Герун Василь

редактор

Керівник Архіву Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат історичних наук, координатор проекту “Усна історія Львівського університету”

Бесіди

Усього: 6

Ганна Бучко. Про вивчення класичних мов, філолога Михайла Білика і те, чому доводилося приховувати факти зі своєї біографії


– Ганно Євгенівно, розкажіть, будь ласка, про свої ранні роки, своїх батьків, про те, як Ви обрали класичну філологію. Далі – про навчання на кафедрі, викладачів, основні предмети, гуртки, Вашу групу, свої наукові зацікавлення з класичної філології у студентські роки і після навчання.

 

– Оскільки запис робиться для пам’яті про класичну філологію, то найлогічніше було би говорити про моє навчання на класичній філології. Але Ви кажете розказати про свої шкільні роки; і оскільки моє перебування на класичній філології безпосередньо пов’язане з фігурою Михайла Йосиповича Білика, то все має свій початок, – я розпочну з початку. За документами я народилася 5 липня 1941 року (так написано і в студентській особовій справі) у селі Креховичі у сім’ї учителя Лопушанського Євгена Миколайовича. І моя метрика, і паспорт, і всі інші документи мають отакі дані. Але радянська влада вносила корективи у життя багатьох людей. І все, що там написано, ці всі дані – це трохи, а подекуди і дуже, не так. Про це знало невелике коло людей. Я розуміла усе з дитинства, відколи була більш-менш свідомою дитиною. Це знали ті люди, які були знайомі з моїми батьками ще до війни, а інші всі мої друзі, колеги на роботі дізналися тоді, коли мені набридло мовчати, взнали лише, коли Україна стала незалежною. Не було вже, ніби, чого боятися. Насправді, я народилася 5 червня, коли війна між Радянським Союзом і Німеччиною ще не була оголошена. Моя мама – дочка греко-католицького священника Михайла Ференца, пароха села Верчани, біля Стрия. У 1939 році вона вийшла заміж за Дмитра Яціва, що походив з багатодітної сім’ї. Мама Дмитра Яціва – рідна сестра Михайла Білика. Отак з того воно починається. Михайло Білик, виходить, є моїм двоюрідним дідом, якщо існує таке поняття. Сім’я була багатодітна, не всі вчилися, але Дмитро, мій біологічний батько, закінчив Стрийську гімназію (до речі, Білик тоді там працював, вчив Бандеру і мого тата), потім закінчив факультет права Львівського університету і весь час був активним учасником Організації українських націоналістів. Протягом 1930–1932 років обіймав посаду повітового провідника ОУН Стрийщини. Всі ці дані є у Вікіпедії, якщо набрати “Дмитро Васильович Яців”. Працював він у той час директором Окружного союзу кооператив у Сяноці. Мама там з ним жила якийсь час. У 1941 році, коли почалася війна (у 1941 році кілька днів проіснував уряд – Українське державне правління, у тому уряді він займав посаду секретаря народного господарства, якийсь тиждень був при такій владі), був заарештований (це вже згадує моя мама, навіть записала дещо) німцями за виступ проти винищення людей у Львові. Спочатку сидів у тюрмі у Кракові, потім був переведений в Освенцим. 19 серпня 1942 року там загинув. Ці дані також є у Вікіпедії, є навіть список, може, ви бачили, хто у який день прибув в Освенцим (серед них і Дмитро Яців, є його тюремний номер, навіть тюремна фотографія). Тоді мені був рік. Мама казала (вона була весь час у свого тата у Верчанах, ще тоді жила її мама, моя бабця), що тато мене маленькою бачив. Наскільки це так, не знаю. Мамині два брати – учасники ОУН, молодша сестра – також, лише старша сестра не була задіяна до політики. 

 

Мама і я з 1941 року після смерті батька жили у Верчанах. У 1942 році померла бабця. У 1944-ому відновилася радянська влада. Дід мій добре розумів, що він, греко-католицький священник, не піде на компроміс з радянською владою. До речі, про його старшого сина є велика стаття у якомусь Кіровоградському науковому журналі. Він займався організацією ОУН на Кіровоградщині. Якась пані познаходила всі кагебістські документи й написала велику статтю. (Нінель Бокій. Матеріали до портретів діячів ОУН – УПА Кіровоградщини (1941–1943 рр.) // Наукові записки Кіровоградського педагогічного університету. Випуск 11. Серія: Історичні науки). Маючи таких синів, такого зятя, який загинув в Освенцимі за Україну, дочку, яка загинула у 1945 році (була розстріляна біля Стрия, похована у братській могилі; довгий час мама з тіткою не знали, де вона поділася), о. Ференц розумів, що ми всі: і він, і всі, хто з ним жив у Верчанах, – пострадаємо від радянської влади. Він зібрав мою маму, мою тітку, переодягнув у сільський одяг, позачісував на сільський лад, попереіменовував: Наталку на Палагну, Ірину на Маруню, мене, яку охрестили Лідією, на Ганнусю, посадив на фіру і відправив до свого знайомого священника у Велику Тур’ю. Мені тоді було три з половиною роки. Я не пам’ятаю самого переїзду, але дещо пам’ятаю про своє перебування у Тур’ї. Мама із тіткою були нібито служницями: мама – у якогось господаря, тітка – у священника. Я весь час перебувала у того священника, зверталася до отця: “вуйко”, а до його жінки: “тето”. У них було троє дітей. У їмосці був рідний брат, на той час мав тридцять дев’ять років, був учителем. Дуже красивий молодий чоловік, не був жонатий. Його і мою маму поженили. Напевно, щоб дитина мала тата, бо ситуація могла скластися і по-іншому. Він спочатку працював у Великій Тур’ї, а на той час, у 1947 році, був директором семирічної школи у селі Креховичі на Івано-Франківщині, тоді – Долинський район. Він нас туди забрав. Там був священник, з яким вчителі завжди були у добрих стосунках. Він знав, хто ми такі. Що думали люди і колеги-вчителі мого батька у тому 1947 році, я не знаю. Людям батько сказав, що вже давно мав дитину (на час приїзду до Крехович мені було шість років), однак раніше не виходило привезти жінку з дитиною сюди. Документів мама з тіткою не мали ніяких, щоб замести сліди перед радянською владою. І я не мала ніяких документів. Щоб не виявилося, хто я така насправді, тато поїхав до району й сказав, що я народилася не в червні, а в липні, а коли почалася війна – документи пропали. Й проблем не було. Мене записали як дочку Євгена Миколайовича Лопушанського, яка народилася 5 липня у селі Креховичі. І так це є по всіх документах до сьогодні, хоча мама і тітка згодом поставили усе на свої місця, а я так і залишилася Ганною Євгенівною Лопушанською. Чому? – Про це трошки згодом. 

 

У мами з татом було ще двоє дітей, вони дуже довгий час не знали, що я їм рідна тільки по мамі. У мене таке враження, що я була дитиною номер один для батька, а мої діти точно були найбільш любимими внуками. У 1966 році тата викликали в район в КГБ і сказали: “Євгене Миколайовичу, ми знаємо, хто є Ваша жінка і жінчина сестра, але тепер на Сибір вже ніхто нікого не везе. Не бійтеся, нехай вони їдуть у Стрий і беруть свої метрики і роблять паспорти”. Вони так і зробили. Мама мені запропонувала: чи я не хочу все поставити на своє місце. Як поставити на своє місце – я не знаю, як і те, де шукати документи. Мама мені казала, що вона їздила до тата у Краків, здається, на побачення в тюрму. Її захопили дострокові роди у Кракові, потім вона переїхала у Верчани. Документів, запису у метричних книгах про моє народження у Верчанах нема. Мені мама казала, що мене хрестили з води – без кумів, просто похрестив дід священник і все. Я вже пам’ятаю, як мене у Тур’ї другий отець Боднарчук хрестив – так, як мають хрестити дітей. Що я тоді вирішила? Думала так: де я буду шукати свої документи? Це по-перше. Далі – я працюю в Чернівцях; ще радянська влада. Як я буду пояснювати людям, що я не Ганна Євгенівна, а Лідія Дмитрівна? Я і так мала в Чернівцях трохи непорозумінь. Мовляв, щось у Вас в родині не те. Хоч ніхто точно не знав що, але знали, що щось не те. Це по-друге. І по-третє: я якраз виходила заміж, вирішила, що прізвище однозначно міняю. І найважливіше, оскільки мій тато Євген був таки мені татом, виховував мене і все інше, то йому, напевно, було би прикро, якщо я раптом перестала би бути Євгенівною. Тому все залишилося, як було. Ніяких зв’язків з родиною рідного тата я довгий час не мала.

 

У 1948 році я пішла в школу. Жили ми у Креховичах спочатку важко, у сім’ї було ще двоє дітей, працював лише тато. Господарства у нас ніякого не було. Там були чужі люди, може, хтось і догадувався, хто ми є. Мама постійно переживала. Я дуже добре пам’ятаю факт вивозу людей на Сибір. Це – окрема тема, яку вже мало хто пам’ятає. Селом їхала машина, і ніхто не знав, біля якої хати машина зупиниться, за дві години треба було все погрузити. У сусідньому Брошневі були бараки, де жили люди, чекаючи, коли приїдуть вагони і їх повезуть на Сибір. Мама постійно переживала, боялася, щоб тато, який фактично врятував нас від Сибіру, коли забрав у Креховичі (вони не були розписані, розписалися тоді, коли, як я згадувала, викликали тата в КГБ), не постраждав за нас. Але ніхто нас не здав, хоча, думаю, хтось з людей міг знати. Так ми пережили ті часи. Якось, коли я була у шостому класі, до нас приїхала тітка Оленка, Біликова дочка. Я знала, що маю велику родину у Верчанах, але мама боялася з ними спілкуватися, щоб не зробити якоїсь біди татові. Ми їздили на могилу бабці, але так йшли на цвинтар, щоб ніхто маму не побачив. Де довідалися Білики, що Ганна Євгенівна Лопушанська – внучка сестри Михайла Білика, того я не знаю, ніколи про це не питала. Тітка приїхала й сказала, що її тато пропонує, щоби я влітку на канікулах до них приїхала. З того часу я щоліта на місяць і взимку на десять днів їздила до Біликів до Львова. Про це детальніше розкажу, коли далі буде йти мова про Білика.

 

Спочатку була семирічна школа, далі – середня школа у Брошнів-Осаді. Коли я була у десятому класі, не дуже знала, ким хочу бути, куди поступати і що робити. Тоді поступити у вуз після школи було дуже важко. Не знаю, скільки років тривало це явище. Тільки двадцять процентів вступників могли бути після школи, вісімдесят процентів мусили мати робочий стаж або армію. При цьому йшлося не про стаж секретарки чи піонервожатої, а робітниці чи колгоспниці. Я закінчила школу зі золотою медаллю. Ще перед тим, як я закінчила десятий клас, до нас приїхав сам Білик (він якраз перестав бути завідувачем кафедри, до того часу завідував кафедрою) і сказав, що може помогти зі вступом, але тільки на класичну філологію. У мене була страшна нелюбов до німецької мови, не було інтересу до літератури, я любила тригонометрію, геометрію, креслення. Я почала впиратися. Але мама мені сказала: “Ти не маєш права голосу. Ти бачиш, якщо Білик запропонував, а інших варіантів немає, а ми ще маємо двоє дітей”. І мені не залишалося нічого іншого, як згодитися. 

 

Вступні екзамени були тоді у всіх, медаль не рятувала. Поступила я у 1958 році на ту класичну філологію. На першому курсі у нас було ще тоді десять чоловік. Але тих, хто цілеспрямовано йшов на класичну філологію, було лише троє: я (не тому, що так хотіла, а тому, що так вийшло, і Білик допоміг), Смотрич (не знаю, які він мав мотиви йти на класичну філологію) і Шарипкін (у нього батько був викладачем філософії, мама – викладач англійської мови, були львів’янами, добре знали, що таке класична філологія, а син мав добрі філологічні здібності). Шарипкін поступав одразу після навчання в школі, Смотрич – ні (не знаю, що він робив до того, як вступив). Ще були люди, які цілеспрямовано поступали, але вони не пройшли по конкурсу. Хто були всі інші, хто був у нашій групі? Катя Оленяк, кругла сирота, родом десь зі Стрийщини, її батьки загинули у роки війни, а вона опинилася у дитячому будинку десь за Уралом. Коли закінчила школу, приїхала до Львова, хотіла поступати на англійську філологію. Але поступити на англійську філологію у Львові будь-кому було непросто. Вона туди ніяк не проходила, а не взяти дитину в університет не випадало, бо була круглою сиротою після дитячого будинку. І її відправили на класичну філологію, хоча у нас другою мовою мусила бути німецька. До речі, Шарипкін у школі також вчив англійську, але його взяли. Всі інші хлопці, які поступили, мали за собою армію, поступали на історичний або юридичний факультети. Але не попали у той контингент, кого треба було там зарахувати, і їх перенаправили на класичну філологію. Таким чином, це була різношерстна публіка. Це ті люди, які давно закінчили школу, і яким все давалося важко.

 

І почалося. Латинська, грецька, німецька. Вступ до мовознавства російською мовою нам читав професор Лур’є. Ніхто не зважав, що ті діти, які приїхали зі села, в тому числі і я, ніколи нічого по-російськи не слухали, хіба щось по радіо. Логіка – також російською мовою. Тепер читається на третьому чи четвертому курсі, тоді – на першому. Таки було важко. Підручників не було, все це треба було конспектувати, встигати записати, перекладаючи на українську мову, чи хто як міг. Два перші роки – перший і другий курс – коли виписувала слова грецькі і латинські, сльози капали – я дуже важко переносила оте навчання. Але про те, що можна вчитися як-небудь, мови не було, бо в Білика мусила вчитися на п’ять. Десь аж на третьому курсі я, мабуть, вже трохи оговталася. Друзів у мене, практично, не було. Тому що ті львівські панянки, які вчилися на англійському, німецькому відділеннях, мабуть, мене не сприймали, бо я ж була десь там із села дівчина. Катя і я були з різних світів: я – з інтелігентної галицької, української патріотичної сім’ї, а вона – з Росії приїхала і якась була байдужа до того всього. Крім предметів з класичної філології, на інші заняття ми ходили з якоюсь групою: німецького, французького або англійського відділення. Там у мене були якісь подружки. Мені було важко. В мене була двоюрідна сестра, ще одна товаришка з давніх часів, дочка священника, до яких я деколи забігала. Але так, щоб я могла кудись з кимось ходити, так, як ходять молоді люди на якісь вечори, – такого не було. Тому було мені трохи сумно. Аж на третьому курсі я оговталася, і вже трохи стало легше. 

 

Про наших тогочасних викладачів. Латинську мову всі п’ять років в нас вела Євгенія Іванівна Скоробогата. Що я можу сказати про Скоробогату? Сім’ї вона не мала. Мені здається, що вона не вміла (це я тепер розумію, тоді того не розуміла) контактувати зі студентами. Вона була далека від нас, як і ми від неї. Євгенія Іванівна заходила в аудиторію, ставила на стіл перед собою свою сумку, сідала і: “Товаришу Смотрич, прошу!”, “Товаришко Лопушанська, прошу!” Так ми п’ять років ту латинь вчили, йшло та йшло. Грецьку мову всі п’ять років у нас вів Мушак. Мабуть, ви знаєте, що це фігура незвична. Нам було на першому курсі дуже непросто. Він нас навчив алфавіту, навчив читати, але коли починав щось пояснювати, то писав на дошці якесь грецьке слово, а далі казав, як це є у санскриті, у староверхньонімецькій мові, у лужицькій мові. Ми цього не розуміли. Коли він у такому плані викладав кілька років перед нами (коли вчився Содомора, де були люди ще трохи якогось іншого інтелектуального розвитку: після війни були ті, які ще до війни частково вчилися у духовній семінарії чи у гімназії, де вчили латинь і грецьку мову), то для тих студентів це було простіше, а ми страдали. Але Мушак не був суворий і занадто вимогливий. Ми собі могли дозволити, коли перейшли до читання авторів, поставити оригінал твору Ксенофонта на парту, а російський переклад на коліна, і, знаючи граматику настільки, щоб розуміти, що до чого і що де, так відповідати, і все йшло добре. Всі п’ять років грецької мови пройшли непогано. Античну літературу в нас читав Дідик. Я просто вчилася, бо треба вчитися, в мене до того просто не було інтересу, не можу сказати, що мала до того велику любов.

 

Антична література була на першому курсі, а потім – окремо грецька (читав Лур’є) і римська (читав Білик). Німецька мова у нас йшла важко, тому що кожного року у нас чомусь був інший викладач. Я прийшла зі школи, де мала п’ятірку з німецької, а хлопці (вже пройшло п’ять років після закінчення ними школи) взагалі все забули, тому треба було починати з початку. А коли ти щось більше знаєш порівняно з іншими, то перестаєш серйозно працювати. Але друга спеціальність – німецька мова. Щодо суспільних дисциплін, то я вже казала про логіку, і як ми мучилися. Дуже добре пам’ятаю діамат, який читався, мабуть, на третьому курсі, викладав Олексюк. Був невисокого зросту. Запам’яталося те, що він ніколи не мав ніякого конспекту, приходив, ставав за кафедру, казав, чим закінчили минуло разу, і розказував далі. Постійно наголошував: “Ви слухайте і старайтеся зрозуміти, а не конспектувати бездумно, не вникаючи у зміст, а потім ті конспекти читати. Все, що треба, ви прочитаєте в оригіналі”. Нам всім подобалося (не знаю, як хлопці то сприймали; був на вигляд середнього віку, не знаю, скільки йому тоді було років), що дуже часто приходив у новому костюмі і кожного разу в новій краватці. Це всі зауважили: дуже акуратний і гарний чоловік. Особливо нам запам’ятався Андрій Пашук, який читав історію філософії. Справді, дуже цікаво було його слухати. Він міг собі дозволити казати про речі натяками. Коли йшлося про навчання, систему освіти, він казав: “Розумієте, система освіти повністю залежить від нашої суспільної системи. І на тому ми поставимо три крапки”. Всі розуміли, що він хотів би сказати, але сказати не може. Ми тоді, коли читалася історія філософії, вже були на четвертому чи п’ятому курсі, тому це добре було слухати. Ще пам’ятаю, у нас був курс “Етика і естетика”, не можу згадати прізвища викладача (тепер згадала – Кубланов). Пам’ятаю, як цей пан завжди казав, що не треба показувати пальцем на тих дівчат, які погано себе поводять, тому що до того всього спричиняються чоловіки, відповідальність так само є і на них. Це він нас так усіх виховував.

 

Щодо гуртків, то був гурток пропедевтичний (на першому і другому курсі читалися реферати з історії, культури Греції і Риму) і науковий (на третьому, четвертому, п’ятому курсах якісь наукові дослідження; які теми там були, я направду не пам’ятаю, не дуже можу згадати, чим ми там серйозно займалися). Щодо курсових робіт, то пам’ятаю курсову роботу на першому курсі. Лур’є читав нам “Вступ до мовознавства”, і курсова робота у мене була: “Основоположники порівняльно-історичного мовознавства”. Донині пам’ятаю, як я писала ту курсову роботу, було навіть цікаво. У професора Лур’є також писала дипломну – про рабство у творах Гомера. Цитати з творів Гомера подавалися грецькою мовою, сама дипломна робота писалася українською. Тут – як хто хотів, у моєму випадку – українською.

 

До речі, щодо мови. Багато викладачів вели заняття російською мовою. Наші студенти: Баранов – приїхав із Комі АРСР, абсолютно російськомовний чоловік, старший уже, Литвинов – із Слов’янська, з Донбасу, теж російськомовний приїхав, Катя – російськомовна, Шарипкін – російськомовний, лише ті інші хлопці по-українськи балакали. Але вже десь на другому-третьому курсі (культура тоді була така) ті самі російськомовні Біликові завжди відповідали по-українськи, і тим викладачам, які вели заняття по-українськи, старалися відповідати українською мовою, а тим, хто по-російськи, – російською. Так вже було заведено. Литвинов міг дуже гарно розмовляти по-українськи з тими, хто з ним по-українськи, по-російськи – з тими, хто з ним по-російськи. Притому він писався весь час “Літвінов”, і так себе називав. Вже коли він працював у Ніжині, я почула від нього, що він – Литвинов. Але перекладалося йому (він пробував ще студентом робити переклади з Овідія, інших римських авторів) на українську напевно тому, що в нього була закладена десь у душі українська мова. 

 

Цікава річ для нас, класиків, – поїздка в колгосп: ми їздили на Кіровоградщину на першому і на четвертому курсах. На першому курсі ми були наймолодші, з нами ще були другий, третій і четвертий курси, на четвертому – найстарші, з нами ще були молодші курси. Я вам надала фотографії. На першому курсі нашою практикою керував Венгловський. Спочатку було тяжко. У перший тиждень ніхто ніяких рукавиць не давав, нам видали довгі цвяхи, загострені на кінці, і висадили нас на кукурудзяному полі. Кукурудза була вже вся суха, вересень місяць (ми поїхали десь посередині вересня). Нам треба було тим цвяхом розчахнути той качан, роздерти лушпиння, витягнути кукурудзину і скидати її у якусь тару. Через два дні нам з рук текла кров від того всього сухого. Тоді зрозуміли, що то не дуже добра для нас робота, й перевели на кавуни. Кормові кавуни треба було збирати, складати на купи, під’їжджала машина, і ми мали їх туди вантажити. Теж було нелегко для дівчат. Але якось ішло, в нас було багато хлопців. Годували нас непогано. Оскільки наші хлопці були старші, то могли собі ходити вечорами куди хотілося, а ми з Катею, наймолодші, нікого не знали і до нікого в нас не було інтересу, і до нас ні в кого не було інтересу. Ми снідали, їхали на роботу, на роботу нам на поле привозили бідон сирого молока, ящик гарних помідорів і великі білі кіровоградські хліби. Не знаю, як би то тепер сприймалося: наїстися помідорів з білим хлібом і запити сирим молоком, але як були голодні, то все те робили. А по сусідству був баштан з гарними кавунами і динями, то нам хлопці їх приносили. Тоді нас везли на обід, а після обіду ми вже не верталися на роботу. Потім біля години п’ятої був борщ з баранини, жирна їжа. Але годували добре, додому давали кавун і кусок хліба. І так ми були до початку листопада, півтора місяця. За півтора місяця з таким харчуванням, з таким сидінням в хаті я поправилася на шість кілограм. То була трагедія, але що зробиш. Потім треба було два роки над тим працювати. На четвертому курсі ми вже знали як їхати, що з собою брати. Ми були старші, й було вже набагато веселіше. Працювали ми знову з кукурудзою, але вже інакше: вона була скинута на купи, відвогла, треба було знову її вилущувати, хлопці носили її в машини. Є гарні фотографії.

 

Ми мали багато практики. Цікава практика з латинської мови була у медучилищі, мабуть, на четвертому курсі, першому семестрі, тривала недовго. Те, що підходило по темі, ми читали учням, вчили їх писати рецепти. На четвертому курсі весною, протягом місяця, або й довше, була практика у медінституті. Було також багато практики з німецької мови – мабуть, два місяці тривала. Наша група потрапила у школу-інтернат, яка тоді була там, де сходяться вулиці Васнецова (тепер вулиця Смольського) і Короленка, там є православна церква. Ми вели заняття з німецької мови у п’ятому і шостому класі. Оскільки я на той час трохи знала англійську мову (мене Білик заставив вчити, розповідаючи про Білика, я про це скажу), то я ще вела уроки у п’ятому класі з англійської мови.

 

Так дійшло до закінчення, до п’ятого курсу. Тоді – розподіл на роботу. Ним дуже серйозно займався Йосип Устимович Кобів. Він зібрав нас всіх (він у нас нічого не читав), мав перед собою список, як хто вчився. Шарипкін мав завжди п’ятірки, з усіх предметів. У мене за всі роки один раз була четвірка – з політекономії епохи соціалізму. Не пам’ятаю прізвища викладача. Те, що була четвірка, Біликові страшенно не сподобалося. Хоча перездавати можна було тільки двійки, а четвірки – ні, він настояв на тому (не знаю, як домовився), і я мусила то вчити, щоб перездати на п’ять. Коли були державні екзамени (крім дипломних робіт ми здавали державні екзамени з грецької мови, латинської мови й історії партії), то предмети зі спеціальності на відмінно склало нас троє: я, Шарипкін і Смотрич. Щодо наших здібностей, то Шарипкін був феноменально здібний. Наприклад, мені важко давалося виписування і заучування слів до всіх текстів (це ж кожного дня були грецька, латинська і німецька мови). Шарипкін дуже часто взагалі не виписував слів з тексту. Він приходив на заняття, на перерві ловив когось з нас, хто це робив, й просив дати почитати. Прочитав сторінку зі словами – і йому вистарчало, щоб відповідати на п’ять. Він все пам’ятав і все знав. Німецьку мову, яку він у школі не вивчав, бо вивчав англійську, до кінця першого курсу знав краще за нас всіх. Потім він додатково вчив французьку мову. Так що, закінчуючи університет, він таки знав англійську, німецьку і французьку мови. У хлопців нелегким і дуже серйозним заняттям було навчання на військовій кафедрі. Всі студенти-“іноземці”, в тому числі наші хлопці, займалися артилерією. Мабуть, для філолога це непросто, на це йшов один день. В нас в той день було якесь МПВО (місцева протиповітряна оборона, російською – местная противовоздушная оборона), медицини тоді не було, нас не навчили робити уколи.

 

Смотрич від фізкультури і військової підготовки мав звільнення, бо хворів. Багатьох з нас нервувало те, що він має багато часу і вміє дуже хитро це використати, щоб в нього все було завжди добре. Він був любимчиком Соломона Яковича Лур’є. Там були ще і інші речі, але то не для розмови.

 

Коли закінчували університет, іспит зі спеціальності ми троє склали на п’ятірки. З історії партії Смотрич мав п’ять, я і Шарипкін – чотири. Мені не шкода за себе, бо я історію партії не розуміла, зубрила ті пленуми, але Шарипкін все знав достеменно. Але у такій маленькій групі не могло бути два червоні дипломи, а треба було, щоб червоний диплом був у Смотрича. Так ми закінчили.

 

Тепер про розподіл. Кобів нас всіх зібрав і сказав, що відбуватиметься за оцінками – від найкращого до найгіршого. “Смотрич. Написана заявка в міністерство на аспірантуру, але немає ще відповіді. Оскільки ніхто не сумнівається, що професорові Лур’є затвердять місце в аспірантурі, то ми пропонуємо йому залишитися на кафедрі на той час, поки не виясниться ситуація з аспірантурою”. Підписуючи у ректораті офіційний розподіл, Смотрич мав би це обрати. А далі: “Шарипкін і Лопушанська поїдуть у Чернівці”. Кобів перед тим списувався з різними вузами, виясняв по всьому Союзу, де є місце. На той час у Союзі були три кафедри класичної філології. Ленінград працював на себе і на Прибалтику, Москва працювала переважно на себе, а Львів – на Україну, Далекий Схід, глибину Росії. У Грузії у якийсь період була підготовка з класичної філології, в якийсь період – ні, там працювали на себе. У Чернівцях звільнялося два місця (там був професор Широков зі своєю дружиною), і Кобів знав, що ті два місця звільняються. Щоб ми туди поїхали, треба було, щоб прийшло іменне запрошення. Він листовно домовлявся з університетом у Чернівцях, що пришле двох випускників, щоби на нас подивилися: якщо ми їм підходимо, то щоб через міністерство запросили до себе на роботу. Я із Шарипкіним їздили у Чернівці, ходили на кафедру. Професор Карпенко був тоді завідувачем кафедри загального мовознавства (латиністи там – на кафедрі загального мовознавства). Все спрацювало: прийшло запрошення з міністерства, щоб до Чернівців прислати Лопушанську і Шарипкіна. Кобів розпорядився так: Баранов – у Бєльці, Оленяк – у Вінницю, Лесько – у якесь медучилище, не знаю точно; й не пам’ятаю, куди саме Трачук. Це було за тиждень чи два до того, як відбувався офіційний розподіл у ректораті. У Дзеркальному залі сиділа велика комісія, і в якийсь день філологи-класики туди заходили й за алфавітом підписували, що згодні. За порядком: Баранов підписує, що йому належиться, дійшло до Лопушанської – підписую “Чернівці”. Буква “С” швидше, ніж буква “Ш”, тому іде Смотрич (а відповіді про аспірантуру на той час не було) і… підписує “Чернівці”. Якщо є Чернівці, то чому не поїхати у Чернівці? Коли прийшов Шарипкін, варіанту Чернівців уже не було. Не пам’ятаю, що він тоді підписав, можливо, той варіант з посадою лаборанта, який там був зазначений. Смотрич сказав, що підмітати кафедру не буде. В результаті я зі Смотричем поїхали на роботу у Чернівці.

 

Я приїхала у Чернівці на кафедру загального мовознавства, у перший рік ніхто не заставляв займатися наукою. Смотрич працював у Чернівцях тільки до місяця травня. Я не хотіла би розказувати про причини, чому він звідти пішов. Шарипкін туди уже не приїжджав, у нас взяли ще одну старшу пані. 

 

Коли я працювала уже другий рік, Юрій Олександрович Карпенко, дуже відомий ономаст (тоді наукова робота на кафедрах мала бути комплексною, кафедра загального мовознавства у Чернівцях займалася ономастикою), сказав, що треба визначатися з науковою роботою: “Кафедра займається ономастикою, і Ви маєте думати про тему цього напрямку”. Він керував дисертаціями з ономастики, тоді кандидатів наук не було багато. Я почала впиратися, що не для того п’ять років вчила греку і латину, щоб тепер про них зовсім забути. Карпенко сказав: “Думайте, що робити, але мусить бути ономастика”. Я зробила кілька виступів на конференціях про адаптацію грецьких імен в українській мові. Але треба було обрати тему дисертації, і я з Карпенком зупинилися на антропонімії у творах Гомера. Ви напевно собі зовсім не уявляєте, як тоді робилася наука. Не знаю, як було у фізиків, математиків, істориків, але добре знаю, як наука робилася у філологів. Коли, наприклад, йшлося про антропонімію у творах Гомера, то потрібно було брати Гомерівські тексти, виписувати кожну власну особову назву у контексті, щоб зрозуміти, про що там йдеться, а далі думати, яку та назва виконує функцію, які є варіанти і все інше. У мене донині зберігаються сотні, якщо не тисячі, карток (це все треба розписувати на картках, потім класифікувати, роздумувати, опрацьовувати літературу).

 

На щастя, літератури у Чернівцях було багато, бо там є серйозна бібліотека. Література – переважно німецькою, польською мовою. Це те, що мені давалося до опрацювання. Були різного типу словники. Я зібрала матеріал десь за два роки. Карпенко не дуже цікавився, як я це робила. Тим часом я вийшла заміж. Мій чоловік, який не мав відношення до класичної філології, але пропрацював сім років у пані Гумецької в Академії наук у Львові, дуже добре знав, що таке карткування, і як філологи роблять науку, багато мені помагав. Коли був зібраний і більш-менш опрацьований матеріал, опрацьована література, треба було думати про план дисертації. Плану дисертації сама придумати не могла. Тим часом Карпенко покинув Чернівці й поїхав до Одеси, залишивши собі керування роботами з російської й української ономастики, а про мене взагалі забув. Я залишилася без керівника. Можна було й самостійно зробити, але коли справа дійде до захисту, мусить бути науковий керівник. Я з чоловіком почали думати над тим. Почала з того, що поїхала на кафедру класичної філології. До речі, у себе знайшла п’ять чи шість листів від Кобова, з яким листувалася після того, як закінчила університет. На кафедрі повідомила, що маю тему, зібраний матеріал й запитала, чи хтось погодиться керувати такою роботою. Люди, які компетентні у цій справі, там були, однак мені відповіли: “А чого Ви не у нас брали тему? Якби Ви тему взяли у нас, то ясно, що був би керівник”. Мені тоді стало трохи образливо за свою кафедру класичної філології. Далі – звернулася до професора Білецького, який був і мовознавцем, і класичним філологом. Я з чоловіком поїхали до нього, домовившись про зустріч (домовитись про зустріч було непросто). Він нас зустрів, я йому приблизно розказала, над чим працюю, що вже зроблено, і що я від нього хочу. Він сказав мені: “Знаєте, це все дуже цікаво!” Чому я ще була у цій роботі так зацікавлена? Коли я виступала на Всесоюзній конференції з антропоніміки у Москві з темою про назви у Гомера, то російська професура, один професор з Тбілісі й ономаст з Москви Суперанська дуже зацікавилися. Вони не мали поняття, що у давньогрецькій мові є щось таке, як і у старослов’янській. Їм було дуже цікаво, особливо, якщо у дослідженні зробити порівняння. Тому я хотіла то діло довершити. Але Білецький мені сказав: “Знаєте, щоби досліджувати антропонімію Гомера, треба спочатку вивчити Гомерівське питання. Ним займаються вже невідомо скільки часу, і ніхто толком ні до якого висновку не прийшов. Я Вам порекомендував би почитати літературу”. І знімає мені з полиці одну книжку, іншу, французькою, англійською мовами. Тих книжок у бібліотеці немає, позичити їх мені він не пропонував. Зрештою, читати мені ці томи по-англійськи, по-французьки… З німецькою ще, може, дала би раду. Каже: “Ви подумайте і тоді зі мною зв’яжетесь”. Коли я з Дмитром пішли, я гірко розплакалась і сказала, що з тим просто собі раду не дам. Двоє дітей, і те, і се. Навіть якщо завершити роботу самостійно і домовитися, щоб хтось погодився підписатися керівником роботи, то все одно автореферат дійде до Білецького, й він, згадавши ту роботу, “заріже” її. А тут завершувався термін подачі дисертації. Я ж не була членом партії. Але на відкритих партійних зборах, коли завершувався термін підготовки дисертації, таке могли влаштувати, що не дай Бог. Я запанікувала, кажу до чоловіка: “Дмитре, кінець з моєю класичною філологією, ти мені поможеш з українською”. Ще такий інтересний факт: коли я починала роботу й казала Карпенкові, що я хочу мати справу з грекою і латиною (бо ж недаром п’ять років вчилася), він мені сказав такі слова: “Знаєте, грека і латина – то добре, але Ви дисертації з тим не зробите. Ви будете старенькою згорбленою бабусею, а дисертації у Вас з класичної філології не буде”. Тому я, щоб не залишитися без дисертації старенькою згорбленою бабусею, переключилася на антропоніміку Бойківщини. У мене було дуже серйозне наукове підґрунтя, тому що я перечитала масу літератури з ономастики і німецькою, і польською мовою, готуючись до попередньої теми. Я те все знала, і попросилася до професора Чучки з Ужгорода, щоб був моїм керівником. Ми з ним дуже гарно працювали, він мене вчив української ономастики, але багато вчився у мене і був теж дуже задоволений. Так я стала українським ономастом (тепер треба казати – ономасткою, хоч мені це не подобається). Принаймні в Україні всі, хто займається ономастикою, про мене і про мою роботу знають. 

 

А як класичний філолог, я залишилася на рівні викладача латинської мови. Робота мені подобалася, я любила студентів, студенти любили мене, про що свідчить те, що тепер до мене у Фейсбук постійно просяться студенти. Це значить, що вони не мають до мене якихось претензій. Я ніколи ні в кого не йшла на поводку. Ті останні роки, вже у Тернополі (з 1993 року я в Тернополі), годин мало, мамИ студентів в Італії, гроші є, мама може приходити й тикати п’ятдесят доларів у долоню: “Поставте моїй дочці екзамен”. – “Жіночко, а чого Ваша донька не вчиться?” Розуміється, у нас з чоловіком був принцип: ніколи нічого не брати і ніколи нікого не слухати, бо було у нас тут багато посередників. Якщо я тепер іду вулицею і зустрічаю когось, хто мені каже: “Ганно Євгенівно, добрий день!”, – це радісно. Хоч я вчила один семестр, пам’ятає, що я – Ганна Євгенівна. Я можу сказати: “Вибачте, я Вас не пам’ятаю”. – “Як Ви мене не пам’ятаєте? Я у Вас сім разів складав залік”. Якщо йому після того захотілося до мене підійти, то це для мене велика нагорода за мою роботу. Бо він зрозумів, що мусить вивчити хоч пару прислів’їв й елементи граматики, щоб мати той залік. Так що я не шкодую, що закінчила класичну філологію, бо нормально працювала.

 

– Розкажіть більше про постать Михайла Йосиповича Білика. Якими були відносини у домі, сім’ї? Як виглядало робоче місце, де працював М. Й. Білик у своєму помешканні? Пам’ятаєте, хто з друзів, знайомих науковця приходив у дім? Чи приходили студенти? Як Ви підтримували контакти зі сім’єю М. Й. Білика після того, як у 1963 р. переїхали у Чернівці?

 

– Михайло Білик для мене – не тільки український філолог-класик, вчений, спеціаліст, перекладач, а передусім близький родич, людина, яка разом зі своєю дружиною і дочкою відіграли важливу роль у моєму вихованні, навчанні, становленні. Про Білика, як ученого, можна прочитати в енциклопедіях, Вікіпедії, у спогадах учнів, наприклад, Содомори. На жаль, офіційні біографічні дані майже не дають відомостей про родину. Михайло Білик народився в селі Верчани. Його батьки – селяни, тато – Йосип, мама – Олена. Верчани – село біля Стрия. Вчився у Стрийській гімназії, у Львівському університеті, а потім – у Відні. До війни працював у Стрию, Лодзі, Холмі. На деякий час, дуже любив про це згадувати, був запрошений на педагогічну працю до Варшави для піднесення рівня навчання класичної філології у школах столиці. Коштом держави разом з іншими найкращими польськими учителями відвідав Італію і Грецію. Крім Михайла, у сім’ї було ще троє дітей: брат Олекса, сестри Рузя і Явдоха. Явдоха – мама мого тата Дмитра, якого я не знаю, бо він загинув, коли мені був один рочок. Таким чином, Михайло Білик виявився для мене двоюрідним дідом (не знаю, чи є таке поняття, як термін спорідненості, в українській мові, я так це для себе визначила). Про ці конкретні родинні стосунки я довідалася вже у більш-менш дорослому віці. А тоді, коли Білики появилися у нашій сім’ї (чи я – у їхній сім’ї), я була у шостому-сьомому класі, мама мені просто сказала, що то – дзядзьо, його дружина – бабця, а дочка – тета (так у нас називали дідуся, бабусю і тітку). Думаю, що вам такі галицькі терміни спорідненості теж відомі. У післявоєнні роки Білик із дружиною і дочкою жили у Львові. З 1946 року працював на кафедрі класичної філології, кілька років завідував кафедрою. Був, про це дуже детально пише Содомора, під пильним оком тодішньої влади. Де б не жив і в який би час не жив, був переконаним патріотом України. Це він сам казав: “Я працював за німців, але не для німців”. Рідний син Білика Івась пропав безвісти у роки війни. А син сестри, мій тато Яців, активний діяч ОУН, арештований, як я вже розказувала, у 1941 році за виступ проти знищення людей у Львові, загинув в Освенцимі. Портрети сина Івася і мого тата весь час висіли на стіні над бюрком Білика.

 

Я увійшла в родину Біликів десь у шостому чи сьомому класі. Ми жили у Креховичах, тато працював учителем. Заїхала до нас його дочка тітка Оленка (звідки вони довідалися, де мене шукати, я не знаю). Не знаю, про що говорили мама з тіткою, я була мала, мене не дуже допускали до тих бесід, щоб я десь комусь про щось не розказала. Тітка запропонувала мені поїхати до Львова. З цього часу один місяць влітку і десять днів взимку на шкільних канікулах я проводила в них. Тоді вони жили на вулиці Данила Галицького. Тої квартири на вулиці Данила Галицького я не пам’ятаю. Тоді з ними ще жила мама бабці – їмость (батько бабці о. Бордун був священником у Бережанах, коло Стрия, а потім у Тур’ї Великій). Старенькій їмості, я добре пам’ятаю, було десь вісімдесят років. Вона без окулярів робила дуже гарні ручні роботи.

 

Займалася мною тітка. Не можу сказати, що дзядзьо проявляв якийсь інтерес до мене, як до внучки, але коли не було кому піти зі мною у кіно, то йшов він, коли їхав відпочивати на Комсомольське озеро, то брав і мене зі собою, щоб я там таляпалася у воді. Тобто це були гарні роки, бо були канікули, забава, і мене нічого не обходило. Кожного разу я поверталася додому з якимось серйозним подарунком: купували то відріз на пальто чи сукенку, то зимові чоботи. Серйозні речі, бо ми тоді важко жили, у тата було ще двоє менших дітей.

 

Життя моє змінилося, коли я була у десятому класі. Білик тоді (не пам’ятаю, чи сам, чи з жінкою) інколи їздив відпочивати в Осмолоду. Це місцевість у передгір’ях Карпат (якраз від нашого села Креховичі був поворот на Рожнятів, Перегінське, а далі – Осмолода, поруч – Підлюте, колишня резиденція митрополита, пізніше – наших партійних діячів). Знаю, що влітку Білик і тітка Оленка туди їздили. Якось (я тоді була у десятому класі), Білик приїхав до нас у Креховичі. Про що вони балакали з мамою, тіткою і татом, я не знаю, але мене поставили перед фактом, що я маю вступати на класичну філологію. Для мене то була трагедія. Я не любила мов, любила математику, креслення. Але була поставлена перед фактом. Я не мала права щось сказати, бо розуміла, що тато, учитель (а крім мене було ще двоє його дітей, набагато менших, мама не могла працювати, бо не мала документів), щоб утримувати сім’ю, робив фотографії (єдиний чоловік, який мав фотоапарат у селі), щось різьбив. Словом, важко було. Білик сказав так: “Якщо вона йде на класичну філологію, то п’ять років живе у мене на повному утриманні”. Я вибору не мала, згодилася. І на п’ять років опинилася у Білика, як член сім’ї. Правда, офіційно не як Біликова родичка. Якби стало відомо, що я – внучка його сестри, а мій тато, його племінник, – Яців, то ясно, що ні Білик не працював би в університеті, ні мій другий тато не працював би у школі. Тому мене представили всім колегам, друзям, знайомим, родичам як родичку бабці. І я собі вчилася. 

 

Перші два роки було дуже непросто, я сиділа над словниками, сльози капали, але помалу звикла. Я тоді не задумувалася, що спонукало Білика до такого вчинку. Як тепер розумію, це вчинок героїчний і небезпечний, вчинок милосердя. Чомусь я навіть тітку про це не запитала, коли вона жила. Я не думала про те, чи були задоволені жінка і дочка, що появилася ще одна людина в хаті, яку годують і все інше.

 

Я не шкодую, хоч було дуже тяжко, що опинилася на класичній філології, тому що мені потім подобалася моя професія – викладати у вузі латинську мову. Коли я тепер, уже в дорослому віці, замислююся, чому Білик саме мене так хотів бачити філологом-класиком, то думаю… По-перше, в нього було багато племінників, але тільки я опинилася без тата, в інших були рідні живі батьки. По-друге, може, він справді хотів мене скерувати саме на класичну філологію, не маючи своїх онуків, щоб хтось залишився свого роду спадкоємцем його справи.

 

Яким сім’янином був Білик? Як виглядало щоденне життя родини? Про що говорили, як святкували, відпочивали, якими були традиції? Коли я вчилася, вони жили на вулиці Кутузова (тепер вулиця Тарнавського). Помешкання: довгий коридор, вікна двох кімнат виходили на вулицю Кутузова, темні, заґратовані, це був перший поверх, вікна ще однієї кімнати і кухні – у протилежний бік, до сонця, були не на партері, бо знизу була якась квартира (вулиця знаходилася на схилі). Білик мав свій кабінет, де були масивний стіл, покритий зеленим сукном, зверху – скло, стелажі вздовж всієї стіни, шафа, ліжко, де він спав. У кімнатах були печі, паркет. Я до того часу жила в селі, в селянській хаті з батьками. Це було гарне помешкання. Тітка мала окрему свою кімнату (з вікнами до сонця), я з бабцею спали у кімнаті, яка, мабуть, до мого приїзду, була просто вітальнею, а тоді перетворилася на вітальню зі спальнею. У ній були масивні меблі з чорного дерева, величезний стіл, креденс (тепер називається: “сервант”). Щодо посуду, також давнього, то срібні келішки для горілки – на високій ніжці, сам келішок мацюпенький, як наперсток. Так пили тоді горілку, з таких маленьких келішків. Була стародавня скриня (куфер). Ліжко бабці і моя тахта були накриті вишиваними покривалами (капами). Була вишивана портьєра, на домотканому полотні, з чорно-червоним узором. Стилізовано зроблена кімната. Кухня була не дуже велика, мабуть, там був стіл і все, що потрібно, але сніданок, обід і вечеря ніколи на кухні не були. Для цього була їдальня, де снідали всі разом, кожен мав своє місце: дзядзьо сидів на чільному місці, напроти входу з коридору, бабця – з протилежного боку, тітка – по праву руку від діда, я – по ліву руку. Сніданок був скромним. Білик був доцентом, тітка працювала інженером, зарплату мала невисоку, і я була в родині, бабця не працювала (вона закінчила учительську семінарію, але, мабуть, ще з тих польських часів не було прийнято, щоб пані професорова працювала, вона займалася домом). На сніданок – якісь канапки, хліб з маслом, часом твердий сир, кусок ковбаски, кава з молоком. Обід – перше, друге, міг бути компот. Бабця ходила на базар, часто купувала рубці (для страви, яка у галичан називалася “флячки”). Це було дешевше, ніж м’ясо. На вечерю – те, що залишалося з обіду, й обов’язково квасне молоко. У дзядзя була ще своя особливість: і після сніданку, і після обіду, і після вечері він пив чай з дзюравца (звіробою). Не знаю, чи мав проблеми зі шлунком; казав, що чай може бути без обіду чи сніданку, але сніданок чи обід без чаю – ні.

 

За столом часто згадував про своє навчання, найчастіше – про поїздки у Грецію і Рим. Любив розказувати про те, як він працював у Польщі, як за Польщі серйозно ставилися до класики, латинської мови. Ми мали можливість усі разом снідати, можливо, тітка швидше йшла. Заняття тоді починалися в університеті пів десятої. Рано вставали і снідали за одним столом. Обідали тільки тоді, коли вже я приходила із занять, і дзядзьо приходив з роботи.

 

Білик ходив гуляти. Тоді, коли я у них жила, він любив їздити на Кайзервальд, часом ходив ближче – на Погулянку, бо це порівняно було недалеко від вулиці Кутузова. Носив із собою маленький стільчик, у нього були хворі ноги (кожного вечора бабця йому розмотувала бинт, а зранку, перед тим, як він йшов на роботу, – забинтовувала ноги). Стільчик – триніжок, зі шкірою зверху, який складався. Міг скласти, кинути собі у якусь сіточку й нести з собою, щоб мати де посидіти. Я не пам’ятаю, чи він, коли я в них жила, кудись їздив на канікулах, під час своєї відпустки. Раніше їздив в Осмолоду.

 

Щодо святкування, то святкували іменини Михайла у листопаді, іменини бабці Марії на другий день Різдва. Я мала свій обов’язок: восени дідові треба було подарувати хризантему у вазонку, а бабці – альпійську фіалку (цикламен) у вазонку. В гості приходили родичі: братовá бабці Оленка Бордун, чоловік якої загинув, тітка Даруся з чоловіком й дочкою (також родина бабці). Приходили Оліщуки, батьки Роксоляни, яка згодом вчилася на класичній філології, Валентина Семенівна Черняк (працювала на філологічному факультеті) й Ангеліна Василівна Кабайда. Це були близькі подруги тітки Оленки і на таких родинних святах вони завжди бували. Черняк Валентина Семенівна завжди вміла гарно привітати, була дуже інтересною особистістю. Оліщук дуже гарно співав. На Різдво завжди колядували. Якихось інших свят не пам’ятаю. Свята вечеря була завжди, свячене яйце (де його брали у ті радянські часи, не знаю) на Великдень було. Заходила до них Ольга Дучимінська, українська культурно-освітня діячка, організаторка жіночого руху у Галичині, близька знайома Кобилянської, Кобринської, Кисілевської. Вона вже була старша, відбула Сибір, після повернення з Сибіру (в неї конфіскували майно і квартиру) не мала де жити. Часто жила у знайомих письменників, іноді заходила до Біликів, тоді я з нею познайомилася. Чи приходили студенти? Коли я була на першому курсі, добре пам’ятаю, що приходив Содомора, писав дипломну роботу у діда. Може, ще хтось зі студентів. Білик часто згадував студентів попередніх курсів, тих, які вчилися після війни, зокрема Мілясевича, який потім працював у Рівному. Щодо інших студентів, то не пам’ятаю, щоб я з ними перетиналася. Про спілкування Білика зі своєю родиною теж не знаю. У ті часи він у Верчани уже не їздив. Підтримував багатьох племінників. До нього приходив Михайло Білик, який вчився на географічному факультеті, потім працював у Львові, приходили племінниці. Михайло у ті часи свято вірив, що я – родичка дружини Білика. З іншими племінницями, які інколи приїжджали, мені просто не давали перетнутися, щоб вони не впізнали мене (бо знали мого тата, а я була дуже подібна до тата), щоб не здогадалися, хто я така. Білики боялися, мабуть, щоб не нашкодити ні мені, ні собі. 

 

Домашнім господарством я не займалася. Хіба могла поприбирати, поглянцувати паркетну підлогу. До кухні мене бабця не залучала. Моїм культурним розвитком займалася тітка: вчила мене грати на піаніно, читати по-французьки, водила мене на вистави, в театр імені Заньковецької, на Шевченківські концерти, в оперний театр. Взимку я з нею ходили на лижі, влітку – на прогулянки. Вона мене сприймала гарно. 

 

Щодо ролі самого Білика, то до мого навчання він зовсім не втручався. За весь час я жодного разу не просила допомогти з домашнім завданням, яке я не могла зробити, бо було важко, наприклад, перекласти складні речення, і він сам до того не підходив. У моєму розпорядженні були словники, вся література, яка в нього була, але до курсових, дипломної роботи він не мав ніякого відношення. Звісно, я мусила бути відмінницею. Коли на іспиті з політекономії епохи соціалізму (такий предмет читався, мабуть, на четвертому курсі) я отримала четвірку (єдиний раз, коли в мене була четвірка), то він заставив мене перескладати. Не знаю, чому йому так залежало на цьому. Диплом я писала у Лур’є, екзамени з грецької і латинської мов я склала також на п’ять, а про історію КПРС вже вам казала. Він дбав і про те, щоб я вчила не тільки те, що треба вчити згідно з програмою. Він порекомендував мені вчити англійську мову. У той час тітка мала приватного учителя. Вона знала німецьку і французьку мови. Пізніше працювала референтом на кафедрі у політехнічному інституті, і до її обов’язків входило читати іноземні журнали по тій темі, якою кафедра займалася. Німецьку і французьку вона знала добре, а англійську мусила вчити. Дід вирішив, що мені теж не зашкодить. Рік чи півтора той пан приходив і до мене. Тоді з розмовною мовою було складно, бо ніхто у тому ніякої потреби не бачив, але коли ми були на практиці з німецької мови, то я вела уроки і з англійської мови у п’ятому і шостому класах. Я собі дала раду і з тим, що мені треба було прочитати англійською для підготовки дипломної роботи.

 

Крім того, Білик вчив мене жити, чи як це сказати. Стипендію я мала один раз звичайну, потім – підвищену. Не пам’ятаю, яку суму я мала право собі залишити на цукерки, кіно і трамвай, але решту – покласти у банк. Казав: “Ти підеш на роботу, і тобі знадобляться гроші”. Тобто, я навіть своїми власними грошима не могла розпоряджатися, як хотіла. Зате, коли поїхала згодом на роботу в Чернівці, купила до своєї кімнати в гуртожитку меблі. Годувати – мене годували. Я не тільки їла у них, а мусила ще й брати бутерброд на заняття, це було обов’язково. Серйозні речі для одягу мені купували, тато з мамою щось могли купувати, й на той час ми мали якусь допомогу ще від далеких родичів з Америки.

 

Щодо мого відпочинку, то я після другого курсу на двадцять один день поїхала відпочивати у спортивний табір, який був тоді в Карпатах, чотирнадцять карбованців коштувала путівка. Але коли після четвертого курсу (ми тоді їхали на практику в Крим, на розкопки, університет платив гроші) я мала можливість взяти путівку за тих самих чотирнадцять рублів і поїхати в спортивний табір політехнічного інституту в Ялту, Білик не дозволив: “А чого тобі туди їхати? Щоб потім перехвалюватися, що була в Криму?” Не знаю, які були мотиви. Я вважала, що дорóга мені і так оплачена, бо я ж їхала на практику, і могла там просто залишитися. Додому я їздила тільки на жовтневі, травневі вихідні дні й на канікулах. Ми тоді вчилися по суботах. На Великдень, як правило, завжди був якийсь недільник. Коли на Різдво між екзаменами два дні виявились вільними, я могла поїхати на Святий вечір додому (зі Львова до Крехович трохи далеко), то вважалося, що шкода часу, бо треба вчитися, треба працювати, іде сесія, і тут теж є Свята вечеря. Так що у цьому відношенні я була якимось чином залежна. Щодо друзів, вечірок і забав, то це було трохи складно. У мене був двоюрідний брат, з яким я спілкувалася, були знайомі з давніх шкільних часів. Я могла з ними зустрічатися, ходити. Але деякі інші мої друзі у родині Біликів не сприймалися. Однак, коли я, вже працюючи в Чернівцях, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром Бучком, який на той час працював звичайним лаборантом в Академії наук під керівництвом пані Гумецької (виявилося, що там бухгалтером працювала братова бабці, і Білики щось про Дмитра, мабуть, знали; а я думала, що познайомилася з ним випадково, він приїжджав у Чернівці у справах), і коли потім я приїхала до Львова, так би мовити, на перше побачення, то всі були такі щасливі! Білик був дуже задоволений. Скакали біля нього, як біля розбитого яйця. Коли через рік ми вирішили одружитися, Білик пропонував кімнату. У них не було зайвого місця, тітка мала свою кімнату, була велика так звана “їдальня”, в якій було моє і бабцине ліжка. Білик мав свій кабінет з ліжком. Все одно сказав: “Одну кімнату я вам відступаю. Нехай Дмитро шукає роботу, і ти будеш у Львові”. Дмитро шукав роботу, але я сказала Дмитрові, що маю окрему кімнату в гуртожитку у Чернівцях, ні від кого не залежу. Я розуміла, що знову попаду в залежність, не матиму свободи. Тому сказала Дмитрові, що назад до Львова не поїду. Дмитро не дуже міг то зрозуміти, бо Львів є Львів. Але потім зрозумів. Таким чином, все стало на своє місце. Коли ми одружувалися, то наше весілля у Львові організувала родина Біликів. Весілля було невелике, тільки найближча родина, гостина була у хаті, але все – за рахунок Білика. Це теж серйозний крок. Я і донині не знаю, які мотиви були у нього. Патріотизм, просто доброчинність, зберегти собі внучку – класичного філолога? Не знаю. 

 

Якщо все підсумувати, то дитинство у родині Біликів й відносини з Біликом були хоч і непростими, але прекрасними. Студентські роки були тяжкі, бо не було свободи дій, а молодій людині хочеться свободи. Я чекала на закінчення університету. Тепер цю ситуацію оцінюю по-іншому. Я розумію, наскільки це було і небезпечно, і непросто з матеріального боку для нього і родини. Мені тепер, правду кажучи, стидно і совісно перед собою, що за їхнього життя я не зуміла їм належним чином подякувати. Тоді мені це здавалося само собою зрозумілим. Але щоб вони відчули мою вдячність… То хіба десь тепер в інших світах, може, чують, що я дуже добре зрозуміла, що моє життя могло бути зовсім інакшим, якби не родина Біликів, якби не Михайло Йосипович.

 

– Ганно Євгенівно, Ви розповідали про бібліотеку, яка була Вам передана. В контексті бібліотеки хотів ще запитати про літературу, яку Ви читали під час навчання. Це були книжки з класичної філології, інша література?

 

– Я мала доступ до Біликової бібліотеки, читала лише те, що мусила читати – твори з грецької і римської літератури, в перекладах на українську, російську чи польську мови. Польську мову я ще в школі почала вивчати, і коли жила у Біликів (тітка дуже любила читати польські кримінали, а я – з нею), то вже добре її знала. Я не мала великого бажання щось читати з класичної філології, античної літератури я не любила. У бібліотеці Біликів була й зарубіжна класична література. Студенти класичної філології, на жаль, не мали курсу зарубіжної літератури. У нас спочатку була антична література для всього курсу, а потім студенти німецького, англійського, французького відділень вчили зарубіжну літературу, а ми в той самий час, коли в них були ці пари, вчили окремо грецьку і окремо римську літературу. Я знала, що вони вже читають твори Золя, Ремарка, і теж брала читати те, що у них було. Вже після смерті Білика тітка мені віддала все те, що стосується класичної філології, інше, мабуть, залишилося вдома. Всі книжки Білика були ним підписані. Кожна книжка підписана: “Білик”. А якщо книжка була у когось придбана, то було про це написано, наприклад, “Куплено у Мушака”.

 

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Марія Кашуба. Про навчання на кафедрі класичної філології й дослідження латиномовної спадщини професорів Києво-Могилянської академії


– Маріє Василівно, розкажіть, будь ласка, про те, як Ви обрали Львівський університет і класичну філологію.

 

– Як я обрала класичну філологію? Вийшло трохи анекдотично. Це був час, коли тодішній секретар ЦК Хрущов розпорядився, щоб на гуманітарні факультети брати студентів зі стажем роботи. Ми повинні були після десятого класу відпрацювати. У 8-ій школі у нас була дуже гарна вчителька хімії, і я хотіла вступати на хімічний факультет. Але були вимоги принести довідку з університетської поліклініки, що можна вступати на технічні факультети. І мені не дали, бо в мене був астигматизм: очі для хімії були нездатні. А от сліпати над рукописами, виявляється, можна. І мене не пустили на хімічний. Потім у моїх родичів виявився знайомий декан фізичного факультету. Теж довідка не пустила. Але я вивчила університетські пропозиції й звернула увагу на німецьку філологію. Я вчилася у 8-ій школі, де в мене була німецька мова. Школа була з німецькою мовою викладання, мала гарно поставлену вимову, тут була практика, про що знали в університеті. І я пішла на німецьку філологію. Звичайно, в мене стажу не було, тому не пройша, хоча склала всі вступні іспити на п’ять. Пішла працювати в 62-гу школу секретаркою директора. На другий рік знову поступала – не пройшла, хоча все склала на п’ять. А на третій рік я, вже з досвідом, подивилася, що є класична філологія. Уявіть собі, я не знала, що це таке. Ніхто мені нічого не пояснював. Але дивлюся: перша спеціальність – “філолог-класик”, а друга – “вчитель німецької мови”. Дві спеціальності за п’ять років. І я подала документи, вже маючи два роки стажу, на класичну філологію. Склала всі іспити на п’ять, український диктант написала на чотири. У фразі “гулкий, мов палуба, міст”, “мов палуба” не виділила комами – четвірка, двадцять чотири бали. Приходжу – у списку мене немає, я чомусь – на німецькій філології. Я, вже смілива, йду, звичайно, до декана. “Як це так? Два роки я здавала на німецьку – не прийняли, тепер я здала на класичну – не прийняли?” А він мені каже: “У нас уже є досвід. Ми брали на класичну філологію студентів зі стажем, а вони не можуть засвоювати три іноземні мови, їм це важко. Тому ми вирішили зараховувати тих, хто вступав після десятого класу. Ми Вас зарахували на німецьку філологію, у Вас високі бали”. Я кажу: “Ні! Якщо я два роки вступала на німецьку, і мене не брали, то тепер я хочу на класичну принципово”. – “Ну, то ми Вас не приймемо взагалі!” Я кажу: “Я не хочу на німецьку. Я буду поступати доти, поки не вступлю туди, куди я хочу!” Він розсміявся (тоді деканом був Войтюк Микола Андрійович) і каже мені: “Тоді пишіть ректору заяву, щоб Вас перевели на класичну філологію” (а я вже була зарахована на німецьку). 

 

І так нас у групі опинилося дев’ятеро осіб. Ректором був Лазаренко. Він знав, що не всі витримують це навантаження – три мови: старогрецьку, латинську і німецьку, яку ми знали зі школи. І ось я почала вчитися. Але я була здібна і добре вчилася. Декан запам’ятав оту мою настирливість – зробив мене відразу старостою. В нас було чотири дівчини і п’ять хлопців. На третьому курсі нас залишилося п’ятеро: з дівчат одна я і чотири хлопці. Решта покинули, не могли вчитися. Так я опинилася на класичній філології. Але вчилася я добре, пам’ять в мене хороша. Вже на четвертому курсі (в нас тоді пів року була практика в школі) мене оформили лаборантом кафедри на пів ставки. Я почала працювати, після занять в школі (у 62-ій школі у нас була практика) працювала на пів ставки лаборантом. Працювала два роки, будучи на четвертому і п’ятому курсі. Дипломну я писала у професора Лур’є, була його останньою дипломанткою. Латинську мову у нас викладала дуже старанна і дуже вимоглива викладачка – [Євгенія Скоробогата]. Вона нас навчила латинської, бо латинська у нас була основною. Дипломну я писала зі старогрецької мови. Старогрецьку мову викладав доцент Білик, який був з такого складу, як професори Віденського університету. Він вважав, що студент повинен самостійно вчитися, працювати. Як одного почав питати, то питав цілу пару. А хлопці не виписували слів. Ми старогрецьку мову не дуже добре знали. Державний іспит здавали з латинської мови, а дипломну писали зі старогрецької. Німецька мова у нас також була добре поставлена. Нам читав спецкурс професор Богдан Задорожний. Читав порівняльну германістику. До речі, німецькою мовою. Ми все розуміли, складали йому залік. Вчила нас Ірина Юліанівна Гузар історії німецької літератури. Також Марія Свєнціцька (було дві сестри: Віра і Марія) – якийсь спецкурс. Ми слухали спецкурси. Я запам’ятала спецкурс “Umgangssprache” Федора Івановича Шумиляка. То буденна, розмовна німецька мова. Він нас навчив німецької лайки, тобто ми вчили мову на рівні з німецьким відділенням. І я маю диплом з кваліфікацією: філолог-класик, учитель німецької мови. З нашої групи Йосип Іванків пішов викладати німецьку мову в школі. Ми могли це цілком пристойно робити, заслужено мали диплом. 

 

Я добре вчилася, була енергійною, мене зробили комсоргом факультету. Декан мене залишив за розподілом в університеті. Було місце в Бєльцях, в Молдові. Завідувач кафедри дуже хотів, щоб я туди поїхала. Він хотів, щоб всі кудись їхали. Я поїхала би, сім’ї в мене не було, я слухняна, радянська влада… підписуєш і мусиш. Але декан розпорядився, щоб я залишилася. Оскільки на класичній філології місця не було, то мене розподілили на кафедру іноземних мов. Це була дуже велика кафедра, одна на весь університет (тепер вона поділена). Викладалася іноземна мова, був дуже мобільний склад: жінки генералів, яких сюди присилали, військових. Дуже нестабільний був склад викладачів, але було своє ядро. Я там пропрацювала, поки не звільнилося місце на класиці. Мене відразу перевели на класичну філологію. Я стала рядовим лаборантом, зарплата  – 74 рублі. Я, працюючи секретаркою директора, діставала 300 рублів (потім була грошова реформа), а тепер – 74 (це найнижча), але вже як молодий спеціаліст. Старший лаборант отримував 91. Мене через два роки перевели на посаду старшого лаборанта. Я сиділа на кафедрі завжди з 9 до 18. У всі процеси нас не посвячували, але коли каденція Кобова закінчилася, завідувачем кафедри став Віталій Петрович Маслюк. Я при ньому працювала отой останній рік. 

 

Коли у Львові була всеукраїнська конференція з історії філософії, на кафедру прийшли завідувач відділу української філософії (тоді вживали – “філософії на Україні”) [Інституту філософії] Володимир Юхимович Євдокименко і ще хтось, вже не пам’ятаю. Вони запитали у завідувача кафедри, чи немає випускника, який би поїхав у Київ в аспірантуру. Директором був Павло Васильович Копнін, який вирішив розвивати українську філософію. Досковородинський період ніхто не міг осилити, бо там латиномовна спадщина. Була тільки одна-єдина кафедра, яка випускала філологів-класиків, – у Львові, у Львівському університеті. Латинську мову вивчали і у Вільно, і в Москві, у Тбілісі була така кафедра, але то було далеко, Львів був ближче. І вони вирішили звернутися. Хотіли хлопця, хлопця якраз не було. Я працювала лаборанткою. Завідувач кафедри Маслюк каже: “От, беріть Марію Василівну!” – “Та ми дівки не хочемо, буде за хлопцями заглядати, нічого не зробить, вона незамужем. Нам би хлопця!” Найближче був Ігор Захара, який якраз одружився, народилася дочка у травні, і він не зміг би їхати. Він тоді, здається, працював у Самборі, у медичному училищі. Тоді ризикнули взяти мене. Я поїхала в Київ, познайомилася з Копніним. Він мені задав питання: “Ви знаете украинский язык?” Я кажу: “Конечно знаю. Это мой родной язык!” – “Не чувствуется! Нам очень важно, чтобы Вы переводили с латыни и писали только на украинском языке”. Я це запам’ятала, закарбувалось, як кажуть, на серці. Ото у філософів є пам’ять серця і пам’ять розсудку. Це не є розсудкова пам’ять, а пам’ять серця. Мене це дуже вразило. Росіянин, сибіряк, в Москві вчився, але знав, що таке українська філософія. От я в Інституті філософії, де всі писали по-російськи, писала по-українськи. 

 

У 1969 році (вже прийшов Шинкарук, Копнін був недовго, бо його забрали в Москву) відкрили журнал “Філософська думка”, де друкувалися статті українською мовою. І я дійсно почала перекладати по-українськи філософські курси професорів Києво-Могилянської академії. Так я увела у науковий обіг праці Георгія Кониського, потім видала свій переклад. Але вчасно захистила дисертацію, першою зробила зі свого курсу. Мої однокурсники в аспірантурі – теж доктори, поважні люди: Анатолій Ручка, Віктор Танчер, син релігієзнавця Володимира Танчера. Але я першою зробила цю дисертацію. 

 

Був просто анекдотичний випадок на вступних іспитах. Я, запам’ятавши оту настанову Копніна, відповідала на екзамені по-українськи. Екзамен був з філософії. Були білети, сидить поважна комісія, професори, директор інституту. Всі випускники Київського університету, я одна зі Львова. Я сказала, що якщо дізнаюся, що в мене є конкурент з Київського університету, то навіть документи не буду подавати, бо не потягну. Але вони від мене приховали, що є така Людмила Озадовська (її чоловіка забрали в ЦК, треба було і дружину у Києві). Вона поступала на історію філософії і я. Вони приховали, що вона є конкурентом, я не знала деталей. Якийсь хлопець мені підказав про “Философские тетради” Леніна, “вопросы о диалектике” (я поняття не мала). На іспиті я відповідала по-українськи, а вони всі – по-російськи. Потім мені керівник каже: “Никто не понимал, что ты там говорила, но ты строчила, как из пулемёта”. Вони мені, звичайно, поставили п’ять. Складала я іспит з історії партії. Тому що я склала кандидатські іспити з філософії, але тут мені поставили трійку. На кандидатських був Кубланов, завідувач кафедри, а також Ковальов, дуже прискіпливий. Звичайно, то не була філософія, то, як каже Мамардашвілі, була далека родичка філософії – ідеологія. А філософію я вивчила вже самотужки в Інституті філософії.

 

Тоді української філософії, як такої, ще не знали. Був план видати три томи історії філософії в Україні. Третій том так і не видали, не могли дійти згоди, як марксистсько-ленінська філософія впроваджувалася в Україні. Перший том я писала як учасник авторського колективу. Тому що ми ввели у філософський контекст письменників-полемістів, Києво-Могилянську академію. Потім ввели ще й Київську Русь – Горський почав вивчати, аспірантів йому дали. Тобто розгорнулися дослідження досковородинського періоду, і ми заново відкрили цих авторів, філософські ідеї. Але моя участь у тому – дослідження спадщини Києво-Могилянської академії. Поле було неоране, мені дали вибір. І я, повірте, вибирала за почерком. Тому що були великі папки – курси, писані студентами. Вони зберігалися у бібліотеці монастиря, потім їх передали у відділ рукописів. Я дивилася, який почерк читабельний. І вибрала Георгія Кониського. Там було два курси: один написаний дрібнесеньким почерком, як макове зерно, але дуже чіткі букви, другий – готичним, але букви більші. Я брала собі ті два і читала. Перші дні було дуже важко. Було навіть таке, що я прийшла в інститут і кажу: “Не треба мені вашої аспірантури. Не перекладу я цього, це дуже важко. Я над цим не можу працювати”. Завідувач відділу, мій керівник, зіграв на моєму самолюбстві: “Ну і що? Повернешся до Львова, будеш працювати лаборантом? Їздила в аспірантуру у Київ, хотіла щось зробити. А будеш сидіти до сивого волосся лаборантом. Будеш чекати, поки хтось помре, щоб звільнилося місце.” Справді, аспірантура тоді була рідко – один раз у два роки, а може й три. Коли я натякнула, що, може, буду поступати в аспірантуру, завідувач Кобів сказав: “Та Ви що? Перед Вами ще Нитковець у Вітебську, Орос в Ужгороді”. Я кажу: “А може вони не хочуть? А я тут під рукою”. Ні, він вважав, що в класичній філології можна вступати в аспірантуру після сорока, п’ятдесяти років, коли начитаєшся, будеш фахівцем. А в Києві мені сказали: “Ти спочатку зроби дисертацію, а потім будеш ставати фахівцем. Тобі дано три роки”. А мені ще за два іспити зняли шість місяців, бо тоді знімали. В мене було два роки і шість місяців. Я за цей термін повинна була і перекласти курс, і написати дисертацію, і видрукувати кілька статей. Так і сталося. Я працювала дуже завзято. Через місяць я вже вільно читала латинський текст. У перший день я не прочитала і третини сторінки (були такі великі сторінки), а потім я читала чотири сторінки в день. Звичайно, словники були, я звикла до лексики, і вже було просто. Тепер я вже будь-який латинський рукописний текст ХІV чи ХVІ століття прочитаю. Тобто вже набита рука. 

 

Після того я ризикнула і докторську дисертацію робити. Взяла курси етики різних авторів, які читали професори за вибором (розділи були, як лишався час). І я вибрала п’ять професорів, переклала їхні курси, зробила велику книжку на тридцять один аркуш. І захистила докторську дисертацію “Етика в Києво-Могилянській академії”. Але все це завдяки знанню латини. Я, можна сказати, була піонером – першою, хто так засів за курс одного автора. Переді мною були спроби видати праці Теофана Прокоповича. Він був відомою постаттю. Петро І його наблизив до себе, створив Кунсткамеру під його керівництвом, була “учена дружина”. Прокопович був дуже відомий. Коли знайшли його курс, то роздали священникам, які із семінарії знали латину. Це була дуже важка праця, і потім, коли видавали цей курс, треба було уніфікувати вживання лексики. Я зі Захарою (я вже була у Львові) поїхали на цілий місяць, сиділи і об’єднували різні переклади, уніфікували термінологію. Священники були з різних міст, навіть з Вільно, і кожен мав своє розуміння, своє відчитання. Ми це все звіряли, здійснювали спецредакцію другого і першого тому праць Теофана Прокоповича, щоб він вийшов такий універсальний. Закінчилися часи Хрущова, де українознавство і українська мова були трохи дозволені. Я писала дисертацію українською мовою. ВАК СРСР прийняв рішення, що мовами народів СРСР можна було це робити. А потім – брежнєвщина, були, як кажуть, “приморозки”, і тому я вже писала по-російськи, перекладала російською мовою. Три томи праць Прокоповича пролежали досить довго. Я закінчила аспірантуру у 1971 році, 12 березня 1971 року захистила дисертацію. Закінчила у грудні 1970-ого, але була черга. В нас була вчена рада разом з Інститутом права: місяць захищали роботи з філософії, місяць з права. Тому була черга. Щодо праць Прокоповича, то ЦК, так би сказати, наклав вето. Три томи, готові до видання, лежали, їх не пускали до друку. Був навіть такий парадокс, що другий том (натурфілософія, етика) дали редагувати Нелі Айрапетовій, вірменці. Переклад був український, відредагований нами, готовий до видання, але не пускали. Вона зробила із п’ятиста сто сторінок. Сказала: “Там, де слово “Бог”, я не пропущу”. Це ж абсурд, там на кожній сторінці слово “Бог”. Сто сторінок лишилося. Хтось зі здоровим глуздом це все відклав. Не пам’ятаю, хто був у видавництві, але воно лежало років десять. Шинкарук не міг нічого зробити. Була цензура і все. Були різні публікації, що це теологія, що це не варте уваги, що це не філософія. 

 

В Інституті філософії була така традиція: коли ти зробив і захистив дисертацію (це ж оригінальна праця, не списана), то після захисту випускаєш монографію. Включали у план інституту, рекомендувала вчена рада. І от рекомендують мою монографію, встає Євграф Каленикович Дулуман і каже: “О, попів повитягували, пострушували з них пилюку і видають за філософів”. На вченій раді є люди компетентні, наш відділ був компетентним в тому, а інші насторожились. Але весь відділ підтримав мене, я сиділа мовчки. 

 

Це був 1972 рік, мене після захисту дисертації залишили працювати молодшим науковим співробітником, квартиру давали. Я працювала з працями Сковороди. Тоді наближався ювілей Сковороди. Я редагувала переклади листів Сковороди з латинської і старогрецької мови, перекладала з давньоукраїнської на українську і російську мову. У Росії вирішили видати, видавництво “Мысль”. Тобто роботи було дуже багато. Ми готували нове видання до ювілею Сковороди (250 років) і одночасно готували до видавництва “Мысль” у Росії. У Москві вирішили видати всі твори Сковороди, два томи. Але там у видавництві друкували вірші Голди Меїр, їх переслідували і змусили зробити “чистку”. Повикидали з праць Сковороди всі місця, де був згаданий Ізраїль. У Сковороди є такі похвальні слова, все те повикидала цензура. Я їздила у Москву готувати це видання. 1972 рік був у нас дуже плідний і дуже знаменний. Але вже наступала доба приморозків, відчувався тиск на українське, не було вже такої свободи українства. З кожним роком було жорсткіше. Потім були гоніння. В інституті була група… Лист Лісового про русифікацію у зв’язку з працею Дзюби. Лісового заарештували. Наш відділ почистили, повиганяли з роботи. Я до Львова відразу намітила їхати. Мені якось у Києві було некомфортно. Мені казали: “Всі прагнуть до столиці, а ти у Львів хочеш!” Я кажу: “Мені Львів затишний, став мені рідним”. Хоча я тут не народилася, але тут навчалася в школі, в університеті. Він близький і рідний. Так я і квартиру не отримала. Жодних меркантильних інтересів не було.

 

Уявіть собі, Кобів мене навідував у гуртожитку. Коли був у Києві у відрядженні, знайшов мене і прийшов у гуртожиток. Я хотіла його пригостити, в мене був фарширований перець. Була в нас така велика каструля. Я подивилася на підвіконня – дівки все з’їли. Гуртожиток є гуртожиток (сміється). Я пригадую, що з жалем розвела руками, але пригостила його чаєм. Він приходив подивитися, був в моїй кімнаті, я жила тоді в трьохмісній кімнаті. Це був, напевно, 1969 рік. А вже, коли ми їхали з Тбілісі, всі класики до мене заходили в гості, бо була в Києві зупинка. Ми з Грузії приїхали рано, а їхній поїзд на Львів був ввечері. То я вже їх запрошувала в гуртожиток. Був Маслюк, була Гануся Бучко (вона тоді ще була у Чернівцях). Ми їздили у Тбілісі на конференцію. У 1969 році професор Урушадзе проводив Всесоюзну конференцію з класичної філології. Я там виступала з доповіддю про термінологію. Але були усі класики: Рогович, Мисько, завідувач кафедри Маслюк, інші, вже не пам’ятаю. Нас там дуже тепло приймали, росіян – не дуже. Нас запрошував Урушадзе додому на вечерю. Запрошував саме українську делегацію, а представників з Москви не запрошував. Чомусь в них не було якихось таких симпатій, як я тоді помітила. Петербург – ще більш-менш, а московська делегація в Тбілісі не дуже була шанована. Це був 1969-ий рік. Професор Урушадзе якраз видавав заміж внучку і після весілля запросив нас додому на вечерю.

 

Я, звичайно, завдячую Львівському університету, тому що дав фундаментальні знання. Завдяки цим знанням латинської,  старогрецької і німецької мов я здобула науковий ступінь кандидата наук і доктора наук. Хоча відійшла від класичної філології, але латинська мова була вагомим козирем, бо її мало хто знав.

 

Був у мене конкурент Віктор Андрушко, який самотужки вивчив латинську мову, навчаючись на філософському факультеті Київського університету. Його взяли в Інститут філософії. Він почав перекладати те, що йому подобалося, і взяв якраз одну з етик, найбільшу. Там був такий прецедент, дуже трагічний. Уявіть собі, я переклала всі курси етики, а цей курс мені не дають. Чотирнадцять аркушів. Це половина книжки. Ті всі маленькі, а цей – фундаментальний, ще й не закінчений. Професор Калиновський вирішив викласти всю етику Арістотеля, ще й з коментарями, дуже фундаментально. Але не було закінчено: на одній із доброчесностей цей курс обірвався, бо на курс давалося два роки, а треба було ще викладати і метафізику, і натурфілософію, і логіку. І ось Андрушко взяв собі чотирнадцять аркушів тексту Калиновського і переклав російською мовою. Валерія Михайлівна [Нічик] йому дуже симпатизувала (а я поїхала вже до Львова), покладала на нього великі надії. Вона писала докторську роботу з філософії про Києво-Могилянську академію. І ось цей Андрушко (йому зробили фотокопію) сидів і перекладав. Уявіть собі, партизанський крок зробили. Я все переклала, а цього курсу немає. Поїхав наш завідувач Верников в Київ. І я подзвонила Володі Литвинову, щоб мені передали ці фотокопії, бо я вже не могла сидіти у Києві у відділі рукописів, як раніше, будучи аспіранткою. І він, коли Верников приїхав, взяв зі шафи той курс і спакував йому у портфель. І мені Верников привіз. В мене зберігається телеграма: “Немедленно верните курс Калиновского”. А я сиділа ночами, в мене вже була мала дитина, щоб швидко ці чотирнадцять аркушів перекласти. І за три місяці я переклала і йому повернула. Він наполягав: “Верните немедленно!” Але він дуже повільно працював, а я швидко. І я включила цей курс у свою книжку, книжка вийшла на тридцять один аркуш. Я повезла до Києва, а мені кажуть: “Немає в плані, не можемо”. А в плані все було на обліку, все було дуже скрупульозно. Видавництво “Наукова думка” мало видавничий план і все. У видавничому плані було п’ятнадцять аркушів якогось збірника відділу наукового атеїзму. Його Гринів Євген очолював. Вони, звичайно, не зробили, тому було вже п’ятнадцять аркушів. А ще п’ятнадцять де знайти? Коли подивилися, то виявилося, що ще хтось не подав. Мені завідувачка відділу цього видавництва Людмила Ловкая порадила взяти лист і приїхати до директора видавництва та попросити. Я приїхала з цією книжкою, а директор видавництва Храмов каже: “В плані немає, не можемо включити. Нічого не робимо. Нічого не можемо вдіяти. Інститут філософії заявив етику Калиновського”. Я кажу: “Як? Як можна?” Валерія Михайлівна, оскільки Андрушко переклав по-російськи, “бомбардувала” дирекцію, випрошувала гроші, щоби знайшли перекладача українською мовою, щоб видати окремо цей курс, який переклав Андрушко. Я їй кажу: “Валеріє Михайлівно, який сенс видавати одну етику? В нього є логіка, метафізика. Я закінчу свою докторську роботу і, даю слово, перекладу, і видамо цілий томик текстів Калиновського, всі його лекції”. Вона вперлася: “Ні!”. Шинкарук був у лікарні, у Феофанії, замість нього працював Анатолій Гордієнко. Я приїхала до Києва в розпачі. Що робити з книжкою? Тоді я дзвоню (телефон мені дали у видавництві) до Шинкарука. Він був дуже доступний у тому відношенні. Я вибачилася, розповіла про суть справи. Він мені каже: “Маріє, іди до Гордієнка, розкажи це все, він тобі допоможе, він вирішить питання”. Я пішла, це все розказала, і Анатолій Гордієнко справді вирішив на мою користь. Він каже: “Який сенс видавати одну етику і шукати ще гроші на український переклад. Хай видане все буде по-українськи”. А Храмов відразу сказав, що видавництво не може видавати двічі одне і те ж. Така була страшна ситуація. Хоча всі сприяли, сім років тяглася ця моя епопея з докторською дисертацією. Дуже було складно. Це був пік, і я дуже переживала, може, і не усвідомлюючи всієї глибини. Потім думала, як я інфаркт не дістала: йшлося про всю мою п’ятнадцятирічну роботу. Бо я ж працювала: були планові завдання. Підготовку докторської не порівняти з аспірантурою. Аспірантура – Божий рай, працюєш тільки на себе. Кожного дня о дев’ятій годині я вже була перед дверима відділу рукописів, заходила з працівниками відділу, які розпломбовували двері, давали мені рукописи. І працювала до шостої. Я заробила гастрит, бо берегла час, щоб в буфеті не стояти за чаєм, бо велика черга була. Потім брала зі собою бутерброд. Але я зробила за десять місяців цей переклад з латини. Це було основне. У 1990 році видала два томи по 600 сторінок з примітками. Називається: “Філософський курс Георгія Кониського”. Потім я видала курси етики, російською мовою. Може, недосконало, хтось би зробив краще. Але на цьому перекладі курсу Кониського вже захищено дві кандидатські дисертації. Вибирали якісь філософські проблеми. Лариса Діденко, я навіть була опонентом у Київському університеті, зробила дисертацію. Друга дисертація – Олени Кравченко з Переяслав-Хмельницького, яка також використала мій переклад. Тобто я ввела у науковий обіг з історії української філософії фундаментальний матеріал. Кониський – вчитель Сковороди. У 2017 році було триста років з дня його народження, я опублікувала статтю. Потім за мною пішла Слава Стратій, Прокоповича почав досліджувати Рогович, Литвинов захистив дисертацію в контексті Просвітництва. Рогович обрав Козачинського. Але не було такого, щоби хтось обрав одного автора і ввів його праці у науковий обіг. Іван Паславський, який повернувся з Німеччини, де працював перекладачем з німецької мови, обрав Кроковського і переклав логіку, далі – перейшов на дослідження праць полемістів. Але були у нього й інші праці. Потім Трофимук захистив дисертацію з літературознавства про латиномовну українську літературу. Латинська мова була мовою всесвітньої науки, тому багато наших письменників писали нею і вірші складали. Латинською мовою вчили складати вірші в Києво-Могилянській академії, там був курс поетики.

 

Наша кафедра була якоюсь закритою: не спілкувалися, не обмінювалися досвідом (от зараз я завідую кафедрою, то ми спілкуємося, більш відкриті один до одного). Хоча ходили на лекції, був гурток, керували роботами, писали рецензії. Але чи то ще той сталінський переляк спрацьовував? Відчувалася якась ізольованість один від одного, не було згуртованого колективу, кожен був сам по собі. Так мені здавалося. Зі студентами працювали, кожен дуже сумлінно виконував своє завдання, не прогулювали занять. Юрій Федорович Мушак міг прийти через двадцять хвилин після дзвінка. “Ви чого тут сидите? Геть!” Кажемо: “Хочемо Вас послухати”. Він не прогулював, у нього була така манера трохи оригінально поводитися зі студентами. Іван Іванович Андрейчук вів спецкурс “Грецька епіграфіка”, потім був чудовий місяць практики по місцях античних розкопок. Це були міста-колонії Стародавньої Греції у Північному Причорномор’ї. Ми побували на місцях давніх Ольвії, Херсонесу, Пантікапею. Познайомилися з тими матеріалами. Відвідали Склеп Деметри, інші пам’ятки. На камені були вирізьблені написи, ми брали мокрі газети і робили відтиски, брали чистий папір, щоб це відчитати. Вчилися читати написи, бо це стосувалося спецкурсу з епіграфіки. Іван Іванович плив з нами цілу ніч на палубі корабля, жив з нами у будиночку, де мешкали археологи (у час нашої практики були археологічні експедиції з Москви, Петербурга). Вони розкопували театр, вулиці, залишки житлових будинків. Ми з ними дуже добре контактували. В нас було своє завдання – відчитувати написи, в них – своє. Це був дуже плідний час навчання і пізнання стародавньої грецької культури. В Грецію і Рим тоді не можна було їздити. Знаю, що професор Лур’є возив студентів у Ермітаж. Він раніше працював у Ленінграді, для нього це було місто юності, ностальгії. Його, виявляється, вислали до Львова. Але він з нами не їздив, їздив Іван Іванович Андрейчук. Поїздка тривала цілий місяць. Нам оплачували добові, поїздку потягом, пароплавом. Їздила група студентів. З нами був Шарипкін з курсу, який закінчив університет у 1963 році. До нас ще примкнула історик Федорова з Москви. Вона пізніше написала книжку про стародавні грецькі написи, які розшифрувала. Була з нами в Керчі. Керч був нашим останнім пунктом. Ми їхали через Сімферополь, Севастополь, припливли пароплавом в Керч, а з Керчі їхали до місця розташування Ольвії, а звідти – в Одесу і додому. Було цікаво навчатися. Але, пригадую, що атмосфера на кафедрі була, м’яко кажучи, натягнута. Якось так один одного сторонилися, не було якихось дружніх розмов. Прибіжать на перерву – і кожен по своїх куточках.

 

– Якою була ситуація з навчальною літературою з предметів Вашої спеціальності?

 

– Навчальна література була, в основному, польськомовна. Було дуже багато видрукованих за Польщі (журнал називався “Фільомата”) текстів. По цих текстах ми вчилися читати. Це були праці Цезаря (“Commentarii de Bello Gallico”), Тіта Лівія, багато інших. Латину ми на першому курсі вчили з “Фільомати”. То простий, дуже виразний текст, слова можна було знаходити. Були польськомовні словники, були вже і російськомовні. Я пам’ятаю, що старогрецьку мову ми вчили за підручником Дворецького. Професор Лур’є називав це “средневековые муки для студентов”. Андрій Содомора згадував, що він в них викладав грецьку мову і приносив завжди тексти на листочках, надрукованих на машинці. Професор самостійно друкував у себе вдома грецькі тексти – і вони вивчали мову. А ми – за підручником Дворецького. Це були не дуже пристосовані підручники, а українських взагалі не було. Потім, коли я вже навчалася в аспірантурі, викладачі кафедри Маслюк і Оленич ротопринтом видали підручник грецької мови. Видали вже підручник Ю. Мушака “Латинська мова”. Почали друкувати українськомовні підручники десь у 1970-их роках. А в нас були польськомовні, тому кожен з нас мусів знати польську мову. Це дуже добре, я самотужки вивчила польську мову. Кобів нам завжди згадував професора Ґаншинця, який був завідувачем кафедри. Від тієї польської кафедри було багато залишено, особливо навчальних текстів. Були російські підручники. Наприклад, “Латинский язык” Попова, Шендяпіна, якого нам рекомендувала Скоробагата. На кафедрі були словники: старогрецький словник Вейсмана, інші, видані раніше. Коли я була на третьому курсі, вийшов двохтомний словник Дворецького. Ми виписали собі з Москви. На колишній площі Перемоги (де в нас СБУ) був магазин “Книга почтой”. Ми виписали два великі томи для всієї групи, зібрали гроші і закупили. Я досі його маю. Але то російськомовний, українських взагалі не було. 

 

Тепер чотирьохтомний латинсько-український словник зробив Володимир Литвинов, виходить в “Науковій думці”. Кажуть, що потрібно дуже багато паперу, щоб інститути відмовилися від видання. Вийшов перший том, готують другий. Інститут української мови робить редакцію української частини. Оскільки я рецензент, то маю перший том. Дай Бог, щоб він вийшов. Литвинову вже вісімдесят чотири роки минуло, йде вісімдесят п’ятий. Мені вже вісімдесятий, Содоморі вже за вісімдесят. Але молоді такого великого не роблять. Я подивляю, як він зробив словник. Я собі виписувала найпопулярніші терміни, а Литвинов створив картотеку і зробив невеликий латинсько-український словничок, а тепер – чотирьохтомний фундаментальний словник. Зробили переклади з російського словника Дворецького Леся і Мирослав Трофимуки, обоє класики. Богословська академія мала програму, і видали цей словник. Я не бачила того словника, який вони видали, але це переклад зі словника Дворецького. А Литвинов зробив на текстах, виписував тексти. У словниках є різні тлумачення одного слова, а він додав контекст, виписав речення. Це надзвичайно цінна річ.

 

У нас були викладачі, які ще вчилися за Польщі, в перші роки після так званого “визволення”. Працювали науково. Юлія Миколаївна Кузьма перекладала твори античних авторів. Багато перекладав професор Лур’є, який приїхав з Ленінграда. Написали підручники. Маслюк видав хрестоматію старогрецької лірики. Андрій Содомора, учень професора Лур’є, стільки античних авторів увів у науковий обіг (дивуюсь, як йому не дали премію Шевченка): Есхіла, Софокла, Евріпіда, Овідія, Вергілія, інших. “Енеїду” Вергілія переклав мій викладач доцент Білик, опублікована у Києві. Викладачі працювали, хоча велике було навантаження – мали по вісімсот годин. Але всі працювали науково. Було і так, що працювали в шухляду. Наприклад, Мушак перекладав “Сповідь” Августина Блаженного. Не було надії її видати в радянські часи. Хто би видав працю отця Церкви? Тепер вже його дочка Лариса, яка закінчила класичну філологію, видала – “Сповідь” вийшла українською мовою. Хоча росіяни вже двічі видали “Исповедь”, а ми чомусь боялися. Був збірник “Питання класичної філології” на факультеті іноземних мов, який виходив раз у три роки, здається. І зараз він виходить, я давала якусь статтю до друку.

 

– Якою була методика викладання основних дисциплін?

 

– Методикою викладання було читання текстів, вивчення слів, виписування слів. Задавався текст, треба було виписати слова, і зробити потім переклад. Кожен мав відповідний шмат на занятті. Ми практикували читати і перекладати. Звичайно, водночас вивчали граматику, форми дієслів. Латинська граматика – основа всіх романо-германських, тому потрібно було скрупульозно вивчати цю граматику. Вивчали форми, часи, тексти були основним засобом вивчення мови. Були курси з літератури. Ми читали твори античних авторів, звичайно, не в оригіналі, а у перекладах. Наприклад, Дідик, який викладав античну літературу, не питав сюжет (так само Білик, який викладав грецьку літературу), а міг запитати, як називався пес Одіссея, або як замок на воротах Трої описаний в “Іліаді”, які засуви і так далі. Отакі деталі ми повинні були знати. Не знав цього – йшов далі вчити. Тобто треба було читати літературу у деталях. Так, як тепер на тестах вимагають. Були спецкурси: антична метрика (читав Мушак), грецька епіграфіка (Андрейчук), про міфологію. Кобів читав нам методику викладання латинської мови. Нас готували як викладачів для педагогічних і медичних інститутів, в першу чергу – викладачів латинської мови, античної літератури. Вивчали напам’ять твори Ціцерона. “Quo usque tandem abutere, Catilina, patientia nostra? Quam diu etiam furor iste tuus nos eludet?” – досі пам’ятаю. Перші рядки “Іліади” пам’ятаю: “Μη̃νιν ἄειδε θεὰ Πηληϊάδεω ‘Αχιλη̃ος οὐλομένην, ἣ μυρί’ ‘Αχαιοι̃ς ἄλγε’ ἔθηκε, πολλὰς δ’ ἰφθίμους ψυχὰς ‘Άϊδι προΐαψεν”. Дуже гарно переклав Кочур: “Гнів оспівай, о богине, Ахілла, сина Пелея, згубний, що тисячі лих заподіяв ахейцям”. Гекзаметром, прекрасно по-українськи. Майже слово в слово передав отой початок “Іліади”. Я знала п’ятдесят рядків. Якщо не знаєш п’ятдесяти рядків “Іліади” по-старогрецьки, іспит з грецької літератури не не можеш скласти. Вчили оди Горація, вірші Овідія. “Exegi monumentum aere perennius regalique situ pyramidum altius, quod non imber edax, non aquilo impotens possit diruere aut innumerabilis…”. Пушкін найточніше переклав: “Я памятник воздвиг себе нерукотворный, к нему не зарастет народная тропа, вознесся выше он главою непокорной Александрийского столпа”. Олександрівська колона – найвища споруда у Петербурзі, а у Горація мова йде про піраміди, пам’ятник, вищий від пірамід. Ми багато текстів латинською і старогрецькою мовою вчили напам’ять. Це була частина методики їх вивчення.

 

– Хто з Вашої групи після навчання надалі був пов’язаний з класичною філологією?

 

– З моєї групи двоє осіб стали кандидатами наук. Ростислав Дмитерко став кандидатом історичних наук. Він закінчив ще вечірній історичний факультет (тоді можна було безплатно), працював в музеї етнографії, захистив у Білорусі роботу з народної пісні. Мирон Іванович Борецький, здібний, мій колега, ми за одною партою сиділи, став кандидатом філологічних наук. Працював завідувачем кафедри у Дрогобицькому педагогічному інституті. Він багато перекладав з латинської мови, лірику вагантів, написав підручник, викладав зарубіжну літературу у Дрогобицькому педінституті. Його скерували у Черкаси, у Черкаський педінститут, на практику, бо там не було викладача. Там працював кілька років, а потім перевівся в Дрогобич. Він у Москві закінчив аспірантуру з класичної філології. Я не пам’ятаю назви його дисертації, він захистився в Москві. Працював тут, в Україні, і багато зробив для популяризації античної справи. В Дрогобичі, як я вже сказала, завідував кафедрою зарубіжної літератури, викладав курс зарубіжної літератури, але перекладав з латини. Остання його робота, яку не завершив (помер у віці шістдесяти семи років, 21 вересня 2021 йому би було вісімдесят), був словник. Ми їздили на конференцію, яку організували його учні до сімдесятої річниці з дня народження. З нами були Андрій Содомора, Василь Волощук (він тепер в Тернополі), була презентація словника. Цю останню його роботу завершував його учень аспірант Василь Зварич. Йдеться про “Лексикон античної словесності”. Він мені подзвонив, замовив кілька статей. Я кажу: “Мирон, я тим не займаюся, я відійшла від класичної”. – “Та зроби!” І я туди зробила десь п’ятдесят або й більше статей про філософів, культурологів. Він мені виписав імена, я зробила це. Потім він трохи доповнював. Я кажу: “Та напиши себе співавтором”. Навіть не пам’ятаю, чи він дописав. Я ж не все знала, я не в курсі класичної філології, бо тепер займаюся історією української філософії, пишу статті. Отже, ці двоє стали кандидатами наук. Дмитерко захистився з історії, етнографії. В нього, мабуть, є статті, я детально не знаю. Захистив роботу про народну пісню, не знаю якого періоду вона стосувалася. Захистив у Білорусі, бо тут не було таких спеціалізованих вчених рад. А Мирон захистив у Москві. 

 

Був ще в нас Любомир Шеремета. Він викладав латинську мову в Івано-Франківському медичному інституті, разом з Козовиком, але науково не працював. Він одружився. Пам’ятаю, коли ми на практиці засмагали, він собі вирізав з паперу ім’я Оля, і так у нього це було на грудях. Я була в Івано-Франківську на якійсь конференції, а його тітка працювала в готелі, побачила, що зареєстрована Кашуба, сказала йому. І він мене зразу запросив в гості. Я тоді з тією Олею познайомилася. Але він науково не працював, був старшим викладачем. Ми не підтримуємо зв’язків. Бачила його дуже давно, ще в радянські часи, була у нього в гостях. Жив на вулиці Братів Майданських. Їздив на північ, заробив гроші, купив кооперативну трьохкімнатну квартиру. Науково не працював. Завідувачем кафедри там був Іван Козовик, який зробив дисертацію. Потім, здається, став священником, вже в роки незалежності, в радянські часи викладав латинську мову. Пам’ятаю, що він мене просив, коли я була лаборанткою, надрукувати грецькі цитати у тексті його дисертації.

 

Четвертий – Йосип Іванків. Він пішов викладати німецьку мову до школи. Я його після випуску не бачила. Але вчився добре, ми всі добре вчилися. П’ятеро людей в групі – не можна було не вчитися. Якщо хлопці не виписали слова, то я виписала, і вони в мене списували. Ми мусили знати, не було за ким ховатися.

 

– Які студентські наукові гуртки діяли на факультеті?

 

– На кожному відділенні був свій науковий гурток. Наше відділення класичної філології мало свій студентський науковий гурток. Викладачі давали нам теми, і ми готували наукові доповіді та виступали з ними. Була така сесія раз на рік. Я пам’ятаю, що надрукувала тези доповіді “М. Драгоманов про Тацита”. Була в мене одна з тем – “Грецька міфологія на вазах”. Пам’ятаю, керував нею Білик. Він вже був старший, не дуже мене скеровував. Я не розуміла, що є червонофігурний та чорнофігурний стилі. Коли я виступила з цією доповіддю, то професор Лур’є зробив зауваження, що я не розділила чорнофігурні і червонофігурні вази. На одних вишкрябували, на інших – намальовували. Нас майже всіх залучали, нас на курсах було мало – п’ять-сім студентів. Не пам’ятаю, скільки саме на різних курсах. На тих, що переді мною, були хлопці, яким тяжко давалася наука. Доходило до анекдотичних випадків. В одного студента була доповідь про шикування війська в античності. Там був термін “свиня”, йшлося про різні конфігурації (сміється). А він переклав – “льохами”. Професор Лур’є дуже сміявся, ледь не впав з крісла. Починаючи з другого курсу (не пам’ятаю, чи був перший), і до п’ятого курсу, ми, всі класики, збиралися разом на тому гуртку, робили доповіді, вчилися науково. І були курсові роботи. Я пам’ятаю, мені знайшли роботу в архіві – “Ітеративні дієслова в комедіях Плавта”. То треба було скрупульозно вишукувати. Я вам чесно скажу, що мені це було нудно, і я щаслива, що мене “занесло” у філософію. Тому що там специфічна робота, форми дієслова. Мені цікавішою була література. Я писала дипломну про образ дівчини в творах Евріпіда. Тобто мене вже більше тягнуло до філософії. Граматичні теми (наприклад, порівнювати форми прикметників) – на любителя. От Іван Іванович Андрейчук у п’ятдесят років захистив роботу, дуже скрупульозно проаналізувавши граматичні форми. Читати античного автора і вишукувати ітеративні дієслова – дуже скрупульозна робота. Мабуть, у мене не вистачало терпіння. А з другого боку, перекладати – також терпіння. Я якось більше увійшла в цю тематику, працюю над нею весь час, не було бажання повернутися до класичної філології як такої. Тобто, я працюю і з латиною, і з грецькою мовою, і з німецькою, але не з класичною філологією як такою, а з українською філософією.

 

– Хто з філологів-класиків з інших університетів, інститутів приїздив у Львів у час Вашого навчання, читав лекції для студентів?

 

– Сюди приїздила Тахо-Годі, на конференцію приїздив професор Петровський з Москви. У Львівський університет Кобів запрошував всіх “світил”. Наприклад, запросив сина Івана Франка Тараса, який закінчив класичну філологію. З-поміж московських дослідників, пам’ятаю, що у час мого навчання приїжджала професор Грабар-Пассек, є навіть фотографія. З Києва були Чернишова і Білецький, подружжя. Мабуть, я не всіх згадала. Чи вони читали лекції – не пам’ятаю. Були зустрічі зі студентами, де вони виступали.

 

– Студенти організовували вечори античної культури…

 

– Одного разу було дуже грандіозно. Запросили, як режисера, акторку з театру ім. М. Заньковецької Галину Шайду. І вона поставила кілька уривків з п’єс Есхіла, Евріпіда, Софокла. Ми ставили, здається, “Антігону”, а також “Медею” (я грала роль Медеї), читали вірші, співали латинські пісні. Був керівник хору, хором диригував Михайло Сало, який був фахівцем, працював, здається, у педагогічному училищі на вулиці Валовій. Ми співали “Gaudeamus igitur”, інші пісні, вже не пам’ятаю. Щодо п’єс, то ми розігрували ролі, брали костюми. Це було дійство грандіозне! (Я вже тоді була лаборанткою. Це було або у 1966-ому році, або у 1965-ому. Участь брав ще Захара. Пізніше, напевно, також організовували). Назбирався повний клуб людей: студенти, їхні родичі. Це було справді зворушливе дійство. Ми перевдягалися. Сенів, пізніше став доктором наук, ніяк не хотів одягти коротку туніку, грав роль Ясона (сміється). Паславський вдягнувся в одяг воїна. Ми поставилися до того дуже відповідально. Були античні танці, німфи: дівчата першого курсу перевдягнулися, пошили їм прозорий одяг; не знаю, де вони то дістали, мабуть, марлю накрохмалили. То були студентки першого курсу (або третього, вже не пам’ятаю): Христина Сокіл, Іванка Петрушинська, Мирося Генза. Танцювали танок античних німф. Багато ми взяли елементів античної культури, представили їх. Була задіяна вся кафедра, підтримали студентів (професора Лур’є тоді вже не було). Старші не брали участі, але викладачі нам багато допомогли, і ми з ентузіазмом працювали.

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Тетяна Буйницька. Середовище філологів-германістів 1940-1970-их рр. Спогади про навчання, захист дисертації й керування факультетом


– Тетяно Олексіївно, чи могли б Ви розповісти про своїх батьків, ранні роки, як Ви обрали німецьку філологію, Львівський університет?

 

– Я не обрала німецьку філологію, а абсолютно випадково на неї попала. Я народилася в Житомирі, обласному місті, в родині юриста. Мій тато був адвокатом, працював багато років адвокатом в обласній юридичній консультації. Моя мама не працювала, поки тато був. Я дуже рано втратила тата – у дванадцять років. Тоді мамі прийшлося працювати. Вона мала освіту, була санітарним працівником, працювала в санстанції міста. Ми з мамою пережили окупацію Житомира, два роки з лишком. До війни я закінчила вісім класів. Під час окупації не було, звичайно, ніяких шкіл. Спочатку працював один будівельний технікум, єдиний в Житомирі, куди всі мої подруги поступили, хто хотів просто вчитися, хоч чимось займатися. В нас нічого не працювало, були закриті всі магазини, не працювали базари, не курсували гроші. Ми жили у світі, де нічого нема, де якось виживають люди. Але оскільки ми майже рік провчилися в технікумі (1941-ий, до весни 1942-го), то нам сказали прийти на геодезичну практику. І ми так почали перший день (на річці Тетерів, туди нас завів викладач) робити геодезичні виміри. А потім хтось підійшов до нашого викладача, і він нам каже: «Йдіть негайно всі додому. Більше, як вас будуть викликати на практику, не приходьте. Тому що тих, кому вже є сімнадцять років, німці завтра будуть вивозити на роботу в Німеччину». Мені не було, правда, сімнадцяти років, але я, звичайно, більше ніколи туди не пішла. Думаю, що мої товариші також не пішли. Знаю, що наші хлопці – їх було небагато (скільки їм було років – чи п’ятнадцять, чи шістнадцять, чи сімнадцять) – всі пішли в партизани. Так що я їх вже взагалі ніколи не побачила. У місто вони, може, повернулися, але я вже не бачила. Наша армія два рази звільняла Житомир. І коли перший раз наші прийшли, то німці, мені здається, кинули танковий полк з Африки. Тому вони знову ввірвалися у місто, а наша армія почала відступати. Моя мама не виносила вже тих бомбардувань, тої стрільби, в неї здали нерви. Я говорила: «Мама, сиди біля мене, нічого не станеться, бо зі мною нічого не станеться». І ми пішли з нашою армією в сторону Києва, назад. І так ми йшли, йшли по тих полях. Я одне поле ніколи не забуду. Там, видно, тільки-но бій був, і я наступила на якусь відірвану руку. Десь у якійсь хаті ми ночували. Добре, що ми з неї вийшли, сіли в окопчик біля хати, бо в ту хату попав танковий снаряд. Почало так горіти! Разом з нами там сидів дідок, господар цієї хати, і так по-філософськи нам говорив: «Так, якщо вітер повіє у ту сторону від нас, то той зруб (а то дерев’яна хата була) впаде не на нас, а якщо звідти – то впаде на нас». І ми дочекалися – таки впало не на нас. Правда, наша армія кинула в бій новий танковий полк. Ми бачили, як вона пішла вперед. Тряслась земля, але вона таки відігнала німців. І армія пішла вперед, і ми з нею знову прийшли в Житомир. Це вже був новий рік – 1944-ий. І я пішла, нарешті, в школу. Але оскільки я фактично два роки пропустила, то вирішила йти в десятий клас, а дев’ятий пропустити. Але у свою школу не можу з’явитись, бо мені скажуть: «Що це ти в десятий? А де твій дев’ятий клас?» І я пішла в іншу школу. Я пішла в сьому школу. В сьомій школі мій дядько був завучем. Він каже: «Ти то витримаєш, без дев’ятого класу?» Я кажу: «Витримаю!» Ну, я закінчила десятий клас. Але дуже пізно, бо з січня ми почали вчитися, – закінчила в кінці серпня. В мене все життя були прекрасні вчителі в школі – освічені, благородні. Я так багато завдячую моїй класній керівничці – Ксенії Григорівні Зберановській (російська мова й література). Яка то благородна людина була! Яка освічена! Вона, мабуть, навчила мене літератури на все життя і любові до літератури, до мови. Ну, я вважала, що література і мова – це не фах, це ж насолода – читати. Я за два роки окупації вичитала все, що було. Де в кого були домашні бібліотеки. Я вичитала всю французьку літературу в перекладі. Тому що в моєї хресної якраз була французька й англійська література в перекладі. Я все те повичитувала. Італійську, античну – що я тільки не читала. Не було що робити. Сиділа вдома і читала. Я рано навчилася читати – в чотири роки вже досить вільно читала.

 

Хочу сказати кілька слів про мого тата. Я – татова дочка. Хоч я втратила його у дванадцять років, але тато в мене, мабуть, заклав певні основи. Мій тато дуже добре знав французьку, латинську мови. Він закінчив Варшавський університет в 1916 році, працював потім адвокатом. Так мені завжди говорив: «Людина народилася для праці. Людина без праці не може існувати. В неї тоді пусте життя. Що її тоді буде приваблювати? Так що не лінуйся – все життя працюй! А до того ж, людина повинна ще обов’язково бути освіченою». Він щось так надіявся на нове життя.

 

Вернуся до 1944 року. Я поїхала до Києва поступати на навчання. Я була твердо впевнена, що буду інженером. У мене був блискучий вчитель фізики. Ми його просто обожнювали. Старша людина, яка захоплювала нас теорією фізики й практичними експериментами. У школі не було нічого, він з якихось уламків робив апарати. Школа була пуста, нічого в нас не було, зошитів не було, ми писали на обгортному папері. У мене була домова книга, незаповнена, яку мені дала мама. Олівців не було. Проте не було вже в нас війни. І це було таке щастя неописуєме, яке тепер ніхто не розуміє. Було байдуже, що ти не маєш хліба. Це був такий щасливий період мого життя! 1944-ий, 1945-ий. Поки я звикла, що я вже людина, бо в окупації ти – не людина, з тобою роблять, що хочуть. Отже, я поїхала до Києва. Але Київ звільнили значно раніше, і вже, в основному, закінчився прийом в інститут. В Політехнічному інституті, куди я хотіла поступати, вже не було місць. Єдиний факультет, який приймав, був цементний факультет. Але мішати цемент – того я не хочу, а в архітектурному інституті були ще місця. Я думаю: піду в архітектурний, вчитись мені все одно треба. Я пішла в архітектурний, здала документи. Вони з радістю прийняли, бо набору майже не було. Це був кінець серпня 1944-го року. Я в тітки (в мене там тітка була, моєї мами) переночувала, вночі майже не спала. Була дуже серйозною дівчиною. Думаю так, порівнюючи зараз моїх студентів – вони стали більш легковажні. Можливо, такий період життя був. Мене він зробив дорослою. Я подумала: який з мене архітектор? Я не орієнтуюся так добре в просторі, зовсім не вмію малювати. Який з мене архітектор? Це ж сором. Як я можу поступати? Я зранку пішла забирати документи. Мені сказали: «Зась! Ідіть до ректора». Я пішла до ректора, йому це все пояснила. Він слухав, вмовляв мене: «Але ж креслити Ви вмієте. Ось у Вас в атестаті п’ять стоїть за креслення. Будете в архітектурі». Я кажу: «Що, в конторі сидіти й чиєсь креслити? Ніколи в житті». Він так подивився і каже (по-російськи зі мною розмовляв): «Вы прекрасная девушка, но я Вас отпускаю».

 

Я вернулася в Житомир. У нас було тільки два інститути. Був Педагогічний, на який я категорично не хотіла поступати. «Викладачем і лікарем, – говорила своїй мамі, – я в житті не буду, це каторжна робота. І одна, і друга. Я такого не хочу. Я хочу щось творче!» Я вступила в Сільськогосподарський інститут на механічний факультет. Якби навчання почалося з математики та фізики, я, мабуть, і залишилася б. Бо я вирішила так (раніше я запитала в Київському інституті: «Якщо я закінчу перший рік, то я можу перевестись до вас на другий?» Вони кажуть: «Можеш, якщо буде різниця не більше трьох предметів»): закінчити механічний факультет (буде математика і фізика, хоч і не буде електроніки чи чогось подібного) і перевестися в Київ. Бо мені ж близько – сто двадцять кілометрів. Тоді вже почали автобуси ходити. Якби так було! А почалося з ботаніки та зоології, чого я не любила. Ті кості тварини, корови, свиней, ще щось таке… У мене почався такий песимізм. Думаю, що ж це я буду робити? Це ж катастрофа, я цього нічого не хочу. Тут я читаю в обласній газеті, що Львівський університет продовжує набір на всі факультети. Мамі кажу: «Я їду до Львова!» Мама на це: «Категорично ні! За чотириста з лишком кілометрів? Що тебе туди несе? Якщо ти вже хотіла, то кінчай перший курс і переводься до Києва». Але, на щастя, батька моєї подруги переводили до Львова (тут не було спеціалістів, почалися переводи спеціалістів до Львова). Її мама прийшла до моєї й каже: «Відпустіть. І моя дочка поїде. Вони вже і так втратили час». А я вже два місяці провчилася, це вже був листопад. І ми таки вмовили мою маму.

 

Я й моїх дві подружки, нас троє, поїздів нема… Ідуть військові ешелони, але потрохи беруть людей, хто приїжджає. І ми в солдатському вагоні доїхали. Згадую про тих лицарів, солдатів з фронту. Як вони нас доглядали! І за кип’ятком бігали, і свої пайки відкрили. Ми вперше поїли м’яса тоді, в тих консервах, за два з лишком роки. Приїхали до Львова. Але скажу ще, як було з документами. Я приходжу до інституту, кажу, щоб віддали документи, бо буду вступати у Львівський університет. А вони кажуть: «А ні! Ви вчитесь, ото й вчіться! Якщо ні – поїдете на трудовий фронт. Ми будуємо, відбудовуємо, будете будувати, якщо не хочете навчатися». Іду в канцелярію і прошу видати довідку, що я – студентка першого курсу. Тут мені не можуть відмовити. Вони мені видали довідку, що я студентка. Я посилаю у Львівський університет цю єдину довідку і заяву з проханням зарахувати мене на фізико-математичний факультет (так він тоді називався). І одержую дуже швидко відповідь: Ви зараховані до Львівського університету, забезпечуєтеся гуртожитком, прибувайте як можна швидше. Я приїжджаю, така задоволена. А вони кажуть, що на фізико-математичний перебір, ми Вас зарахували на англійську філологію. Я кажу: «Та Ви що? Я ніколи в житті не вчила англійської мови. Вчила французьку, німецьку, бо їздила по школах, але я ніколи не вчила англійську». – «Нічого! Там набрана група студентів, які в школі вчили німецьку мову. Так що не хвилюйтеся». Але вернутися я вже не можу, не можу появитися в інституті, бо я втекла просто. Так що я вчуся на англійській філології. Вже місяць. Я задоволена, мова – легка, мені так легко дається, вже перша студентка на тій англійській філології. Уже я себе вмовила, що філологія теж може бути фахом, не тільки задоволенням. У черговий раз приходжу на лекцію, а мені староста каже: «Розумієш, п’ять осіб (називає прізвища), які пізніше приїхали, переведені наказом на французьку філологію, тому що там лише дві особи». Кажу: «Що? Я поступала на фізику, мене зарахували на англійську, а тепер – на французьку філологію? Я іду до ректора». Пішла до ректора. Бєлякевич Іван Іванович, яка прекрасна людина! Потім з ним в добрих відносинах була, він довгі роки завідував кафедрою нової та новітньої історії. Тоді він тільки з фронту прийшов, був у військовому одязі. Студенти, хто хотів, ходили до нього. Тільки секретарці скажи, що записуєшся – і йди. Отак ми всі до нього ходили стадом, аж соромно тепер згадати. Я йому це все пояснюю. Він мені каже: «Розумієте, немає студентів, а ми ж повинні французьку філологію мати». А я не хочу категорично. Розказала йому те все: «В школі я німецьку вчила, тепер англійську вчу, а зараз буду ще й французьку починати?» – «Ах, ти в школі німецьку вчила?» Все – на німецьку філологію. «Це єдине, що я тобі можу зробити – на німецьку». Я кажу: «Я не хочу тої німецької, я її не знаю». – «А в атестаті що?» – «А в атестаті п’ять, але то таке». Бо що ми робили? Напишемо переклад, прочитаємо – уже п’ять. Нас дуже добре навчали, але щодо іноземної, то якось не попадалося доброго вчителя. І ми так, як папуги, щось там вчили. А, тим більше, та окупація. Ну, не хотіла я тої німецької мови категорично. А що робити? Назад не поїду. Я прийшла – тридцять шість осіб, десь, може, двадцять п’ять – польки, які закінчили гімназію, які на десять, дванадцять, чотирнадцять, на п’ятнадцять, навіть на двадцять років старші від мене. Мені здалося, що вільно говорять німецькою мовою. Я навіть не розумію, що вони говорять. Викладач Роздольський (я йому кланяюся до землі) мене зразу почав посилати пасти коней (сміється). Я не знала нічого в німецькій мові. З радянської школи нас, може, було осіб чотирнадцять. Всі переводилися на інші факультети й так стадом ходили по черзі до ректора і просилися: одна – на російську філологію, одна – на юридичний і так далі. Я теж ходжу. Вже так йому сказала: «Переведіть мене, куди хочете, тільки заберіть мене з німецької. Я там найдурніша!» Нарешті я йому набридла. Він каже: «Сядь! Я з тобою поговорю! Ти що, не можеш вивчити німецьку мову?» Кажу: «Не можу, там така граматика складна». Розмовляв зі мною досить довго і сказав так: «Спробуй! Спробуй цей рік, до червня. Якщо ти в червні прийдеш і скажеш, що ти не в стані або зовсім не хочеш, я переводжу тебе на факультет, який хочеш. Домовилися?» Мені то так сподобалося. Кажу: «Домовилися!» Я пізно приїхала, майже не навчалася на тій німецькій філології перший семестр, а тут вже сесія, січень. Я здала три предмети: античну літературу, вступ до мовознавства, вступ до літературознавства. А в мене було відтермінування до 15 березня, й німецьку я відклала до 15 березня. Поїхала додому і мамі то все розказую: «Граматика така, то все таке… Я там найдурніша». Мама каже: «Ти б відкрила граматику спочатку. Інші студенти спочатку знають, а ти сіла всередину. Та, звичайно, ти ж початків не знаєш». Я два тижні була вдома і за два тижні зрозуміла всю ту граматику. Я підійшла до неї якось інакше. Бачу, це чиста математика, можна математично запам’ятовувати. Я граматику полюбила до цього часу. Дуже люблю її пояснювати. Студенти кажуть, що я дуже зрозуміло їм завжди все пояснюю. Але ж лексику я була не в стані опанувати. Я вивчила на пам’ять. Пам’ять в мене була, можна сказати, непогана. Мені дівчата давали сторінку два рази читати – я майже всю могла сказати напам’ять. Я так все і повивчала і пішла 15 березня здавати, молячись, щоби була трієчка, щоби не та двійка. Михайло Іванович слухає мене, питає, дуже довго завжди нас питав, і каже: «Ви не знаєте мови. Але ж Ви мені прекрасно відповідаєте. Як це так?» А я думаю: ти мене запитай, що означають ті слова. Він не додумався запитати. Побачив би, які мої знання. Поставив чотири. Я не повірила. Дивлюся, а він мені пише «добре». Я вийшла, мої дівчата під дверима мене чекали. Питають: «Ну що, Таня, три, так?» – «Та ні, чотири!» – «Та не може бути». – «Подивіться». На четвертому курсі, літом, в червні, я одержала теж чотири. Але це вже було «чотири» таке, яке я вимагаю від студентів. Коли я з ним працювала, він одного разу мені сказав: «Sie waren immer meine beste Studentin». Я кажу: «Ні, Михайле Івановичу, я на першому курсі найгірша була». Він в то не міг повірити.

 

Які в мене ще були викладачі, крім Михайла Івановича Роздольського? Михайло Іванович закінчив університет у Ґраці, був без ступеня, він був гімназіальний викладач, прийшов до нас з гімназії. У нього була, мабуть, стара система навчання, але та система, яка давала знання. Якщо була тема, то ця тема була повторена у різних варіантах. Ми писали і домашні твори, і в авдиторії, були усні діалоги. Було обов’язковим знання письменника: хто він такий, яка тема, які інші твори і так далі. Він нас насичував інформацією, крім знань з німецької мови. Був надзвичайно талановитим викладачем. Я з великою любов’ю його згадую. Ну, і інші в мене були викладачі. У мене ще не було Богдана Михайловича Задорожного. Він мене не навчав ніколи, він був в аспірантурі, коли я була студентка. Він потім зі мною працював. Але в мене були інші гарні викладачі: Лушпинський Платон Леонтійович, який навчав мене Mittelhochdeutsch – середньоверхньонімецької мови. В нас інакше було, ми вивчали історію мови дуже детально, починаючи з готської мови. Стефанія Федорівна Пелиньо в мене готську мову читала. Потім Ірина Юліанівна Гузар викладала історію мови. Вона не дуже цікаво читала, але була дуже освіченою людиною. Була трохи стандартною в поясненнях. Читала в нас також німецьку літературу. Дуже багато мала глибоких знань, але не вміла привабити нас, не порівняти з проф. Чичеріним. У нашій програмі були чотири літератури: українська, російська, німецька і зарубіжна. Якщо я не помиляюся, російську літературу почав нам читати Осмоловський (працював на російській кафедрі). Блискуче! Хоча він і читав найбільш непривабливу літературу. Тобто, це були сказання, різні билини, перша художня література. Але як ми зна́ли літературу! Ми ж це все читали. Українську викладав Дуліба, потім – десь в іншому інституті читав (я іноді його зустрічала). Мінялися викладачі з української літератури, я не запам’ятала всіх. У нас широко читали літературу – до п’ятого курсу. А проф. Чичерін читав зарубіжну літературу. І читав блискуче! В нас, між іншим, починав читати (Чичерін ще не приїхав, він приїхав пізніше) на першому курсі Михайло Іванович Рудницький. Людина цікава надзвичайно. Але в нього певні літературні процеси базувалися на коханні. Нам це дуже подобалося на першому курсі. То ще й література така була – лицарська, а потім Відродження. Читав цікаво. Може, не так детально – вибирав найбільш цікаві сторінки. Нам то подобалося, звичайно. Все одно, він широко нас знайомив з літературою. Дещо специфічно читав, але для нас, першокурсників, гарно. А з другого курсу вже почав читати лекції проф. Чичерін, читав другий, третій, четвертий, п’ятий курси. І останній мій державний іспит – також була зарубіжна література. Німецьку літературу в нас чотири роки читали. Але окремо німецьку на державний іспит не виносили, а загальну зарубіжну. Так що ми всю зарубіжну літературу вивчали дуже детально. Не так, як тепер. В нас і українська, і російська викладалися широко, і німецька детальніше подана була. А зарубіжна – ще й театрально, бо Олексій Володимирович був як актор на сцені. Ми бігли в авдиторію (тоді називалася зал Коперника, біля Актового залу), як до театру. До нас приходили студенти з Політехнічного інституту, фізико-математичного факультету. Всі спеціально бігли – як почули пару разів, то йшли. І ми бігли, бо вони собі посідають попереду, а ми там на гальорці повинні були сидіти. А це ж наш предмет, який ми повинні здавати. Ми навіть в буфет не заскакували. Бо потім у нас на старших курсах якийсь буфет був, спочатку нічого не було, не було що в той буфет давати. Взагалі, столова наша була там, де зараз Пузата хата. Це була наша студентська столова. Я на все життя зненавиділа ту перлову кашу на воді, перловки не можу бачити. Але на друге нам обов’язково її давали в столовій (ми талончики мали, бо ніде нічого не було, магазинів ще не було), ми отримували також буханку хліба на сім днів. Ми так різали на сім кусочків і в п’ятницю з’їдали останній. Так що у суботу-неділю – хліба уже нема. Ріжеш, думаєш, що витримаєш, але не виходить. Але то було нічого, все одно було прекрасно, бо ти навчався. Ти був у своїй країні. Це було зовсім інше. Тому ми, мабуть, залишилися такими патріотами. Кличе Батьківщина – і ти йдеш. Так у нас воно було.

 

– Тетяно Олексіївно, після навчання Ви залишилися працювати в університеті.

 

– Так, лаборанткою.

 

– Працювали на кафедрі німецької філології. Розкажіть, будь ласка, про це середовище 1950-их – 1960-их років.

 

– Добре. Я працювала на кафедрі з тими викладачами, більшість яких одержала освіту до 1939 року. Але деякі, молодші, закінчили навчання в 1939 році. Наприклад, О. Ф. Ріпецька, М. Ю. Яцикевич уже мали радянський диплом. Але старші, наприклад, Кащій Стелла Едуардівна, Гузар Ірина Юліанівна, Скрипій Ольга Семенівна, мали польський диплом. Вони всі були фахово дуже добре підготовленими викладачами. У них, як би Вам сказати, мабуть, не було політично-соціальної освіти, яку ми всі мали в Радянському Союзі. Тому, їм, мабуть, важко було спочатку сприймати новий напрямок освіти. Всі вони були дуже виховані люди, приємні люди в нашому викладацькому середовищі. Вони його, фактично, створювали, перші його створювали. Що вони, як мені здається, дали нашому викладацькому середовищу й університетові? Ту відданість професії. Це в них було. Те, що їм потрібно було виконувати, вони робили просто прекрасно. Вони не могли якихось звітів написати, які вже почали вимагати. Я за них почала писати ті звіти, ті всі підрахунки годин. Вони мені всі казали: «Танічка, ми того не можемо». Кажу: «Дайте мені, що ви там хочете, я це зроблю». Так що я всім їм помагала писати ті всі непотрібні папери. Ну, а так вони були зацікавлені в роботі. Наприклад, Ольга Семенівна Скрипій організувала драматичний гурток на кафедрі. Богдан Васильович Максимчук потім там був перший актор. Ставили п’єси і Шиллера, і інших німецьких письменників, драматургів. В нас, звичайно, був дуже гарний науковий гурток. Його вів О. В. Чичерін. Це був блискучий гурток. Навіть коли я вже була лаборанткою, я все одно ходила на той гурток. Бо я вирішила, що на майбутнє буду писати дисертацію по літературі. Так я і обрала. Познайомилася з працями Еґона Ервіна Кіша. Подумала, що надзвичайно цікава публіцистика, і буду займатися публіцистикою. Знала романну творчість, з неї почала. О. В. Чичерін мені говорив: «Займайтеся романом!» Я кажу: «Ні, все-таки, переходжу в публіцистику, вона мене приваблює якоюсь життєвою активністю». А також гумором, який завжди зустрічаєш в публіцистиці. Гурток був великий і дуже активний. Мені здається, що він дуже сприяв. Такого в нас тепер немає. Ми тепер обмежені ще й в авдиторіях. А тоді ввечері були вільні авдиторії. А якщо є гурток, то ти, хочеш-не-хочеш, на вулиці не сядеш. Ось такі прості речі можуть нас гальмувати в цьому розвитку. Деякі викладачі були трохи схоластичні у своїх вимогах. Це було, мабуть, від старої гімназіальної системи, де викладач панував, ніякого панібратства, ніяких «Таня», «Оля», як тепер. Нас звали: «Буйницька», «Чернявська», «Тимощук» і так далі. М. І. Роздольський, який потім уже не посилав нас пасти коней, ми вже щось знали, змінив трохи відношення. Він з гімназії перейшов, де, як мені потім мої колеги, які навчалися в гімназії, розказували, викладачі були досить віддалені від учнів. Їх, мабуть, здивувала політично-соціальна скерованість радянської науки. Я думаю, що того вони, може, і не сприйняли, цього і не потрібно їм було. Вони давали інші знання – базові й глибокі. Я їх шаную всіх, не дивлячись на щось іноді негативне. Мені здається, що вони, все-таки, дали такий «гарт» нашому колективу. На нашій кафедрі Богдан Михайлович Задорожний був лицарем науки й лицарем германістики. Я кажу, що мене формували в першу чергу Ксенія Григорівна Зберановська і інші мої шкільні вчителі. Але Богдан Михайлович – відданістю науці, чистотою відношення до неї. Він ніколи в житті не сказав на дисертацію: «Ну, так… але може бути», як я тепер іноді чую. (Мене це коробить до цього часу. І, на щастя, Богдана Васильовича Максимчука). Ми того не виносимо, щоб – «ну, якось, може, не бездоганно, але якось». А я звикла, що має бути бездоганно, і цього мене навчив проф. Задорожний. Він прийшов завідувати нашою кафедрою після К. Е. Виноградової. Вона коротко була, не хотіла завідувати, але не було кому. Такий період був, чекали, властиво, закінчення аспірантури Богданом Михайловичем, планували, що він буде завідувати. Він закінчив аспірантуру, захистився, і зразу його призначили завідувачем кафедри. І вона з радістю пішла. Вона викладала фонетику німецької мови, була кандидатом наук, доцентом. Наукою, як я бачила, не хотіла займатися, але була приємною особою, внесла щось інше в наш колектив. Власне вона мене взяла на роботу. Бо мене лишили в аспірантуру ніби, а аспірантури не було на цей час – не дали для філологів, дали лише технічним наукам, здається, а на філологію ні. І я опинилася без роботи… І раптом вже вересень, всі працюють, а я ні. А в мене катастрофа, в мене одна мама, яка має фельдшерську, дуже маленьку, зарплату – 450 карбованців. На все життя запам’ятала, бо і я одержала, як лаборант, 450 карбованців. Моя підвищена стипендія на п’ятому курсі була 475 карбованців, а зарплата лаборанта – лише 450. Але ми з мамою вдвох якось змогли жити, нічого, було добре, я вже працювала, було навіть прекрасно. Я працювала вже, полюбила ту німецьку мову. Філологію, звичайно, я завжди любила. І якось прижилася, мабуть, в цьому колективі. Хоча, можете зрозуміти, все-таки, мене: я все ж спочатку відчувала, що я зі сходу. Не чула до себе ніякої відрази, але я була не з того суспільства. Я була з радянського суспільства, а для них воно тоді було чуже. Хоча до мене всі прекрасно ставилися – нічого не можу сказати. І я до всіх також. Я звикла до їхньої ментальності. Мене вона не вражала, і я це зрозуміла – коли людина народжена в одному суспільстві, а ти – в іншому, будуть певні розбіжності, але коли ви робите одну справу віддано – ви не відчуваєте цього. Мені пощастило, бо я взагалі в житті зустрічала добрих людей.

 

– Тетяно Олексіївно, у 1967 році Ви захистили кандидатську дисертацію. Розкажіть, будь ласка, як відбувалася підготовка роботи і її захист.

 

– Я не була в аспірантурі ніколи. Тоді моя активна натура всіх приваблювала тим, що мною можна якусь дірку заткнути. У нас була дуже велика стінгазета, прекрасна, виходила двічі чи тричі на рік. Дуже велике полотно, але там завжди обов’язково був гумор. І мене колись намалювали так: вирізали моє обличчя з якогось фото, а від нього – сім стріл, на них навантажені вози з моїми дорученнями: культмасовий сектор веду, гуртки якісь веду, влаштовую виступи студентів в Турківському районі і т. д. і т. п. Як я встигала що-небудь взагалі? Мене через два роки перевели у викладачі, а навантаження було 1200 годин. Наша німецька кафедра обслуговувала тоді всі факультети, бо не було ще аж так багато студентів. І я спочатку мала і хімію, і біологію, і математику, і фізику (тоді вже розділили факультет на математичний і фізичний). І я бігала так: перша пара – на філологію, друга – на історичний, а третя – на хімічний. А потім ввечері приходжу, бо в мене були ще дві пари на вечірньому відділенні історичного факультету. На вечірньому пари закінчувалися двадцять по десятій. Я цілі дні була зайнята. Мене вдома ніхто не бачив, це точно. Коли я вже вийшла заміж, і в мене народився син, моя мама мені говорила: «Ти так іноді ввечері прийдеш, а син запитає, якщо він не засне, що це за тьотя до нас ввечері, так зрідка, приходить?» Тільки, може, така моя невгамовна натура і таке щастя, що я вчуся, що я працюю, що я пережила ту страшну війну мене тримали в нормі. Це щастя мене ніколи не покидає. Якщо хтось посягає на дев’яте травня, то мене як ножем ріжуть. Це для мене найщасливіше свято, іншого я не знаю. Люди, які не пережили війну, не можуть цього збагнути. Я розумію людей, яким це байдуже. Але мені це абсолютно не байдуже. Думаю, що перше завдання, хто в нас до влади не прийшов би, – те, що робиться, припинити на віки вічні, бо треба на людей вважати. Вони втрачають душу. Бо на війні, якщо не загинув, то втрачаєш душу, і це треба розуміти.

 

І така моя невгамовна діяльність не давала мені працювати науково. Я вночі щось читала, щось робила. Я перейшла на лінгвостилістику. Саме головне я Вам не сказала – Анна Яківна Мюллер до нас приїхала. Її чоловік, який прийшов з фронту, був доцентом географічного факультету. Його скерували до нашого університету, і вона приїхала разом з ним. Вона за походженням німка, думаю, що десь з прибалтійських німців. Але народилася в Петербурзі й жила в Ленінграді, потім була евакуйована під час блокади. Коли чоловік прийшов з фронту, їх перевели сюди. І вона в нас почала працювати. Вона спочатку не була кандидатом наук. Була надзвичайно емоційною людиною. Читала в нас стилістику і методику. Методики не дуже любили, це було помітно. Але стилістику обожнювали. Я після неї почала читати стилістику. Вона нас так захопила лінгвостилістикою. Лінгвостилістика тоді, у 1950-ті роки, розвивалася. Вона мені говорила (я вирішила писати роботу в галузі літератури), що треба писати в лінгвостилістиці. Це і література, це і мова. «Ви ж, – каже, – будете працювати на кафедрі мовній, значить, Вам треба і те знати, і те. І я так від проф. Чичеріна відійшла до Анни Яківни Мюллер. Вона в мене керівником була. Була надзвичайною людиною: доброзичливою, порядною, дуже освіченою. Доброзичливою до крайності. Іноді вона могла ставити ні за що відмінну оцінку, тому що людина їй щось дуже емоційно розказала. Входила до нас обов’язково з якимось віршем. Відкриваються двері, заходить Анна Яківна Мюллер: «Frühling lässt sein blaues Band… А хто це написав?» А ми не знаємо (сміється). Почала мною керувати, захопила мене лінгвостилістикою. Вона запровадила лінгвостилістику на нашій кафедрі. Я написала колись статтю про її творчість. Я ходжу до неї на могилу, вона похована недалеко від моєї мами. Вона була надзвичайно впливовою людиною, своєю емоційністю. Вона багато допомогла Богдану Васильовичу, дуже його любила як студента. Після того, як вона мене скерувала, я почала так більш систематично щось писати по частинах.

 

Не пам’ятаю вже як, але раптом мене викликають, здається, в навчальну частину, і кажуть, що є можливість дати пів року наукової відпустки. Я кажу: «Не може бути!» – «Так, можемо дати, для завершення дисертації». Думаю, яке завершення, то таке періодичне писання, мені почати треба, а не завершувати. Дійсно, мені дали навіть рік. І я не ходила в університет, не працювала, писала дисертацію. Я не закінчила, звичайно, її за рік. У мене був зібраний матеріал. А потім з кожним разом я якийсь новий матеріал шукала, міняла напрямок, поки «в’їхала» у ту тему. Тема була цікава. Еґон Ервін Кіш – блискучий репортажист. Звичайно, я взяла гумор і сатиру в його репортажах. Мені прийшлося базу гумору і сатири вивчати, з основ, мовні засоби, не просто естетику, а мовні виражальні засоби. Тому мені, звичайно, прийшлося багато працювати додатково. Але я десь через рік після відпустки захистила дисертацію. Я тоді знову вийшла на роботу, в мене знову було повно лекцій. Але в мене вже йшла та робота, тому що я була в руслі. Я ночами сиділа, до третьої ночі, субота була вільна (в суботу ми вже перестали працювати, раніше і в суботу мали лекції). Я могла в бібліотеці сидіти, бо жила тоді в однокімнатній квартирі, де не могла працювати, мені треба було з хати тікати. Я завжди сиділа в бібліотеці, в студентському залі, біля вікна. Коли літо, то відкривали вікно, а там Ботанічний сад, так гарно було. Стіл один, студентів нема, розкладу свої папери. Всі мене знали, бібліотекарі помагали. Мені треба за 1816 рік такий-то збірник – бібліотекарі шукають. Тоді прекрасним, блискучим бібліографом була Ірина Громницька. Ще був блискучий бібліограф Федір Максименко. Кажу йому, що мені потрібний такий-то журнал за 1904 рік. Каже: «В нас нема. Є у Харківській бібліотеці» або «В Ленінграді в бібліотеці Політехнічного інституту – один екземпляр». Ми очі відкривали – що то був за бібліограф! Його всі знають, здається, у нашій бібліотеці на Драгоманова його портрет висить. Вони мені дійсно багато допомогли. І я захистила. Думаю, яке то щастя, трохи відпочину від такого завантаження. Я ж і в Москву постійно їздила. Тому що мені потрібна була бібліотека, в нас не було так багато нової літератури. Я в іноземну бібліотеку в Москву постійно їздила на два тижні, іноді на місяць під час канікул виберусь. Б. М. Задорожний сказав, що написала нормальну дисертацію. А це вже велика похвала.

 

Після захисту в грудні 1967 року я трохи розпружилася, дещо відпочивала, проте писала статті. Думала, яку б нову тему обрати, яка мене цікавила. Раптом мені якось кажуть (а йдуть перевибори декана), що мене ректор викликає. Думаю, чого він мене викликає? Йду до ректора, приходжу, а у ректора сидить проф. Цьох, секретар партійної організації (він тоді був деканом факультету журналістики). І вони кажуть: «Знаєте, Тетяно Олексіївно, оце ми викликали завідувачів кафедр, у вас перевибори декана, і вони нам заявили, що після перевиборних провалів на вашому факультеті слід висувати Вашу кандидатуру, бо з цим будуть всі згідні». (А ми вже висували людей: одного провалили, другого… Не буду тієї всієї кухні розказувати. У всякому випадку, вони не пройшли. Дуже достойні хороші люди. Віталій Маслюк – висунули, між іншим, за моєю пропозицією, я вважала, що він буде дуже добрим деканом. А потім ще кафедра висувала С. О. Гурського. Гурського просто провалили, Маслюк вже навіть не дійшов до голосування). Я аж жахнулася: «Та Ви що? Я категорично не хочу. Я не буду. Я не можу. Яке хочете, мені дайте доручення, я вже звикла до всіх доручень. Я провалю ту роботу, я не хочу її, зрозумійте». Пам’ятаю, що в мене навіть сльози виступили. Ректор каже: «Тетяно Олексіївно, то Ви така смілива, що вмієте плакати?» Кажу: «Ну, зрозумійте мене. Ну, я не хочу. Хоч трохи нехай мене сім’я побачить. У мене підростає син, який мене майже не бачить. Тільки в неділю ходимо з ним гуляти. Я вже в неділю вибираюся, щоб хоча б з ним поговорити, щоб він хоча б матір побачив». (Хоча, він тепер мені каже, що я в нього найкраща). Кажу: «Я ж завалю, розумієте? Для чого Вам такий декан, який завалить роботу?» Ректор так подивився на мене і дуже серйозно сказав: «Ну, як завалите, Тетяно Олексіївно, то знімемо з доганою». Кажуть мені: «Зачекайте, ми викликали всіх завідувачів кафедр, просимо сідати, вони зараз прийдуть». Приходять всі завідувачі кафедр. «Тетяно Олексіївно, ми Вас просимо, ми Вас молимо. Будемо Вам так допомагати!» Ну, цьому я не повірила, звичайно, бо я все це знала, ту кухню. «Ми Вам так будемо помагати, тільки погодьтеся! Ми сказали, що Ви така порядна людина, що через кілька місяців в нас буде все тихо, мирно». Бо ректор нам сказав: «Нам набридли Ваші анонімки! Мені набридло розбирати це все на факультеті». У нас поділилися на групи. Таке тоді робилося останній рік. Не хочу згадувати. Отак я попала в ту мишоловку.

 

Ректор мені сказав: «Тетяно Олексіївно, три роки!» Тоді обирали на три роки. «Ви наведете порядок – і ми Вас відпустимо». Я кажу: «Я хочу докторську написати. А зараз в мене є тема, яка зовсім не розроблена. Німецька публіцистика. Мені хочеться написати про мову німецької публіцистики». Вона, між іншим, і тепер не дуже розроблена, а тоді вона зовсім не була розглянута. «Добре, Тетяно Олексіївно, Ви собі потрохи так працюйте. Я розумію, що декан не дуже може писати докторську дисертацію, але через три роки ми Вас звільнимо, побачите». Що тут робити, не буду ж битися з людьми. Так тих три роки майнули, пройшли ще три роки. «Та що Ви говорите?» – каже ректор вже офіційним тоном, не так, як раніше. – «Що Ви таке говорите, Тетяно Олексіївно? Хто там буде? Ви там єдиний мужик на тому факультеті!» Кажу: «Дякую за комплімент!» Пройшло ще три роки, я знову йду проситися. «Навіть не говоріть. Нема заміни!»

 

Я таки дійсно бачу, що нема заміни. У нас же майже немає чоловіків на факультеті. І немає жінок таких особливих, щоб на них можна було так навалити, як на мене. А в мене заступником був Богдан Васильович. Тоді ще не кандидат наук, а старший викладач. Я йому кажу: «Богдане Васильовичу, йдете в аспірантуру до Богдана Михайловича». – «Приказним порядком?» – сміється. Кажу: «Приказним порядком! Я ще працюю три роки. А Ви за три роки закінчите аспірантуру, захиститесь – і я спокійно піду. Ви знаєте все, Ви в мене заступник, займаєтеся навчальною роботою. Ви все це знаєте, можете спокійно мене заступити. Всі інші на Вас все одно наваляться, що того, може, не треба вчити – то Ви вже самі розберетеся». І так він дійсно пішов в аспірантуру до Богдана Михайловича, був дуже добрим аспірантом. Я вважаю, що він у нас на факультеті, можливо, єдиний (може, не єдиний, це вже я від симпатії до нього) справжній вчений, який тримає марку Богдана Михайловича Задорожного, який ніколи не сказав (як сказали, між іншим, інші) про погану дисертацію, що вона може бути захищена. Він цього ніколи не сказав. У нього завжди є нові ідеї, він – прекрасний керівник. Жінками не так легко керувати, я це знаю. Я мала жіночий факультет. З істериками, з криками – зі всім. Ну, слава Богу, я ні з ким не посварилася і ніколи ні на кого не підвищувала голос. Коли я відходила, деякі жінки ридали. Що це буде? Я кажу: «Нічого поганого не буде. Буде Богдан Васильович, який був моїм заступником. Ви його бачили вже багато років, і прекрасно знаєте, що він – порядна, добра людина і добрий керівник». Таким він і був. Теж після мене довго був деканом. Я – дванадцять років висиділа.

 

Коли я вже прийшла на кафедру, то подумала, що докторську немає чого писати в п’ятдесят чотири роки. Докторська має бути вже захищена максимум у сорок п’ять, а не у п’ятдесят вісім. Коли прощалася, мені ректор казав: «Тетяно Олексіївно, кінчайте докторську». Я кажу: «Вашими молитвами!» Я її майже не розпочинала. Хоча, звичайно, я пишу статті в руслі публіцистики й зараз. Тепер займаюся Reisepublizistik. Це публіцистика подорожня, мандрівка, блискуча німецька публіцистика, дуже цікава. Я статті пишу, але виховала цілий ряд кандидатів наук. І я так йому сказала: «Писати докторську запізно. Треба було мене раніше відпускати, а я просилася кожні три роки, як Ви знаєте. А тепер мені цікаво працювати з людьми, і я буду виховувати кандидатів наук, бо можу їм дати такі теми, які мене цікавлять». А мене цікавлять різні теми. В мене позахищали аспіранти дуже гарні дисертації. Можете запитати у всіх – я ні одної слабої дисертації не випустила. І вони – мої жінки – іноді ридали, плакали. «Тетяно Олексіївно, я вже не знаю, що Ви від мене хочете», – сказала мені одна з них. Кажу: «Ну, не знаєте, значить, не будете захищатися. А що роботи, не всі ж кандидати наук, деякі є, що й не кандидати, і Ви не будете». Так її заспокоїла. Вона мені – тепер в Харкові живе – прислала книжку (вони щось писали про своїх вчителів) і там мені такі дифірамби понаписувала. Кажу (ми спілкуємося з нею телефоном): «Що Ви там повиписували?» – «Ні, Тетяно Олексіївно, я такої твердої думки».

 

Так що працюю до цього часу. А мої сусідки, які молодші від мене на років двадцять, сидять на лавочках і, коли я йду на роботу, кажуть: «І Вам ще хочеться працювати?» Я кажу: «Хочеться! Хочеться, бо я люблю свою професію». Думаю, що той колектив, який у нас є на кафедрі, також мене виховує. Навіть та молодь, яка, звичайно, має інші погляди і на науку, і на все. Бо вона повинна мати зовсім інші, аніж я. Але мій погляд, здається, зберегли – я вважаю, що коли ти працюєш, то маєш бути знавцем, освіченою людиною і навчати добре студентів. Бо це – твоє покликання.

 

– Чи можете трохи більше розповісти про свій досвід адміністративної роботи на посаді декана?

 

– Я хочу, в якійсь мірі, захистити М. Г. Максимовича, якого багато людей не любили, казали, що в нього поганий характер. Я з ним пропрацювала дванадцять років. Власне, з ним. Я добре знала Є. К. Лазаренка. Бо мене перед тим декілька разів обирали секретарем партійної організації факультету. Якраз з Є. К. Лазаренком я працювала як секретар партійної організації. Він викликав мене нерідко для того, щоб знати мою думку про певну справу, яка торкалася факультету. Звичайно, ректор працював більше з деканом, але в окремих випадках, особливо, коли йшлося про певну людину з нашого факультету, проф. Лазаренко цікавився моєю думкою. Він, очевидно, хотів більш детально мати уяву, тому що завжди уважно відносився до людей і взагалі до роботи факультетів.

 

Є. К. Лазаренко був не тільки надзвичайно уважною людиною до людей, а й глибоко освіченою. Можу навести такий приклад. Еґона Ервіна Кіша, а він читав його твори, не всі українські публіцисти знали. Якось він мені говорить: «Що це Ви не захищаєтеся?» – «Та не маю часу». – «А що Ви пишете? Над якою темою працюєте?» – «Працюю над темою публіцистики Кіша». – Він мені каже: «Der rasende Reporter»? Я знаю». Я здивувалася. Він знав блискуче літературу. Євген Костянтинович був прекрасно освіченою людиною. Він дуже добре знав всіх людей, інтуїтивно добре сприймав. Це було у нього щось таке привабливе. Пізніше, коли мене обрали деканом (він тоді вже в Києві був), я йду по Академічній (тепер то проспект Шевченка, там такі високі дерева росли), а він посередині йде, між деревами, а я по тротуару і чую хтось мене кличе: «Тетяно Олексіївно, зупиніться!» Я повертаюся – до мене біжить Євген Костянтинович. «Тетяно Олексіївно! До Києва дійшла дуже прекрасна чутка». Я зрозуміла, яка чутка. «Мені сказали, що там прекрасний декан!» – «Євгене Костянтиновичу, який прекрасний?» – «Та я ж Вас знаю! Ви ж така порядна людина!» – «Дякую за Вашу думку». Я, правда, більше його не бачила. Ми постояли, порозмовляли. Я кажу: «Як Вам в Києві?» – «Добре. Немає того, що я мав у Львові, на жаль. До мене там добре ставляться». – «Бажаю Вам всього найкращого. Ви теж були дуже добрим ректором». – «Дякую, Тетяно Олексіївно, у нас взаємна симпатія». На мою думку, був прекрасним ректором.

 

Щодо М. Г. Максимовича, він – інша людина. Був більш суворим адміністративно, можливо. Є. К. Лазаренко був більш чутливим, а цей – більш стриманий у своїх почуттях. Це було видно, але був зовсім безкорисливою людиною. І це я повинна сказати. Бо були в адміністрації різні люди, а він був абсолютно чесною, порядною людиною, хоч, як Ви розумієте, не вільний від настанов партійних органів. Це завжди бачиться дуже чітко на вступних іспитах. А тоді вступних іспитів було чотири. Ішов на зустріч. Іноді, я бачила: уже нема місць (на факультеті дуже мало було місць), а людина поступає вже третій раз, і я її не можу взяти, а їй там одного балу не вистачило. І я ходила до нього, звичайно, просити за тих вступників. Кажу: «Миколо Григоровичу, подивіться, людина третій раз іде, ми їй психічну травму наносимо. А батьки думають, що ми такі байдужі». А вони ще гірше думали – вони думали, що не дали деканові гроші. Микола Григорович завжди вишукував декілька додаткових місць для факультету, щоб зарахувати абітурієнтів, що були на межі прохідного балу. Що торкається роботи з кадрами, то був дуже уважним до підбору нових працівників. Завжди детально вивчав справу, розпитував мене про фахові знання особи, характер людини. Найчастіше погоджувався на мою пропозицію, рідко відхиляв її, але зверталася знову до нього і звичайно він погоджувався зі мною. Думаю, що у між часі одержував від інших інстанцій інформацію про претендента на посаду.

 

Знаєте, в якому відношенні з ним було легко працювати? Якщо він давав завдання, то давав можливий термін. Не було такого, як то в нас буває, що все давай на завтра. Цього не було. Він давав термін, потім перевіряв. Звичайно, ми намагалися виконати швидко. І, мені здається, що всі наші служби працювали краще. Працювали якось не так. Папери були, а тепер вони побільшилися в десять разів. Ми тоді жалілися, що паперів дуже багато, але це – не в порівнянні з тим, що тепер.

 

______

Виправлено Т. Буйницькою 10.ІХ.2019. Курсивом – доданий текст.

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше

Ігор Федик. Про навчання на кафедрі історії СРСР, студентський побут та тиск комуністичної ідеології


Доброго дня. Мене звати Андрій. Я є студентом історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, вивчаю історію університету. Скажіть, будь ласка, чи навчались Ви у Львівському університеті?

 

‒ Так, навчався.

 

На якому факультеті?

 

‒ На історичному, на нашому рідному факультеті.

 

А на якій кафедрі спеціалізувались?

 

‒ Спеціалізувався на кафедрі історії СРСР.

 

‒ А в яких роках це було?

 

‒ Це було на початку 1970-их років. В 1970-ому році я поступив, після армії, і провчився до 1976 року.

 

А як відбувався вступ до університету, здача іспитів, співбесіда?

 

‒ Співбесіди ніякої не було. Я склав чотири екзамени. Це вже був мій четвертий вступ до університету, четверта спроба вступити. Я вже вступив після армії. Мав великі пільги, бо тоді були пільги, якщо ти мав трудовий стаж і відслужену армію. Я склав чотири іспити: історію, українську усну, українську письмову (твір) і англійську мову. Таким чином став студентом.

 

‒ А чому обрали саме Львівський університет?

 

‒ Бо я мріяв все життя – навчатися у Львівському університеті.

 

‒ І які у Вас перші враження від університету?

 

‒ Це була моя мрія. Тому враження були високими, не зважаючи на радянську ідеологію. Університет залишався університетом зі своїми давніми коренями. Я знав, що це найстарший університет в Україні. Не зважаючи на радянський тиск, особливо ідеологічний тиск, тут є чимало викладачів, які викладають історію чи, по крайній мірі, стараються викладати її більш приземлено, а не витати десь там в комуністичній ідеології. Тому мене це все привабило. Крім того, я знав, що там є чимало добрих фахівців, в яких я можу прийняти історію.

 

‒ А яка була специфіка навчальної програми, за якою Ви навчалися?

 

‒ Специфіка була чисто радянська. Звичайно, Москва керувала, Київ дублював. На історію України віддавалось нам набагато менше годин. Практично, вона вчилась поверхово. Історія України була прив’язана до історії СРСР, [вивчалися] лише окремі теми. Як і в школах, наприклад. Коли в школах ліквідували вивчення історії України, то її прив’язали до історії СРСР. На рік було два-три параграфи, які стосувалися історії України. Решта все було історією СРСР. Тому приблизно так. Хоча була кафедра історії України, але основна увага концентрувалася на кафедрі історії СРСР. Відповідно, ми мусіли вчити те, що нам давали викладачі, доценти, професори, асистенти.

 

А якою мовою проводилось навчання?

 

‒ Без сумніву, тільки українською. Були викладачі, особливо допоміжних дисциплін: філософії, політекономії, атеїзму… Але історія України у Львівському університеті, думаю, на дев’яносто відсотків викладалася українською мовою.

 

Стосовно предметів, які запам’ятались Вам предмети?

 

‒ Було багато предметів, які я любив: археологія, яку читав професор Пелещишин (він тоді ще доцентом був), покійний, славної пам’яті Микола Пелещишин; історія Греції та Риму, яку вивчав високий спеціаліст Іван Іванович Вейцківський, професор; Бродський, також професор, вчив нас нову і новітню історію. Вже покійні, вже їх немає. Молоді викладачі, які працювали, були активними. Це Кость Костьович Кондратюк, Микола Євгенович Рожик, багато інших. Глічов навчав нас методики викладання історії. Був добре прив’язаний до школи й знав той предмет дуже добре. Без сумніву, це дало нам змогу пізніше працювати педагогами. І багато інших викладачів. Пізніше до університету прийшов глибокий фахівець, надзвичайно шанована людина в українських історичних колах, професор, доктор історичних наук Степан Арсентійович Макарчук, на жаль, цього року покійний, дуже і дуже мною шанована людина, я багато в нього почерпнув, з його лекцій, з його усних виступів.

 

‒ Якою була справа з аудиторним фондом, забезпеченням навчальною літературою?

 

‒ Особисто я, як студент, не відчував, що бракує книжок. Не густо було книжок, без сумніву. Але студентська бібліотека працювала, достатні були кафедральні фонди. Я маю на увазі книжкові фонди. Студентська бібліотека була в головному корпусі університету (там, де нині є юридичний факультет, – це все була студентська бібліотека). Достатньо було книжок і в Науковій бібліотеці, і в студентській. Крім того, я з першого курсу почав формувати свою особисту бібліотеку. Не завжди гроші в мене водилися, я – зі скромної родини, але, наприклад, коли я вивчав історію Стародавнього Сходу чи археологію (вчив на першому курсі), то відразу почав скуповувати книжки. Тоді книжки коштували відповідно не дорого, не так, як тепер. Тому я поступово почав формувати свою власну бібліотеку, яка пізніше мені згодилася і годиться по сьогодні.

 

‒ А в якому корпусі проходило тоді навчання?

 

‒ Історики вчилися тільки в головному корпусі.

 

‒ І які у Вас враження від головного корпусу?

 

‒ Були ті самі аудиторії, що є і до сьогодні. Деякі предмети могли читати на інших факультетах, де орендували аудиторії. Але в цілому наше навчання проходило виключно на історичному факультеті.

 

‒ Скільки студентів було у Вашій групі?

 

‒ Двадцять п’ять.

 

‒ Який був їхній віковий, національний, соціальний склад?

 

‒ Я думаю, що вісімдесят процентів ‒ місцеві студенти, українці. Були, звичайно, і євреї, росіяни, були й інші. Наприклад, угорці були, українського походження, які жили в Україні. Тобто були студенти інших національностей. Але переважаюча кількість ‒ місцеві студенти, з Галичини. З Волині ще багато було.

 

‒ Можливо, Ви згадаєте, яка була атмосфера у Вашій групі, на факультеті?

 

‒ Без сумніву, серед наших студентів був хтось, хто працював на радянські спецоргани. Хоча сьогодні це ще не виявлено, але ми прекрасно знали, що в кожній академічній студентській групі є хтось зі студентів, який працює на спецоргани. Без сумніву, ми не могли говорити відкрито, виявляючи свої погляди, так, як зараз, критикувати владу чи критикувати певні підручники або монографії. Але все ж таки Львівський університет є Львівський університет, і там десь можна було почути щось цікаве в наших професорів: Степана Арсентійовича Макарчука, Кравця й інших професорів, навіть не українців, ‒ щось цікаве і, без сумніву, об’єктивне. Нас то тішило, що ми могли почути не чисто під марксистсько-ленінським кутом ту чи іншу працю, той чи інший виклад. Хоча викладачі так само мали зв’язані руки. І я вже пізніше, коли працював асистентом-погодинником, так само мусів виконувати ті вказівки, які мені давали. Хоч я старався завжди студентам так провадити, щоб вони зрозуміли, як вони повинні давати оцінку тим чи іншим подіям, чи історичним процесам в Україні, СРСР.

 

‒ Які були взаємини між студентами різних національностей, тими, що були приїжджі, і місцевими?

 

‒ Ну, наприклад, зі мною вчилось кілька євреїв. В мене прекрасні [з ними відносини]. Деякі з них сьогодні вже виїхали до Ізраїлю. Але вони були нормальні люди, не демонстрували якоїсь ідеологічної зверхності. Були й росіяни. Я б сказав, що не було таких чисто виражених носіїв марксистсько-ленінської ідеології. І це, без сумніву, тішило. А в основному це були наші люди. Ми навіть таємно ходили до церкви, до плащаниці, або на окраїни Львівщини їздили до сповіді, чи брали шлюби пізніше, на старших курсах, особливо дівчата.

 

‒ Чи можете описати коло своїх близьких знайомих? Хто були ці друзі?

 

‒ Важко зараз [згадати]. Ну, наприклад, був в мене однокурсник Володя Коссой. Пізніше, після закінчення університету, він був заступником директора історичного музею, чистий історик. Людина інтелігентна, він не проявляв себе з якихось… Можливо, на посаді заступника директора історичного музею він мусів здійснювати так звану генеральну лінію партії, але в цілому в поведінці, будучи студентом, був нормальною людиною. Пізніше він виїхав в Ізраїль, може і в Америку, зараз не знаю.

 

‒ А звідки він походить?

 

‒ Він був львів’янином.

 

‒ А якою мовою спілкувались тоді між собою?

 

‒ Навіть ті студенти, особливо, які народилися в Галичині, а за національністю були, наприклад, росіяни чи євреї, як правило, спілкувались в групі виключно українською мовою. Навіть викладачам, які вели [заняття] російською мовою, вони старались [говорити] трохи по-українськи, трохи по-російськи. Ми все одно спілкувались з ними українською мовою. Наприклад, був такий доцент Меньшов, який викладав нам логіку то російською, то українською, але ми відповідали, наприклад, на екзамені українською мовою.

 

‒ А що найбільше Вам запам’яталось із років студентського життя?

 

‒ Перш за все, що запам’яталося зі студентського життя ‒ політичний тиск на студентство. Ви молода людина і не пригадуєте те, що в 1970-71-ому роках по університеті пройшлася низка арештів студентів, виключення з університету. Вони старші були від мене ‒ четверто- і п’ятикурсники (не всі були старші, бо я після армії вступив). Крім того, була звільнена низка викладачів з історичного, філологічного факультетів. Вони змушені були покинути Львівський університет, пороз’їжджатися по інших вузах чи перевестися до Києва. Це на нас, очевидно, найбільше вплинуло ‒ коли студенти були виключені з історичного факультету. Заочників багато було виключено. Гель, майбутній дисидент, політв’язень, був виключений. Професор Кравець змушений був піти. З філологічного факультету професор Ковалик змушений був піти під тиском. Віктора Морозова виключили з четвертого курсу англійської філології. Без сумніву, це вплинуло на всіх студентів. Національна свідомість студента навіть в часи брежнєвської реакції… все одно співчували їм. Половина з них потім пороз’їжджалися по Радянському Союзі та вступали в інші вузи. Деякі уже після розвалу Радянського Союзу відновили своє навчання. Але то були дуже тяжкі часи.

 

‒ Чи підтримуєте Ви контакти із колишніми одногрупниками й однокурсниками?

 

‒ Якщо щиро казати, то зараз мало. Це вже не той вік. Половини з них уже немає: повмирали або виїхали. [З окремими] зустрічаємося, балакаємо. Зустрічаємось раз в десять років. Але то є тепер все рідше і рідше, бо вікові особливості беруть верх. Нам ‒ шістдесят сім років.

 

‒ Чи можете зараз пригадати якісь цікаві історії, які пов’язані з Вашими одногрупниками? 

 

‒ Ну, багато істориків стали істориками, старались десь працювати, десь дістати дозвіл, чогось добитися. Бо тоді ж так не було, що ти сьогодні йдеш в архів, робиш замовлення, і тобі приносять [матеріали]. Тоді, [щоб піти] в архів, скільки треба було підписів зібрати! Щоб тобі дозволили! Та й, зрештою, хто в архіві працював? Так само, колишні агенти НКВД або члени їхніх родин. Тому виразити свою думку… Перш за все, викладач, який контролював твої написані роботи (наприклад, дипломну, курсову чи навіть контрольну роботу), сам боявся, без сумніву. І те трошки нас гнітило.

 

‒ Чи пам’ятаєте Ви щось про керівництво факультету чи університету?

 

‒ Деканом, коли я вступав, був Петро Челак. Після нього був Чорній Володимир, який прийшов до нас, будучи ректором Дрогобицького педінституту. І потім ‒ Степан Макарчук, який довгі роки був [деканом].

 

‒ А як впливала на діяльність університету Комуністична партія?

 

‒ Комуністична партія тримала все під своїм кермом. Крім того, в кожному університеті були спецвідділи, які пильнували студентів, особливо гуманітарних факультетів. По-перше, було чисельне партбюро університету. Партійна організація в університеті була дуже велика і дуже чисельна. Парторганізація контролювала, як і спецоргани, все, весь процес навчання. Щоб не було відхилення від ідеології. Парторги на факультетах, парторги в університеті, їхні заступники мали дуже великий вплив. Фактично декан і парторг (профком набагато менше) керували університетом і контролювали все ідеологічне життя студентів і навіть особисте. Бо в гуртожитку не можна було собі дозволити (на той час я не жив в гуртожитку але ходив до хлопців) такі вольності, як зараз, що коли хочеш ‒ приходиш, коли хочеш ‒ співаєш. Тоді так не було, все було під контролем, навіть в гуртожитку.

 

‒ В той час, коли Ви навчалися, як впливали політичні обставини на діяльність університету?

 

‒ Тоді університети були науковими та педагогічними ідеологічними центрами. Хоча Львівський університет вирізнявся від того. Це був єдиний університет на Україні (можливо, ще в Тернополі, Івано-Франківську), де навчання велося, як Ви мені поставили питання, українською мовою. Без сумніву, це теж впливало. Але тиск Москви й офіційного Києва, без сумніву, був, і викладачі не могли (в нас були талановиті викладачі, прекрасні дослідники), під загрозою бути звільненими з праці та ще й посадженими, не могли до кінця розкрити своє внутрішнє єство. Тому, без сумніву, дотримувалися програми, яка опускалася зверху, контрольована партійними органами та спецорганами.

 

‒ А яке було побутове життя студентів?

 

‒ Не таке, як зараз. В той час, можливо, в гуртожитках було чистіше, був більший порядок. Без паспорта ти б в гуртожиток не зайшов. Відвідувачі, сторонні, все реєструвалося. Черговий або комендант реєстрував. Наприклад, якщо я пішов до дівчини, то до десятої години мав забрати паспорт і піти. В кімнаті жило (залежно від того, який гуртожиток) в тому гуртожитку, що біля Пагорба Слави (перший гуртожиток, який був на Погулянці; я був в сто восьмій і сто сьомій кімнатах, дівчачих кімнатах), чотири дівчини. Побутове звичайне… Сьогодні ми маємо прекрасну побутову техніку, тоді такого й близько не було, і студенти давали собі раду, як могли. Харчувались – хто як, тоді це теж залежало від гаманця. Якщо бідні студенти – їли, що нам Бог дасть. Багатші студенти, звичайно, жили краще.

 

‒ Наскільки нагальним було житлове питання? Наскільки гостро воно стояло тоді? 

 

‒ Як правило, гуртожиток збирав всіх студентів. По-перше, на факультетах вчилось менше [студентів], ніж зараз. Більшість студентів була забезпечена гуртожитками, дуже мало жило на приватних квартирах. Лише ті, що жили у Львові, довкола Львова. Вони доїжджали, жили вдома. Хоча тоді вже теж почала назрівати проблема влаштування в гуртожиток, але вона не була такою гострою, як є зараз.

 

‒ А як харчувались тоді?

 

‒ Перш за все, тоді все було набагато дешевше. Зараз стипендії високі, в порівнянні з тодішніми. Cтудент отримував стипендію (вже не пригадую точно) двадцять чотири [карбованці]. Але за то можна було жити, ще й додому давали. Всі харчі були дешеві, в студентській їдальні харчування було дешевше. Пиріжки, так звані «студентські тошнотіки», були по чотири копійки. Звичайні булочки ‒ по десять копійок, кілограм вишень ‒ п’ятдесят копійок, або й дешевше. Без сумніву, студенти могли собі дати раду. Я знаю, що моя дружина, будучи студенткою філологічного факультету, ще якусь частину грошей віддавала молодшій сестрі або возила мамі в село. Вона мала підвищену стипендію, як відмінник в навчанні.

 

‒ Скажіть, будь ласка, на що Ви здебільшого витрачали свою стипендію?

 

‒ На харчі і на скромний одяг. Крім того, я особисто і моя дружина – на книжки. В мене зараз є потужна бібліотека, яка налічує біля п’яти тисяч томів історичної літератури та літератури про культуру. Але тоді студенти інтенсивно купували книжки, [збірки] поезії. Ми, наприклад, ходили на літературні вечори, не пропускали ані одного зібрання письменників чи якихось наукових конференцій. Ми скуповували книжки наших викладачів. Книжки тоді були великим дефіцитом. Класику можна було купити, якщо ти здав якийсь металолом чи ганчір’я, якийсь талон отримав. Книжка була рідкістю, але вона була дешева, і ми могли її придбати. Особливо, що стосується поезії. Я особисто люблю поезію, сам писав вірші. На сьогодні маю біля двохсот збірок українських поетів, які куплені мною в основному в студентські роки.

 

‒ Чи працювали ви одночасно з навчанням?

 

‒ Так. Я на першому курсі, коли мені було дуже важко, мої батьки були пристарілі, мусів подбати про одяг, працював.

 

‒ А де Ви працювали?

 

‒ Я працював на будові, на приватних будовах, наприклад, в Рудно. Я жив в Рудно. Там люди будували хати, і я ходив підробляти ціле літо, щоб восени мати у що вдягнутися. Я також працював вантажником у Науковій бібліотеці імені Стефаника. Я носив книжки, була дуже тяжка праця. В храмі (нині це храм Петра і Павла воєнного гарнізону) я двигав книжки на верх. Якісь копійки отримував, але можна було собі купити щось з одягу або книжки.

 

‒ А як це впливало на Ваше навчання?

 

‒ Я не думаю, що це впливало, бо ми серйозно вчилися. Не всі працювали, а тільки ті, хто мав таку потребу. Ті студенти, які не мали потреби, не працювали. Стипендії хватало. Якщо ще й батьки допомагали. Це було достатньо.

 

‒ А як студенти проводили своє дозвілля?

 

‒ Нормально. Студенти є студенти. В усі часи, від середніх віків по сьогодні, від створення перших університетів студенти є народом дуже веселим. Перш за все, ходили на танці, ходили на вечори, ходили на літературні вечори. По-перше, танці були при університеті. Там не було якихось бійок, як то зараз є непорозуміння і тому подібне. Крім того, ми збиралися в гуртожитках, проводили літературні вечори. Ми збиралися в будинках, проводили літературно-історичні вечори. Хтось зі студентів готовив, наприклад, вечір поезії, хтось готовив цікаві історичні повідомлення, хтось готовив математичні ребуси. І таким чином ми не тільки проводили своє дозвілля, але водночас підвищували рівень свого інтелекту.

 

‒ А як проводили свої канікули?

 

‒ Канікули – як хто. Якщо ми не їхали на практику, копання картоплі, на збирання хмелю (маю на увазі, пізніше)… Але влітку роз’їжджалися по будинках. Хто міг ‒ працював, хто міг – помагав по господарству батькам, хтось просто відпочивав ціле літо. Я, наприклад, старався працювати, щось писати, брати книжки. Як правило, влітку я працював. Я був після армії, нагадую Вам, був старшим від інших студентів, і тому мені не було кому купити сорочку чи одяг, чи взуття. Тому доводилося працювати на будовах.

 

‒ Які газети читали в той час?

 

‒ Радянські. Я дуже багато виписував преси й дуже багато читав. Перш за все, я читав «Правду». Якщо ви не хотіли, то вас заставляли купляти. Читав «Известия», «Радянську Україну», «Вільну Україну», «Комсомольську правду», «Ленінську молодь», львівську, і обов’язково ‒ «Літературну Україну», бо надзвичайно люблю літературу і поезію. Крім того, я виписував спеціальні історичні журнали: «Преподавание истории в школе» (пізніше я був членом редакції цього журналу в Москві), «Український історичний журнал». Це мої фахові журнали, які стосувались нової історії, новітньої історії, історії України, в мене вони завжди були. «Новое врем’я» був моїм улюбленим журналом. Це московський журнал, який і нині виходить, один із кращих в Росії. Я його виписував довгі й довгі роки, навіть після закінчення університету. Багато інших, які я вже призабув. Етнографічні журнали (бо я теж етнографію люблю, теж читав етнографію) любив і виписував.

 

‒ А як щодо книжок?

 

‒ Я був бібліофілом, очевидно, ще зі школи. Тому книжки донині залишаються моїм основним джерелом знань. Я був бібліофілом і, очевидно, помру бібліофілом. Я збирав книжки ще в школі, де міг. Перш за все, історичні книги. За своє життя, від старшої школи, [часу навчання] в університеті й по сьогодні, я десь зібрав біля п’яти тисяч (а може і більше) книжок. В основному – сімдесят процентів – це книжки з історії. Окрім того, в мене ще сильна бібліотека діаспорної літератури. Але то вже в часі незалежної України [зібрано], не за студентські роки.

 

‒ Зараз ми бачимо, що дуже популярними є фільми, а як на той час?

 

‒ Студенти всіх львівських вузів масово ходили в кіно. У Львові було кілька десятків  кінотеатрів, які всі працювали. То не так, як тепер: половина студентів не ходить, бо не має грошей, настільки дорогими є квитки. Тоді всі студенти ходили. Не скриваю ‒ з пар теж втікали. Тому що біля університету був кінотеатр «Парк», який був забитий виключно студентами. «Маяк», «Спартак», «Дніпро» ‒ всі були в центрі, всі працювали й були забиті тільки молоддю. Нагадую Вам, що квиток коштував в день двадцять п’ять копійок, ввечері – п’ятдесят копійок або сімдесят, коли появився широкоформатний кінотеатр. Всі кінотеатри в день були забиті перш за все студентською молоддю, яка тікала трохи з пар, хтось вільний був чи вчився в другу зміну. Тому кінотеатр був основним джерелом, де сприймали фільм. Фільми, в основному, були радянські, індійські й так далі. Американських чи з інших держав мало було, вони не витримували ідеологічної обробки.

 

‒ Чи існувала у Вас на факультеті художня самодіяльність?

 

‒ Без сумніву, ми співали в університетському хорі, танцювали. Студенти виставляли команди на різні КВК. В гуртожитках готувалися і на факультеті, в аудиторіях.

 

‒ Яку участь Ви у них брали?

 

‒ Деякий час (в мене, правда часу не було) я співав в університетському ансамблі. Це було дуже коротко, мене туди майбутня дружина затягнула.

 

‒ Які святкування в університеті Вам запам’яталися?

 

‒ Як правило, це були більшовицькі святкування, радянські. Як на мене, завжди сприймали посвячення в студенти. Це було свято дійсно щире, меншою мірою заідеологізоване, завжди запам’ятовувалося.

 

‒ Чи можете Ви щось розповісти про спортивне життя університету?

 

‒ Я спортом не займався, очевидно, через свій зір. Але в нас було достатньо багато хлопців, які займалися луком, кульовою стрільбою, плаванням. Наш факультет не пас задніх у питаннях спорту. Багато хлопців займалось важкою атлетикою, особливо ті, що приходили з армії. Вони були підготовлені хлопці. Або це були міські діти, які відвідували спортивні секції, і як студенти вносили свою лепту в спортивний розвиток факультету та університету.

 

‒ Чи пам’ятаєте, як відбувалася практика, особливо виїзна?

 

‒ Всі студенти любили виїзну практику. Як археологічну, так і педагогічну, так і музейну. У нас ще була така практика, як збирання хмелю. Цілий вересень студенти всіх факультетів, без винятку, їздили на сільськогосподарські роботи. Був мінус в тому, що не навчалися, але плюс був той, що з колгоспу, хмелю, картоплі (з Волині, України; їхали і в Росію, навіть в Тайгу їздили, правда, то більше з політехніки) верталися з’єднані, спаяні групи та факультети. Бо коли йде навчання, то довго знайомляться, а в польових умовах всі студенти перезнайомилися. Коли верталися в університет, вже всі знали, хто є хто, як помагати. Тобто, це вже був сформований студентський колектив на першому курсі. Тепер, на жаль, так не є, вони довго знайомляться. Крім того, народжувалося кохання. Хоч працювали, без сумніву, фізично, але було цікаво.

 

‒ А які ще існували громадські роботи, окрім роботи в колгоспах?

 

‒ Все, що треба було: прибирали парк Костюшка, прибирали університет, обов’язково, мили вікна (та і зараз прибирають, особливо після вступу), прибирали факультет. Тобто, де студентів мало, там студентів і кидали, де що горіло, дзвонили ‒ і студенти йшли допомагати. Це ‒ без сумніву.

 

‒ З якого року Ви почали викладати в університеті?

 

‒ В університеті працював погодинником шість років ‒ на кафедрі історії СРСР і на [кафедрі] історії середніх віків. Я вже точно не пам’ятаю, але це було, якщо я не помиляюся, десь на початку 1980-их років, можливо, в кінці 1970-их – початку 1980-их. Це десь до Горбачовської перебудови. Я працював погодинником. Моїм завкафедри був Кость Костьович Кондратюк, а потім професор Крикун.

 

‒ На яких посадах Ви викладали? 

 

‒ Я був асистентом. В мене немає наукового звання. Хоч вже пізніше я мав почесне звання заслужений вчитель України, мав чимало публікацій, але я був асистентом.

 

‒ Чи можлива була самореалізація людини й розвиток себе як особистості?

 

‒ Я дуже каюся, що пішов з університету, це пронесу все своє життя. Я надзвичайно любив і люблю студентів. Я знав, що здатний бути викладачем університету, бо реалізував себе в школі. Але в університеті, без сумніву, я б набагато більше зробив в питаннях науки. Без сумніву, захистив би одну і другу дисертації. Я чую, що зміг би це зробити. Але так склалося життєво, історично, що я змушений був піти з університету. Крім того, почав син підростати. Фактично, університет – це наш «сімейний університет», якщо так можна сказати. Там працювала моя дружина, працює донині мій син, і я погодинником працював.

 

‒ Що можете сказати про специфіку навчально-наукового процесу під час Вашого студентства?

 

‒ Наші викладачі, я ще раз кажу (були й партійці, чисто віддані Комуністичній партії, які нам вкладали в наші юні голови марксистсько-ленінську ідеологію, марксистсько-ленінську методологію), ті викладачі, які працювали (практично, їх вже сьогодні не залишилось, за винятком кількох чоловік, які ще молодими мене вчили), були нормальними людьми, старалися… Тобто, вони не йшли на загострення. Це були, як правило, галичани. І не тільки галичани. Щоб чисто щирої марксистсько-ленінської  методології… Були такі, без сумніву. Багато таких було. Але, в основному, викладачі нашого факультету старалися якось зрізати ті кути, ті брехливі кути радянської історії.

 

‒ Можливо, Вам запам’ятались якісь зміни у структурі факультету, університету?

 

‒ Як я був, то яскравих змін ще тоді не було. Не було тих кафедр, на яких Ви зараз вчитеся. Наприклад, кафедри етнології окремої не було. Були кафедра історії СРСР, потужна кафедра, кафедра нової та новітньої історії, кафедра стародавнього світу, кафедра історії України та кафедра південних і західних слов’ян. Все! Кафедри археології не було окремої. Ну і крім того, була тьма додаткових кафедр, які нас обробляли ідеологічно. Перш за все ‒ кафедра історії партії (все це діялось щосеместрово, пів семестру вчимо, дальше в кінці семестру ‒ екзамен). Кафедра марксистсько-ленінської філософії, кафедра наукового комунізму і кафедра атеїзму. Ось предмети й кафедри, які мали зробити з нас носіїв марксистсько-ленінської ідеології.

 

‒ А які були музеї й лабораторії на факультеті в той час?

 

‒ Ті, що і є. Наприклад, археологічна лабораторія була. Нумізматичний музей почав формуватися за моєї пам’яті. Музей університету вже почав формуватися на той час. Це те, що стосується історії. В нас на кафедрах було чимало цікавих речей, особливо книг. Не знаю, чи вони є зараз.

 

‒ Який був трудовий колектив в часи Вашого викладання в університеті?

 

‒ Коли я працював, молоді уже багато прийшло. Молодь завжди приносить якусь свіжість. Без сумніву (не буду називати імен), серед викладачів, ще раз Вам повторюю, було чимало носіїв російського шовінізму, комуністичної ідеології. Особливо приїжджі, які прибули сюди встановлювати радянську владу, з приходом других, як в нас в Галичині кажуть, москалів, в 1944-ому році. Але викладачі, які були розумні, прекрасно знали, як себе вести, були добрими фахівцями. Колектив був в цілому здоровий. Хоч, в основному, заправляли партійці. І навіть наші високоосвічені викладачі змушені були мовчати, бо інакше це було би позбавлення роботи або навіть відкриття кримінальної справи. Я Вам, як приклад, наведу професора Кравця, який змушений був покинути наш факультет під тиском всяких прокомуністичних елементів і тому подібне.

 

‒ Якими були стосунки з іншими працівниками безпосередньо у Вас?

 

‒ В мене були нормальні стосунки з усіма викладачами. Я – людина не конфліктна. По-перше, там працювало ще чимало моїх вчителів. Без сумніву, було приємно з ними працювати. Вони мені помагали. Наприклад, Степан Арсентійович [Макарчук] (багато допомагав мені в цілому), Кость Костьович Кондратюк (коли я прийшов, він був ще зовсім молода людина), Микола Євгенович Рожик, Мороховський, Мовчан Степан. Це були люди в молодому віці, але завжди старалися чимось поділитися, допомогти й так дальше. Тому мені було приємно з ними працювати. Ну, і багато інших, які працювали на факультеті молодими асистентами. Пізніше вони захистилися, стали доцентами, професорами. І була когорта таких поважних професорів: Гербільський, Бродський, Вейцківський, Кравець, знаменитий професор Кісь (це ‒ зі старої генерації професор, який вчив мене палеографію, ми кожне слово його ловили).

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше

Роксолана Зорівчак. Про дитинство, навчання і англійську філологію в умовах закритого суспільства 1950-их рр.


О. Х.: Роксолано Петрівно, скажіть, будь ласка, чому Ви обрали саме факультет англійської філології? Що Вас спонукало до цього?

 

Р. З.: Запитання дуже доречне. Сама не знаю, чому я обрала англійську філологію, але благословляю ту хвилину, що я прийшла на англійську філологію. Кращого вибору не могло бути, а чому – я зараз поясню. Тут моя знимка: я пишу роботу на атестат зрілості (показує). В той час я цілком об’єктивно була найкращою ученицею в тридцять шостій середній школі, що була на вулиці Лисенка. Не було сумніву, що я матиму золоту медаль. І я її одержала. Медалей тоді було не так багато, як тепер (у кожній школі три-чотири), а була одна на район абощо. З цією медаллю я могла поступати, де тільки хотіла. Чому я обрала англійське відділення – сама не знаю. Було так (якщо можна вам займати час такими спогадами): вернулись ми із Відня у 1945-ому році. Знала я тоді, маючи одинадцять років, блискуче німецьку мову, віденський її діалект. І коли в школі, в розкладі, з’явилася німецька мова, мама мені сказала: «Підійди до вчительки, поговори по-німецьки, скажи, що ти знаєш мову. Вчителеві завжди гарно, коли є учні, що знають мову». Але натомість на заняття замість вчительки німецької мови прийшла вчителька англійської мови. Вчителів англійської мови тоді було мало. Вчителька одразу нас почала вчити російською мовою, бо української не знала. Але, зрештою, то не була така проблема. І я дійсно дуже цікавилася англійською мовою, але не так, щоб її обирати як спеціальність. Любила дуже математику. А щось потім, в останній хвилі, коли вже мала цю медаль, десь зустріла мама на вулиці професора Рудницького, який в той час завідував кафедрою англійської філології. І так якось подала я ту медаль на англійській відділ. Тепер скажу, чому я так задоволена, що обрала цей відділ. Бо англійську мову я люблю як мову науки – це очевидно. Але я дуже рада в тому плані, що, саме закінчивши англійський відділ, я можу все ж таки принести якусь дещицю користі українській науці. Якщо б я була пішла на український відділ (хай не ображаються україністи), мої компетенції, мої знання були б значно менші. Так, знаючи англійську мову, літературу, історію і так далі, я можу далеко більше прислужитись, якщо можна взагалі прислужитись, українській науці. Саме тому я дуже задоволена з того цілком випадкового випадку. Вважайте, що кінчали ми школу в обпалений час Другою світовою війною, яка так чи інакше ставила життя і смерть щодня поруч. Ми були інші, чим покоління теперішнє. Слава Богу, що в дечому вони інші. Але ми якось дуже цінували життя, тішились кожним днем, що вже не падають бомби. Ми знали, що кожної ночі вивозили, арештували. І були дуже раді, коли дочекались ранку, в багатьох випадках. Я походжу з родини українських галицьких інтелігентів, тобто людей ніколи не багатих. Не так, як тепер: з іміджами чи ще з чим там. З одного боку стоять два мої дядьки (показує фотографію), з другого боку – третій; кінцева пара – то моя мама і мій тато [1], мене ще тоді не було на світі. Ті родини, звичайно, зазнали дуже багато лиха під час війни, і їх дуже мало, по суті, залишилось в Україні. Батька мого розстріляли в 1939-ому році, у листопаді. Він був адвокатом. По суті, мали право його розстріляти, бо він переходив кордон. Він був великий активіст нашої «Просвіти», був адвокатом у Кам’янці-Бузькій. Його батько теж був священик, але не на такому високому рівні, а священик, якого перекидали з одного гірського села в інше (який гостював в своєму домі Івана Франка в 1904 році), іншого характеру священик. Батько був великий просвітянин, і в 1939-ому році поляки забрали його в Березу Картузьку. Ішов з дому цілком ні в чому не винний чоловік – високий, стрункий, пристійний мужчина; вернувся за два місяці – старець із палицею, без зубів, весь поранений, покалічений, згорблений, переляканий. Це були два місяці в польському фашистському таборі Береза Картузька, що тепер є на території Білорусі. Я втекла від нього, я не знала, що то мій тато, я боялась його, я мала п’ятий рік, і тільки потім я впізнала, що це дійсно батько. Так що, польські фашистські табори нічим не відрізнялися ні від німецьких, ні від радянських. І тут знову тишком передали, що будуть його арештовувати. Спочатку його питали, чого його поляки заарештували. Він казав, що був просвітянин, те, друге. Тоді подумали: навіщо йому бути просвітянином, краще його заарештувати. І так докотилась чутка до батька, що будуть його арештовувати. І він втікав від того. І його пострілили при переході границі на річці Солокії, і поховали його в Червонограді, вже на німецькій стороні. Нас повинні були вивезти в 1941 році, в середу, але в неділю почалась війна. Шукали маму, хотіли заарештувати в ту саму неділю, але люди якось переховали. Потім ми жили у Відні. Ми втікали від радянської влади, як більшість інтелігентів. І жили у Відні, де щодня падали бомби. Декілька раз було так, що бомби падали поруч. Я ходила в перший клас гімназії і там захворіла на тяжку хворобу поліомієліт – дитячий параліч. Лежала в лікарні, коли падали бомби. Найперше виносили австрійських дітей. А потім, звичайно, ausländer – якихось приблуд. Добре, що взагалі виносили. Таке моє дитинство нічим не було особливе – нормальне дитинство людей тієї епохи. Коли ж після завершення війни був поділ Відня між радянськими військами, американськими і так далі, мама одразу рішила, що буде, щоб не було, вертати в Україну, бо щось не могла жити на чужині. І моя бабуся, я, мала, після цієї хвороби, і мама зголосились до радянського відділу. Мама мала якийсь документ, що начебто працювала десь в бібліотеці. Нас посадили в товарний вагон, і після трьох місяців повільних мандрівок ми доїхали до Львова. Коли ми їхали, то поруч їхало ціле людство: їхали власівці, арештовані росіяни, радянські рядові солдати (все ж таки їх жаліли, вставали у нас у вагоні і кидали їм якусь махорку, нас, дітей, просили їм кидати; мама просила, щоб не давали, бо, як, не дай Бог, побачать, то й не довго і приб’ють), їхали полонені чехи. Пам’ятаю добре: один чех подивився на мене і дав мені шоколадку через заґратоване вікно. Каже: «Вдома я таку саму дитину залишив, я не можу їй дати, візьми від мене шоколадку». Приїхали ми до Львова. Нам сказали: йдіть, куди хочете. Ми пішли в ту хату, де мешкали, – на вулиці Підвальній. Там мешкав наш вуйко, що працював в педінституті доцентом. Та й прийняв нас, бо не мав що робити. Мама там довго ходила, поясняла, чому і де пропадали. А потім почали там жити. Так і прийшлось в університет. У кожного якісь свої історії. На англійському відділі оце – перша викладач (бачите, фотографії такі паршивенькі, як тоді були, на такому папері) (показує), її звали Маркевич. Дуже акуратно з нами працювала, з мовою. По-моєму, її звали Ніна, а по батькові – я не пам’ятаю, на жаль. Тоді, у 1951 році, в англійський відділ приймали і тих, хто вчив мову в школі, і тих, хто не вчив, – однаково. Я належала до тих, що вчили, тому мала менше роботи. А от ті, що не вчили, старались багато. Жили дружньо, але між студентами була дуже велика різниця. Були представники, я б сказала, своєрідної радянської аристократії: гарно одягнені, які вже не мали проблем, для яких війна закінчилась (можливо, в минулому вони мали якісь проблеми), високопоставлені батьки. Українських інтелігентів майже не було. Було трохи хлопців і дівчат із сіл. То називалося «местные девочки». Ті «местные девочки» жили не погано з іншими, нормально, вчились. Викладачі на англійському відділі (1951-ий рік) були майже всі зі східних районів. Воно зрозуміло, бо тут був англійський відділ давніше, але, мабуть, більше зайнятий поляками. Вони, очевидно, виїхали в Польщу. Серед викладачів англійської мови була із наймолодших тільки Ольга Володимирівна Огоновська, яка тільки недавно скінчила. Зробили так, що перевели старші курси із Одеси, щоб організувати факультет іноземних мов. Тому ті старші курси (я була на першому, а вони – від третього) головно були одещани. Трошки старші віком, бо якось було зв’язано з війною більше. Я вже належала до тих, що кінчали в шістнадцять років десятирічку і вступали в університет. У нас перші і другі курси були такими різноманітними. Я дуже вдячна вчителям, які мене вчили. Бо вони вчили у важких умовах. Вважайте, що за всі роки навчання ні одного англомовного чоловіка ми не бачили. Був такий викладач Ганжа. Він так тихенько декому сказав, що можна послухати «Бі-бі-сі», щоби чути англійську мову. Але треба розташувати радіоприймач під подушкою, аби десь не було галасу. Значить, почути ту мову, як вона звучить, було дуже важко. Я вже писала в спогадах у газеті, як ми робили такі експерименти, коли хотіли говорити англійською. Англійська мова тоді не була розмовною мовою на факультеті. Вона вживалась для того, аби читати тексти і то головно Діккенса, бо нових не було. Але все ж таки в тих умовах ті викладачі працювали дуже відповідально. Була така викладачка Ахназарова. Вона десь закінчила в Ленінграді університет чи факультет іноземних мов, чи інститут іноземних мов. Блискуче знала мову, ідіоматику. Вона нас так муштрувала. Тобто, що можна було в тих умовах закритого суспільства, таки абсолютно закритого, зокрема до смерті Сталіна в 1953-ому році. Але все одно жодного іноземця ми ніколи не бачили. Десь одного разу сусідка мене попросила, щоб вкинути лист до її сина, який був у Лондоні. Я не хотіла їй відмовити. Я кинула цього листа в пошту і бігла всю дорогу (тоді мене нога не боліла, хоч то було після моєї важкої хвороби), бігла від Пошти до вулиці Підвальної. Я боялась (я цілком того не соромлюсь), що мене зараз заарештують, щось зараз станеться. Я вкинула в скриньку лист, де було написано: «U. K. England». Самі ми, очевидно, з родиною, яка вся була закордоном, ніяких зв’язків від 1945 року до 1957 року не мали. Такий смішний епізод: моя бабуся була дуже добра знайома тещі Стефаника, що був тоді при владі, і запитала її, щоб та запитала свого зятя, чи то можливо, щоб її син, Богдан Дзерович, який був моїм дядьком, щоб він вернувся сюди з Відня. І ота пані наступного дня не прийшла до церкви, і не приходила вже довго до тої церкви (церква – Волоська, поруч – Руська, поруч з Підвальною). І з того, очевидно, зрозуміли, що, мабуть, недоречно, бо при окупації Стефаник з моїм вуйком разом працювали. Так що були ми, очевидно, дуже перелякані. Той англомовний світ існував для нас дуже абстрактно. Знання про Лондон обмежувались… у підручнику був такий текст «Lenin in London», було написано, що він їхав на верхньому поверсі серед робітників, і там згадувався Біг-Бен, ще щось. І то ми знали, що такі центри існують. Але я дуже вдячна, що при таких умовах… Знаєте, люди сиділи в такому затисненому середовищі і працювали, не бавились. Коли через багато років я потрапила до Лондона, до Інституту славістики, то побачила, що мої знання загальної лінгвістки нічим не поступаються. Я думала, що там всі якісь такі дивовижно розумні, та побачила, що наша радянська школа давала дуже багато з лінгвістики. Мушу сказати, як тепер (дивлюсь по телебаченню чи по радіо) ті депутати щось сичать одне до одного, якась у них національна ворожнеча. А тут, по війні, люди приїхали з різних регіонів нас вчити і вчили нас абсолютно чесно і совісно. Я ні одного іспиту не відповідала російською мовою, крім російської мови і літератури, де вже була необхідність. До речі, викладач була місцева – доцент Клименко, з місцевих москвофілів. Мені ніхто ніколи не поставив четвірки, навіть за оте якесь МПВО, яке якийсь полковник Маслов вчив. Ми відповідали українською мовою, і ніхто ні разу оцінки нікому за то не знизив. Тепер я чую, як деякі патріоти розпинаються… Не дай Боже оббріхувати минуле, треба його представляти таким, як воно було. Крім того, багато було таких, що постраждали. Наприклад, дійсно, таким оратором був в нас Олексій Володимирович Чичерін, в якого були найкращі лекції. Очевидно, був з російської аристократії. Тепер вже я знаю, що він сидів у тюрмі чи таборі (не знаю точно) і що приїхав, мабуть, до Львова не від добра. Їхали вони, вийшовши з тих тюрем, щоб втекти зі свого місця. Але був блискучий, надзвичайно гарний лектор. Він вмів читати. Кажуть, що Костомаров вмів так читати лекції. Взагалі, читати лекції – то мистецтво, дуже мала кількість людей годна ту справу гідно робити. Отаким був цей професор Чичерін. Потім я вже довідалась, що він був фахівець із російської, по суті, літератури. А нам читав зарубіжну. Очевидно, я не думаю, що він знав сучасні течії, тогочасні течії. Він головно читав класичну літературу, але навіть той його акторський тон на сцені відігравав надзвичайно велику роль. Я не знаю, чи хоч один раз когось із нас то стурбувало, що він читає ті лекції своєю мовою, російською. Ми нормально слухали, та й все. Ну, звичайно, що коли був науковий гурток, то він не мав поняття про, скажімо, переклади Лукаша, які почали вже з’являтись. І я собі сама з російських перекладів робила українські, теж не маючи про те абсолютно жодного поняття. Серед наших викладачів була дуже серйозний доцент Шаповалова Марія Семенівна, яка в той час наважувалася досліджувати рукописи Франка, яка захищала дисертацію про переклади, про коментування шекспірових перекладів, що робив Куліш, але оскільки на Куліша тоді був дуже великий нападок, то вона мусіла його представляти як буржуазного коментатора і так далі. Але лекції вона читала надзвичайно монотонно, спокійно, а робила дуже багато. Видно, то є дві різні речі. В той час, коли ще не було Франкового двадцятитомника, вона досліджувала ці рукописи. Вона мала, мабуть, дослідження Ярослава Гординського, але теж на голос не могла про це говорити. Взагалі, було, як я тепер собі уявляю, дуже багато трагічних для науковця випадків, про які ніхто не говорив, і які сприймались нормально. Візьмемо саму постать Михайла Івановича Рудницького. Минулої п’ятниці моя аспірантка захищала про нього дисертацію на київській раді. Там, у Києві, по суті, ніхто про нього не знає. Так склалась доля людини. Дуже цікава доля, і він сам дуже цікавий. Може, я говорю вам речі, які ви знаєте, але можна так подумати. У мене він керував дипломною роботою. Робота була про народність у Бернса [2]. Ну, не дуже він там керував, дав пару книжок і казав писати. Але я приходила до нього до хати, щоб ті книжки взяти, бачила величезну бібліотеку. Та й говорили, що він переклав «Гамлета», і що ставили його при німцях. І я раз так делікатно запитала: «Михайло Івановичу, а «Гамлета» Ви переклали?» Михайло Іванович почервонів, взяв руки назад і каже: «А Вас що то обходить?» При чому, не просто «обходить», а «обходит», з таким твердим галицьким «т», після якого вже запитань не ставлять, і пішов з кімнати, залишив мене саму. Вернувся через десять хвилин і почав говорити про щось інше. Для мене то було просто запитання людини, яка не мала такту, бо не треба було того запитувати, звичайно. Але для нього то, мабуть, був великий біль. Бо, вважайте, що він того «Гамлета» переклав і перекладав його в дуже складних умовах. Бо сталось так, що мати його була єврейкою, і він мав семітські риси, і він при німцях боявся ходити по вулиці. Дехто теж описує, що панська раса прийшла. Не дай Бог з такою панською расою. І мусив він на селі проживати в одного священика. Вчив двох його дітей, а ті, які не дуже хотіли вчитися, йому говорили, що він трохи жид і можуть його видати зараз. А він перекладав «Гамлета». Як була перша постановка «Гамлета», він не прийшов, сказав, що хворий. Я думаю, що він боявся. Весь перший ряд в театрі був зайнятий німецькими офіцерами, вони прийшли подивитися, як то якісь дикуни ставлять «Гамлета». Їм то було дивно. А він, очевидно, боявся. Тепер приходять і звертаються радянські. Додам ще до того, що він вчився і в Кембріджі, і в Сорбонні, мав дуже високий рівень освіти, а його ніхто в університет не допустив. Ми забуваємо, описуємо якісь дивні елегії, як то було при Польщі, а ви ж найкраще знаєте, краще, ніж я, що десятиліттями ні один професор українець тут, крім Іларіона Свєнціцького, не працював. В 1941-ому році німці розстріляли польських професорів, а українських не розстріляли, бо їх не було. І от Рудницького ніхто в університет не пускав, він працював в газеті «Діло». Вже німці забралися, залишився Рудницький, але тепер має гріх, бо був при німцях і перекладав «Гамлета». Звичайно, він не брав участь ні в яких маніфестаціях, ні в чому. Має твори, які написав в минулому. Починається його засуджування тут в університеті, але він був такий, що мав дуже великий заряд, мабуть, якоїсь любові до життя і чогось вищого понад довколишнє. Тому він міг то пережити. Засуджували його ті, хто не мав поняття про його твори. Читала я спогади сестри Андрія Содомори [3], яка вчилася на французькому відділі. Вона каже, що одного дня оголошують, що сьогодні комсомольські збори, мусять всі бути. Ну, всі йдуть, звичайно, приходять, і на «лаві підсудних» професор Рудницький. Треба його засудити. Але ж треба знати, за що засудити. Засуджують за твір, який він писав в 1936-ому році, ще там за щось. Він встає, і йому кажуть каятися. Вона описує, що він якось піднявся і якось особливо викрутив кисті рук, помовчав хвилину, а потім каявся. У чому він каявся, і в чому його звинувачували, вона не пам’ятає, а пам’ятає тільки, як він піднімався, той сивоволосий чоловік, на то каяння, і як ті руки тримав. От, дивіться, цей Рудницкий одночасно потім стає завідувачем кафедри, деканом деякий час. І у Вченій раді є Людмила Курилова, яка була дуже багато років предметом абсолютного кохання Миколи Зерова. Рудницький же був близький з Миколою Зеровим, коли разом з українським урядом був у Києві і коли працював в гімназії. Микола Зеров навіть порадив йому переклад Емілі Бронте «Wuthering Heights» назвати дуже гарно – «Буреверхи». Зеров присвятив йому вірша. І мене от цікавить: чи та Курилова, яка була дуже дорогою людиною для Зерова, чи хоч раз з Рудницьким обмінялись тим словом «Зеров». Чи вони сиділи із кам’яними вустами поруч? Це вже ніхто не скаже. Бо Курилова лише згодом послала професору Шевельову і Григорію Порфировичу Кочуру свої спогади про той період. Це, звичайно, були відносини давніх часів, замериканізованій нашій молоді, яка від американців довідалась про «boyfriend» i «girlfriend», не дуже зрозумілі. Вони читали вірші Фета, сиділи і слухали один одного. Це трохи різні епохи. Так що це було дуже складно, з одного боку. Люди навчились зайвого не говорити.

 

В. Г.: Роксолано Петрівно, скажіть, будь ласка, а які теми обговорювали студенти факультету тоді? І чи були серед них певні дискусії, інтелектуальний рух?

 

Р. З.: Та де! Може, були на філологічному факультеті. (Я читаю спогади Ігоря Калинця, правда, він був на два-три роки молодший чи навіть більше). Щоб були спеціально інтелектуальні спори, я такого не дуже пам’ятаю. Теми до обговорення були: як вчити англійську, що робить Афанасій Іванович Новіков (то був такий викладач сучасної зарубіжної літератури, який, зокрема, не любив, щоб його називали Опанасій Іванович). Ті, що жили в гуртожитку, може, були більше зосереджені, а ми жили по домах. Щоб були якісь такі інтелектуальні спори, «а як же в майбутньому?»… Звичайно, знали, що живуть в Радянському Союзі. Навіть не могли подумати, що він перекинеться, чи щось з ним станеться. Вчили нас сучасної російської мови, українська була тільки для тих, хто не вчив її в школі. Сприймали то без особливого. Коли приходив новий викладач на заняття і питав, якою мовою читати, то кричали: «По-українському!». То ніколи собі в тому не відмовляли. А ті, знову, кричали: «По-російському!». І потім так само дружньо дальше собі розмовляли. Я не можу сказати, що за роки навчання були якісь такі глибокі інтелектуальні розмови, як тепер, скажімо, ми намагаємося студентам такі різні піддати теми. Я от не завжди вважаю, що до них і тепер воно прищеплюється. Бо вчора я приймала аспірантські іспити на філологічному факультеті – я б не сказала, що там все так, як воно повинно бути. Так що про якісь особливі диспути… По-перше, люди привчились, що де троє, то там вже мало безпечно. На філологічному багато співали, а в нас хлопців майже не було. Хлопці, звичайно, починають спів. Ми там мали по три-чотири хлопці на відділ, то вони вже якось були ожіночнені. Не можу на ту тему нічого такого сказати. Звичайно, що найбільше вплинуло (це вже на п’ятому курсі ми були) – як почалось розвінчання культу Сталіна. Ми були на другому курсі, коли він помер. Тоді був просто жах. Ну, в якому розумінні? Люди боялись, що щось скажуть, і їх заарештують. Це була п’ятниця, коли прийшло повідомлення. Негарно казати, що він вмер, бо, фактично, таке створіння хіба здихає. Хлопець, з яким я дружила, Володимир Проскурницький, підійшов до мене і каже: «Ти чула?» – «Та чула». – «Тихо!». На другий день я виходжу в університет (в суботу ми тоді вчились), а бабуся каже: «Змилуйся. Ні слова!». Люди боялись, щоб якимось усміхом, як писав Павличко в цьому вірші «Коли помер кривавий Торквемада» (це блискучий вірш, якби Павличко нічого більше не написав, то того вже було б досить)… Тобто, тоді був лише страх, більше нічого. Страх, що буде далі. Такий тиран був, а, може, знайдуть ще більшого. У нас двірничка не мала чорного прапорця, щоб повісити, і повісила чорну панчоху. Десь її одразу забрали, потягли, бо де ж панчоху вішати? А вона просто не мала, часто була нестача всього. А вже на п’ятому курсі – розвінчання. Тоді вже трохи такі розмови почалися – як воно буде? Дехто був здивований. Ми, звичайно, не були здивовані. Ми про ті всі злочини, звичайно, не знали, бо звідки ми могли знати? Ми не чули ні прізвища Зерова, ні прізвища Кочура. Ніхто нам про то не сказав. Починали з’являтись якісь прізвища. Можливо, знову ж таки, в гуртожитку було більше дискусій. Загалом, люди, що вийшли з тої епохи, були дуже налякані. Той страх з себе треба виганяти дуже довго. Мене ніколи закордон не випускали через біографію. А раз десь пустили мене до Польщі. Я приїхала до Варшави, там пішла в українську церкву. Хоча я живу поруч з церквою, але вже багато років не ходила, бо не було змоги, була небезпека. Там я пішла до церкви і перші півгодини служби роззиралась по сторонах, дивилась, чи хтось за мною не шпигує.

 

О. Х.: Роксолано Петрівно, хотіла запитати у Вас щодо Франка. Як виглядало тоді радянське франкознавство? Чи знали студенти його праці? Що означав Франко для студентів?

 

Р. З.: Для студентів Франко важив багато. Поезію знали порівняно дуже мало. Але я не знаю, чи тепер знають більше. Коли я заходжу на потік і питаю, чи хтось може продекламувати поезію Франка – буде двоє чи, може, троє. Тоді запам’ятовували більше, вміли вчити поезію. Франко важив багато. Був чимось таким своїм. Може, тоді, коли ми кричали на лекціях, щоб українською мовою читали, це і був такий підфранковий дух. Ми тоді дуже пишались, що університет названий на честь Франка. Добре пам’ятаю Михайла Возняка. Була тоді популярна книга Возняка про Франка, ми її читали. Ми не вивчали як предмету української літератури. Тільки Марія Семенівна Шаповалова, коли читала зарубіжну літературу, то говорила про Франка. А щодо радянсього франкознавства, я не дуже люблю той термін. Бо ті люди робили, що могли. Хто були ті радянські франкознавці? Той самий Денисюк і інші. Вони, можливо, більше досліджували цю революційну поезію, вона була дуже важлива у Франка, і її не можна відкидати. Я, наприклад, цілком не соромлюсь того, що була радянським українським перекладознавцем. Я нікуди від того не дінусь. Я за той час не написала нічого, що когось би обпльовувало. Я могла десь написати цитатки з Леніна, бо їх конче треба було давати, прикрашати. Я пам’ятаю добре, як йшла з моєю тіткою (з якою ми разом жили, її чоловік працював в педінституті), і надійшов Михайло Возняк. І вона його питає: «Пане професоре, чи то, що ми тепер живемо, то соціалізм? Бо Ви колись хотіли соціалізму». Він каже: «Ні! Голосно не можна казати, але то не є соціалізм». І розказував мені Роман Головин (потім був вчителем в середній школі), що конче вони, студенти українського відділу, хотіли сфотографувати Михайла Возняка, а він не хотів іти до фотографії. Тоді йому кажуть: «Ви знаєте, фотографія потрібна для України». А він каже: «Де мій капелюх, ідемо фотографуватись». Тому франкознавство як таке для нас не дуже існувало, ми були обмежені. У бібліотеці ми сиділи весь час, але, головно, вивчали те, що нам там треба було. «Фундаменталка» була відкрита до одинадцятої вечора, і ми собі сиділи, це було прекрасно. Бо можна було мамі сказати, а потім ще хлопець додому відпроваджував, то ще півгодини минуло. Там тоді не було де впасти перу, всі місця були зайняті. Люди жили в гуртожитку в складних умовах, по десять в кімнаті, і вчили стільки, що можна. Дальше, ми мусіли конспектувати масу тих класиків марксизму. То була пуста робота. Крім, можливо, Енгельса «Походження сім’ї, приватної власності і держави», що мене дійсно зацікавило. І «Капітал» Маркса я прочитала з деяким інтересом. Решта – безнадійне конспектування, але треба було його конспектувати і конспектувати. Вдома, звичайно, тих томів ніхто не тримав, треба було йти в бібліотеку, тягнути там зі стіни і чемно то все записувати. Я співчуваю тим викладачам марксизму. Тоді такий був Сидоренко [4]. Щось ми там вчилися. То, звичайно, було вбивство часу. Якби ж це була дійсно світова філософія. Але серед тих викладачів був, наприклад, Андрій Іванович Пашук. У тих умовах про базис і надбудову кожен мусів говорити. І про роботу Сталіна «Марксизм і питання мовознавства». Він і тоді вмів якось цікаво це подати. Що нам дало дуже багато, то це була майже геніальна постанова Микити Сергійовича Хрущова, щоб студенти їхали на збір урожаю. П’ятим курсом ми поїхали в Кіровоградську область. Це була для нас надзвичайно повчальна річ, дивовижно повчальна річ. Я не знаю, що думав Хрущов, коли видавав ту постанову. У нас керівником був Андрій Іванович Пашук, ми з’явилися в тих селах, ми там вперше довідались ближче (ми знали від своїх батьків, що був голод в Україні), ми наяву довідались, що голод був. Ми побачили страшну убогість того села, побачили, що з того села залишилось. Це було дійсно повчально, і в значній мірі розв’язало язики. Ми тоді ще раз побачили, що то село таке саме українське, як наші села, що люди, хоча деякі суржиком говорили, – є ті самі люди. Багато хто того не розумів, але я вже то розуміла. На щастя, так трапилось (я вчилась в тридцять шостій школі на вулиці Лисенка), у нас був вчитель географії Степан Маркович Польовий, з Київщини, який відіграв надзвичайно велику роль у вихованні цілого покоління людей. То була жіноча школа, школа, з якої потім виросли інтелігенти. Вони не вийшли з інтелігентних родин, бо інтелігенції було дуже мало. То були діти, головно, двірників. Але вони стали потім вагомими людьми. І Степан Маркович зумів нам пояснити, що Україна є єдина. Він за це розплатився. Коли я вже була в університеті, його заарештували. Але у мене почуття соборності України виховав він. Воно в мене дуже тверде, і вже мені навіть те село не було потрібне, але багатьом воно було потрібне. Там були ті ж люди. Дуже складні умови побуту там були, бо за кожне дерево вони якийсь податок платили, боялись ті дерева садити. Потім я вже їздила на збір урожаю, будучи викладачем Львівської консерваторії. І теж бачила, наскільки воно корисно. Хоч музикантам може не дуже добре було там кукурудзу рвати. Але наскільки воно показувало і суть колгоспного ладу, і психологію тих селян, і те, що вони перебули. Пам’ятаю, одна каже: «Та то було ще в голодовку». А ми кажемо: «А коли то було?». – «А Вам нащо?». Я може вам багато наговорила всього, що не має прямого відношення до університету, але воно є, так би мовити, підґрунтям для розуміння того, хто такі були ті студенти післявоєнного періоду, звідки вони взялися. Запевняю, що говорю перед вами, як на сповіді.

 

В. Г.: Скажіть, будь ласка, до яких наукових досліджень залучалися студенти? Розкажіть про свої наукові зацікавлення. Які книжки, ідеї, люди були визначальними для Вас?

 

Р. З.: По-перше, був тоді гурток зарубіжної літератури. Ним керували професор Чичерін і Марія Семенівна Шаповалова. Дуже активною там була, спершу лаборантка, а потім працівник, Галина Леонтіївна Рубанова. Але вони просто давали теми, студенти розробляли якісь теми. Я розробляла тему Шандора Петефі. Мені дуже подобалась його революційна заклична до боротьби поезія. Я не пам’ятаю, щоб були якісь лінгвістичні гуртки. Були конференції, де виступали зі студентськими доповідями. Тоді активною в організації цих доповідей була Ольга Володимирівна Огоновська. Але щоб систематично працювали гуртки, я не думаю, що таке було. Щодо моїх зацікавлень, я просто вивчала англійську мову. Мені дуже подобалась історія мови, яку викладав професор Задорожний. Тоді студентів було мало, тому він і лекції читав, і вів практичні. Професор Задорожний запропонував мені, щоб я глибше зайнялася історією мови. І що я зможу поступати в аспірантуру з історії мови. Тоді вперше в мене зринуло поняття, що може бути аспірантура, і треба думати про якесь майбутнє. Дійсно, коли я закінчила університет, я дуже успішно здала іспити в аспірантуру з тої самої історії мови. Я вивчала і давньонімецьку, і готську, і саксонську мови. Здала я марксизм. Але в аспірантуру мене не прийняли. То був для мене досить суворий удар. Бо коли я поступала в університет, я писала, що батько помер від запалення легенів, про інших членів сім’ї не згадувала. А тут (як вже працювала в консерваторії і поступала в аспірантуру), коли здала всі іспити, а мене не прийняли, професор Задорожний пішов десь у відповідну організацію, але він сам був дуже далекий від партійно-комсомольських чинників. А в університеті я була дуже активним комсомольським керівником, завідувала сектором преси, газети видавали. Взагалі, я весь час була в керівництві комсомольської організації. В комсомол поступила в університеті. Колись в школі масово всі поступали, нікого не питали, записали і все. То було для мене досить великим ударом. Я думала, що мене приймуть. І професор Задорожний тоді десь пішов і сказав мені: «Ви вже про аспірантуру не думайте. Тут у Вас у родині якісь такі неполадки. Мабуть, йдеться про о. Дзеровича. Вивчайте так мови, працюйте, пишіть дисертацію, а я буду Вам допомагати, але не в аспірантурі». Я вже тихенько працювала у консерваторії, де мене дуже пригноблювало те, що англійська мова є другорядним предметом. Я старалась, що можна, там вчити і займалась тою історією мови. Я читала ті давні хроніки, різноманітні Євангелії різними мовами. А то мені щось почало надокучувати. На моє щастя, коли була якась наукова конференція, я зустріла професора з Києва Жлуктенка. Я мала доповідь про вагу рідної мови при вивченні іноземної. То його зацікавило. Він підійшов до мене і запитав, чи я щось роблю науково. Кажу, що займаюсь деклінацією прикметників у готській мові. Він каже: «Ну, якщо того ще не зробили німці, англійці, то продовжуйте. Але якщо би Вас цікавило щось таке, більш сучасне, щось на межі з українською мовою, то візьміть собі мою адресу, приїдьте до Києва. Не будете мати, де переночувати, то можете в моєму домі». Так і попрощались. Я прийшла до хати до тих своїх Біблій, але вони вже не йдуть, хочу щось далі шукати в словнику – не йдуть. Поїхала до Києва, звичайно, не турбувала професора Жлуктенка. Але він мені тоді запропонував зайнятись англомовною шевченкіаною. Він сказав: «Буде важко, бо перекладачів три чверті не визнають, бо матеріалу нема. Але бачу, що Ви до літератури тягнетесь, на україніці розумієтесь. Попробуйте, чи будете працювати, чи ні. Тільки не будьте прилипалом до науки». То я собі добре запам’ятала, що прилипалом бути недоречно. І я одного дня пішла до професора Задорожного, бачу, що він мене вже не питає, що я зробила, а питає, що роблять мої діти. То вже вказівка, що він на мене, як на науковця, надії не має. Вже питає, що Зоряна і Тарас роблять. Його, очевидно, мало цікавить, чи вони зупу п’ють чи не п’ють. Я йому сказала, що вже не буду займатися історією мови. Бо якщо в аспірантуру не поступаю, то не можу просто так займатися. Він каже: «Як Ваша воля». Ну, і професор Жлуктенко все більше мене затягав. Почала їздити на конференції. Мені дуже сприяв ректор консерваторії професор Дашак. Я їздила на всі конференції, бо інакше не знала би, що і як діється. Потім захищати у Львові дисертацію я не вважала можливим. Тому що думала, що буде такий самий кінець, як інші звитяги. І захищала дисертацію кандидатську, а потім вже і докторську, у Києві. І все ще працювала в консерваторії під керівництвом старшого викладача, бо він був єдиний партійний на кафедрі. Всі решта були безпартійні. Ніхто, крім мене, не мав наукового звання. Було досить смішно: я вже була доктором наук, професором і працювала під керівництвом старшого викладача. Були чергові перевибори, але, знову ж таки, він був партійним, я непартійна – хай керує. І тільки я була у близьких стосунках, ми дружили, з Іваном Гелем. І він якось переговорив з Іваном Олександровичем [Вакарчуком]. Іван Олександрович сказав мені зайти до себе і запропонував перейти на роботу в університет. Я дуже довго вагалась, бо я дуже звикла до консерваторії. Я сказала Іванові Олександровичу, що, може, я би тут якийсь курс мала. А в той час мені випала стипендія Британської ради в Лондон, і Іван Олександрович сказав, щоб їхати в Лондон, а вернувшись, подумати. Вернулась з Лондона, було жаль мені тої консерваторії. Я там пропрацювала тридцять п’ять років. Я стояла на розі своєї вулиці Руської і думала так: як над’їде двійка, то поїду в університет, а якщо дев’ятка – то догори в консерваторію. І над’їхала двійка – я приїхала сюди, прийшла до Івана Олександровича. Він одразу попросив декана факультету іноземних мов. Його не було, був замісник доцент Завгороднєв, якому сказав: «Влаштовуйте Роксолану Петрівну». І сказав: «З консерваторією закінчено, по обіді підіть і скажіть, що там не будете працювати». Мені було дуже важко розстатись там зі студентами підвищених груп, до яких вже звикла. Тут мені спочатку дали просто читати англійську, вести повністю англійську в групі, більше нічого. Потім мені вже дали курс перекладу, за місяць чи два. Потім Юрій Анатолійович Завгороднєв, який керував кафедрою, звільнив мене від читання просто практичних занять, для більш теоретичних. І почалась розмова про кафедру перекладознавства. Я нічим не сприяла тому. Була собі доктор, професор, працювала на англійській кафедрі і все. Але сказав Іван Олександрович, що треба організувати, і почалась організація. Я знову поїхала на стипендію Фулбрайта, якраз так співпало, вернулась, і в 1997 році організували кафедру. Найперше кафедра мала чотири ставки, не було окремого набору, а був загальний набір. Спершу було дванадцять студентів, тепер, Слава Богу, маємо сто сім, набір цього року, не маємо ніякого дефіциту студентів. Потім мені прийшло на гадку, що дуже багато мене вчив у житті і помагав мені Григорій Порфирович Кочур. І я собі так подумала, що добре би було, якби кафедра носила його ім’я. Вчена рада університету це схвалила. Я думаю, що це дуже допомагає у моральному вихованні студентів. Вони знають, що вони є кочурівці. Знають, що хто пропустив пару, то не має права тут сісти, бо є портрет Кочура. Це так розглядається, як ікона. Три портрети в трьох наших кімнатах.

____

[1] Батько – Мінко Петро Петрович (1899–1939) – правник, адвокат у м. Кам’янці Струмиловій, громадський діяч. Мати – Мінко (Дзерович) Лідія Юліанівна (1904–2004) – педагог, вчителька української мови та літератури.

[2] Дипломна робота називалася – «Елементи народності у поезії Роберта Бернса».

[3] Йдеться про спогади Марти Олександрівни Кришталович (Содомори), опубліковані у її книзі «Заходжу подумки до вас» (Львів, 2012).

[4] Ймовірно, йдеться про Миколу Федосійовича Сидорчука (1920-1990) – історика, викладача, професора Львівського університету (1952–1967, 1970–1990 рр.).

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше