Роман Іваничук. Спогади зі студентських років


– Я народився 1929 року, 27 травня, в селі Трач, нині Косівського району (тоді – Коломийський район). То за Прутом, таке глухе, віддалене, вже в горах, село. Там кінчається Покуття, починаються Карпати. Там батько працював сільським вчителем.

 

– Як прізвище, по батькові?

 

– Іваничук Іван Миколайович. Там я закінчив початкову освіту – чотири класи, а потім пішов вчитися в Коломию. Якраз тоді відкрилася гімназія (то вже під час німецької окупації). Я провчився три роки в гімназії. Після того, як прийшла радянська влада (вже в 1944-ому році, вже закінчилася війна), відкрилася середня школа № 1 у Коломиї, і я поступив у восьмий клас.

 

– Хто була Ваша мама?

 

– Мама Марія була родом із Микитинець. Вона не закінчила учительську семінарію, бо вийшла заміж у сімнадцять років за мого батька і вже народжувала дітей, була домогосподаркою. За перших більшовиків вона два роки працювала вчителькою, але більше не працювала.

 

У 1947-ому році я закінчив середню школу № 1 у Коломиї й відразу виїхав. То були часи дуже такі… Мій брат був в УПА, його спіймали, посадили. І ми сиділи, так сказати, на сухарях, чекали депортації у Сибір. Тому батько хотів так дітей порозсувати, казав: «Як ми, старі, вже поїдемо, то хоч ви, діти, десь залишіться, десь перебудьте той час. Так вічно не буде». Брат вже сидів у Воркуті, у концтаборі, а сестру батько десь влаштував у сусідньому селі на вчительську роботу (сестра старша від мене на п’ять років). А мені каже: «Їдь до Львова вчитися!» Я закінчив школу зі срібною медаллю, так що не треба було складати екзамени. Тато знав, що я маю сверблячку до писання, бо це було змалку, дуже змалку. Так, як в тої дитини, що малює, хоче малювати. А я хотів писати. Тато боявся того, бо час був такий: або славословіє Сталіну і партії, або в тюрму за писання. Було два виходи. І, власне, батько мав на мене ще такий вплив, що заборонив мені йти на філологію. І я пішов на геологію.

 

– То в якому році було?

 

– То було в 1947-му році. Я поступив на геологічний факультет, але був виключений. Я прийшов у вишиваній сорочці. Це декану страшенно не сподобалося. Деканом був Гіллер, єврей. Він якось мене спровокував, щоб я поїхав і виписався з Коломиї, бо я не був виписаний з Коломиї. І за той час, що я поїхав на три дні, він мене вичеркнув зі списку студентів. Я місяць походив на лекції, і мене виключили, я поїхав додому. І батько мене, юнака, який закінчив десять класів, влаштував на вчительську роботу. Тоді вчителів не було, вчителями працювали навіть з неповною середньою освітою, навіть з початковою освітою. Ну то я був такий вчений. Я пропрацював рік учителем. А тоді вже батька не питав і на ту саму медаль (вона два роки була чинна) поступив на філологію. Бо я знав, що то моє, я мушу вчитися на філології.

 

– На яких засадах відбувався вступ?

 

– Документи, заява й атестат з медаллю.

 

– Ви були із Західної України. Може, Вас більше перевіряли?

 

– Ні, про мене нічого не перевіряли. Я автобіографію написав, тільки не вказав, що мій брат сидить, взагалі брата не згадував. Це на мені потім відбилося. І я поступив на філологію, де був славний професор Денисюк, який дотепер працює на кафедрі (йому вже 76 років, старший від мене десь на п’ять років). Після війни по-різному було: той з фронту, той з лісу, а той зі школи.

 

– То вже в 1948 році Ви поступили?

 

– Так, в 1948-ому. Там був отой Грицюта. Він ще не був такий страшний, заядлий комсомолець. Був там Степанишин, тепер великий патріот, пише педагогічні статті (я йому нічого не кажу, не шкоджу). Він сам втік з УПА, затаївся, собі робив імідж. Страшним був комсомольцем, агресивним комсомольцем. Я з ним заївся. Він мені сказав, що ми разом закінчувати університет не будемо. І сталася причина – вбили Галана. Я навіть не знав, що є такий Галан. Тим не менше, мене прилучили до тих, хто був в тій групі, яка тероризувала Галана.

 

– Багато виключили?

 

– Мене одного виключили. В 1949-му році мене виключили з третього семестру. Я ще мав щастя в тому, що тоді ще не знали, що з тими виключеними робити. Потім всіх переарештували. А я ніби знав, що мені треба втікати, і я пішов у військкомат і зголосився в армію. Сказав, що я виключений з університету за аморальну поведінку і так далі. Вони не дуже то випитували – хочеш служити, то йди служи. І в 1950-ому, на весну, мене відправили в армію на Кавказ. І я там прослужив чотири роки. Як я тепер собі думаю, що якщо я б не служив там чотири роки, то не був би я лауреатом Шевченківської премії. Бо я там знайшов сліди Гулака. Потім написав на тому матеріалі свій роман «Четвертий вимір» про Гулака Миколу Івановича, керівника Кирило-Мефодіївського братства, за що мені дали Шевченківську премію. Але тоді я думав, що ті роки мені пропали: мої однокурсники позакінчували вже, коли я вернувся з армії – і той же Степанишин, і той же Грицюта. Сталін вже помер, і вони стали дуже прогресивні відразу – шістдесятники. Вони вже готувалися, перекабачувалися. Я їх не терпів і тоді. З Грицютою я мав таку розмову (не те, що я йому там погрожував, я не мав чим погрожувати), сказав йому: «Ти мені шепчеш одне, а тому шепчеш інше, а на зборах виступаєш ще інакше». І він поскаржився.

 

– Під час навчання якою мовою велося навчання?

 

– В нас на українському відділенні, звичайно, українською мовою. Але іноземна, зарубіжна література читалася російською, мовознавство читалося російською, але марксизм-ленінізм – українською.

 

– Яка була стипендія?

 

– Стипендія була двісті двадцять карбованців, тими старими грішми, підвищена – триста. Я вчився на підвищену стипендію.

 

– Вистачало тих грошей?

 

– Вистачало.

 

– Була якась плата за навчання?

 

– Плата за навчання була. Але коли я вже вернувся з армії (у мене батько вже до того часу помер), мене, сироту, звільнили від оплати за навчання, і я діставав стипендію. Мене поновили на другий курс. Ректором тоді був Лазаренко. За протекцією, так би мовити, Павличка, який тоді вже ставав відомим. Він пішов зі мною до ректора…

 

– Які відносини були зі студентами зі сходу?

 

– Знаєте, були нормальні. Це все брехня, що я там не вітався зі східняками. Багато моїх товаришів були і східняками, і волиняками. Йшлося про те, чи ти порядний, чи не порядний. Якщо був кар’єрист і видно було, що з першого курсу вже рвався до комсомолу, щоби пройти по тій партійній лінії у наукові сфери, то я тоді нюхом чув добре і з ним конфліктував. А так у мене були товариші зі сходу, і зараз є. І я ніколи тої різниці не робив.

 

– А чи була відчутною діяльність підпілля в університеті, наприклад: листівки, література?

 

– В університеті не було. Взагалі не було підпілля в університеті. Воно вже було знищене до того часу, як я вчився. Якщо воно було, то було ліквідоване ще десь в 1945 році. В той час, коли я вчився, не було. Але підпілля в горах, в лісах було до 1951-го року, навіть до 1953-го року.

 

– Я знаходив дані, що в університеті розповсюджувалися листівки.

 

– Були провокаційні. Один раз були провокаційні листівки. То не були підпільної організації. Просто розкидували, щоби звинуватити. Такий своєрідний «рейхстаг» – «От бачите! А хто це розкидав? Це ж західняки».

 

– А якими методами влада, адміністрація університету старалася контролювати студентське середовище?

 

– Був страшний контроль. Ми мали партприкріпленого до курсу, куратора, комсомольського прикріпленого. Партійний комітет нами цікавився. Це кожен був слідкований. Я навіть не знаю, як я три семестри закінчив. Бо в мене брат сидів. А потім то викрилося. То мене, так сказати, подвійно виключили з університету. Один раз ще хотіли помилувати, ще казали: «Може, він не винен», і так далі. А потім взяли біографічні дані з Коломиї – брат сидить, а я про це не сказав. Так що слідкували за кожним, де б не був. Ходив я на гаївки до церкви Св. Юра – це все було зафіксовано. Приходили до мене, я мешкав…

 

– Самі студенти слідкували?

 

– Так, сексоти серед студентів. І, може, були… вони ж невидимки були. Про деяких ми знали.

 

– Щодо марксизму-ленінізму. Як часто він…

 

– Це був основний предмет. Він забирав половину нашого часу. Це треба було знати.

 

– Скільки годин у семестрі?

 

– Я не пам’ятаю, скільки годин, але кілька разів на тиждень – лекції і семінари. Це ми тільки то і зубрили. На інші предмети навіть часу не залишалося. Як складав екзамен, то мусив скласти на п’ять, щоб мати стипендію. І старався як швидше забути ту лженауку.

 

– А чи заставляли, наприклад, студентів читати якісь лекції, коли вони в село їздили?

 

– Так, десь посилали. Я того уникнув.

 

– А яким чином уникали студенти?

 

– Не знаю, яким чином, чи уникали, чи мусили це робити. Бо я був виключений тоді, коли посилали. Потім, коли я повернувся з армії, уже не посилали. Після смерті Сталіна в 1953 році вже не посилали.

 

– Наскільки була відчутною вікова різниця між студентами?

 

– Ми були рівні. Наприклад, ми були приятелями з Денисюком Іваном Овксентійовичем, нинішнім професором. Сиділи весь час за одною партою, приятелювали. Він був на п’ять років старший від мене, повернувся з фронту, з пораненою рукою, інвалід.

 

– Яка найбільша була різниця у віці?

 

– П’ять років.

 

– А соціальні, може, були розходження? Переважно які діти вчилися?

 

– Переважно вчилися діти селян. Але були і діти партійних керівників, голів колгоспів. Були і діти вчителів. То був найвищий ранг у нас на українській філології. Діти вчителів – то та інтелігенція (як називали, «гнила»), за якою треба було стежити, бо має націоналістичні збочення.

 

– А які були побутові умови у студентів того часу?

 

– Я до виключення мав батька, батько мені ще допомагав, і я жив на квартирі. Батько платив за ту квартиру. Я мав нормальні умови для навчання, не голодував.

 

– Чи був відчутним голод 1946-1947-го рр.?

 

– 1946-ий я ще пережив у Коломиї. Тоді я вчився у дев’ятому класі, перейшов у десятий. Не голодував я аж так страшно – батько заробляв гроші, працюючи вчителем, і щось купував. А потім, коли я вернувся з армії, то жив у гуртожитку. Бо я не мав вже ніяких засобів, щоб проживати на квартирі. Маю гарне враження.

 

– А коли Ви поновили навчання? В якому році?

 

– 1953-го. Восени 1953-го, зразу через пів року після смерті Сталіна, після розстрілу Берії. То тоді було таке полегшення. Тих, кого повиключали і посадити в тюрму, повипускали і теж поновили в університеті. Але я не сидів.

 

– Як би Ви коротко могли охарактеризувати суспільну атмосферу у Львові під час Вашого навчання, відношення місцевих людей до радянських нововведень? Яким було Ваше враження, коли Ви приїхали із села до Львова?

 

– Село хотіло видати якнайбільше інтелігенції. І батьки, які були свідомі того, що вони мають робити, намагалися своїх дітей дати на навчання до вищих навчальних закладів. Різниці якоїсь між дітьми селян і дітьми містян я не відчував. Трошечки ми були бідніше одягнені, а вони – краще.

 

– А як вдягалися зі сходу студенти? Кажуть, що була різниця.

 

– Дуже велика різниця. Особливо дівчата. Бо по хлопцях, є штани…

 

– Військовий одяг переважно…

 

– Військовий одяг був. Я сам ходив після армії у гімнастерці, куплею підперезаний, бо не мав костюму. А дівчата зі сходу вже потім десь на п’ятому курсі почали причепурюватися: були дуже простенькі – якась там хустиночка, такі якісь несміливі. І їх, власне, найбільше залучали до тої комсомольської роботи. Мовляв, бачиш, як вони одягаються.

 

– А чому була така впевненість, що буде Третя світова війна в цей період?

 

– Не було впевненості, було очікування Третьої світової війни.

 

– Що сприяло цьому?

 

– Депортації, вбивства, страшне, що робилося. Горіли села. Вбивали і сільських людей, і партизанів. І їх усіх скидали штабелями біля сільрад, щоб їх впізнавали. Це було страшне. Люди чекали війни, щоб ця більшовицька система загинула. Найбільше було сподівань, що буде Третя світова війна, після виступу Черчилля у Фултоні у 1946-му році, коли він закликав народи світу проривати більшовицький блок.

 

– Коли це все зникло?

 

– Дуже швидко зникло. Всі побачили, що червона система непереможна, що вона дійшла аж до центру Європи, що її ніхто ніколи не знищить. Такий був занепад духу. І тоді одні, так сказати, зраджували своїм ідеям, а другі робили так за прикладом Валленрода: ішли у системи лояльно, у партію, у комсомол, щоб зберегти себе, здобути освіту і виховати дітей. То був теж свого роду тихий протест, бо іншого не могло бути. Але це частина така була тих валленродів, як я називаю. А більшість десь покорилися тому, що це вже неминучість, що це вже назавжди. Аж до 1960-их років.

 

– Коли Ви вже вдруге поновили навчання, більшість вже були комсомольці?

 

– Тоді всі були комсомольці. Не було студента, який би не був комсомольцем. Якщо він не хотів вступати в комсомол, то був виключений і все. Всі були комсомольцями.

 

– А яким був національний склад студентів?

 

– Я на українському відділі вчився, в нас всі були українці.

 

– А загалом?

 

– Особливо на геології, коли я поступав, були переважно росіяни. Українців була десь четвертина складу. На математичному читалося російською мовою. На українському відділі були українці.

 

– А кого б Ви позитивно виділили серед викладачів, коли Вас виключали, чи серед студентів? Хто заступився за Вас?

 

– З-поміж студентів за мене заступився Денисюк Іван Овксентійович. Єдиний заступився за мене. Його теж виключили після цього. Але через те, що він був інвалід Великої Вітчизняної війни, його поновили потім, як я вже був в армії. Він єдиний заступився – мав таку сміливість і честь. Всі проголосували за виключення – неможливо було інакше. Я їм не маю то за вину, бо тоді був терор. А з викладачів найбільше в пам’ять мені запав академік Возняк, який просто плакав, коли нас виключали з університету. Навіть мені докоряв: «Чого ти лізеш на рожен? Якщо ти любиш Україну, то повинен все зробити, щоб залишитися на ній. Коли тебе заарештують, то ти не будеш мати ніякої освіти. Що ти робиш?» То був він. А більше із викладачів – нікого.

 

– Тоді був проректор Брагінець…

 

– Він вже був тоді, коли я вернувся з армії.

 

– В архіві я, наприклад, знайшов такі дані, що було введено, щоб всі дипломні і курсові захищалися тільки українською мовою.

 

– Брагінець був позитивний чоловік, але я його не зазнав як керівника. Не знаю, хто був проректором, коли мене виключали. Тоді ректором був Савін. А коли я вернувся, проректором був Зашкільняк. Він викладав марксизм-ленінізм. Він не був з тих войовничих марксистів. І Лазаренко вже був. Лазаренко – світла особа: поновляв студентів, організовував всі ті акції, присвячені Маркіяну Шашкевичу, Шевченку. Лазаренко був геологом. Був єдиним ректором, якого я запам’ятав з того часу. Зараз ми маємо доброго ректора – Вакарчука. Паралель таку проводжу з незалежною державою. Він вміє працювати. Але тоді Лазаренкові було тяжко, за що він і постраждав.

 

– А які антирадянські дії мали найбільший розголос в період Вашого навчання?

 

– Вбивство Галана. А потім вбивство Костельника, який прийняв православ’я. То були примусові похорони, через все місто на цвинтар, зганяли студентів. Не можна було не піти на похорон Галана. Звичайно, він комуніст. Але на священника… Така атеїстична держава зганяла нас. Церковні хори супроводжували домовину. Бо він відмовився від греко-католицтва і за це заслужив. Хоча я теж вважаю Костельника тим Валленродом, який шукав виходу, щоби врятувати клір духовний, бо саджали в тюрми і знищували.

 

– А на які етапи Ви б могли поділити той післявоєнний час, коли була найбільша радянізація? Чи то так не можна сказати?

 

– Спочатку – до вбивства Галана.

 

– З 1944-го року.

 

– З 1944-го по 1949-ий або 1948-ий. Була така, так би мовити, вольниця. Студенти собі ходили на танці. Грав джаз «Не журись». Грали тих шлягерів львівських. Навіть десь стрілецькі пісні награвали. Ми ходити на ті танці, там закохувалися. Це щодо відпочинку. Ходили на гаївки, ходили на коляду. Ніхто за це нічого… Це все записувалося (потім нагадували вже), але не переслідувалося. Це вже потім розганяли коляду, розганяли гаївки. Це вже після вбивства Галана. Це був цей період. Потім, після вбивства Галана, – терор, аж до смерті Сталіна 1953-го року. І період після ХХ з’їзду, після розкриття злочинів Сталіна.

 

– Щодо смерті Сталіна, Берія, його цей виступ…

 

– Я тоді тут не був, служив в армії. Але Берія виступав, піднімав тих молодих поетів, Павличка і інших, що, мовляв, вас утискали. Провокатор він був. Слава Богу, що його знищили. А я був у армії тоді, коли помер Сталін. Слідом за тим і Берію посадили. І я вже знав, що буду вчитися. І тоді пішло полегшення. Почалося шістдесятництво. Аж до 1970-их років, коли почалися нові арешти нашої інтелігенції. Це вже етап передреволюційний, це була відкрита боротьба зі системою.

 

Чи були Ви особисто знайомі з підпільниками у студентському середовищі?

 

– З підпільниками – ні, а з політичними шістдесятниками. Це все були мої товариші: і Чорновіл, і Світличний, і Сверстюк. Я теж був занесений у той список на черговий арешт. Я знаю, бо той список бачив потім. Там був і Павличко, і Ліна Костенко, і я. Якби протривала радянська влада ще трохи, було б нове коло терору, яке готувалося за Андропова. Мало бути страшне третє коло.

 

Чи були дуже відчутні зміни з приходом радянської влади у культурному середовищі? Чи змінювалася культура, побут? Чи вони принесли щось інше? Як воно стикалося з тим, що було тут, на заході?

 

– Намагалися внести ті нові радянські звичаї, які не приймалися. Люди як святкували Різдво, так і святкували. Потаємно святкували, їли кутю потаємно в хаті. Святили паску або не святили, але ту паску завжди… От моя жінка, вчителька, і я, письменник, працівник редакції, завжди святкували це вдома і ніколи не афішували цього. А нові ті звичаї не приймалися. Вони були видумані, чужі, і їх народ не приймав. Це хіба було насильно.

 

Ці всі демонстрації…

 

– Це все насильно роблено. Воно було чуже. Це мусили виконувати, бо боялися. Але це ніхто не сприймав, хіба що ті старі роззявлені комсомолки 1930-их годов це все сприймали, а так – ніхто.

 

Як зростало населення Львова? Як Ви вважаєте, було більшість українців? Зі сходу оті заводи, те все перевели.

 

– Спочатку це було українське місто. Але воно зразу спорожніло. Ну, не спорожніло, а велику частину вивезли.

 

Були виселені зі Львова?

 

– Виселені зі Львова. Найкращі будинки зайняли російські колоністи, вони і донині там живуть. Це на Офіцерській, на Гвардійській і так далі.

 

В якому році відбувся злам у російський бік?

 

– Зразу. Вивози в Сибір почалися відразу у 1944-ому році, 1945-го, 1946-го. Відразу заселяли. А потім заводи розбудовували.

 

Індустріалізація також впливала…

 

– Аякже. Шантрапа російська, бомжі приїхали сюди. Всі боялися, їх ніхто не знав. Вони так і прижилися тут, але не перевиховалися. Вони й донині, уже старіють, не знають ні слова по-українськи говорити. Це якісь затяті тупі люди, ординці, які знали, що вони завойовують, і все має їм належати, що вони не мають абсолютно ніяких зобов’язань перед тою землею, в яку ввійшли.

 

Це ввело дисбаланс в культурне життя Львова?

 

– Не дуже відчутний. Львів якось поглинав це все. Львів залишався український, українськомовний. Тут можна було чути в чергах: «Москалю, стуль писок!» Це говорила якась міщанка, яка не боялася нічого. В черзі він щось качав права свої окупантські, і вона йому сказала: «Москалю, стуль писок!» Я сам чув. Я б того не сказав, бо мене б за то цапнули, а її… (сміється). Тут воно йшло до того, щоби зрусифікувати Львів. Це було завданням номер один радянської влади.

 

Як складалися відносини між студентами-поляками та іншими національностями?

 

– Я мав стосунки з двома поляками, які вчились зі мною в університеті. В нас були дуже дружні стосунки. І якихось розмов на національні теми у нас не було, ми це оминали. […] Ми мали нормальні стосунки.

 

– Якраз у той період, коли у 1949 році відбулося виключення, багато говорили про якийсь єврейський націоналізм, якогось Бермана з юридичного виключили. Чи Ви щось чули про це?

 

– То був останній захід Сталіна на знищення. Він вже з українцями розправився, тепер почали з євреями розправлятись. Шукали так званих космополітів. Дуже багато пересадили тоді євреїв, навіть розстрілювали. Лейба Квітко, єврейський письменник, який писав українською мовою, був розстріляний. Але Сталін помер, і всіх випустили. То була справа доношества однієї жінки, я забув її прізвище, яка написала донос, що вона знає, що жиди отруїли Горького, що вони таким займались. Тоді почалися репресії на євреїв. Це зачепило й університет, але я того не знаю, бо був в армії. Я вернувся з армії, коли Сталін помер, і того вже не було. […]

 

Ідеологічна радянізація була весь час. Русифікація нестримна почалася з кінця 1960-их років, коли вчителям російської мови підвищили зарплату, коли «шильди» на університеті переставили: зліва вже російський напис, а потім вже український. Мова викладів у вузах перейшла майже всюди на російську. Політехніка буквально на російську мову перейшла. Та русифікація у 1980-их роках була страшна, була наступальною.

 

– Русифікація та радянізація, фактично, мають спільні корені.

 

– Так, спільні. Радянізація – це коли нас виховували, хотіли виховувати у дусі ідей Леніна і комуністичної партії, але ми могли бути українцями. А потім – якщо ти є партійний, якщо ти є патріот Радянського Союзу, то повинен говорити російською мовою. І коли викликали в обком і зверталися до тебе по-російськи, а ти відповідав по-українськи, то казали: «А почему? Не знаешь русского языка, что ли?»

 

– На керівні посади призначали когось із заходу?

 

– Були Юхновський, Кучер.

 

– А у період 1944-1953-го років?

 

– Тоді так. Тоді і Крип’якевич працював, і Рудницький, і академік Возняк. А потім їх заставляли каятися за те, що вони писали до радянської влади. Вони залишалися на роботі, понижені у посадах.

 

– Не всі каялись. Наприклад, про Возняка читав…

 

– Возняк не каявся. Каявся Рудницький. Здається, Крип’якевич каявся. Того я не знаю точно. Вони лишалися далі працювати, але не мали перспективи росту. Їм давали спецкурси. Але Возняк залишався завідувачем кафедри до кінця свого життя.

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше

Роксолана Зорівчак. Про дитинство, навчання і англійську філологію в умовах закритого суспільства 1950-их рр.


О. Х.: Роксолано Петрівно, скажіть, будь ласка, чому Ви обрали саме факультет англійської філології? Що Вас спонукало до цього?

 

Р. З.: Запитання дуже доречне. Сама не знаю, чому я обрала англійську філологію, але благословляю ту хвилину, що я прийшла на англійську філологію. Кращого вибору не могло бути, а чому – я зараз поясню. Тут моя знимка: я пишу роботу на атестат зрілості (показує). В той час я цілком об’єктивно була найкращою ученицею в тридцять шостій середній школі, що була на вулиці Лисенка. Не було сумніву, що я матиму золоту медаль. І я її одержала. Медалей тоді було не так багато, як тепер (у кожній школі три-чотири), а була одна на район абощо. З цією медаллю я могла поступати, де тільки хотіла. Чому я обрала англійське відділення – сама не знаю. Було так (якщо можна вам займати час такими спогадами): вернулись ми із Відня у 1945-ому році. Знала я тоді, маючи одинадцять років, блискуче німецьку мову, віденський її діалект. І коли в школі, в розкладі, з’явилася німецька мова, мама мені сказала: «Підійди до вчительки, поговори по-німецьки, скажи, що ти знаєш мову. Вчителеві завжди гарно, коли є учні, що знають мову». Але натомість на заняття замість вчительки німецької мови прийшла вчителька англійської мови. Вчителів англійської мови тоді було мало. Вчителька одразу нас почала вчити російською мовою, бо української не знала. Але, зрештою, то не була така проблема. І я дійсно дуже цікавилася англійською мовою, але не так, щоб її обирати як спеціальність. Любила дуже математику. А щось потім, в останній хвилі, коли вже мала цю медаль, десь зустріла мама на вулиці професора Рудницького, який в той час завідував кафедрою англійської філології. І так якось подала я ту медаль на англійській відділ. Тепер скажу, чому я так задоволена, що обрала цей відділ. Бо англійську мову я люблю як мову науки – це очевидно. Але я дуже рада в тому плані, що, саме закінчивши англійський відділ, я можу все ж таки принести якусь дещицю користі українській науці. Якщо б я була пішла на український відділ (хай не ображаються україністи), мої компетенції, мої знання були б значно менші. Так, знаючи англійську мову, літературу, історію і так далі, я можу далеко більше прислужитись, якщо можна взагалі прислужитись, українській науці. Саме тому я дуже задоволена з того цілком випадкового випадку. Вважайте, що кінчали ми школу в обпалений час Другою світовою війною, яка так чи інакше ставила життя і смерть щодня поруч. Ми були інші, чим покоління теперішнє. Слава Богу, що в дечому вони інші. Але ми якось дуже цінували життя, тішились кожним днем, що вже не падають бомби. Ми знали, що кожної ночі вивозили, арештували. І були дуже раді, коли дочекались ранку, в багатьох випадках. Я походжу з родини українських галицьких інтелігентів, тобто людей ніколи не багатих. Не так, як тепер: з іміджами чи ще з чим там. З одного боку стоять два мої дядьки (показує фотографію), з другого боку – третій; кінцева пара – то моя мама і мій тато [1], мене ще тоді не було на світі. Ті родини, звичайно, зазнали дуже багато лиха під час війни, і їх дуже мало, по суті, залишилось в Україні. Батька мого розстріляли в 1939-ому році, у листопаді. Він був адвокатом. По суті, мали право його розстріляти, бо він переходив кордон. Він був великий активіст нашої «Просвіти», був адвокатом у Кам’янці-Бузькій. Його батько теж був священик, але не на такому високому рівні, а священик, якого перекидали з одного гірського села в інше (який гостював в своєму домі Івана Франка в 1904 році), іншого характеру священик. Батько був великий просвітянин, і в 1939-ому році поляки забрали його в Березу Картузьку. Ішов з дому цілком ні в чому не винний чоловік – високий, стрункий, пристійний мужчина; вернувся за два місяці – старець із палицею, без зубів, весь поранений, покалічений, згорблений, переляканий. Це були два місяці в польському фашистському таборі Береза Картузька, що тепер є на території Білорусі. Я втекла від нього, я не знала, що то мій тато, я боялась його, я мала п’ятий рік, і тільки потім я впізнала, що це дійсно батько. Так що, польські фашистські табори нічим не відрізнялися ні від німецьких, ні від радянських. І тут знову тишком передали, що будуть його арештовувати. Спочатку його питали, чого його поляки заарештували. Він казав, що був просвітянин, те, друге. Тоді подумали: навіщо йому бути просвітянином, краще його заарештувати. І так докотилась чутка до батька, що будуть його арештовувати. І він втікав від того. І його пострілили при переході границі на річці Солокії, і поховали його в Червонограді, вже на німецькій стороні. Нас повинні були вивезти в 1941 році, в середу, але в неділю почалась війна. Шукали маму, хотіли заарештувати в ту саму неділю, але люди якось переховали. Потім ми жили у Відні. Ми втікали від радянської влади, як більшість інтелігентів. І жили у Відні, де щодня падали бомби. Декілька раз було так, що бомби падали поруч. Я ходила в перший клас гімназії і там захворіла на тяжку хворобу поліомієліт – дитячий параліч. Лежала в лікарні, коли падали бомби. Найперше виносили австрійських дітей. А потім, звичайно, ausländer – якихось приблуд. Добре, що взагалі виносили. Таке моє дитинство нічим не було особливе – нормальне дитинство людей тієї епохи. Коли ж після завершення війни був поділ Відня між радянськими військами, американськими і так далі, мама одразу рішила, що буде, щоб не було, вертати в Україну, бо щось не могла жити на чужині. І моя бабуся, я, мала, після цієї хвороби, і мама зголосились до радянського відділу. Мама мала якийсь документ, що начебто працювала десь в бібліотеці. Нас посадили в товарний вагон, і після трьох місяців повільних мандрівок ми доїхали до Львова. Коли ми їхали, то поруч їхало ціле людство: їхали власівці, арештовані росіяни, радянські рядові солдати (все ж таки їх жаліли, вставали у нас у вагоні і кидали їм якусь махорку, нас, дітей, просили їм кидати; мама просила, щоб не давали, бо, як, не дай Бог, побачать, то й не довго і приб’ють), їхали полонені чехи. Пам’ятаю добре: один чех подивився на мене і дав мені шоколадку через заґратоване вікно. Каже: «Вдома я таку саму дитину залишив, я не можу їй дати, візьми від мене шоколадку». Приїхали ми до Львова. Нам сказали: йдіть, куди хочете. Ми пішли в ту хату, де мешкали, – на вулиці Підвальній. Там мешкав наш вуйко, що працював в педінституті доцентом. Та й прийняв нас, бо не мав що робити. Мама там довго ходила, поясняла, чому і де пропадали. А потім почали там жити. Так і прийшлось в університет. У кожного якісь свої історії. На англійському відділі оце – перша викладач (бачите, фотографії такі паршивенькі, як тоді були, на такому папері) (показує), її звали Маркевич. Дуже акуратно з нами працювала, з мовою. По-моєму, її звали Ніна, а по батькові – я не пам’ятаю, на жаль. Тоді, у 1951 році, в англійський відділ приймали і тих, хто вчив мову в школі, і тих, хто не вчив, – однаково. Я належала до тих, що вчили, тому мала менше роботи. А от ті, що не вчили, старались багато. Жили дружньо, але між студентами була дуже велика різниця. Були представники, я б сказала, своєрідної радянської аристократії: гарно одягнені, які вже не мали проблем, для яких війна закінчилась (можливо, в минулому вони мали якісь проблеми), високопоставлені батьки. Українських інтелігентів майже не було. Було трохи хлопців і дівчат із сіл. То називалося «местные девочки». Ті «местные девочки» жили не погано з іншими, нормально, вчились. Викладачі на англійському відділі (1951-ий рік) були майже всі зі східних районів. Воно зрозуміло, бо тут був англійський відділ давніше, але, мабуть, більше зайнятий поляками. Вони, очевидно, виїхали в Польщу. Серед викладачів англійської мови була із наймолодших тільки Ольга Володимирівна Огоновська, яка тільки недавно скінчила. Зробили так, що перевели старші курси із Одеси, щоб організувати факультет іноземних мов. Тому ті старші курси (я була на першому, а вони – від третього) головно були одещани. Трошки старші віком, бо якось було зв’язано з війною більше. Я вже належала до тих, що кінчали в шістнадцять років десятирічку і вступали в університет. У нас перші і другі курси були такими різноманітними. Я дуже вдячна вчителям, які мене вчили. Бо вони вчили у важких умовах. Вважайте, що за всі роки навчання ні одного англомовного чоловіка ми не бачили. Був такий викладач Ганжа. Він так тихенько декому сказав, що можна послухати «Бі-бі-сі», щоби чути англійську мову. Але треба розташувати радіоприймач під подушкою, аби десь не було галасу. Значить, почути ту мову, як вона звучить, було дуже важко. Я вже писала в спогадах у газеті, як ми робили такі експерименти, коли хотіли говорити англійською. Англійська мова тоді не була розмовною мовою на факультеті. Вона вживалась для того, аби читати тексти і то головно Діккенса, бо нових не було. Але все ж таки в тих умовах ті викладачі працювали дуже відповідально. Була така викладачка Ахназарова. Вона десь закінчила в Ленінграді університет чи факультет іноземних мов, чи інститут іноземних мов. Блискуче знала мову, ідіоматику. Вона нас так муштрувала. Тобто, що можна було в тих умовах закритого суспільства, таки абсолютно закритого, зокрема до смерті Сталіна в 1953-ому році. Але все одно жодного іноземця ми ніколи не бачили. Десь одного разу сусідка мене попросила, щоб вкинути лист до її сина, який був у Лондоні. Я не хотіла їй відмовити. Я кинула цього листа в пошту і бігла всю дорогу (тоді мене нога не боліла, хоч то було після моєї важкої хвороби), бігла від Пошти до вулиці Підвальної. Я боялась (я цілком того не соромлюсь), що мене зараз заарештують, щось зараз станеться. Я вкинула в скриньку лист, де було написано: «U. K. England». Самі ми, очевидно, з родиною, яка вся була закордоном, ніяких зв’язків від 1945 року до 1957 року не мали. Такий смішний епізод: моя бабуся була дуже добра знайома тещі Стефаника, що був тоді при владі, і запитала її, щоб та запитала свого зятя, чи то можливо, щоб її син, Богдан Дзерович, який був моїм дядьком, щоб він вернувся сюди з Відня. І ота пані наступного дня не прийшла до церкви, і не приходила вже довго до тої церкви (церква – Волоська, поруч – Руська, поруч з Підвальною). І з того, очевидно, зрозуміли, що, мабуть, недоречно, бо при окупації Стефаник з моїм вуйком разом працювали. Так що були ми, очевидно, дуже перелякані. Той англомовний світ існував для нас дуже абстрактно. Знання про Лондон обмежувались… у підручнику був такий текст «Lenin in London», було написано, що він їхав на верхньому поверсі серед робітників, і там згадувався Біг-Бен, ще щось. І то ми знали, що такі центри існують. Але я дуже вдячна, що при таких умовах… Знаєте, люди сиділи в такому затисненому середовищі і працювали, не бавились. Коли через багато років я потрапила до Лондона, до Інституту славістики, то побачила, що мої знання загальної лінгвістки нічим не поступаються. Я думала, що там всі якісь такі дивовижно розумні, та побачила, що наша радянська школа давала дуже багато з лінгвістики. Мушу сказати, як тепер (дивлюсь по телебаченню чи по радіо) ті депутати щось сичать одне до одного, якась у них національна ворожнеча. А тут, по війні, люди приїхали з різних регіонів нас вчити і вчили нас абсолютно чесно і совісно. Я ні одного іспиту не відповідала російською мовою, крім російської мови і літератури, де вже була необхідність. До речі, викладач була місцева – доцент Клименко, з місцевих москвофілів. Мені ніхто ніколи не поставив четвірки, навіть за оте якесь МПВО, яке якийсь полковник Маслов вчив. Ми відповідали українською мовою, і ніхто ні разу оцінки нікому за то не знизив. Тепер я чую, як деякі патріоти розпинаються… Не дай Боже оббріхувати минуле, треба його представляти таким, як воно було. Крім того, багато було таких, що постраждали. Наприклад, дійсно, таким оратором був в нас Олексій Володимирович Чичерін, в якого були найкращі лекції. Очевидно, був з російської аристократії. Тепер вже я знаю, що він сидів у тюрмі чи таборі (не знаю точно) і що приїхав, мабуть, до Львова не від добра. Їхали вони, вийшовши з тих тюрем, щоб втекти зі свого місця. Але був блискучий, надзвичайно гарний лектор. Він вмів читати. Кажуть, що Костомаров вмів так читати лекції. Взагалі, читати лекції – то мистецтво, дуже мала кількість людей годна ту справу гідно робити. Отаким був цей професор Чичерін. Потім я вже довідалась, що він був фахівець із російської, по суті, літератури. А нам читав зарубіжну. Очевидно, я не думаю, що він знав сучасні течії, тогочасні течії. Він головно читав класичну літературу, але навіть той його акторський тон на сцені відігравав надзвичайно велику роль. Я не знаю, чи хоч один раз когось із нас то стурбувало, що він читає ті лекції своєю мовою, російською. Ми нормально слухали, та й все. Ну, звичайно, що коли був науковий гурток, то він не мав поняття про, скажімо, переклади Лукаша, які почали вже з’являтись. І я собі сама з російських перекладів робила українські, теж не маючи про те абсолютно жодного поняття. Серед наших викладачів була дуже серйозний доцент Шаповалова Марія Семенівна, яка в той час наважувалася досліджувати рукописи Франка, яка захищала дисертацію про переклади, про коментування шекспірових перекладів, що робив Куліш, але оскільки на Куліша тоді був дуже великий нападок, то вона мусіла його представляти як буржуазного коментатора і так далі. Але лекції вона читала надзвичайно монотонно, спокійно, а робила дуже багато. Видно, то є дві різні речі. В той час, коли ще не було Франкового двадцятитомника, вона досліджувала ці рукописи. Вона мала, мабуть, дослідження Ярослава Гординського, але теж на голос не могла про це говорити. Взагалі, було, як я тепер собі уявляю, дуже багато трагічних для науковця випадків, про які ніхто не говорив, і які сприймались нормально. Візьмемо саму постать Михайла Івановича Рудницького. Минулої п’ятниці моя аспірантка захищала про нього дисертацію на київській раді. Там, у Києві, по суті, ніхто про нього не знає. Так склалась доля людини. Дуже цікава доля, і він сам дуже цікавий. Може, я говорю вам речі, які ви знаєте, але можна так подумати. У мене він керував дипломною роботою. Робота була про народність у Бернса [2]. Ну, не дуже він там керував, дав пару книжок і казав писати. Але я приходила до нього до хати, щоб ті книжки взяти, бачила величезну бібліотеку. Та й говорили, що він переклав «Гамлета», і що ставили його при німцях. І я раз так делікатно запитала: «Михайло Івановичу, а «Гамлета» Ви переклали?» Михайло Іванович почервонів, взяв руки назад і каже: «А Вас що то обходить?» При чому, не просто «обходить», а «обходит», з таким твердим галицьким «т», після якого вже запитань не ставлять, і пішов з кімнати, залишив мене саму. Вернувся через десять хвилин і почав говорити про щось інше. Для мене то було просто запитання людини, яка не мала такту, бо не треба було того запитувати, звичайно. Але для нього то, мабуть, був великий біль. Бо, вважайте, що він того «Гамлета» переклав і перекладав його в дуже складних умовах. Бо сталось так, що мати його була єврейкою, і він мав семітські риси, і він при німцях боявся ходити по вулиці. Дехто теж описує, що панська раса прийшла. Не дай Бог з такою панською расою. І мусив він на селі проживати в одного священика. Вчив двох його дітей, а ті, які не дуже хотіли вчитися, йому говорили, що він трохи жид і можуть його видати зараз. А він перекладав «Гамлета». Як була перша постановка «Гамлета», він не прийшов, сказав, що хворий. Я думаю, що він боявся. Весь перший ряд в театрі був зайнятий німецькими офіцерами, вони прийшли подивитися, як то якісь дикуни ставлять «Гамлета». Їм то було дивно. А він, очевидно, боявся. Тепер приходять і звертаються радянські. Додам ще до того, що він вчився і в Кембріджі, і в Сорбонні, мав дуже високий рівень освіти, а його ніхто в університет не допустив. Ми забуваємо, описуємо якісь дивні елегії, як то було при Польщі, а ви ж найкраще знаєте, краще, ніж я, що десятиліттями ні один професор українець тут, крім Іларіона Свєнціцького, не працював. В 1941-ому році німці розстріляли польських професорів, а українських не розстріляли, бо їх не було. І от Рудницького ніхто в університет не пускав, він працював в газеті «Діло». Вже німці забралися, залишився Рудницький, але тепер має гріх, бо був при німцях і перекладав «Гамлета». Звичайно, він не брав участь ні в яких маніфестаціях, ні в чому. Має твори, які написав в минулому. Починається його засуджування тут в університеті, але він був такий, що мав дуже великий заряд, мабуть, якоїсь любові до життя і чогось вищого понад довколишнє. Тому він міг то пережити. Засуджували його ті, хто не мав поняття про його твори. Читала я спогади сестри Андрія Содомори [3], яка вчилася на французькому відділі. Вона каже, що одного дня оголошують, що сьогодні комсомольські збори, мусять всі бути. Ну, всі йдуть, звичайно, приходять, і на «лаві підсудних» професор Рудницький. Треба його засудити. Але ж треба знати, за що засудити. Засуджують за твір, який він писав в 1936-ому році, ще там за щось. Він встає, і йому кажуть каятися. Вона описує, що він якось піднявся і якось особливо викрутив кисті рук, помовчав хвилину, а потім каявся. У чому він каявся, і в чому його звинувачували, вона не пам’ятає, а пам’ятає тільки, як він піднімався, той сивоволосий чоловік, на то каяння, і як ті руки тримав. От, дивіться, цей Рудницкий одночасно потім стає завідувачем кафедри, деканом деякий час. І у Вченій раді є Людмила Курилова, яка була дуже багато років предметом абсолютного кохання Миколи Зерова. Рудницький же був близький з Миколою Зеровим, коли разом з українським урядом був у Києві і коли працював в гімназії. Микола Зеров навіть порадив йому переклад Емілі Бронте «Wuthering Heights» назвати дуже гарно – «Буреверхи». Зеров присвятив йому вірша. І мене от цікавить: чи та Курилова, яка була дуже дорогою людиною для Зерова, чи хоч раз з Рудницьким обмінялись тим словом «Зеров». Чи вони сиділи із кам’яними вустами поруч? Це вже ніхто не скаже. Бо Курилова лише згодом послала професору Шевельову і Григорію Порфировичу Кочуру свої спогади про той період. Це, звичайно, були відносини давніх часів, замериканізованій нашій молоді, яка від американців довідалась про «boyfriend» i «girlfriend», не дуже зрозумілі. Вони читали вірші Фета, сиділи і слухали один одного. Це трохи різні епохи. Так що це було дуже складно, з одного боку. Люди навчились зайвого не говорити.

 

В. Г.: Роксолано Петрівно, скажіть, будь ласка, а які теми обговорювали студенти факультету тоді? І чи були серед них певні дискусії, інтелектуальний рух?

 

Р. З.: Та де! Може, були на філологічному факультеті. (Я читаю спогади Ігоря Калинця, правда, він був на два-три роки молодший чи навіть більше). Щоб були спеціально інтелектуальні спори, я такого не дуже пам’ятаю. Теми до обговорення були: як вчити англійську, що робить Афанасій Іванович Новіков (то був такий викладач сучасної зарубіжної літератури, який, зокрема, не любив, щоб його називали Опанасій Іванович). Ті, що жили в гуртожитку, може, були більше зосереджені, а ми жили по домах. Щоб були якісь такі інтелектуальні спори, «а як же в майбутньому?»… Звичайно, знали, що живуть в Радянському Союзі. Навіть не могли подумати, що він перекинеться, чи щось з ним станеться. Вчили нас сучасної російської мови, українська була тільки для тих, хто не вчив її в школі. Сприймали то без особливого. Коли приходив новий викладач на заняття і питав, якою мовою читати, то кричали: «По-українському!». То ніколи собі в тому не відмовляли. А ті, знову, кричали: «По-російському!». І потім так само дружньо дальше собі розмовляли. Я не можу сказати, що за роки навчання були якісь такі глибокі інтелектуальні розмови, як тепер, скажімо, ми намагаємося студентам такі різні піддати теми. Я от не завжди вважаю, що до них і тепер воно прищеплюється. Бо вчора я приймала аспірантські іспити на філологічному факультеті – я б не сказала, що там все так, як воно повинно бути. Так що про якісь особливі диспути… По-перше, люди привчились, що де троє, то там вже мало безпечно. На філологічному багато співали, а в нас хлопців майже не було. Хлопці, звичайно, починають спів. Ми там мали по три-чотири хлопці на відділ, то вони вже якось були ожіночнені. Не можу на ту тему нічого такого сказати. Звичайно, що найбільше вплинуло (це вже на п’ятому курсі ми були) – як почалось розвінчання культу Сталіна. Ми були на другому курсі, коли він помер. Тоді був просто жах. Ну, в якому розумінні? Люди боялись, що щось скажуть, і їх заарештують. Це була п’ятниця, коли прийшло повідомлення. Негарно казати, що він вмер, бо, фактично, таке створіння хіба здихає. Хлопець, з яким я дружила, Володимир Проскурницький, підійшов до мене і каже: «Ти чула?» – «Та чула». – «Тихо!». На другий день я виходжу в університет (в суботу ми тоді вчились), а бабуся каже: «Змилуйся. Ні слова!». Люди боялись, щоб якимось усміхом, як писав Павличко в цьому вірші «Коли помер кривавий Торквемада» (це блискучий вірш, якби Павличко нічого більше не написав, то того вже було б досить)… Тобто, тоді був лише страх, більше нічого. Страх, що буде далі. Такий тиран був, а, може, знайдуть ще більшого. У нас двірничка не мала чорного прапорця, щоб повісити, і повісила чорну панчоху. Десь її одразу забрали, потягли, бо де ж панчоху вішати? А вона просто не мала, часто була нестача всього. А вже на п’ятому курсі – розвінчання. Тоді вже трохи такі розмови почалися – як воно буде? Дехто був здивований. Ми, звичайно, не були здивовані. Ми про ті всі злочини, звичайно, не знали, бо звідки ми могли знати? Ми не чули ні прізвища Зерова, ні прізвища Кочура. Ніхто нам про то не сказав. Починали з’являтись якісь прізвища. Можливо, знову ж таки, в гуртожитку було більше дискусій. Загалом, люди, що вийшли з тої епохи, були дуже налякані. Той страх з себе треба виганяти дуже довго. Мене ніколи закордон не випускали через біографію. А раз десь пустили мене до Польщі. Я приїхала до Варшави, там пішла в українську церкву. Хоча я живу поруч з церквою, але вже багато років не ходила, бо не було змоги, була небезпека. Там я пішла до церкви і перші півгодини служби роззиралась по сторонах, дивилась, чи хтось за мною не шпигує.

 

О. Х.: Роксолано Петрівно, хотіла запитати у Вас щодо Франка. Як виглядало тоді радянське франкознавство? Чи знали студенти його праці? Що означав Франко для студентів?

 

Р. З.: Для студентів Франко важив багато. Поезію знали порівняно дуже мало. Але я не знаю, чи тепер знають більше. Коли я заходжу на потік і питаю, чи хтось може продекламувати поезію Франка – буде двоє чи, може, троє. Тоді запам’ятовували більше, вміли вчити поезію. Франко важив багато. Був чимось таким своїм. Може, тоді, коли ми кричали на лекціях, щоб українською мовою читали, це і був такий підфранковий дух. Ми тоді дуже пишались, що університет названий на честь Франка. Добре пам’ятаю Михайла Возняка. Була тоді популярна книга Возняка про Франка, ми її читали. Ми не вивчали як предмету української літератури. Тільки Марія Семенівна Шаповалова, коли читала зарубіжну літературу, то говорила про Франка. А щодо радянсього франкознавства, я не дуже люблю той термін. Бо ті люди робили, що могли. Хто були ті радянські франкознавці? Той самий Денисюк і інші. Вони, можливо, більше досліджували цю революційну поезію, вона була дуже важлива у Франка, і її не можна відкидати. Я, наприклад, цілком не соромлюсь того, що була радянським українським перекладознавцем. Я нікуди від того не дінусь. Я за той час не написала нічого, що когось би обпльовувало. Я могла десь написати цитатки з Леніна, бо їх конче треба було давати, прикрашати. Я пам’ятаю добре, як йшла з моєю тіткою (з якою ми разом жили, її чоловік працював в педінституті), і надійшов Михайло Возняк. І вона його питає: «Пане професоре, чи то, що ми тепер живемо, то соціалізм? Бо Ви колись хотіли соціалізму». Він каже: «Ні! Голосно не можна казати, але то не є соціалізм». І розказував мені Роман Головин (потім був вчителем в середній школі), що конче вони, студенти українського відділу, хотіли сфотографувати Михайла Возняка, а він не хотів іти до фотографії. Тоді йому кажуть: «Ви знаєте, фотографія потрібна для України». А він каже: «Де мій капелюх, ідемо фотографуватись». Тому франкознавство як таке для нас не дуже існувало, ми були обмежені. У бібліотеці ми сиділи весь час, але, головно, вивчали те, що нам там треба було. «Фундаменталка» була відкрита до одинадцятої вечора, і ми собі сиділи, це було прекрасно. Бо можна було мамі сказати, а потім ще хлопець додому відпроваджував, то ще півгодини минуло. Там тоді не було де впасти перу, всі місця були зайняті. Люди жили в гуртожитку в складних умовах, по десять в кімнаті, і вчили стільки, що можна. Дальше, ми мусіли конспектувати масу тих класиків марксизму. То була пуста робота. Крім, можливо, Енгельса «Походження сім’ї, приватної власності і держави», що мене дійсно зацікавило. І «Капітал» Маркса я прочитала з деяким інтересом. Решта – безнадійне конспектування, але треба було його конспектувати і конспектувати. Вдома, звичайно, тих томів ніхто не тримав, треба було йти в бібліотеку, тягнути там зі стіни і чемно то все записувати. Я співчуваю тим викладачам марксизму. Тоді такий був Сидоренко [4]. Щось ми там вчилися. То, звичайно, було вбивство часу. Якби ж це була дійсно світова філософія. Але серед тих викладачів був, наприклад, Андрій Іванович Пашук. У тих умовах про базис і надбудову кожен мусів говорити. І про роботу Сталіна «Марксизм і питання мовознавства». Він і тоді вмів якось цікаво це подати. Що нам дало дуже багато, то це була майже геніальна постанова Микити Сергійовича Хрущова, щоб студенти їхали на збір урожаю. П’ятим курсом ми поїхали в Кіровоградську область. Це була для нас надзвичайно повчальна річ, дивовижно повчальна річ. Я не знаю, що думав Хрущов, коли видавав ту постанову. У нас керівником був Андрій Іванович Пашук, ми з’явилися в тих селах, ми там вперше довідались ближче (ми знали від своїх батьків, що був голод в Україні), ми наяву довідались, що голод був. Ми побачили страшну убогість того села, побачили, що з того села залишилось. Це було дійсно повчально, і в значній мірі розв’язало язики. Ми тоді ще раз побачили, що то село таке саме українське, як наші села, що люди, хоча деякі суржиком говорили, – є ті самі люди. Багато хто того не розумів, але я вже то розуміла. На щастя, так трапилось (я вчилась в тридцять шостій школі на вулиці Лисенка), у нас був вчитель географії Степан Маркович Польовий, з Київщини, який відіграв надзвичайно велику роль у вихованні цілого покоління людей. То була жіноча школа, школа, з якої потім виросли інтелігенти. Вони не вийшли з інтелігентних родин, бо інтелігенції було дуже мало. То були діти, головно, двірників. Але вони стали потім вагомими людьми. І Степан Маркович зумів нам пояснити, що Україна є єдина. Він за це розплатився. Коли я вже була в університеті, його заарештували. Але у мене почуття соборності України виховав він. Воно в мене дуже тверде, і вже мені навіть те село не було потрібне, але багатьом воно було потрібне. Там були ті ж люди. Дуже складні умови побуту там були, бо за кожне дерево вони якийсь податок платили, боялись ті дерева садити. Потім я вже їздила на збір урожаю, будучи викладачем Львівської консерваторії. І теж бачила, наскільки воно корисно. Хоч музикантам може не дуже добре було там кукурудзу рвати. Але наскільки воно показувало і суть колгоспного ладу, і психологію тих селян, і те, що вони перебули. Пам’ятаю, одна каже: «Та то було ще в голодовку». А ми кажемо: «А коли то було?». – «А Вам нащо?». Я може вам багато наговорила всього, що не має прямого відношення до університету, але воно є, так би мовити, підґрунтям для розуміння того, хто такі були ті студенти післявоєнного періоду, звідки вони взялися. Запевняю, що говорю перед вами, як на сповіді.

 

В. Г.: Скажіть, будь ласка, до яких наукових досліджень залучалися студенти? Розкажіть про свої наукові зацікавлення. Які книжки, ідеї, люди були визначальними для Вас?

 

Р. З.: По-перше, був тоді гурток зарубіжної літератури. Ним керували професор Чичерін і Марія Семенівна Шаповалова. Дуже активною там була, спершу лаборантка, а потім працівник, Галина Леонтіївна Рубанова. Але вони просто давали теми, студенти розробляли якісь теми. Я розробляла тему Шандора Петефі. Мені дуже подобалась його революційна заклична до боротьби поезія. Я не пам’ятаю, щоб були якісь лінгвістичні гуртки. Були конференції, де виступали зі студентськими доповідями. Тоді активною в організації цих доповідей була Ольга Володимирівна Огоновська. Але щоб систематично працювали гуртки, я не думаю, що таке було. Щодо моїх зацікавлень, я просто вивчала англійську мову. Мені дуже подобалась історія мови, яку викладав професор Задорожний. Тоді студентів було мало, тому він і лекції читав, і вів практичні. Професор Задорожний запропонував мені, щоб я глибше зайнялася історією мови. І що я зможу поступати в аспірантуру з історії мови. Тоді вперше в мене зринуло поняття, що може бути аспірантура, і треба думати про якесь майбутнє. Дійсно, коли я закінчила університет, я дуже успішно здала іспити в аспірантуру з тої самої історії мови. Я вивчала і давньонімецьку, і готську, і саксонську мови. Здала я марксизм. Але в аспірантуру мене не прийняли. То був для мене досить суворий удар. Бо коли я поступала в університет, я писала, що батько помер від запалення легенів, про інших членів сім’ї не згадувала. А тут (як вже працювала в консерваторії і поступала в аспірантуру), коли здала всі іспити, а мене не прийняли, професор Задорожний пішов десь у відповідну організацію, але він сам був дуже далекий від партійно-комсомольських чинників. А в університеті я була дуже активним комсомольським керівником, завідувала сектором преси, газети видавали. Взагалі, я весь час була в керівництві комсомольської організації. В комсомол поступила в університеті. Колись в школі масово всі поступали, нікого не питали, записали і все. То було для мене досить великим ударом. Я думала, що мене приймуть. І професор Задорожний тоді десь пішов і сказав мені: «Ви вже про аспірантуру не думайте. Тут у Вас у родині якісь такі неполадки. Мабуть, йдеться про о. Дзеровича. Вивчайте так мови, працюйте, пишіть дисертацію, а я буду Вам допомагати, але не в аспірантурі». Я вже тихенько працювала у консерваторії, де мене дуже пригноблювало те, що англійська мова є другорядним предметом. Я старалась, що можна, там вчити і займалась тою історією мови. Я читала ті давні хроніки, різноманітні Євангелії різними мовами. А то мені щось почало надокучувати. На моє щастя, коли була якась наукова конференція, я зустріла професора з Києва Жлуктенка. Я мала доповідь про вагу рідної мови при вивченні іноземної. То його зацікавило. Він підійшов до мене і запитав, чи я щось роблю науково. Кажу, що займаюсь деклінацією прикметників у готській мові. Він каже: «Ну, якщо того ще не зробили німці, англійці, то продовжуйте. Але якщо би Вас цікавило щось таке, більш сучасне, щось на межі з українською мовою, то візьміть собі мою адресу, приїдьте до Києва. Не будете мати, де переночувати, то можете в моєму домі». Так і попрощались. Я прийшла до хати до тих своїх Біблій, але вони вже не йдуть, хочу щось далі шукати в словнику – не йдуть. Поїхала до Києва, звичайно, не турбувала професора Жлуктенка. Але він мені тоді запропонував зайнятись англомовною шевченкіаною. Він сказав: «Буде важко, бо перекладачів три чверті не визнають, бо матеріалу нема. Але бачу, що Ви до літератури тягнетесь, на україніці розумієтесь. Попробуйте, чи будете працювати, чи ні. Тільки не будьте прилипалом до науки». То я собі добре запам’ятала, що прилипалом бути недоречно. І я одного дня пішла до професора Задорожного, бачу, що він мене вже не питає, що я зробила, а питає, що роблять мої діти. То вже вказівка, що він на мене, як на науковця, надії не має. Вже питає, що Зоряна і Тарас роблять. Його, очевидно, мало цікавить, чи вони зупу п’ють чи не п’ють. Я йому сказала, що вже не буду займатися історією мови. Бо якщо в аспірантуру не поступаю, то не можу просто так займатися. Він каже: «Як Ваша воля». Ну, і професор Жлуктенко все більше мене затягав. Почала їздити на конференції. Мені дуже сприяв ректор консерваторії професор Дашак. Я їздила на всі конференції, бо інакше не знала би, що і як діється. Потім захищати у Львові дисертацію я не вважала можливим. Тому що думала, що буде такий самий кінець, як інші звитяги. І захищала дисертацію кандидатську, а потім вже і докторську, у Києві. І все ще працювала в консерваторії під керівництвом старшого викладача, бо він був єдиний партійний на кафедрі. Всі решта були безпартійні. Ніхто, крім мене, не мав наукового звання. Було досить смішно: я вже була доктором наук, професором і працювала під керівництвом старшого викладача. Були чергові перевибори, але, знову ж таки, він був партійним, я непартійна – хай керує. І тільки я була у близьких стосунках, ми дружили, з Іваном Гелем. І він якось переговорив з Іваном Олександровичем [Вакарчуком]. Іван Олександрович сказав мені зайти до себе і запропонував перейти на роботу в університет. Я дуже довго вагалась, бо я дуже звикла до консерваторії. Я сказала Іванові Олександровичу, що, може, я би тут якийсь курс мала. А в той час мені випала стипендія Британської ради в Лондон, і Іван Олександрович сказав, щоб їхати в Лондон, а вернувшись, подумати. Вернулась з Лондона, було жаль мені тої консерваторії. Я там пропрацювала тридцять п’ять років. Я стояла на розі своєї вулиці Руської і думала так: як над’їде двійка, то поїду в університет, а якщо дев’ятка – то догори в консерваторію. І над’їхала двійка – я приїхала сюди, прийшла до Івана Олександровича. Він одразу попросив декана факультету іноземних мов. Його не було, був замісник доцент Завгороднєв, якому сказав: «Влаштовуйте Роксолану Петрівну». І сказав: «З консерваторією закінчено, по обіді підіть і скажіть, що там не будете працювати». Мені було дуже важко розстатись там зі студентами підвищених груп, до яких вже звикла. Тут мені спочатку дали просто читати англійську, вести повністю англійську в групі, більше нічого. Потім мені вже дали курс перекладу, за місяць чи два. Потім Юрій Анатолійович Завгороднєв, який керував кафедрою, звільнив мене від читання просто практичних занять, для більш теоретичних. І почалась розмова про кафедру перекладознавства. Я нічим не сприяла тому. Була собі доктор, професор, працювала на англійській кафедрі і все. Але сказав Іван Олександрович, що треба організувати, і почалась організація. Я знову поїхала на стипендію Фулбрайта, якраз так співпало, вернулась, і в 1997 році організували кафедру. Найперше кафедра мала чотири ставки, не було окремого набору, а був загальний набір. Спершу було дванадцять студентів, тепер, Слава Богу, маємо сто сім, набір цього року, не маємо ніякого дефіциту студентів. Потім мені прийшло на гадку, що дуже багато мене вчив у житті і помагав мені Григорій Порфирович Кочур. І я собі так подумала, що добре би було, якби кафедра носила його ім’я. Вчена рада університету це схвалила. Я думаю, що це дуже допомагає у моральному вихованні студентів. Вони знають, що вони є кочурівці. Знають, що хто пропустив пару, то не має права тут сісти, бо є портрет Кочура. Це так розглядається, як ікона. Три портрети в трьох наших кімнатах.

____

[1] Батько – Мінко Петро Петрович (1899–1939) – правник, адвокат у м. Кам’янці Струмиловій, громадський діяч. Мати – Мінко (Дзерович) Лідія Юліанівна (1904–2004) – педагог, вчителька української мови та літератури.

[2] Дипломна робота називалася – «Елементи народності у поезії Роберта Бернса».

[3] Йдеться про спогади Марти Олександрівни Кришталович (Содомори), опубліковані у її книзі «Заходжу подумки до вас» (Львів, 2012).

[4] Ймовірно, йдеться про Миколу Федосійовича Сидорчука (1920-1990) – історика, викладача, професора Львівського університету (1952–1967, 1970–1990 рр.).

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше

Наталія Черниш. Про навчання на історичному факультеті та соціологію в університеті


– Розкажіть про Вашу роботу у Львівському університеті, навчання. Чому Ви з ним пов’язані більшу частину свого життя? Також трохи розкажіть про Ваш життєпис, поїздки за кордон, стажування. Розкажіть, будь ласка, про своїх батьків, своє середовище, як воно впливало на Ваше формування як особистості.

 

– Отже, батьки мої, якщо так можна висловитися, нетутешні. Мій тато сам із-під Києва, тобто зі Східної України, з с. Копилів Макарівського району Київської області. Зараз воно входить, на жаль, в тридцятикілометрову зону, яка була утворена після Чорнобиля. А мама моя родом з Далекого Сходу, колишнього СРСР, росіянка з м. Біробіджан. Мій тато закінчив Харківський автомобільний інститут і будував дороги на Далекому Сході в часи СРСР. А мама там була чотирнадцята дитина в сім’ї, вони дуже бідно жили. Тато її побачив на танцях, вона йому дуже сподобалась, вона була в дуже білих-білих тапочках, а весь секрет полягав в тому, що вона була найменша в сім’ї, і їй діставалося взуття від сестер. І вона для того, щоб воно гарно виглядало, мазала його білим порошком. Раніше був такий порошок, яким зуби чистили. Тато її помітив і запам’ятав. Чомусь мені казав, що вона була так охайно одіта, в білих таких тапочках, білосніжних. І він її забрав звідти. Потім його скерувала Комуністична партія і уряд на комсомольську роботу до Львова, і він тут перебував з 1939 по 1941 рік, а потім будував дороги. Слава Богу, не попав на війну. Він за фахом інженер, будівник доріг. Потім після війни знову сюди повернувся. Тут уже в нього була партійна робота, але він там довго не втримався, на тій партійній роботі, бо був дуже щирий і відвертий. І коли він бачив якесь неподобство, прямо про це говорив. Так що в партійних органах він довго не втримався і займався потім науковою роботою, захистив дисертації, обидві з історії. Правда, тоді то була історії СРСР. Але він більше займався історією аграрною, сільською історією. Почав працювати викладачем, потім завідував кафедрами історії, але тоді то була історія КПРС, іншої історії не було. А моя мама, так само після війни, вступила сюди до аспірантури і, мною вагітна, ходила на заняття. Так що я у Львівському університеті навіть не знаю, з якого часу рахувати, що я є тут. Ще не народжена, я вже разом з мамою слухала лекції, і багато старшого віку професорів-істориків, коли я прийшла вчитися на історичний факультет, це було в 1966 році, так казали: «Наталка, така хитра! Вона другий раз лекції наші слухає, перший раз з мамою, другий раз сама». Так чи інакше це було, мама моя так само пішла по історичній лінії, стала істориком. Але я ще раз кажу, що це була історія досить однобічна, історія КПРС, на жаль. І вона так само працювала в університеті. А я сюди вступила вже по їхніх, так би мовити, шляхах. Тому що в нас вдома в одній кімнаті було так: по всіх стінах книжки стояли, шафи з книжками. Стояло спочатку два столи, за якими працювали тато і мама. А коли я йшла до школи, вже в сім років, мені поставили ще столик маленький, і там вже я так само займалась спочатку в школі, а потім уже пішла вчитися в університет.

Школу я закінчила в далекому 1966 році. Ця школа була, на жаль, російськомовна. Тоді у Львові – можете вірити, можете не вірити – дійсно практично всі школи були російськомовними. Це була лінія Комуністичної партії і Радянського уряду. В такий тихий спосіб зі Сходу робити російщення, радянізацію підростаючого покоління. Так що 21-у школу я закінчила. Я народжена тут, у Львові, в 1948 році. Вчилася в цій школі, закінчила її зі золотою медаллю, після чого вступила сюди, до Львівського університету, на історичний факультет. Довго вагалась, куди йти, тому що мені дуже добре вдається писати, добре досить володіла словом, в школі навіть писала твори у віршах. В мене і дотепер вдома є зошит, де я писала твори на будь-яку тему у віршованій формі. Але все-таки гени батьківські передалися, і після довгих вагань я вступила на історичний факультет. Тут закохалася в археологію. Це моя перша любов була на історичному факультеті. Мені страшенно подобались наші практики археологічні. Ми копали в районі селища Зелений Гай на Дністрі, під керівництвом професора Володимира Барана, який пізніше був заступником директора Інституту археології в Києві. Він далеко пішов, бо мав дуже гарні доробки, напрацювання. І от ми з ним, точніше він з нами, здійснював розкопки в селищі, як тепер пам’ятаю, Зелений Гай. Розкопки стосовно слов’ян першого тисячоліття. І там ми щось такого понавідкривали важливого, що, коли я поїхала з доповіддю в Москву, на конференцію студентську, то там навіть академік Арциховський сказав, що якби він знав, що будуть такі розкопки, такі результати, то він би то запровадив до своїх наукових праць. Дістала я там диплом першого ступеня. Страшно була задоволена з того. Дотепер археологія – це моя слабкість. Навіть коли складала іспити, то, наприклад, було в мене питання, ніколи не забуду, на першому чи другому курсі, – Черняхівська культура. І я, на подив викладача, всі орнаменти намалювала з тієї Черняхівської культури. Він сказав, що то не може бути, щоб я так пам’ятала, що я це десь списала. «Та ні, просто мені подобається. От дивіться, той горщик був такої форми, тут вже пасує такий орнамент». Викладачі були подивовані. Дуже я це любила. А далі вже трохи інакше доля склалася, тому що в нас викладали дуже сильні представники кафедри філософії. Це ж часи радянські були. Тоді було що – як історія була одна, так і філософія була одна, марксистсько-ленінська, але викладали дуже гарні і сильні наші викладачі. Покійний професор Веремєєва була моїм керівником. Мене завжди цікавили роботи непрості, і вона це відчула, бо я шукала, здебільшого, питання, які намагалась сама зрозуміти. Я була не дуже, так би мовити, дорослою, але мені здавалось, що не може бути нічого чогось одного: ані однієї теорії, ані одного одягу для всіх, ані одної думки для всіх. І мене цікавило, що поза тим було, що закордоном. І коли я працювала з нею, то користувалася, переважно, першоджерелами. Тобто, я в своїй юності дуже багато читала і Маркса, і Енгельса, і Леніна. Тему дипломної я вибрала не просто пересічну, я вибрала полеміку Леніна з Плехановим. Вам зараз це, можливо, нічого не каже, але мене цікавило, чи були в того ж Леніна якісь ідейні супротивники. Виявляється, що були. Це той Плеханов. Він мав таку назву ще – «ортодокс». І він вже виступав проти ленінської ідеї про те, що соціалізм може перемогти в одній окремо взятій країні. Тому він був «ортодокс», бо тримався Маркса і Енгельса, які вважали, що має бути світова революція пролетаріату. А Ленін же інакше сказав. Він в 1917 році сказав, що соціалізм може перемогти в одній окремо взятій країні. І тому, коли я вже читала пізніше праці інших авторів на Заході, зокрема в Канаді, в Сполучених Штатах, то Леніна, як не дивно, називали першим ревізіоністом. Тобто Ленін здійснив ревізію, переглянув вчення Маркса, виступив як ідеологічний противник Маркса і Енгельса. Бо тоді в Росії пролетаріат складав 10,4 % населення. То як могла бути в Росії пролетарська революція, якщо більшість населення – 70 % десь – були на селі, селяни в колишній царській Росії? То як там могла бути пролетарська революція? А Ленін завжди тримався таких поглядів: Маркс і Енгельс – це наше святе, але можна здійснити революцію в одній окремо взятій країні, і це Росія. Влада валяється на підлозі, її треба підняти. От я чому про це пам’ятаю добре, бо я писала дипломну роботу з того (мені так дозволили, тоді ще було дозволено, в ті часи, то був 1970-ий рік, коли я вчилася). Були Плеханова праці видані. Незважаючи на те, що він виступав проти Леніна, було щось близько 10 томів Плеханова. Моя дипломна була про порівняння поглядів Леніна і Плеханова. Я от звідти навчилася того, що не було все так добре поміж більшовиків – були противники, які казали, що не варто штовхати Росію на цей шлях, що Маркс і Енгельс не так писали, а чекали світової революції. От Ленін захотів, щоби це було скоріше і тільки в Росії, і ми мали 73 роки наслідків тої ревізії. В мене вже тоді була схильність до аналізу праць різних авторів, співставлення їхніх поглядів. Професор Веремєєва мене залучила до роботи філософського гуртка, де, власне, я цю тему обрала. Я не хочу сказати, що я там була дуже налаштована дисидентськи стосовно радянської влади, тому що в мене сім’я була така ортодоксальна, марксистська. Але все рівно десь в мене тут сидів і протест, і незадоволення таким станом речей. Я намагалася докопатися, наскільки це можливо. Мене рекомендували згодом в аспірантуру по філософії. Та ж професор Веремєєва. Але тодішній ректор Максимович сказав так: «Ні, нехай піде два роки попрацює». Бо я там писала всілякі листи до «Комсомольської правди», не дуже тодішнє начальство мене вітало. Замість того, щоб одразу піти в аспірантуру, я пішла чесно відпрацювала в Політехнічному інституті два роки асистентом на кафедрі філософії. А потім все ж таки повернулася. Мене взяли до аспірантури, де я вчилася з 1973-го до 1976 року. Дисертацію одразу ж захистила. Правда, бачите, мене цікавило вже питання не що сказав Ленін, я зрозуміла, що я нічого за часи радянської влади не знайду. Потім і Плеханова заборонили. А тема, в 1976 році я захищалася, була по національній психології, тобто, як люди сприймають свою національність, що вони думають про це. І це була робота така, яка не дуже похвалялася, тому що це було на межі з націоналістичними студіями. «Nationalism studies», як їх називають. Але я вже відтоді займалась такими проблемами. Отже, я захистила цю роботу. Її не хотіли приймати до розгляду в Інституті філософії в Києві. Просто не хотіли приймати, тому що вважали, що вона, ця тема, така дуже… Як це, вивчення національних почуттів? І навіщо це? Я захищалася тут, у Львові, і захистилася. І тут моя доля ще один поворот зробила: то була історія, потім філософія. А наша тоді завідувач кафедри філософії, професор Старченко Тамара Яремівна, запропонувала мені після захисту дисертації очолити соціологічну лабораторію. Що це було, я поняття не мала. Я соціологією не займалась ніколи. Але так треба було, тоді не питали, хочеш чи не хочеш. Тоді від історії, філософії шлях пішов на соціологію. Соціологією я займаюся з 1976 року. Я була завідувачем соціологічної лабораторії в університеті до 1988 року, коли я пішла дописувати свою дисертацію, вже докторську, з 1976 по 1988 рік. І тоді вже займалася соціологією, вчилася буквально на порожньому місці, бо в радянські часи, так само, якщо могла бути соціологія, то тільки одна, а якщо одна – то марксистсько-ленінська, а якщо марксистсько-ленінська, то основа – це Маркс, Енгельс і Ленін з додатком Сталіна і т. д. Нічим не можна було займатися, відступати в бік від партійної лінії. Стався ще один поворот в моєму житті. Тоді починалися обміни із закордоном. І от Канада проявила такий інтерес, щоб до них відправили, скерували соціолога. Тут чомусь переклали «social sciences» і вирішили, що то соціолог має бути, хоча це не є однакові терміни. Та тоді контактів з закордоном взагалі не було. І мене викликав тодішній ректор Чугайов і сказав, що є така думка, щоби мене скерувати до Канади. При тому на виміну зі мною їхав онук митрополита, який очолював в той час Українську автокефальну православну церкву, – Остап. Він їхав на обмін, тобто я була в Канаді в 1989 році півроку, а він був тут. І так почалося моє закорінення в канадському житті. Там була велика дуже діаспора, яка мене дуже гарно прийняла. Там був Канадський інститут українських студій в місті Едмонтон, провінції Альберта. Там був соціологічний факультет в університеті. Я навіть змусила своїх колег з Канади провести на громадських засадах… Вони не знали, що таке громадські засади, вони казали, що на будь-які дослідження треба гранти мати, писати заявки. А я кажу: «А на громадських засадах?» Вони кажуть, як це так, я кажу: ось так, без оплати, просто в рамках практики, в рамках стажування. І ми провели перше міжнародне дослідження українських студентів і канадських студентів з ними в Канаді. Там я написала велику частину своєї докторської дисертації. Вдруге поїхала в 1990 році, тоді ще СРСР був. І в 1990 році я підготувала матеріал і в 1991 році захистила докторську дисертацію з соціології в Харкові. Це була остання докторська дисертація в СРСР з соціології і перша, яка захищалася українською мовою. На моєму захисті був директор Канадського інституту українських студій Богдан Кравченко. Тільки я і він говорили українською мовою в Харкові. Можете уявити собі парадокс, коли на раді перед захистом прозвучала пропозиція запросити перекладача. Тобто, переважна частина аудиторії, яка слухала захист, не володіла українською мовою, крім мене і Богдана Кравченка. Ну, якось відмовились від того, і шість годин я захищалася, і дуже тяжкий був захист. Основне, в чому мене звинуватили, так це в тому, що я не тримаюсь марксистсько-ленінської методології. Там в раді були два завідувачі кафедрами марксизму-ленінізму з Харкова, і вони голосували відкрито проти мене (Чому приїхав директор інституту з Канади? Як це так?) І, словом, там був дуже непростий захист. Але захистила я докторську дисертацію в червні 1991 року. Це були останні місяці існування СРСР. І по диплом я їздила в Москву в січні 1992 року. Вони не знали, що робити, тому що СРСР вже не було. От склалася така ситуація.

 

– А чи не хотіли Ви залишитися в Сполучених Штатах чи в Канаді? Отримували такі пропозиції?

 

– Ви знаєте, вони там називали то «комплексом Черниш». Тому що, кажуть, що вона весь час їде і повертається, їде і повертається. Ви думаєте, то ж не перший раз. Ото почалися ті поїздки, спочатку в Канаду, потім 1993 році приїхали сюди американці, і вони шукали… Знаменитий політолог приїхав Цві Гітельман, якого весь світ знає, і соціолог Майкл Кеннеді. Вони мали відібрати одного політолога й одного соціолога, з соціальних наук, щоби запросити до праці в Мічиганському університеті. Політолога вибрали молоденького Малиновського (не знаю, де він, що він), а з соціологів вибрали мене. І от коли Богдан Кравченко дізнався, що мене туди запросили на роботу, то сказав: «Ну, Наталка, ти вже всього досягнула в соціології, що можна досягнути. Тебе запросили в Мічиганський університет, він входить в трійку лідерів в Сполучених Штатах по соціології, і ти там є – то фантастика». Але біда в тому була, що тут мені роботи за фахом не було довший час, тому що існувала кафедра соціології на економічному факультеті, але вона була перероблена з кафедри управління народним господарством. Так що, коли відбувся розпад СРСР, треба було якось її на щось переінакшити. Отак зробили, і тому мені там місця не знайшлося. І я не мала, де працювати. Тому що оця кафедра соціології… Ректор, Вакарчук тоді, дав рішення зробити таку кафедру загальної соціології в 2002 році. Я дуже вдячна покійному деканові історичного факультету професорові Макарчуку Степану Арсентійовичу. Я ніколи не забуду. Я працювала професором кафедри етнології, тому що не було іншої соціології. І я кажу, що треба соціологію робити, не тільки етнографічні дослідження, а й дослідження в галузі етносу, нації проводити тепер. Щоб студенти не їздили тільки пісні старі записувати по Карпатах чи де, а щоб студенти знали, як вивчати сучасні нації, сучасні міжнаціональні відносини і т. д. Світла йому пам’ять, він дозволив відкрити спеціалізацію на історичному факультеті. Набирали дві групи на етнологію, і він дозволив одну групу етнологів готувати, а другу [соціологів]. І два роки була спеціалізація з соціології. А тоді в 2002 році зробили кафедру.

 

– А як Ви вважаєте, чому радянська влада не хотіла соціології, як науки?

 

– Знаєте, біда в тому, що соціологію не любить жодна влада. Це ж не лише радянська влада не любить, її і теперішня влада не любить, тому що соціологія, добра фахова соціологія, показує реальний стан речей. Але у розвинутих країнах світу соціологія відіграє дуже важливу роль, я ж сама пересвідчилась. Я до 2005 року постійно їздила, я там викладала, не їздила гуляти – я викладала, плакала гіркими сльозами, англійською мовою викладала, мала студентів, які потім тут працювали, в Україні. Словом, я ж там постійно бувала і побачила, як там жодне рішення не приймається без урахування громадської думки. А що люди думають з цього приводу? Якщо більшість за це, то добре, якщо ні, то давайте відкладемо, інший закон буде. Тобто, соціологія всюди. В добре розвинутих країнах надзвичайно важлива громадська думка, публічна соціологія. Мені не подобається «публічна соціологія», тому що це невдалий вислів. Насправді, то є громадська соціологія, яка бере активну участь в житті суспільства, а в нас, на жаль, ще ні.

 

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше