина і добрий керівник». Таким він і був. Теж після мене довго був деканом. Я – дванадцять років висиділа.

Коли я вже прийшла на кафедру, то подумала, що докторську немає чого писати в п’ятдесят чотири роки. Докторська має бути вже захищена максимум у сорок п’ять, а не у п’ятдесят вісім. Коли прощалася, мені ректор казав: «Тетяно Олексіївно, кінчайте докторську». Я кажу: «Вашими молитвами!» Я її майже не розпочинала. Хоча, звичайно, я пишу статті в руслі публіцистики й зараз. Тепер займаюся Reisepublizistik. Це публіцистика подорожня, мандрівка, блискуча німецька публіцистика, дуже цікава. Я статті пишу, але виховала цілий ряд кандидатів наук. І я так йому сказала: «Писати докторську запізно. Треба було мене раніше відпускати, а я просилася кожні три роки, як Ви знаєте. А тепер мені цікаво працювати з людьми, і я буду виховувати кандидатів наук, бо можу їм дати такі теми, які мене цікавлять». А мене цікавлять різні теми. В мене позахищали аспіранти дуже гарні дисертації. Можете запитати у всіх – я ні одної слабої дисертації не випустила. І вони – мої жінки – іноді ридали, плакали. «Тетяно Олексіївно, я вже не знаю, що Ви від мене хочете», – сказала мені одна з них. Кажу: «Ну, не знаєте, значить, не будете захищатися. А що роботи, не всі ж кандидати наук, деякі є, що й не кандидати, і Ви не будете». Так її заспокоїла. Вона мені – тепер в Харкові живе – прислала книжку (вони щось писали про своїх вчителів) і там мені такі дифірамби понаписувала. Кажу (ми спілкуємося з нею телефоном): «Що Ви там повиписували?» – «Ні, Тетяно Олексіївно, я такої твердої думки».

Так що працюю до цього часу. А мої сусідки, які молодші від мене на років двадцять, сидять на лавочках і, коли я йду на роботу, кажуть: «І Вам ще хочеться працювати?» Я кажу: «Хочеться! Хочеться, бо я люблю свою професію». Думаю, що той колектив, який у нас є на кафедрі, також мене виховує. Навіть та молодь, яка, звичайно, має інші погляди і на науку, і на все. Бо вона повинна мати зовсім інші, аніж я. Але мій погляд, здається, зберегли – я вважаю, що коли ти працюєш, то маєш бути знавцем, освіченою людиною і навчати добре студентів. Бо це – твоє покликання.

– Чи можете трохи більше розповісти про свій досвід адміністративної роботи на посаді декана?

– Я хочу, в якійсь мірі, захистити М. Г. Максимовича, якого багато людей не любили, казали, що в нього поганий характер. Я з ним пропрацювала дванадцять років. Власне, з ним. Я добре знала Є. К. Лазаренка. Бо мене перед тим декілька разів обирали секретарем партійної організації факультету. Якраз з Є. К. Лазаренком я працювала як секретар партійної організації. Він викликав мене нерідко для того, щоб знати мою думку про певну справу, яка торкалася факультету. Звичайно, ректор працював більше з деканом, але в окремих випадках, особливо, коли йшлося про певну людину з нашого факультету, проф. Лазаренко цікавився моєю думкою. Він, очевидно, хотів більш детально мати уяву, тому що завжди уважно відносився до людей і взагалі до роботи факультетів.

Є. К. Лазаренко був не тільки надзвичайно уважною людиною до людей, а й глибоко освіченою. Можу навести такий приклад. Еґона Ервіна Кіша, а він читав його твори, не всі українські публіцисти знали. Якось він мені говорить: «Що це Ви не захищаєтеся?» – «Та не маю часу». – «А що Ви пишете? Над якою темою працюєте?» – «Працюю над темою публіцистики Кіша». – Він мені каже: «Der rasende Reporter»? Я знаю». Я здивувалася. Він знав блискуче літературу. Євген Костянтинович був прекрасно освіченою людиною. Він дуже добре знав всіх людей, інтуїтивно добре сприймав. Це було у нього щось таке привабливе. Пізніше, коли мене обрали деканом (він тоді вже в Києві був), я йду по Академічній (тепер то проспект Шевченка, там такі високі дерева росли), а він посередині йде, між деревами, а я по тротуару і чую хтось мене кличе: «Тетяно Олексіївно, зупиніться!» Я повертаюся – до мене біжить Євген Костянтинович. «Тетяно Олексіївно! До Києва дійшла дуже прекрасна чутка». Я зрозуміла, яка чутка. «Мені сказали, що там прекрасний декан!» – «Євгене Костянтиновичу, який прекрасний?» – «Та я ж Вас знаю! Ви ж така порядна людина!» – «Дякую за Вашу думку». Я, правда, більше його не бачила. Ми постояли, порозмовляли. Я кажу: «Як Вам в Києві?» – «Добре. Немає того, що я мав у Львові, на жаль. До мене там добре ставляться». – «Бажаю Вам всього найкращого. Ви теж були дуже добрим ректором». – «Дякую, Тетяно Олексіївно, у нас взаємна симпатія». На мою думку, був прекрасним ректором.

Щодо М. Г. Максимовича, він – інша людина. Був більш суворим адміністративно, можливо. Є. К. Лазаренко був більш чутливим, а цей – більш стриманий у своїх почуттях. Це було видно, але був зовсім безкорисливою людиною. І це я повинна сказати. Бо були в адміністрації різні люди, а він був абсолютно чесною, порядною людиною, хоч, як Ви розумієте, не вільний від настанов партійних органів. Це завжди бачиться дуже чітко на вступних іспитах. А тоді вступних іспитів було чотири. Ішов на зустріч. Іноді, я бачила: уже нема місць (на факультеті дуже мало було місць), а людина поступає вже третій раз, і я її не можу взяти, а їй там одного балу не вистачило. І я ходила до нього, звичайно, просити за тих вступників. Кажу: «Миколо Григоровичу, подивіться, людина третій раз іде, ми їй психічну травму наносимо. А батьки думають, що ми такі байдужі». А вони ще гірше думали – вони думали, що не дали деканові гроші. Микола Григорович завжди вишукував декілька додаткових місць для факультету, щоб зарахувати абітурієнтів, що були на межі прохідного балу. Що торкається роботи з кадрами, то був дуже уважним до підбору нових працівників. Завжди детально вивчав справу, розпитував мене про фахові знання особи, характер людини. Найчастіше погоджувався на мою пропозицію, рідко відхиляв її, але зверталася знову до нього і звичайно він погоджувався зі мною. Думаю, що у між часі одержував від інших інстанцій інформацію про претендента на посаду.

Знаєте, в якому відношенні з ним було легко працювати? Якщо він давав завдання, то давав можливий термін. Не було такого, як то в нас буває, що все давай на завтра. Цього не було. Він давав термін, потім перевіряв. Звичайно, ми намагалися виконати швидко. І, мені здається, що всі наші служби працювали краще. Працювали якось не так. Папери були, а тепер вони побільшилися в десять разів. Ми тоді жалілися, що паперів дуже багато, але це – не в порівнянні з тим, що тепер.

______

Виправлено Т. Буйницькою 10.ІХ.2019. Курсивом – доданий текст.

Вийти з режиму читання