Ганна Бучко. Про вивчення класичних мов, філолога Михайла Білика і те, чому доводилося приховувати факти зі своєї біографії


– Ганно Євгенівно, розкажіть, будь ласка, про свої ранні роки, своїх батьків, про те, як Ви обрали класичну філологію. Далі – про навчання на кафедрі, викладачів, основні предмети, гуртки, Вашу групу, свої наукові зацікавлення з класичної філології у студентські роки і після навчання.

 

– Оскільки запис робиться для пам’яті про класичну філологію, то найлогічніше було би говорити про моє навчання на класичній філології. Але Ви кажете розказати про свої шкільні роки; і оскільки моє перебування на класичній філології безпосередньо пов’язане з фігурою Михайла Йосиповича Білика, то все має свій початок, – я розпочну з початку. За документами я народилася 5 липня 1941 року (так написано і в студентській особовій справі) у селі Креховичі у сім’ї учителя Лопушанського Євгена Миколайовича. І моя метрика, і паспорт, і всі інші документи мають отакі дані. Але радянська влада вносила корективи у життя багатьох людей. І все, що там написано, ці всі дані – це трохи, а подекуди і дуже, не так. Про це знало невелике коло людей. Я розуміла усе з дитинства, відколи була більш-менш свідомою дитиною. Це знали ті люди, які були знайомі з моїми батьками ще до війни, а інші всі мої друзі, колеги на роботі дізналися тоді, коли мені набридло мовчати, взнали лише, коли Україна стала незалежною. Не було вже, ніби, чого боятися. Насправді, я народилася 5 червня, коли війна між Радянським Союзом і Німеччиною ще не була оголошена. Моя мама – дочка греко-католицького священника Михайла Ференца, пароха села Верчани, біля Стрия. У 1939 році вона вийшла заміж за Дмитра Яціва, що походив з багатодітної сім’ї. Мама Дмитра Яціва – рідна сестра Михайла Білика. Отак з того воно починається. Михайло Білик, виходить, є моїм двоюрідним дідом, якщо існує таке поняття. Сім’я була багатодітна, не всі вчилися, але Дмитро, мій біологічний батько, закінчив Стрийську гімназію (до речі, Білик тоді там працював, вчив Бандеру і мого тата), потім закінчив факультет права Львівського університету і весь час був активним учасником Організації українських націоналістів. Протягом 1930–1932 років обіймав посаду повітового провідника ОУН Стрийщини. Всі ці дані є у Вікіпедії, якщо набрати “Дмитро Васильович Яців”. Працював він у той час директором Окружного союзу кооператив у Сяноці. Мама там з ним жила якийсь час. У 1941 році, коли почалася війна (у 1941 році кілька днів проіснував уряд – Українське державне правління, у тому уряді він займав посаду секретаря народного господарства, якийсь тиждень був при такій владі), був заарештований (це вже згадує моя мама, навіть записала дещо) німцями за виступ проти винищення людей у Львові. Спочатку сидів у тюрмі у Кракові, потім був переведений в Освенцим. 19 серпня 1942 року там загинув. Ці дані також є у Вікіпедії, є навіть список, може, ви бачили, хто у який день прибув в Освенцим (серед них і Дмитро Яців, є його тюремний номер, навіть тюремна фотографія). Тоді мені був рік. Мама казала (вона була весь час у свого тата у Верчанах, ще тоді жила її мама, моя бабця), що тато мене маленькою бачив. Наскільки це так, не знаю. Мамині два брати – учасники ОУН, молодша сестра – також, лише старша сестра не була задіяна до політики. 

 

Мама і я з 1941 року після смерті батька жили у Верчанах. У 1942 році померла бабця. У 1944-ому відновилася радянська влада. Дід мій добре розумів, що він, греко-католицький священник, не піде на компроміс з радянською владою. До речі, про його старшого сина є велика стаття у якомусь Кіровоградському науковому журналі. Він займався організацією ОУН на Кіровоградщині. Якась пані познаходила всі кагебістські документи й написала велику статтю. (Нінель Бокій. Матеріали до портретів діячів ОУН – УПА Кіровоградщини (1941–1943 рр.) // Наукові записки Кіровоградського педагогічного університету. Випуск 11. Серія: Історичні науки). Маючи таких синів, такого зятя, який загинув в Освенцимі за Україну, дочку, яка загинула у 1945 році (була розстріляна біля Стрия, похована у братській могилі; довгий час мама з тіткою не знали, де вона поділася), о. Ференц розумів, що ми всі: і він, і всі, хто з ним жив у Верчанах, – пострадаємо від радянської влади. Він зібрав мою маму, мою тітку, переодягнув у сільський одяг, позачісував на сільський лад, попереіменовував: Наталку на Палагну, Ірину на Маруню, мене, яку охрестили Лідією, на Ганнусю, посадив на фіру і відправив до свого знайомого священника у Велику Тур’ю. Мені тоді було три з половиною роки. Я не пам’ятаю самого переїзду, але дещо пам’ятаю про своє перебування у Тур’ї. Мама із тіткою були нібито служницями: мама – у якогось господаря, тітка – у священника. Я весь час перебувала у того священника, зверталася до отця: “вуйко”, а до його жінки: “тето”. У них було троє дітей. У їмосці був рідний брат, на той час мав тридцять дев’ять років, був учителем. Дуже красивий молодий чоловік, не був жонатий. Його і мою маму поженили. Напевно, щоб дитина мала тата, бо ситуація могла скластися і по-іншому. Він спочатку працював у Великій Тур’ї, а на той час, у 1947 році, був директором семирічної школи у селі Креховичі на Івано-Франківщині, тоді – Долинський район. Він нас туди забрав. Там був священник, з яким вчителі завжди були у добрих стосунках. Він знав, хто ми такі. Що думали люди і колеги-вчителі мого батька у тому 1947 році, я не знаю. Людям батько сказав, що вже давно мав дитину (на час приїзду до Крехович мені було шість років), однак раніше не виходило привезти жінку з дитиною сюди. Документів мама з тіткою не мали ніяких, щоб замести сліди перед радянською владою. І я не мала ніяких документів. Щоб не виявилося, хто я така насправді, тато поїхав до району й сказав, що я народилася не в червні, а в липні, а коли почалася війна – документи пропали. Й проблем не було. Мене записали як дочку Євгена Миколайовича Лопушанського, яка народилася 5 липня у селі Креховичі. І так це є по всіх документах до сьогодні, хоча мама і тітка згодом поставили усе на свої місця, а я так і залишилася Ганною Євгенівною Лопушанською. Чому? – Про це трошки згодом. 

 

У мами з татом було ще двоє дітей, вони дуже довгий час не знали, що я їм рідна тільки по мамі. У мене таке враження, що я була дитиною номер один для батька, а мої діти точно були найбільш любимими внуками. У 1966 році тата викликали в район в КГБ і сказали: “Євгене Миколайовичу, ми знаємо, хто є Ваша жінка і жінчина сестра, але тепер на Сибір вже ніхто нікого не везе. Не бійтеся, нехай вони їдуть у Стрий і беруть свої метрики і роблять паспорти”. Вони так і зробили. Мама мені запропонувала: чи я не хочу все поставити на своє місце. Як поставити на своє місце – я не знаю, як і те, де шукати документи. Мама мені казала, що вона їздила до тата у Краків, здається, на побачення в тюрму. Її захопили дострокові роди у Кракові, потім вона переїхала у Верчани. Документів, запису у метричних книгах про моє народження у Верчанах нема. Мені мама казала, що мене хрестили з води – без кумів, просто похрестив дід священник і все. Я вже пам’ятаю, як мене у Тур’ї другий отець Боднарчук хрестив – так, як мають хрестити дітей. Що я тоді вирішила? Думала так: де я буду шукати свої документи? Це по-перше. Далі – я працюю в Чернівцях; ще радянська влада. Як я буду пояснювати людям, що я не Ганна Євгенівна, а Лідія Дмитрівна? Я і так мала в Чернівцях трохи непорозумінь. Мовляв, щось у Вас в родині не те. Хоч ніхто точно не знав що, але знали, що щось не те. Це по-друге. І по-третє: я якраз виходила заміж, вирішила, що прізвище однозначно міняю. І найважливіше, оскільки мій тато Євген був таки мені татом, виховував мене і все інше, то йому, напевно, було би прикро, якщо я раптом перестала би бути Євгенівною. Тому все залишилося, як було. Ніяких зв’язків з родиною рідного тата я довгий час не мала.

 

У 1948 році я пішла в школу. Жили ми у Креховичах спочатку важко, у сім’ї було ще двоє дітей, працював лише тато. Господарства у нас ніякого не було. Там були чужі люди, може, хтось і догадувався, хто ми є. Мама постійно переживала. Я дуже добре пам’ятаю факт вивозу людей на Сибір. Це – окрема тема, яку вже мало хто пам’ятає. Селом їхала машина, і ніхто не знав, біля якої хати машина зупиниться, за дві години треба було все погрузити. У сусідньому Брошневі були бараки, де жили люди, чекаючи, коли приїдуть вагони і їх повезуть на Сибір. Мама постійно переживала, боялася, щоб тато, який фактично врятував нас від Сибіру, коли забрав у Креховичі (вони не були розписані, розписалися тоді, коли, як я згадувала, викликали тата в КГБ), не постраждав за нас. Але ніхто нас не здав, хоча, думаю, хтось з людей міг знати. Так ми пережили ті часи. Якось, коли я була у шостому класі, до нас приїхала тітка Оленка, Біликова дочка. Я знала, що маю велику родину у Верчанах, але мама боялася з ними спілкуватися, щоб не зробити якоїсь біди татові. Ми їздили на могилу бабці, але так йшли на цвинтар, щоб ніхто маму не побачив. Де довідалися Білики, що Ганна Євгенівна Лопушанська – внучка сестри Михайла Білика, того я не знаю, ніколи про це не питала. Тітка приїхала й сказала, що її тато пропонує, щоби я влітку на канікулах до них приїхала. З того часу я щоліта на місяць і взимку на десять днів їздила до Біликів до Львова. Про це детальніше розкажу, коли далі буде йти мова про Білика.

 

Спочатку була семирічна школа, далі – середня школа у Брошнів-Осаді. Коли я була у десятому класі, не дуже знала, ким хочу бути, куди поступати і що робити. Тоді поступити у вуз після школи було дуже важко. Не знаю, скільки років тривало це явище. Тільки двадцять процентів вступників могли бути після школи, вісімдесят процентів мусили мати робочий стаж або армію. При цьому йшлося не про стаж секретарки чи піонервожатої, а робітниці чи колгоспниці. Я закінчила школу зі золотою медаллю. Ще перед тим, як я закінчила десятий клас, до нас приїхав сам Білик (він якраз перестав бути завідувачем кафедри, до того часу завідував кафедрою) і сказав, що може помогти зі вступом, але тільки на класичну філологію. У мене була страшна нелюбов до німецької мови, не було інтересу до літератури, я любила тригонометрію, геометрію, креслення. Я почала впиратися. Але мама мені сказала: “Ти не маєш права голосу. Ти бачиш, якщо Білик запропонував, а інших варіантів немає, а ми ще маємо двоє дітей”. І мені не залишалося нічого іншого, як згодитися. 

 

Вступні екзамени були тоді у всіх, медаль не рятувала. Поступила я у 1958 році на ту класичну філологію. На першому курсі у нас було ще тоді десять чоловік. Але тих, хто цілеспрямовано йшов на класичну філологію, було лише троє: я (не тому, що так хотіла, а тому, що так вийшло, і Білик допоміг), Смотрич (не знаю, які він мав мотиви йти на класичну філологію) і Шарипкін (у нього батько був викладачем філософії, мама – викладач англійської мови, були львів’янами, добре знали, що таке класична філологія, а син мав добрі філологічні здібності). Шарипкін поступав одразу після навчання в школі, Смотрич – ні (не знаю, що він робив до того, як вступив). Ще були люди, які цілеспрямовано поступали, але вони не пройшли по конкурсу. Хто були всі інші, хто був у нашій групі? Катя Оленяк, кругла сирота, родом десь зі Стрийщини, її батьки загинули у роки війни, а вона опинилася у дитячому будинку десь за Уралом. Коли закінчила школу, приїхала до Львова, хотіла поступати на англійську філологію. Але поступити на англійську філологію у Львові будь-кому було непросто. Вона туди ніяк не проходила, а не взяти дитину в університет не випадало, бо була круглою сиротою після дитячого будинку. І її відправили на класичну філологію, хоча у нас другою мовою мусила бути німецька. До речі, Шарипкін у школі також вчив англійську, але його взяли. Всі інші хлопці, які поступили, мали за собою армію, поступали на історичний або юридичний факультети. Але не попали у той контингент, кого треба було там зарахувати, і їх перенаправили на класичну філологію. Таким чином, це була різношерстна публіка. Це ті люди, які давно закінчили школу, і яким все давалося важко.

 

І почалося. Латинська, грецька, німецька. Вступ до мовознавства російською мовою нам читав професор Лур’є. Ніхто не зважав, що ті діти, які приїхали зі села, в тому числі і я, ніколи нічого по-російськи не слухали, хіба щось по радіо. Логіка – також російською мовою. Тепер читається на третьому чи четвертому курсі, тоді – на першому. Таки було важко. Підручників не було, все це треба було конспектувати, встигати записати, перекладаючи на українську мову, чи хто як міг. Два перші роки – перший і другий курс – коли виписувала слова грецькі і латинські, сльози капали – я дуже важко переносила оте навчання. Але про те, що можна вчитися як-небудь, мови не було, бо в Білика мусила вчитися на п’ять. Десь аж на третьому курсі я, мабуть, вже трохи оговталася. Друзів у мене, практично, не було. Тому що ті львівські панянки, які вчилися на англійському, німецькому відділеннях, мабуть, мене не сприймали, бо я ж була десь там із села дівчина. Катя і я були з різних світів: я – з інтелігентної галицької, української патріотичної сім’ї, а вона – з Росії приїхала і якась була байдужа до того всього. Крім предметів з класичної філології, на інші заняття ми ходили з якоюсь групою: німецького, французького або англійського відділення. Там у мене були якісь подружки. Мені було важко. В мене була двоюрідна сестра, ще одна товаришка з давніх часів, дочка священника, до яких я деколи забігала. Але так, щоб я могла кудись з кимось ходити, так, як ходять молоді люди на якісь вечори, – такого не було. Тому було мені трохи сумно. Аж на третьому курсі я оговталася, і вже трохи стало легше. 

 

Про наших тогочасних викладачів. Латинську мову всі п’ять років в нас вела Євгенія Іванівна Скоробогата. Що я можу сказати про Скоробогату? Сім’ї вона не мала. Мені здається, що вона не вміла (це я тепер розумію, тоді того не розуміла) контактувати зі студентами. Вона була далека від нас, як і ми від неї. Євгенія Іванівна заходила в аудиторію, ставила на стіл перед собою свою сумку, сідала і: “Товаришу Смотрич, прошу!”, “Товаришко Лопушанська, прошу!” Так ми п’ять років ту латинь вчили, йшло та йшло. Грецьку мову всі п’ять років у нас вів Мушак. Мабуть, ви знаєте, що це фігура незвична. Нам було на першому курсі дуже непросто. Він нас навчив алфавіту, навчив читати, але коли починав щось пояснювати, то писав на дошці якесь грецьке слово, а далі казав, як це є у санскриті, у староверхньонімецькій мові, у лужицькій мові. Ми цього не розуміли. Коли він у такому плані викладав кілька років перед нами (коли вчився Содомора, де були люди ще трохи якогось іншого інтелектуального розвитку: після війни були ті, які ще до війни частково вчилися у духовній семінарії чи у гімназії, де вчили латинь і грецьку мову), то для тих студентів це було простіше, а ми страдали. Але Мушак не був суворий і занадто вимогливий. Ми собі могли дозволити, коли перейшли до читання авторів, поставити оригінал твору Ксенофонта на парту, а російський переклад на коліна, і, знаючи граматику настільки, щоб розуміти, що до чого і що де, так відповідати, і все йшло добре. Всі п’ять років грецької мови пройшли непогано. Античну літературу в нас читав Дідик. Я просто вчилася, бо треба вчитися, в мене до того просто не було інтересу, не можу сказати, що мала до того велику любов.

 

Антична література була на першому курсі, а потім – окремо грецька (читав Лур’є) і римська (читав Білик). Німецька мова у нас йшла важко, тому що кожного року у нас чомусь був інший викладач. Я прийшла зі школи, де мала п’ятірку з німецької, а хлопці (вже пройшло п’ять років після закінчення ними школи) взагалі все забули, тому треба було починати з початку. А коли ти щось більше знаєш порівняно з іншими, то перестаєш серйозно працювати. Але друга спеціальність – німецька мова. Щодо суспільних дисциплін, то я вже казала про логіку, і як ми мучилися. Дуже добре пам’ятаю діамат, який читався, мабуть, на третьому курсі, викладав Олексюк. Був невисокого зросту. Запам’яталося те, що він ніколи не мав ніякого конспекту, приходив, ставав за кафедру, казав, чим закінчили минуло разу, і розказував далі. Постійно наголошував: “Ви слухайте і старайтеся зрозуміти, а не конспектувати бездумно, не вникаючи у зміст, а потім ті конспекти читати. Все, що треба, ви прочитаєте в оригіналі”. Нам всім подобалося (не знаю, як хлопці то сприймали; був на вигляд середнього віку, не знаю, скільки йому тоді було років), що дуже часто приходив у новому костюмі і кожного разу в новій краватці. Це всі зауважили: дуже акуратний і гарний чоловік. Особливо нам запам’ятався Андрій Пашук, який читав історію філософії. Справді, дуже цікаво було його слухати. Він міг собі дозволити казати про речі натяками. Коли йшлося про навчання, систему освіти, він казав: “Розумієте, система освіти повністю залежить від нашої суспільної системи. І на тому ми поставимо три крапки”. Всі розуміли, що він хотів би сказати, але сказати не може. Ми тоді, коли читалася історія філософії, вже були на четвертому чи п’ятому курсі, тому це добре було слухати. Ще пам’ятаю, у нас був курс “Етика і естетика”, не можу згадати прізвища викладача (тепер згадала – Кубланов). Пам’ятаю, як цей пан завжди казав, що не треба показувати пальцем на тих дівчат, які погано себе поводять, тому що до того всього спричиняються чоловіки, відповідальність так само є і на них. Це він нас так усіх виховував.

 

Щодо гуртків, то був гурток пропедевтичний (на першому і другому курсі читалися реферати з історії, культури Греції і Риму) і науковий (на третьому, четвертому, п’ятому курсах якісь наукові дослідження; які теми там були, я направду не пам’ятаю, не дуже можу згадати, чим ми там серйозно займалися). Щодо курсових робіт, то пам’ятаю курсову роботу на першому курсі. Лур’є читав нам “Вступ до мовознавства”, і курсова робота у мене була: “Основоположники порівняльно-історичного мовознавства”. Донині пам’ятаю, як я писала ту курсову роботу, було навіть цікаво. У професора Лур’є також писала дипломну – про рабство у творах Гомера. Цитати з творів Гомера подавалися грецькою мовою, сама дипломна робота писалася українською. Тут – як хто хотів, у моєму випадку – українською.

 

До речі, щодо мови. Багато викладачів вели заняття російською мовою. Наші студенти: Баранов – приїхав із Комі АРСР, абсолютно російськомовний чоловік, старший уже, Литвинов – із Слов’янська, з Донбасу, теж російськомовний приїхав, Катя – російськомовна, Шарипкін – російськомовний, лише ті інші хлопці по-українськи балакали. Але вже десь на другому-третьому курсі (культура тоді була така) ті самі російськомовні Біликові завжди відповідали по-українськи, і тим викладачам, які вели заняття по-українськи, старалися відповідати українською мовою, а тим, хто по-російськи, – російською. Так вже було заведено. Литвинов міг дуже гарно розмовляти по-українськи з тими, хто з ним по-українськи, по-російськи – з тими, хто з ним по-російськи. Притому він писався весь час “Літвінов”, і так себе називав. Вже коли він працював у Ніжині, я почула від нього, що він – Литвинов. Але перекладалося йому (він пробував ще студентом робити переклади з Овідія, інших римських авторів) на українську напевно тому, що в нього була закладена десь у душі українська мова. 

 

Цікава річ для нас, класиків, – поїздка в колгосп: ми їздили на Кіровоградщину на першому і на четвертому курсах. На першому курсі ми були наймолодші, з нами ще були другий, третій і четвертий курси, на четвертому – найстарші, з нами ще були молодші курси. Я вам надала фотографії. На першому курсі нашою практикою керував Венгловський. Спочатку було тяжко. У перший тиждень ніхто ніяких рукавиць не давав, нам видали довгі цвяхи, загострені на кінці, і висадили нас на кукурудзяному полі. Кукурудза була вже вся суха, вересень місяць (ми поїхали десь посередині вересня). Нам треба було тим цвяхом розчахнути той качан, роздерти лушпиння, витягнути кукурудзину і скидати її у якусь тару. Через два дні нам з рук текла кров від того всього сухого. Тоді зрозуміли, що то не дуже добра для нас робота, й перевели на кавуни. Кормові кавуни треба було збирати, складати на купи, під’їжджала машина, і ми мали їх туди вантажити. Теж було нелегко для дівчат. Але якось ішло, в нас було багато хлопців. Годували нас непогано. Оскільки наші хлопці були старші, то могли собі ходити вечорами куди хотілося, а ми з Катею, наймолодші, нікого не знали і до нікого в нас не було інтересу, і до нас ні в кого не було інтересу. Ми снідали, їхали на роботу, на роботу нам на поле привозили бідон сирого молока, ящик гарних помідорів і великі білі кіровоградські хліби. Не знаю, як би то тепер сприймалося: наїстися помідорів з білим хлібом і запити сирим молоком, але як були голодні, то все те робили. А по сусідству був баштан з гарними кавунами і динями, то нам хлопці їх приносили. Тоді нас везли на обід, а після обіду ми вже не верталися на роботу. Потім біля години п’ятої був борщ з баранини, жирна їжа. Але годували добре, додому давали кавун і кусок хліба. І так ми були до початку листопада, півтора місяця. За півтора місяця з таким харчуванням, з таким сидінням в хаті я поправилася на шість кілограм. То була трагедія, але що зробиш. Потім треба було два роки над тим працювати. На четвертому курсі ми вже знали як їхати, що з собою брати. Ми були старші, й було вже набагато веселіше. Працювали ми знову з кукурудзою, але вже інакше: вона була скинута на купи, відвогла, треба було знову її вилущувати, хлопці носили її в машини. Є гарні фотографії.

 

Ми мали багато практики. Цікава практика з латинської мови була у медучилищі, мабуть, на четвертому курсі, першому семестрі, тривала недовго. Те, що підходило по темі, ми читали учням, вчили їх писати рецепти. На четвертому курсі весною, протягом місяця, або й довше, була практика у медінституті. Було також багато практики з німецької мови – мабуть, два місяці тривала. Наша група потрапила у школу-інтернат, яка тоді була там, де сходяться вулиці Васнецова (тепер вулиця Смольського) і Короленка, там є православна церква. Ми вели заняття з німецької мови у п’ятому і шостому класі. Оскільки я на той час трохи знала англійську мову (мене Білик заставив вчити, розповідаючи про Білика, я про це скажу), то я ще вела уроки у п’ятому класі з англійської мови.

 

Так дійшло до закінчення, до п’ятого курсу. Тоді – розподіл на роботу. Ним дуже серйозно займався Йосип Устимович Кобів. Він зібрав нас всіх (він у нас нічого не читав), мав перед собою список, як хто вчився. Шарипкін мав завжди п’ятірки, з усіх предметів. У мене за всі роки один раз була четвірка – з політекономії епохи соціалізму. Не пам’ятаю прізвища викладача. Те, що була четвірка, Біликові страшенно не сподобалося. Хоча перездавати можна було тільки двійки, а четвірки – ні, він настояв на тому (не знаю, як домовився), і я мусила то вчити, щоб перездати на п’ять. Коли були державні екзамени (крім дипломних робіт ми здавали державні екзамени з грецької мови, латинської мови й історії партії), то предмети зі спеціальності на відмінно склало нас троє: я, Шарипкін і Смотрич. Щодо наших здібностей, то Шарипкін був феноменально здібний. Наприклад, мені важко давалося виписування і заучування слів до всіх текстів (це ж кожного дня були грецька, латинська і німецька мови). Шарипкін дуже часто взагалі не виписував слів з тексту. Він приходив на заняття, на перерві ловив когось з нас, хто це робив, й просив дати почитати. Прочитав сторінку зі словами – і йому вистарчало, щоб відповідати на п’ять. Він все пам’ятав і все знав. Німецьку мову, яку він у школі не вивчав, бо вивчав англійську, до кінця першого курсу знав краще за нас всіх. Потім він додатково вчив французьку мову. Так що, закінчуючи університет, він таки знав англійську, німецьку і французьку мови. У хлопців нелегким і дуже серйозним заняттям було навчання на військовій кафедрі. Всі студенти-“іноземці”, в тому числі наші хлопці, займалися артилерією. Мабуть, для філолога це непросто, на це йшов один день. В нас в той день було якесь МПВО (місцева протиповітряна оборона, російською – местная противовоздушная оборона), медицини тоді не було, нас не навчили робити уколи.

 

Смотрич від фізкультури і військової підготовки мав звільнення, бо хворів. Багатьох з нас нервувало те, що він має багато часу і вміє дуже хитро це використати, щоб в нього все було завжди добре. Він був любимчиком Соломона Яковича Лур’є. Там були ще і інші речі, але то не для розмови.

 

Коли закінчували університет, іспит зі спеціальності ми троє склали на п’ятірки. З історії партії Смотрич мав п’ять, я і Шарипкін – чотири. Мені не шкода за себе, бо я історію партії не розуміла, зубрила ті пленуми, але Шарипкін все знав достеменно. Але у такій маленькій групі не могло бути два червоні дипломи, а треба було, щоб червоний диплом був у Смотрича. Так ми закінчили.

 

Тепер про розподіл. Кобів нас всіх зібрав і сказав, що відбуватиметься за оцінками – від найкращого до найгіршого. “Смотрич. Написана заявка в міністерство на аспірантуру, але немає ще відповіді. Оскільки ніхто не сумнівається, що професорові Лур’є затвердять місце в аспірантурі, то ми пропонуємо йому залишитися на кафедрі на той час, поки не виясниться ситуація з аспірантурою”. Підписуючи у ректораті офіційний розподіл, Смотрич мав би це обрати. А далі: “Шарипкін і Лопушанська поїдуть у Чернівці”. Кобів перед тим списувався з різними вузами, виясняв по всьому Союзу, де є місце. На той час у Союзі були три кафедри класичної філології. Ленінград працював на себе і на Прибалтику, Москва працювала переважно на себе, а Львів – на Україну, Далекий Схід, глибину Росії. У Грузії у якийсь період була підготовка з класичної філології, в якийсь період – ні, там працювали на себе. У Чернівцях звільнялося два місця (там був професор Широков зі своєю дружиною), і Кобів знав, що ті два місця звільняються. Щоб ми туди поїхали, треба було, щоб прийшло іменне запрошення. Він листовно домовлявся з університетом у Чернівцях, що пришле двох випускників, щоби на нас подивилися: якщо ми їм підходимо, то щоб через міністерство запросили до себе на роботу. Я із Шарипкіним їздили у Чернівці, ходили на кафедру. Професор Карпенко був тоді завідувачем кафедри загального мовознавства (латиністи там – на кафедрі загального мовознавства). Все спрацювало: прийшло запрошення з міністерства, щоб до Чернівців прислати Лопушанську і Шарипкіна. Кобів розпорядився так: Баранов – у Бєльці, Оленяк – у Вінницю, Лесько – у якесь медучилище, не знаю точно; й не пам’ятаю, куди саме Трачук. Це було за тиждень чи два до того, як відбувався офіційний розподіл у ректораті. У Дзеркальному залі сиділа велика комісія, і в якийсь день філологи-класики туди заходили й за алфавітом підписували, що згодні. За порядком: Баранов підписує, що йому належиться, дійшло до Лопушанської – підписую “Чернівці”. Буква “С” швидше, ніж буква “Ш”, тому іде Смотрич (а відповіді про аспірантуру на той час не було) і… підписує “Чернівці”. Якщо є Чернівці, то чому не поїхати у Чернівці? Коли прийшов Шарипкін, варіанту Чернівців уже не було. Не пам’ятаю, що він тоді підписав, можливо, той варіант з посадою лаборанта, який там був зазначений. Смотрич сказав, що підмітати кафедру не буде. В результаті я зі Смотричем поїхали на роботу у Чернівці.

 

Я приїхала у Чернівці на кафедру загального мовознавства, у перший рік ніхто не заставляв займатися наукою. Смотрич працював у Чернівцях тільки до місяця травня. Я не хотіла би розказувати про причини, чому він звідти пішов. Шарипкін туди уже не приїжджав, у нас взяли ще одну старшу пані. 

 

Коли я працювала уже другий рік, Юрій Олександрович Карпенко, дуже відомий ономаст (тоді наукова робота на кафедрах мала бути комплексною, кафедра загального мовознавства у Чернівцях займалася ономастикою), сказав, що треба визначатися з науковою роботою: “Кафедра займається ономастикою, і Ви маєте думати про тему цього напрямку”. Він керував дисертаціями з ономастики, тоді кандидатів наук не було багато. Я почала впиратися, що не для того п’ять років вчила греку і латину, щоб тепер про них зовсім забути. Карпенко сказав: “Думайте, що робити, але мусить бути ономастика”. Я зробила кілька виступів на конференціях про адаптацію грецьких імен в українській мові. Але треба було обрати тему дисертації, і я з Карпенком зупинилися на антропонімії у творах Гомера. Ви напевно собі зовсім не уявляєте, як тоді робилася наука. Не знаю, як було у фізиків, математиків, істориків, але добре знаю, як наука робилася у філологів. Коли, наприклад, йшлося про антропонімію у творах Гомера, то потрібно було брати Гомерівські тексти, виписувати кожну власну особову назву у контексті, щоб зрозуміти, про що там йдеться, а далі думати, яку та назва виконує функцію, які є варіанти і все інше. У мене донині зберігаються сотні, якщо не тисячі, карток (це все треба розписувати на картках, потім класифікувати, роздумувати, опрацьовувати літературу).

 

На щастя, літератури у Чернівцях було багато, бо там є серйозна бібліотека. Література – переважно німецькою, польською мовою. Це те, що мені давалося до опрацювання. Були різного типу словники. Я зібрала матеріал десь за два роки. Карпенко не дуже цікавився, як я це робила. Тим часом я вийшла заміж. Мій чоловік, який не мав відношення до класичної філології, але пропрацював сім років у пані Гумецької в Академії наук у Львові, дуже добре знав, що таке карткування, і як філологи роблять науку, багато мені помагав. Коли був зібраний і більш-менш опрацьований матеріал, опрацьована література, треба було думати про план дисертації. Плану дисертації сама придумати не могла. Тим часом Карпенко покинув Чернівці й поїхав до Одеси, залишивши собі керування роботами з російської й української ономастики, а про мене взагалі забув. Я залишилася без керівника. Можна було й самостійно зробити, але коли справа дійде до захисту, мусить бути науковий керівник. Я з чоловіком почали думати над тим. Почала з того, що поїхала на кафедру класичної філології. До речі, у себе знайшла п’ять чи шість листів від Кобова, з яким листувалася після того, як закінчила університет. На кафедрі повідомила, що маю тему, зібраний матеріал й запитала, чи хтось погодиться керувати такою роботою. Люди, які компетентні у цій справі, там були, однак мені відповіли: “А чого Ви не у нас брали тему? Якби Ви тему взяли у нас, то ясно, що був би керівник”. Мені тоді стало трохи образливо за свою кафедру класичної філології. Далі – звернулася до професора Білецького, який був і мовознавцем, і класичним філологом. Я з чоловіком поїхали до нього, домовившись про зустріч (домовитись про зустріч було непросто). Він нас зустрів, я йому приблизно розказала, над чим працюю, що вже зроблено, і що я від нього хочу. Він сказав мені: “Знаєте, це все дуже цікаво!” Чому я ще була у цій роботі так зацікавлена? Коли я виступала на Всесоюзній конференції з антропоніміки у Москві з темою про назви у Гомера, то російська професура, один професор з Тбілісі й ономаст з Москви Суперанська дуже зацікавилися. Вони не мали поняття, що у давньогрецькій мові є щось таке, як і у старослов’янській. Їм було дуже цікаво, особливо, якщо у дослідженні зробити порівняння. Тому я хотіла то діло довершити. Але Білецький мені сказав: “Знаєте, щоби досліджувати антропонімію Гомера, треба спочатку вивчити Гомерівське питання. Ним займаються вже невідомо скільки часу, і ніхто толком ні до якого висновку не прийшов. Я Вам порекомендував би почитати літературу”. І знімає мені з полиці одну книжку, іншу, французькою, англійською мовами. Тих книжок у бібліотеці немає, позичити їх мені він не пропонував. Зрештою, читати мені ці томи по-англійськи, по-французьки… З німецькою ще, може, дала би раду. Каже: “Ви подумайте і тоді зі мною зв’яжетесь”. Коли я з Дмитром пішли, я гірко розплакалась і сказала, що з тим просто собі раду не дам. Двоє дітей, і те, і се. Навіть якщо завершити роботу самостійно і домовитися, щоб хтось погодився підписатися керівником роботи, то все одно автореферат дійде до Білецького, й він, згадавши ту роботу, “заріже” її. А тут завершувався термін подачі дисертації. Я ж не була членом партії. Але на відкритих партійних зборах, коли завершувався термін підготовки дисертації, таке могли влаштувати, що не дай Бог. Я запанікувала, кажу до чоловіка: “Дмитре, кінець з моєю класичною філологією, ти мені поможеш з українською”. Ще такий інтересний факт: коли я починала роботу й казала Карпенкові, що я хочу мати справу з грекою і латиною (бо ж недаром п’ять років вчилася), він мені сказав такі слова: “Знаєте, грека і латина – то добре, але Ви дисертації з тим не зробите. Ви будете старенькою згорбленою бабусею, а дисертації у Вас з класичної філології не буде”. Тому я, щоб не залишитися без дисертації старенькою згорбленою бабусею, переключилася на антропоніміку Бойківщини. У мене було дуже серйозне наукове підґрунтя, тому що я перечитала масу літератури з ономастики і німецькою, і польською мовою, готуючись до попередньої теми. Я те все знала, і попросилася до професора Чучки з Ужгорода, щоб був моїм керівником. Ми з ним дуже гарно працювали, він мене вчив української ономастики, але багато вчився у мене і був теж дуже задоволений. Так я стала українським ономастом (тепер треба казати – ономасткою, хоч мені це не подобається). Принаймні в Україні всі, хто займається ономастикою, про мене і про мою роботу знають. 

 

А як класичний філолог, я залишилася на рівні викладача латинської мови. Робота мені подобалася, я любила студентів, студенти любили мене, про що свідчить те, що тепер до мене у Фейсбук постійно просяться студенти. Це значить, що вони не мають до мене якихось претензій. Я ніколи ні в кого не йшла на поводку. Ті останні роки, вже у Тернополі (з 1993 року я в Тернополі), годин мало, мамИ студентів в Італії, гроші є, мама може приходити й тикати п’ятдесят доларів у долоню: “Поставте моїй дочці екзамен”. – “Жіночко, а чого Ваша донька не вчиться?” Розуміється, у нас з чоловіком був принцип: ніколи нічого не брати і ніколи нікого не слухати, бо було у нас тут багато посередників. Якщо я тепер іду вулицею і зустрічаю когось, хто мені каже: “Ганно Євгенівно, добрий день!”, – це радісно. Хоч я вчила один семестр, пам’ятає, що я – Ганна Євгенівна. Я можу сказати: “Вибачте, я Вас не пам’ятаю”. – “Як Ви мене не пам’ятаєте? Я у Вас сім разів складав залік”. Якщо йому після того захотілося до мене підійти, то це для мене велика нагорода за мою роботу. Бо він зрозумів, що мусить вивчити хоч пару прислів’їв й елементи граматики, щоб мати той залік. Так що я не шкодую, що закінчила класичну філологію, бо нормально працювала.

 

– Розкажіть більше про постать Михайла Йосиповича Білика. Якими були відносини у домі, сім’ї? Як виглядало робоче місце, де працював М. Й. Білик у своєму помешканні? Пам’ятаєте, хто з друзів, знайомих науковця приходив у дім? Чи приходили студенти? Як Ви підтримували контакти зі сім’єю М. Й. Білика після того, як у 1963 р. переїхали у Чернівці?

 

– Михайло Білик для мене – не тільки український філолог-класик, вчений, спеціаліст, перекладач, а передусім близький родич, людина, яка разом зі своєю дружиною і дочкою відіграли важливу роль у моєму вихованні, навчанні, становленні. Про Білика, як ученого, можна прочитати в енциклопедіях, Вікіпедії, у спогадах учнів, наприклад, Содомори. На жаль, офіційні біографічні дані майже не дають відомостей про родину. Михайло Білик народився в селі Верчани. Його батьки – селяни, тато – Йосип, мама – Олена. Верчани – село біля Стрия. Вчився у Стрийській гімназії, у Львівському університеті, а потім – у Відні. До війни працював у Стрию, Лодзі, Холмі. На деякий час, дуже любив про це згадувати, був запрошений на педагогічну працю до Варшави для піднесення рівня навчання класичної філології у школах столиці. Коштом держави разом з іншими найкращими польськими учителями відвідав Італію і Грецію. Крім Михайла, у сім’ї було ще троє дітей: брат Олекса, сестри Рузя і Явдоха. Явдоха – мама мого тата Дмитра, якого я не знаю, бо він загинув, коли мені був один рочок. Таким чином, Михайло Білик виявився для мене двоюрідним дідом (не знаю, чи є таке поняття, як термін спорідненості, в українській мові, я так це для себе визначила). Про ці конкретні родинні стосунки я довідалася вже у більш-менш дорослому віці. А тоді, коли Білики появилися у нашій сім’ї (чи я – у їхній сім’ї), я була у шостому-сьомому класі, мама мені просто сказала, що то – дзядзьо, його дружина – бабця, а дочка – тета (так у нас називали дідуся, бабусю і тітку). Думаю, що вам такі галицькі терміни спорідненості теж відомі. У післявоєнні роки Білик із дружиною і дочкою жили у Львові. З 1946 року працював на кафедрі класичної філології, кілька років завідував кафедрою. Був, про це дуже детально пише Содомора, під пильним оком тодішньої влади. Де б не жив і в який би час не жив, був переконаним патріотом України. Це він сам казав: “Я працював за німців, але не для німців”. Рідний син Білика Івась пропав безвісти у роки війни. А син сестри, мій тато Яців, активний діяч ОУН, арештований, як я вже розказувала, у 1941 році за виступ проти знищення людей у Львові, загинув в Освенцимі. Портрети сина Івася і мого тата весь час висіли на стіні над бюрком Білика.

 

Я увійшла в родину Біликів десь у шостому чи сьомому класі. Ми жили у Креховичах, тато працював учителем. Заїхала до нас його дочка тітка Оленка (звідки вони довідалися, де мене шукати, я не знаю). Не знаю, про що говорили мама з тіткою, я була мала, мене не дуже допускали до тих бесід, щоб я десь комусь про щось не розказала. Тітка запропонувала мені поїхати до Львова. З цього часу один місяць влітку і десять днів взимку на шкільних канікулах я проводила в них. Тоді вони жили на вулиці Данила Галицького. Тої квартири на вулиці Данила Галицького я не пам’ятаю. Тоді з ними ще жила мама бабці – їмость (батько бабці о. Бордун був священником у Бережанах, коло Стрия, а потім у Тур’ї Великій). Старенькій їмості, я добре пам’ятаю, було десь вісімдесят років. Вона без окулярів робила дуже гарні ручні роботи.

 

Займалася мною тітка. Не можу сказати, що дзядзьо проявляв якийсь інтерес до мене, як до внучки, але коли не було кому піти зі мною у кіно, то йшов він, коли їхав відпочивати на Комсомольське озеро, то брав і мене зі собою, щоб я там таляпалася у воді. Тобто це були гарні роки, бо були канікули, забава, і мене нічого не обходило. Кожного разу я поверталася додому з якимось серйозним подарунком: купували то відріз на пальто чи сукенку, то зимові чоботи. Серйозні речі, бо ми тоді важко жили, у тата було ще двоє менших дітей.

 

Життя моє змінилося, коли я була у десятому класі. Білик тоді (не пам’ятаю, чи сам, чи з жінкою) інколи їздив відпочивати в Осмолоду. Це місцевість у передгір’ях Карпат (якраз від нашого села Креховичі був поворот на Рожнятів, Перегінське, а далі – Осмолода, поруч – Підлюте, колишня резиденція митрополита, пізніше – наших партійних діячів). Знаю, що влітку Білик і тітка Оленка туди їздили. Якось (я тоді була у десятому класі), Білик приїхав до нас у Креховичі. Про що вони балакали з мамою, тіткою і татом, я не знаю, але мене поставили перед фактом, що я маю вступати на класичну філологію. Для мене то була трагедія. Я не любила мов, любила математику, креслення. Але була поставлена перед фактом. Я не мала права щось сказати, бо розуміла, що тато, учитель (а крім мене було ще двоє його дітей, набагато менших, мама не могла працювати, бо не мала документів), щоб утримувати сім’ю, робив фотографії (єдиний чоловік, який мав фотоапарат у селі), щось різьбив. Словом, важко було. Білик сказав так: “Якщо вона йде на класичну філологію, то п’ять років живе у мене на повному утриманні”. Я вибору не мала, згодилася. І на п’ять років опинилася у Білика, як член сім’ї. Правда, офіційно не як Біликова родичка. Якби стало відомо, що я – внучка його сестри, а мій тато, його племінник, – Яців, то ясно, що ні Білик не працював би в університеті, ні мій другий тато не працював би у школі. Тому мене представили всім колегам, друзям, знайомим, родичам як родичку бабці. І я собі вчилася. 

 

Перші два роки було дуже непросто, я сиділа над словниками, сльози капали, але помалу звикла. Я тоді не задумувалася, що спонукало Білика до такого вчинку. Як тепер розумію, це вчинок героїчний і небезпечний, вчинок милосердя. Чомусь я навіть тітку про це не запитала, коли вона жила. Я не думала про те, чи були задоволені жінка і дочка, що появилася ще одна людина в хаті, яку годують і все інше.

 

Я не шкодую, хоч було дуже тяжко, що опинилася на класичній філології, тому що мені потім подобалася моя професія – викладати у вузі латинську мову. Коли я тепер, уже в дорослому віці, замислююся, чому Білик саме мене так хотів бачити філологом-класиком, то думаю… По-перше, в нього було багато племінників, але тільки я опинилася без тата, в інших були рідні живі батьки. По-друге, може, він справді хотів мене скерувати саме на класичну філологію, не маючи своїх онуків, щоб хтось залишився свого роду спадкоємцем його справи.

 

Яким сім’янином був Білик? Як виглядало щоденне життя родини? Про що говорили, як святкували, відпочивали, якими були традиції? Коли я вчилася, вони жили на вулиці Кутузова (тепер вулиця Тарнавського). Помешкання: довгий коридор, вікна двох кімнат виходили на вулицю Кутузова, темні, заґратовані, це був перший поверх, вікна ще однієї кімнати і кухні – у протилежний бік, до сонця, були не на партері, бо знизу була якась квартира (вулиця знаходилася на схилі). Білик мав свій кабінет, де були масивний стіл, покритий зеленим сукном, зверху – скло, стелажі вздовж всієї стіни, шафа, ліжко, де він спав. У кімнатах були печі, паркет. Я до того часу жила в селі, в селянській хаті з батьками. Це було гарне помешкання. Тітка мала окрему свою кімнату (з вікнами до сонця), я з бабцею спали у кімнаті, яка, мабуть, до мого приїзду, була просто вітальнею, а тоді перетворилася на вітальню зі спальнею. У ній були масивні меблі з чорного дерева, величезний стіл, креденс (тепер називається: “сервант”). Щодо посуду, також давнього, то срібні келішки для горілки – на високій ніжці, сам келішок мацюпенький, як наперсток. Так пили тоді горілку, з таких маленьких келішків. Була стародавня скриня (куфер). Ліжко бабці і моя тахта були накриті вишиваними покривалами (капами). Була вишивана портьєра, на домотканому полотні, з чорно-червоним узором. Стилізовано зроблена кімната. Кухня була не дуже велика, мабуть, там був стіл і все, що потрібно, але сніданок, обід і вечеря ніколи на кухні не були. Для цього була їдальня, де снідали всі разом, кожен мав своє місце: дзядзьо сидів на чільному місці, напроти входу з коридору, бабця – з протилежного боку, тітка – по праву руку від діда, я – по ліву руку. Сніданок був скромним. Білик був доцентом, тітка працювала інженером, зарплату мала невисоку, і я була в родині, бабця не працювала (вона закінчила учительську семінарію, але, мабуть, ще з тих польських часів не було прийнято, щоб пані професорова працювала, вона займалася домом). На сніданок – якісь канапки, хліб з маслом, часом твердий сир, кусок ковбаски, кава з молоком. Обід – перше, друге, міг бути компот. Бабця ходила на базар, часто купувала рубці (для страви, яка у галичан називалася “флячки”). Це було дешевше, ніж м’ясо. На вечерю – те, що залишалося з обіду, й обов’язково квасне молоко. У дзядзя була ще своя особливість: і після сніданку, і після обіду, і після вечері він пив чай з дзюравца (звіробою). Не знаю, чи мав проблеми зі шлунком; казав, що чай може бути без обіду чи сніданку, але сніданок чи обід без чаю – ні.

 

За столом часто згадував про своє навчання, найчастіше – про поїздки у Грецію і Рим. Любив розказувати про те, як він працював у Польщі, як за Польщі серйозно ставилися до класики, латинської мови. Ми мали можливість усі разом снідати, можливо, тітка швидше йшла. Заняття тоді починалися в університеті пів десятої. Рано вставали і снідали за одним столом. Обідали тільки тоді, коли вже я приходила із занять, і дзядзьо приходив з роботи.

 

Білик ходив гуляти. Тоді, коли я у них жила, він любив їздити на Кайзервальд, часом ходив ближче – на Погулянку, бо це порівняно було недалеко від вулиці Кутузова. Носив із собою маленький стільчик, у нього були хворі ноги (кожного вечора бабця йому розмотувала бинт, а зранку, перед тим, як він йшов на роботу, – забинтовувала ноги). Стільчик – триніжок, зі шкірою зверху, який складався. Міг скласти, кинути собі у якусь сіточку й нести з собою, щоб мати де посидіти. Я не пам’ятаю, чи він, коли я в них жила, кудись їздив на канікулах, під час своєї відпустки. Раніше їздив в Осмолоду.

 

Щодо святкування, то святкували іменини Михайла у листопаді, іменини бабці Марії на другий день Різдва. Я мала свій обов’язок: восени дідові треба було подарувати хризантему у вазонку, а бабці – альпійську фіалку (цикламен) у вазонку. В гості приходили родичі: братовá бабці Оленка Бордун, чоловік якої загинув, тітка Даруся з чоловіком й дочкою (також родина бабці). Приходили Оліщуки, батьки Роксоляни, яка згодом вчилася на класичній філології, Валентина Семенівна Черняк (працювала на філологічному факультеті) й Ангеліна Василівна Кабайда. Це були близькі подруги тітки Оленки і на таких родинних святах вони завжди бували. Черняк Валентина Семенівна завжди вміла гарно привітати, була дуже інтересною особистістю. Оліщук дуже гарно співав. На Різдво завжди колядували. Якихось інших свят не пам’ятаю. Свята вечеря була завжди, свячене яйце (де його брали у ті радянські часи, не знаю) на Великдень було. Заходила до них Ольга Дучимінська, українська культурно-освітня діячка, організаторка жіночого руху у Галичині, близька знайома Кобилянської, Кобринської, Кисілевської. Вона вже була старша, відбула Сибір, після повернення з Сибіру (в неї конфіскували майно і квартиру) не мала де жити. Часто жила у знайомих письменників, іноді заходила до Біликів, тоді я з нею познайомилася. Чи приходили студенти? Коли я була на першому курсі, добре пам’ятаю, що приходив Содомора, писав дипломну роботу у діда. Може, ще хтось зі студентів. Білик часто згадував студентів попередніх курсів, тих, які вчилися після війни, зокрема Мілясевича, який потім працював у Рівному. Щодо інших студентів, то не пам’ятаю, щоб я з ними перетиналася. Про спілкування Білика зі своєю родиною теж не знаю. У ті часи він у Верчани уже не їздив. Підтримував багатьох племінників. До нього приходив Михайло Білик, який вчився на географічному факультеті, потім працював у Львові, приходили племінниці. Михайло у ті часи свято вірив, що я – родичка дружини Білика. З іншими племінницями, які інколи приїжджали, мені просто не давали перетнутися, щоб вони не впізнали мене (бо знали мого тата, а я була дуже подібна до тата), щоб не здогадалися, хто я така. Білики боялися, мабуть, щоб не нашкодити ні мені, ні собі. 

 

Домашнім господарством я не займалася. Хіба могла поприбирати, поглянцувати паркетну підлогу. До кухні мене бабця не залучала. Моїм культурним розвитком займалася тітка: вчила мене грати на піаніно, читати по-французьки, водила мене на вистави, в театр імені Заньковецької, на Шевченківські концерти, в оперний театр. Взимку я з нею ходили на лижі, влітку – на прогулянки. Вона мене сприймала гарно. 

 

Щодо ролі самого Білика, то до мого навчання він зовсім не втручався. За весь час я жодного разу не просила допомогти з домашнім завданням, яке я не могла зробити, бо було важко, наприклад, перекласти складні речення, і він сам до того не підходив. У моєму розпорядженні були словники, вся література, яка в нього була, але до курсових, дипломної роботи він не мав ніякого відношення. Звісно, я мусила бути відмінницею. Коли на іспиті з політекономії епохи соціалізму (такий предмет читався, мабуть, на четвертому курсі) я отримала четвірку (єдиний раз, коли в мене була четвірка), то він заставив мене перескладати. Не знаю, чому йому так залежало на цьому. Диплом я писала у Лур’є, екзамени з грецької і латинської мов я склала також на п’ять, а про історію КПРС вже вам казала. Він дбав і про те, щоб я вчила не тільки те, що треба вчити згідно з програмою. Він порекомендував мені вчити англійську мову. У той час тітка мала приватного учителя. Вона знала німецьку і французьку мови. Пізніше працювала референтом на кафедрі у політехнічному інституті, і до її обов’язків входило читати іноземні журнали по тій темі, якою кафедра займалася. Німецьку і французьку вона знала добре, а англійську мусила вчити. Дід вирішив, що мені теж не зашкодить. Рік чи півтора той пан приходив і до мене. Тоді з розмовною мовою було складно, бо ніхто у тому ніякої потреби не бачив, але коли ми були на практиці з німецької мови, то я вела уроки і з англійської мови у п’ятому і шостому класах. Я собі дала раду і з тим, що мені треба було прочитати англійською для підготовки дипломної роботи.

 

Крім того, Білик вчив мене жити, чи як це сказати. Стипендію я мала один раз звичайну, потім – підвищену. Не пам’ятаю, яку суму я мала право собі залишити на цукерки, кіно і трамвай, але решту – покласти у банк. Казав: “Ти підеш на роботу, і тобі знадобляться гроші”. Тобто, я навіть своїми власними грошима не могла розпоряджатися, як хотіла. Зате, коли поїхала згодом на роботу в Чернівці, купила до своєї кімнати в гуртожитку меблі. Годувати – мене годували. Я не тільки їла у них, а мусила ще й брати бутерброд на заняття, це було обов’язково. Серйозні речі для одягу мені купували, тато з мамою щось могли купувати, й на той час ми мали якусь допомогу ще від далеких родичів з Америки.

 

Щодо мого відпочинку, то я після другого курсу на двадцять один день поїхала відпочивати у спортивний табір, який був тоді в Карпатах, чотирнадцять карбованців коштувала путівка. Але коли після четвертого курсу (ми тоді їхали на практику в Крим, на розкопки, університет платив гроші) я мала можливість взяти путівку за тих самих чотирнадцять рублів і поїхати в спортивний табір політехнічного інституту в Ялту, Білик не дозволив: “А чого тобі туди їхати? Щоб потім перехвалюватися, що була в Криму?” Не знаю, які були мотиви. Я вважала, що дорóга мені і так оплачена, бо я ж їхала на практику, і могла там просто залишитися. Додому я їздила тільки на жовтневі, травневі вихідні дні й на канікулах. Ми тоді вчилися по суботах. На Великдень, як правило, завжди був якийсь недільник. Коли на Різдво між екзаменами два дні виявились вільними, я могла поїхати на Святий вечір додому (зі Львова до Крехович трохи далеко), то вважалося, що шкода часу, бо треба вчитися, треба працювати, іде сесія, і тут теж є Свята вечеря. Так що у цьому відношенні я була якимось чином залежна. Щодо друзів, вечірок і забав, то це було трохи складно. У мене був двоюрідний брат, з яким я спілкувалася, були знайомі з давніх шкільних часів. Я могла з ними зустрічатися, ходити. Але деякі інші мої друзі у родині Біликів не сприймалися. Однак, коли я, вже працюючи в Чернівцях, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром Бучком, який на той час працював звичайним лаборантом в Академії наук під керівництвом пані Гумецької (виявилося, що там бухгалтером працювала братова бабці, і Білики щось про Дмитра, мабуть, знали; а я думала, що познайомилася з ним випадково, він приїжджав у Чернівці у справах), і коли потім я приїхала до Львова, так би мовити, на перше побачення, то всі були такі щасливі! Білик був дуже задоволений. Скакали біля нього, як біля розбитого яйця. Коли через рік ми вирішили одружитися, Білик пропонував кімнату. У них не було зайвого місця, тітка мала свою кімнату, була велика так звана “їдальня”, в якій було моє і бабцине ліжка. Білик мав свій кабінет з ліжком. Все одно сказав: “Одну кімнату я вам відступаю. Нехай Дмитро шукає роботу, і ти будеш у Львові”. Дмитро шукав роботу, але я сказала Дмитрові, що маю окрему кімнату в гуртожитку у Чернівцях, ні від кого не залежу. Я розуміла, що знову попаду в залежність, не матиму свободи. Тому сказала Дмитрові, що назад до Львова не поїду. Дмитро не дуже міг то зрозуміти, бо Львів є Львів. Але потім зрозумів. Таким чином, все стало на своє місце. Коли ми одружувалися, то наше весілля у Львові організувала родина Біликів. Весілля було невелике, тільки найближча родина, гостина була у хаті, але все – за рахунок Білика. Це теж серйозний крок. Я і донині не знаю, які мотиви були у нього. Патріотизм, просто доброчинність, зберегти собі внучку – класичного філолога? Не знаю. 

 

Якщо все підсумувати, то дитинство у родині Біликів й відносини з Біликом були хоч і непростими, але прекрасними. Студентські роки були тяжкі, бо не було свободи дій, а молодій людині хочеться свободи. Я чекала на закінчення університету. Тепер цю ситуацію оцінюю по-іншому. Я розумію, наскільки це було і небезпечно, і непросто з матеріального боку для нього і родини. Мені тепер, правду кажучи, стидно і совісно перед собою, що за їхнього життя я не зуміла їм належним чином подякувати. Тоді мені це здавалося само собою зрозумілим. Але щоб вони відчули мою вдячність… То хіба десь тепер в інших світах, може, чують, що я дуже добре зрозуміла, що моє життя могло бути зовсім інакшим, якби не родина Біликів, якби не Михайло Йосипович.

 

– Ганно Євгенівно, Ви розповідали про бібліотеку, яка була Вам передана. В контексті бібліотеки хотів ще запитати про літературу, яку Ви читали під час навчання. Це були книжки з класичної філології, інша література?

 

– Я мала доступ до Біликової бібліотеки, читала лише те, що мусила читати – твори з грецької і римської літератури, в перекладах на українську, російську чи польську мови. Польську мову я ще в школі почала вивчати, і коли жила у Біликів (тітка дуже любила читати польські кримінали, а я – з нею), то вже добре її знала. Я не мала великого бажання щось читати з класичної філології, античної літератури я не любила. У бібліотеці Біликів була й зарубіжна класична література. Студенти класичної філології, на жаль, не мали курсу зарубіжної літератури. У нас спочатку була антична література для всього курсу, а потім студенти німецького, англійського, французького відділень вчили зарубіжну літературу, а ми в той самий час, коли в них були ці пари, вчили окремо грецьку і окремо римську літературу. Я знала, що вони вже читають твори Золя, Ремарка, і теж брала читати те, що у них було. Вже після смерті Білика тітка мені віддала все те, що стосується класичної філології, інше, мабуть, залишилося вдома. Всі книжки Білика були ним підписані. Кожна книжка підписана: “Білик”. А якщо книжка була у когось придбана, то було про це написано, наприклад, “Куплено у Мушака”.

 

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Роман Іваничук. Спогади зі студентських років


– Я народився 1929 року, 27 травня, в селі Трач, нині Косівського району (тоді – Коломийський район). То за Прутом, таке глухе, віддалене, вже в горах, село. Там кінчається Покуття, починаються Карпати. Там батько працював сільським вчителем.

 

– Як прізвище, по батькові?

 

– Іваничук Іван Миколайович. Там я закінчив початкову освіту – чотири класи, а потім пішов вчитися в Коломию. Якраз тоді відкрилася гімназія (то вже під час німецької окупації). Я провчився три роки в гімназії. Після того, як прийшла радянська влада (вже в 1944-ому році, вже закінчилася війна), відкрилася середня школа № 1 у Коломиї, і я поступив у восьмий клас.

 

– Хто була Ваша мама?

 

– Мама Марія була родом із Микитинець. Вона не закінчила учительську семінарію, бо вийшла заміж у сімнадцять років за мого батька і вже народжувала дітей, була домогосподаркою. За перших більшовиків вона два роки працювала вчителькою, але більше не працювала.

 

У 1947-ому році я закінчив середню школу № 1 у Коломиї й відразу виїхав. То були часи дуже такі… Мій брат був в УПА, його спіймали, посадили. І ми сиділи, так сказати, на сухарях, чекали депортації у Сибір. Тому батько хотів так дітей порозсувати, казав: «Як ми, старі, вже поїдемо, то хоч ви, діти, десь залишіться, десь перебудьте той час. Так вічно не буде». Брат вже сидів у Воркуті, у концтаборі, а сестру батько десь влаштував у сусідньому селі на вчительську роботу (сестра старша від мене на п’ять років). А мені каже: «Їдь до Львова вчитися!» Я закінчив школу зі срібною медаллю, так що не треба було складати екзамени. Тато знав, що я маю сверблячку до писання, бо це було змалку, дуже змалку. Так, як в тої дитини, що малює, хоче малювати. А я хотів писати. Тато боявся того, бо час був такий: або славословіє Сталіну і партії, або в тюрму за писання. Було два виходи. І, власне, батько мав на мене ще такий вплив, що заборонив мені йти на філологію. І я пішов на геологію.

 

– То в якому році було?

 

– То було в 1947-му році. Я поступив на геологічний факультет, але був виключений. Я прийшов у вишиваній сорочці. Це декану страшенно не сподобалося. Деканом був Гіллер, єврей. Він якось мене спровокував, щоб я поїхав і виписався з Коломиї, бо я не був виписаний з Коломиї. І за той час, що я поїхав на три дні, він мене вичеркнув зі списку студентів. Я місяць походив на лекції, і мене виключили, я поїхав додому. І батько мене, юнака, який закінчив десять класів, влаштував на вчительську роботу. Тоді вчителів не було, вчителями працювали навіть з неповною середньою освітою, навіть з початковою освітою. Ну то я був такий вчений. Я пропрацював рік учителем. А тоді вже батька не питав і на ту саму медаль (вона два роки була чинна) поступив на філологію. Бо я знав, що то моє, я мушу вчитися на філології.

 

– На яких засадах відбувався вступ?

 

– Документи, заява й атестат з медаллю.

 

– Ви були із Західної України. Може, Вас більше перевіряли?

 

– Ні, про мене нічого не перевіряли. Я автобіографію написав, тільки не вказав, що мій брат сидить, взагалі брата не згадував. Це на мені потім відбилося. І я поступив на філологію, де був славний професор Денисюк, який дотепер працює на кафедрі (йому вже 76 років, старший від мене десь на п’ять років). Після війни по-різному було: той з фронту, той з лісу, а той зі школи.

 

– То вже в 1948 році Ви поступили?

 

– Так, в 1948-ому. Там був отой Грицюта. Він ще не був такий страшний, заядлий комсомолець. Був там Степанишин, тепер великий патріот, пише педагогічні статті (я йому нічого не кажу, не шкоджу). Він сам втік з УПА, затаївся, собі робив імідж. Страшним був комсомольцем, агресивним комсомольцем. Я з ним заївся. Він мені сказав, що ми разом закінчувати університет не будемо. І сталася причина – вбили Галана. Я навіть не знав, що є такий Галан. Тим не менше, мене прилучили до тих, хто був в тій групі, яка тероризувала Галана.

 

– Багато виключили?

 

– Мене одного виключили. В 1949-му році мене виключили з третього семестру. Я ще мав щастя в тому, що тоді ще не знали, що з тими виключеними робити. Потім всіх переарештували. А я ніби знав, що мені треба втікати, і я пішов у військкомат і зголосився в армію. Сказав, що я виключений з університету за аморальну поведінку і так далі. Вони не дуже то випитували – хочеш служити, то йди служи. І в 1950-ому, на весну, мене відправили в армію на Кавказ. І я там прослужив чотири роки. Як я тепер собі думаю, що якщо я б не служив там чотири роки, то не був би я лауреатом Шевченківської премії. Бо я там знайшов сліди Гулака. Потім написав на тому матеріалі свій роман «Четвертий вимір» про Гулака Миколу Івановича, керівника Кирило-Мефодіївського братства, за що мені дали Шевченківську премію. Але тоді я думав, що ті роки мені пропали: мої однокурсники позакінчували вже, коли я вернувся з армії – і той же Степанишин, і той же Грицюта. Сталін вже помер, і вони стали дуже прогресивні відразу – шістдесятники. Вони вже готувалися, перекабачувалися. Я їх не терпів і тоді. З Грицютою я мав таку розмову (не те, що я йому там погрожував, я не мав чим погрожувати), сказав йому: «Ти мені шепчеш одне, а тому шепчеш інше, а на зборах виступаєш ще інакше». І він поскаржився.

 

– Під час навчання якою мовою велося навчання?

 

– В нас на українському відділенні, звичайно, українською мовою. Але іноземна, зарубіжна література читалася російською, мовознавство читалося російською, але марксизм-ленінізм – українською.

 

– Яка була стипендія?

 

– Стипендія була двісті двадцять карбованців, тими старими грішми, підвищена – триста. Я вчився на підвищену стипендію.

 

– Вистачало тих грошей?

 

– Вистачало.

 

– Була якась плата за навчання?

 

– Плата за навчання була. Але коли я вже вернувся з армії (у мене батько вже до того часу помер), мене, сироту, звільнили від оплати за навчання, і я діставав стипендію. Мене поновили на другий курс. Ректором тоді був Лазаренко. За протекцією, так би мовити, Павличка, який тоді вже ставав відомим. Він пішов зі мною до ректора…

 

– Які відносини були зі студентами зі сходу?

 

– Знаєте, були нормальні. Це все брехня, що я там не вітався зі східняками. Багато моїх товаришів були і східняками, і волиняками. Йшлося про те, чи ти порядний, чи не порядний. Якщо був кар’єрист і видно було, що з першого курсу вже рвався до комсомолу, щоби пройти по тій партійній лінії у наукові сфери, то я тоді нюхом чув добре і з ним конфліктував. А так у мене були товариші зі сходу, і зараз є. І я ніколи тої різниці не робив.

 

– А чи була відчутною діяльність підпілля в університеті, наприклад: листівки, література?

 

– В університеті не було. Взагалі не було підпілля в університеті. Воно вже було знищене до того часу, як я вчився. Якщо воно було, то було ліквідоване ще десь в 1945 році. В той час, коли я вчився, не було. Але підпілля в горах, в лісах було до 1951-го року, навіть до 1953-го року.

 

– Я знаходив дані, що в університеті розповсюджувалися листівки.

 

– Були провокаційні. Один раз були провокаційні листівки. То не були підпільної організації. Просто розкидували, щоби звинуватити. Такий своєрідний «рейхстаг» – «От бачите! А хто це розкидав? Це ж західняки».

 

– А якими методами влада, адміністрація університету старалася контролювати студентське середовище?

 

– Був страшний контроль. Ми мали партприкріпленого до курсу, куратора, комсомольського прикріпленого. Партійний комітет нами цікавився. Це кожен був слідкований. Я навіть не знаю, як я три семестри закінчив. Бо в мене брат сидів. А потім то викрилося. То мене, так сказати, подвійно виключили з університету. Один раз ще хотіли помилувати, ще казали: «Може, він не винен», і так далі. А потім взяли біографічні дані з Коломиї – брат сидить, а я про це не сказав. Так що слідкували за кожним, де б не був. Ходив я на гаївки до церкви Св. Юра – це все було зафіксовано. Приходили до мене, я мешкав…

 

– Самі студенти слідкували?

 

– Так, сексоти серед студентів. І, може, були… вони ж невидимки були. Про деяких ми знали.

 

– Щодо марксизму-ленінізму. Як часто він…

 

– Це був основний предмет. Він забирав половину нашого часу. Це треба було знати.

 

– Скільки годин у семестрі?

 

– Я не пам’ятаю, скільки годин, але кілька разів на тиждень – лекції і семінари. Це ми тільки то і зубрили. На інші предмети навіть часу не залишалося. Як складав екзамен, то мусив скласти на п’ять, щоб мати стипендію. І старався як швидше забути ту лженауку.

 

– А чи заставляли, наприклад, студентів читати якісь лекції, коли вони в село їздили?

 

– Так, десь посилали. Я того уникнув.

 

– А яким чином уникали студенти?

 

– Не знаю, яким чином, чи уникали, чи мусили це робити. Бо я був виключений тоді, коли посилали. Потім, коли я повернувся з армії, уже не посилали. Після смерті Сталіна в 1953 році вже не посилали.

 

– Наскільки була відчутною вікова різниця між студентами?

 

– Ми були рівні. Наприклад, ми були приятелями з Денисюком Іваном Овксентійовичем, нинішнім професором. Сиділи весь час за одною партою, приятелювали. Він був на п’ять років старший від мене, повернувся з фронту, з пораненою рукою, інвалід.

 

– Яка найбільша була різниця у віці?

 

– П’ять років.

 

– А соціальні, може, були розходження? Переважно які діти вчилися?

 

– Переважно вчилися діти селян. Але були і діти партійних керівників, голів колгоспів. Були і діти вчителів. То був найвищий ранг у нас на українській філології. Діти вчителів – то та інтелігенція (як називали, «гнила»), за якою треба було стежити, бо має націоналістичні збочення.

 

– А які були побутові умови у студентів того часу?

 

– Я до виключення мав батька, батько мені ще допомагав, і я жив на квартирі. Батько платив за ту квартиру. Я мав нормальні умови для навчання, не голодував.

 

– Чи був відчутним голод 1946-1947-го рр.?

 

– 1946-ий я ще пережив у Коломиї. Тоді я вчився у дев’ятому класі, перейшов у десятий. Не голодував я аж так страшно – батько заробляв гроші, працюючи вчителем, і щось купував. А потім, коли я вернувся з армії, то жив у гуртожитку. Бо я не мав вже ніяких засобів, щоб проживати на квартирі. Маю гарне враження.

 

– А коли Ви поновили навчання? В якому році?

 

– 1953-го. Восени 1953-го, зразу через пів року після смерті Сталіна, після розстрілу Берії. То тоді було таке полегшення. Тих, кого повиключали і посадити в тюрму, повипускали і теж поновили в університеті. Але я не сидів.

 

– Як би Ви коротко могли охарактеризувати суспільну атмосферу у Львові під час Вашого навчання, відношення місцевих людей до радянських нововведень? Яким було Ваше враження, коли Ви приїхали із села до Львова?

 

– Село хотіло видати якнайбільше інтелігенції. І батьки, які були свідомі того, що вони мають робити, намагалися своїх дітей дати на навчання до вищих навчальних закладів. Різниці якоїсь між дітьми селян і дітьми містян я не відчував. Трошечки ми були бідніше одягнені, а вони – краще.

 

– А як вдягалися зі сходу студенти? Кажуть, що була різниця.

 

– Дуже велика різниця. Особливо дівчата. Бо по хлопцях, є штани…

 

– Військовий одяг переважно…

 

– Військовий одяг був. Я сам ходив після армії у гімнастерці, куплею підперезаний, бо не мав костюму. А дівчата зі сходу вже потім десь на п’ятому курсі почали причепурюватися: були дуже простенькі – якась там хустиночка, такі якісь несміливі. І їх, власне, найбільше залучали до тої комсомольської роботи. Мовляв, бачиш, як вони одягаються.

 

– А чому була така впевненість, що буде Третя світова війна в цей період?

 

– Не було впевненості, було очікування Третьої світової війни.

 

– Що сприяло цьому?

 

– Депортації, вбивства, страшне, що робилося. Горіли села. Вбивали і сільських людей, і партизанів. І їх усіх скидали штабелями біля сільрад, щоб їх впізнавали. Це було страшне. Люди чекали війни, щоб ця більшовицька система загинула. Найбільше було сподівань, що буде Третя світова війна, після виступу Черчилля у Фултоні у 1946-му році, коли він закликав народи світу проривати більшовицький блок.

 

– Коли це все зникло?

 

– Дуже швидко зникло. Всі побачили, що червона система непереможна, що вона дійшла аж до центру Європи, що її ніхто ніколи не знищить. Такий був занепад духу. І тоді одні, так сказати, зраджували своїм ідеям, а другі робили так за прикладом Валленрода: ішли у системи лояльно, у партію, у комсомол, щоб зберегти себе, здобути освіту і виховати дітей. То був теж свого роду тихий протест, бо іншого не могло бути. Але це частина така була тих валленродів, як я називаю. А більшість десь покорилися тому, що це вже неминучість, що це вже назавжди. Аж до 1960-их років.

 

– Коли Ви вже вдруге поновили навчання, більшість вже були комсомольці?

 

– Тоді всі були комсомольці. Не було студента, який би не був комсомольцем. Якщо він не хотів вступати в комсомол, то був виключений і все. Всі були комсомольцями.

 

– А яким був національний склад студентів?

 

– Я на українському відділі вчився, в нас всі були українці.

 

– А загалом?

 

– Особливо на геології, коли я поступав, були переважно росіяни. Українців була десь четвертина складу. На математичному читалося російською мовою. На українському відділі були українці.

 

– А кого б Ви позитивно виділили серед викладачів, коли Вас виключали, чи серед студентів? Хто заступився за Вас?

 

– З-поміж студентів за мене заступився Денисюк Іван Овксентійович. Єдиний заступився за мене. Його теж виключили після цього. Але через те, що він був інвалід Великої Вітчизняної війни, його поновили потім, як я вже був в армії. Він єдиний заступився – мав таку сміливість і честь. Всі проголосували за виключення – неможливо було інакше. Я їм не маю то за вину, бо тоді був терор. А з викладачів найбільше в пам’ять мені запав академік Возняк, який просто плакав, коли нас виключали з університету. Навіть мені докоряв: «Чого ти лізеш на рожен? Якщо ти любиш Україну, то повинен все зробити, щоб залишитися на ній. Коли тебе заарештують, то ти не будеш мати ніякої освіти. Що ти робиш?» То був він. А більше із викладачів – нікого.

 

– Тоді був проректор Брагінець…

 

– Він вже був тоді, коли я вернувся з армії.

 

– В архіві я, наприклад, знайшов такі дані, що було введено, щоб всі дипломні і курсові захищалися тільки українською мовою.

 

– Брагінець був позитивний чоловік, але я його не зазнав як керівника. Не знаю, хто був проректором, коли мене виключали. Тоді ректором був Савін. А коли я вернувся, проректором був Зашкільняк. Він викладав марксизм-ленінізм. Він не був з тих войовничих марксистів. І Лазаренко вже був. Лазаренко – світла особа: поновляв студентів, організовував всі ті акції, присвячені Маркіяну Шашкевичу, Шевченку. Лазаренко був геологом. Був єдиним ректором, якого я запам’ятав з того часу. Зараз ми маємо доброго ректора – Вакарчука. Паралель таку проводжу з незалежною державою. Він вміє працювати. Але тоді Лазаренкові було тяжко, за що він і постраждав.

 

– А які антирадянські дії мали найбільший розголос в період Вашого навчання?

 

– Вбивство Галана. А потім вбивство Костельника, який прийняв православ’я. То були примусові похорони, через все місто на цвинтар, зганяли студентів. Не можна було не піти на похорон Галана. Звичайно, він комуніст. Але на священника… Така атеїстична держава зганяла нас. Церковні хори супроводжували домовину. Бо він відмовився від греко-католицтва і за це заслужив. Хоча я теж вважаю Костельника тим Валленродом, який шукав виходу, щоби врятувати клір духовний, бо саджали в тюрми і знищували.

 

– А на які етапи Ви б могли поділити той післявоєнний час, коли була найбільша радянізація? Чи то так не можна сказати?

 

– Спочатку – до вбивства Галана.

 

– З 1944-го року.

 

– З 1944-го по 1949-ий або 1948-ий. Була така, так би мовити, вольниця. Студенти собі ходили на танці. Грав джаз «Не журись». Грали тих шлягерів львівських. Навіть десь стрілецькі пісні награвали. Ми ходити на ті танці, там закохувалися. Це щодо відпочинку. Ходили на гаївки, ходили на коляду. Ніхто за це нічого… Це все записувалося (потім нагадували вже), але не переслідувалося. Це вже потім розганяли коляду, розганяли гаївки. Це вже після вбивства Галана. Це був цей період. Потім, після вбивства Галана, – терор, аж до смерті Сталіна 1953-го року. І період після ХХ з’їзду, після розкриття злочинів Сталіна.

 

– Щодо смерті Сталіна, Берія, його цей виступ…

 

– Я тоді тут не був, служив в армії. Але Берія виступав, піднімав тих молодих поетів, Павличка і інших, що, мовляв, вас утискали. Провокатор він був. Слава Богу, що його знищили. А я був у армії тоді, коли помер Сталін. Слідом за тим і Берію посадили. І я вже знав, що буду вчитися. І тоді пішло полегшення. Почалося шістдесятництво. Аж до 1970-их років, коли почалися нові арешти нашої інтелігенції. Це вже етап передреволюційний, це була відкрита боротьба зі системою.

 

Чи були Ви особисто знайомі з підпільниками у студентському середовищі?

 

– З підпільниками – ні, а з політичними шістдесятниками. Це все були мої товариші: і Чорновіл, і Світличний, і Сверстюк. Я теж був занесений у той список на черговий арешт. Я знаю, бо той список бачив потім. Там був і Павличко, і Ліна Костенко, і я. Якби протривала радянська влада ще трохи, було б нове коло терору, яке готувалося за Андропова. Мало бути страшне третє коло.

 

Чи були дуже відчутні зміни з приходом радянської влади у культурному середовищі? Чи змінювалася культура, побут? Чи вони принесли щось інше? Як воно стикалося з тим, що було тут, на заході?

 

– Намагалися внести ті нові радянські звичаї, які не приймалися. Люди як святкували Різдво, так і святкували. Потаємно святкували, їли кутю потаємно в хаті. Святили паску або не святили, але ту паску завжди… От моя жінка, вчителька, і я, письменник, працівник редакції, завжди святкували це вдома і ніколи не афішували цього. А нові ті звичаї не приймалися. Вони були видумані, чужі, і їх народ не приймав. Це хіба було насильно.

 

Ці всі демонстрації…

 

– Це все насильно роблено. Воно було чуже. Це мусили виконувати, бо боялися. Але це ніхто не сприймав, хіба що ті старі роззявлені комсомолки 1930-их годов це все сприймали, а так – ніхто.

 

Як зростало населення Львова? Як Ви вважаєте, було більшість українців? Зі сходу оті заводи, те все перевели.

 

– Спочатку це було українське місто. Але воно зразу спорожніло. Ну, не спорожніло, а велику частину вивезли.

 

Були виселені зі Львова?

 

– Виселені зі Львова. Найкращі будинки зайняли російські колоністи, вони і донині там живуть. Це на Офіцерській, на Гвардійській і так далі.

 

В якому році відбувся злам у російський бік?

 

– Зразу. Вивози в Сибір почалися відразу у 1944-ому році, 1945-го, 1946-го. Відразу заселяли. А потім заводи розбудовували.

 

Індустріалізація також впливала…

 

– Аякже. Шантрапа російська, бомжі приїхали сюди. Всі боялися, їх ніхто не знав. Вони так і прижилися тут, але не перевиховалися. Вони й донині, уже старіють, не знають ні слова по-українськи говорити. Це якісь затяті тупі люди, ординці, які знали, що вони завойовують, і все має їм належати, що вони не мають абсолютно ніяких зобов’язань перед тою землею, в яку ввійшли.

 

Це ввело дисбаланс в культурне життя Львова?

 

– Не дуже відчутний. Львів якось поглинав це все. Львів залишався український, українськомовний. Тут можна було чути в чергах: «Москалю, стуль писок!» Це говорила якась міщанка, яка не боялася нічого. В черзі він щось качав права свої окупантські, і вона йому сказала: «Москалю, стуль писок!» Я сам чув. Я б того не сказав, бо мене б за то цапнули, а її… (сміється). Тут воно йшло до того, щоби зрусифікувати Львів. Це було завданням номер один радянської влади.

 

Як складалися відносини між студентами-поляками та іншими національностями?

 

– Я мав стосунки з двома поляками, які вчились зі мною в університеті. В нас були дуже дружні стосунки. І якихось розмов на національні теми у нас не було, ми це оминали. […] Ми мали нормальні стосунки.

 

– Якраз у той період, коли у 1949 році відбулося виключення, багато говорили про якийсь єврейський націоналізм, якогось Бермана з юридичного виключили. Чи Ви щось чули про це?

 

– То був останній захід Сталіна на знищення. Він вже з українцями розправився, тепер почали з євреями розправлятись. Шукали так званих космополітів. Дуже багато пересадили тоді євреїв, навіть розстрілювали. Лейба Квітко, єврейський письменник, який писав українською мовою, був розстріляний. Але Сталін помер, і всіх випустили. То була справа доношества однієї жінки, я забув її прізвище, яка написала донос, що вона знає, що жиди отруїли Горького, що вони таким займались. Тоді почалися репресії на євреїв. Це зачепило й університет, але я того не знаю, бо був в армії. Я вернувся з армії, коли Сталін помер, і того вже не було. […]

 

Ідеологічна радянізація була весь час. Русифікація нестримна почалася з кінця 1960-их років, коли вчителям російської мови підвищили зарплату, коли «шильди» на університеті переставили: зліва вже російський напис, а потім вже український. Мова викладів у вузах перейшла майже всюди на російську. Політехніка буквально на російську мову перейшла. Та русифікація у 1980-их роках була страшна, була наступальною.

 

– Русифікація та радянізація, фактично, мають спільні корені.

 

– Так, спільні. Радянізація – це коли нас виховували, хотіли виховувати у дусі ідей Леніна і комуністичної партії, але ми могли бути українцями. А потім – якщо ти є партійний, якщо ти є патріот Радянського Союзу, то повинен говорити російською мовою. І коли викликали в обком і зверталися до тебе по-російськи, а ти відповідав по-українськи, то казали: «А почему? Не знаешь русского языка, что ли?»

 

– На керівні посади призначали когось із заходу?

 

– Були Юхновський, Кучер.

 

– А у період 1944-1953-го років?

 

– Тоді так. Тоді і Крип’якевич працював, і Рудницький, і академік Возняк. А потім їх заставляли каятися за те, що вони писали до радянської влади. Вони залишалися на роботі, понижені у посадах.

 

– Не всі каялись. Наприклад, про Возняка читав…

 

– Возняк не каявся. Каявся Рудницький. Здається, Крип’якевич каявся. Того я не знаю точно. Вони лишалися далі працювати, але не мали перспективи росту. Їм давали спецкурси. Але Возняк залишався завідувачем кафедри до кінця свого життя.

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше

Тетяна Буйницька. Середовище філологів-германістів 1940-1970-их рр. Спогади про навчання, захист дисертації й керування факультетом


– Тетяно Олексіївно, чи могли б Ви розповісти про своїх батьків, ранні роки, як Ви обрали німецьку філологію, Львівський університет?

 

– Я не обрала німецьку філологію, а абсолютно випадково на неї попала. Я народилася в Житомирі, обласному місті, в родині юриста. Мій тато був адвокатом, працював багато років адвокатом в обласній юридичній консультації. Моя мама не працювала, поки тато був. Я дуже рано втратила тата – у дванадцять років. Тоді мамі прийшлося працювати. Вона мала освіту, була санітарним працівником, працювала в санстанції міста. Ми з мамою пережили окупацію Житомира, два роки з лишком. До війни я закінчила вісім класів. Під час окупації не було, звичайно, ніяких шкіл. Спочатку працював один будівельний технікум, єдиний в Житомирі, куди всі мої подруги поступили, хто хотів просто вчитися, хоч чимось займатися. В нас нічого не працювало, були закриті всі магазини, не працювали базари, не курсували гроші. Ми жили у світі, де нічого нема, де якось виживають люди. Але оскільки ми майже рік провчилися в технікумі (1941-ий, до весни 1942-го), то нам сказали прийти на геодезичну практику. І ми так почали перший день (на річці Тетерів, туди нас завів викладач) робити геодезичні виміри. А потім хтось підійшов до нашого викладача, і він нам каже: «Йдіть негайно всі додому. Більше, як вас будуть викликати на практику, не приходьте. Тому що тих, кому вже є сімнадцять років, німці завтра будуть вивозити на роботу в Німеччину». Мені не було, правда, сімнадцяти років, але я, звичайно, більше ніколи туди не пішла. Думаю, що мої товариші також не пішли. Знаю, що наші хлопці – їх було небагато (скільки їм було років – чи п’ятнадцять, чи шістнадцять, чи сімнадцять) – всі пішли в партизани. Так що я їх вже взагалі ніколи не побачила. У місто вони, може, повернулися, але я вже не бачила. Наша армія два рази звільняла Житомир. І коли перший раз наші прийшли, то німці, мені здається, кинули танковий полк з Африки. Тому вони знову ввірвалися у місто, а наша армія почала відступати. Моя мама не виносила вже тих бомбардувань, тої стрільби, в неї здали нерви. Я говорила: «Мама, сиди біля мене, нічого не станеться, бо зі мною нічого не станеться». І ми пішли з нашою армією в сторону Києва, назад. І так ми йшли, йшли по тих полях. Я одне поле ніколи не забуду. Там, видно, тільки-но бій був, і я наступила на якусь відірвану руку. Десь у якійсь хаті ми ночували. Добре, що ми з неї вийшли, сіли в окопчик біля хати, бо в ту хату попав танковий снаряд. Почало так горіти! Разом з нами там сидів дідок, господар цієї хати, і так по-філософськи нам говорив: «Так, якщо вітер повіє у ту сторону від нас, то той зруб (а то дерев’яна хата була) впаде не на нас, а якщо звідти – то впаде на нас». І ми дочекалися – таки впало не на нас. Правда, наша армія кинула в бій новий танковий полк. Ми бачили, як вона пішла вперед. Тряслась земля, але вона таки відігнала німців. І армія пішла вперед, і ми з нею знову прийшли в Житомир. Це вже був новий рік – 1944-ий. І я пішла, нарешті, в школу. Але оскільки я фактично два роки пропустила, то вирішила йти в десятий клас, а дев’ятий пропустити. Але у свою школу не можу з’явитись, бо мені скажуть: «Що це ти в десятий? А де твій дев’ятий клас?» І я пішла в іншу школу. Я пішла в сьому школу. В сьомій школі мій дядько був завучем. Він каже: «Ти то витримаєш, без дев’ятого класу?» Я кажу: «Витримаю!» Ну, я закінчила десятий клас. Але дуже пізно, бо з січня ми почали вчитися, – закінчила в кінці серпня. В мене все життя були прекрасні вчителі в школі – освічені, благородні. Я так багато завдячую моїй класній керівничці – Ксенії Григорівні Зберановській (російська мова й література). Яка то благородна людина була! Яка освічена! Вона, мабуть, навчила мене літератури на все життя і любові до літератури, до мови. Ну, я вважала, що література і мова – це не фах, це ж насолода – читати. Я за два роки окупації вичитала все, що було. Де в кого були домашні бібліотеки. Я вичитала всю французьку літературу в перекладі. Тому що в моєї хресної якраз була французька й англійська література в перекладі. Я все те повичитувала. Італійську, античну – що я тільки не читала. Не було що робити. Сиділа вдома і читала. Я рано навчилася читати – в чотири роки вже досить вільно читала.

 

Хочу сказати кілька слів про мого тата. Я – татова дочка. Хоч я втратила його у дванадцять років, але тато в мене, мабуть, заклав певні основи. Мій тато дуже добре знав французьку, латинську мови. Він закінчив Варшавський університет в 1916 році, працював потім адвокатом. Так мені завжди говорив: «Людина народилася для праці. Людина без праці не може існувати. В неї тоді пусте життя. Що її тоді буде приваблювати? Так що не лінуйся – все життя працюй! А до того ж, людина повинна ще обов’язково бути освіченою». Він щось так надіявся на нове життя.

 

Вернуся до 1944 року. Я поїхала до Києва поступати на навчання. Я була твердо впевнена, що буду інженером. У мене був блискучий вчитель фізики. Ми його просто обожнювали. Старша людина, яка захоплювала нас теорією фізики й практичними експериментами. У школі не було нічого, він з якихось уламків робив апарати. Школа була пуста, нічого в нас не було, зошитів не було, ми писали на обгортному папері. У мене була домова книга, незаповнена, яку мені дала мама. Олівців не було. Проте не було вже в нас війни. І це було таке щастя неописуєме, яке тепер ніхто не розуміє. Було байдуже, що ти не маєш хліба. Це був такий щасливий період мого життя! 1944-ий, 1945-ий. Поки я звикла, що я вже людина, бо в окупації ти – не людина, з тобою роблять, що хочуть. Отже, я поїхала до Києва. Але Київ звільнили значно раніше, і вже, в основному, закінчився прийом в інститут. В Політехнічному інституті, куди я хотіла поступати, вже не було місць. Єдиний факультет, який приймав, був цементний факультет. Але мішати цемент – того я не хочу, а в архітектурному інституті були ще місця. Я думаю: піду в архітектурний, вчитись мені все одно треба. Я пішла в архітектурний, здала документи. Вони з радістю прийняли, бо набору майже не було. Це був кінець серпня 1944-го року. Я в тітки (в мене там тітка була, моєї мами) переночувала, вночі майже не спала. Була дуже серйозною дівчиною. Думаю так, порівнюючи зараз моїх студентів – вони стали більш легковажні. Можливо, такий період життя був. Мене він зробив дорослою. Я подумала: який з мене архітектор? Я не орієнтуюся так добре в просторі, зовсім не вмію малювати. Який з мене архітектор? Це ж сором. Як я можу поступати? Я зранку пішла забирати документи. Мені сказали: «Зась! Ідіть до ректора». Я пішла до ректора, йому це все пояснила. Він слухав, вмовляв мене: «Але ж креслити Ви вмієте. Ось у Вас в атестаті п’ять стоїть за креслення. Будете в архітектурі». Я кажу: «Що, в конторі сидіти й чиєсь креслити? Ніколи в житті». Він так подивився і каже (по-російськи зі мною розмовляв): «Вы прекрасная девушка, но я Вас отпускаю».

 

Я вернулася в Житомир. У нас було тільки два інститути. Був Педагогічний, на який я категорично не хотіла поступати. «Викладачем і лікарем, – говорила своїй мамі, – я в житті не буду, це каторжна робота. І одна, і друга. Я такого не хочу. Я хочу щось творче!» Я вступила в Сільськогосподарський інститут на механічний факультет. Якби навчання почалося з математики та фізики, я, мабуть, і залишилася б. Бо я вирішила так (раніше я запитала в Київському інституті: «Якщо я закінчу перший рік, то я можу перевестись до вас на другий?» Вони кажуть: «Можеш, якщо буде різниця не більше трьох предметів»): закінчити механічний факультет (буде математика і фізика, хоч і не буде електроніки чи чогось подібного) і перевестися в Київ. Бо мені ж близько – сто двадцять кілометрів. Тоді вже почали автобуси ходити. Якби так було! А почалося з ботаніки та зоології, чого я не любила. Ті кості тварини, корови, свиней, ще щось таке… У мене почався такий песимізм. Думаю, що ж це я буду робити? Це ж катастрофа, я цього нічого не хочу. Тут я читаю в обласній газеті, що Львівський університет продовжує набір на всі факультети. Мамі кажу: «Я їду до Львова!» Мама на це: «Категорично ні! За чотириста з лишком кілометрів? Що тебе туди несе? Якщо ти вже хотіла, то кінчай перший курс і переводься до Києва». Але, на щастя, батька моєї подруги переводили до Львова (тут не було спеціалістів, почалися переводи спеціалістів до Львова). Її мама прийшла до моєї й каже: «Відпустіть. І моя дочка поїде. Вони вже і так втратили час». А я вже два місяці провчилася, це вже був листопад. І ми таки вмовили мою маму.

 

Я й моїх дві подружки, нас троє, поїздів нема… Ідуть військові ешелони, але потрохи беруть людей, хто приїжджає. І ми в солдатському вагоні доїхали. Згадую про тих лицарів, солдатів з фронту. Як вони нас доглядали! І за кип’ятком бігали, і свої пайки відкрили. Ми вперше поїли м’яса тоді, в тих консервах, за два з лишком роки. Приїхали до Львова. Але скажу ще, як було з документами. Я приходжу до інституту, кажу, щоб віддали документи, бо буду вступати у Львівський університет. А вони кажуть: «А ні! Ви вчитесь, ото й вчіться! Якщо ні – поїдете на трудовий фронт. Ми будуємо, відбудовуємо, будете будувати, якщо не хочете навчатися». Іду в канцелярію і прошу видати довідку, що я – студентка першого курсу. Тут мені не можуть відмовити. Вони мені видали довідку, що я студентка. Я посилаю у Львівський університет цю єдину довідку і заяву з проханням зарахувати мене на фізико-математичний факультет (так він тоді називався). І одержую дуже швидко відповідь: Ви зараховані до Львівського університету, забезпечуєтеся гуртожитком, прибувайте як можна швидше. Я приїжджаю, така задоволена. А вони кажуть, що на фізико-математичний перебір, ми Вас зарахували на англійську філологію. Я кажу: «Та Ви що? Я ніколи в житті не вчила англійської мови. Вчила французьку, німецьку, бо їздила по школах, але я ніколи не вчила англійську». – «Нічого! Там набрана група студентів, які в школі вчили німецьку мову. Так що не хвилюйтеся». Але вернутися я вже не можу, не можу появитися в інституті, бо я втекла просто. Так що я вчуся на англійській філології. Вже місяць. Я задоволена, мова – легка, мені так легко дається, вже перша студентка на тій англійській філології. Уже я себе вмовила, що філологія теж може бути фахом, не тільки задоволенням. У черговий раз приходжу на лекцію, а мені староста каже: «Розумієш, п’ять осіб (називає прізвища), які пізніше приїхали, переведені наказом на французьку філологію, тому що там лише дві особи». Кажу: «Що? Я поступала на фізику, мене зарахували на англійську, а тепер – на французьку філологію? Я іду до ректора». Пішла до ректора. Бєлякевич Іван Іванович, яка прекрасна людина! Потім з ним в добрих відносинах була, він довгі роки завідував кафедрою нової та новітньої історії. Тоді він тільки з фронту прийшов, був у військовому одязі. Студенти, хто хотів, ходили до нього. Тільки секретарці скажи, що записуєшся – і йди. Отак ми всі до нього ходили стадом, аж соромно тепер згадати. Я йому це все пояснюю. Він мені каже: «Розумієте, немає студентів, а ми ж повинні французьку філологію мати». А я не хочу категорично. Розказала йому те все: «В школі я німецьку вчила, тепер англійську вчу, а зараз буду ще й французьку починати?» – «Ах, ти в школі німецьку вчила?» Все – на німецьку філологію. «Це єдине, що я тобі можу зробити – на німецьку». Я кажу: «Я не хочу тої німецької, я її не знаю». – «А в атестаті що?» – «А в атестаті п’ять, але то таке». Бо що ми робили? Напишемо переклад, прочитаємо – уже п’ять. Нас дуже добре навчали, але щодо іноземної, то якось не попадалося доброго вчителя. І ми так, як папуги, щось там вчили. А, тим більше, та окупація. Ну, не хотіла я тої німецької мови категорично. А що робити? Назад не поїду. Я прийшла – тридцять шість осіб, десь, може, двадцять п’ять – польки, які закінчили гімназію, які на десять, дванадцять, чотирнадцять, на п’ятнадцять, навіть на двадцять років старші від мене. Мені здалося, що вільно говорять німецькою мовою. Я навіть не розумію, що вони говорять. Викладач Роздольський (я йому кланяюся до землі) мене зразу почав посилати пасти коней (сміється). Я не знала нічого в німецькій мові. З радянської школи нас, може, було осіб чотирнадцять. Всі переводилися на інші факультети й так стадом ходили по черзі до ректора і просилися: одна – на російську філологію, одна – на юридичний і так далі. Я теж ходжу. Вже так йому сказала: «Переведіть мене, куди хочете, тільки заберіть мене з німецької. Я там найдурніша!» Нарешті я йому набридла. Він каже: «Сядь! Я з тобою поговорю! Ти що, не можеш вивчити німецьку мову?» Кажу: «Не можу, там така граматика складна». Розмовляв зі мною досить довго і сказав так: «Спробуй! Спробуй цей рік, до червня. Якщо ти в червні прийдеш і скажеш, що ти не в стані або зовсім не хочеш, я переводжу тебе на факультет, який хочеш. Домовилися?» Мені то так сподобалося. Кажу: «Домовилися!» Я пізно приїхала, майже не навчалася на тій німецькій філології перший семестр, а тут вже сесія, січень. Я здала три предмети: античну літературу, вступ до мовознавства, вступ до літературознавства. А в мене було відтермінування до 15 березня, й німецьку я відклала до 15 березня. Поїхала додому і мамі то все розказую: «Граматика така, то все таке… Я там найдурніша». Мама каже: «Ти б відкрила граматику спочатку. Інші студенти спочатку знають, а ти сіла всередину. Та, звичайно, ти ж початків не знаєш». Я два тижні була вдома і за два тижні зрозуміла всю ту граматику. Я підійшла до неї якось інакше. Бачу, це чиста математика, можна математично запам’ятовувати. Я граматику полюбила до цього часу. Дуже люблю її пояснювати. Студенти кажуть, що я дуже зрозуміло їм завжди все пояснюю. Але ж лексику я була не в стані опанувати. Я вивчила на пам’ять. Пам’ять в мене була, можна сказати, непогана. Мені дівчата давали сторінку два рази читати – я майже всю могла сказати напам’ять. Я так все і повивчала і пішла 15 березня здавати, молячись, щоби була трієчка, щоби не та двійка. Михайло Іванович слухає мене, питає, дуже довго завжди нас питав, і каже: «Ви не знаєте мови. Але ж Ви мені прекрасно відповідаєте. Як це так?» А я думаю: ти мене запитай, що означають ті слова. Він не додумався запитати. Побачив би, які мої знання. Поставив чотири. Я не повірила. Дивлюся, а він мені пише «добре». Я вийшла, мої дівчата під дверима мене чекали. Питають: «Ну що, Таня, три, так?» – «Та ні, чотири!» – «Та не може бути». – «Подивіться». На четвертому курсі, літом, в червні, я одержала теж чотири. Але це вже було «чотири» таке, яке я вимагаю від студентів. Коли я з ним працювала, він одного разу мені сказав: «Sie waren immer meine beste Studentin». Я кажу: «Ні, Михайле Івановичу, я на першому курсі найгірша була». Він в то не міг повірити.

 

Які в мене ще були викладачі, крім Михайла Івановича Роздольського? Михайло Іванович закінчив університет у Ґраці, був без ступеня, він був гімназіальний викладач, прийшов до нас з гімназії. У нього була, мабуть, стара система навчання, але та система, яка давала знання. Якщо була тема, то ця тема була повторена у різних варіантах. Ми писали і домашні твори, і в авдиторії, були усні діалоги. Було обов’язковим знання письменника: хто він такий, яка тема, які інші твори і так далі. Він нас насичував інформацією, крім знань з німецької мови. Був надзвичайно талановитим викладачем. Я з великою любов’ю його згадую. Ну, і інші в мене були викладачі. У мене ще не було Богдана Михайловича Задорожного. Він мене не навчав ніколи, він був в аспірантурі, коли я була студентка. Він потім зі мною працював. Але в мене були інші гарні викладачі: Лушпинський Платон Леонтійович, який навчав мене Mittelhochdeutsch – середньоверхньонімецької мови. В нас інакше було, ми вивчали історію мови дуже детально, починаючи з готської мови. Стефанія Федорівна Пелиньо в мене готську мову читала. Потім Ірина Юліанівна Гузар викладала історію мови. Вона не дуже цікаво читала, але була дуже освіченою людиною. Була трохи стандартною в поясненнях. Читала в нас також німецьку літературу. Дуже багато мала глибоких знань, але не вміла привабити нас, не порівняти з проф. Чичеріним. У нашій програмі були чотири літератури: українська, російська, німецька і зарубіжна. Якщо я не помиляюся, російську літературу почав нам читати Осмоловський (працював на російській кафедрі). Блискуче! Хоча він і читав найбільш непривабливу літературу. Тобто, це були сказання, різні билини, перша художня література. Але як ми зна́ли літературу! Ми ж це все читали. Українську викладав Дуліба, потім – десь в іншому інституті читав (я іноді його зустрічала). Мінялися викладачі з української літератури, я не запам’ятала всіх. У нас широко читали літературу – до п’ятого курсу. А проф. Чичерін читав зарубіжну літературу. І читав блискуче! В нас, між іншим, починав читати (Чичерін ще не приїхав, він приїхав пізніше) на першому курсі Михайло Іванович Рудницький. Людина цікава надзвичайно. Але в нього певні літературні процеси базувалися на коханні. Нам це дуже подобалося на першому курсі. То ще й література така була – лицарська, а потім Відродження. Читав цікаво. Може, не так детально – вибирав найбільш цікаві сторінки. Нам то подобалося, звичайно. Все одно, він широко нас знайомив з літературою. Дещо специфічно читав, але для нас, першокурсників, гарно. А з другого курсу вже почав читати лекції проф. Чичерін, читав другий, третій, четвертий, п’ятий курси. І останній мій державний іспит – також була зарубіжна література. Німецьку літературу в нас чотири роки читали. Але окремо німецьку на державний іспит не виносили, а загальну зарубіжну. Так що ми всю зарубіжну літературу вивчали дуже детально. Не так, як тепер. В нас і українська, і російська викладалися широко, і німецька детальніше подана була. А зарубіжна – ще й театрально, бо Олексій Володимирович був як актор на сцені. Ми бігли в авдиторію (тоді називалася зал Коперника, біля Актового залу), як до театру. До нас приходили студенти з Політехнічного інституту, фізико-математичного факультету. Всі спеціально бігли – як почули пару разів, то йшли. І ми бігли, бо вони собі посідають попереду, а ми там на гальорці повинні були сидіти. А це ж наш предмет, який ми повинні здавати. Ми навіть в буфет не заскакували. Бо потім у нас на старших курсах якийсь буфет був, спочатку нічого не було, не було що в той буфет давати. Взагалі, столова наша була там, де зараз Пузата хата. Це була наша студентська столова. Я на все життя зненавиділа ту перлову кашу на воді, перловки не можу бачити. Але на друге нам обов’язково її давали в столовій (ми талончики мали, бо ніде нічого не було, магазинів ще не було), ми отримували також буханку хліба на сім днів. Ми так різали на сім кусочків і в п’ятницю з’їдали останній. Так що у суботу-неділю – хліба уже нема. Ріжеш, думаєш, що витримаєш, але не виходить. Але то було нічого, все одно було прекрасно, бо ти навчався. Ти був у своїй країні. Це було зовсім інше. Тому ми, мабуть, залишилися такими патріотами. Кличе Батьківщина – і ти йдеш. Так у нас воно було.

 

– Тетяно Олексіївно, після навчання Ви залишилися працювати в університеті.

 

– Так, лаборанткою.

 

– Працювали на кафедрі німецької філології. Розкажіть, будь ласка, про це середовище 1950-их – 1960-их років.

 

– Добре. Я працювала на кафедрі з тими викладачами, більшість яких одержала освіту до 1939 року. Але деякі, молодші, закінчили навчання в 1939 році. Наприклад, О. Ф. Ріпецька, М. Ю. Яцикевич уже мали радянський диплом. Але старші, наприклад, Кащій Стелла Едуардівна, Гузар Ірина Юліанівна, Скрипій Ольга Семенівна, мали польський диплом. Вони всі були фахово дуже добре підготовленими викладачами. У них, як би Вам сказати, мабуть, не було політично-соціальної освіти, яку ми всі мали в Радянському Союзі. Тому, їм, мабуть, важко було спочатку сприймати новий напрямок освіти. Всі вони були дуже виховані люди, приємні люди в нашому викладацькому середовищі. Вони його, фактично, створювали, перші його створювали. Що вони, як мені здається, дали нашому викладацькому середовищу й університетові? Ту відданість професії. Це в них було. Те, що їм потрібно було виконувати, вони робили просто прекрасно. Вони не могли якихось звітів написати, які вже почали вимагати. Я за них почала писати ті звіти, ті всі підрахунки годин. Вони мені всі казали: «Танічка, ми того не можемо». Кажу: «Дайте мені, що ви там хочете, я це зроблю». Так що я всім їм помагала писати ті всі непотрібні папери. Ну, а так вони були зацікавлені в роботі. Наприклад, Ольга Семенівна Скрипій організувала драматичний гурток на кафедрі. Богдан Васильович Максимчук потім там був перший актор. Ставили п’єси і Шиллера, і інших німецьких письменників, драматургів. В нас, звичайно, був дуже гарний науковий гурток. Його вів О. В. Чичерін. Це був блискучий гурток. Навіть коли я вже була лаборанткою, я все одно ходила на той гурток. Бо я вирішила, що на майбутнє буду писати дисертацію по літературі. Так я і обрала. Познайомилася з працями Еґона Ервіна Кіша. Подумала, що надзвичайно цікава публіцистика, і буду займатися публіцистикою. Знала романну творчість, з неї почала. О. В. Чичерін мені говорив: «Займайтеся романом!» Я кажу: «Ні, все-таки, переходжу в публіцистику, вона мене приваблює якоюсь життєвою активністю». А також гумором, який завжди зустрічаєш в публіцистиці. Гурток був великий і дуже активний. Мені здається, що він дуже сприяв. Такого в нас тепер немає. Ми тепер обмежені ще й в авдиторіях. А тоді ввечері були вільні авдиторії. А якщо є гурток, то ти, хочеш-не-хочеш, на вулиці не сядеш. Ось такі прості речі можуть нас гальмувати в цьому розвитку. Деякі викладачі були трохи схоластичні у своїх вимогах. Це було, мабуть, від старої гімназіальної системи, де викладач панував, ніякого панібратства, ніяких «Таня», «Оля», як тепер. Нас звали: «Буйницька», «Чернявська», «Тимощук» і так далі. М. І. Роздольський, який потім уже не посилав нас пасти коней, ми вже щось знали, змінив трохи відношення. Він з гімназії перейшов, де, як мені потім мої колеги, які навчалися в гімназії, розказували, викладачі були досить віддалені від учнів. Їх, мабуть, здивувала політично-соціальна скерованість радянської науки. Я думаю, що того вони, може, і не сприйняли, цього і не потрібно їм було. Вони давали інші знання – базові й глибокі. Я їх шаную всіх, не дивлячись на щось іноді негативне. Мені здається, що вони, все-таки, дали такий «гарт» нашому колективу. На нашій кафедрі Богдан Михайлович Задорожний був лицарем науки й лицарем германістики. Я кажу, що мене формували в першу чергу Ксенія Григорівна Зберановська і інші мої шкільні вчителі. Але Богдан Михайлович – відданістю науці, чистотою відношення до неї. Він ніколи в житті не сказав на дисертацію: «Ну, так… але може бути», як я тепер іноді чую. (Мене це коробить до цього часу. І, на щастя, Богдана Васильовича Максимчука). Ми того не виносимо, щоб – «ну, якось, може, не бездоганно, але якось». А я звикла, що має бути бездоганно, і цього мене навчив проф. Задорожний. Він прийшов завідувати нашою кафедрою після К. Е. Виноградової. Вона коротко була, не хотіла завідувати, але не було кому. Такий період був, чекали, властиво, закінчення аспірантури Богданом Михайловичем, планували, що він буде завідувати. Він закінчив аспірантуру, захистився, і зразу його призначили завідувачем кафедри. І вона з радістю пішла. Вона викладала фонетику німецької мови, була кандидатом наук, доцентом. Наукою, як я бачила, не хотіла займатися, але була приємною особою, внесла щось інше в наш колектив. Власне вона мене взяла на роботу. Бо мене лишили в аспірантуру ніби, а аспірантури не було на цей час – не дали для філологів, дали лише технічним наукам, здається, а на філологію ні. І я опинилася без роботи… І раптом вже вересень, всі працюють, а я ні. А в мене катастрофа, в мене одна мама, яка має фельдшерську, дуже маленьку, зарплату – 450 карбованців. На все життя запам’ятала, бо і я одержала, як лаборант, 450 карбованців. Моя підвищена стипендія на п’ятому курсі була 475 карбованців, а зарплата лаборанта – лише 450. Але ми з мамою вдвох якось змогли жити, нічого, було добре, я вже працювала, було навіть прекрасно. Я працювала вже, полюбила ту німецьку мову. Філологію, звичайно, я завжди любила. І якось прижилася, мабуть, в цьому колективі. Хоча, можете зрозуміти, все-таки, мене: я все ж спочатку відчувала, що я зі сходу. Не чула до себе ніякої відрази, але я була не з того суспільства. Я була з радянського суспільства, а для них воно тоді було чуже. Хоча до мене всі прекрасно ставилися – нічого не можу сказати. І я до всіх також. Я звикла до їхньої ментальності. Мене вона не вражала, і я це зрозуміла – коли людина народжена в одному суспільстві, а ти – в іншому, будуть певні розбіжності, але коли ви робите одну справу віддано – ви не відчуваєте цього. Мені пощастило, бо я взагалі в житті зустрічала добрих людей.

 

– Тетяно Олексіївно, у 1967 році Ви захистили кандидатську дисертацію. Розкажіть, будь ласка, як відбувалася підготовка роботи і її захист.

 

– Я не була в аспірантурі ніколи. Тоді моя активна натура всіх приваблювала тим, що мною можна якусь дірку заткнути. У нас була дуже велика стінгазета, прекрасна, виходила двічі чи тричі на рік. Дуже велике полотно, але там завжди обов’язково був гумор. І мене колись намалювали так: вирізали моє обличчя з якогось фото, а від нього – сім стріл, на них навантажені вози з моїми дорученнями: культмасовий сектор веду, гуртки якісь веду, влаштовую виступи студентів в Турківському районі і т. д. і т. п. Як я встигала що-небудь взагалі? Мене через два роки перевели у викладачі, а навантаження було 1200 годин. Наша німецька кафедра обслуговувала тоді всі факультети, бо не було ще аж так багато студентів. І я спочатку мала і хімію, і біологію, і математику, і фізику (тоді вже розділили факультет на математичний і фізичний). І я бігала так: перша пара – на філологію, друга – на історичний, а третя – на хімічний. А потім ввечері приходжу, бо в мене були ще дві пари на вечірньому відділенні історичного факультету. На вечірньому пари закінчувалися двадцять по десятій. Я цілі дні була зайнята. Мене вдома ніхто не бачив, це точно. Коли я вже вийшла заміж, і в мене народився син, моя мама мені говорила: «Ти так іноді ввечері прийдеш, а син запитає, якщо він не засне, що це за тьотя до нас ввечері, так зрідка, приходить?» Тільки, може, така моя невгамовна натура і таке щастя, що я вчуся, що я працюю, що я пережила ту страшну війну мене тримали в нормі. Це щастя мене ніколи не покидає. Якщо хтось посягає на дев’яте травня, то мене як ножем ріжуть. Це для мене найщасливіше свято, іншого я не знаю. Люди, які не пережили війну, не можуть цього збагнути. Я розумію людей, яким це байдуже. Але мені це абсолютно не байдуже. Думаю, що перше завдання, хто в нас до влади не прийшов би, – те, що робиться, припинити на віки вічні, бо треба на людей вважати. Вони втрачають душу. Бо на війні, якщо не загинув, то втрачаєш душу, і це треба розуміти.

 

І така моя невгамовна діяльність не давала мені працювати науково. Я вночі щось читала, щось робила. Я перейшла на лінгвостилістику. Саме головне я Вам не сказала – Анна Яківна Мюллер до нас приїхала. Її чоловік, який прийшов з фронту, був доцентом географічного факультету. Його скерували до нашого університету, і вона приїхала разом з ним. Вона за походженням німка, думаю, що десь з прибалтійських німців. Але народилася в Петербурзі й жила в Ленінграді, потім була евакуйована під час блокади. Коли чоловік прийшов з фронту, їх перевели сюди. І вона в нас почала працювати. Вона спочатку не була кандидатом наук. Була надзвичайно емоційною людиною. Читала в нас стилістику і методику. Методики не дуже любили, це було помітно. Але стилістику обожнювали. Я після неї почала читати стилістику. Вона нас так захопила лінгвостилістикою. Лінгвостилістика тоді, у 1950-ті роки, розвивалася. Вона мені говорила (я вирішила писати роботу в галузі літератури), що треба писати в лінгвостилістиці. Це і література, це і мова. «Ви ж, – каже, – будете працювати на кафедрі мовній, значить, Вам треба і те знати, і те. І я так від проф. Чичеріна відійшла до Анни Яківни Мюллер. Вона в мене керівником була. Була надзвичайною людиною: доброзичливою, порядною, дуже освіченою. Доброзичливою до крайності. Іноді вона могла ставити ні за що відмінну оцінку, тому що людина їй щось дуже емоційно розказала. Входила до нас обов’язково з якимось віршем. Відкриваються двері, заходить Анна Яківна Мюллер: «Frühling lässt sein blaues Band… А хто це написав?» А ми не знаємо (сміється). Почала мною керувати, захопила мене лінгвостилістикою. Вона запровадила лінгвостилістику на нашій кафедрі. Я написала колись статтю про її творчість. Я ходжу до неї на могилу, вона похована недалеко від моєї мами. Вона була надзвичайно впливовою людиною, своєю емоційністю. Вона багато допомогла Богдану Васильовичу, дуже його любила як студента. Після того, як вона мене скерувала, я почала так більш систематично щось писати по частинах.

 

Не пам’ятаю вже як, але раптом мене викликають, здається, в навчальну частину, і кажуть, що є можливість дати пів року наукової відпустки. Я кажу: «Не може бути!» – «Так, можемо дати, для завершення дисертації». Думаю, яке завершення, то таке періодичне писання, мені почати треба, а не завершувати. Дійсно, мені дали навіть рік. І я не ходила в університет, не працювала, писала дисертацію. Я не закінчила, звичайно, її за рік. У мене був зібраний матеріал. А потім з кожним разом я якийсь новий матеріал шукала, міняла напрямок, поки «в’їхала» у ту тему. Тема була цікава. Еґон Ервін Кіш – блискучий репортажист. Звичайно, я взяла гумор і сатиру в його репортажах. Мені прийшлося базу гумору і сатири вивчати, з основ, мовні засоби, не просто естетику, а мовні виражальні засоби. Тому мені, звичайно, прийшлося багато працювати додатково. Але я десь через рік після відпустки захистила дисертацію. Я тоді знову вийшла на роботу, в мене знову було повно лекцій. Але в мене вже йшла та робота, тому що я була в руслі. Я ночами сиділа, до третьої ночі, субота була вільна (в суботу ми вже перестали працювати, раніше і в суботу мали лекції). Я могла в бібліотеці сидіти, бо жила тоді в однокімнатній квартирі, де не могла працювати, мені треба було з хати тікати. Я завжди сиділа в бібліотеці, в студентському залі, біля вікна. Коли літо, то відкривали вікно, а там Ботанічний сад, так гарно було. Стіл один, студентів нема, розкладу свої папери. Всі мене знали, бібліотекарі помагали. Мені треба за 1816 рік такий-то збірник – бібліотекарі шукають. Тоді прекрасним, блискучим бібліографом була Ірина Громницька. Ще був блискучий бібліограф Федір Максименко. Кажу йому, що мені потрібний такий-то журнал за 1904 рік. Каже: «В нас нема. Є у Харківській бібліотеці» або «В Ленінграді в бібліотеці Політехнічного інституту – один екземпляр». Ми очі відкривали – що то був за бібліограф! Його всі знають, здається, у нашій бібліотеці на Драгоманова його портрет висить. Вони мені дійсно багато допомогли. І я захистила. Думаю, яке то щастя, трохи відпочину від такого завантаження. Я ж і в Москву постійно їздила. Тому що мені потрібна була бібліотека, в нас не було так багато нової літератури. Я в іноземну бібліотеку в Москву постійно їздила на два тижні, іноді на місяць під час канікул виберусь. Б. М. Задорожний сказав, що написала нормальну дисертацію. А це вже велика похвала.

 

Після захисту в грудні 1967 року я трохи розпружилася, дещо відпочивала, проте писала статті. Думала, яку б нову тему обрати, яка мене цікавила. Раптом мені якось кажуть (а йдуть перевибори декана), що мене ректор викликає. Думаю, чого він мене викликає? Йду до ректора, приходжу, а у ректора сидить проф. Цьох, секретар партійної організації (він тоді був деканом факультету журналістики). І вони кажуть: «Знаєте, Тетяно Олексіївно, оце ми викликали завідувачів кафедр, у вас перевибори декана, і вони нам заявили, що після перевиборних провалів на вашому факультеті слід висувати Вашу кандидатуру, бо з цим будуть всі згідні». (А ми вже висували людей: одного провалили, другого… Не буду тієї всієї кухні розказувати. У всякому випадку, вони не пройшли. Дуже достойні хороші люди. Віталій Маслюк – висунули, між іншим, за моєю пропозицією, я вважала, що він буде дуже добрим деканом. А потім ще кафедра висувала С. О. Гурського. Гурського просто провалили, Маслюк вже навіть не дійшов до голосування). Я аж жахнулася: «Та Ви що? Я категорично не хочу. Я не буду. Я не можу. Яке хочете, мені дайте доручення, я вже звикла до всіх доручень. Я провалю ту роботу, я не хочу її, зрозумійте». Пам’ятаю, що в мене навіть сльози виступили. Ректор каже: «Тетяно Олексіївно, то Ви така смілива, що вмієте плакати?» Кажу: «Ну, зрозумійте мене. Ну, я не хочу. Хоч трохи нехай мене сім’я побачить. У мене підростає син, який мене майже не бачить. Тільки в неділю ходимо з ним гуляти. Я вже в неділю вибираюся, щоб хоча б з ним поговорити, щоб він хоча б матір побачив». (Хоча, він тепер мені каже, що я в нього найкраща). Кажу: «Я ж завалю, розумієте? Для чого Вам такий декан, який завалить роботу?» Ректор так подивився на мене і дуже серйозно сказав: «Ну, як завалите, Тетяно Олексіївно, то знімемо з доганою». Кажуть мені: «Зачекайте, ми викликали всіх завідувачів кафедр, просимо сідати, вони зараз прийдуть». Приходять всі завідувачі кафедр. «Тетяно Олексіївно, ми Вас просимо, ми Вас молимо. Будемо Вам так допомагати!» Ну, цьому я не повірила, звичайно, бо я все це знала, ту кухню. «Ми Вам так будемо помагати, тільки погодьтеся! Ми сказали, що Ви така порядна людина, що через кілька місяців в нас буде все тихо, мирно». Бо ректор нам сказав: «Нам набридли Ваші анонімки! Мені набридло розбирати це все на факультеті». У нас поділилися на групи. Таке тоді робилося останній рік. Не хочу згадувати. Отак я попала в ту мишоловку.

 

Ректор мені сказав: «Тетяно Олексіївно, три роки!» Тоді обирали на три роки. «Ви наведете порядок – і ми Вас відпустимо». Я кажу: «Я хочу докторську написати. А зараз в мене є тема, яка зовсім не розроблена. Німецька публіцистика. Мені хочеться написати про мову німецької публіцистики». Вона, між іншим, і тепер не дуже розроблена, а тоді вона зовсім не була розглянута. «Добре, Тетяно Олексіївно, Ви собі потрохи так працюйте. Я розумію, що декан не дуже може писати докторську дисертацію, але через три роки ми Вас звільнимо, побачите». Що тут робити, не буду ж битися з людьми. Так тих три роки майнули, пройшли ще три роки. «Та що Ви говорите?» – каже ректор вже офіційним тоном, не так, як раніше. – «Що Ви таке говорите, Тетяно Олексіївно? Хто там буде? Ви там єдиний мужик на тому факультеті!» Кажу: «Дякую за комплімент!» Пройшло ще три роки, я знову йду проситися. «Навіть не говоріть. Нема заміни!»

 

Я таки дійсно бачу, що нема заміни. У нас же майже немає чоловіків на факультеті. І немає жінок таких особливих, щоб на них можна було так навалити, як на мене. А в мене заступником був Богдан Васильович. Тоді ще не кандидат наук, а старший викладач. Я йому кажу: «Богдане Васильовичу, йдете в аспірантуру до Богдана Михайловича». – «Приказним порядком?» – сміється. Кажу: «Приказним порядком! Я ще працюю три роки. А Ви за три роки закінчите аспірантуру, захиститесь – і я спокійно піду. Ви знаєте все, Ви в мене заступник, займаєтеся навчальною роботою. Ви все це знаєте, можете спокійно мене заступити. Всі інші на Вас все одно наваляться, що того, може, не треба вчити – то Ви вже самі розберетеся». І так він дійсно пішов в аспірантуру до Богдана Михайловича, був дуже добрим аспірантом. Я вважаю, що він у нас на факультеті, можливо, єдиний (може, не єдиний, це вже я від симпатії до нього) справжній вчений, який тримає марку Богдана Михайловича Задорожного, який ніколи не сказав (як сказали, між іншим, інші) про погану дисертацію, що вона може бути захищена. Він цього ніколи не сказав. У нього завжди є нові ідеї, він – прекрасний керівник. Жінками не так легко керувати, я це знаю. Я мала жіночий факультет. З істериками, з криками – зі всім. Ну, слава Богу, я ні з ким не посварилася і ніколи ні на кого не підвищувала голос. Коли я відходила, деякі жінки ридали. Що це буде? Я кажу: «Нічого поганого не буде. Буде Богдан Васильович, який був моїм заступником. Ви його бачили вже багато років, і прекрасно знаєте, що він – порядна, добра людина і добрий керівник». Таким він і був. Теж після мене довго був деканом. Я – дванадцять років висиділа.

 

Коли я вже прийшла на кафедру, то подумала, що докторську немає чого писати в п’ятдесят чотири роки. Докторська має бути вже захищена максимум у сорок п’ять, а не у п’ятдесят вісім. Коли прощалася, мені ректор казав: «Тетяно Олексіївно, кінчайте докторську». Я кажу: «Вашими молитвами!» Я її майже не розпочинала. Хоча, звичайно, я пишу статті в руслі публіцистики й зараз. Тепер займаюся Reisepublizistik. Це публіцистика подорожня, мандрівка, блискуча німецька публіцистика, дуже цікава. Я статті пишу, але виховала цілий ряд кандидатів наук. І я так йому сказала: «Писати докторську запізно. Треба було мене раніше відпускати, а я просилася кожні три роки, як Ви знаєте. А тепер мені цікаво працювати з людьми, і я буду виховувати кандидатів наук, бо можу їм дати такі теми, які мене цікавлять». А мене цікавлять різні теми. В мене позахищали аспіранти дуже гарні дисертації. Можете запитати у всіх – я ні одної слабої дисертації не випустила. І вони – мої жінки – іноді ридали, плакали. «Тетяно Олексіївно, я вже не знаю, що Ви від мене хочете», – сказала мені одна з них. Кажу: «Ну, не знаєте, значить, не будете захищатися. А що роботи, не всі ж кандидати наук, деякі є, що й не кандидати, і Ви не будете». Так її заспокоїла. Вона мені – тепер в Харкові живе – прислала книжку (вони щось писали про своїх вчителів) і там мені такі дифірамби понаписувала. Кажу (ми спілкуємося з нею телефоном): «Що Ви там повиписували?» – «Ні, Тетяно Олексіївно, я такої твердої думки».

 

Так що працюю до цього часу. А мої сусідки, які молодші від мене на років двадцять, сидять на лавочках і, коли я йду на роботу, кажуть: «І Вам ще хочеться працювати?» Я кажу: «Хочеться! Хочеться, бо я люблю свою професію». Думаю, що той колектив, який у нас є на кафедрі, також мене виховує. Навіть та молодь, яка, звичайно, має інші погляди і на науку, і на все. Бо вона повинна мати зовсім інші, аніж я. Але мій погляд, здається, зберегли – я вважаю, що коли ти працюєш, то маєш бути знавцем, освіченою людиною і навчати добре студентів. Бо це – твоє покликання.

 

– Чи можете трохи більше розповісти про свій досвід адміністративної роботи на посаді декана?

 

– Я хочу, в якійсь мірі, захистити М. Г. Максимовича, якого багато людей не любили, казали, що в нього поганий характер. Я з ним пропрацювала дванадцять років. Власне, з ним. Я добре знала Є. К. Лазаренка. Бо мене перед тим декілька разів обирали секретарем партійної організації факультету. Якраз з Є. К. Лазаренком я працювала як секретар партійної організації. Він викликав мене нерідко для того, щоб знати мою думку про певну справу, яка торкалася факультету. Звичайно, ректор працював більше з деканом, але в окремих випадках, особливо, коли йшлося про певну людину з нашого факультету, проф. Лазаренко цікавився моєю думкою. Він, очевидно, хотів більш детально мати уяву, тому що завжди уважно відносився до людей і взагалі до роботи факультетів.

 

Є. К. Лазаренко був не тільки надзвичайно уважною людиною до людей, а й глибоко освіченою. Можу навести такий приклад. Еґона Ервіна Кіша, а він читав його твори, не всі українські публіцисти знали. Якось він мені говорить: «Що це Ви не захищаєтеся?» – «Та не маю часу». – «А що Ви пишете? Над якою темою працюєте?» – «Працюю над темою публіцистики Кіша». – Він мені каже: «Der rasende Reporter»? Я знаю». Я здивувалася. Він знав блискуче літературу. Євген Костянтинович був прекрасно освіченою людиною. Він дуже добре знав всіх людей, інтуїтивно добре сприймав. Це було у нього щось таке привабливе. Пізніше, коли мене обрали деканом (він тоді вже в Києві був), я йду по Академічній (тепер то проспект Шевченка, там такі високі дерева росли), а він посередині йде, між деревами, а я по тротуару і чую хтось мене кличе: «Тетяно Олексіївно, зупиніться!» Я повертаюся – до мене біжить Євген Костянтинович. «Тетяно Олексіївно! До Києва дійшла дуже прекрасна чутка». Я зрозуміла, яка чутка. «Мені сказали, що там прекрасний декан!» – «Євгене Костянтиновичу, який прекрасний?» – «Та я ж Вас знаю! Ви ж така порядна людина!» – «Дякую за Вашу думку». Я, правда, більше його не бачила. Ми постояли, порозмовляли. Я кажу: «Як Вам в Києві?» – «Добре. Немає того, що я мав у Львові, на жаль. До мене там добре ставляться». – «Бажаю Вам всього найкращого. Ви теж були дуже добрим ректором». – «Дякую, Тетяно Олексіївно, у нас взаємна симпатія». На мою думку, був прекрасним ректором.

 

Щодо М. Г. Максимовича, він – інша людина. Був більш суворим адміністративно, можливо. Є. К. Лазаренко був більш чутливим, а цей – більш стриманий у своїх почуттях. Це було видно, але був зовсім безкорисливою людиною. І це я повинна сказати. Бо були в адміністрації різні люди, а він був абсолютно чесною, порядною людиною, хоч, як Ви розумієте, не вільний від настанов партійних органів. Це завжди бачиться дуже чітко на вступних іспитах. А тоді вступних іспитів було чотири. Ішов на зустріч. Іноді, я бачила: уже нема місць (на факультеті дуже мало було місць), а людина поступає вже третій раз, і я її не можу взяти, а їй там одного балу не вистачило. І я ходила до нього, звичайно, просити за тих вступників. Кажу: «Миколо Григоровичу, подивіться, людина третій раз іде, ми їй психічну травму наносимо. А батьки думають, що ми такі байдужі». А вони ще гірше думали – вони думали, що не дали деканові гроші. Микола Григорович завжди вишукував декілька додаткових місць для факультету, щоб зарахувати абітурієнтів, що були на межі прохідного балу. Що торкається роботи з кадрами, то був дуже уважним до підбору нових працівників. Завжди детально вивчав справу, розпитував мене про фахові знання особи, характер людини. Найчастіше погоджувався на мою пропозицію, рідко відхиляв її, але зверталася знову до нього і звичайно він погоджувався зі мною. Думаю, що у між часі одержував від інших інстанцій інформацію про претендента на посаду.

 

Знаєте, в якому відношенні з ним було легко працювати? Якщо він давав завдання, то давав можливий термін. Не було такого, як то в нас буває, що все давай на завтра. Цього не було. Він давав термін, потім перевіряв. Звичайно, ми намагалися виконати швидко. І, мені здається, що всі наші служби працювали краще. Працювали якось не так. Папери були, а тепер вони побільшилися в десять разів. Ми тоді жалілися, що паперів дуже багато, але це – не в порівнянні з тим, що тепер.

 

______

Виправлено Т. Буйницькою 10.ІХ.2019. Курсивом – доданий текст.

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше

Зорян Попадюк. Про участь в опозиційному русі та поширення листівок проти окупації Чехословаччини у 1968 р.


М. М.: Пане Зоряне, розкажіть, будь ласка, про свою родину, в яких умовах Ви виховувались. Що Вам найбільше запам’яталося із дитинства?

 

З. П.: Добре… Можна сказати, що я виріс у так званій неповній сім’ї. Коли батько пішов в іншу сім’ю, мати мене, ще маленького, привезла до своєї мами [1], моєї бабці, у місто Самбір. Бабця була на той час головним бухгалтером санепідстанції, а перед тим вчителем математики, отож, її трудовий стаж із тих двох половин і складався. Відтоді я мешкав разом із бабцею, з її двома старшими сестрами, а також іншими родичами. Хата була досить велика, і нас там було досить багато.

 

Можна сказати, що в сім’ї був своєрідний культ діда Івана, маминого батька, який був січовим стрільцем, у свій час, і який помер дуже скоро. Він був у російському полоні у Проскурові (теперішньому Хмельницькому). Звідтіля втік і переправлявся через Збруч. Хоч то річечка маленька, але там його підстрелили, на тій річці. Та він, все-таки, виповз звідти і якось добрався до ближчого села з іншого боку кордону, а там далі додому. Пізніше, після лікування, він став шкільним інспектором на Тернопільщині. Там вони з бабусею зустрілися і побралися. У 1930 році, у віці тридцяти восьми років, він помер. Моїй мамі було тоді всього два роки. То ж з того часу встановився отой культ дідуся в хаті, який бабця ревно підтримувала.

 

Щоби якісь вчительські такі строгі правила були в сім’ї, того не було. Але до мойого виховання долучилися всі, хто мешкав у будинку, тобто вся велика родина. Ну, і в тому числі мама, звичайно, коли приїжджала до Самбора, чи я до неї їздив. В 1961 році я пішов у початкову школу, так звану базову, на базі місцевого педагогічного училища (чи технікуму, я вже не пам’ятаю, як воно називалося). Ну, і закінчив ту шосту школу. Потім мене перевели в першу школу у Самборі, пізніше, уже сьомий клас, у десятій школі навчався, а закінчив навчання в п’ятдесят п’ятій школі тут, у Львові, на розі вулиць Ю. Федьковича і Степана Бандери. Після того вступив в університет на українську філологію. Навчався два роки до того часу, коли мене відрахували з числа студентів через конфлікт, який стався з працівниками служби безпеки (тоді називався КГБ) під час обшуку на квартирі моєї мами. Отож, шукали якусь антирадянську літературу. Після того мене відрахували з числа студентів, і я якийсь час працював на різних роботах. Трішки пізніше поїхав на Кавказ. Помандрував там ще з одним моїм однокласником…

 

Коли повернувся, пішов працювати на місцевий, здається, меблевий комбінат (я вже не пам’ятаю, як він тоді називався, але це те саме підприємство, що в наступні роки було меблевим комбінатом). У серпні 1968 року, а також у 1972 році ми взяли участь у розповсюдженні листівок, у яких опротестовувалася агресія Радянського Союзу та його сателітів проти Чехословаччини. 28 березня 1973 року ми у Львові, Самборі, Стрию, Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї та Долині масово розповсюдили летючки з протестом проти заборони відзначення Шевченківських днів 9-10 березня у Львові. Все те ми робили від імені організації «Український національно-визвольний фронт», який ми назвали подібно до УНФ Зеновія Красівського, Дмитра Квецка, Мирослава Меленя та Михайла Дяка, які були заарештовані та засуджені до великих термінів ув’язнення. Такою назвою ми наголошували на тому, що справа УНФ не померла і продовжує жити. Наша організація активно зайнялася розповсюдженням існуючого тоді самвидаву. Як українського, так і московського чи іншого, зокрема, твір М. Джиласа «Новий клас», «Хроника текущих событий», «Інтернаціоналізм чи русифікація» І. Дзюби, «Хроніка опору» В. Мороза, «Собор у риштованні» Є. Сверстюка та багато іншого. Почали видання власного журналу «Поступ», встановлювали пам’ятні хрести з інформаційними надписами на похованнях жертв сталінського режиму, відвідували могили Українських січових стрільців, проводили іншу усну агітацію. 28 березня 1973 року мене, а також ще коло трьох десятків львівських студентів, було заарештовано за розповсюдження шевченківських летючок. Згодом, у серпні 1973 року мене було засуджено львівським обласним судом до семи років увязнення та п’яти років заслання. Крім того, мойого колишнього однокласника, студента лісотехнічного інституту ‒ до п’яти років позбавлення волі. Інші заарештовані відбулися нетривалим перебуванням у слідчій тюрмі КДБ та відрахуванням з вузів, де вони навчалися. Причиною такого небувалого лібералізму радянської влади став широкий розголос по світу масових арештів у Львові і бажання влади всіляко применшити або приховати настрої серед української молоді… Після відбуття мордовських таборів суворого режиму та володимирської тюрми у 1980 році мене відправлено на заслання у Магаданську область, або на Колиму (Магаданська область складається з Колимського та Чукотського краю). Пізніше після операції на легенях мене переведено для подальшого відбування заслання в Актюбинську область Казахської РСР і там знову засуджено за сфабрикованою справою про антирадянську агітацію та пропаганду до десяти років ув’язнення і п’яти років заслання, які я відбував на Уралі у пермських політичних таборах, звідки був звільнений згідно з горбачовськими указами від 5 лютого 1987 року. Після повернення до Самбора влаштувався на роботу у місцевому управлінні торгівлі вантажником хліба. Згодом на самбірський меблевий комбінат монтажником меблів. У 1987 році разом з дружиною Оксаною та іншими друзями започаткував багатотисячний збір підписів під зверненням до влади з вимогою удержавлення української мови в УРСР. У 1990 році став депутатом самбірської міської ради, тоді ж мене обрано головою міської ради, потім виконкому, ще згодом призначено Представником Президента України у м. Самборі та Самбірському районі. За певний час після чергових виборів, в яких я не брав участі, мене призначено заступником голови Самбірської райдержадміністрації. У 1996 році почав працювати головою райдержадміністрації Старосамбірського району. На тій посаді зі мною трапився інсульт і після лікування в інституті нейрохірургії у Києві і повернення до м. Самбора став працювати заступником голови Самбірської районної адміністрації. Допрацював до червня, напевне, 2000 року, коли пішов на пенсію. Ну, а після того побув рік в Америці та рік в Ізраїлі, працюючи задля покращення фінансового стану родини. Потім влаштувався в одну з ІТ фірм у Львові і пропрацював там аж до другого інсульту. З 2008-го року – пенсіонер. Маю дружину, двоє дорослих дітей і одного онука.

 

М. М.: Ви в сьогоднішній розмові з нами казали, що в дитинстві відчували, що живете в країні, яка окупована чужими. Скажіть, будь ласка, звідки це відчуття було у Вас?

 

З. П.: Я вам зараз скажу! По-перше, напевно, транслятором такого підходу була моя бабця, тому що, що би там не відбувалося, вона завжди вважала, що то в чужій державі. У неї був дуже великий пієтет до Франца Йосифа, колишнього австрійського цісаря, до польської влади вона ставилася досить негативно, а що стосується німецького й російського часів ‒ різко негативно. Були, наприклад, такі випадки: приїжджаю я зі Львова (я тоді мешкав у Самборі, а до Львова їздив на навчання; але якийсь час був у Самборі в бабці, вона мені давала гроші на дорогу) і кажу, що в мене всі гроші лишились. ‒ «А чому?» ‒ питає. А я кажу: «Я «зайцем» проїхав». Тоді я дістав велику лекцію: як не можна обманювати, як не можна їздити «зайцем» і так далі. А я кажу: «Ти ж завжди казали, що то чужа держава». Вона каже: «Будеш красти в чужій, будеш і у своїй красти». От такий підхід був до того всього в сім’ї. Тому вона дуже так скрупульозно виконувала свої обов’язки на роботі і вважала, що будь-яка держава, яка є, це держава, і не можна, так би мовити, з нею бавитися в різні корисливі ігри.

 

А що стосується такого сприйняття, то пам’ятаю розповіді про місцеву тюрму, де більшовики знищили майже тисячу людей перед самим приходом німців, розповіді про події на Дністрі (які ми сьогодні зачіпали [на зустрічі зі студентами]), розповіді про німецькі переслідування євреїв і розстріли їх. (Там, за Дністром, є таке село Ралівка й Ралівський ліс, там, у цьому лісі, були єврейські розстріли, їх туди завозили з різних місць). І все це вона розповідала. Тоді дитина коливається: вдома одне говорять, приходить у школу ‒ щось зовсім інше, приходиш додому ‒ знов говориш те, а там ‒ знову воно протилежне. Тоді йдеш у школу й починаєш набирати такого антисовєтського звучання в собі, яке в мене було таке дуже максималістське. Вона мене завжди стримувала в тому й казала: «Не треба, не треба! Подивись, що німці робили, подивись, що поляки робили, подивись, що наші навіть робили». Так що в тому плані вона була дуже об’єктивна й така скептична. Мабуть, найбільше я почерпнув від неї такого здорового скепсису.

 

М. М.: Коли Ви закінчили школу й думали, чи вступати в університет, чому обрали філологічний факультет? Чим це було зумовлено?

 

З. П.: Я не можу сказати, що тільки тому, що негуманітарні науки мені не подобалися ‒ мені подобалася фізика, інші [предмети], але я не відчував, що можу їх потягнути. Але, що стосується гуманітарних наук, я більш-менш орієнтувався в усьому: і в іноземній [мові], і в історії, і в різних таких речах. Ну, і мені мама казала: «Нікуди не маєш йти, тільки туди йди, бо де підеш інакше?». Мене цікавила астрономія, цікавила фізика, цікавило ще щось таке, але чомусь [мама] каже: «Ти того не потягнеш». Ну, так і вийшло… Та й тим більше, що моя мати працювала в університеті, і якось легше було поступати.

 

Я пам’ятаю, як писав твір на українську філологію й у тому творі конче вперся й написав про «Собор» Олеся Гончара. Мама мене відраджувала: «Не пиши того…». Була така вчителька тоді ‒ пані Ірина Ощипко (пам’ятаю, [коли] з тюрми вийшов, вона ще тут працювала, я її бачив). То вона казала: «Добре, ми закриємо очі на тему, але не зроби помилки жодної». Усе ж таки, я якусь там помилку зробив і здав на чотири з чимось той твір, але так воно вийшло, що було легко, тому що, як би там не було, мама мене в курс усього вводила. Не можу сказати, що вчився аж так дуже добре: те, що хотів знати, те знав, інше ‒ так трішечки було байдуже мені. Ну, історія КПРС мене щось не дуже цікавила, хоч мама мені казала: «Вчи-вчи, бо ти повинен те знати».

 

М. М.: Що Вас найбільше цікавило? Які книжки, література?

 

З. П.: Мене найбільше цікавили, якщо говорити про те, що стосується академічного процесу, теоретичні праці з теорії нації, історії міжнаціональних відносин. Такі речі мене цікавили найбільше. І пізніше я й у тюрмі, і всюди, можна сказати, студіював цю тематику. Хоч в якийсь час (не знаю, скільки мені було ‒ двадцять три чи коло того) я відповів собі на всі запитання, які мене мучили, і взявся до художньої літератури.

 

М. М.: Розкажіть, будь ласка, про своїх однокурсників, своїх друзів, Ваше коло спілкування.

 

З. П.: Коло спілкування в університеті було досить гарне. Був такий Василь Ганущак, поет непоганий, пізніше багато публікувався, уже покійний; був Ісайчик Василь, так само вже покійний, був навіть головою профкому, здається, у тому університеті; Володимир Працьовитий, який тут працює на посаді професора; Яремич Галина була в нас дуже розумна дівчинка, ми тісно спілкувалися; Фаріон Леся, недавно померла. І багато таких учнів, з якими цікаво було вести різні дискусії. Але були такі діти, які, як тільки чули якісь такі розмови, трошки більш драстичні, уникали спілкування, уникали цього. Потім навіть одна така Оля (вона тут працює, в освіті) сказала, що коли розповіла татові, то він сказав: «Тримайся подалі від тих дітей!». Цікаві ми були діти. Фольклорна практика була дуже цікава. Часи пройшли гарно.

 

М. М.: Розкажіть трішки більше про фольклорну практику. Що Ви з того пам’ятаєте?

 

З. П.: Фольклорну практику ми проходили в такому селі, яке називалось… Це недалеко від Надвірної, у гори, і до Зеленої, уже в той край, до Підгір’я. Там ми були в селі, зараз мені вилетіла з голови [назва] того села. Ми обходили там усі околиці, доходили до Говерли, доходили до перевалу. Як він називається… Не Верецький, а цей перевал, що з Франківщини до Закарпаття веде…

 

А. С.: Верецький?

 

З. П.: Може бути, я вже не пам’ятаю, як він називався. І так по селах… Ми собі часом заходили в село… Було так, що ми вранці приходили і могли до обіду піти, а було, що там ночували, і ще на другий день цілий вистачало, щоби собі там щось записувати й так далі. Пам’ятаю, було таке село (теж мені вилетіло з голови), дощ якийсь почався, якась така шарґа, і ми троє йдемо: я, Яремич Галя й Оксана (здається, її прізвище було Павлусик). Ми йдемо з речами, зі всім, і нас кличуть до однієї хати. «Де ви йдете?» ‒ Кажемо, що йдемо туди-то, із такими і такими питаннями. ‒ «А ходіть, у нас дід є, він вам поспіває, порозповідає». Він нам заспівав, порозповідав, а потім сказали нам йти лягати спати: ніч, нема чого кудись йти. Ми полягали там, і тільки пам’ятаю, що ми вранці пробудилися ‒ на столі лежить молоко, ще щось, і лежить записка: будете виходити ‒ ключ покладете там-то. І все.

 

А. С.: Така довіра була.

 

М. М.: Який саме Ви матеріал збирали?

 

З. П.: Ми збирали різні народні пісні. Як правило, ми цікавились історичними піснями, були й такі. Але більше такий побутовий фольклор пропонували [збирати].

 

М. М.: Було якесь завдання?

 

З. П.: Так, було завдання – знайти пісні лісорубів, тих людей, які займаються працею в горах. Усі матеріали нашого фольклору записав на магнітофон, були і в друкованій, писаній формі. Те, що було в писаній формі, замокло, чи щось таке сталося, ‒ і я привіз сюди, в університет, кажу: «Дивіться, але я маю усе записане на магнітофон». Вони забрали все, ніби було усе добре.

 

М. М.: А чи вдавалося збирати, наприклад, пісні січових стрільців?

 

З. П.: Ні, пісень січових стрільців не пам’ятаю, а пісні ще з часів Довбуша і Марущака (прізвище опришка), пам’ятаю, що записували. Десь п’ять чи шість було таких варіантів, які я записав. А щодо січових стрільців… Люди, видно, боялися у той час.

 

М. М.: Скажіть, будь ласка, пане Зоряне, які теми обговорювали студенти? Маю на увазі, про Україну чи якісь інші?

 

З. П.: Оскільки то була українська філологія, то [йшлося про] питання не стільки утисків, скільки витіснення української мови з державного життя, зі спілкування й так далі. Завжди було, весь час про це мова велася. Велася мова про різні заборонені літературні твори, наприклад, «Чорну раду» і так далі. Це розповсюджувалося між студентами. Окрім того, вже досить широко курсував між людьми самвидав тих часів: і твори Дзюби, і Валентина Мороза, і так далі. То читалося, передавалося з рук у руки. Це й була тема для спілкування, як правило.

 

М. М.: Ви не боялися, що хтось може дізнатися про такі речі?

 

З. П.: Знаєте, ми щось дуже по-дитячому все сприймали. В мене то почалося ще зі школи. Ну, що зроблять? Нічого не зроблять нам, дітям. А потім так воно пішло. Ми не дуже крилися при комусь щось говорити чи робити. Як правило, воно все сходило з рук, але я не знаю, чи хтось доносив, чи не доносив. Думаю, що там не доносили. Оце той випадок, про який я згадував, про Степулу Надію і про Хвостенка Григорія, ‒ це два випадки, які виходили за рамки.

 

М. М.: А чи знали викладачі, про що ви розмовляєте? Можливо, хтось із них теж долучався?

 

З. П.: Ну, був такий Скоць Андрій. Він вже, напевно, давно не працює. Зараз згадаю, хто ще в нас там такий був. З політехніки був Василь Блащак, відомий математик. Коли прийшли німці (був курс німців набраний в університеті на прикладній математиці чи математитиці, курс, здається, називався – «автоматики»), то він сказав: «То добре! Німці то німці! Я їм буду читати по-німецьки!». Але по-російськи відмовився читати. Були різні люди. Був Роман Йосипович Лещух, котрий [пізніше] був тут деканом геологічного факультету. Він писав вірші, до речі, щось писав і про Чехословаччину, так мені здається. Він, здається, зараз далі там працює, в корпусі на вулиці Грушевського. Як компанія сиділа, він завжди читав вірші, присвячені різним подіям. У компанії був тоді ще й Косів Михайло. Та й ще були люди, зараз мені просто з голови те повилітало. І моя мама весь час спілкувалася з тим колом, та й я ще зі шкільної лави завжди чув. Якщо був присутній, то якось це мені в голову усіювалося.

 

А. С.: Горинь Михайло?

 

З. П.: І Михайло Горинь, і Богдан Горинь був, і Чорновіл був.

 

А. С.: Красівський?

 

З. П.: Красівський більше був у Моршині. Він уже був в ув’язненні в той час, коли ми тут, у Львові, тісніше спілкувалися. Хто ж ще би мені згадався з тих часів…

 

А. С.: Іван Сварник по Вашій справі проходить.

 

З. П.: Сварник Микола. Я так розумію, що він є братом того Сварника, що в бібліотеці університетській [працював].

 

А. С.: Я так зрозуміла, що по Вашій справі Іван Сварник, директор бібліотеки, проходить?

 

З. П.: Ну, він там так, дуже боком, а його брата досить багато зачепило. Він десь у Канаді тепер, десь туди виїхав. Була й Олена Антонів, Тараса Чорновола мама, і Гулик Стефа, і її чоловік, Гнатенко, здається (Віталій чи Валерій ‒ не пам’ятаю вже добре). Художниками були, мешкали десь на тодішній Партизанській вулиці (тепер не знаю, як називається, може, Труша).

 

А. С.: Відомою є фотографія з Василем Стусом ‒ «Вертеп». Там Ваша мама є.

 

З. П.: Так, мама моя там є. То десь у Львові або в Києві. Вони й там, і там були. Було таке, було.

 

А. С.: У Львові, це львівська фотографія.

 

З. П.: По Львову ходили й нас тягали, малих. А ще в Києві, пам’ятаю, ми на Новий рік ходили. Так само були якісь машини, які їздили за нами, слідкували, фотографували, але ми позували. Ну, я ‒ ні, я, малий, з боку був, але вони позували. Відверто себе так поводили.

 

М. М.: Розкажіть, будь ласка, про той період, коли Ви зі своїми друзями розповсюджували листівки про Чехословаччину. Як відреагував університет на це, Ваші однокурсники, викладачі?

 

З. П.: Я навіть не можу сказати, як. Тому що ми то робили підпільно, так би мовити. Ті листівки розклеювали, розповсюджували, і в університеті не дуже, може, і знали. У розклеюванні чеських листівок були задіяні самбіряни. Нас четверо було тільки. Розклеювали, вивішували, розвозили. А що стосується університету, 1972 рік… Ні, мабуть, просто не знали в університеті. Тому що тим знайомим, які були, з якими ми спілкувалися, ми не відважувалися усе казати ‒ що можна, а що не можна. Те, що однодумці ‒ це одне, а те, що десь таке ‒ то ми приховували, у тому числі й ті листівки. Вийшло так, що коли нас заарештували, то приїжджав зі служби міністерства безпеки Чехословаччини, чи як воно називалось, приїжджав якийсь генерал й опитував, від кого, які дані діставав я із тієї Чехословаччини, і хто мені давав, і хто мене навчив, і так далі. Одним словом, вони вважали, що ми якісь інспіровані звідти.

 

А. С.: Агенти?

 

З. П.: Так! От у Стрию цікаво: там на розі був такий будиночок, перукарня, і коли нас привезли вже на відтворення подій біля того будинку, де ми клеїли, то там повилітали дівчата з тієї перукарні й казали: «О, тут у нас висіли, висіли!». Ті щось «зашикували» їх і не давали нам спілкуватися, щоби ми близько розмовляли. Таке воно було.

 

М. М.: Вас змусили писати пояснювальну записку, коли відраховували в університеті. Пам’ятаєте, як то було?

 

З. П.: Я не пам’ятаю того, чи я писав. Імовірніше, не писав пояснювальної записки. Але я пам’ятаю виклик до Максимовича. Йду я коридором, мама мене зустрічає на третьому поверсі й каже: «Тебе до Максимовича кличуть, ти знаєш чого?». Та кажу: «Не знаю». ‒ «Тебе будуть відраховувати». ‒ «Ну, та добре». Я пішов вже туди готовий зовсім, коли прийшов, він каже, що відраховує мене, і так далі, і так далі. Я так прослухав, питаюся, чи все, а він каже: «Чому Ви не нервуєте, Ви ж обпльовували совєтську владу?». І чомусь так відсувається назад, відсувається. А я кажу: «Щоб Ви не впали! Чого Ви відсуваєтесь?». Він шось [відповів], а я кажу: «Я думав, що Ви боїтеся: я совєтську владу обпльовував, то щоби ще і Вас не обплював». Такий кумедний… Він був дуже ображений, цей Максимович. Потім моїй мамі розповідав: «Ви такого виховали!», і так далі, і так далі.

 

А. С.: Ну, і маму відрахували.

 

З. П.: Маму відрахували вже тоді, коли нас заарештували, через кілька днів. Тобто, не відрахували, а звільнили. Вона пішла працювати статистиком у поліклініку. Там пропрацювала десь три чи чотири місяці. І звідтіля звільнили. Потім інсульт, потім другий інсульт, і все…

 

А. С.: Здоров’я їй підірвали повністю.

 

З. П.: Вона казала, що здорова, трималася добре… Тато її, мій дідо, від інсульту помер, та й вона, тепер, та й, зрештою, я два інсульти теж мав. То, видно, таке щось є родинне.

 

В. Г.: Мене цікавлять певні аспекти про Чехословаччину і, передусім, мені цікаво, звідки Ви брали інформацію про події, котрі відбувалися в Чехословацькій Соціалістичній Республіці?

 

З. П.: Перше, певно, то було радіо. Всі ці [радіостанції]: «Радіо Свобода», «Вільна Європа», «Голос Америки», «Бі-бі-сі», і так далі, ‒ вже вдома постійно слухалися. А, крім того, було ще празьке [радіо] «Чеський Розглас», яке я теж більш-менш розумів, про що вони говорять, і, вже під час окупації, вільне чеське [радіо] «Станція Прага» (мобільна [станція], коли на машинах їздили, щоби їх не впіймали). Я, практично, за кожним словом тоді слідкував, сидів біля приймача й більш-менш орієнтувався в усьому. Коли я з дружиною в 1990 році поїхали до Німеччини й вийшло так, що у Празі треба було почекати десь кілька годин перед тим, як пересісти в інший поїзд, ми пішли до центру Праги (там вокзал близько). І я йду й бачу, що орієнтуюся в Празі, знаю, де яка вулиця, де що є, все розповідаю дружині. «А ти звідки знаєш?» ‒ питає вона. А я кажу: «Я не знаю». Виявляється, що то так чітко ввібралося у свідомість, в пам’ять, коли я слухав про ті чеські події, ‒ воно все перед очима ніби відкрилося.

 

А. С.: Це в Самборі «добивало» радіо чехословацьке?

 

З. П.: Так-так, дуже добре було чути. І не тільки в Самборі, а й в Києві, й далі.

 

В. Г.: А наскільки легко було зловити той же «Голос Америки» або «Бі-бі-сі», чи «Радіо Свободу»?

 

З. П.: Ну, я мав такий приймач, який ловив ті так звані укорочені хвилі (19, 16, аж до 13такі діапазони).

 

А. С.: Вночі слухали, наскільки я пригадую. Найкраще чути було вночі.

 

З. П.: Так-так! Єдине спасіння було ‒ це ті ж радіостанції, скажімо, польською мовою чи чеською. Там все можна було чути і майже все зрозуміло.

 

В. Г.: А що Ви знали про Чехословаччину і про реформи, котрі відбувалися в той час?

 

З. П.: Та я слідкував десь, приблизно, з березня [1968 року], починаючи з того часу, коли там «Празька весна» почалася, після реформ Дубчека. Так, слідкував, практично кожен день я мав інформацію по радіо. Й ми це досить жваво обговорювали.

 

А. С.: І про Пряшівщину, і про всі ті пільги…

 

З. П.: Так, і той журнал «Друг» ми мали вдома. Мама мала трошки літератури завжди. Не тільки це. І московський самвидав був у хаті, й такі, скажімо, югославські [видання], як «Новий клас» Мілована Джиласа (така була робота). Я пам’ятаю, що це студіював у той час. Ну, російськомовна [література] була, перекладена. А що стосується чеських подій, то, дійсно, їх сприймали, як щось таке, що робиться дуже близько від нас, із дуже близькими людьми, які розмовляють майже так, як і ми, й що це загрожує Совєтському Союзу і його існуванню. Це сприймалося дуже, так би мовити, зацікавлено.

 

В. Г.: А тоді таке запитання: а як Ви собі уявляєте соціалізм із людським обличчям, що це мало бути, як?

 

З. П.: Першим, хто говорив про соціалізм із людським обличчям, напевно, був все-таки Дубчек. Ну, я більш-менш був у курсі всього того, як вони реформи проводили. Але я розумів різницю між, скажімо, югославським зразком комунізму чи соціалізму й совєтським, між совєтським і польським, якось бачив ту різницю у той час. І я розумів, що совєтський комунізм, був зразком, фактично, російського комунізму. На кшталт націонал-соціалізму. Це була російська націоналістична імперська держава, яка трималася на постулатах, власне, соціалізму-комунізму.

 

А. С.: А була віра взагалі, що чехи побудують щось нове, якийсь соціалізм, але з обличчям?

 

З. П.: Ну, я ж кажу, що у той час не думав, що буде вторгнення. Ми не думали, що Совєтський Союз наважиться вторгнутися в Чехословаччину. Для нас було дуже великим розчаруванням, що світ зреагував, із нашої точки зору, погано.

 

А. С.: Стурбований був?

 

З. П.: Так, стурбований, так само, як тепер.

 

В. Г.: А Ви вірили, що цю систему можна якось вдосконалити на краще, щоб зробити її якоюсь більш терпимою до людини?

 

З. П.: Ну, власне, суть полягяє в тому, що якщо б забрати було в той час, здається, шосту статтю про керівну роль компартії, то воно вже вирішувалося, дати свободу слова і…

 

В. Г.: Ну, вони декларувалися в програмі дій Комуністичної партії за квітень 1968 року, там було таке.

 

З. П.: Так! Тобто, це ті питання, які знімали диктатуру, як таку. Скажімо, диктатура комуністична складалася з диктатури особистості, як при Сталіні, й диктатури партії, як було пізніше.

 

В. Г.: А що Вас мотивувало розвішувати дані листівки, котрі стосувалися чехословацьких подій?

 

З. П.: Ну, я думаю, просто радянська пропаганда, яка кожен день говорила про те, що вони визволяють від американської загрози й так далі. Це була брехлива [інформація], й нам хотілося донести це до широкого загалу. І, з другого боку, ми знали, що люди слухали радіо, й так далі, але, коли воно висітиме на стіні й коли говоритиме про те вже хтось місцевий, той, хто повісив, це було дієвіше, з нашої точки зору. Сильніше впливало на свідомість людей.

 

В. Г.: Зрозуміло, дуже Вам дякую за Ваші відповіді.

 

М. М.: Дякуємо Вам!

 

[1] Мати – Любомира Іванівна Попадюк (1928‒1984) – філологиня-германістка, з 1956 р. по 1972 р. працювала викладачкою німецької мови на факультеті іноземних мов Львівського університету.

 

Текст редагований З. Попадюком 1 червня 2019 року

 

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше

Зіновія Сичак. Про Народну капелу бандуристок “Зоряниця”


Розкажіть, будь ласка, про себе.

 

‒ Я, Сичак Зіновія Михайлівна, працюю керівником капели бандуристок «Зоряниця» тридцять шостий рік. Що ще можу сказати…

 

Коли Ви почали працювати в університеті?

 

‒ 14 жовтня 1982 року.

 

Чи це була Ваша ініціатива створити капелу бандуристів?

 

‒ В мене таке бажання було. Напевно, відносно університету ‒ ні. Але я вже до того, як прийти до університету, працювала в Народній капелі бандуристок «Галичанка», в «Дзвіночку». У мене за плечима вже був ансамбль бандуристів в дитячій музичній школі міста Миколаїв, на той час працювала ще в кооперативному технікумі. В кооперативному технікумі було добре працювати, але там дівчатка вчилися лишень два роки, а це було дуже мало для створення чогось більшого. До університету я потрапила зовсім випадково: йдучи по вулиці, зустріла свого однокурсника, який так натякнув мені: «Пошукай мені когось на керівника капели бандуристок». Я кажу: «Добре». Прийшовши додому (тоді не було такої комунікації, як зараз), задумалася: чому би я не могла за це взятися?! Не можу пригадати, як я з ним скомунікувалася, але прийшла. Переді мною був невеликий ансамбль бандуристок. Ними керувала Марія Сорока. Але це не була капела, з того складу до мене прийшли тільки троє дівчат. Я почала ходити по факультетах, збирати дівчат. Тоді директором студентського клубу був Володимир Михайлович Пелещак, який дуже багато приклався до організації колективу, бо на самому початку це є дуже складна справа. Бо якщо вже є якийсь фундамент колективу, то вже легше його цементувати і щось показати. Власне, це самі початки. Але дівчата були ревні, ходили, і ми вже до року часу поїхали в свою першу подорож до Мінського університету. За Мінськом, ще за Радянського Союзу, був міжнародний студентський центр, і ми там мали свої перші успішні концерти.

 

Якою була реакція адміністрації університету щодо Вашої ініціативи створити ансамбль бандуристів?

 

‒ На першому концерті (я не можу пригадати, до якої дати то був концерт) був Володимир Михайлович [Пелещак] (нас тоді виступало близько п’ятнадцяти), і його всі питали: «Де Ви взяли таку капелу?» На той час ректором університету був (не пригадую імені) Чугайов. Треба йому віддати належне: хоча це був радянський керівник, він приходив після кожного концерту і дякував нам. Були свої обмеження в репертуарі, були певні речі, які треба було співати, але, в принципі, нам це не заважало працювати. Раз в рік ми кудись їхали, так помаленьку колектив формувався. Потім він переріс, і десь до десяти років вже було до тридцяти бандуристок. Ми довго не мали костюмів, ходили в тому, що було в черемошанських (якісь там плахти лишилися). Бандур трохи було, але вони виходили з ладу. Але якось так працювалося.

 

Після того, як Ви очолили колектив, чи мали чіткі плани щодо його розвитку?

 

‒ Ні, не мала.

 

Якісь конкретні задуми і плани для реалізації?

 

‒ Ні, напевно, ні. Воно так якось робилося само по собі. Були дівчата, був певний склад, були певні можливості тих дівчат, які я могла зреалізувати. Звичайно, я вже була з досвідом, вже мала за плечима закінчену консерваторію і роботу в кількох колективах. Але все одно це якось складалося мимовільно. Я взяла за модель трошки «Галичанку», якою керував Володимир Богданович Дичак. Я з ним працювала, і мені ця модель підходила. І так ми помаленьку, якось воно само собою розвивалося. Я не ставила жодних цілей, просто пропагувала бандуру, просто вчила грати, просто казала, що треба грати всюди і все. І якось так той колектив збагачувався дівчатками, ревними дівчатками. Я особливо це собі не планувала. Отак воно було.

 

Колектив був задуманий як суто жіночий чи передбачав також участь хлопців?

 

‒ Суто жіночий, але і дівчат, часом, годі назбирати. Протягом творчої діяльності було кілька хлопців, які намагалися приходити, і був задум на змішану капелу. З-поміж дівочих капел у Львові були «Галичанка», «Ягілка», капели бандуристок в ветеринарній академії, в політехніці. А мішаною капелою була тільки «Львів’яни», і то там хлопці не грали, а тільки співали. Це складніше ‒ робити з хлопців, такої кількості граючих хлопців не можна було знайти. А щодо хору, то є «Черемош», і, очевидно, хлопці йшли до хору. І я вже застанавилася. Згодом ми вже дістали назву «Зоряниця». На той час в капелі було дуже багато Зорянок. Ми весь час думали, як назвати. «Львів’янки» були, «Галичанка» була. Ми спочатку думали назвати «Писанка», але хор «Писанка» також вже був. А в той час було багато дівчаток Зорянок, і якось так пішло ‒ «Зоряниця». І так ми хрестилися «Зоряницею», і так воно є.

 

Зараз капела бандуристок носить звання народної капели. Що це звання означає для капели?

 

‒ Це вищий щабель концертної діяльності. Це є така винагорода. До того звання ми йшли дев’ять років. І то тільки завдяки Володимиру Михайловичу [Пелещаку]. Бо це був не простий рік в плані держави. Це був 1991 рік, коли Україна постала як незалежна країна. Ці звання були завжди за Радянського Союзу. Можливо, це така відзнака колективу, що це не є колектив абиякий. Кожні три роки ми мусимо підтверджувати це звання. Це є вищий щабель розвитку колективу, і, очевидно, що він трохи стимулює до праці, бо не можна носити звання і не бути ним.

 

Чи пригадуєте перші репетиції капели?

 

‒ Пригадую. На першу репетицію я принесла ноти пісень «Зозуля закувала серед ночі» і «Сиділа під грушков». Ми їх співаємо до сьогодні. Мимо того, що я вже мала досвід роботи з капелою, все ж дівчатка були з «Галичанки», дівчатка були студентки, були з різних областей (одна дівчинка була з Сумської області). Отих дві пісні ми зачали робити. Потім було багато. За рік ми вже поїхали в подорож, а за півтори року зробили звітний концерт. Я цей концерт потім перевела з бобінного магнітофону на касету. Це не звучало кепсько. Співати було що, тільки було б кому, і було б бажання. Звичайно, що потребувалася допомога в плані організації концертів ‒ як тоді, так і тепер. Треба, щоб хтось допомагав, бо самим трошки затрудно.

 

Як відбувались ці репетиції? Скільки разів на тиждень?

 

‒ Тричі на тиждень ми займалися. Тоді було трошки інакше: студенти вчились тільки до третьої години, і ми займались з шостої до дев’ятої, тричі на тиждень. Звичайно, зараз рівень бандурного мистецтва зріс, він трохи інакший, ніж був тоді. Звичайно, ми тоді грали примітивніші твори, примітивніші партії. Більший був нахил на українську народну пісню. Ми займалися, їм це було під силу. Зараз бандурне мистецтво вийшло на інший щабель. З’явилися композитори, які пишуть суто для бандури. Це цікавіше, бо тоді був нижчий рівень виконавства. Я мусила пристосовуватись до того, що дівчатка могли заграти. Бо якщо воно буде занадто складним, то, очевидно, буде створювати додаткові труднощі, їм це буде не цікаво, і вони не схочуть цього робити. Займалися ми один раз суто з бандурою, два рази мали загальну репетицію, грали, співали, розспівувались ‒ так, як і зараз.

 

У колективі брали участь студенти аматори чи були такі, які мали професійну музичну освіту?

 

‒ Тільки дівчатка, які закінчували музичну школу, професійних в нас не було. Жодної дівчинки, яка б закінчила музичне училище, в нас не було. За радянських часів не можна було вчитися в двох вузах. Дівчатка були такі, які закінчили музичну школу, і приходили до капели. Грали, як грали ‒ хто як міг, так грав. Хто ще не вмів, а хотів навчитися, тому я допомагала.

 

Чи мали Ви помічника концертмейстера?

 

‒ Концертмейстер належиться колективові вже тоді, коли дістається звання народного. Концертмейстера я не мала, займалася тим сама. Натомість, я відчувала, що мені потрібно хормейстера. Першим хормейстером, який з нами працював, була Оксана Йосипівна Мельничук. Це моя дуже близька приятелька. Вона є професійний добрий хормейстер. Коли я сиділа на репетиціях, то жадібно поглинала і дивилася на те, як вона це робила. Бо я не мала досвіду хормейстерської роботи ‒ такого, як вона, бо я не є професійний хормейстер. Потім Оксана Йосипівна була змушена залишити з нами працю. З нами працювала солістка опери, також бандуристка, Марія Йосипівна Мащак. Була більше як концертмейстер, показувала нашим дівчаткам як грати, співати. Все-таки вона оперна співачка, вона могла їх того навчити. А потім вже не можна було мати, скорочення були. В нас були такі часи, що взагалі поскорочували одиниці, не платили зарплати десь одинадцять місяців. Але я завжди казала, що навіть якби нічого не платили, все одно це робитиму, бо це є справа мого життя. Я все життя поклала на популяризацію бандури, бандурного мистецтва, капелу зокрема, виховання дівчат в плані національної свідомості, що ми зобов’язані це робити і передати іншим поколінням.

 

Яким був репертуар колективу тоді, як засновувалась капела, і зараз?

 

‒ Зараз репертуар є цікавіший через те, що є розвиток бандури. Та можна було і тоді. Ми зараз співаємо «Пісню про Рушник». Я чомусь протягом своєї творчої кар’єри її ніколи не робила. Аж в 2015 році я зробила цей твір, і, на жаль, за два тижні після того, як ми вперше співали цей твір, померла моя мама. Звичайно, ми колись грали менше інструментальних творів. Ми грали «Запорізький марш», який не дуже завжди дозволяли грати. І так багато творів, як ми маємо зараз, чотири-п’ять інструментальних творів, ми не мали. Значить, репертуар розширюється, техніка дівчаток розвинена краще, ніж була тоді. Тоді в репертуарі мусила бути пісня про партію, пісня про Леніна. Але старалися брати якусь таку пісню, яка хоч трошки була б… Навіть не знаю, як то сказати. Ми співали пісню про Леніна львівського композитора Анатолія Кос-Анатольського. Але мусіла бути в репертуарі. Зараз, звичайно, можна співати і класику, ‒ і ми співаємо, і граємо. Найперше, ще треба мати слухача, який міг би слухати те, що ти співаєш. Мусить бути підготовлений слухач. Завше пісня має бути створена доречно. Окрім того, треба робити репертуар, який міг би бути використаний в багатьох випадках. Отакою піснею, нашою візитівкою, стала пісня «Зозуля закувала серед ночі». Вона ‒ на всі випадки життя: де би не треба було грати, що би не треба було грати. І вона завжди доречна. Інколи зробиш пісню дуже швиденько, і вона якось іде. Я вже переконалася: чим простіше написати, тим вона має більший успіх і краще грається, і краще її сприймає публіка.

 

Чи можете охарактеризувати за жанром сьогоднішній, сучасний репертуар капели?

 

‒ Ну, трошки є класики, трошки є сучасної музики. Є Святослава Вакарчука «Мить», Тараса Петриненка «Господи помилуй нас» (також ця пісня є в нас вже років двадцять в репертуарі, і я поки не бачу твору, який міг би гідно його замінити по духу, по виразності твору, змістовності). Ну, та багато є творів. «Коломийку» ми співаємо, «Черемшину». Чогось тоді мені не хотілося робити «Черемшину» Михайлюка. Фактично, на бандурі все можна грати. Тільки, знову ж таки, треба мати місце, де це грати. Є колективи, які грають джаз. Ми, чомусь, джазу ще не грали. Я, можливо, за віком, не можу його подати чи зробити. Але репертуар маємо різноманітний: українські композитори, класика, сучасна музика. Але основою, мені здається, для аматорських колективів має бути народна пісня. Бо сучасні пісні, очевидно, маючи цифрові носії, багато інформаційного, можна зреалізовувати, записати, а багато старих пісень можуть відійти у вічність. По тій причині, що, якщо їх не будуть переспівувати, вони пропадуть. А зараз хорових колективів робиться менше. Колись в кожному ПТУ був хор, десь там щось співалося. Очевидно, завдання бандуристів ‒ зберегти цей репертуар народної пісні, щоби він зовсім не пропав. Кажуть, що в фонотеці ЮНЕСКО записано шістнадцять з половиною тисяч українських народних пісень. Я думаю, що їх є більше, але треба, щоб вони побутували в побуті і житті людей.

 

Що саме зі сучасної музики ви виконуєте на бандурі?

 

‒ Святослава Вакарчука «Мить», «Yesterday» Пола Маккартні, граємо «Токкату» Поля Моріа, французьку, бо ми їздили до Франції («Yesterday» ‒ це, напевно, світовий хіт). Я тепер собі ломлю голову, який би ми ще світовий хіт зробили. Я вчора слухала Георгія Матвіїва. Він є викладачем Одеської консерваторії, дуже симпатичний, молодий, гарний бандурист. Він грає креативну музику, але ця музика може гратись тільки в одній особі. Він це імпровізує. Так само, як Ярослав Джусь, інші креативні молоді музиканти. Для колективу аматорського це є тяжко виконувати, бо кожна людина має якесь своє мислення і подачу. Власне, граємо те, що ми можемо заграти і що є доступно для дівчат. А щось інше? Є консерваторські колективи, нехай це роблять.

 

У капелі був лише основний склад чи діяли також малі форми: дуети, тріо, квартети, квінтети?

 

‒ Так, впродовж всього творчого існування капели у ній були тріо, квартет, дует. Найвизначнішим був квартет дівчаток, які вчилися в мене в музичній школі, вчилися в мене змалечку. Вони десь з четвертого року навчання почали співати разом. Виховувались в мене в класі, я мала можливість їм більше приділити увагу. І так вони йшли по життю. І так вони всі четверо поступили до університету в інтервалі один і два роки, і разом закінчили. Дуже тішуся, бо дві з них реалізували себе як науковці, захистили докторські дисертації в Польщі. Але коли вони інколи з’їжджаються, чи котрась виходить заміж (Оля Мацюпа), то сідають квартетом співати. В мене було таке враження, що вони не розлучалися. В минулому році на концерті до тридцятип’ятиліття капели вони також співали. Вони дуже гарно слухаються, дуже добре чують одна одну і дуже тонко відчувають ансамбль. Окрім того, вони є дуже гарними приятельками. Я завжди прагну до того, щоб в колективі була добра атмосфера, щоб дівчатка одна до одної гарно відносилися, щоб атмосфера була творча і дружня, щоб не було якихось конфліктів. Не знаю, наскільки мені це вдається. Зі старшого покоління дівчаток також були гарні два тріо. Одна з тих дівчаток зараз живе в Італії. Як вона приїхала, то стали співати разом ще раз, бо то дуже пам’ятно. Вони кажуть, що, очевидно, тільки тепер оцінюють те, що було для них, і дякують, що вони мали таку капелу, що їхнє творче життя було, власне, в капелі, і що вони себе реалізували. Добре, що я могла бути причетна до їхньої творчої реалізації.

 

Хто були учасницями цього тріо і квартету?

 

‒ Перше тріо: Марта Савуляк, Віка Орленко і Зоряна Саламаха. Потім було ще одне тріо: Наталя Гальчак, Галя Бойко, не пам’ятаю, хто був третім. І квартет був: Оксана і Марічка Боруцькі, Соломійка Стельмах і Ольга Мацюпа. І тепер дуетом грали Софійка Голуб і Аня Кисіль. Для співу в тріо, перш за все, мають бути люди, які хочуть це робити. Окрім того, вони мусять більше працювати. По-друге, вони мусять підходити тембром, голосом. То є тонка робота. Бо співати в капелі є трошки інакше: тут велика кількість людей, десь можна за когось сховатися. В тріо, дуеті, в квартеті не сховаєшся ні за кого. Це мусить бути «вилизана» партія, одна другу мусить дуже добре чути. Були ще такі ситуативні тріо, як Софійка [Софія Голуб], Марічка Боруцька і Світланка Підляська, які їздили до Словаччини. Але то було ситуативне тріо. Фактично, найбільше існував квартет. Вони мали кілька подорожей квартетом до Прибалтики, двічі до Польщі. Там мали дуже гарний успіх, робили тематичний концерт до Січових Стрільців. Власне, в Польщі. Дивно мені то було, але така є справа.

 

Відомо, що квартету навіть вдалося записати свій власний компакт-диск. Як це їм вдалося? Це була їхня особиста ініціатива?

 

‒ Так, то була їхня ініціатива. Вони добре це зробили. Тоді в нас працювала концертмейстер Наталія Куциняк. На той час вона трошки більше з ними займалася, бо в мене були дуже складні домашні обставини. В мене була важко хвора дитина, і я не мала можливості стільки їм приділити уваги, скільки вони потребували. Добре, що вони це зробили. Треба було дещо поправити в тому, але добре, що вони це зробили. Вони це зробили в студії звукозапису в музичному училищі. Я мало з ними на той час працювала, я ще мала ансамбль в музичній школі, але найперше було те, що в мене була проблема з дитиною.

 

‒ Коли капела дала свій перший визначний концерт? Чи пам’ятаєте його?

 

‒ Пам’ятаю. Перший визначний концерт був за півтора року, як ми почали збиратися. Наступного року, в лютому, ми поїхали в Мінськ до Білорусії. І вже весною, десь у травні місяці, ми зробили свій перший звітний концерт. Співали вже шістнадцять творів.

 

‒ Якими були тоді Ваші відчуття і відчуття дівчат?

 

‒ Звичайно, що дівчатка тішилися. Там було багато дівчаток, які грали в капелі «Галичанка», які фактично були вихованками капели. Звичайно, для мене це було самоствердження, що я вже утвердилася як диригент, що я вже маю свій колектив, і це вже суто моя праця, а не під чужим крилом. Звичайно, це було приємно. І в університеті був гарний поголос, що є новий колектив. Бо до того часу таким відомим колективом був «Черемош», а тут появилася ще капела бандуристок, і ще до когось була прикута увага. Тому ми постали учасниками всіх концертів, які відбувалися в університеті. Звичайно, тоді таких можливостей виїзду закордон не було. Хоча за радянський період нашого існування ми були і в Чернівцях, Києві, в Сімферополі, були навіть в Москві, у Мінську. Тяжкі були 1990-ті роки, важко було кудись поїхати. Ми вперше поїхали закордон у 1989 році ‒ до Католицького університету в Любліні. Там дуже добре нас сприйняли. Ми співали в залі, де був Папа Римський, де було дуже гарно і акустично. Потім у 1993-ому році ми приїхали до Бельгії, де також було нас дуже гарно сприйнято. У 1996-ому році ми мали турне по Бельгії і Голландії. Були двадцять вісім днів і дали вісімдесят п’ять концертів, нас було тридцять п’ятеро. Було дуже добре зроблено великодній цикл: з великодніми дзвонами, веснянками, «заливанням шуму», з сопілочками. Ми співали тридцять чотири твори. Це була визначна наша поїздка. Хоч часом є сильніші дівчатка, склад цієї поїздки дув дуже сильний: добрі альти і сопрано, дівчатка ревно працювали. Інколи таке буває, що йде трохи на спад, але потім щось появляється. Але кожному мусиш визначати репертуар, щоб той склад, який є, зміг заграти і донести добре, можливо, і не найскладнішу партію. Мусиш зробити так, щоб було комфортно всім, і щоб воно мало гарний загальний вигляд.

 

‒ Які закордонні поїздки Вам найбільше запам’яталися?

 

‒ Ну, очевидно, щойно я казала, що Бельгія, у 1996 році. Це було і довготривале, і дуже велике турне, дуже багато концертів було. Ми записали свій компакт-диск. Ну, і останні наші подорожі у 2013‒2014 рр. до Франції, і наші гарні подорожі до польського Тересполя з колядками. Особливо в цьому році було дуже гарно. Кожна поїздка має щось своє, щось нове. Звичайно, в Парижі і в Люксембурзі дуже гарно. Скільки б не було людей в залі, я завжди дівчаткам кажу: ви мусите співати так, як належиться. Не залежно, чи є повний зал, чи є поважні люди, чи є старші люди, чи діти. Має бути всюди заспівано добре. В нас є така традиція: ми тільки співаємо Святу Літургію, зразу з’являється якась подорож. В Перемишлі ми заспівали Святу Літургію з митрополитом ‒ і зразу нас запросили у Боснію і Герцоговину. Цього року ми також заспівали святу літургію і вже маємо Францію і Люксембург. Практикую виховувати дівчат у духовному плані, щоби не тільки грали, а щоб виходили у цьому із духовності.

 

‒ Які Ваші побажання, мрії стосовно розвитку капели?

 

‒ В мене є побажання, щоб сто чотирнадцята аудиторія могла вмістити всіх, хто хотів би грати на бандурі. Я буду рада працювати, якщо їх буде так багато. Я б дуже хотіла це зреалізувати, щоб їх було багато, щоб вони не цуралися бандури. Бо, очевидно, що на тридцять тисяч студентів університету, напевно, не є тільки двадцять п’ять бандуристок. Щороку у Львові дванадцять музичних шкіл випускають учнів. Очевидно, багато дівчаток приходить, але не всі хочуть. Звичайно, що то є тяжка праця, бо треба прийти двічі на тиждень, а ще треба вдома сідати грати. І мені би хотілося, щоб більше приходило дівчаток, більше було зацікавленості. Мені здається, що репертуар гарний, дівчатка гарні. Звичайно, хочу нових костюмів, але базово є не погано, маємо аудиторію, якої колись не мали, маємо відреставровані бандури, маємо гарні подорожі, маємо на майбутнє вже подорож. Єдине ‒ дуже хочу, щоб було більше дівчаток, щоб капела росла, щоб була здорова конкуренція між дівчатками відносно поїздки, щоб дівчатка більше займалися.

Читати далі

Люди

Організації/Структури