Тетяна Буйницька. Середовище філологів-германістів 1940-1970-их рр. Спогади про навчання, захист дисертації й керування факультетом


– Тетяно Олексіївно, чи могли б Ви розповісти про своїх батьків, ранні роки, як Ви обрали німецьку філологію, Львівський університет?

 

– Я не обрала німецьку філологію, а абсолютно випадково на неї попала. Я народилася в Житомирі, обласному місті, в родині юриста. Мій тато був адвокатом, працював багато років адвокатом в обласній юридичній консультації. Моя мама не працювала, поки тато був. Я дуже рано втратила тата – у дванадцять років. Тоді мамі прийшлося працювати. Вона мала освіту, була санітарним працівником, працювала в санстанції міста. Ми з мамою пережили окупацію Житомира, два роки з лишком. До війни я закінчила вісім класів. Під час окупації не було, звичайно, ніяких шкіл. Спочатку працював один будівельний технікум, єдиний в Житомирі, куди всі мої подруги поступили, хто хотів просто вчитися, хоч чимось займатися. В нас нічого не працювало, були закриті всі магазини, не працювали базари, не курсували гроші. Ми жили у світі, де нічого нема, де якось виживають люди. Але оскільки ми майже рік провчилися в технікумі (1941-ий, до весни 1942-го), то нам сказали прийти на геодезичну практику. І ми так почали перший день (на річці Тетерів, туди нас завів викладач) робити геодезичні виміри. А потім хтось підійшов до нашого викладача, і він нам каже: «Йдіть негайно всі додому. Більше, як вас будуть викликати на практику, не приходьте. Тому що тих, кому вже є сімнадцять років, німці завтра будуть вивозити на роботу в Німеччину». Мені не було, правда, сімнадцяти років, але я, звичайно, більше ніколи туди не пішла. Думаю, що мої товариші також не пішли. Знаю, що наші хлопці – їх було небагато (скільки їм було років – чи п’ятнадцять, чи шістнадцять, чи сімнадцять) – всі пішли в партизани. Так що я їх вже взагалі ніколи не побачила. У місто вони, може, повернулися, але я вже не бачила. Наша армія два рази звільняла Житомир. І коли перший раз наші прийшли, то німці, мені здається, кинули танковий полк з Африки. Тому вони знову ввірвалися у місто, а наша армія почала відступати. Моя мама не виносила вже тих бомбардувань, тої стрільби, в неї здали нерви. Я говорила: «Мама, сиди біля мене, нічого не станеться, бо зі мною нічого не станеться». І ми пішли з нашою армією в сторону Києва, назад. І так ми йшли, йшли по тих полях. Я одне поле ніколи не забуду. Там, видно, тільки-но бій був, і я наступила на якусь відірвану руку. Десь у якійсь хаті ми ночували. Добре, що ми з неї вийшли, сіли в окопчик біля хати, бо в ту хату попав танковий снаряд. Почало так горіти! Разом з нами там сидів дідок, господар цієї хати, і так по-філософськи нам говорив: «Так, якщо вітер повіє у ту сторону від нас, то той зруб (а то дерев’яна хата була) впаде не на нас, а якщо звідти – то впаде на нас». І ми дочекалися – таки впало не на нас. Правда, наша армія кинула в бій новий танковий полк. Ми бачили, як вона пішла вперед. Тряслась земля, але вона таки відігнала німців. І армія пішла вперед, і ми з нею знову прийшли в Житомир. Це вже був новий рік – 1944-ий. І я пішла, нарешті, в школу. Але оскільки я фактично два роки пропустила, то вирішила йти в десятий клас, а дев’ятий пропустити. Але у свою школу не можу з’явитись, бо мені скажуть: «Що це ти в десятий? А де твій дев’ятий клас?» І я пішла в іншу школу. Я пішла в сьому школу. В сьомій школі мій дядько був завучем. Він каже: «Ти то витримаєш, без дев’ятого класу?» Я кажу: «Витримаю!» Ну, я закінчила десятий клас. Але дуже пізно, бо з січня ми почали вчитися, – закінчила в кінці серпня. В мене все життя були прекрасні вчителі в школі – освічені, благородні. Я так багато завдячую моїй класній керівничці – Ксенії Григорівні Зберановській (російська мова й література). Яка то благородна людина була! Яка освічена! Вона, мабуть, навчила мене літератури на все життя і любові до літератури, до мови. Ну, я вважала, що література і мова – це не фах, це ж насолода – читати. Я за два роки окупації вичитала все, що було. Де в кого були домашні бібліотеки. Я вичитала всю французьку літературу в перекладі. Тому що в моєї хресної якраз була французька й англійська література в перекладі. Я все те повичитувала. Італійську, античну – що я тільки не читала. Не було що робити. Сиділа вдома і читала. Я рано навчилася читати – в чотири роки вже досить вільно читала.

 

Хочу сказати кілька слів про мого тата. Я – татова дочка. Хоч я втратила його у дванадцять років, але тато в мене, мабуть, заклав певні основи. Мій тато дуже добре знав французьку, латинську мови. Він закінчив Варшавський університет в 1916 році, працював потім адвокатом. Так мені завжди говорив: «Людина народилася для праці. Людина без праці не може існувати. В неї тоді пусте життя. Що її тоді буде приваблювати? Так що не лінуйся – все життя працюй! А до того ж, людина повинна ще обов’язково бути освіченою». Він щось так надіявся на нове життя.

 

Вернуся до 1944 року. Я поїхала до Києва поступати на навчання. Я була твердо впевнена, що буду інженером. У мене був блискучий вчитель фізики. Ми його просто обожнювали. Старша людина, яка захоплювала нас теорією фізики й практичними експериментами. У школі не було нічого, він з якихось уламків робив апарати. Школа була пуста, нічого в нас не було, зошитів не було, ми писали на обгортному папері. У мене була домова книга, незаповнена, яку мені дала мама. Олівців не було. Проте не було вже в нас війни. І це було таке щастя неописуєме, яке тепер ніхто не розуміє. Було байдуже, що ти не маєш хліба. Це був такий щасливий період мого життя! 1944-ий, 1945-ий. Поки я звикла, що я вже людина, бо в окупації ти – не людина, з тобою роблять, що хочуть. Отже, я поїхала до Києва. Але Київ звільнили значно раніше, і вже, в основному, закінчився прийом в інститут. В Політехнічному інституті, куди я хотіла поступати, вже не було місць. Єдиний факультет, який приймав, був цементний факультет. Але мішати цемент – того я не хочу, а в архітектурному інституті були ще місця. Я думаю: піду в архітектурний, вчитись мені все одно треба. Я пішла в архітектурний, здала документи. Вони з радістю прийняли, бо набору майже не було. Це був кінець серпня 1944-го року. Я в тітки (в мене там тітка була, моєї мами) переночувала, вночі майже не спала. Була дуже серйозною дівчиною. Думаю так, порівнюючи зараз моїх студентів – вони стали більш легковажні. Можливо, такий період життя був. Мене він зробив дорослою. Я подумала: який з мене архітектор? Я не орієнтуюся так добре в просторі, зовсім не вмію малювати. Який з мене архітектор? Це ж сором. Як я можу поступати? Я зранку пішла забирати документи. Мені сказали: «Зась! Ідіть до ректора». Я пішла до ректора, йому це все пояснила. Він слухав, вмовляв мене: «Але ж креслити Ви вмієте. Ось у Вас в атестаті п’ять стоїть за креслення. Будете в архітектурі». Я кажу: «Що, в конторі сидіти й чиєсь креслити? Ніколи в житті». Він так подивився і каже (по-російськи зі мною розмовляв): «Вы прекрасная девушка, но я Вас отпускаю».

 

Я вернулася в Житомир. У нас було тільки два інститути. Був Педагогічний, на який я категорично не хотіла поступати. «Викладачем і лікарем, – говорила своїй мамі, – я в житті не буду, це каторжна робота. І одна, і друга. Я такого не хочу. Я хочу щось творче!» Я вступила в Сільськогосподарський інститут на механічний факультет. Якби навчання почалося з математики та фізики, я, мабуть, і залишилася б. Бо я вирішила так (раніше я запитала в Київському інституті: «Якщо я закінчу перший рік, то я можу перевестись до вас на другий?» Вони кажуть: «Можеш, якщо буде різниця не більше трьох предметів»): закінчити механічний факультет (буде математика і фізика, хоч і не буде електроніки чи чогось подібного) і перевестися в Київ. Бо мені ж близько – сто двадцять кілометрів. Тоді вже почали автобуси ходити. Якби так було! А почалося з ботаніки та зоології, чого я не любила. Ті кості тварини, корови, свиней, ще щось таке… У мене почався такий песимізм. Думаю, що ж це я буду робити? Це ж катастрофа, я цього нічого не хочу. Тут я читаю в обласній газеті, що Львівський університет продовжує набір на всі факультети. Мамі кажу: «Я їду до Львова!» Мама на це: «Категорично ні! За чотириста з лишком кілометрів? Що тебе туди несе? Якщо ти вже хотіла, то кінчай перший курс і переводься до Києва». Але, на щастя, батька моєї подруги переводили до Львова (тут не було спеціалістів, почалися переводи спеціалістів до Львова). Її мама прийшла до моєї й каже: «Відпустіть. І моя дочка поїде. Вони вже і так втратили час». А я вже два місяці провчилася, це вже був листопад. І ми таки вмовили мою маму.

 

Я й моїх дві подружки, нас троє, поїздів нема… Ідуть військові ешелони, але потрохи беруть людей, хто приїжджає. І ми в солдатському вагоні доїхали. Згадую про тих лицарів, солдатів з фронту. Як вони нас доглядали! І за кип’ятком бігали, і свої пайки відкрили. Ми вперше поїли м’яса тоді, в тих консервах, за два з лишком роки. Приїхали до Львова. Але скажу ще, як було з документами. Я приходжу до інституту, кажу, щоб віддали документи, бо буду вступати у Львівський університет. А вони кажуть: «А ні! Ви вчитесь, ото й вчіться! Якщо ні – поїдете на трудовий фронт. Ми будуємо, відбудовуємо, будете будувати, якщо не хочете навчатися». Іду в канцелярію і прошу видати довідку, що я – студентка першого курсу. Тут мені не можуть відмовити. Вони мені видали довідку, що я студентка. Я посилаю у Львівський університет цю єдину довідку і заяву з проханням зарахувати мене на фізико-математичний факультет (так він тоді називався). І одержую дуже швидко відповідь: Ви зараховані до Львівського університету, забезпечуєтеся гуртожитком, прибувайте як можна швидше. Я приїжджаю, така задоволена. А вони кажуть, що на фізико-математичний перебір, ми Вас зарахували на англійську філологію. Я кажу: «Та Ви що? Я ніколи в житті не вчила англійської мови. Вчила французьку, німецьку, бо їздила по школах, але я ніколи не вчила англійську». – «Нічого! Там набрана група студентів, які в школі вчили німецьку мову. Так що не хвилюйтеся». Але вернутися я вже не можу, не можу появитися в інституті, бо я втекла просто. Так що я вчуся на англійській філології. Вже місяць. Я задоволена, мова – легка, мені так легко дається, вже перша студентка на тій англійській філології. Уже я себе вмовила, що філологія теж може бути фахом, не тільки задоволенням. У черговий раз приходжу на лекцію, а мені староста каже: «Розумієш, п’ять осіб (називає прізвища), які пізніше приїхали, переведені наказом на французьку філологію, тому що там лише дві особи». Кажу: «Що? Я поступала на фізику, мене зарахували на англійську, а тепер – на французьку філологію? Я іду до ректора». Пішла до ректора. Бєлякевич Іван Іванович, яка прекрасна людина! Потім з ним в добрих відносинах була, він довгі роки завідував кафедрою нової та новітньої історії. Тоді він тільки з фронту прийшов, був у військовому одязі. Студенти, хто хотів, ходили до нього. Тільки секретарці скажи, що записуєшся – і йди. Отак ми всі до нього ходили стадом, аж соромно тепер згадати. Я йому це все пояснюю. Він мені каже: «Розумієте, немає студентів, а ми ж повинні французьку філологію мати». А я не хочу категорично. Розказала йому те все: «В школі я німецьку вчила, тепер англійську вчу, а зараз буду ще й французьку починати?» – «Ах, ти в школі німецьку вчила?» Все – на німецьку філологію. «Це єдине, що я тобі можу зробити – на німецьку». Я кажу: «Я не хочу тої німецької, я її не знаю». – «А в атестаті що?» – «А в атестаті п’ять, але то таке». Бо що ми робили? Напишемо переклад, прочитаємо – уже п’ять. Нас дуже добре навчали, але щодо іноземної, то якось не попадалося доброго вчителя. І ми так, як папуги, щось там вчили. А, тим більше, та окупація. Ну, не хотіла я тої німецької мови категорично. А що робити? Назад не поїду. Я прийшла – тридцять шість осіб, десь, може, двадцять п’ять – польки, які закінчили гімназію, які на десять, дванадцять, чотирнадцять, на п’ятнадцять, навіть на двадцять років старші від мене. Мені здалося, що вільно говорять німецькою мовою. Я навіть не розумію, що вони говорять. Викладач Роздольський (я йому кланяюся до землі) мене зразу почав посилати пасти коней (сміється). Я не знала нічого в німецькій мові. З радянської школи нас, може, було осіб чотирнадцять. Всі переводилися на інші факультети й так стадом ходили по черзі до ректора і просилися: одна – на російську філологію, одна – на юридичний і так далі. Я теж ходжу. Вже так йому сказала: «Переведіть мене, куди хочете, тільки заберіть мене з німецької. Я там найдурніша!» Нарешті я йому набридла. Він каже: «Сядь! Я з тобою поговорю! Ти що, не можеш вивчити німецьку мову?» Кажу: «Не можу, там така граматика складна». Розмовляв зі мною досить довго і сказав так: «Спробуй! Спробуй цей рік, до червня. Якщо ти в червні прийдеш і скажеш, що ти не в стані або зовсім не хочеш, я переводжу тебе на факультет, який хочеш. Домовилися?» Мені то так сподобалося. Кажу: «Домовилися!» Я пізно приїхала, майже не навчалася на тій німецькій філології перший семестр, а тут вже сесія, січень. Я здала три предмети: античну літературу, вступ до мовознавства, вступ до літературознавства. А в мене було відтермінування до 15 березня, й німецьку я відклала до 15 березня. Поїхала додому і мамі то все розказую: «Граматика така, то все таке… Я там найдурніша». Мама каже: «Ти б відкрила граматику спочатку. Інші студенти спочатку знають, а ти сіла всередину. Та, звичайно, ти ж початків не знаєш». Я два тижні була вдома і за два тижні зрозуміла всю ту граматику. Я підійшла до неї якось інакше. Бачу, це чиста математика, можна математично запам’ятовувати. Я граматику полюбила до цього часу. Дуже люблю її пояснювати. Студенти кажуть, що я дуже зрозуміло їм завжди все пояснюю. Але ж лексику я була не в стані опанувати. Я вивчила на пам’ять. Пам’ять в мене була, можна сказати, непогана. Мені дівчата давали сторінку два рази читати – я майже всю могла сказати напам’ять. Я так все і повивчала і пішла 15 березня здавати, молячись, щоби була трієчка, щоби не та двійка. Михайло Іванович слухає мене, питає, дуже довго завжди нас питав, і каже: «Ви не знаєте мови. Але ж Ви мені прекрасно відповідаєте. Як це так?» А я думаю: ти мене запитай, що означають ті слова. Він не додумався запитати. Побачив би, які мої знання. Поставив чотири. Я не повірила. Дивлюся, а він мені пише «добре». Я вийшла, мої дівчата під дверима мене чекали. Питають: «Ну що, Таня, три, так?» – «Та ні, чотири!» – «Та не може бути». – «Подивіться». На четвертому курсі, літом, в червні, я одержала теж чотири. Але це вже було «чотири» таке, яке я вимагаю від студентів. Коли я з ним працювала, він одного разу мені сказав: «Sie waren immer meine beste Studentin». Я кажу: «Ні, Михайле Івановичу, я на першому курсі найгірша була». Він в то не міг повірити.

 

Які в мене ще були викладачі, крім Михайла Івановича Роздольського? Михайло Іванович закінчив університет у Ґраці, був без ступеня, він був гімназіальний викладач, прийшов до нас з гімназії. У нього була, мабуть, стара система навчання, але та система, яка давала знання. Якщо була тема, то ця тема була повторена у різних варіантах. Ми писали і домашні твори, і в авдиторії, були усні діалоги. Було обов’язковим знання письменника: хто він такий, яка тема, які інші твори і так далі. Він нас насичував інформацією, крім знань з німецької мови. Був надзвичайно талановитим викладачем. Я з великою любов’ю його згадую. Ну, і інші в мене були викладачі. У мене ще не було Богдана Михайловича Задорожного. Він мене не навчав ніколи, він був в аспірантурі, коли я була студентка. Він потім зі мною працював. Але в мене були інші гарні викладачі: Лушпинський Платон Леонтійович, який навчав мене Mittelhochdeutsch – середньоверхньонімецької мови. В нас інакше було, ми вивчали історію мови дуже детально, починаючи з готської мови. Стефанія Федорівна Пелиньо в мене готську мову читала. Потім Ірина Юліанівна Гузар викладала історію мови. Вона не дуже цікаво читала, але була дуже освіченою людиною. Була трохи стандартною в поясненнях. Читала в нас також німецьку літературу. Дуже багато мала глибоких знань, але не вміла привабити нас, не порівняти з проф. Чичеріним. У нашій програмі були чотири літератури: українська, російська, німецька і зарубіжна. Якщо я не помиляюся, російську літературу почав нам читати Осмоловський (працював на російській кафедрі). Блискуче! Хоча він і читав найбільш непривабливу літературу. Тобто, це були сказання, різні билини, перша художня література. Але як ми зна́ли літературу! Ми ж це все читали. Українську викладав Дуліба, потім – десь в іншому інституті читав (я іноді його зустрічала). Мінялися викладачі з української літератури, я не запам’ятала всіх. У нас широко читали літературу – до п’ятого курсу. А проф. Чичерін читав зарубіжну літературу. І читав блискуче! В нас, між іншим, починав читати (Чичерін ще не приїхав, він приїхав пізніше) на першому курсі Михайло Іванович Рудницький. Людина цікава надзвичайно. Але в нього певні літературні процеси базувалися на коханні. Нам це дуже подобалося на першому курсі. То ще й література така була – лицарська, а потім Відродження. Читав цікаво. Може, не так детально – вибирав найбільш цікаві сторінки. Нам то подобалося, звичайно. Все одно, він широко нас знайомив з літературою. Дещо специфічно читав, але для нас, першокурсників, гарно. А з другого курсу вже почав читати лекції проф. Чичерін, читав другий, третій, четвертий, п’ятий курси. І останній мій державний іспит – також була зарубіжна література. Німецьку літературу в нас чотири роки читали. Але окремо німецьку на державний іспит не виносили, а загальну зарубіжну. Так що ми всю зарубіжну літературу вивчали дуже детально. Не так, як тепер. В нас і українська, і російська викладалися широко, і німецька детальніше подана була. А зарубіжна – ще й театрально, бо Олексій Володимирович був як актор на сцені. Ми бігли в авдиторію (тоді називалася зал Коперника, біля Актового залу), як до театру. До нас приходили студенти з Політехнічного інституту, фізико-математичного факультету. Всі спеціально бігли – як почули пару разів, то йшли. І ми бігли, бо вони собі посідають попереду, а ми там на гальорці повинні були сидіти. А це ж наш предмет, який ми повинні здавати. Ми навіть в буфет не заскакували. Бо потім у нас на старших курсах якийсь буфет був, спочатку нічого не було, не було що в той буфет давати. Взагалі, столова наша була там, де зараз Пузата хата. Це була наша студентська столова. Я на все життя зненавиділа ту перлову кашу на воді, перловки не можу бачити. Але на друге нам обов’язково її давали в столовій (ми талончики мали, бо ніде нічого не було, магазинів ще не було), ми отримували також буханку хліба на сім днів. Ми так різали на сім кусочків і в п’ятницю з’їдали останній. Так що у суботу-неділю – хліба уже нема. Ріжеш, думаєш, що витримаєш, але не виходить. Але то було нічого, все одно було прекрасно, бо ти навчався. Ти був у своїй країні. Це було зовсім інше. Тому ми, мабуть, залишилися такими патріотами. Кличе Батьківщина – і ти йдеш. Так у нас воно було.

 

– Тетяно Олексіївно, після навчання Ви залишилися працювати в університеті.

 

– Так, лаборанткою.

 

– Працювали на кафедрі німецької філології. Розкажіть, будь ласка, про це середовище 1950-их – 1960-их років.

 

– Добре. Я працювала на кафедрі з тими викладачами, більшість яких одержала освіту до 1939 року. Але деякі, молодші, закінчили навчання в 1939 році. Наприклад, О. Ф. Ріпецька, М. Ю. Яцикевич уже мали радянський диплом. Але старші, наприклад, Кащій Стелла Едуардівна, Гузар Ірина Юліанівна, Скрипій Ольга Семенівна, мали польський диплом. Вони всі були фахово дуже добре підготовленими викладачами. У них, як би Вам сказати, мабуть, не було політично-соціальної освіти, яку ми всі мали в Радянському Союзі. Тому, їм, мабуть, важко було спочатку сприймати новий напрямок освіти. Всі вони були дуже виховані люди, приємні люди в нашому викладацькому середовищі. Вони його, фактично, створювали, перші його створювали. Що вони, як мені здається, дали нашому викладацькому середовищу й університетові? Ту відданість професії. Це в них було. Те, що їм потрібно було виконувати, вони робили просто прекрасно. Вони не могли якихось звітів написати, які вже почали вимагати. Я за них почала писати ті звіти, ті всі підрахунки годин. Вони мені всі казали: «Танічка, ми того не можемо». Кажу: «Дайте мені, що ви там хочете, я це зроблю». Так що я всім їм помагала писати ті всі непотрібні папери. Ну, а так вони були зацікавлені в роботі. Наприклад, Ольга Семенівна Скрипій організувала драматичний гурток на кафедрі. Богдан Васильович Максимчук потім там був перший актор. Ставили п’єси і Шиллера, і інших німецьких письменників, драматургів. В нас, звичайно, був дуже гарний науковий гурток. Його вів О. В. Чичерін. Це був блискучий гурток. Навіть коли я вже була лаборанткою, я все одно ходила на той гурток. Бо я вирішила, що на майбутнє буду писати дисертацію по літературі. Так я і обрала. Познайомилася з працями Еґона Ервіна Кіша. Подумала, що надзвичайно цікава публіцистика, і буду займатися публіцистикою. Знала романну творчість, з неї почала. О. В. Чичерін мені говорив: «Займайтеся романом!» Я кажу: «Ні, все-таки, переходжу в публіцистику, вона мене приваблює якоюсь життєвою активністю». А також гумором, який завжди зустрічаєш в публіцистиці. Гурток був великий і дуже активний. Мені здається, що він дуже сприяв. Такого в нас тепер немає. Ми тепер обмежені ще й в авдиторіях. А тоді ввечері були вільні авдиторії. А якщо є гурток, то ти, хочеш-не-хочеш, на вулиці не сядеш. Ось такі прості речі можуть нас гальмувати в цьому розвитку. Деякі викладачі були трохи схоластичні у своїх вимогах. Це було, мабуть, від старої гімназіальної системи, де викладач панував, ніякого панібратства, ніяких «Таня», «Оля», як тепер. Нас звали: «Буйницька», «Чернявська», «Тимощук» і так далі. М. І. Роздольський, який потім уже не посилав нас пасти коней, ми вже щось знали, змінив трохи відношення. Він з гімназії перейшов, де, як мені потім мої колеги, які навчалися в гімназії, розказували, викладачі були досить віддалені від учнів. Їх, мабуть, здивувала політично-соціальна скерованість радянської науки. Я думаю, що того вони, може, і не сприйняли, цього і не потрібно їм було. Вони давали інші знання – базові й глибокі. Я їх шаную всіх, не дивлячись на щось іноді негативне. Мені здається, що вони, все-таки, дали такий «гарт» нашому колективу. На нашій кафедрі Богдан Михайлович Задорожний був лицарем науки й лицарем германістики. Я кажу, що мене формували в першу чергу Ксенія Григорівна Зберановська і інші мої шкільні вчителі. Але Богдан Михайлович – відданістю науці, чистотою відношення до неї. Він ніколи в житті не сказав на дисертацію: «Ну, так… але може бути», як я тепер іноді чую. (Мене це коробить до цього часу. І, на щастя, Богдана Васильовича Максимчука). Ми того не виносимо, щоб – «ну, якось, може, не бездоганно, але якось». А я звикла, що має бути бездоганно, і цього мене навчив проф. Задорожний. Він прийшов завідувати нашою кафедрою після К. Е. Виноградової. Вона коротко була, не хотіла завідувати, але не було кому. Такий період був, чекали, властиво, закінчення аспірантури Богданом Михайловичем, планували, що він буде завідувати. Він закінчив аспірантуру, захистився, і зразу його призначили завідувачем кафедри. І вона з радістю пішла. Вона викладала фонетику німецької мови, була кандидатом наук, доцентом. Наукою, як я бачила, не хотіла займатися, але була приємною особою, внесла щось інше в наш колектив. Власне вона мене взяла на роботу. Бо мене лишили в аспірантуру ніби, а аспірантури не було на цей час – не дали для філологів, дали лише технічним наукам, здається, а на філологію ні. І я опинилася без роботи… І раптом вже вересень, всі працюють, а я ні. А в мене катастрофа, в мене одна мама, яка має фельдшерську, дуже маленьку, зарплату – 450 карбованців. На все життя запам’ятала, бо і я одержала, як лаборант, 450 карбованців. Моя підвищена стипендія на п’ятому курсі була 475 карбованців, а зарплата лаборанта – лише 450. Але ми з мамою вдвох якось змогли жити, нічого, було добре, я вже працювала, було навіть прекрасно. Я працювала вже, полюбила ту німецьку мову. Філологію, звичайно, я завжди любила. І якось прижилася, мабуть, в цьому колективі. Хоча, можете зрозуміти, все-таки, мене: я все ж спочатку відчувала, що я зі сходу. Не чула до себе ніякої відрази, але я була не з того суспільства. Я була з радянського суспільства, а для них воно тоді було чуже. Хоча до мене всі прекрасно ставилися – нічого не можу сказати. І я до всіх також. Я звикла до їхньої ментальності. Мене вона не вражала, і я це зрозуміла – коли людина народжена в одному суспільстві, а ти – в іншому, будуть певні розбіжності, але коли ви робите одну справу віддано – ви не відчуваєте цього. Мені пощастило, бо я взагалі в житті зустрічала добрих людей.

 

– Тетяно Олексіївно, у 1967 році Ви захистили кандидатську дисертацію. Розкажіть, будь ласка, як відбувалася підготовка роботи і її захист.

 

– Я не була в аспірантурі ніколи. Тоді моя активна натура всіх приваблювала тим, що мною можна якусь дірку заткнути. У нас була дуже велика стінгазета, прекрасна, виходила двічі чи тричі на рік. Дуже велике полотно, але там завжди обов’язково був гумор. І мене колись намалювали так: вирізали моє обличчя з якогось фото, а від нього – сім стріл, на них навантажені вози з моїми дорученнями: культмасовий сектор веду, гуртки якісь веду, влаштовую виступи студентів в Турківському районі і т. д. і т. п. Як я встигала що-небудь взагалі? Мене через два роки перевели у викладачі, а навантаження було 1200 годин. Наша німецька кафедра обслуговувала тоді всі факультети, бо не було ще аж так багато студентів. І я спочатку мала і хімію, і біологію, і математику, і фізику (тоді вже розділили факультет на математичний і фізичний). І я бігала так: перша пара – на філологію, друга – на історичний, а третя – на хімічний. А потім ввечері приходжу, бо в мене були ще дві пари на вечірньому відділенні історичного факультету. На вечірньому пари закінчувалися двадцять по десятій. Я цілі дні була зайнята. Мене вдома ніхто не бачив, це точно. Коли я вже вийшла заміж, і в мене народився син, моя мама мені говорила: «Ти так іноді ввечері прийдеш, а син запитає, якщо він не засне, що це за тьотя до нас ввечері, так зрідка, приходить?» Тільки, може, така моя невгамовна натура і таке щастя, що я вчуся, що я працюю, що я пережила ту страшну війну мене тримали в нормі. Це щастя мене ніколи не покидає. Якщо хтось посягає на дев’яте травня, то мене як ножем ріжуть. Це для мене найщасливіше свято, іншого я не знаю. Люди, які не пережили війну, не можуть цього збагнути. Я розумію людей, яким це байдуже. Але мені це абсолютно не байдуже. Думаю, що перше завдання, хто в нас до влади не прийшов би, – те, що робиться, припинити на віки вічні, бо треба на людей вважати. Вони втрачають душу. Бо на війні, якщо не загинув, то втрачаєш душу, і це треба розуміти.

 

І така моя невгамовна діяльність не давала мені працювати науково. Я вночі щось читала, щось робила. Я перейшла на лінгвостилістику. Саме головне я Вам не сказала – Анна Яківна Мюллер до нас приїхала. Її чоловік, який прийшов з фронту, був доцентом географічного факультету. Його скерували до нашого університету, і вона приїхала разом з ним. Вона за походженням німка, думаю, що десь з прибалтійських німців. Але народилася в Петербурзі й жила в Ленінграді, потім була евакуйована під час блокади. Коли чоловік прийшов з фронту, їх перевели сюди. І вона в нас почала працювати. Вона спочатку не була кандидатом наук. Була надзвичайно емоційною людиною. Читала в нас стилістику і методику. Методики не дуже любили, це було помітно. Але стилістику обожнювали. Я після неї почала читати стилістику. Вона нас так захопила лінгвостилістикою. Лінгвостилістика тоді, у 1950-ті роки, розвивалася. Вона мені говорила (я вирішила писати роботу в галузі літератури), що треба писати в лінгвостилістиці. Це і література, це і мова. «Ви ж, – каже, – будете працювати на кафедрі мовній, значить, Вам треба і те знати, і те. І я так від проф. Чичеріна відійшла до Анни Яківни Мюллер. Вона в мене керівником була. Була надзвичайною людиною: доброзичливою, порядною, дуже освіченою. Доброзичливою до крайності. Іноді вона могла ставити ні за що відмінну оцінку, тому що людина їй щось дуже емоційно розказала. Входила до нас обов’язково з якимось віршем. Відкриваються двері, заходить Анна Яківна Мюллер: «Frühling lässt sein blaues Band… А хто це написав?» А ми не знаємо (сміється). Почала мною керувати, захопила мене лінгвостилістикою. Вона запровадила лінгвостилістику на нашій кафедрі. Я написала колись статтю про її творчість. Я ходжу до неї на могилу, вона похована недалеко від моєї мами. Вона була надзвичайно впливовою людиною, своєю емоційністю. Вона багато допомогла Богдану Васильовичу, дуже його любила як студента. Після того, як вона мене скерувала, я почала так більш систематично щось писати по частинах.

 

Не пам’ятаю вже як, але раптом мене викликають, здається, в навчальну частину, і кажуть, що є можливість дати пів року наукової відпустки. Я кажу: «Не може бути!» – «Так, можемо дати, для завершення дисертації». Думаю, яке завершення, то таке періодичне писання, мені почати треба, а не завершувати. Дійсно, мені дали навіть рік. І я не ходила в університет, не працювала, писала дисертацію. Я не закінчила, звичайно, її за рік. У мене був зібраний матеріал. А потім з кожним разом я якийсь новий матеріал шукала, міняла напрямок, поки «в’їхала» у ту тему. Тема була цікава. Еґон Ервін Кіш – блискучий репортажист. Звичайно, я взяла гумор і сатиру в його репортажах. Мені прийшлося базу гумору і сатири вивчати, з основ, мовні засоби, не просто естетику, а мовні виражальні засоби. Тому мені, звичайно, прийшлося багато працювати додатково. Але я десь через рік після відпустки захистила дисертацію. Я тоді знову вийшла на роботу, в мене знову було повно лекцій. Але в мене вже йшла та робота, тому що я була в руслі. Я ночами сиділа, до третьої ночі, субота була вільна (в суботу ми вже перестали працювати, раніше і в суботу мали лекції). Я могла в бібліотеці сидіти, бо жила тоді в однокімнатній квартирі, де не могла працювати, мені треба було з хати тікати. Я завжди сиділа в бібліотеці, в студентському залі, біля вікна. Коли літо, то відкривали вікно, а там Ботанічний сад, так гарно було. Стіл один, студентів нема, розкладу свої папери. Всі мене знали, бібліотекарі помагали. Мені треба за 1816 рік такий-то збірник – бібліотекарі шукають. Тоді прекрасним, блискучим бібліографом була Ірина Громницька. Ще був блискучий бібліограф Федір Максименко. Кажу йому, що мені потрібний такий-то журнал за 1904 рік. Каже: «В нас нема. Є у Харківській бібліотеці» або «В Ленінграді в бібліотеці Політехнічного інституту – один екземпляр». Ми очі відкривали – що то був за бібліограф! Його всі знають, здається, у нашій бібліотеці на Драгоманова його портрет висить. Вони мені дійсно багато допомогли. І я захистила. Думаю, яке то щастя, трохи відпочину від такого завантаження. Я ж і в Москву постійно їздила. Тому що мені потрібна була бібліотека, в нас не було так багато нової літератури. Я в іноземну бібліотеку в Москву постійно їздила на два тижні, іноді на місяць під час канікул виберусь. Б. М. Задорожний сказав, що написала нормальну дисертацію. А це вже велика похвала.

 

Після захисту в грудні 1967 року я трохи розпружилася, дещо відпочивала, проте писала статті. Думала, яку б нову тему обрати, яка мене цікавила. Раптом мені якось кажуть (а йдуть перевибори декана), що мене ректор викликає. Думаю, чого він мене викликає? Йду до ректора, приходжу, а у ректора сидить проф. Цьох, секретар партійної організації (він тоді був деканом факультету журналістики). І вони кажуть: «Знаєте, Тетяно Олексіївно, оце ми викликали завідувачів кафедр, у вас перевибори декана, і вони нам заявили, що після перевиборних провалів на вашому факультеті слід висувати Вашу кандидатуру, бо з цим будуть всі згідні». (А ми вже висували людей: одного провалили, другого… Не буду тієї всієї кухні розказувати. У всякому випадку, вони не пройшли. Дуже достойні хороші люди. Віталій Маслюк – висунули, між іншим, за моєю пропозицією, я вважала, що він буде дуже добрим деканом. А потім ще кафедра висувала С. О. Гурського. Гурського просто провалили, Маслюк вже навіть не дійшов до голосування). Я аж жахнулася: «Та Ви що? Я категорично не хочу. Я не буду. Я не можу. Яке хочете, мені дайте доручення, я вже звикла до всіх доручень. Я провалю ту роботу, я не хочу її, зрозумійте». Пам’ятаю, що в мене навіть сльози виступили. Ректор каже: «Тетяно Олексіївно, то Ви така смілива, що вмієте плакати?» Кажу: «Ну, зрозумійте мене. Ну, я не хочу. Хоч трохи нехай мене сім’я побачить. У мене підростає син, який мене майже не бачить. Тільки в неділю ходимо з ним гуляти. Я вже в неділю вибираюся, щоб хоча б з ним поговорити, щоб він хоча б матір побачив». (Хоча, він тепер мені каже, що я в нього найкраща). Кажу: «Я ж завалю, розумієте? Для чого Вам такий декан, який завалить роботу?» Ректор так подивився на мене і дуже серйозно сказав: «Ну, як завалите, Тетяно Олексіївно, то знімемо з доганою». Кажуть мені: «Зачекайте, ми викликали всіх завідувачів кафедр, просимо сідати, вони зараз прийдуть». Приходять всі завідувачі кафедр. «Тетяно Олексіївно, ми Вас просимо, ми Вас молимо. Будемо Вам так допомагати!» Ну, цьому я не повірила, звичайно, бо я все це знала, ту кухню. «Ми Вам так будемо помагати, тільки погодьтеся! Ми сказали, що Ви така порядна людина, що через кілька місяців в нас буде все тихо, мирно». Бо ректор нам сказав: «Нам набридли Ваші анонімки! Мені набридло розбирати це все на факультеті». У нас поділилися на групи. Таке тоді робилося останній рік. Не хочу згадувати. Отак я попала в ту мишоловку.

 

Ректор мені сказав: «Тетяно Олексіївно, три роки!» Тоді обирали на три роки. «Ви наведете порядок – і ми Вас відпустимо». Я кажу: «Я хочу докторську написати. А зараз в мене є тема, яка зовсім не розроблена. Німецька публіцистика. Мені хочеться написати про мову німецької публіцистики». Вона, між іншим, і тепер не дуже розроблена, а тоді вона зовсім не була розглянута. «Добре, Тетяно Олексіївно, Ви собі потрохи так працюйте. Я розумію, що декан не дуже може писати докторську дисертацію, але через три роки ми Вас звільнимо, побачите». Що тут робити, не буду ж битися з людьми. Так тих три роки майнули, пройшли ще три роки. «Та що Ви говорите?» – каже ректор вже офіційним тоном, не так, як раніше. – «Що Ви таке говорите, Тетяно Олексіївно? Хто там буде? Ви там єдиний мужик на тому факультеті!» Кажу: «Дякую за комплімент!» Пройшло ще три роки, я знову йду проситися. «Навіть не говоріть. Нема заміни!»

 

Я таки дійсно бачу, що нема заміни. У нас же майже немає чоловіків на факультеті. І немає жінок таких особливих, щоб на них можна було так навалити, як на мене. А в мене заступником був Богдан Васильович. Тоді ще не кандидат наук, а старший викладач. Я йому кажу: «Богдане Васильовичу, йдете в аспірантуру до Богдана Михайловича». – «Приказним порядком?» – сміється. Кажу: «Приказним порядком! Я ще працюю три роки. А Ви за три роки закінчите аспірантуру, захиститесь – і я спокійно піду. Ви знаєте все, Ви в мене заступник, займаєтеся навчальною роботою. Ви все це знаєте, можете спокійно мене заступити. Всі інші на Вас все одно наваляться, що того, може, не треба вчити – то Ви вже самі розберетеся». І так він дійсно пішов в аспірантуру до Богдана Михайловича, був дуже добрим аспірантом. Я вважаю, що він у нас на факультеті, можливо, єдиний (може, не єдиний, це вже я від симпатії до нього) справжній вчений, який тримає марку Богдана Михайловича Задорожного, який ніколи не сказав (як сказали, між іншим, інші) про погану дисертацію, що вона може бути захищена. Він цього ніколи не сказав. У нього завжди є нові ідеї, він – прекрасний керівник. Жінками не так легко керувати, я це знаю. Я мала жіночий факультет. З істериками, з криками – зі всім. Ну, слава Богу, я ні з ким не посварилася і ніколи ні на кого не підвищувала голос. Коли я відходила, деякі жінки ридали. Що це буде? Я кажу: «Нічого поганого не буде. Буде Богдан Васильович, який був моїм заступником. Ви його бачили вже багато років, і прекрасно знаєте, що він – порядна, добра людина і добрий керівник». Таким він і був. Теж після мене довго був деканом. Я – дванадцять років висиділа.

 

Коли я вже прийшла на кафедру, то подумала, що докторську немає чого писати в п’ятдесят чотири роки. Докторська має бути вже захищена максимум у сорок п’ять, а не у п’ятдесят вісім. Коли прощалася, мені ректор казав: «Тетяно Олексіївно, кінчайте докторську». Я кажу: «Вашими молитвами!» Я її майже не розпочинала. Хоча, звичайно, я пишу статті в руслі публіцистики й зараз. Тепер займаюся Reisepublizistik. Це публіцистика подорожня, мандрівка, блискуча німецька публіцистика, дуже цікава. Я статті пишу, але виховала цілий ряд кандидатів наук. І я так йому сказала: «Писати докторську запізно. Треба було мене раніше відпускати, а я просилася кожні три роки, як Ви знаєте. А тепер мені цікаво працювати з людьми, і я буду виховувати кандидатів наук, бо можу їм дати такі теми, які мене цікавлять». А мене цікавлять різні теми. В мене позахищали аспіранти дуже гарні дисертації. Можете запитати у всіх – я ні одної слабої дисертації не випустила. І вони – мої жінки – іноді ридали, плакали. «Тетяно Олексіївно, я вже не знаю, що Ви від мене хочете», – сказала мені одна з них. Кажу: «Ну, не знаєте, значить, не будете захищатися. А що роботи, не всі ж кандидати наук, деякі є, що й не кандидати, і Ви не будете». Так її заспокоїла. Вона мені – тепер в Харкові живе – прислала книжку (вони щось писали про своїх вчителів) і там мені такі дифірамби понаписувала. Кажу (ми спілкуємося з нею телефоном): «Що Ви там повиписували?» – «Ні, Тетяно Олексіївно, я такої твердої думки».

 

Так що працюю до цього часу. А мої сусідки, які молодші від мене на років двадцять, сидять на лавочках і, коли я йду на роботу, кажуть: «І Вам ще хочеться працювати?» Я кажу: «Хочеться! Хочеться, бо я люблю свою професію». Думаю, що той колектив, який у нас є на кафедрі, також мене виховує. Навіть та молодь, яка, звичайно, має інші погляди і на науку, і на все. Бо вона повинна мати зовсім інші, аніж я. Але мій погляд, здається, зберегли – я вважаю, що коли ти працюєш, то маєш бути знавцем, освіченою людиною і навчати добре студентів. Бо це – твоє покликання.

 

– Чи можете трохи більше розповісти про свій досвід адміністративної роботи на посаді декана?

 

– Я хочу, в якійсь мірі, захистити М. Г. Максимовича, якого багато людей не любили, казали, що в нього поганий характер. Я з ним пропрацювала дванадцять років. Власне, з ним. Я добре знала Є. К. Лазаренка. Бо мене перед тим декілька разів обирали секретарем партійної організації факультету. Якраз з Є. К. Лазаренком я працювала як секретар партійної організації. Він викликав мене нерідко для того, щоб знати мою думку про певну справу, яка торкалася факультету. Звичайно, ректор працював більше з деканом, але в окремих випадках, особливо, коли йшлося про певну людину з нашого факультету, проф. Лазаренко цікавився моєю думкою. Він, очевидно, хотів більш детально мати уяву, тому що завжди уважно відносився до людей і взагалі до роботи факультетів.

 

Є. К. Лазаренко був не тільки надзвичайно уважною людиною до людей, а й глибоко освіченою. Можу навести такий приклад. Еґона Ервіна Кіша, а він читав його твори, не всі українські публіцисти знали. Якось він мені говорить: «Що це Ви не захищаєтеся?» – «Та не маю часу». – «А що Ви пишете? Над якою темою працюєте?» – «Працюю над темою публіцистики Кіша». – Він мені каже: «Der rasende Reporter»? Я знаю». Я здивувалася. Він знав блискуче літературу. Євген Костянтинович був прекрасно освіченою людиною. Він дуже добре знав всіх людей, інтуїтивно добре сприймав. Це було у нього щось таке привабливе. Пізніше, коли мене обрали деканом (він тоді вже в Києві був), я йду по Академічній (тепер то проспект Шевченка, там такі високі дерева росли), а він посередині йде, між деревами, а я по тротуару і чую хтось мене кличе: «Тетяно Олексіївно, зупиніться!» Я повертаюся – до мене біжить Євген Костянтинович. «Тетяно Олексіївно! До Києва дійшла дуже прекрасна чутка». Я зрозуміла, яка чутка. «Мені сказали, що там прекрасний декан!» – «Євгене Костянтиновичу, який прекрасний?» – «Та я ж Вас знаю! Ви ж така порядна людина!» – «Дякую за Вашу думку». Я, правда, більше його не бачила. Ми постояли, порозмовляли. Я кажу: «Як Вам в Києві?» – «Добре. Немає того, що я мав у Львові, на жаль. До мене там добре ставляться». – «Бажаю Вам всього найкращого. Ви теж були дуже добрим ректором». – «Дякую, Тетяно Олексіївно, у нас взаємна симпатія». На мою думку, був прекрасним ректором.

 

Щодо М. Г. Максимовича, він – інша людина. Був більш суворим адміністративно, можливо. Є. К. Лазаренко був більш чутливим, а цей – більш стриманий у своїх почуттях. Це було видно, але був зовсім безкорисливою людиною. І це я повинна сказати. Бо були в адміністрації різні люди, а він був абсолютно чесною, порядною людиною, хоч, як Ви розумієте, не вільний від настанов партійних органів. Це завжди бачиться дуже чітко на вступних іспитах. А тоді вступних іспитів було чотири. Ішов на зустріч. Іноді, я бачила: уже нема місць (на факультеті дуже мало було місць), а людина поступає вже третій раз, і я її не можу взяти, а їй там одного балу не вистачило. І я ходила до нього, звичайно, просити за тих вступників. Кажу: «Миколо Григоровичу, подивіться, людина третій раз іде, ми їй психічну травму наносимо. А батьки думають, що ми такі байдужі». А вони ще гірше думали – вони думали, що не дали деканові гроші. Микола Григорович завжди вишукував декілька додаткових місць для факультету, щоб зарахувати абітурієнтів, що були на межі прохідного балу. Що торкається роботи з кадрами, то був дуже уважним до підбору нових працівників. Завжди детально вивчав справу, розпитував мене про фахові знання особи, характер людини. Найчастіше погоджувався на мою пропозицію, рідко відхиляв її, але зверталася знову до нього і звичайно він погоджувався зі мною. Думаю, що у між часі одержував від інших інстанцій інформацію про претендента на посаду.

 

Знаєте, в якому відношенні з ним було легко працювати? Якщо він давав завдання, то давав можливий термін. Не було такого, як то в нас буває, що все давай на завтра. Цього не було. Він давав термін, потім перевіряв. Звичайно, ми намагалися виконати швидко. І, мені здається, що всі наші служби працювали краще. Працювали якось не так. Папери були, а тепер вони побільшилися в десять разів. Ми тоді жалілися, що паперів дуже багато, але це – не в порівнянні з тим, що тепер.

 

______

Виправлено Т. Буйницькою 10.ІХ.2019. Курсивом – доданий текст.

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше

Роксолана Зорівчак. Про дитинство, навчання і англійську філологію в умовах закритого суспільства 1950-их рр.


О. Х.: Роксолано Петрівно, скажіть, будь ласка, чому Ви обрали саме факультет англійської філології? Що Вас спонукало до цього?

 

Р. З.: Запитання дуже доречне. Сама не знаю, чому я обрала англійську філологію, але благословляю ту хвилину, що я прийшла на англійську філологію. Кращого вибору не могло бути, а чому – я зараз поясню. Тут моя знимка: я пишу роботу на атестат зрілості (показує). В той час я цілком об’єктивно була найкращою ученицею в тридцять шостій середній школі, що була на вулиці Лисенка. Не було сумніву, що я матиму золоту медаль. І я її одержала. Медалей тоді було не так багато, як тепер (у кожній школі три-чотири), а була одна на район абощо. З цією медаллю я могла поступати, де тільки хотіла. Чому я обрала англійське відділення – сама не знаю. Було так (якщо можна вам займати час такими спогадами): вернулись ми із Відня у 1945-ому році. Знала я тоді, маючи одинадцять років, блискуче німецьку мову, віденський її діалект. І коли в школі, в розкладі, з’явилася німецька мова, мама мені сказала: «Підійди до вчительки, поговори по-німецьки, скажи, що ти знаєш мову. Вчителеві завжди гарно, коли є учні, що знають мову». Але натомість на заняття замість вчительки німецької мови прийшла вчителька англійської мови. Вчителів англійської мови тоді було мало. Вчителька одразу нас почала вчити російською мовою, бо української не знала. Але, зрештою, то не була така проблема. І я дійсно дуже цікавилася англійською мовою, але не так, щоб її обирати як спеціальність. Любила дуже математику. А щось потім, в останній хвилі, коли вже мала цю медаль, десь зустріла мама на вулиці професора Рудницького, який в той час завідував кафедрою англійської філології. І так якось подала я ту медаль на англійській відділ. Тепер скажу, чому я так задоволена, що обрала цей відділ. Бо англійську мову я люблю як мову науки – це очевидно. Але я дуже рада в тому плані, що, саме закінчивши англійський відділ, я можу все ж таки принести якусь дещицю користі українській науці. Якщо б я була пішла на український відділ (хай не ображаються україністи), мої компетенції, мої знання були б значно менші. Так, знаючи англійську мову, літературу, історію і так далі, я можу далеко більше прислужитись, якщо можна взагалі прислужитись, українській науці. Саме тому я дуже задоволена з того цілком випадкового випадку. Вважайте, що кінчали ми школу в обпалений час Другою світовою війною, яка так чи інакше ставила життя і смерть щодня поруч. Ми були інші, чим покоління теперішнє. Слава Богу, що в дечому вони інші. Але ми якось дуже цінували життя, тішились кожним днем, що вже не падають бомби. Ми знали, що кожної ночі вивозили, арештували. І були дуже раді, коли дочекались ранку, в багатьох випадках. Я походжу з родини українських галицьких інтелігентів, тобто людей ніколи не багатих. Не так, як тепер: з іміджами чи ще з чим там. З одного боку стоять два мої дядьки (показує фотографію), з другого боку – третій; кінцева пара – то моя мама і мій тато [1], мене ще тоді не було на світі. Ті родини, звичайно, зазнали дуже багато лиха під час війни, і їх дуже мало, по суті, залишилось в Україні. Батька мого розстріляли в 1939-ому році, у листопаді. Він був адвокатом. По суті, мали право його розстріляти, бо він переходив кордон. Він був великий активіст нашої «Просвіти», був адвокатом у Кам’янці-Бузькій. Його батько теж був священик, але не на такому високому рівні, а священик, якого перекидали з одного гірського села в інше (який гостював в своєму домі Івана Франка в 1904 році), іншого характеру священик. Батько був великий просвітянин, і в 1939-ому році поляки забрали його в Березу Картузьку. Ішов з дому цілком ні в чому не винний чоловік – високий, стрункий, пристійний мужчина; вернувся за два місяці – старець із палицею, без зубів, весь поранений, покалічений, згорблений, переляканий. Це були два місяці в польському фашистському таборі Береза Картузька, що тепер є на території Білорусі. Я втекла від нього, я не знала, що то мій тато, я боялась його, я мала п’ятий рік, і тільки потім я впізнала, що це дійсно батько. Так що, польські фашистські табори нічим не відрізнялися ні від німецьких, ні від радянських. І тут знову тишком передали, що будуть його арештовувати. Спочатку його питали, чого його поляки заарештували. Він казав, що був просвітянин, те, друге. Тоді подумали: навіщо йому бути просвітянином, краще його заарештувати. І так докотилась чутка до батька, що будуть його арештовувати. І він втікав від того. І його пострілили при переході границі на річці Солокії, і поховали його в Червонограді, вже на німецькій стороні. Нас повинні були вивезти в 1941 році, в середу, але в неділю почалась війна. Шукали маму, хотіли заарештувати в ту саму неділю, але люди якось переховали. Потім ми жили у Відні. Ми втікали від радянської влади, як більшість інтелігентів. І жили у Відні, де щодня падали бомби. Декілька раз було так, що бомби падали поруч. Я ходила в перший клас гімназії і там захворіла на тяжку хворобу поліомієліт – дитячий параліч. Лежала в лікарні, коли падали бомби. Найперше виносили австрійських дітей. А потім, звичайно, ausländer – якихось приблуд. Добре, що взагалі виносили. Таке моє дитинство нічим не було особливе – нормальне дитинство людей тієї епохи. Коли ж після завершення війни був поділ Відня між радянськими військами, американськими і так далі, мама одразу рішила, що буде, щоб не було, вертати в Україну, бо щось не могла жити на чужині. І моя бабуся, я, мала, після цієї хвороби, і мама зголосились до радянського відділу. Мама мала якийсь документ, що начебто працювала десь в бібліотеці. Нас посадили в товарний вагон, і після трьох місяців повільних мандрівок ми доїхали до Львова. Коли ми їхали, то поруч їхало ціле людство: їхали власівці, арештовані росіяни, радянські рядові солдати (все ж таки їх жаліли, вставали у нас у вагоні і кидали їм якусь махорку, нас, дітей, просили їм кидати; мама просила, щоб не давали, бо, як, не дай Бог, побачать, то й не довго і приб’ють), їхали полонені чехи. Пам’ятаю добре: один чех подивився на мене і дав мені шоколадку через заґратоване вікно. Каже: «Вдома я таку саму дитину залишив, я не можу їй дати, візьми від мене шоколадку». Приїхали ми до Львова. Нам сказали: йдіть, куди хочете. Ми пішли в ту хату, де мешкали, – на вулиці Підвальній. Там мешкав наш вуйко, що працював в педінституті доцентом. Та й прийняв нас, бо не мав що робити. Мама там довго ходила, поясняла, чому і де пропадали. А потім почали там жити. Так і прийшлось в університет. У кожного якісь свої історії. На англійському відділі оце – перша викладач (бачите, фотографії такі паршивенькі, як тоді були, на такому папері) (показує), її звали Маркевич. Дуже акуратно з нами працювала, з мовою. По-моєму, її звали Ніна, а по батькові – я не пам’ятаю, на жаль. Тоді, у 1951 році, в англійський відділ приймали і тих, хто вчив мову в школі, і тих, хто не вчив, – однаково. Я належала до тих, що вчили, тому мала менше роботи. А от ті, що не вчили, старались багато. Жили дружньо, але між студентами була дуже велика різниця. Були представники, я б сказала, своєрідної радянської аристократії: гарно одягнені, які вже не мали проблем, для яких війна закінчилась (можливо, в минулому вони мали якісь проблеми), високопоставлені батьки. Українських інтелігентів майже не було. Було трохи хлопців і дівчат із сіл. То називалося «местные девочки». Ті «местные девочки» жили не погано з іншими, нормально, вчились. Викладачі на англійському відділі (1951-ий рік) були майже всі зі східних районів. Воно зрозуміло, бо тут був англійський відділ давніше, але, мабуть, більше зайнятий поляками. Вони, очевидно, виїхали в Польщу. Серед викладачів англійської мови була із наймолодших тільки Ольга Володимирівна Огоновська, яка тільки недавно скінчила. Зробили так, що перевели старші курси із Одеси, щоб організувати факультет іноземних мов. Тому ті старші курси (я була на першому, а вони – від третього) головно були одещани. Трошки старші віком, бо якось було зв’язано з війною більше. Я вже належала до тих, що кінчали в шістнадцять років десятирічку і вступали в університет. У нас перші і другі курси були такими різноманітними. Я дуже вдячна вчителям, які мене вчили. Бо вони вчили у важких умовах. Вважайте, що за всі роки навчання ні одного англомовного чоловіка ми не бачили. Був такий викладач Ганжа. Він так тихенько декому сказав, що можна послухати «Бі-бі-сі», щоби чути англійську мову. Але треба розташувати радіоприймач під подушкою, аби десь не було галасу. Значить, почути ту мову, як вона звучить, було дуже важко. Я вже писала в спогадах у газеті, як ми робили такі експерименти, коли хотіли говорити англійською. Англійська мова тоді не була розмовною мовою на факультеті. Вона вживалась для того, аби читати тексти і то головно Діккенса, бо нових не було. Але все ж таки в тих умовах ті викладачі працювали дуже відповідально. Була така викладачка Ахназарова. Вона десь закінчила в Ленінграді університет чи факультет іноземних мов, чи інститут іноземних мов. Блискуче знала мову, ідіоматику. Вона нас так муштрувала. Тобто, що можна було в тих умовах закритого суспільства, таки абсолютно закритого, зокрема до смерті Сталіна в 1953-ому році. Але все одно жодного іноземця ми ніколи не бачили. Десь одного разу сусідка мене попросила, щоб вкинути лист до її сина, який був у Лондоні. Я не хотіла їй відмовити. Я кинула цього листа в пошту і бігла всю дорогу (тоді мене нога не боліла, хоч то було після моєї важкої хвороби), бігла від Пошти до вулиці Підвальної. Я боялась (я цілком того не соромлюсь), що мене зараз заарештують, щось зараз станеться. Я вкинула в скриньку лист, де було написано: «U. K. England». Самі ми, очевидно, з родиною, яка вся була закордоном, ніяких зв’язків від 1945 року до 1957 року не мали. Такий смішний епізод: моя бабуся була дуже добра знайома тещі Стефаника, що був тоді при владі, і запитала її, щоб та запитала свого зятя, чи то можливо, щоб її син, Богдан Дзерович, який був моїм дядьком, щоб він вернувся сюди з Відня. І ота пані наступного дня не прийшла до церкви, і не приходила вже довго до тої церкви (церква – Волоська, поруч – Руська, поруч з Підвальною). І з того, очевидно, зрозуміли, що, мабуть, недоречно, бо при окупації Стефаник з моїм вуйком разом працювали. Так що були ми, очевидно, дуже перелякані. Той англомовний світ існував для нас дуже абстрактно. Знання про Лондон обмежувались… у підручнику був такий текст «Lenin in London», було написано, що він їхав на верхньому поверсі серед робітників, і там згадувався Біг-Бен, ще щось. І то ми знали, що такі центри існують. Але я дуже вдячна, що при таких умовах… Знаєте, люди сиділи в такому затисненому середовищі і працювали, не бавились. Коли через багато років я потрапила до Лондона, до Інституту славістики, то побачила, що мої знання загальної лінгвістки нічим не поступаються. Я думала, що там всі якісь такі дивовижно розумні, та побачила, що наша радянська школа давала дуже багато з лінгвістики. Мушу сказати, як тепер (дивлюсь по телебаченню чи по радіо) ті депутати щось сичать одне до одного, якась у них національна ворожнеча. А тут, по війні, люди приїхали з різних регіонів нас вчити і вчили нас абсолютно чесно і совісно. Я ні одного іспиту не відповідала російською мовою, крім російської мови і літератури, де вже була необхідність. До речі, викладач була місцева – доцент Клименко, з місцевих москвофілів. Мені ніхто ніколи не поставив четвірки, навіть за оте якесь МПВО, яке якийсь полковник Маслов вчив. Ми відповідали українською мовою, і ніхто ні разу оцінки нікому за то не знизив. Тепер я чую, як деякі патріоти розпинаються… Не дай Боже оббріхувати минуле, треба його представляти таким, як воно було. Крім того, багато було таких, що постраждали. Наприклад, дійсно, таким оратором був в нас Олексій Володимирович Чичерін, в якого були найкращі лекції. Очевидно, був з російської аристократії. Тепер вже я знаю, що він сидів у тюрмі чи таборі (не знаю точно) і що приїхав, мабуть, до Львова не від добра. Їхали вони, вийшовши з тих тюрем, щоб втекти зі свого місця. Але був блискучий, надзвичайно гарний лектор. Він вмів читати. Кажуть, що Костомаров вмів так читати лекції. Взагалі, читати лекції – то мистецтво, дуже мала кількість людей годна ту справу гідно робити. Отаким був цей професор Чичерін. Потім я вже довідалась, що він був фахівець із російської, по суті, літератури. А нам читав зарубіжну. Очевидно, я не думаю, що він знав сучасні течії, тогочасні течії. Він головно читав класичну літературу, але навіть той його акторський тон на сцені відігравав надзвичайно велику роль. Я не знаю, чи хоч один раз когось із нас то стурбувало, що він читає ті лекції своєю мовою, російською. Ми нормально слухали, та й все. Ну, звичайно, що коли був науковий гурток, то він не мав поняття про, скажімо, переклади Лукаша, які почали вже з’являтись. І я собі сама з російських перекладів робила українські, теж не маючи про те абсолютно жодного поняття. Серед наших викладачів була дуже серйозний доцент Шаповалова Марія Семенівна, яка в той час наважувалася досліджувати рукописи Франка, яка захищала дисертацію про переклади, про коментування шекспірових перекладів, що робив Куліш, але оскільки на Куліша тоді був дуже великий нападок, то вона мусіла його представляти як буржуазного коментатора і так далі. Але лекції вона читала надзвичайно монотонно, спокійно, а робила дуже багато. Видно, то є дві різні речі. В той час, коли ще не було Франкового двадцятитомника, вона досліджувала ці рукописи. Вона мала, мабуть, дослідження Ярослава Гординського, але теж на голос не могла про це говорити. Взагалі, було, як я тепер собі уявляю, дуже багато трагічних для науковця випадків, про які ніхто не говорив, і які сприймались нормально. Візьмемо саму постать Михайла Івановича Рудницького. Минулої п’ятниці моя аспірантка захищала про нього дисертацію на київській раді. Там, у Києві, по суті, ніхто про нього не знає. Так склалась доля людини. Дуже цікава доля, і він сам дуже цікавий. Може, я говорю вам речі, які ви знаєте, але можна так подумати. У мене він керував дипломною роботою. Робота була про народність у Бернса [2]. Ну, не дуже він там керував, дав пару книжок і казав писати. Але я приходила до нього до хати, щоб ті книжки взяти, бачила величезну бібліотеку. Та й говорили, що він переклав «Гамлета», і що ставили його при німцях. І я раз так делікатно запитала: «Михайло Івановичу, а «Гамлета» Ви переклали?» Михайло Іванович почервонів, взяв руки назад і каже: «А Вас що то обходить?» При чому, не просто «обходить», а «обходит», з таким твердим галицьким «т», після якого вже запитань не ставлять, і пішов з кімнати, залишив мене саму. Вернувся через десять хвилин і почав говорити про щось інше. Для мене то було просто запитання людини, яка не мала такту, бо не треба було того запитувати, звичайно. Але для нього то, мабуть, був великий біль. Бо, вважайте, що він того «Гамлета» переклав і перекладав його в дуже складних умовах. Бо сталось так, що мати його була єврейкою, і він мав семітські риси, і він при німцях боявся ходити по вулиці. Дехто теж описує, що панська раса прийшла. Не дай Бог з такою панською расою. І мусив він на селі проживати в одного священика. Вчив двох його дітей, а ті, які не дуже хотіли вчитися, йому говорили, що він трохи жид і можуть його видати зараз. А він перекладав «Гамлета». Як була перша постановка «Гамлета», він не прийшов, сказав, що хворий. Я думаю, що він боявся. Весь перший ряд в театрі був зайнятий німецькими офіцерами, вони прийшли подивитися, як то якісь дикуни ставлять «Гамлета». Їм то було дивно. А він, очевидно, боявся. Тепер приходять і звертаються радянські. Додам ще до того, що він вчився і в Кембріджі, і в Сорбонні, мав дуже високий рівень освіти, а його ніхто в університет не допустив. Ми забуваємо, описуємо якісь дивні елегії, як то було при Польщі, а ви ж найкраще знаєте, краще, ніж я, що десятиліттями ні один професор українець тут, крім Іларіона Свєнціцького, не працював. В 1941-ому році німці розстріляли польських професорів, а українських не розстріляли, бо їх не було. І от Рудницького ніхто в університет не пускав, він працював в газеті «Діло». Вже німці забралися, залишився Рудницький, але тепер має гріх, бо був при німцях і перекладав «Гамлета». Звичайно, він не брав участь ні в яких маніфестаціях, ні в чому. Має твори, які написав в минулому. Починається його засуджування тут в університеті, але він був такий, що мав дуже великий заряд, мабуть, якоїсь любові до життя і чогось вищого понад довколишнє. Тому він міг то пережити. Засуджували його ті, хто не мав поняття про його твори. Читала я спогади сестри Андрія Содомори [3], яка вчилася на французькому відділі. Вона каже, що одного дня оголошують, що сьогодні комсомольські збори, мусять всі бути. Ну, всі йдуть, звичайно, приходять, і на «лаві підсудних» професор Рудницький. Треба його засудити. Але ж треба знати, за що засудити. Засуджують за твір, який він писав в 1936-ому році, ще там за щось. Він встає, і йому кажуть каятися. Вона описує, що він якось піднявся і якось особливо викрутив кисті рук, помовчав хвилину, а потім каявся. У чому він каявся, і в чому його звинувачували, вона не пам’ятає, а пам’ятає тільки, як він піднімався, той сивоволосий чоловік, на то каяння, і як ті руки тримав. От, дивіться, цей Рудницкий одночасно потім стає завідувачем кафедри, деканом деякий час. І у Вченій раді є Людмила Курилова, яка була дуже багато років предметом абсолютного кохання Миколи Зерова. Рудницький же був близький з Миколою Зеровим, коли разом з українським урядом був у Києві і коли працював в гімназії. Микола Зеров навіть порадив йому переклад Емілі Бронте «Wuthering Heights» назвати дуже гарно – «Буреверхи». Зеров присвятив йому вірша. І мене от цікавить: чи та Курилова, яка була дуже дорогою людиною для Зерова, чи хоч раз з Рудницьким обмінялись тим словом «Зеров». Чи вони сиділи із кам’яними вустами поруч? Це вже ніхто не скаже. Бо Курилова лише згодом послала професору Шевельову і Григорію Порфировичу Кочуру свої спогади про той період. Це, звичайно, були відносини давніх часів, замериканізованій нашій молоді, яка від американців довідалась про «boyfriend» i «girlfriend», не дуже зрозумілі. Вони читали вірші Фета, сиділи і слухали один одного. Це трохи різні епохи. Так що це було дуже складно, з одного боку. Люди навчились зайвого не говорити.

 

В. Г.: Роксолано Петрівно, скажіть, будь ласка, а які теми обговорювали студенти факультету тоді? І чи були серед них певні дискусії, інтелектуальний рух?

 

Р. З.: Та де! Може, були на філологічному факультеті. (Я читаю спогади Ігоря Калинця, правда, він був на два-три роки молодший чи навіть більше). Щоб були спеціально інтелектуальні спори, я такого не дуже пам’ятаю. Теми до обговорення були: як вчити англійську, що робить Афанасій Іванович Новіков (то був такий викладач сучасної зарубіжної літератури, який, зокрема, не любив, щоб його називали Опанасій Іванович). Ті, що жили в гуртожитку, може, були більше зосереджені, а ми жили по домах. Щоб були якісь такі інтелектуальні спори, «а як же в майбутньому?»… Звичайно, знали, що живуть в Радянському Союзі. Навіть не могли подумати, що він перекинеться, чи щось з ним станеться. Вчили нас сучасної російської мови, українська була тільки для тих, хто не вчив її в школі. Сприймали то без особливого. Коли приходив новий викладач на заняття і питав, якою мовою читати, то кричали: «По-українському!». То ніколи собі в тому не відмовляли. А ті, знову, кричали: «По-російському!». І потім так само дружньо дальше собі розмовляли. Я не можу сказати, що за роки навчання були якісь такі глибокі інтелектуальні розмови, як тепер, скажімо, ми намагаємося студентам такі різні піддати теми. Я от не завжди вважаю, що до них і тепер воно прищеплюється. Бо вчора я приймала аспірантські іспити на філологічному факультеті – я б не сказала, що там все так, як воно повинно бути. Так що про якісь особливі диспути… По-перше, люди привчились, що де троє, то там вже мало безпечно. На філологічному багато співали, а в нас хлопців майже не було. Хлопці, звичайно, починають спів. Ми там мали по три-чотири хлопці на відділ, то вони вже якось були ожіночнені. Не можу на ту тему нічого такого сказати. Звичайно, що найбільше вплинуло (це вже на п’ятому курсі ми були) – як почалось розвінчання культу Сталіна. Ми були на другому курсі, коли він помер. Тоді був просто жах. Ну, в якому розумінні? Люди боялись, що щось скажуть, і їх заарештують. Це була п’ятниця, коли прийшло повідомлення. Негарно казати, що він вмер, бо, фактично, таке створіння хіба здихає. Хлопець, з яким я дружила, Володимир Проскурницький, підійшов до мене і каже: «Ти чула?» – «Та чула». – «Тихо!». На другий день я виходжу в університет (в суботу ми тоді вчились), а бабуся каже: «Змилуйся. Ні слова!». Люди боялись, щоб якимось усміхом, як писав Павличко в цьому вірші «Коли помер кривавий Торквемада» (це блискучий вірш, якби Павличко нічого більше не написав, то того вже було б досить)… Тобто, тоді був лише страх, більше нічого. Страх, що буде далі. Такий тиран був, а, може, знайдуть ще більшого. У нас двірничка не мала чорного прапорця, щоб повісити, і повісила чорну панчоху. Десь її одразу забрали, потягли, бо де ж панчоху вішати? А вона просто не мала, часто була нестача всього. А вже на п’ятому курсі – розвінчання. Тоді вже трохи такі розмови почалися – як воно буде? Дехто був здивований. Ми, звичайно, не були здивовані. Ми про ті всі злочини, звичайно, не знали, бо звідки ми могли знати? Ми не чули ні прізвища Зерова, ні прізвища Кочура. Ніхто нам про то не сказав. Починали з’являтись якісь прізвища. Можливо, знову ж таки, в гуртожитку було більше дискусій. Загалом, люди, що вийшли з тої епохи, були дуже налякані. Той страх з себе треба виганяти дуже довго. Мене ніколи закордон не випускали через біографію. А раз десь пустили мене до Польщі. Я приїхала до Варшави, там пішла в українську церкву. Хоча я живу поруч з церквою, але вже багато років не ходила, бо не було змоги, була небезпека. Там я пішла до церкви і перші півгодини служби роззиралась по сторонах, дивилась, чи хтось за мною не шпигує.

 

О. Х.: Роксолано Петрівно, хотіла запитати у Вас щодо Франка. Як виглядало тоді радянське франкознавство? Чи знали студенти його праці? Що означав Франко для студентів?

 

Р. З.: Для студентів Франко важив багато. Поезію знали порівняно дуже мало. Але я не знаю, чи тепер знають більше. Коли я заходжу на потік і питаю, чи хтось може продекламувати поезію Франка – буде двоє чи, може, троє. Тоді запам’ятовували більше, вміли вчити поезію. Франко важив багато. Був чимось таким своїм. Може, тоді, коли ми кричали на лекціях, щоб українською мовою читали, це і був такий підфранковий дух. Ми тоді дуже пишались, що університет названий на честь Франка. Добре пам’ятаю Михайла Возняка. Була тоді популярна книга Возняка про Франка, ми її читали. Ми не вивчали як предмету української літератури. Тільки Марія Семенівна Шаповалова, коли читала зарубіжну літературу, то говорила про Франка. А щодо радянсього франкознавства, я не дуже люблю той термін. Бо ті люди робили, що могли. Хто були ті радянські франкознавці? Той самий Денисюк і інші. Вони, можливо, більше досліджували цю революційну поезію, вона була дуже важлива у Франка, і її не можна відкидати. Я, наприклад, цілком не соромлюсь того, що була радянським українським перекладознавцем. Я нікуди від того не дінусь. Я за той час не написала нічого, що когось би обпльовувало. Я могла десь написати цитатки з Леніна, бо їх конче треба було давати, прикрашати. Я пам’ятаю добре, як йшла з моєю тіткою (з якою ми разом жили, її чоловік працював в педінституті), і надійшов Михайло Возняк. І вона його питає: «Пане професоре, чи то, що ми тепер живемо, то соціалізм? Бо Ви колись хотіли соціалізму». Він каже: «Ні! Голосно не можна казати, але то не є соціалізм». І розказував мені Роман Головин (потім був вчителем в середній школі), що конче вони, студенти українського відділу, хотіли сфотографувати Михайла Возняка, а він не хотів іти до фотографії. Тоді йому кажуть: «Ви знаєте, фотографія потрібна для України». А він каже: «Де мій капелюх, ідемо фотографуватись». Тому франкознавство як таке для нас не дуже існувало, ми були обмежені. У бібліотеці ми сиділи весь час, але, головно, вивчали те, що нам там треба було. «Фундаменталка» була відкрита до одинадцятої вечора, і ми собі сиділи, це було прекрасно. Бо можна було мамі сказати, а потім ще хлопець додому відпроваджував, то ще півгодини минуло. Там тоді не було де впасти перу, всі місця були зайняті. Люди жили в гуртожитку в складних умовах, по десять в кімнаті, і вчили стільки, що можна. Дальше, ми мусіли конспектувати масу тих класиків марксизму. То була пуста робота. Крім, можливо, Енгельса «Походження сім’ї, приватної власності і держави», що мене дійсно зацікавило. І «Капітал» Маркса я прочитала з деяким інтересом. Решта – безнадійне конспектування, але треба було його конспектувати і конспектувати. Вдома, звичайно, тих томів ніхто не тримав, треба було йти в бібліотеку, тягнути там зі стіни і чемно то все записувати. Я співчуваю тим викладачам марксизму. Тоді такий був Сидоренко [4]. Щось ми там вчилися. То, звичайно, було вбивство часу. Якби ж це була дійсно світова філософія. Але серед тих викладачів був, наприклад, Андрій Іванович Пашук. У тих умовах про базис і надбудову кожен мусів говорити. І про роботу Сталіна «Марксизм і питання мовознавства». Він і тоді вмів якось цікаво це подати. Що нам дало дуже багато, то це була майже геніальна постанова Микити Сергійовича Хрущова, щоб студенти їхали на збір урожаю. П’ятим курсом ми поїхали в Кіровоградську область. Це була для нас надзвичайно повчальна річ, дивовижно повчальна річ. Я не знаю, що думав Хрущов, коли видавав ту постанову. У нас керівником був Андрій Іванович Пашук, ми з’явилися в тих селах, ми там вперше довідались ближче (ми знали від своїх батьків, що був голод в Україні), ми наяву довідались, що голод був. Ми побачили страшну убогість того села, побачили, що з того села залишилось. Це було дійсно повчально, і в значній мірі розв’язало язики. Ми тоді ще раз побачили, що то село таке саме українське, як наші села, що люди, хоча деякі суржиком говорили, – є ті самі люди. Багато хто того не розумів, але я вже то розуміла. На щастя, так трапилось (я вчилась в тридцять шостій школі на вулиці Лисенка), у нас був вчитель географії Степан Маркович Польовий, з Київщини, який відіграв надзвичайно велику роль у вихованні цілого покоління людей. То була жіноча школа, школа, з якої потім виросли інтелігенти. Вони не вийшли з інтелігентних родин, бо інтелігенції було дуже мало. То були діти, головно, двірників. Але вони стали потім вагомими людьми. І Степан Маркович зумів нам пояснити, що Україна є єдина. Він за це розплатився. Коли я вже була в університеті, його заарештували. Але у мене почуття соборності України виховав він. Воно в мене дуже тверде, і вже мені навіть те село не було потрібне, але багатьом воно було потрібне. Там були ті ж люди. Дуже складні умови побуту там були, бо за кожне дерево вони якийсь податок платили, боялись ті дерева садити. Потім я вже їздила на збір урожаю, будучи викладачем Львівської консерваторії. І теж бачила, наскільки воно корисно. Хоч музикантам може не дуже добре було там кукурудзу рвати. Але наскільки воно показувало і суть колгоспного ладу, і психологію тих селян, і те, що вони перебули. Пам’ятаю, одна каже: «Та то було ще в голодовку». А ми кажемо: «А коли то було?». – «А Вам нащо?». Я може вам багато наговорила всього, що не має прямого відношення до університету, але воно є, так би мовити, підґрунтям для розуміння того, хто такі були ті студенти післявоєнного періоду, звідки вони взялися. Запевняю, що говорю перед вами, як на сповіді.

 

В. Г.: Скажіть, будь ласка, до яких наукових досліджень залучалися студенти? Розкажіть про свої наукові зацікавлення. Які книжки, ідеї, люди були визначальними для Вас?

 

Р. З.: По-перше, був тоді гурток зарубіжної літератури. Ним керували професор Чичерін і Марія Семенівна Шаповалова. Дуже активною там була, спершу лаборантка, а потім працівник, Галина Леонтіївна Рубанова. Але вони просто давали теми, студенти розробляли якісь теми. Я розробляла тему Шандора Петефі. Мені дуже подобалась його революційна заклична до боротьби поезія. Я не пам’ятаю, щоб були якісь лінгвістичні гуртки. Були конференції, де виступали зі студентськими доповідями. Тоді активною в організації цих доповідей була Ольга Володимирівна Огоновська. Але щоб систематично працювали гуртки, я не думаю, що таке було. Щодо моїх зацікавлень, я просто вивчала англійську мову. Мені дуже подобалась історія мови, яку викладав професор Задорожний. Тоді студентів було мало, тому він і лекції читав, і вів практичні. Професор Задорожний запропонував мені, щоб я глибше зайнялася історією мови. І що я зможу поступати в аспірантуру з історії мови. Тоді вперше в мене зринуло поняття, що може бути аспірантура, і треба думати про якесь майбутнє. Дійсно, коли я закінчила університет, я дуже успішно здала іспити в аспірантуру з тої самої історії мови. Я вивчала і давньонімецьку, і готську, і саксонську мови. Здала я марксизм. Але в аспірантуру мене не прийняли. То був для мене досить суворий удар. Бо коли я поступала в університет, я писала, що батько помер від запалення легенів, про інших членів сім’ї не згадувала. А тут (як вже працювала в консерваторії і поступала в аспірантуру), коли здала всі іспити, а мене не прийняли, професор Задорожний пішов десь у відповідну організацію, але він сам був дуже далекий від партійно-комсомольських чинників. А в університеті я була дуже активним комсомольським керівником, завідувала сектором преси, газети видавали. Взагалі, я весь час була в керівництві комсомольської організації. В комсомол поступила в університеті. Колись в школі масово всі поступали, нікого не питали, записали і все. То було для мене досить великим ударом. Я думала, що мене приймуть. І професор Задорожний тоді десь пішов і сказав мені: «Ви вже про аспірантуру не думайте. Тут у Вас у родині якісь такі неполадки. Мабуть, йдеться про о. Дзеровича. Вивчайте так мови, працюйте, пишіть дисертацію, а я буду Вам допомагати, але не в аспірантурі». Я вже тихенько працювала у консерваторії, де мене дуже пригноблювало те, що англійська мова є другорядним предметом. Я старалась, що можна, там вчити і займалась тою історією мови. Я читала ті давні хроніки, різноманітні Євангелії різними мовами. А то мені щось почало надокучувати. На моє щастя, коли була якась наукова конференція, я зустріла професора з Києва Жлуктенка. Я мала доповідь про вагу рідної мови при вивченні іноземної. То його зацікавило. Він підійшов до мене і запитав, чи я щось роблю науково. Кажу, що займаюсь деклінацією прикметників у готській мові. Він каже: «Ну, якщо того ще не зробили німці, англійці, то продовжуйте. Але якщо би Вас цікавило щось таке, більш сучасне, щось на межі з українською мовою, то візьміть собі мою адресу, приїдьте до Києва. Не будете мати, де переночувати, то можете в моєму домі». Так і попрощались. Я прийшла до хати до тих своїх Біблій, але вони вже не йдуть, хочу щось далі шукати в словнику – не йдуть. Поїхала до Києва, звичайно, не турбувала професора Жлуктенка. Але він мені тоді запропонував зайнятись англомовною шевченкіаною. Він сказав: «Буде важко, бо перекладачів три чверті не визнають, бо матеріалу нема. Але бачу, що Ви до літератури тягнетесь, на україніці розумієтесь. Попробуйте, чи будете працювати, чи ні. Тільки не будьте прилипалом до науки». То я собі добре запам’ятала, що прилипалом бути недоречно. І я одного дня пішла до професора Задорожного, бачу, що він мене вже не питає, що я зробила, а питає, що роблять мої діти. То вже вказівка, що він на мене, як на науковця, надії не має. Вже питає, що Зоряна і Тарас роблять. Його, очевидно, мало цікавить, чи вони зупу п’ють чи не п’ють. Я йому сказала, що вже не буду займатися історією мови. Бо якщо в аспірантуру не поступаю, то не можу просто так займатися. Він каже: «Як Ваша воля». Ну, і професор Жлуктенко все більше мене затягав. Почала їздити на конференції. Мені дуже сприяв ректор консерваторії професор Дашак. Я їздила на всі конференції, бо інакше не знала би, що і як діється. Потім захищати у Львові дисертацію я не вважала можливим. Тому що думала, що буде такий самий кінець, як інші звитяги. І захищала дисертацію кандидатську, а потім вже і докторську, у Києві. І все ще працювала в консерваторії під керівництвом старшого викладача, бо він був єдиний партійний на кафедрі. Всі решта були безпартійні. Ніхто, крім мене, не мав наукового звання. Було досить смішно: я вже була доктором наук, професором і працювала під керівництвом старшого викладача. Були чергові перевибори, але, знову ж таки, він був партійним, я непартійна – хай керує. І тільки я була у близьких стосунках, ми дружили, з Іваном Гелем. І він якось переговорив з Іваном Олександровичем [Вакарчуком]. Іван Олександрович сказав мені зайти до себе і запропонував перейти на роботу в університет. Я дуже довго вагалась, бо я дуже звикла до консерваторії. Я сказала Іванові Олександровичу, що, може, я би тут якийсь курс мала. А в той час мені випала стипендія Британської ради в Лондон, і Іван Олександрович сказав, щоб їхати в Лондон, а вернувшись, подумати. Вернулась з Лондона, було жаль мені тої консерваторії. Я там пропрацювала тридцять п’ять років. Я стояла на розі своєї вулиці Руської і думала так: як над’їде двійка, то поїду в університет, а якщо дев’ятка – то догори в консерваторію. І над’їхала двійка – я приїхала сюди, прийшла до Івана Олександровича. Він одразу попросив декана факультету іноземних мов. Його не було, був замісник доцент Завгороднєв, якому сказав: «Влаштовуйте Роксолану Петрівну». І сказав: «З консерваторією закінчено, по обіді підіть і скажіть, що там не будете працювати». Мені було дуже важко розстатись там зі студентами підвищених груп, до яких вже звикла. Тут мені спочатку дали просто читати англійську, вести повністю англійську в групі, більше нічого. Потім мені вже дали курс перекладу, за місяць чи два. Потім Юрій Анатолійович Завгороднєв, який керував кафедрою, звільнив мене від читання просто практичних занять, для більш теоретичних. І почалась розмова про кафедру перекладознавства. Я нічим не сприяла тому. Була собі доктор, професор, працювала на англійській кафедрі і все. Але сказав Іван Олександрович, що треба організувати, і почалась організація. Я знову поїхала на стипендію Фулбрайта, якраз так співпало, вернулась, і в 1997 році організували кафедру. Найперше кафедра мала чотири ставки, не було окремого набору, а був загальний набір. Спершу було дванадцять студентів, тепер, Слава Богу, маємо сто сім, набір цього року, не маємо ніякого дефіциту студентів. Потім мені прийшло на гадку, що дуже багато мене вчив у житті і помагав мені Григорій Порфирович Кочур. І я собі так подумала, що добре би було, якби кафедра носила його ім’я. Вчена рада університету це схвалила. Я думаю, що це дуже допомагає у моральному вихованні студентів. Вони знають, що вони є кочурівці. Знають, що хто пропустив пару, то не має права тут сісти, бо є портрет Кочура. Це так розглядається, як ікона. Три портрети в трьох наших кімнатах.

____

[1] Батько – Мінко Петро Петрович (1899–1939) – правник, адвокат у м. Кам’янці Струмиловій, громадський діяч. Мати – Мінко (Дзерович) Лідія Юліанівна (1904–2004) – педагог, вчителька української мови та літератури.

[2] Дипломна робота називалася – «Елементи народності у поезії Роберта Бернса».

[3] Йдеться про спогади Марти Олександрівни Кришталович (Содомори), опубліковані у її книзі «Заходжу подумки до вас» (Львів, 2012).

[4] Ймовірно, йдеться про Миколу Федосійовича Сидорчука (1920-1990) – історика, викладача, професора Львівського університету (1952–1967, 1970–1990 рр.).

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше