Іваничук Роман

оповідач

(1929–2016) – письменник, публіцист, громадсько-політичний діяч, у 1948–1957 навчався на філологічному факультеті Львівського університету, у 1963–1990 – завідувач відділу прози журналу «Жовтень» (Львів), 1995–2010 – професор кафедри української літератури Львівського університету

Бесіди

Усього: 1

Роман Іваничук. Спогади зі студентських років


– Я народився 1929 року, 27 травня, в селі Трач, нині Косівського району (тоді – Коломийський район). То за Прутом, таке глухе, віддалене, вже в горах, село. Там кінчається Покуття, починаються Карпати. Там батько працював сільським вчителем.

 

– Як прізвище, по батькові?

 

– Іваничук Іван Миколайович. Там я закінчив початкову освіту – чотири класи, а потім пішов вчитися в Коломию. Якраз тоді відкрилася гімназія (то вже під час німецької окупації). Я провчився три роки в гімназії. Після того, як прийшла радянська влада (вже в 1944-ому році, вже закінчилася війна), відкрилася середня школа № 1 у Коломиї, і я поступив у восьмий клас.

 

– Хто була Ваша мама?

 

– Мама Марія була родом із Микитинець. Вона не закінчила учительську семінарію, бо вийшла заміж у сімнадцять років за мого батька і вже народжувала дітей, була домогосподаркою. За перших більшовиків вона два роки працювала вчителькою, але більше не працювала.

 

У 1947-ому році я закінчив середню школу № 1 у Коломиї й відразу виїхав. То були часи дуже такі… Мій брат був в УПА, його спіймали, посадили. І ми сиділи, так сказати, на сухарях, чекали депортації у Сибір. Тому батько хотів так дітей порозсувати, казав: «Як ми, старі, вже поїдемо, то хоч ви, діти, десь залишіться, десь перебудьте той час. Так вічно не буде». Брат вже сидів у Воркуті, у концтаборі, а сестру батько десь влаштував у сусідньому селі на вчительську роботу (сестра старша від мене на п’ять років). А мені каже: «Їдь до Львова вчитися!» Я закінчив школу зі срібною медаллю, так що не треба було складати екзамени. Тато знав, що я маю сверблячку до писання, бо це було змалку, дуже змалку. Так, як в тої дитини, що малює, хоче малювати. А я хотів писати. Тато боявся того, бо час був такий: або славословіє Сталіну і партії, або в тюрму за писання. Було два виходи. І, власне, батько мав на мене ще такий вплив, що заборонив мені йти на філологію. І я пішов на геологію.

 

– То в якому році було?

 

– То було в 1947-му році. Я поступив на геологічний факультет, але був виключений. Я прийшов у вишиваній сорочці. Це декану страшенно не сподобалося. Деканом був Гіллер, єврей. Він якось мене спровокував, щоб я поїхав і виписався з Коломиї, бо я не був виписаний з Коломиї. І за той час, що я поїхав на три дні, він мене вичеркнув зі списку студентів. Я місяць походив на лекції, і мене виключили, я поїхав додому. І батько мене, юнака, який закінчив десять класів, влаштував на вчительську роботу. Тоді вчителів не було, вчителями працювали навіть з неповною середньою освітою, навіть з початковою освітою. Ну то я був такий вчений. Я пропрацював рік учителем. А тоді вже батька не питав і на ту саму медаль (вона два роки була чинна) поступив на філологію. Бо я знав, що то моє, я мушу вчитися на філології.

 

– На яких засадах відбувався вступ?

 

– Документи, заява й атестат з медаллю.

 

– Ви були із Західної України. Може, Вас більше перевіряли?

 

– Ні, про мене нічого не перевіряли. Я автобіографію написав, тільки не вказав, що мій брат сидить, взагалі брата не згадував. Це на мені потім відбилося. І я поступив на філологію, де був славний професор Денисюк, який дотепер працює на кафедрі (йому вже 76 років, старший від мене десь на п’ять років). Після війни по-різному було: той з фронту, той з лісу, а той зі школи.

 

– То вже в 1948 році Ви поступили?

 

– Так, в 1948-ому. Там був отой Грицюта. Він ще не був такий страшний, заядлий комсомолець. Був там Степанишин, тепер великий патріот, пише педагогічні статті (я йому нічого не кажу, не шкоджу). Він сам втік з УПА, затаївся, собі робив імідж. Страшним був комсомольцем, агресивним комсомольцем. Я з ним заївся. Він мені сказав, що ми разом закінчувати університет не будемо. І сталася причина – вбили Галана. Я навіть не знав, що є такий Галан. Тим не менше, мене прилучили до тих, хто був в тій групі, яка тероризувала Галана.

 

– Багато виключили?

 

– Мене одного виключили. В 1949-му році мене виключили з третього семестру. Я ще мав щастя в тому, що тоді ще не знали, що з тими виключеними робити. Потім всіх переарештували. А я ніби знав, що мені треба втікати, і я пішов у військкомат і зголосився в армію. Сказав, що я виключений з університету за аморальну поведінку і так далі. Вони не дуже то випитували – хочеш служити, то йди служи. І в 1950-ому, на весну, мене відправили в армію на Кавказ. І я там прослужив чотири роки. Як я тепер собі думаю, що якщо я б не служив там чотири роки, то не був би я лауреатом Шевченківської премії. Бо я там знайшов сліди Гулака. Потім написав на тому матеріалі свій роман «Четвертий вимір» про Гулака Миколу Івановича, керівника Кирило-Мефодіївського братства, за що мені дали Шевченківську премію. Але тоді я думав, що ті роки мені пропали: мої однокурсники позакінчували вже, коли я вернувся з армії – і той же Степанишин, і той же Грицюта. Сталін вже помер, і вони стали дуже прогресивні відразу – шістдесятники. Вони вже готувалися, перекабачувалися. Я їх не терпів і тоді. З Грицютою я мав таку розмову (не те, що я йому там погрожував, я не мав чим погрожувати), сказав йому: «Ти мені шепчеш одне, а тому шепчеш інше, а на зборах виступаєш ще інакше». І він поскаржився.

 

– Під час навчання якою мовою велося навчання?

 

– В нас на українському відділенні, звичайно, українською мовою. Але іноземна, зарубіжна література читалася російською, мовознавство читалося російською, але марксизм-ленінізм – українською.

 

– Яка була стипендія?

 

– Стипендія була двісті двадцять карбованців, тими старими грішми, підвищена – триста. Я вчився на підвищену стипендію.

 

– Вистачало тих грошей?

 

– Вистачало.

 

– Була якась плата за навчання?

 

– Плата за навчання була. Але коли я вже вернувся з армії (у мене батько вже до того часу помер), мене, сироту, звільнили від оплати за навчання, і я діставав стипендію. Мене поновили на другий курс. Ректором тоді був Лазаренко. За протекцією, так би мовити, Павличка, який тоді вже ставав відомим. Він пішов зі мною до ректора…

 

– Які відносини були зі студентами зі сходу?

 

– Знаєте, були нормальні. Це все брехня, що я там не вітався зі східняками. Багато моїх товаришів були і східняками, і волиняками. Йшлося про те, чи ти порядний, чи не порядний. Якщо був кар’єрист і видно було, що з першого курсу вже рвався до комсомолу, щоби пройти по тій партійній лінії у наукові сфери, то я тоді нюхом чув добре і з ним конфліктував. А так у мене були товариші зі сходу, і зараз є. І я ніколи тої різниці не робив.

 

– А чи була відчутною діяльність підпілля в університеті, наприклад: листівки, література?

 

– В університеті не було. Взагалі не було підпілля в університеті. Воно вже було знищене до того часу, як я вчився. Якщо воно було, то було ліквідоване ще десь в 1945 році. В той час, коли я вчився, не було. Але підпілля в горах, в лісах було до 1951-го року, навіть до 1953-го року.

 

– Я знаходив дані, що в університеті розповсюджувалися листівки.

 

– Були провокаційні. Один раз були провокаційні листівки. То не були підпільної організації. Просто розкидували, щоби звинуватити. Такий своєрідний «рейхстаг» – «От бачите! А хто це розкидав? Це ж західняки».

 

– А якими методами влада, адміністрація університету старалася контролювати студентське середовище?

 

– Був страшний контроль. Ми мали партприкріпленого до курсу, куратора, комсомольського прикріпленого. Партійний комітет нами цікавився. Це кожен був слідкований. Я навіть не знаю, як я три семестри закінчив. Бо в мене брат сидів. А потім то викрилося. То мене, так сказати, подвійно виключили з університету. Один раз ще хотіли помилувати, ще казали: «Може, він не винен», і так далі. А потім взяли біографічні дані з Коломиї – брат сидить, а я про це не сказав. Так що слідкували за кожним, де б не був. Ходив я на гаївки до церкви Св. Юра – це все було зафіксовано. Приходили до мене, я мешкав…

 

– Самі студенти слідкували?

 

– Так, сексоти серед студентів. І, може, були… вони ж невидимки були. Про деяких ми знали.

 

– Щодо марксизму-ленінізму. Як часто він…

 

– Це був основний предмет. Він забирав половину нашого часу. Це треба було знати.

 

– Скільки годин у семестрі?

 

– Я не пам’ятаю, скільки годин, але кілька разів на тиждень – лекції і семінари. Це ми тільки то і зубрили. На інші предмети навіть часу не залишалося. Як складав екзамен, то мусив скласти на п’ять, щоб мати стипендію. І старався як швидше забути ту лженауку.

 

– А чи заставляли, наприклад, студентів читати якісь лекції, коли вони в село їздили?

 

– Так, десь посилали. Я того уникнув.

 

– А яким чином уникали студенти?

 

– Не знаю, яким чином, чи уникали, чи мусили це робити. Бо я був виключений тоді, коли посилали. Потім, коли я повернувся з армії, уже не посилали. Після смерті Сталіна в 1953 році вже не посилали.

 

– Наскільки була відчутною вікова різниця між студентами?

 

– Ми були рівні. Наприклад, ми були приятелями з Денисюком Іваном Овксентійовичем, нинішнім професором. Сиділи весь час за одною партою, приятелювали. Він був на п’ять років старший від мене, повернувся з фронту, з пораненою рукою, інвалід.

 

– Яка найбільша була різниця у віці?

 

– П’ять років.

 

– А соціальні, може, були розходження? Переважно які діти вчилися?

 

– Переважно вчилися діти селян. Але були і діти партійних керівників, голів колгоспів. Були і діти вчителів. То був найвищий ранг у нас на українській філології. Діти вчителів – то та інтелігенція (як називали, «гнила»), за якою треба було стежити, бо має націоналістичні збочення.

 

– А які були побутові умови у студентів того часу?

 

– Я до виключення мав батька, батько мені ще допомагав, і я жив на квартирі. Батько платив за ту квартиру. Я мав нормальні умови для навчання, не голодував.

 

– Чи був відчутним голод 1946-1947-го рр.?

 

– 1946-ий я ще пережив у Коломиї. Тоді я вчився у дев’ятому класі, перейшов у десятий. Не голодував я аж так страшно – батько заробляв гроші, працюючи вчителем, і щось купував. А потім, коли я вернувся з армії, то жив у гуртожитку. Бо я не мав вже ніяких засобів, щоб проживати на квартирі. Маю гарне враження.

 

– А коли Ви поновили навчання? В якому році?

 

– 1953-го. Восени 1953-го, зразу через пів року після смерті Сталіна, після розстрілу Берії. То тоді було таке полегшення. Тих, кого повиключали і посадити в тюрму, повипускали і теж поновили в університеті. Але я не сидів.

 

– Як би Ви коротко могли охарактеризувати суспільну атмосферу у Львові під час Вашого навчання, відношення місцевих людей до радянських нововведень? Яким було Ваше враження, коли Ви приїхали із села до Львова?

 

– Село хотіло видати якнайбільше інтелігенції. І батьки, які були свідомі того, що вони мають робити, намагалися своїх дітей дати на навчання до вищих навчальних закладів. Різниці якоїсь між дітьми селян і дітьми містян я не відчував. Трошечки ми були бідніше одягнені, а вони – краще.

 

– А як вдягалися зі сходу студенти? Кажуть, що була різниця.

 

– Дуже велика різниця. Особливо дівчата. Бо по хлопцях, є штани…

 

– Військовий одяг переважно…

 

– Військовий одяг був. Я сам ходив після армії у гімнастерці, куплею підперезаний, бо не мав костюму. А дівчата зі сходу вже потім десь на п’ятому курсі почали причепурюватися: були дуже простенькі – якась там хустиночка, такі якісь несміливі. І їх, власне, найбільше залучали до тої комсомольської роботи. Мовляв, бачиш, як вони одягаються.

 

– А чому була така впевненість, що буде Третя світова війна в цей період?

 

– Не було впевненості, було очікування Третьої світової війни.

 

– Що сприяло цьому?

 

– Депортації, вбивства, страшне, що робилося. Горіли села. Вбивали і сільських людей, і партизанів. І їх усіх скидали штабелями біля сільрад, щоб їх впізнавали. Це було страшне. Люди чекали війни, щоб ця більшовицька система загинула. Найбільше було сподівань, що буде Третя світова війна, після виступу Черчилля у Фултоні у 1946-му році, коли він закликав народи світу проривати більшовицький блок.

 

– Коли це все зникло?

 

– Дуже швидко зникло. Всі побачили, що червона система непереможна, що вона дійшла аж до центру Європи, що її ніхто ніколи не знищить. Такий був занепад духу. І тоді одні, так сказати, зраджували своїм ідеям, а другі робили так за прикладом Валленрода: ішли у системи лояльно, у партію, у комсомол, щоб зберегти себе, здобути освіту і виховати дітей. То був теж свого роду тихий протест, бо іншого не могло бути. Але це частина така була тих валленродів, як я називаю. А більшість десь покорилися тому, що це вже неминучість, що це вже назавжди. Аж до 1960-их років.

 

– Коли Ви вже вдруге поновили навчання, більшість вже були комсомольці?

 

– Тоді всі були комсомольці. Не було студента, який би не був комсомольцем. Якщо він не хотів вступати в комсомол, то був виключений і все. Всі були комсомольцями.

 

– А яким був національний склад студентів?

 

– Я на українському відділі вчився, в нас всі були українці.

 

– А загалом?

 

– Особливо на геології, коли я поступав, були переважно росіяни. Українців була десь четвертина складу. На математичному читалося російською мовою. На українському відділі були українці.

 

– А кого б Ви позитивно виділили серед викладачів, коли Вас виключали, чи серед студентів? Хто заступився за Вас?

 

– З-поміж студентів за мене заступився Денисюк Іван Овксентійович. Єдиний заступився за мене. Його теж виключили після цього. Але через те, що він був інвалід Великої Вітчизняної війни, його поновили потім, як я вже був в армії. Він єдиний заступився – мав таку сміливість і честь. Всі проголосували за виключення – неможливо було інакше. Я їм не маю то за вину, бо тоді був терор. А з викладачів найбільше в пам’ять мені запав академік Возняк, який просто плакав, коли нас виключали з університету. Навіть мені докоряв: «Чого ти лізеш на рожен? Якщо ти любиш Україну, то повинен все зробити, щоб залишитися на ній. Коли тебе заарештують, то ти не будеш мати ніякої освіти. Що ти робиш?» То був він. А більше із викладачів – нікого.

 

– Тоді був проректор Брагінець…

 

– Він вже був тоді, коли я вернувся з армії.

 

– В архіві я, наприклад, знайшов такі дані, що було введено, щоб всі дипломні і курсові захищалися тільки українською мовою.

 

– Брагінець був позитивний чоловік, але я його не зазнав як керівника. Не знаю, хто був проректором, коли мене виключали. Тоді ректором був Савін. А коли я вернувся, проректором був Зашкільняк. Він викладав марксизм-ленінізм. Він не був з тих войовничих марксистів. І Лазаренко вже був. Лазаренко – світла особа: поновляв студентів, організовував всі ті акції, присвячені Маркіяну Шашкевичу, Шевченку. Лазаренко був геологом. Був єдиним ректором, якого я запам’ятав з того часу. Зараз ми маємо доброго ректора – Вакарчука. Паралель таку проводжу з незалежною державою. Він вміє працювати. Але тоді Лазаренкові було тяжко, за що він і постраждав.

 

– А які антирадянські дії мали найбільший розголос в період Вашого навчання?

 

– Вбивство Галана. А потім вбивство Костельника, який прийняв православ’я. То були примусові похорони, через все місто на цвинтар, зганяли студентів. Не можна було не піти на похорон Галана. Звичайно, він комуніст. Але на священника… Така атеїстична держава зганяла нас. Церковні хори супроводжували домовину. Бо він відмовився від греко-католицтва і за це заслужив. Хоча я теж вважаю Костельника тим Валленродом, який шукав виходу, щоби врятувати клір духовний, бо саджали в тюрми і знищували.

 

– А на які етапи Ви б могли поділити той післявоєнний час, коли була найбільша радянізація? Чи то так не можна сказати?

 

– Спочатку – до вбивства Галана.

 

– З 1944-го року.

 

– З 1944-го по 1949-ий або 1948-ий. Була така, так би мовити, вольниця. Студенти собі ходили на танці. Грав джаз «Не журись». Грали тих шлягерів львівських. Навіть десь стрілецькі пісні награвали. Ми ходити на ті танці, там закохувалися. Це щодо відпочинку. Ходили на гаївки, ходили на коляду. Ніхто за це нічого… Це все записувалося (потім нагадували вже), але не переслідувалося. Це вже потім розганяли коляду, розганяли гаївки. Це вже після вбивства Галана. Це був цей період. Потім, після вбивства Галана, – терор, аж до смерті Сталіна 1953-го року. І період після ХХ з’їзду, після розкриття злочинів Сталіна.

 

– Щодо смерті Сталіна, Берія, його цей виступ…

 

– Я тоді тут не був, служив в армії. Але Берія виступав, піднімав тих молодих поетів, Павличка і інших, що, мовляв, вас утискали. Провокатор він був. Слава Богу, що його знищили. А я був у армії тоді, коли помер Сталін. Слідом за тим і Берію посадили. І я вже знав, що буду вчитися. І тоді пішло полегшення. Почалося шістдесятництво. Аж до 1970-их років, коли почалися нові арешти нашої інтелігенції. Це вже етап передреволюційний, це була відкрита боротьба зі системою.

 

Чи були Ви особисто знайомі з підпільниками у студентському середовищі?

 

– З підпільниками – ні, а з політичними шістдесятниками. Це все були мої товариші: і Чорновіл, і Світличний, і Сверстюк. Я теж був занесений у той список на черговий арешт. Я знаю, бо той список бачив потім. Там був і Павличко, і Ліна Костенко, і я. Якби протривала радянська влада ще трохи, було б нове коло терору, яке готувалося за Андропова. Мало бути страшне третє коло.

 

Чи були дуже відчутні зміни з приходом радянської влади у культурному середовищі? Чи змінювалася культура, побут? Чи вони принесли щось інше? Як воно стикалося з тим, що було тут, на заході?

 

– Намагалися внести ті нові радянські звичаї, які не приймалися. Люди як святкували Різдво, так і святкували. Потаємно святкували, їли кутю потаємно в хаті. Святили паску або не святили, але ту паску завжди… От моя жінка, вчителька, і я, письменник, працівник редакції, завжди святкували це вдома і ніколи не афішували цього. А нові ті звичаї не приймалися. Вони були видумані, чужі, і їх народ не приймав. Це хіба було насильно.

 

Ці всі демонстрації…

 

– Це все насильно роблено. Воно було чуже. Це мусили виконувати, бо боялися. Але це ніхто не сприймав, хіба що ті старі роззявлені комсомолки 1930-их годов це все сприймали, а так – ніхто.

 

Як зростало населення Львова? Як Ви вважаєте, було більшість українців? Зі сходу оті заводи, те все перевели.

 

– Спочатку це було українське місто. Але воно зразу спорожніло. Ну, не спорожніло, а велику частину вивезли.

 

Були виселені зі Львова?

 

– Виселені зі Львова. Найкращі будинки зайняли російські колоністи, вони і донині там живуть. Це на Офіцерській, на Гвардійській і так далі.

 

В якому році відбувся злам у російський бік?

 

– Зразу. Вивози в Сибір почалися відразу у 1944-ому році, 1945-го, 1946-го. Відразу заселяли. А потім заводи розбудовували.

 

Індустріалізація також впливала…

 

– Аякже. Шантрапа російська, бомжі приїхали сюди. Всі боялися, їх ніхто не знав. Вони так і прижилися тут, але не перевиховалися. Вони й донині, уже старіють, не знають ні слова по-українськи говорити. Це якісь затяті тупі люди, ординці, які знали, що вони завойовують, і все має їм належати, що вони не мають абсолютно ніяких зобов’язань перед тою землею, в яку ввійшли.

 

Це ввело дисбаланс в культурне життя Львова?

 

– Не дуже відчутний. Львів якось поглинав це все. Львів залишався український, українськомовний. Тут можна було чути в чергах: «Москалю, стуль писок!» Це говорила якась міщанка, яка не боялася нічого. В черзі він щось качав права свої окупантські, і вона йому сказала: «Москалю, стуль писок!» Я сам чув. Я б того не сказав, бо мене б за то цапнули, а її… (сміється). Тут воно йшло до того, щоби зрусифікувати Львів. Це було завданням номер один радянської влади.

 

Як складалися відносини між студентами-поляками та іншими національностями?

 

– Я мав стосунки з двома поляками, які вчились зі мною в університеті. В нас були дуже дружні стосунки. І якихось розмов на національні теми у нас не було, ми це оминали. […] Ми мали нормальні стосунки.

 

– Якраз у той період, коли у 1949 році відбулося виключення, багато говорили про якийсь єврейський націоналізм, якогось Бермана з юридичного виключили. Чи Ви щось чули про це?

 

– То був останній захід Сталіна на знищення. Він вже з українцями розправився, тепер почали з євреями розправлятись. Шукали так званих космополітів. Дуже багато пересадили тоді євреїв, навіть розстрілювали. Лейба Квітко, єврейський письменник, який писав українською мовою, був розстріляний. Але Сталін помер, і всіх випустили. То була справа доношества однієї жінки, я забув її прізвище, яка написала донос, що вона знає, що жиди отруїли Горького, що вони таким займались. Тоді почалися репресії на євреїв. Це зачепило й університет, але я того не знаю, бо був в армії. Я вернувся з армії, коли Сталін помер, і того вже не було. […]

 

Ідеологічна радянізація була весь час. Русифікація нестримна почалася з кінця 1960-их років, коли вчителям російської мови підвищили зарплату, коли «шильди» на університеті переставили: зліва вже російський напис, а потім вже український. Мова викладів у вузах перейшла майже всюди на російську. Політехніка буквально на російську мову перейшла. Та русифікація у 1980-их роках була страшна, була наступальною.

 

– Русифікація та радянізація, фактично, мають спільні корені.

 

– Так, спільні. Радянізація – це коли нас виховували, хотіли виховувати у дусі ідей Леніна і комуністичної партії, але ми могли бути українцями. А потім – якщо ти є партійний, якщо ти є патріот Радянського Союзу, то повинен говорити російською мовою. І коли викликали в обком і зверталися до тебе по-російськи, а ти відповідав по-українськи, то казали: «А почему? Не знаешь русского языка, что ли?»

 

– На керівні посади призначали когось із заходу?

 

– Були Юхновський, Кучер.

 

– А у період 1944-1953-го років?

 

– Тоді так. Тоді і Крип’якевич працював, і Рудницький, і академік Возняк. А потім їх заставляли каятися за те, що вони писали до радянської влади. Вони залишалися на роботі, понижені у посадах.

 

– Не всі каялись. Наприклад, про Возняка читав…

 

– Возняк не каявся. Каявся Рудницький. Здається, Крип’якевич каявся. Того я не знаю точно. Вони лишалися далі працювати, але не мали перспективи росту. Їм давали спецкурси. Але Возняк залишався завідувачем кафедри до кінця свого життя.

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше