Львівського національного університету імені Івана Франка
Михайле Васильовичу, чи могли б ви розповісти про те, як обирали спеціальність і чому саме Львів та Львівський університет?
Напевне, основа була закладена в тому, що село Нирків [1], у якому я народився, і історично, і природно дуже багате та цікаве. Для допитливого школяра завжди було загадкою: що це за каміння, що це за скелі, що це за замки, що це за річки? Треба сказати, що саме село Нирків відоме тим, що розташоване на березі річки Джурин та глибокого Червоногородського каньйону, що переходить у Дністровський каньйон, який зараз є заповідною зоною. Там по берегах є багато виходів гірських порід на поверхню. Нам, молодим людям, завжди було цікаво: що це за породи? Чому одна біла, а друга темна? Чому одна тверда, а інша м’якша? Починаючи з восьмого-дев’ятого класів, я вже задумувався, куди йти вчитися. Тож після десятого класу вирішив вступати саме на геологічний факультет Львівського університету.
Другий екзамен – письмовий з вищої математики – мені не вдався, і через це я не був зарахований на навчання. Але під час армійської служби мені пощастило: зі мною служили двоє хлопців із Донеччини. Вони були грамотні, мали освіту гірничих інженерів, до того працювали в шахтах на Донбасі – саме вони й “підтягнули” мене з фізики та математики. Після армії я вирішив не ризикувати: щойно демобілізувався (це було 16 листопада 1974 року), одразу подав документи на підготовче відділення геологічного факультету Львівського університету. Пройшов співбесіду і з 1 грудня 1974 року був зарахований. У 1975 році, після успішного складання іспитів, усіх нас, хто успішно пройшов підготовче відділення, зарахували на перший курс. Так сталося, що в одній кімнаті мешкали четверо хлопців після армії: я, Бараболя [2] з Копичинців, Корнелюк [3] із Луцька і Боднарчук [4] із Львівщини. Ми разом оселилися в гуртожитку і до самого завершення навчання товаришували. Були справжніми друзями, ніколи не сварилися – у нашому колективі все було нормально.
На першому курсі в нас була загальна ознайомча практика. Ми їздили переважно Україною: побували на родовищах Закарпаття, бачили, як ведуться роботи в кар’єрах та шахтах. На другому курсі, коли почали вивчати геокартування та спеціальні дисципліни, практика проходила в Криму. Це була навчальна практика – ми опановували геокартування та геофізичні методи дослідження. На третьому курсі нас уже готували безпосередньо до роботи на виробництві. Саме тоді ми одержали допуски до секретних матеріалів. Річ у тім, що всі топооснови, геологічні карти та спеціальна література на той час були засекречені – для роботи з ними потрібно було мати офіційний дозвіл. Хочу зауважити, що після ретельної перевірки такий допуск отримали не всі. Це був серйозний контроль. Якщо хтось не проходив перевірку, він продовжував навчатися, але мав справу лише з паперовими роботами або ж з камеральними роботами, які не передбачали доступу до секретних документів.
Після третього курсу я отримав направлення на практику у Приморський край, на західні схили гірського хребта Сіхоте-Алінь. Там, у районі Владивостока і далі на північ, у бік Благовєщенська, працювала Приморська геологічна експедиція. Ми працювали у складі пошукової партії. Спочатку я займався хімічним аналізом води, проби якої ми відбирали. Також вели цілеспрямований пошук стратегічних металів: вольфраму, олова, золота та інших. Спершу це були геохімічні аналізи, згодом мене перевели безпосередньо в пошукову партію, де досліджували виходи гірських порід. Там відбирали проби, робітники “мили шурфи”, після чого проводився спектральний аналіз, який давав результати майже за всією таблицею Менделєєва. У 1978 році, за результатами цієї практики, я захистив курсову роботу.
Після четвертого курсу мене направили на переддипломну практику на Південний Урал, у район міста Магнітогорська. Це місто відоме тим, що свого часу там була велика гора Магнітна. Вона складалася з дуже багатих на залізо руд. Під час війни її виробили практично до глибини 300 метрів – військова та танкова промисловість за чотири роки фактично вичерпала цей ресурс. Ми вели дорозвідку на околицях Магнітогорська в радіусі 20-30 кілометрів. Досліджували методом буріння на глибину до 180-200 метрів. Бурили спеціальними станками, знаходили руди й розраховували можливість їх видобутку шахтним методом, бо розробляти відкритим способом було вже нерентабельно.
Після захисту дипломної роботи відбувся державний розподіл. На кожного випускника геологічного факультету Міністерство геології виділяло місця, куди нас запрошували на роботу. Необхідно було відпрацювати три роки, щоб, так би мовити, віддати борг державі за навчання. За направленням я потрапив у Кіровоградську область на графітовий комбінат [5].
Взагалі-то, графіт – це вуглець (як і алмаз чи діамант). Дуже цікавими є його родовища, умови утворення, залягання, склад супутніх порід. У той час графіт дуже широко використовувався у космічній промисловості, машинобудуванні та багатьох інших галузях – я вже не кажу про виробництво олівців чи графітових мастил. Відпрацювавши на Заваллівському родовищі графіту, я перевівся на Івано-Франківщину (так склалося, що потрібно було змінити клімат). Там було виявлене досить рідкісне і велике за обсягом родовище сірки, яке знаходилося в районі міста Коломиї. Якраз у час мого приїзду там запускали видобуток. Технологія передбачала метод підземної виплавки: закачки пари й підняття сірки на поверхню трубами. Згодом визнали, що це погано впливає на екологію, тому “нагорі”, у ЦК Компартії, його закрили. Вирішили, що в районах Карпат таке шкідливе виробництво недопустиме. Родовище законсервували з розрахунком на те, що років через 50-70 з’являться передові технології, які дозволять освоювати його без шкоди для довкілля.
Далі я працював уже на виробництві. Це був, скажімо так, дорожній кар’єр: видобуток піску, щебеню, будівельних матеріалів. Робота мені подобалася, але де б я не був – завжди пам’ятав про Львівський університет. Часто бував у Львові, заходив на факультет. З нашого випуску Леонід Скакун [6] залишився в університеті й згодом став видатним науковцем.
Викладацький склад у нас був дуже професійним: люди були водночас і простими у спілкуванні, і досить вимогливими. Від студентів вимагали знання матеріалу, викладали цікаво, іспити приймали теж цікаво. Викладачі завжди підтримували нас у складних ситуаціях: чи то було скрутне матеріальне становище, чи якісь інші проблеми – можна було одразу підійти до викладача по пораду. Деканом у нас був Юрій Феодосійович Мисник [7]. Він був людиною, яка розуміла студента. Студенти допомагали один одному: якщо хтось “не витягував” на стипендію, ходили, просили за нього, щоб дали можливість перескласти іспит. Переважно всі вчилися нормально і отримували стипендію, “двійочників” у нас не було – люди зібралися серйозні. Особливо на третьому курсі, коли почалися спеціальні дисципліни: це вже була не просто математика чи хімія, а саме виробництво.
Хотів би згадати про деякі цікаві моменти під час навчання. Усі студенти одержували стипендію. На сорок карбованців на місяць можна було цілком спокійно прожити. Проте, якщо хотілося ходити до театру чи ще кудись, потрібно було підпрацьовувати. Ми іноді ходили розвантажувати вагони. Вартість квитка у Театр імені Заньковецької становила десь один карбованець і двадцять копійок, а в Театр опери та балету – близько двох карбованців. Для студента це було трохи задорого, але якщо на вагонах заробив карбованців п’ятнадцять, то раз на квартал міг собі таке дозволити.
Запам’яталося, що в Театрі імені Заньковецької були дуже гарні вистави, гарні п’єси, грали відомі народні артисти. А похід до Оперного театру – це взагалі було свято “вищої категорії”. Пам’ятаю, як вперше прийшов на балет “Есмеральда” (за романом “Собор Паризької Богоматері”). Мені спочатку було важко, бо я – хлопець із села, ніколи балету не бачив. Добре, що здогадався почитати програмку, яку давали разом із квитком: там був короткий зміст вистави, написано, про що йдеться. І коли ти прочитав програмку, то вже розумієш, що показують: чому такі рухи руками, який у цьому зміст – і тоді стає цікаво. Мене це захопило. Пішов перший раз – ніби нічого, потягнуло вдруге. А коли вже сходив раз, другий, то захотілося й утретє подивитися. Сама обстановка вражала. Та найголовніше, що мені впало в око – це дуже високий інтелектуальний потенціал глядачів Оперного театру. Люди приходили туди як на свято: усі були гарно одягнені, не дозволяли собі з’явитися з невдалою зачіскою чи в невідповідному взутті чи костюмі. Це була професура, інтелігенція. Навіть просто спостерігати за публікою було цікаво, не кажучи вже про архітектуру всередині театру та гру акторів.
Ми мешкали в гуртожитку №7. Він знаходився на проспекті Ленінського Комсомолу (зараз – вулиця Пасічна). Гуртожиток був поділений на дві частини: в одній половинці мешкали поліграфісти – студенти поліграфічного інституту, що на вулиці Підвальній, а в другій – ми, переважно студенти біологічного, хімічного, геологічного та фізичного факультетів. У гуртожитку працював дуже сумлінний персонал: коменданти, техпрацівники. Нам дуже подобалося, що у гуртожитку №7 – та й взагалі в гуртожитках університету – завжди було чисто і все відремонтовано. Щотижня проводили перевірки, виставляли оцінки за порядок у кімнатах. Мені доводилося бувати в гуртожитках інших навчальних закладів – там траплялося, що і замки були поламані, і світла не було. У нас такого не допускалося: студенти університету жили в дуже гарних умовах. Було з чим порівняти.
Що ще можете сказати про свою групу та близьке коло друзів?
Спеціальність студентів моєї групи – “геологорозвідка”. Під час випуску першу та другу групи пошуковців і розвідників об’єднали в одну. Кваліфікація згідно з дипломом – інженер-геолог. Спеціальність “геохімія” зовсім відрізнялася. Основна увага там приділялася хімії: дослідження під мікроскопом, формули, питома вага, валентність тощо. А для нас, двох наших груп, головне – це “ноги, руки і голова”. Треба було багато ходити, шукати, описувати, думати, збирати зразки та виявляти щось цікаве для подальших досліджень.
У нашій групі половина студентів були колишніми слухачами підготовчого відділення. Це люди, які перед вступом уже мали два роки трудового стажу або відслужили в армії. Тобто ми були на два роки старші за інших студентів, які, коли вступали, мали 18 років. А нам після армії було вже по 21, ми вже мали певний життєвий досвід.
Саме цей “кістяк” із підготовчого відділення і створив атмосферу дружби та взаємовиручки. Ми трималися разом, тим паче що спільно мешкали в гуртожитку. У моїй кімнаті мешкало п’ять осіб: я, один хлопець, який вступив після школи (він був з Тернопільщини, Підгаєцького району), Олег Бараболя із Копичинців, Павло Боднарчук із Буська та Анатолій Корнелюк із Луцька.
Так ми провчилися п’ять років, захистили дипломи й роз’їхалися. Я потрапив на Кіровоградщину. Корнелюк пішов в інженерну геологію в Луцьку. Бараболя працював на шахтах Донбасу. Боднарчук спершу працював в інженерній геології на Львівщині, а згодом перейшов у правоохоронні органи, а потім – у податкову. Ми підтримували зв’язок: зідзвонювалися, розпитували про наших одногрупників. Коли з’явилися мобільні телефони, передавали номери один одному, зустрічалися. Двічі були зустрічі випускників (вже не пам’ятаю, у яких роках). Я, на жаль, на них не потрапив – по роботі не відпустили. Але хлопці розповідали, як зустрічалися на факультеті та в університеті. Знаєте, я завжди відчуваю гордість за Львівський університет і за рідний факультет.
У Львові мене завжди тягнуло піти по музеях та бібліотеках. Пам’ятаю, по дорозі від головного корпусу до нашого факультету була Картинна галерея. Я купував квиток, ходив дивитися пам’ятки, цікавився. Навіть знайшов експонат зі свого села – із Червоногородського замку, що на річці Джурин. Також відвідував Бібліотеку Стефаника, Історичний музей та Музей-аптеку на площі Ринок. Старався за час навчання все обійти, всюди побувати. Навіть усі кінотеатри Львова знав: бувало, пари немає або викладач захворів – ми одразу в кіно.
А склад компанії той самий був, так?
Так-так, уся компанія разом: і по кінотеатрах, і по Львову. Що цікаво – біля площі Міцкевича була велика афіша, де вказували репертуар усіх кінотеатрів та розклад сеансів. Ми там вибирали, дивилися, встигнемо чи не встигнемо, і бігли в кінотеатр. Студентське життя – найкращий час, який можна згадати. Потім уже пішли сім’ї, проблеми, які треба було вирішувати. На роботі ти стаєш від когось залежним: можуть відпустити, а можуть і ні.
Зараз, коли моя внучка також навчається в моєму університеті, мені дуже приємно ділитися з нею спогадами. Я добре пам’ятаю свій корпус на вулиці Щербакова, 4 [8], де був геологічний факультет разом із біологічним. На жаль, ніхто не пішов моїми стопами в геологію, але зате буде історик у Львівському університеті, який знатиме, де навчався дідусь.
Усі ми, випускники, отримували направлення на роботу. Вже після третього курсу на нас були подані заявки через міністерство. Під час розподілу першими вибирали кращі місця відмінники та ленінські стипендіати. Ми були студентами бідними, хотіли заробити, тому багато хто рвався “на золото” в Магадан або “на алмази”. Ну, а мене доля занесла на графіт. Але я не шкодую. Коли я приїхав на місце, мене одразу, так би мовити, “засватали” гідрогеологом – посада була відкрита, а фахівця не було. Фахівець, який мав приїхати на ту посаду, був із Дніпропетровського гірничого інституту. Він, мабуть, поїхав кудись у Тюмень чи на БАМ [9], тому й не з’явився. Потім його, здається, через прокуратуру повертали, таки змусили приїхати. Я три місяці відпрацював гідрогеологом, а потім ще два місяці – дільничним геологом. Так сталося, що одного нашого товариша забрали в армію (він сам написав рапорт), а жінка, яка виконувала обов’язки головного геолога, пішла на пенсію. І мене, молодого спеціаліста, буквально через пів року після студентської лави, призначили головним геологом Заваллівського графітового комбінату.
Це було підприємство, яке в Радянському Союзі посідало перше місце з видобутку графіту. Ще одне велике родовище тоді було в Красноярському краї. Там графіт сплавляли баржами по Єнісею, тому продуктивність була низькою – там вічна мерзлота і тому подібне. А в нас стабільно виконували й перевиконували плани. Люди добре заробляли. Розробляли родовище відкритим способом: працювали екскаватори ЕКГ-4.6, 25-тонні БелАЗи, 17-тонні КрАЗи. Уявіть собі цей кар’єр: довжина – два кілометри, ширина – десь кілометр двісті метрів, глибина – сто п’ятдесят метрів. Коли Союз розвалився, підприємство мали би поставити на консервацію, але цього не зробили вчасно і кар’єр фактично затопили. Зараз стоїть питання про відновлення розробки, але це потребуватиме величезних витрат, бо там великий обсяг розкривних робіт. Геологія там дуже цікава. Ви ж знаєте, що і графіт, і алмаз – це, фактично, чистий вуглець. Алмази утворюються під впливом колосальних температур і тиску, коли змінюється структура кристалічної ґратки. Графіт має шарувату структуру, а алмаз – кубічну, вона надзвичайно стійка. Саме тому він є найтвердішим мінералом. Я вважаю, що на нашому графітовому кар’єрі в Заваллі Кіровоградської області у гранатових гнейсах сам гранат є супутником алмазів. Отже, якщо десь глибше будуть вищі температури й тиск, там цілком можуть бути поклади алмазів. Я дотримуюся думки, що місце, де я працював, – це свого роду кімберлітова трубка [10], але вона перекрита іншими породами, тож добиратися до алмазів там ще довго.
Чи могли б ви розповісти більше деталей про саме навчання?
Час, коли ми навчалися, – це період Радянського Союзу, керованого Комуністичною партією. Було багато ідеологічних предметів: історія партії, політекономія, науковий атеїзм. Ці суспільно-політичні дисципліни ми просто не розуміли – їх доводилося буквально зубрити. Якщо взяти історію України, то там ще можна було вибудувати якусь логіку: ось Київська Русь, ось як вона розвивалася тощо. А історію партії – усі ці з’їзди та конференції – треба було вчити “назубок”, хоча нікому воно не було потрібне. Проте на сесіях це оцінювали в першу чергу, від цього залежала успішність. Ми дуже любили викладачів зі спеціальних дисциплін: мінералогії, геокартування, кристалографії (важкий предмет, але цікавий). Меншою мірою подобалася хімія – усі ті формули… З хімії було багато занять, вивчали різні розділи. Історію партії вивчали на першому курсі, потім науковий комунізм, науковий атеїзм, політекономію – в кожному семестрі був якийсь з цих предметів. І треба було складати на “чотири” або “п’ять”, бо якщо отримав “трійку”, то стипендії вже не було. Після другого курсу закінчувалися загальні дисципліни: фізика, хімія. Німецька мова ще “мучила” нас до третього курсу. А вже як пішли спеціальні предмети, то ми розуміли: це треба знати, бо це наша робота, з цього будемо їсти хліб. Нас так і вчили: “Хлопці, дивіться, бо з цього будете їсти хліб”. Хоча були й такі, що “їли хліб” і з історії партії: ставали секретарями парткомів, на нашому факультеті була своя партійна організація. Що поробиш – такі були часи. Сама геологія надзвичайно цікава. Кажуть, що вовка ноги годують – так само і геологів. Цілу зиму ми думаємо, куди піти, що знайти, а навесні, у першу неділю квітня, відсвяткували День геолога, потиснули один одному руки – і розбіглися по всьому Союзу. Хто на Камчатку, хто на Далекий Схід, хто в Магадан, хто за Байкал, хто на Урал, а ще – Казахстан, Узбекистан. Було дуже цікаво; цікаво було і в Україні.
Чому ви обрали саме Львівський університет?
Тому що геологічний факультет був тільки у Львові. Тоді ще був Інститут нафти і газу [11] в Івано-Франківську, але там спеціалізувалися суто на нафтовій промисловості. А у Львівському університеті програма була набагато ширшою: вивчали все, починаючи від твердих копалин, золота – фактично всю таблицю Менделєєва. Ну і головне – практики були по всьому Союзу. Якщо інститут в Івано-Франківську направляв туди, де були нафта і газ, то нас “кидали” по всьому Союзу: Молдавія, Україна, Узбекистан, Таджикистан, росія, Забайкалля, Тюмень, Далекий Схід. Одним словом – скрізь.
Хотіла би повернутися до питання про практики. Як відбувалася підготовка до практики?
Я можу сказати двома словами, як ми їхали на практику на Далекий Схід. Це була моя перша виробнича практика після закінчення третього курсу. Отже, у нас у Приморську геологорозвідувальну партію направлення на практику одержало троє чоловік: двоє з четвертого курсу і я після третього. Я прекрасно знав цих хлопців. Це були Микола Охітва [12] і Володя (прізвище вже призабув) [13]. Вони захотіли їхати поїздом. Мені поїздом не вийшло, тож я полетів літаком із Чернівців. Факт у тому, що літаком за 24 години я вже був у Владивостоці. Ну, ясно, що з пересадками. Літак вилетів з Чернівців, прилетів у Київ, зробив посадку, дозаправився й полетів у Москву. В Москву ми прилетіли до аеропорту Биково, а літак на Владивосток йшов із Домодєдово. Десь годину ми переїжджали автобусом з одного аеропорту в інший. На шляху з Домодєдово до Владивостока зробили дві зупинки: одну зупинку в Читі, другу – у Хабаровську. І в Хабаровську вже була пересадка на рейс Хабаровськ – Владивосток. Загалом за 24 години можна вкластися. А поїздом треба було їхати шість-вісім діб. Якщо потрапляв на якийсь швидкий поїзд, то міг за шість діб приїхати, а переважно – за вісім-дев’ять зі Львова. І це була їзда дуже виснажлива, тяжко було звикнути. Потім хлопці мені розказували: коли виходили з поїзда, то їх ще довго хитало, як у вагоні.
А як далі? Де ви жили?
Ми переважно жили в палатках. Коли йшли в маршрути, мали їх із собою. Ми ж були першопрохідцями. Де ніч заставала, там і розкладалися. Могли зупинитися на два тижні – облаштовували собі, так би мовити, табір, з декількох палаток. У нас було кілька таких ланок по троє чоловік. Якщо можна було, наприклад, з однієї точки за тиждень охопити певну територію, то нас підсилювали. І ми там усі жили: зранку підйом, чаю попили – і в маршрут на цілий день. Якщо виходило на вечір повернутися – це добре. Якщо задалеко, то на місці розкладали тимчасову палатку, там і ночували. Щодо засобів безпеки, то ми всі були озброєні, тому що регіон у нас вважався небезпечним. Територія, де я працював, примикала до Уссурійської тайги. А там водилися уссурійські ведмеді, рисі. Це були такі хижаки, що з ними знайти спільну мову було дуже важко. Тому ми мали зброю – треба було стріляти, відлякувати і тому подібне. У нас переважно були такі дикі звірі: кабан, гімалайський ведмідь (менший за бурого, темно-чорного кольору), олені, ізюбри, білки, зайці, різні птахи, глухарі, траплялися гадюки. Одним словом, було цікаво, і треба було завжди, як то кажуть, тримати вухо гостро, щоб десь на щось не наступити чи когось не злякати. В річках було багато риби. У тайзі було багато різної рослинності, яку можна було використовувати: дикий часник, який майже нічим не відрізнявся від справжнього часнику; зустрічався женьшень – це взагалі цілющий корінь і цілющі ліки, один грам цього кореня прирівнювався до грама золота. Також були елеутерококи – рослини, які використовуються у медицині, фармакології і тому подібному. Вони цікавили тих, хто цим займався, наприклад, біологів, фармацевтів. Нас же більше цікавили гірські породи: що там є у річках, у скелях, які виходили на поверхню, що є в землі і на яких глибинах.
Після закінчення практики ми одержали за весь час гроші. Це були солідні кошти, бо виплатили одразу за чотири місяці – з урахуванням усіляких польових, надбавок, коефіцієнтів і тому подібного. У Владивостоці тоді був магазин “Океан” (спецмагазин, щось на кшталт теперішнього “АТБ”), де була виключно морська продукція: не лише союзного виробництва, але й з Японії, Кореї, Камбоджі, В’єтнаму. Хоча місто Владивосток було закритим, але продукція туди завозилась. Коли ми зайшли в цей магазин, то було враження, ніби потрапили в якийсь рибний музей. Я, наприклад, тоді ще не знав, що таке кальмар, – а саме там їх уперше побачив. На упаковці вказувалося: з Японії.
Розкажіть про будні студента геолога на практиці.
Робочий день геолога в польових умовах починався з прокидання, готування сніданку та підготовки до виходу на маршрут.
А що снідали ви?
Ми готували чай – або з галетами, або мали сухарі. Одним словом, перекушували так. Потім брали з собою в маршрут рюкзак, клали якусь тушонку чи якусь приправу – мається на увазі борщову чи ще якусь, – брали чай, казанки, все це в рюкзак і виходили. Працювали в маршруті, наприклад, з восьмої години до дванадцятої. О дванадцятій сідали, знову кип’ятили собі на вогні чай, відкривали якусь тушонку (чи це каша з м’ясом, чи це горох, чи це рисова каша з м’ясом). Переважно бляшанки були закриті – щоб у маршрутах не пошкодити, не було скляних банок, бо вони при транспортуванні можуть побитися чи розлитися.
Намети вам видавав факультет?
Намети нам видавали геологічні партії. Вони мали бути легкими і зручними – на той випадок, якщо ми не поверталися з маршруту протягом доби. Якщо брали дво- чи триденний маршрут, то мусили заночовувати на місці. Але якщо напрямок встигали опрацювати за день, то поверталися назад до стаціонарних наметів. Такий намет міг бути, наприклад, на десять осіб. Ми обладнували його: робили підвищення з гілок чи дощок, накривали їх матрацами (матраци переважно були ватні, надувних у той час не було), зверху – ковдри, подушки. Усе робилося з таким розрахунком, щоб потім можна було оперативно зібрати, завантажити в автомобіль і переїхати на нове місце. А коли виходили з основної бази, то брали лише найнеобхідніше, щоб легко було нести. Бо коли поверталися з маршруту, то мали в рюкзаках багато дослідницького матеріалу: зразків гірських порід, мінералів, води.
Ви вели щоденники на практиці?
Обов’язково. На практиці з першого дня вівся щоденник. Його вели з таким розрахунком, щоб можна було простежити, як проходив маршрут – на випадок, якби десь щось загубили. У ньому описували, наприклад, що виходили зранку о такій-то годині, а о дев’ятій сорок прибули на оголення берега такої-то річки або струмка. Записували, з чим працювали: чи це були, на перший погляд, пісковики, чи пісковисті вапняки, чи гранітні відшарування. Тоді відбирали аналізи, відбивали зразок, підписували, запаковували й клали в рюкзак. На тому місці робили на дереві затеску сокирою і підписували простим олівцем: проба така-то, дата. Якщо бралася проба води, то ми йшли вздовж струмка, у напрямку від гирла до витоку, і брали пробу через кожні 250 метрів. Відстань відраховували кроками: 250 чи 300 кроків – це фактично 250 метрів. Записували номер проби та де її взято. Поряд на дереві так само робили затеску сокирою і підписували олівцем. Потім, під час дослідження, у цій воді могли виявити, наприклад, підвищений вміст срібла чи золота, чи якогось іншого елемента. І тоді треба було детальніше вивчати цю ділянку. Ті, хто йшли з цією метою наступного року, знаходили потрібне місце якраз за тими підписами. Тоді вже треба було досліджувати не через кожні 250 метрів, а бити канави, шурфи, щоб знайти, де саме є, наприклад, золотоносна чи сріблоносна жила, або ж олово, вольфрам чи поліметали.
А які завдання стояли перед вами, коли ви їхали на практику? Яка була її мета?
Накрити “чистий листок” на зовсім недослідженій території геологічною сіткою – з таким розрахунком, щоб виявити, що там може бути. Попередньо ми знали, як побудована територія, які там породи, мінерали і які корисні копалини там можуть траплятися. Ну, наприклад, поліметалічні руди, куди входили цинк, олово, ртуть. Їх, наприклад, ми знаходили на Закарпатті. Це все вивчалося, визначався промисловий вміст, і згодом на тому місці розроблялося родовище. Чи це був кар’єр, чи гірнича виробітка (маю на увазі штольню, шахту чи шурф) – коротше кажучи, те, чим можна було діставати сировину для виробництва. На Заваллівському графітовому комбінаті, де я працював, графіт видобувався відкритим способом, у кар’єрі. Поклади знаходилися в гранатових гнейсах уздовж великого тектонічного розлому. Графітова жила мала товщину від 15 метрів і глибше. Чим нижче, тим вона ставала вужчою, але мала вміст майже 100% графіту – без домішок, без нічого. Відпрацьовували відкритим способом, бо він був найдешевшим. Шахтний метод дорогий: там багато механізмів, вода. Це все треба було відводити, опускати, багато електрики використовувати. А у відкритому кар’єрі йшли екскаватори, вантажили все на машини й везли на фабрику. Фабрика переробляла руду і на виході давала готовий чистий графіт. Потім над цим графітом працювали цехи: колоїдний, мастильних матеріалів і тому подібне. Продукція використовувалася в літакобудуванні, ракетобудуванні, акумуляторній промисловості. Навіть от коли тролейбуси їдуть – графітові вставки на їхніх контактних “рогах” із лініями. Це приклад такого широкого застосування.
Ви ввечері поверталися… Чи залишався у вас тоді вільний час для дозвілля? Можливо, мали гітару, грали музику, розпалювали вогнище?
Коли поверталися, то переважно весь час були біля вогнища: на вогнищі готували вечерю, біля вогнища вечеряли й відпочивали, біля вогнища ж і лягали спати. Коли були такі погодні умови, що не можна було виходити в маршрут (сильні дощі і тому подібне), тоді ми мали багато часу, який використовували для різних потреб: або заготовляли дрова, або готували якісь матеріали – підганяли, переписували, утрясали, складали звіти.
Треба сказати, що під час проходження практики перед геологічною партією ставилося завдання – провести дослідження такої-то ділянки. На це виділялися кошти, і це потрібно було обов’язково виконати, скласти звіт. Навіть, якщо не встигали чи виникали якісь форс-мажорні обставини, що нам перешкоджали, то потім в екстреному порядку досліджували все, незважаючи на погодні умови і тому подібне. Але це вже за рахунок, як кажуть, непередбачених витрат. Те, що було заплановане, треба було виконати на сто відсотків. Не було якогось розслаблення: всі були налаштовані на те, що треба зробити, треба виконати, треба дослідити і треба знати. Важливим був результат – знайшли чи не знайшли, чи зафіксовано це на картах та в інших документах. А вже на другий рік дивилися, що далі з цим робити: чи вести детальнішу розвідку цієї ділянки, чи вона є неперспективною і її не варто освоювати. Могли її консервувати, зазначивши, що вона розвідана, але поки що неперспективна. Були такі моменти: хоч і були виявлені, наприклад, поклади якихось цікавих мінералів чи руд, але дивилися ще й на те, де саме і в якому положенні вони знаходилися. Якщо йшлося про важкодоступні місця (не було води, ліній електропередач, не було комунікацій для життєзабезпечення і подальшого дослідження), то це ставилося в чергу. А згодом вирішувалося: чи вести туди електричну лінію, чи підводити воду, чи бурити далі установками, чи бульдозерами там розробляти. Одним словом, це була ціла наука.
Як виглядав звіт з практики?
Всі узагальнені матеріали підшивалися. У звіті була текстова частина, де зазначалося, скільки пройдено, підраховано кількість погонних кілометрів, скільки пробурено й прокопано. Також додавалися графічні матеріали: нарисовані схеми та карти, за якими можна було пізніше продовжувати дослідження. Наприклад, спочатку бралися проби за сіткою 500 на 500 метрів, а якщо ділянка виявлялася перспективною – то досліджували щільніше: через кожні 100 метрів, тобто 100 на 100. Так і виходили на конкретний рудопрояв, жилу чи якийсь розсипний матеріал. Далі вже починалися гірничі виробки: або шурфи, або розвідувальні канави. Це вже робили інші люди, які йшли після нас, геологів.
Ви згадували, що були дещо озброєні, оскільки на вас могла чекати небезпека. Чи доводилося вам стикатися з нею особисто?
Доводилося. Я зі своїм напарником бачив бурого ведмедя і чорного гімалайського ведмедя. Це було на такій, як кажуть, безпечній віддалі – десь за 500 метрів. Якщо помічали ведмедя, то відлякували його пострілом, або, наприклад, били лопатою по каменю, щоб було гучно. Там звірі були вже лякані, бо там тривали лісорозробки, тож вони знали: якщо є якийсь звук – треба тікати. Вони не були настільки агресивними, щоб кидатися на людину, але все одно небезпека існувала, бо ведмеді непередбачувані. Це було лише два таких випадки. Кабанів ми взагалі не бачили: чули тільки шурхіт чи тріск гілля, але щоб звір виходив прямо на людину – такого я не бачив. А щодо зброї – не стояло питання вбити, лише відлякати пострілом. З пістолета вбити ведмедя практично нереально, для цього треба мати карабін або мисливську рушницю зі спеціальними кулями. А от налякати пострілом у повітря – можна.
У полі, в тайзі, працювали парами (геолог і робітник; у групі було п’ять таких пар), працювали так півтора місяця. За цей час не бачиш ні магазину, ні людей, навіть між собою ми перетиналися рідко – бо одні повертаються з маршруту, інші йдуть. Якось керівництво геологічної партії вирішило вивезти нас на святкування Дня молоді. Забрали в якийсь населений пункт, щоб ми могли два-три дні відпочити від поля. Там були зовсім інші розваги, там уже з’являлися гітари. Ми спілкувалися, нас там зібралося близько п’ятдесяти осіб – це зустрічалась ціла партія. Було керівництво, працівники служб: від завгоспів до відділу матеріального забезпечення і так далі. Хтось співав, хтось грав, ну і, звісно, розповідали щось, ділилися враженнями, адже там були люди з усього Союзу.
Робітник, з яким я працював, був родом із Волгограда. Попри те, що він відсидів у виправному закладі (тюрмі) шість років, після звільнення він пішов працювати в геологічну експедицію простим робітником – щоб заробити за сезон собі грошей на дорогу. Заробітки там для робочих були нормальні. А він, наприклад, шість місяців міг не вилазити з поля, і гроші накопичувалися так, ніби на ощадкнижці. Він виходив із поля і під час розрахунку вже мав солідну суму. За ці кошти він міг їхати в будь-який кінець Радянського Союзу: хоч літаком, хоч поїздом, хоч чим завгодно.
Ми спілкувалися, там і гітара була, і співали. Було багато молоді, десь половина: студенти, практиканти. Працівники партії були і молодші, і старші. Керівники – починаючи від керівника розвідувального загону, де було десять-дванадцять осіб – це були вже люди старші, серйозні. Їм довіряли матеріальні цінності, їм довіряли щось серйозне.
Треба ще сказати, що всі ми працювали з секретними матеріалами. У нас були секретні геологічні карти, топооснови тоді теж були всі зашифровані. Ми мали спеціальні допуски. Не дай Боже, пропадала карта – тоді чекали великі неприємності, аж до того, що ти залишався без допуску. А якщо геолог не мав допуску до роботи з секретними матеріалами, то йому в геології практично вже не було чого робити. Хіба що займатися чимось несерйозним або бути простим робітником – десь щось копати. Інженерно-технічному працівнику без допуску вже не було з чим працювати. Тому ми всі пильно стежили за цими матеріалами, бо випадки траплялися різні. Ми потрапляли під повені, коли лило як з відра тиждень, а то й два тижні могло лити – і треба було стежити, щоб це все не замокало. Тоді не було таких поліетиленових мішків, була звичайна клейонка. Загортали в неї, заклеювали, щоб волога не потрапляла. Бувало й таке, що десь щось загорілося й пів карти згоріло. Але найголовніше було – щоб залишилося хоч щось, що можна показати і списати. Особливо ту частину, де стояв штамп.
[1] Нирків – село Чортківського району, Тернопільської області, розташоване на річці Джурин.
[2] Бараболя Олег Миколайович (нар. 1954) – інженер-геолог, у 1975–1980 рр. навчався на геологічному факультеті Львівського університету.
[3] Корнелюк Анатолій Володимирович (нар. 1954) – інженер-геолог, у 1975–1980 рр. навчався на геологічному факультеті Львівського університету.
[4] Боднарчук Павло Васильович (нар. 1953) – інженер-геолог, у 1975–1980 рр. навчався на геологічному факультеті Львівського університету.
[5] Заваллівський графітовий комбінат – підприємство з видобутку графітової руди і виробництва графіту для промислових потреб. Розташоване у селищі Завалля Кіровоградської області. Засноване 1930 р. із сучасною назвою. У 1970-их рр. було провідним підприємством у своїй галузі в СРСР (частка у загальносоюзному обсязі складала понад 8%), продукція експортувалася у 21 країну світу. Комбінат експлуатує Заваллівське родовище графіту – одне з найбільших у світі родовище графітових руд.
[6] Скакун Леонід Зіновійович (нар. 1958) – мінералог, кандидат геолого-мінералогічних наук (1994 р.), доцент (2003 р.). У 1980 р. закінчив геологічний факультет Львівського університету, працює в університеті з 1985 р., у 1995–2000 рр. – доцент, 2000–2020 рр. – завідувач кафедри мінералогії.
[7] Мисник Юрій Феодосійович (1932–1983) – геолог, кандидат геолого-мінералогічних наук (1965 р.), доцент (1970 р.). У 1960–1967 рр. працював у Науково-дослідному секторі Львівського університету, 1968–1983 рр. – доцент кафедри загальної геології, 1973–1980 рр. – декан геологічного факультету.
[8] Тепер вулиця Михайла Грушевського. У 1945–1990 рр. – вулиця Олександра Щербакова.
[9] Байкало-Амурська магістраль – залізниця в азійській частині росії.
[10] Кімберлітова трубка – це вертикальна геологічна структура конусоподібної форми, яка утворилася внаслідок прориву магми крізь земну кору, заповнена алмазоносною породою – кімберлітом.
[11] Івано-Франківський інститут нафти і газу – вищий навчальний заклад нафтогазового профілю, заснований у 1967 р., з 2001 р. – Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу.
[12] Охітва Микола Богданович (нар. 1956) – інженер-геолог, у 1974–1979 рр. навчався на геологічному факультеті Львівського університету.
[13] Уточнене прізвище після запису – Богданович. Богданович Володимир Іванович (нар. 1957) – інженер-геолог, у 1974–1979 рр. навчався на геологічному факультеті Львівського університету.
Чим було цікаве навчання на факультеті? Насамперед – практикою, коли предмети можна було вивчати на природі, а не лише в аудиторії. Щоправда, якби ж ми мали тоді таку апаратуру й спеціальний одяг, як зараз! А тоді основним знаряддям була лопата; ми працювали в спідницях, куртках. Але було цікаво, бо викладачі заохочували нас можливістю безпосередньо вивчати і природу загалом, і окремі її складові: ґрунти, ботаніку тощо.
Одними з перших предметів, які ми вивчали, були геодезія і картографія. Дуже цікаво нам викладали професор Ситніков [1], про якого я вже згадувала [2], і Кудлик [3]. Ми опановували апаратуру: теодоліти, мензули, нівеліри. Нашим завданням було виготовлення карт на території Щирця. Жили ми у господинь, робили зйомки на землях колгоспів. Господиням платили гроші за наше перебування: і за проживання, і за харчування. Оскільки колгоспники не отримували зарплати, вони страшенно тішилися тими двадцятьма рублями й дуже нам догоджали. На нашому курсі було мало хлопців – здається лише п’ятеро (всього ж на курсі було двадцять п’ять осіб). Саме хлопці більше працювали з апаратурою, а дівчата визначали кути, виконували легші роботи. Екзамени здавали безпосередньо в полі – можна було одразу відкоригувати, перевірити, де зроблено добре, а де неправильно, чи точно визначене те місце, де були.
Повертаючись до теперішніх часів: виявляється, орієнтування – надзвичайно важлива річ, особливо під час війни. А тепер молоді люди, які йдуть на фронт, часто не вміють орієнтуватися, бо не навчені цього.
Наші перші три екзамени пройшли успішно. Окремо хочу зупинитися на екзамені з географії ґрунтів. Підготовка до нього тривала буквально два-три дні. А в той час проходили змагання зі спортивної гімнастики між вищими навчальним закладами. Я посіла перше місце, і в університетській газеті про це було опубліковано. Наш професор Бучило [4] дізнався, що студентка першого курсу географічного факультету посіла перше місце в області. Він був людиною, яка не вірила, що студент, який виріс у місті, може добре знати ґрунти. А тим, хто походив із села, міг автоматично поставити на екзамені “п’ятірки”. І от ми з Валентиною Рочевою [5] заходимо брати білет. Валентині він ледве поставив “трійку”. А на мене подивився й каже: “Ага, то це ви гімнастка? І ще й “асфальтниця”? Ви не можете бути готові до екзамену з ґрунтів”.
Я не розуміла, що означає отримати “двійку”. Думала, він сказав підготуватися і прийти вдруге. До того всі екзамени в мене були складені на “відмінно”. Після того, як Бучило мене вигнав, я пішла на тренування. Тренерка Зоя Весєлова [6] запитує в мене (а тренери стежили за нашими оцінками): “Як там твій екзамен?” [7]. Відповідаю: “Не знаю, викладач сказав прийти іншим разом, бо я була зайнята й не мала часу підготуватися до екзамену”. – “Дитино, та це ж означає, що в тебе “двійка””. – “Та ні, він сказав просто прийти вдруге…”. Вона мені таки пояснила, що в мене “двійка”, і що я вже не матиму стипендії. Наступного ж ранку вона пішла до проректора Зашкільняка [8] й все йому розповіла: “Подивіться: три екзамени дитина здала на “п’ятірки”, а останній – через те, що вона виступала за університет – їй поставили “двійку”. Треба дати можливість перездати під час сесії, щоб дитина мала стипендію”. І Зашкільняк спокійно підписав дозвіл. Це було дуже рідкісне явище, зазвичай, такого не робили. Одразу з тим папером я прийшла до Бучила. Для нього це було здивування: як це – проректор уже наступного дня дозволив перездачу? Дав мені три питання. Я на всі відповіла. Він сказав: “Ну що ж, після “двійки” “п’ятірки” не ставлять”. Поставив “чотири”, і я спокійно пішла. Отак моя перша сесія, за перший семестр, завершилася “двійкою”, яку я перездала на “четвірку”.
Після першого курсу ми мали ще практику на околицях Львова. Чортові скелі – дуже цікавий для вивчення об’єкт природи. Ми були у Винниківському лісі. На другому курсі вже було більше практичних занять. Ми поїхали на ґрунтову зйомку. Після тієї “двійки” я вже дуже добре знала ґрунти (сміється). Могли робити карту ґрунтів. Їдемо на практику з тим самим Бучилом; є фотографія, де він із нами. Це ми їхали на Волинь. Університет мав зв’язки з іншими університетами. Із Прибалтики, з Вільнюса, на практику запросили двох студенток першого курсу географічного факультету (одна з них також є на фотографії, де зафіксовано, як ми прощаємося, коли вже виїжджали). Тоді ми вперше зробили карту ґрунтів. Це була така перша практична робота.
Із цікавого поза наукою: студенти були робочою силою в колгоспах. Коли було треба, то копали картоплю. Нас “заганяли” в той колгосп, і ми там її сортували. Голова колгоспу казав, що це для них було невигідно, бо мусили різати свиню, щоб нас годувати (сміється). Але ми були задоволені: більше пізнавали одне одного, допомагали, вивчали побут людей. Все це було разом.
Є ще фотографія з нашої поїздки на Кіровоградщину, де ми ламали качани кукурудзи й чистили їх. На фото зафіксовано, як ми “рятуємо врожай” на Кіровоградщині. Пригадую, коли приїхали, один дідусь запитав: “Діти, а звідки ви?” – “Зі Львова”. – “Ага, то з Австрії!”. Ми вперше побачили Кіровоградщину – кілометри полів, природа там теж була дуже цікавою. Керував збором кукурудзи працівник тиру з військової кафедри, білорус. Йому навіть російською мовою було трохи важко говорити. Дисципліна мала бути військовою: рано встаємо, шикуємося, беремо відра (ми у ті відра кидали качани, йдучи кілометровими рядами кукурудзи, а потім зсипали все в одну купу). Він каже: “Беремо вьодри, йдемо”. А Надя Дідик [9] йому відповідає: “Не можемо ми йти, бо дощ падає”. – “Комсомольці – не хникання! Збирати врожай!”. Надя продовжує сперечається: “Недобре зараз збирати врожай, кукурудза ж буде мокра!”. Тоді він тільки: “Я вас поняв, ви непонятні…” (сміється).
Ось такими були наші “канікули”. Після них ми поверталися до навчання, вже серйознішого: вивчали геоморфологію, історію виникнення та розвиток рельєфу, річкові долини, течії. Ми працювали на посту на Дністрі в Єзуполі [10]: досліджували швидкість течії, змиви, береги, робили заміри. Це було дуже цікаво.
Геологія – то окрема сторінка. Викладачі та професори геологічного факультету були досвідченими, серед них – академік В’ялов [11], знаний на весь світ, учасник першої антарктичної експедиції. На цій фотографії (показує) він якраз на нашому факультеті з нашими викладачами: Стадницьким [12] та іншими. У той період геологи переважно були російськомовними. Ректор Євген Лазаренко [13] видав наказ читати всі лекції українською мовою, і це стало проблемою, геологам було дуже важко. Викладачка з кафедри геоморфології Олена Вікторівна Скварчевська [14], білоруска за національністю, активно й гарно перейшла на українську мову. Казала нам підказувати їй, якщо помилятиметься. А от деякі геологи були впертими. Доходило до кумедного: Лесняк [15] якось сказав: “Луна, тобто сонце…”. Отак він переклав українською (сміється). Але саме викладання було надзвичайно цікавим, геологи мали дуже багато матеріалів, музей: усі ті породи можна було вивчити, побачивши їх наживо. Екзамени відбувалися там-таки на місці, не в аудиторії – можна було показати, пояснити, з якого періоду порода і чому вона така.
Після другого курсу, у 1957 році, ми мали дуже цікаву навчальну маршрутну практику. Тепер таких, звичайно, вже немає. Маршрут проходив через Вільнюс, Ригу, Ленінград. У нас почав викладати професор Гоголєв [16], який був із Москви, то, хоч і не було заплановано, він зробив так, щоб ми відвідали й Москву, його альма-матер. Далі – Кавказ, а саме Малий Кавказ. Ми йшли через Клухорський перевал, були у місті Невинномиськ. Головне, що ми не йшли як просто туристи – дорогою ми зупинялися, аналізували елементи рельєфу: річки, береги, заплави, надзаплавні тераси тощо. Крім того, можна було придивитися до розвитку регіону: як там жили люди, які професії мали, які заводи й фабрики працювали. Це все в комплексі і охоплює географія. Одне з її ключових питань – що таке заповідна територія. Ми побачили Тебердинський заповідник, Домбайську галявину, річку Теберду та Клухорський перевал (висота понад 2700 метрів), де шлях проходить крізь дуже вузьку, страшну ущелину. Ми йшли обережно, один за одним, щоб не впасти у провалля. Першим нашим притулком там була дерев’яна хатина, де ми – усі 25 студентів – розмістилися на дерев’яному помості. А уявіть, які тоді страшні були спальні мішки – військові, важкі, брезентові! Високо у горах холодно, навіть улітку – температура трималася на рівні 12-13°C, хоча був червень. Спали ми настільки щільно, що якщо хтось один повертався на бік, то за ним мусили поверталися всі разом (сміється). Але якось перебули ми на тому перевалі. Там так само аналізували породи, їхній вік, вивчали висоти, як виглядає ущелина, що таке осип. Вивчали всі елементи рельєфу. До речі, саме там знаходиться Сванетія. Цієї країни вже немає, зараз це територія Грузії.
Ми мали підйом у гори на льодовик Алібек, відвідали водоспад Алібек й Тур’є озеро. Можете уявити собі: треба було йти по справжньому льодовику. Тур’є озеро тоді не було замерзлим, і ми навіть могли символічно скупатися (в мене є фотографія з озера). Водоспад вразив. Тепер це дуже цікаві туристичні маршрути (раніше так не було), за які платять великі гроші. Нашою практикою керували Климович [17] і Віра Федорівна Пустовєтова [18]. Спочатку приїхали в Сухумі й відвідали Сухумський ботанічний сад (маю звідти знимки), потім – у Батумі, де теж були у Батумському ботанічному саду, відвідали також педагогічний інститут. Жили в гуртожитку педінституту, майже біля самого пляжу. У ті часи було дуже небезпечно, ставлення грузинів до росіян погіршилося, там могли бити росіян [19]. Не пам’ятаю, що тоді було, але ми дуже боялися грузинів, нас застерігали, щоб ми з ними не сперечалися. Це було саме у Батумі.
Далі з Батумі ми пливли теплоходом “Ленсовєт” до Ялти. В Ялті теж було дуже цікаво: ботанічний сад, в Криму зовсім інша природа. Були в Ялтинському заповіднику. І на теплоході вирушили до Одеси. Там у нас уже майже не залишилося грошей на їжу – на всіх двадцятьох п’ятьох студентів ми купили один батон хліба і баночку рибного паштету. Нарізали той батон на всіх, намазали паштетом. Коли йшли до поїзда, то сміялися між собою: мовляв, треба лягати животами на полиці й так їхати додому.
Я більше розповідаю про практику, ніж про саме навчання, але вона теж була навчанням. Ми ділилися всім, що мали. Кожну копійку рахували, та й копійка тоді була великими грошима. Після повернення ми писали звіти на основі щоденників, які вели, й захищали практику.
На третьому курсі завдяки роботі лабораторії, у створення якої великий внесок зробив професор Гоголєв (він хотів відкрити кафедру, але вважався “чужим”, була конкуренція; з Географічним товариством він організував експедицію з дослідження ґрунтів), ми копали шурфи, досліджували ґрунтові розрізи, визначали механічний склад, товщину шарів, брали зразки для лабораторних аналізів (це вже була хімічна частина роботи). У лабораторії працювала і Атена Пашко [20], ми поколєґували, а пізніше я з нею працювала, коли вона була головою “Союзу українок”.
Завдяки тому, що в Україні було добре організоване вивчення ґрунтів (згодом почав роботу і “Укрземпроект”[21]), відбувалося освоєння цілинних земель. Наш факультет відібрав групу студентів для картографування, адже планувалося освоєння великих територій, щоб збирати великі врожаї, бо ми “страна богатая” і так далі. У трудовій книжці навіть був запис: “Постановою ЦК Компартії Радянського Союзу направлені на територію Цілинограда”. Цілиноград – це місто в Казахстані; коли я вчилася, називалося Акмолінськ, тепер має іншу назву [22].
Ми приїхали в Акмолінськ. Це столиця, але не пригадую, чи були тоді у ньому хоча б триповерхові будинки. Людей з усього Союзу там було дуже багато. Нас поселили в двоповерховому готелі, який насправді більше нагадував барак – умивальники були внизу, а кімнати – нагорі. Пам’ятаю, там я пішла вмиватися, мала з собою годинник – подарунок двоюрідного брата (він вчився на юридичному факультеті, а перед вступом їздив працювати на шахти, щоб мати два роки стажу, необхідного для вступу в університет; у тих копальнях він заробив трохи грошей, а мені купив подарунок – годинник “Звєзда”, не знаю, з якого був металу). Я зняла годинник, поклала на поличці й пішла вмиватися. Коли повернулася, його вже не було. Отаке було моє знайомство з реальністю того часу.
Що ми там пізнали? По-перше, дізналися, що дванадцять років зерном з України засівали землі Казахстану. Але пилові бурі все змітали, й дванадцять років поспіль ніякого врожаю не було. Не могло бути, бо там страшні піщані бурі. Ми самі їх бачили. Коли приїхали в радгосп, нічого не було видно – пісок нісся страшною хвилею, нам довелося перечекати. Один казах запитував: “Ти чого приїхала?”. Ми кажемо (а були якраз на шурфі тоді): “Золото шукаємо”. Ми знали, що не варто казати, що приїхали освоювати землі. Тоді він: “Тоді шукай! Ти думаєш, що наші діди й прадіди не знали, що тут не можна орати? Це пасовище, ми переганяємо худобу з одного місця на інше. А тепер у вас немає орних земель, а у нас немає пасовищ”. Ми побачили життя казахів, як вони кочували з місця на місце. Території там безкраї, величезний простір. До “посьолка” Баршино було 300 кілометрів. Ми жили в наметах, мали два намети, й отак переходили з місця на місце. Десь далеко в степу, не знати за скільки кілометрів, стояли юрти з верблюжої шерсті, казахи запрошували нас у гості. Спека сягала до 50°C. Ми вставали о п’ятій годині ранку, щоб о шостій-сьомій поснідати, працювали до полудня, і вже близько дванадцятої поверталися назад.
Про практику в Казахстані та тогочасний побут. Ми зупинилися й поставили намети ближче до річки. Плеса річок там були пересохлі. Ми робили копанки: одну – щоби фільтрувалася вода (використовували цю воду для приготування їжі), на другу копанку ставили три чи чотири рейки, які возили зі собою. Мусили мати свій посуд, казани. Готували нормально, повний раціон: і перше, і друге, і третє. Там ми нарешті мали багато риби. У тих плесах була така риба, яку ми ще в житті не бачили. Усі ми стали “професорами” з приготування їжі. Ходили до казахів по кумис, бо у спеку дуже хотілося пити. Тоді ми вперше спробували, що це таке. Кумис отримували в обмін на рибу. Ми ловили, а казахи чомусь – ні. В них баранина є основною, а риба – остільки-оскільки. Ми їм давали мішок риби, а вони нам – кумис із травами, схожими на полин. Ми їх відвідували, а дехто з казахів був у нас водієм. Коли їхали машиною на маршрут, обирали кут, робили описи по дорозі, через певну кількість кілометрів копали шурф. Територія була рівна, нічого не було, могли бути тільки колишні захоронення – з глини зліплені надгробки. Ми писали: “руїни, руїни” (мали завдання описати). Зовсім недалеко був Байконур [23]. Ми бачили запуски супутників, пробні, ще навіть не зареєстровані. (Пізніше був запуск, здається, Титова, потім ще один.) Це було видовище! Це була хвиля срібного світла, яка підіймалася. А з уламків тих супутників, які ми позбирали, зробили собі баню: загородили, поставили бак. Ми тоді не розуміли, що від того може бути шкода. Це те, що запам’яталося. Одного разу на маршруті потрапили на озеро Тенгіз. Там Ленінградська студія саме знімала документальний фільм про природу на Тенгізі. Вперше ми побачили фламінго, зграї птахів, які злітали. Частина пір’я у них є червоною (це виглядало як якесь полум’я). Ленінградці також зраділи, побачивши живих людей, приїжджали до нас знайомитися. Пригадую ще про сайгаків – там проводилося полювання на них. Дуже смачне їхнє м’ясо. То вже казахи розповідали. Чого ми, дівчата, ще навчилися? Водити машину. Замість того, щоб пояснювати водієві-казаху кут і як їхати, я сама сідала за кермо великого “ГАЗона” і їхала за азимутом, як мені було потрібно. А водій мав копати шурф. Отак ми навчилися в Казахстані водити такі серйозні машини. Також навчилися смажити рибу. Ярослав [24], до речі, робив це найкраще – був справжнім майстром. Хлопці вставали раніше, щоб розпалити вогонь, а дівчата вже далі куховарили. На чергуванні залишалися і хлопці, і дівчата.
Казахи були дуже сердиті на “совєтскую власть”. Багато хто з них втрачав зір, бо почали пити горілку. А раніше в степу вони могли побачити сайгака за кільканадцять кілометрів.
Ще була цікава практика в Карпатах. Маршрут вела Віра Федорівна Пустовєтова. Наша карпатологія включала і геоморфологію, і фізичну географію. Ми піднялися на гору Петрос. Був дуже густий туман. Мали переходити на Говерлу, але забракло нам часу, тож зупинилися на Петросі. На полонині, де було пасовисько, вівчарі. Спали ми в “курнику”. Коли зранку прокинулися, то зрозуміли: якби пройшли далі сто метрів, то опинилися б у проваллі. Добре, що Віра Федорівна нас зупинила, бо ми ж нічого не розуміли – вперше йшли в гори. А тоді дійсно за два метри вже нічого не було видно, не бачили одне одного. Там ми побачили, як живуть наші гуцули, як вівчарі роблять сир (будз). Потім уже був перехід на Говерлу. Так само робота полягала в описуванні. Після лекцій ми мали закріпити матеріал безпосередньо в природних умовах.
Щодо економічної частини географії, то вона була для мене – остільки-оскільки. У нас були студентки, які цим цікавилися. А в нас більше переважав природознавчий напрям: фізична географія та геоморфологія. На геоморфологію нас “переманював” Петро Миколайович Цись [25] (хоч я спеціалізувалася на кафедрі фізичної географії), який викладав цю дисципліну і вів гурток із геоморфології. Він займався геоморфологічним районуванням Карпат. Ми мали всі ті межі обійти й виготовити карту. На гуртку він якраз доручив мені зробити карту геоморфологічного районування Карпат. Треба було з’єднати різні місцини і зробити межі. Пам’ятаю, в кабінеті геоморфології я на великому ватмані вже накреслила все олівцем, треба було лише навести тушшю. Звернулася до Дмитра Стадницького (він працював на кафедрі, але, здається, не викладав; не мав одного ока), який щось читав (дуже любив польські книжки, зокрема “Трендовату” [26]). Вже був вечір, стемніло, і я кажу до нього: “Дмитре Григоровичу, прошу Вас, погляньте, чи я правильно провела межі, бо вже треба тушшю наводити”. А він: “Зараз, зараз, я тут дочитаю”. Забув. Я знову: “Ну, Дмитре Григоровичу, я Вас дуже прошу, підіть, хоч одним оком гляньте!”. А він: “Я би хотів двома, але маю лише одне…”. Через це таки мусив встати й подивитися. Каже мені: “Та викреслюй вже, все правильно!”. Отака була пригода в кабінеті геоморфології.
Професор Гоголєв також, звісно, “переманював” до себе – займатися дослідженням ґрунтів: робота в лабораторії, на природі, картографування, копання шурфів. Після третього курсу ми поїхали на практику у Троянівку та у село Лісове, що на Волині. Цікавий там був побут. У Лісовому ми жили в господині, яка мешкала у крайній хаті, за якою був цвинтар. Господиня у Лісовому не була такою гостинною, як та, що в Троянівці, яка просто не знала, як нам догодити. Зранку в нас були і чорниці, і молоко, і сир, і сметана, і масло. Двадцять рублів тоді були цілим статком для колгоспника. Адже колгоспники не мали ні паспортів, ні зарплати – лише записані трудодні. Приймав карти Бучило, все було нормально.
Також наші ґрунтові карти приймав Микола Данилович Орел [27]. З його біографії: воював, був пілотом; коли його літак підбили, він вижив, хоча й отримав контузію. Був фізико-географом, дуже точним у викладі та картуванні – усе мало бути вивірено до міліметра. Так, як це є у пілотів. Кут, кожна деталь мали для нього велике значення. Під час виконання робіт ніхто не мав права схибити. Коли здавали в нього екзамени, то готувалися дуже ретельно, щоб не сказати зайвого й відповідати так, як того вимагав. Був у нього такий цікавий підхід: першими йдуть здавати екзамен тільки ті студенти, які все добре знають. Виходить, що хто не йде серед перших, бо боїться, – готовий гірше. Отже, першим він сміливо ставив “п’ятірки”. Далі казав, що ліміт на “п’ятірки” закінчився – починався ліміт на “четвірки” і на “трійки”. Дівчата зранку вставали, щоби першими іти до нього здавати й дістати “п’ятірку”. А щодо точності. Довший час холостякував, хоч уже був старшим чоловіком. Хлопці-старшокурсники трохи піджартовували, питали, чому він не одружений. Нарешті, Микола Данилович купує шубу – і до тої шуби підбирав жінку. Якось купив собі костюм і тут же на кафедрі розпорює рукав, бо на одному плечі було розходження шва у два міліметри. З ним ще сталася одна цікава пригода, яку розповідали мені. Здається, то було під час вступних екзаменів. Миколу Даниловича попросили за дитину з якогось віддаленого села, яка дуже хотіла бути географом. Прізвище дитини – Баран. Микола Данилович не любив такого, але попросив його хтось із поважних викладачів. Прийшов здавати екзамен перший Баран – поставив йому “п’ятірку”. Через якийсь час приходить ще одна дитина, прізвище у якої також Баран. Що робити? Виявляється, що є другий Баран. Ставить і йому “п’ятірку”. Нарешті заходить третій Баран. Микола Данилович не витримує, зривається з крісла, відкриває двері в коридор: “Ще Барани є?”.
Про “суспільні науки”: історичний матеріалізм, діалектичний матеріалізм, основи марксизму-ленінізму. Викладав тоді Джигіль [28]. Здається, він працював і у Політехніці. Він міг приходити на лекцію нетверезим. Ми сиділи у першому ряду. Оскільки в школі я вчила стенографію, мені було легко записувати лекції, тож я дещо стенографувала. Лекції проходили в гарній аудиторії зі сторони парку (географічний факультет тоді був в головному корпусі). Одного разу він заходить і одразу відчиняє вікно, щоб не було чути запаху алкоголю. Знаючи, що це може повторитися, на наступній лекції ми пішли й сіли за останню парту. Перша була вільною, там уже ніхто не сидів. Коли він відчиняв вікно, то завжди казав: “Від несвіжого повітря ще ніхто не вмер, а від свіжого повітря вмирають”. Він звик, що я, Валентина і Надя, зразкові студентки, сиділи за першою партою, а тут чомусь пересіли. За останньою партою нам не було цікаво, що він читав. Ми бачили, що він слідував чітко за підручником. Тоді був дуже цікавий польський журнал “Kobieta i Życie” [29], на останній сторінці якого була рубрика “Satyra w krótkich majteczkach” (про те, як діти реагують на побачене, різні кумедні жарти). Хтось засміявся, вичитавши щось у цьому журналі. Джигіль підійшов до нас, якраз коли ми були зайняті журналом і каже: “Це ви що робите?”. А я показую журнал, кажу: “Kobieta i życie”. Він тоді: “Ви не конспектуєте? Я це вам на екзамені покажу”. Натякнув, що на екзамені буде біда. І дійсно, потім на екзамені взяв у деканаті екзаменаційний листок із нашими прізвищами. А Толя Єрмоленко [30], студент зі старшого курсу, якраз був у деканаті, коли викладач брав відомість. Толя чув, як той говорив про нас: назвав наші прізвища і сказав, що продемонструє, що студентам треба конспектувати, – мовляв, ми не зможемо здати той екзамен. Хлопці боялися його екзамену, тай усі студенти, по суті, побоювалися. Ми перечекали, поки не здали всі дівчата. Ми троє йшли останніми, а за нами – хлопці. Хлопців було, здається, четверо, то він нас усіх сімох запросив до аудиторії одночасно. Ми витягнули білети, готувалися. Мали відповідати по черзі: Надя, Валя і я. А хлопці слухали. Толя Єрмоленко чекав під дверима: якою ж буде та помста Джигіля за те, що ми не конспектували його лекцій? Надю він “мучив” десь хвилин сорок. Він ставив питання – вона відповідала й відповідала. Нарешті взяла заліковку й вийшла, навіть не глянувши, що він їй поставив. Єрмоленко стоїть під дверима, а вона виходить і просто зомліває. Єрмоленко запитує: “Що там?”. А вона каже: “Подивися, що він поставив”. – “Та “добре”!”. Надя аж ожила. Валі я сказала, що піду відповідати після Наді. Пам’ятаю, мені випала робота Леніна “Про право націй на самовизначення”. Відповідаю так само впевнено. Не дивлюся, що він мені пише. Теж беру з трепетом залікову книжку, виходжу. Думаю: хоч би “трійку” поставив. Єрмоленко і в мене питає: “Ну що?”. – “Не знаю, подивися”. – “Як? “П’ятірка”? Не може бути! Так він же казав, що тобі “двійку” поставить!”. Кажу: “Не знаю, що сталося і чому він поставив мені “п’ятірку””. Хлопці були в жаху, бо вони не знали матеріалу так добре, як ми. Але до хлопців він ставився зовсім інакше. Отакий був у нас екзамен.
Ще один екзамен, який ми, як кажуть, здали і забули, був, здається, з основ марксизму-ленінізму. Не можу пригадати прізвища викладача. Аудиторія розташовувалася там, де йти на філологічний факультет: велика площа, подвійні двері. Дівчата, які жили в гуртожитку, прибігли здавати першими, бо знали: на початку ставлять кращі оцінки. Ми приходимо, а вони до нас: “Дівчата, газета “Женьмінь жибао”… Він усіх питає про пленум ЦК Компартії Китаю і про те, що на ньому вирішили”. Я кажу: “А що тут хвилюватися?”. – “А ти читала?” – запитують. Відповідаю: “Ні, не читала і не знаю, що там написано. Зайду і відповідатиму китайською”. Зайшла здавати, уже не пам’ятаю, які були питання і що я казала. Пам’ятаю лише, як він дав мені додаткове запитання: “А ви можете китайською розповісти про рішення пленуму ЦК Компартії?”. Я просто схилила голову. Він усміхнувся. Здається, поставив мені “четвірку”. Ці суспільні науки нам були зовсім не цікаві.
Про наукові студентські конференції. Я як учасниця гуртка з геоморфології, яким керував Петро Миколайович Цись, робила доповідь про Дніпровське зледеніння. Запрошеними були студенти Ленінградського університету Євзоров, Лопатін і студент із Чернівців (вже забула прізвище), які також робили свої доповіді. Їм трьом викладачі зробили маршрутний огляд цікавих скель в околицях Львова, показали Тустань. Пізніше Валентина мала якусь доповідь у Ленінградському університеті. На конференції ми читали доповіді українською мовою, студенти з Ленінграду – російською. Ми їх розуміли добре. Вони ж пізніше нам казали, що все зрозуміли, але про Дніпровське зледеніння подумали, що то – “днєпровскоє злодіяніє”.
Про спортивний табір. Ми не хотіли ходити на заняття з фізкультури, тому краще було під вечір, коли вже були вільними, піти на спортивну секцію. Я відвідувала секцію зі спортивної гімнастики. Це було в тому приміщенні, де тепер кафедра туризму. Тоді це був спортивний зал – їх було кілька. Хлопці піднімали штангу. Пам’ятаю, як піднімали студенти-журналісти Гуревич [31] (був маленький, приземкуватий) і Радовський [32] (високий на зріст). Ми в іншому залі чуємо, як падає штанга. Думаємо, чи вони ще живі чи ні? На кого та штанга впала? Тоді у спортивній гімнастиці появилися нові елементи, особливо на різновисоких брусах. Тренером була Зоя Весєлова. Вона дуже ревно ставилася до того, щоб ми гідно відстоювати честь університету. Слідкували і за нашою освітою, допомагали нам.
Окрім того, були тренування й відпочинок у спортивному таборі “Карпати” (Чинадієво) – тепер якось інакше називається, там є палац Шенборнів. Табір, по суті, також будували руками студентів [33]. Є фотографія того табору, як піднімали шатра. На фотографії (показує) – наші тренери, наша зарядка. Студенти самі собі робили той табір. Разом з тим, там була підготовка в різних секціях. У тому спортивному таборі були і студенти з Ленінграда, Ужгорода. Обмінювалися знаннями: вони розповідали нам, що вивчали, ми – розповідали їм.
А ця фотографія (показує) – свідчення того, що я маю “право власності” на стадіон нашого університету. Як бачите, мої однокурсники носили землю. Зверніть увагу на наш одяг: ми у звичайних спідницях! Робили схили для трибун. Як будуть приватизувати, я буду претендувати на цей стадіон (сміється). З моїх однокурсників, мабуть, лише троє займалися спортом у секціях.
Про моїх однокурсників. Богдан Швайківський [34] керував хором. Дуже цікаво робив усякі “розривки”, як ми їхали десь на маршрути в автобусах. Завжди нас веселив смішними співомовками. Потім навіть керував хором нашого факультету. Мій однокурсник Йосип Берко [35] (помер два чи три роки тому) був проректором зооветеринарного інституту. В університеті спеціалізувався на кафедрі фізичної географії. Я його питала: як він так обрав зооветеринарний інститут? Але ж ми вчили і про сільське господарство, корми і так далі. Розповідав, що мусив добре знати ботаніку, про трави і злаки. То я кажу: хто знає, яку користь і де доведеться потім мати з отриманої освіти?
Частина моїх однокурсників залишилися працювати в університеті, бо тут були лабораторія й експедиція. Треба було карти – вони викреслювали, фарбували, робили нормальні карти. Наприклад, над цим працювала Надя Дідик. Станіслав Крутник [36] став вчителем, працював у Перемишлянському районі. Гаврилюк (Данилюк) [37] була вчителькою, дуже відома у Львові (мешкає у Шевченківському районі, ми з нею ще спілкуємося). Ті дівчата, що були з районів і сіл, працювали в галузі економіки. В себе у районах займали досить високі посади. Вчителькою була Валентина Рочева, завершила роботу на посаді завуча школи. А я ким тільки не була: працювала у Ботанічному саді, завершила на посаді заступника директора з навчально-методичної роботи на обласній станції туристів. Марія Говда (Тис) [38] потім працювала у 28 школі у Львові. Після навчання була направлена у район, у село Вербляни. Всі випускники поїхали за направленням на роботу. Мене ж залишили працювати в експедиції Гоголєва. Сингаєвський Гена [39], родом із Житомирщини, опинився на роботі в міліції. Пам’ятаю, як він казав: “Дівчата, що у вас сьогодні на сніданок?”. Ми всі приходили з канапками, то було святе, кожен мусив мати свою канапку. Моя мама завжди робила одну канапку мені, а другу – для Геннадія, знала, що він з багатодітної сім’ї. “Ше для Гени! Ше для Гени!”. І він так привик, що нема й мови. “Що в тебе там сьогодні?”. Кажу: “Є канапка для тебе”. Тамара Тугай [40] (її батько викладав у політехніці політекономію, був пов’язаний із райкомом чи обкомом партії) приносила бутерброди з червоною ікрою (а тоді був дефіцит, важко було дістати навіть ковбасу). Сама вона ікру не любила, але мама обов’язково робила їй ті бутерброди. То як тільки вона їх приносила, наш Ґєна першим стояв поруч (сміється). Уявіть собі: студентам, які жили в гуртожитку, треба було встати о шостій годині ранку, щоби дістати буханку хліба і пачку масла. Хтось один із кімнати по черзі йшов займати чергу за хлібом, щоб купити на сніданок перед заняттям. Гуртожиток тоді був там, де зараз є географічний факультет. Наші дівчата з районів мешкали в приміщеннях, де нині кафедра охорони природи. У кімнаті їх було семеро чи восьмеро. Вони привозили із села картоплю, а я приносила бідон квашеної капусти з цибулькою та олією. Це було для нас велике свято! Ми разом виконували практичні роботи, обмінювалися прочитаним і готувалися до наступних занять.
Ліда Бас [41] так само була вчителькою. Недашківська [42] викладала у нас на факультеті, захистила дисертацію. Зіна Якубова [43] – також вчителька. Прудиус Марія [44] працювала вчителькою в Бориславі. Тож більшість випускників нашого курсу – це вчителі. Лише Йосип Берко став проректором. Він детально дослідив усю творчість Тараса Григоровича Шевченка. Будучи закоханим в ботаніку, склав перелік всіх назв рослин, які згадані у творах Шевченка.
Про викладачів. Викладач кафедри фізичної географії Койнов [45] був дуже інтелігентною, освіченою людиною, ставився до студентів як до рівних собі. Казав: “Я навчаюся разом з вами”. Його дружина була із Комі АРСР. Прийомний батько моєї колєжанки Валентини (вона була з Кандалакші) – також комі [46]. Вони втішилися, що можуть розмовляти рідною мовою. Григорій Абрамович Зільбер [47] одразу бачив, хто до якої частини географії має хист. Відразу казав, що потрібно робити, чим займатися. “Тобі більше пасує економічна географія, тобі – дослідження геоморфології, тобі – ґрунти, а ти – просто мандрівник”. Одному студенту він завжди казав: “Ти – мудрець!”. А мені: “Ти розумієш, що всі вже знають: Геренчук [48] тебе запрошує залишитись на факультеті працювати над дисертацією”. Відповідала йому: “Та ні, я не хочу”. Весь час мене переконував, що треба писати дисертацію. Викладав дуже цікаво, особливо про різні відкриття. На екзамені брав портрети Пржевальського, Миклухо-Маклая, прикривав їх і просив студентів лише за бородою впізнати, хто це такі. Це вже було на завершення відповіді, адже спочатку треба було ґрунтовно розповісти про маршрут, яким дослідник їхав і що відкрив. Бувало й таке: коли він був не готовий до лекції (а часом ми мали підряд дві пари; тоді навчалися в головному корпусі), то знаходив дотепний вихід. Ми лекцій не пропускали – відвідування було стовідсоткове. Стоїмо біля аудиторії, він заходить і каже: “Ви що тут робите? Сьогодні дві пари? Розумієте, там у кінотеатрі “Парк” показують двосерійний фільм. Я вам дозволяю на третю підпару прийти до мене”. Це було справжнє щастя! Денні сеанси тоді коштували дешево. Ми йшли в кіно, а він потім розпитував, чи сподобався фільм. Викладав цікаво, з жартами.
Петро Миколайович Цись був професором високоінтеліґентним, спокійним. Каленик Іванович Геренчук, пам’ятаю, запитував у мене (а я була наймолодша на курсі): “Дитино, як ти думаєш, а річки в Карпатах замерзають? В котрому місяці замерзають?”. Я почала думати: якщо він каже, що замерзають, то, значить, замерзають (сміється). А вони, виявляється, не замерзають. Він спеціалізувався з фізичної географії, геоморфології. Агітував потім Ярослава, щоб обов’язково вступив в партію, бо, казав: якщо не буде членом партії, то не захистить дисертацію. Дуже хотів бути завідувачем кафедри. А через те, що не був членом партії, його не затверджували на цю посаду. Казав, що так рилися в його біографії, що до п’ятого покоління відкрили. Але він таки був прийнятий у партію, довгий час був завідувачем кафедри.
Сваричевський Іван Іванович [49] викладав економічну географію. Ми не мали з ним багато лекцій, коротко вивчали лише сільське господарство. Що мені запам’яталося про нього? Читав лекції – як співав. На вступному екзамені запитував у мене: “Скажи, будь ласка, яке місто було збудоване комсомольцями і назване в честь того, що його будували комсомольці? Як воно називалося?”. По-суті, дав і відповідь – спробуй не скажи, що то Комсомольськ-на-Амурі (сміється). Предмет пояснював простіше, деталізував, не ускладнював. Віра Федорівна Пустовєтова дуже любила жартувати. Не знаю, що сталося, що вона дуже швидко повернулася в росію. Може, через те, що треба було викладати українською мовою, а їй було важко. Але сміливо вела всі важкі практики. Добре знала свій предмет. Знала, на чому акцентувати і як допомогти, щоб студент зрозумів те чи інше явище, його закони: звідки і як походять, як вони розвивалися. Курілов [50] читав кліматологію, читав нецікаво. Ми мали свою метеорологічну станцію у Брюховичах (там є і обсерваторія). Він був, як я кажу, “дуже комуністом”, його більше цікавила “родословна”, ніж знання. Назвала більшість викладачів, які у нас викладали.
[1] Ситніков Петро Федорович (1902–1957) – географ, старший викладач кафедри геодезії та картографії (1948–1950 рр.), кафедри геоморфології (1950–1957 рр.) Львівського університету.
[2] Див. публікацію першої частини спогадів: Ірина Кравчук. Про батьків, дитинство і навчання у повоєнному Львові. Режим доступу: http://oralhistory.lnu.edu.ua/zhyttiepysy/iryna-kravchuk-pro-batkiv-dytynstvo-i-navchannia-u-povoiennomu-lvovi/
[3] Кудлик Ярослав Олександрович (1929–?) – географ, у 1953–1996 рр. – викладач, старший викладач, асистент кафедри геоморфології Львівського університету.
[4] Бучило Пилип Степанович (1892–1977) – географ, історик, церковний діяч. У 1944–1948 рр. – професор, 1944–1947 рр. – завідувач, 1953–1962 рр. – старший викладач, в. о. доцента кафедри фізичної географії, 1944–1945 рр. – в. о. декана геолого-географічного факультету, 1951–1952 рр. – в. о. доцента кафедри геоморфології, 1959–1968 рр. – завідувач кабінету-музею землезнавства Львівського університету.
[5] Рочева Валентина Іванівна (нар. 1938) – географиня, педагог, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету, працювала вчителькою географії у середніх школа у м. Львів.
[6] Йдеться про Веселову Зінаїду Олексіївну (1919–?), у 1947–1950 рр. – викладачка, 1950–1979 рр. – старша викладачка кафедри фізичного виховання та спорту Львівського університету.
[7] В оригіналі говорить російською мовою. Пряму мову, яка у записі спогадів наведена російською мовою, подано у тексті в перекладі українською.
[8] Зашкільняк Опанас Степанович (1913–1999) – історик, доктор історичних наук (1964), професор (1965). У 1947–1952 рр. – старший викладач, 1951–1959 рр. – доцент кафедри основ марксизму-ленінізму, 1959–1978 рр. – завідувач, 1978–1987 рр. – професор кафедри історії КПРС, 1952–1957 рр. – проректор з навчальної роботи Львівського університету.
[9] Дідик (Сенів) Надія Олексіївна (1936–?) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті, у 1961–1992 рр. – інженер Науково-дослідної частини Львівського університету.
[10] У 1959 р. у селищі Єзупіль засновано Дністровський географічний стаціонар – навчально-науковий комплекс Львівського університету, розташований біля гирла річки Бистриці.
[11] В’ялов Олег Степанович (1904–1988) – геолог, палеонтолог, академік АН УРСР (1948 р.). У 1945–1962 рр. – професор, 1945–1958 рр. – завідувач кафедри історичної геології і палеонтології Львівського університету, у 1949–1988 рр. – завідувач відділу палеогеографії і тектоніки провінцій горючих копалин Інституту геології і геохімії корисних копалин АН УРСР у Львові.
[12] Стадницький Дмитро Григорович (1925–1980) – географ, геоморфолог, кандидат географічних наук (1964 р.), доцент (1967 р.). У 1956–1959 рр. – лаборант, старший лаборант, у 1959–1965 рр. – викладач, старший викладач, у 1965–1980 рр. – доцент кафедри геоморфології Львівського університету.
[13] Лазаренко Євген Костянтинович (1912–1979) – геолог-мінералог, доктор геолого-мінералогічних наук (1948 р.), професор (1948 р.), дійсний член Академії наук УРСР (1969 р.). Завідувач кафедри мінералогії (1944–1969 рр.), декан геологічного факультету (1945–1949 рр.), проректор з наукової роботи (1949–1951 рр.), ректор (1951–1963 рр.) Львівського університету. У 1969–1971 рр. – директор Інституту геологічних наук АН УРСР, у 1971–1979 рр. – завідувач відділу Інституту.
[14] Скварчевська Олена Вікторівна (1926–1988) – географиня, геоморфолог, кандидатка географічних наук (1957 р.), доцентка (1962 р.). У 1953–1962 рр. – старша викладачка, в. о. доцента, 1962–1988 рр. – доцентка, 1971–1976 рр. – завідувачка кафедри геоморфології Львівського університету.
[15] Лесняк Василь Федорович (1911–1963) – геолог, кандидат геолого-мінералогічних наук (1953 р.), доцент (1954 р.). У 1946–1948 рр. – завідувач мінералогічного відділу геологічного музею, 1948–1953 рр. – асистент кафедри загальної геології, 1953–1963 рр. – доцент кафедри геології СРСР Львівського університету.
[16] Гоголєв Іван Миколайович (1919–1996) – географ, ґрунтознавець, доктор сільськогосподарських наук (1966 р.), професор (1968 р.). У 1952–1953 рр. – доцент кафедри геоморфології, 1956–1966 рр. – доцент, 1966–1967 рр. – професор кафедри фізичної географії Львівського університету. У 1967–1995 рр. – завідувач кафедри ґрунтознавства i географiї ґрунтiв Одеського університету.
[17] Климович Павло Васильович (1929–2023) – географ, кандидат географічних наук (1963 р.), доцент (1965). У 1955–1956 рр. – лаборант, 1956–1965 рр. – асистент, викладач, в. о. доцента, 1965–1990 рр. – доцент кафедри фізичної географії, у 1968–1974 рр. – декан географічного факультету, 1990–1993 рр. – доцент кафедри географії України, 1993–2001 рр. – доцент кафедри географії ґрунтів Львівського університету.
[18] Пустовєтова Віра Федорівна (1925–?) – географиня, педагогиня. У 1944–1949 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету. У 1952–1953, 1954–1958 рр. – викладачка, 1958–1968 рр. – старша викладачка кафедри фізичної географії, 1953–1954 рр. – викладачка кафедри геоморфології Львівського університету.
[19] Антиросійські та антирадянські настрої у Грузії зросли після придушення демонстрацій та протестів проти політики радянського уряду у березні 1956 р.
[20] Пашко Атена-Святомира Василівна (1931–2012) – поетеса, громадська діячка.
[21] “Укрземпроект” – Республіканський проектний інститут по землевпорядкуванню, створений у 1961 р.
[22] Астана – столиця Казахстану, у 1832–1961 рр. місто називалося Акмолінськ, у 1961–1992 рр. – Цілиноград.
[23] Байконур – космодром у Казахстані, збудований у 1955 р. У 1957 р. з космодрому Байконур був запущений на орбіту перший штучний супутник Землі. Космічний корабель “Восток-2” з космонавтом Германом Титовим (1935–2000) запущений з космодрому 6 серпня 1961 р.
[24] Кравчук Ярослав Софронович (1937–2023) – географ, геоморфолог; кандидат географічних наук (1971 р.), професор (1991 р.); у 1971–1974 рр. – начальник Науково-дослідного сектору, у 1976–1987, 1990–2019 рр. – завідувач кафедри геоморфології та палеогеографії, 1984–2002 рр. – декан географічного факультету.
[25] Цись Петро Миколайович (1914–1971) – географ, геоморфолог, доктор географічних наук (1955 р.), професор (1954 р.). У 1945–1950 рр. – завідувач кафедри фізичної географії, 1950–1971 рр. – завідувач кафедри геоморфології, 1954–1965 рр. – декан географічного факультету Львівського університету.
[26] “Прокажена” (пол. Trędowata) – роман польської письменниці Гелєни Мнішек (1878–1943), опублікований 1909 р.
[27] Орел Микола Данилович (1921–2002) – географ, кандидат географічних наук (1956 р.), доцент (1958 р.). У 1951 р. – старший лаборант, 1955–1958 рр. – викладач, в. о. доцента, 1958–1993 рр. – доцент, 1966–1968 рр. – старший науковий співробітник кафедри фізичної географії Львівського університету.
[28] Джигіль Євген Іванович (1929–1999) – філософ, кандидат філософських наук (1970 р.), доцент (1973 р.). У 1955–1961 рр. – асистент, в. о. доцента, 1983–1999 рр. – доцент кафедри філософії Львівського університету. У 1963–1982 рр. викладав у Львівському політехнічному інституті.
[29] “Жінка і життя” (“Kobieta i Życie”) – популярний польський ілюстрований тижневик, заснований у 1946 р. Висвітлював соціально-культурні теми, питання моди, виховання дітей та побуту. Був одним із найбільш тиражних видань у період Польської Народної Республіки.
[30] Єрмоленко Анатолій Опанасович (1936–?) – географ, у 1953–1958 рр. навчався на географічному факультеті Львівського університету.
[31] Гуревич Олександр Борисович (нар. 1935) – журналіст, у 1952–1954 рр. навчався на філологічному факультеті, у 1954–1957 рр. – факультеті журналістики Львівського університету.
[32] Радовський Володимир Сергійович (нар. 1937) – публіцист, журналіст, у 1954–1959 рр. навчався на факультеті журналістики Львівського університету.
[33] Спортивно-оздоровчий табір “Карпати” створено 1957 р.
[34] Швайківський Богдан Якимович (1935–?) – географ, у 1954–1960 рр. навчався на географічному факультеті Львівського університету.
[35] Берко Йосип Миколайович (1938–2024) – ботанік, доктор біологічних наук (1994 р.), професор (1996 р.). У 1955–1960 рр. навчався на географічному факультеті Львівського університету, від 1968 р. працював у Львівському зооветеринарному інституті (Львівській академії ветеринарної медицини), від 1983 р. – завідувач кафедри біології, у 1994–2003 рр. – проректор академії.
[36] Крутник Станіслав Карольович (1934–?) – географ, у 1954–1960 рр. навчався на географічному факультеті Львівського університету.
[37] Данилюк (Гаврилюк) Тамара Тихонівна (нар. 1936) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету, працювала вчителькою у Львові.
[38] Говда (Тис) Марія Дмитрівна (1937–?) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету.
[39] Сингаєвський Геннадій Антонович (1938–?) – географ, у 1955–1960 рр. навчався на географічному факультеті Львівського університету.
[40] Тугай Тамара Петрівна (1937–?) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету, у 1963–1968 працювала на посаді інженера, старшого інженера Науково-дослідного сектору Львівського університету. Батько – Тугай Петро Хомич (1910–?), у 1949–1956 рр. працював на кафедрі політекономії Львівського університету, у 1956 р. переведений на посаду завідувача кафедри економічних наук партійної школи при Львівському обласному комітеті Комуністичної партії України.
[41] Бас Лідія Василівна (нар. 1938) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету.
[42] Недашківська Наталія Юріївна (нар. 1938) – географиня, кандидатка географічних наук (1979 р.), доцентка (1984 р.). У 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету, у 1963–1992 рр. працювала у Львівському торговельно-економічному інституті, 1992–1998 рр. – доцентка кафедри географії України Львівського університету.
[43] Дреус (Якубова) Зінаїда Юхимівна (1936–?) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету.
[44] Прудиус Марія Іванівна (1938–?) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету.
[45] Койнов Михайло Матвійович (1910–1996) – географ, ландшафтознавець, кандидат географічних наук (1956 р.), доцент (1956 р.). У 1948–1955 рр. – старший викладач, 1956–1983 рр. – доцент кафедри фізичної географії Львівського університету.
[46] Валентина Рочева народилася у с. Кузомень, тепер Мурманської області росії. Місто Кандалакша, ймовірно, згадано як найближчий до місця народження великий адміністративний центр. Батько Валентини Рочевої – Рочев Іван Митрофанович, військовий залізничник, підполковник. Рочеві переїхали зі с. Кузомень у м. Львів у 1946 р.
[47] Зільбер Григорій Абрамович (1916–1970) – географ, кандидат географічних наук (1956 р.), доцент (1956 р.). У 1939–1941 рр. – старший викладач кафедри географії, 1945–1955 рр. – старший викладач, 1955–1970 рр. – доцент кафедри економічної географії Львівського університету.
[48] Геренчук Каленик Іванович (1904–1984) – географ, доктор географічних наук (1959 р.), професор (1960 р.). У 1945–1954 рр. – завідувач кафедри фізичної географії Чернівецького університету, 1954–1974 рр. – завідувач, 1974–1984 рр. – професор кафедри фізичної географії Львівського університету.
[49] Сваричевський Іван Іванович (1903–1968) – географ, кандидат географічних наук (1958 р.), доцент (1962 р.). У 1947–1962 рр. – старший викладач, в. о. доцента, 1962–1968 рр. – доцент кафедри економічної географії Львівського університету.
[50] Курилов Павло Самсонович (1912–1977) – географ, у 1954–1956 рр. – в. о. доцента, 1958–1963 рр. – старший викладач кафедри фізичної географії Львівського університету.
Оглядаючи свій досі прожитий відрізок часу, я повинен ствердити, що ніскільки не шкодую, що став класичним філологом. Навпаки, я задоволений, що обрав фах класичного філолога. Мені здається, що кожна людина, яка задоволена своєю професією, повинна вважати себе щедро обдарованою долею. Класична філологія – наука цікава, але разом з тим вона складна і не з легких. Це дві мови: давньогрецька і латинська, плюс антична література.
Як я став класичним філологом? Навчаючись у класичній гімназії у Львові, я вивчав латинську мову вісім років (з першого класу по восьмий), і п’ять років грецьку мову (з четвертого класу по восьмий). Ці дві мови стали моїми улюбленими. Вони давалися мені легко. Я відчував якийсь нахил до античності. Завжди читав грецьку міфологію, цікавився історією Стародавньої Греції і Риму. До того ж я мав прекрасних вчителів з цих мов в гімназії. В гімназії я постановив стати класичним філологом. Остаточний намір визрів у мене у восьмому класі, тобто в останньому класі гімназії.
У 1929 році я став студентом Львівського державного університету на класичній філології. Я слухав лекції професорів Станіслава Вітковського [1], Єжи Ковальського [2], Ришарда Ґаншинця [3] – видатних вчених і вимогливих педагогів. Написав латинською мовою (тоді латина була науковою мовою кафедри класичної філології) магістерську роботу про композицію риторики в творах Цицерона: De Oratore, Orator, Partitiones oratoriae. У 1934 році я залишив університет з дипломом магістра філології та присвятився педагогічній діяльності.
П’ять років я був латиністом в гімназії, вчив своїх учнів латинської мови. Перерву в моїй педагогічній роботі зробила Друга світова війна. Тільки з березня місяця 1945 року, коли ще йшла війна, я став викладачем, потім старшим викладачем, у 1953 році – доцентом, і, нарешті, професором.
У 1945 році Львівський університет переживав зміну викладацьких кадрів. Виїжджали в Польщу польські професори і асистенти. На їх місце почали прибувати вчені зі східної України. Прибули вони на філологічний факультет, у складі якого тоді були і кафедри іноземних мов, і класичної філології. Але прибували вони на відділ російської філології, який був новим, тільки що створеним, оскільки до війни російської спеціальності в цьому університеті не було. Кілька вчених прибули і на кафедру української філології. На жаль, на кафедри іноземних мов і класичної філології ніхто із вченим ступенем і званням не прибув. Довелось виходити нам самим із ситуації, яка склалася.
Якщо йдеться про кафедру класичної філології, то вона переживала тоді початок формування. Починався у Львівському університеті третій період розвитку класичної філології. До того часу в першому періоді були представлені чеські вчені, у другому періоді – польські вчені. Тепер стояло важливе завдання створити науково міцну кафедру класичної філології. На кафедрі класичної філології тоді зібрався гурт кращих філологів Галичини – людей із ґрунтовною спеціальною підготовкою і довголітнім педагогічним досвідом.
Ми повинні були виконати два завдання. Перше завдання – самим здобувати вчені ступені і звання. І друге – пізніше допомогти нашим молодим випускникам захищати кандидатські дисертації. Першим, хто захистив дисертацію на кафедрі класичної філології, був Михайло Білик [4]. Він написав дисертацію про латиномовну поему Себастіана Фабіана Кльоновича, поляка, який жив у Львові, потім у Любліні і який написав латинською мовою поему, в якій оспівував Русь. Захист відбувся у 1950 році на кафедрі слов’янської філології, якою тоді керував відомий вчений, професор Іларіон Семенович Свєнціцький [5]. За Біликом захистили дисертації в Києві (тому що ми такого права не мали, не було в нас професора) Розенштраух [6], Пастущин [7].
У 1953 році сталася на кафедрі важлива подія – на нашу кафедру прибув відомий вчений, доктор філологічних й історичних наук Соломон Якович Лур’є [8]. Ми завдяки йому одержали право захисту дисертацій і на аспірантуру. Крім того, професор Соломон Якович Лур’є заснував науковий збірник під назвою “Питання класичної філології”. Збірник цей виходить і по сьогоднішній день як серія збірника “Іноземна філологія”. Таким чином, були створені сприятливі умови для розвитку наукової думки. Були встановлені зв’язки з кафедрами та вченими всього Радянського Союзу. Я особисто обрав предметом своїх наукових досліджень граматичну теорію і термінологію античних мовознавців. У 1955 році я захистив дисертацію під назвою “Вчення античних граматиків про відмінки”.
Таким чином, в кінці 1950-их рр. на кафедрі вже було шість чоловік з науковим стажем і званням. У 1960-их рр. чотири наших випускники захистили дисертації. Так що на кафедрі тепер працювало десять чоловік із науковим ступенем і званням. Таким чином, утвердилася репутація кафедри як безперечно провідної кафедри в Україні. Я вам пояснив, розповів про те, як створювалася, формувалася і утвердилась кафедра класичної філології.
Варто зупинитися тепер над долею наших випускників. На відділі класичної філології серед студентів були студенти зі здібностями до наукової роботи. Вони після закінчення навчання в університеті продовжували науково працювати і захистили кандидатські дисертації. За моїми підрахунками, наших сорок чотири випускники захистили кандидатські дисертації на звання кандидата філологічних наук, деякі – історичних або філософських наук. Питання: чи кількість сорок чотири – це мала цифра чи велика? Якщо взяти до уваги скромний набір на відділ класичної філології (п’ять або десять чоловік), то така кількість – безперечно непоганий показник. Двадцять два кандидати працюють зараз або працювали у Львові, двадцять два – поза Львовом: в Києві, Донецьку, Одесі, Чернівцях, Дрогобичі, Ужгороді, а також у Білорусі. Крім того, вісім наших випускників здобули титул доктора філологічних або історичних, чи філософських наук. Це Маслюк [9], Оленич [10], Шарипкін [11], Кашуба [12], Яковенко [13], Лісовий [14], Сенів [15], Майстренко [16].
Залишається мені відзначити значні здобутки класичних філологів в галузі перекладацької діяльності, перекладу літературних і художніх творів, написаних давньогрецькою і латинською мовами. В першу чергу, почну з того, що було перекладено українською мовою Михайлом Біликом, про що я згадував, “Роксолянію” Себастіана Фабіана Кльоновича, а також Вергілієву “Енеїду” в дванадцяти книгах. Багатющий досвід у перекладознавстві, а також у перекладі пам’яток давньогрецької і латинської літератури мають Мушак [17], Маслюк, і Юлія Миколаївна Цибко [18]. Я також включився до перекладацької діяльності. Засобами української мови я переклав цілий ряд видатних літературних творів грецької і римської літератури, а також латиномовні твори епохи Відродження (“Листи темних людей”, “Місто Сонця” Кампанелли, “Утопія” Мора). Зараз я закінчую переклад твору Айнгарда “Життя Карла Великого” (“Vita Caroli Magni”). Це твір, який написаний у ІХ столітті помічником Карла Великого франком Айнгардом. Твір перекладений, але ще не зданий до друку [19]. Приємно відзначити, що цілий ряд наших молодих випускників успішно почали працювати в галузі перекладу. Це Головач [20], Коваль [21], Тарас Лучук [22]. Але найбільший вклад в скарбницю перекладної літератури вніс наш випускник Андрій Олександрович Содомора [23], феноменальний перекладацький талант. Він перекладає однаково добре з давньогрецької і латинської мов прозу і поезію, найскладніші віршові розміри. Його перекладацький доробок кількісно і якісно імпозантний. Як тут не згадати ще, що наші класичні філологи Кашуба, Захара [24], Рогович [25], Стратій [26], Мушак, Венгловський [27] працювали над перекладом філософської латиномовної спадщини членів Києво-Могилянської академії.
Я пропрацював у Львівському університеті 33 роки. Ці часи я згадую з приємністю. З симпатією я згадую своїх колег старшого і молодшого покоління. Працював я при різних керівниках кафедри, сам вісім років був завідувачем кафедри. Особливо я вдячний нинішньому завідувачу кафедри класичної філології Романові Остаповичу Домбровському [28], який надзвичайно чуйно ставився до мене тоді, коли я працював на кафедрі класичної філології, а він був завідувачем. Я читав латинську мову на відділі класичної філології, на факультеті іноземних мов, філологічному факультеті, юридичному, історичному, біологічному. Всюди я вимагав від студентів серйозного ставлення до латинської мови. Я любив молодь, із задоволенням приходив на заняття. Мушу сказати, що наші випускники виявили себе благородними в одному моменті. У 1973 році я був відправлений на пенсію, мене позбавлено в цьому ж році можливості захищати докторську дисертацію. Але мене морально підтримували мої учні. До них належать Содомора, Врублевська [29], Смольська [30], Зінаїда Домбровська [31], Цимбалюк [32] із Запоріжжя, Орос [33] і Баглай [34] з Ужгорода, Олійник [35], Майстренко з Одеси, Синиця [36] з Чернівців, Цісик [37] з Мінська та інші. Я їм складаю сьогодні сердечну подяку за це благородне ставлення до мене. Перекладацька, наукова і навчальна робота були для мене великою допомогою, давали мені насолоду і розраду.
[1] Вітковський Станіслав (1866–1950) – філолог-класик, папіролог, професор (1902–1939 рр.), ректор (1930/1931) Львівського університету.
[2] Ковальський Єжи (1893–1948) – філолог-класик, письменник. У 1920–1941 рр. – професор Львівського університету, у 1944–1945 рр. викладав у Люблінському католицькому університеті, з 1945 р. – у Вроцлавському університеті.
[3] Ґаншинець Ришард (1888–1958) – філолог-класик, мовознавець, історик культури. У 1920–1941, 1944–1946 рр. – професор Львівського університету. Після реорганізації Львівського університету у 1939 р. продовжував керувати кафедрою класичної філології. У 1946–1948 рр. – професор Вроцлавського університету, у 1948–1955 рр. – Ягеллонського університету.
[4] Білик Михайло Йосипович (1889–1970) – філолог-класик, перекладач, кандидат філологічних наук (1952 р.). З 1915 р. по 1939 р. викладав у гімназіях у містах Городенка, Яворів, Стрий, Лодзь, Варшава. У 1947–1951 рр. – старший викладач, 1958–1965 рр. – доцент, 1951, 1953–1958 рр. – завідувач кафедри класичної філології Львівського університету.
[5] Свєнціцький Іларіон Семенович (1876–1956) – філолог, літературознавець, історик мистецтва, етнограф, громадський діяч. У 1905–1952 рр. – директор Національного музею у Львові; доцент слов’янської філології (1913–1939 рр.), професор (1940–1941, 1944–1956 рр.), завідувач (1940–1941, 1944–1950 рр.) кафедри слов’янської філології Львівського університету.
[6] Розенштраух Генрик (1910–?) – філолог-класик, кандидат філологічних наук (1953 р.). У 1946–1947 рр. – старший лаборант кафедри загального мовознавства, 1946–1952 рр. – викладач, 1952–1954 рр. – старший викладач, 1954–1957 рр. – доцент кафедри класичної філології Львівського університету, у 1957–1968 рр. працював у Вроцлавському університеті.
[7] Пастущин Василь Юрійович (1889–1958) – філолог-класик, педагог, кандидат історичних наук (1954 р.). З 1923 р. по 1939 р. учителював в Рогатині, Товмачі і Тернополі, у 1940–1941, 1944–1946, 1953–1958 рр. – доцент, у 1950–1953 рр. – старший викладач, 1946–1950 рр. – завідувач кафедри класичної філології Львівського університету.
[8] Лур’є Соломон Якович (1891–1964) – філолог-класик, перекладач, історик, доктор історичних наук (1934 р.), доктор філологічних наук (1943 р.). Викладач, професор Ленінградського університету (1922–1929, 1934–1941, 1943–1949 рр.), професор Одеського інституту іноземних мов (1950–1953 рр.), професор кафедри класичної філології Львівського університету (1953–1964 рр.).
[9] Маслюк Віталій Петрович (1920–2005) – філолог-класик, літературознавець, перекладач, доктор філологічних наук (1981 р.) У 1946–1951 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету; з 1962 р. працював на кафедрі: викладач, старший викладач (1962–1966 рр.), доцент (1966–1982 рр.), завідувач (1966–1973 рр.), професор (1982–1999 рр.).
[10] Оленич Роман Михайлович (1927–1999) – філолог-класик, мовознавець, доктор філологічних наук (1976). У 1947–1952 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету; у 1959–1963 рр. – старший лаборант, 1963–1965 рр. – викладач, старший викладач, 1965–1970, 1972–1973 рр. – доцент, 1970–1972 рр. – старший науковий співробітник, 1973–1993 рр. – завідувач кафедри.
[11] Шарипкін Сергій Якович (1941–2020) – філолог-класик, мовознавець, доктор філологічних наук (1991 р.). У 1958–1963 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету. У 1979–1996 рр. – завідувач кафедри латинської мови Львівського медичного університету, 1996–2001 рр. – доцент Вармінсько-Мазурського університету (м. Ольштин, Польща), від 2002 р. – професор філії Університету імені Я. Кохановського у Пйотркуві Трибунальському.
[12] Кашуба Марія Василівна (нар. 1941) – філологиня-класик, історикиня філософії, докторка філософських наук (1991 р.). У 1959–1964 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету. З 1973 р. – старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник, завідувачка відділу філософії культури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. З 1995 р. – професорка кафедри філософії, у 1997–2000 рр. – завідувачка кафедри теорії та історії культури Львівського університету, з 2003 р. – завідувачка кафедри гуманітарних дисциплін Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка.
[13] Яковенко Наталія Миколаївна (нар. 1942) – філологиня-класик, історикиня, перекладачка, докторка історичних наук (1993 р.). У 1963–1967 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету; у 1970–1981 рр. працювала у Центральному державному історичному архіві України у м. Києві, у 1981–1987 рр. викладала латинську мову у Київському університеті, у 1993–1996 рр. – заступник директора, 1996–2002 – провідний науковий співробітник Інституту східноєвропейських досліджень НАН України, у 2002–2012 рр. – завідувачка кафедри історії Національного університету “Києво-Могилянська академія”.
[14] Лісовий Ігор Андрійович (нар. 1944) – філолог-класик, історик, доктор історичних наук. У 1961–1966 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету; у 1973–1977 рр. – асистент, у 1977–1991 рр. – доцент кафедри історії стародавнього світу та середніх віків. З 1991 р. працював у Південночеському університеті, згодом – Остравському університеті.
[15] Сенів Михайло Григорович (1945–2018) – філолог-класик, мовознавець, доктор філологічних наук (1997 р.). У 1961–1966 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, з 1966 р. викладав у Донецькому університеті, з 1997 р. – завідувач кафедри світової літератури і класичної філології, з 2014 р. – кафедри романських мов і зарубіжної літератури.
[16] Шах-Майстренко Мирослава Іллівна (нар. 1940 р.) – філологиня-класик, літературознавиця, докторка філологічних наук (1997 р.). У 1960–1965 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету. У 1965–1998 рр. працювала в Одеському університеті, у 1998–2004 рр. Полтавській медичній стоматологічній академії, з 2004 р. – Миколаївському університеті.
[17] Мушак Юрій Федорович (1904–1973) – філолог-класик, перекладач. У 1944–1953 рр. – старший викладач, у 1953–1971 рр. – доцент кафедри класичної філології Львівського університету.
[18] Кузьма-Цибко Юлія Миколаївна (1928–2006) – філологиня-класик, перекладачка, кандидатка філологічних наук (1959 р.). У 1945–1950 рр. навчалася, у 1956–1999 рр. працювала на кафедрі класичної філології Львівського університету, з 1966 р. – доцентка кафедри.
[19] Переклад твору “Життя Карла Великого” опублікований у 2006 р. у журналі “Всесвіт” (№5-6).
[20] Головач Уляна Володимирівна (нар. 1964 р.) – філологиня-класик, кандидатка філологічних наук (2003). У 1982–1987 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету. У 1987–1994 рр. працювала на кафедрі латинської мови Львівського медичного університету, з 1994 р. викладає в Українському католицькому університеті (Львівська богословська академія до 2002 р.), у 1998–2003, 2006–2007 рр. – завідувач кафедри класичних мов, з 2009 р. – доцентка.
[21] Коваль-Гнатів Дзвенислава Юріївна (нар. 1967) – філологиня-класик, перекладачка, літературознавиця. У 1985–1990 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету. У 1995–2008 рр. викладала у Львівській богословській академії (Українському католицькому університеті), з 2000 р. – у Львівському медичному університеті.
[22] Лучук Тарас Володимирович (нар. 1962) – філолог-класик, літературознавець, перекладач, поет, кандидат філологічних наук (1990 р.). У 1980–1985 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, у 1990–2006 рр. – науковий працівник Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, у 1994–2006 рр. – доцент Львівської богословської академії (Українського католицького університету), з 2002 р. – доцент кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського університету.
[23] Содомора Андрій Олександрович (нар. 1937) – філолог-класик, перекладач, письменник, кандидат філологічних наук (1969 р.). У 1954–1959 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету. У 1964–2000 рр. – викладач латинської мови Львівського медичного інституту. У Львівському університеті викладає з 2002 р., з 2006 р. – професор кафедри класичної філології.
[24] Захара Ігор Степанович (1943–2015) – філолог-класик, історик філософії, кандидат філософських наук (1977 р.). У 1961–1966 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, у 1968–1993 рр. – науковий працівник Інституту суспільних наук, у 1993–1995 рр. – доцент кафедри філософії, 1995–2008 рр. – доцент, 2008–2015 рр. – професор кафедри історії філософії Львівського університету.
[25] Рогович Мирослав Дмитрович (1933–2003) – філолог-класик, філософ, кандидат філософських наук (1978 р.). У 1957–1962 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, у 1967–1980 рр. – молодший науковий співробітник Інституту філософії Академії наук УРСР, 1980–1992 рр. – старший викладач, доцент Львівського політехнічного інституту, 1992–2003 рр. – доцент кафедри гуманітарних наук Львівської академії мистецтв.
[26] Стратій Ярослава Михайлівна (нар. 1947) – філологиня-класик, історикиня філософії, кандидатка філософських наук (1978 р.). У 1966–1971 рр. навчалася на кафедрі класичної філології, з 1981 працює в Інституті філософії АН УРСР (Інституті філософії імені Г. С. Сковороди НАН України).
[27] Венгловський Павло Петрович (1907–1975) – філолог-класик. У 1946–1953 рр. – старший лаборант, 1956–1962 рр. – викладач, 1962–1973 рр. – старший викладач кафедри класичної філології, 1953–1956 рр. – старший лаборант кафедри німецької філології Львівського університету.
[28] Домбровський Роман Остапович (нар. 1946) – філолог-класик, кандидат філологічних наук (1982 р.). У 1965–1970 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, з 1976 р. працює на кафедрі, у 1993–2002 рр. – завідувач кафедри.
[29] Кузьма-Врублевська Марія Йосипівна (нар. 1935 р.) – філологиня-класик, у 1954–1959 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету, викладала латинську мову у Львівському медичному інституті.
[30] Смольська Лариса Юріївна (нар. 1946) – філологиня-класик, кандидатка філологічних наук (1988 р.). У 1964–1969 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету, викладає латинську мову у Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького, у 1996–2016 рр. – завідувачка кафедри латинської мови.
[31] Домбровська Зінаїда Ярославівна (нар. 1953 р.) – філологиня-класик, бібліограф. У 1970–1975 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету, у 1975–1978, 1982–2015 рр. працювала у Науковій бібліотеці Львівського університету.
[32] Цимбалюк Юрій Васильович (нар. 1941) – філолог-класик, перекладач, кандидат філологічних наук (1971 р.). У 1960–1965 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, у 1967–1975 рр. викладав у Запорізькому педагогічному інституті, у 1975–2000 рр. – Запорізькому медичному інституті, з 2000 р. – у Класичному приватному університеті у м. Запоріжжя.
[33] Орос Михайло Васильович (нар. 1939) – філолог-класик, кандидат філологічних наук (1979 р.). У 1957–1962 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, викладав в Ужгородському університеті.
[34] Баглай Йосип Олексійович (1932–2005) – філолог-класик, театрознавець, громадсько-політичний діяч, кандидат філологічних наук (1965 р.). У 1951–1956 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, з 1957 р. викладав в Ужгородському університеті.
[35] Олійник Теофіл Іванович (нар. 1927) – філолог-класик, кандидат філологічних наук (1971 р.). У 1957–1962 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, викладав в Одеському університеті.
[36] Синиця Валентина Григорівна (нар. 1950) – філологиня-класик, кандидатка філологічних наук. У 1967–1972 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету, викладає у Буковинському державному медичному університеті.
[37] Цісик Андрій Зиновійович (1945–2024) – філолог-класик, кандидат філологічних наук (1987 р.). У 1970–1975 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, з 1975 р. працював у Мінському медичному інституті (Білоруському державному медичному університеті), з 1989 р. – доцент, у 1990–2015 рр. керував кафедрою латинської мови.
Про моїх батьків [1]. Батько був із села Мала Горожанна, Дрогобицького району, а мама – з Новосілок-Опарських, також Дрогобицького району. Це сусідні села. Рідний брат моєї мами Меланії Романівни Шептицької (у сім’ї було п’ятеро дітей) Яків Шептицький, коли почався перший виїзд за кордон, здебільшого до США, виїхав зі своїми двома дітьми, вони жили під Нью-Йорком. В час [Другої світової] війни та після війни ми вже не могли з ними листуватися, бо якщо отримували б звідти листи, то нас виселили би у Сибір. Ми з ними перервали зв’язки. Мама лишилася сама. Її мама померла на тиф, а батько оженився з вдовою, яка мала також четверо дітей. Через це мама зі своєю товаришкою Марією [2] [ще дівчатами] приїхали до Львова. Вони прислугували. Тоді дехто прислугував у священників, а Марія працювала на кухні. До речі, коли були німці, працювала на кухні там, де зараз наша Служба безпеки, тоді будівлю використовували німці. Мама з товаришкою разом якось виживали. Фотографії, які збереглися, – якраз з тих часів. Я народилася 1 січня 1939 року, на сам Новий рік. Мама казала: “Боже, люди п’ють шампанське, а вона верещить”. Я верещала, щоб мені дали шампанського (сміється).
Вересень 1939 року. Тут у Львові поляки, знаючи, як мама казала, що мають вкрочити більшовики, нищили українців, навіть у церкві. Тата забрали. Ми жили на вулиці Обертинській, тепер вулиця Зарицьких, де Парк культури, там були гори Пелчинські, ставок. У будинку на цій вулиці жила Марія зі своїм чоловіком Пелехом і мама. Вересень місяць, як казали, “золотий вересень”. Коли тато прийшов на обід, прийшло двоє поляків зі зброєю і забрали його. “Pan pójdzie z nami”. Мама бере мене на руки, підходить до них, йде за татом. “On jeszcze się wróci”, – відповіли. Він ще повернеться і можна не переживати. Мама була дуже гарна, поляки навіть називали її “лялюсею”, і їм, напевно, було важко казати правду. Мама потім шукала, але сліди пропали. За розповідями людей, нібито на вулиці Асника (тепер вулиця Богомольця), там є такий квадрат, його і ще одного чоловіка розстріляли й на якійсь машині вивезли. Отак я тата, ясна річ, не знаю.
Ми жили на вулиці Зарицьких. У ті часи дуже товаришували між собою ремісники, шевці зналися з кравцями, разом ходили на мінеральні води, наприклад, до пана Брички (згодом, здається, його зять був працівником обкому). “До Брички на політику!”. Пили мінеральні води, ніхто тоді алкоголю не вживав. А води були з усього світу: Єсентуки, Куяльник. Були там столики. Чоловік маминої товаришки Марії Пелех був кравець. А той другий мужчина, про якого зараз скажу, який приходив до нього, був швець [3]. Мама лишилася вдовою, і коли їй треба було кудись піти чи щось купити, вона давала мене на той час до Пелехів. Той чоловік, який приходив і відвідував Михайла Пелеха, запитував: “Що то за дитина у вас? Вже кілька разів її бачу?”. – “То дитина Марійчиної товаришки, її чоловіка вбили поляки”. Якось мама прийшла мене забирати, а він був. Мама йому дуже сподобалася. Він вже старався приходити тоді, коли я була в хаті, щоб більше поспілкуватися з мамою. Він каже до того Пелеха: “Ти, знаєш, Місько, я б сі з нею оженив”. А Місько каже: “Слухай, Стефку, ти – поляк, а її чоловіка забили поляки”. – “А що, я маю казати, що я – поляк?”. Він не сказав, що він поляк, мама не знала, що він поляк. Три роки були знайомі. (Мама все сподівалася, що тато ще десь знайдеться). Нарешті 1942 рік. Вони взяли шлюб у церкві. Мама знає, що він українець. Скінчилася війна, треба паспорти. (В місті треба було паспорти, в селі паспортів ніхто не мав. Десь до 1960-их років селяни не мали паспортів, це були просто раби у колгоспі, яким писали трудодень, давали якесь зерно. То тільки в місті мусіли бути адреса, прописка, мусів мати свідоцтво). Робимо паспорти. Тато (я його теж називала татом) пише листа до Бохні (він народився у Бохні, де соляні копальні Вєлічки; там теж була велика родина, було семеро братів і сестер). Мама до нього каже: “Стефку, а чому ти до Бохні пишеш, якщо ти казав, що ти з Нового Яричова?”. – “Мілю, я тебе обдурив”. Звідки ж тоді він тут, бо його рідні таки були в Новому Яричові? А їх так радянська влада в Польщі дурила, що тут так добре, що тут такі гарні землі. Вона так заманювала людей, які мали одноосібні господарства, які працювали біля землі. Ми вам, мовляв, даємо землю і поселення. І, дійсно, вся їхня сім’я в Новому Яричові мали свою хату з городом. Довго вони не були, тому що потім їх усіх в Сибір загнали. Така була доля. А він якось, як казав, зашпортався у Львові. Напевно, через те, що був одним з тих майстрів. І він лишився, прекрасно розмовляв українською мовою, не було з цим проблем. Казав: “Мілю, я тебе обдурив, я з Бохні, батьки працювали в копальні солі в Вєлічках, а їх задурили, що буде земля хороша і так далі”. І так ті всі поляки опинилися дуже глибоко у Сибірі, десь аж там, де “посьолок” Зима. Цікавий ще такий збіг. Мама мені розказувала про випадок, коли вона ще дівувала. Ви знаєте, що в ніч на Андрія дівчата гадають. Треба змовити три рази “Отче наш”, три рази “Богородице Діво” і лягти ниць спати – і тобі присниться твій суджений. Мама згадувала: “Не знаю, чи я так ниць витримала до рана, напевно, що ні, мені ніякий сон не снився, але над ранком тільки почувся голос – мені хтось говорить: “Стефан! Стефан!””. Її першим чоловіком був Степан, мій тато, а другий – Стéфан. До речі, мамі снився ще один дуже цікавий сон, коли був Хрущов. Якось зранку, коли ми всі йдемо на сніданок, мама каже: “Ви знаєте, що Хрущов має впасти, має бути скинений?”. – “А чому так?”. – “Мені снився сон: він ішов по сходах, став на майданчик, який переходить на другий поверх, а той майданчик провалюється і падає”. І в той день знімають Хрущова. То такі дві цікаві речі, як то часом збувається. Мені було дуже добре, тато поляк Стéфан мене дуже любив.
Коли я рано бачила дітей з портфелями, то для мене була трагедія – я йду разом з ними і все. Це тоді, коли ми жили на вулиці Руставелі. Мама: “Стефку, що робити з нею?”. А він: “Та піде до школи!”. А то ж біда, час війни. Шиє мені з голубої церати (церата – це по-польськи, по-російськи – клейонка, не знаю, як то буде українською мовою) “шикарний” портфель з ручкою, а до тої ручки вив’язано сіточку, до якої вставлявся каламар (чорнильницю), який був білого кольору, скляний, туди наливалося рідке чорнило. Сіточку чіплялося за ручку торби. І я щаслива йду до школи, з мамою. Тоді вже почався навчальний рік, може, й місяць часу уже пройшло. Це 28 школа, вулиця, де вона була, тоді називалася Святого Яцка [4]. Перші дві вчительки у початковій школі були єврейками (ми казали жиди, і це не було образливо, а потім росіяни посіяли ворожнечу між націями; росіяни, як вкрочили до Львова, то посіяли ненависть, обзивали поляків пшеками, ще якось, вже забула). Мама мене веде не до директора, а в клас, перший клас, каже до вчительки: “Робіть з нею, що хочете, вона вже не вступиться зі школи, бо дуже хоче до школи”. Мені купили зошит, все, як мало бути. Була ручка, де вставлялося перо (в мене така ще є), треба було макати у чорнильницю і так писати. Зошити були з лінієчками, мусів писати красиво, бо ще й каліграфія була. Вчителька посадила мене за парту. Мама каже: “Я потім прийду її забрати”. Вчителька: “Не переживайте! Навіть якщо вона лишиться на другий рік, то про то й знати не буде, буде сидіти в іншому класі”. То вже жарт, звичайно (сміється). Але я якось вчилася, очевидно, непогано. Єдине, була з каліграфією біда.
Людей, які мали гарні квартири, почали вивозити в Сибір. І виїжджали поляки та євреї, знаючи, що прийшла радянська влада. Про більшовиків. Мама, як побачила то перше військо (вони мали ті шапки-”будьоновки” з таким рогом; а колишні польські офіцери і німці мали шикарні костюми, шпори, була чистота, це було надзвичайно вишукане інтелігентне військо), каже: “Що то таке за військо з рогами?”. Німці нас попросили, щоб ми звільнили будиночок (був невеличкий, двоповерховий), в якому ми жили на вулиці Зарицьких, казали, що будуть робити там службовий дім, і нам дали адреси, де були вільні квартири, звідки виїхали люди, і де ми могли поселитися. Мама вибрала найгіршу квартиру на вулиці Руставелі, 10, бо там були піч і газ, знаючи, що “жид виїхав до Палестини”. Це означало, що він вже не вернеться, він нічого не залишив у тій хаті. Єдине, що він залишив (а він був малярем), то це крейдочки у підвалі, які були акуратно складені від підлоги до стелі. У школі це був великий дефіцит. Я завжди приносила у школу ту крейду, приносила користь школі. Мама була щаслива, що вибрала цю хату, бо нас не вивезли в Сибір, а багатьох повивозили в Сибір. Коли німці сказали вибрати, мама зайшла у будинок 10А, там були білі, чорні меблі, фортепіано, ванна – все, що можна було мати. Був коридор, три кімнати. Мама сказала, що там жити не буде і вибрала квартиру у сусідньому будинку. Німці виселяли, але давали можливість і час обрати нову квартиру, а не просто виїхати. Так ми жили у будинку на вулиці Руставелі, я ходила до 28 школи.
У школі були гарні учителі. Михайло Андрійович Кибальчич [5] викладав українську мову та літературу, був з родини Кибальчичів. До речі, його син [6] Володимир Кибальчич [7] викладав на факультеті журналістики. Але він вже не був такий націоналіст, як Михайло Кибальчич. Напевно, у ті часи не міг бути, якщо викладав в університеті. А в школі Михайло Кибальчич нас вчив бути українцями. Звертав увагу на людину, на українців, на те, чим вони знамениті. Завжди розказував про знаменитостей: про те, хто зайняв перше місце десь на конкурсах і так далі. Отак вчив нас в школі бути гідним того, що ти – українець.
В школі було дуже цікаво, були різні гуртки, театр. У Львові колись був театр сатири і гумору, який потім переїхав до Одеси. Діти тих артистів вчилися у нашій школі. Школа була українська, коли я вчилася, російських шкіл ще не було, їх завели потім. Артистка Дембська [8] (працювала потім в Одесі) і ще одна, прізвище якої не пам’ятаю [9] (працювала у Театрі Заньковецької), влаштували театр, ставили п’єси. Коли мені сказали щось підготовити зі школи, я знайшла поштівки: моя однокласниця пише мені вітання – “Люсеньке Шаровой”. Я згадала, що грала роль Люсеньки Шаровой – про дівчинку, яка в десятому класі осліпла, а діти переживали, помагали їй, щоб вона успішно закінчила цю школу. Вчителі Марія Адольфівна Арем і Олена Яківна Рот сиділи в перших рядах. В антракті за завісою збоку я питаю: “Як там?”. – “Не переживай, Марія Адольфівна вже плаче!”. Тобто, все добре. Так що ми були прекрасними артистами.
Коли ми, випускники школи, зібралися на зустріч, то встали і заспівали “Чуєш, брате мій”, як просив Михайло Андрійович, коли будемо зустрічатися в школі, плакали (як це важливо – розуміти хто ми є!). Потім я дуже часто згадувала. Я була на навчанні від USAID [10] (це тоді, коли ми співпрацювали з Чорноволами [11], знаєте, що Атена Пашко працювала у нас на факультеті, у лабораторії), на заняттях про те, що таке громадська організація, про проєкти громадських організацій, нам розказували про демократію. Нас було тринадцять осіб, жінка Ярослава Ісаєвича Оля [12] була зі мною, представниця з Міністерства юстиції з Києва теж була на тих заняттях. Союз Українок Америки мене попросив залишитися ще на тиждень, могла залишитися ще на два-три тижні, але я казала, що на Різдво маю бути вдома. Коли я прощалася з головою Червоного Хреста і представницею з Міністерства юстиції, яка вивчала закони про громадські організації, як вони регулюються законами у США, працівниця міністерства Надя Лукашова сказала мені так: “Дякую тобі, що за той час навчання, який ми тут пройшли, ти зі шкіри лізла, щоб показати, що ми не дикі українці. Якби я знала, що в Союзі Українок України всі такі, як ти, то я вступила би в цю організацію”. Я відповіла, що це завдяки моїй школі. Тому що батьки боялися щось говорити про минуле. Наприклад, про мого батька. Завдяки Михайлу Андрійовичу і моїй школі є це розуміння. Про те, хто ми є, і щоб ніколи не ганьбити те, звідки ми родом. Таке саме було у Ярослава [13], хоч він є з Рівненщини. Він також завжди наголошував на українській географії, українських вчених, казав до студентів: “Не забудьте, що ви вчитеся у Львівському університеті імені Івана Франка”. Щоб не ганьбили його. Я вам розповідала про вишивані комірці у школі, які запровадив до форми директор школи Петро Ковалишин на початку 1970-их рр. І ця ниточка українства тягнеться.
Про вступ в університет. Екзамен з історії приймав Кісь [14]. Історію у школі в нас викладала Олександра Данилівна Цимбал, розказувала дуже тихенько, і ми більше знали історію від Михайла Андрійовича, ніж від неї. Була гарною людиною, але, очевидно, не вміла подати матеріал, зацікавити. З історії я знаю тільки, що в 1917 році була Жовтнева революція (сміється). Тоді в університет впускали всіх, можна було бути вболівальником, як я кажу. Сидимо ми на третьому поверсі, де є історичний факультет. (Тоді набір був дуже маленький на географічний факультет. На нашому курсі було всього-на-всього 25 осіб. Конкурс був шалений – вісім осіб на місце). Йде прибиральниця [15] до кабінету Кіся прибирати. “Ірцю, що ти тут робиш?”. (А то була знайома мами моєї однокласниці Люби Васечко. Ми зналися, бо часто бачилися, коли я ходила до Люби. Васечки жили на вулиці Ушакова, мама Люби була родом з Карпат). Її син Богдан – знаменитий спортсмен, грав в теніс. Відповіла їй: “Вступаю в університет”. – “Кісь буде приймати іспит?”. – “Так”. Вона зайшла в кабінет прибирати (виявляється, що можна було прибирати в час екзаменів) і сказала Кісю, що однокласниця її Люби вступає. Я заходжу, витягую білет. Пам’ятаю добре, які були питання: про Пугачовське повстання, Полтавську битву і про значення Великої Жовтневої соціалістичної революції, у вузькому і широкому розумінні слова. Щодо Пугачовського повстання, оскільки я тяжіла до географії, то карту, ті стрілки на ній, в якому році і так далі, пояснила. Про Полтавську битву, може, я і знала щось добре, але закінчила Пушкіним. Про Велику Жовтневу революцію треба було тільки два речення сказати: про вузьке і міжнародне значення, і все. Кісь каже: “То така невістка Олійникової? Ставлю тобі п’ять”. Так що я дістала “по великому блату” оцінку з історії, коли поступала (сміється). Про перший екзамен вже на факультеті. Перший екзамен – з геодезії та картографії. Це досить трудно, після десятого класу, особливо мені, як гуманітарію. Ті просторові уявлення, ті мензули, теодоліти. Я першою відповідала. Викладач (був з політехніки, бо то технічна дисципліна) [16], після того, як я відповіла на всі питання (про мензульну зйомку, теодоліти і реперні точки) встає і каже (говорить російською): “Я Вас вітаю! Це перший екзамен у Вашому житті у Львівському державному університеті, бажаю Вам подальших успіхів і бути гідною звання студента Львівського університету”. Чи є тепер такий хтось з викладачів?
Про реакцію на смерть Сталіна в школі. Поки він хворів, то кожен день перед смертю був звіт – говорили, що сьогодні Сталін має таку-то температуру, всі завмирали і мали пам’ятати, що Сталін ще живий, ми всі працюємо заради того, і “ми живі, бо Сталін живий”. Це березень 1953 року (це історія і це я пам’ятаю). У вестибюлі – білий величезний бюст Сталіна. Нам по черзі треба було стояти в почесній варті з обох сторін від погруддя Сталіна. Вчителька російської мови та літератури, єврейка, страшенно плакала (істерика була чи що?). Я тоді стояла у варті з Ромою Мушинською. Ми почали думати, чому вчителька плаче, коли Сталін робив таку біду. Мабуть, тут треба зрозуміти. Цікавий психічний стан людини, її реакція. Не тому, що їй було жаль за ним. А, напевно, через те, скільки він зробив біди. Нас всіх загнали в райком комсомолу, щоб ми поступали в комсомол, не питали нічого. Ми прийшли в райком – поповнити ряди комсомолу у зв’язку зі смертю Сталіна. І так ми, не бувши піонерами, стали комсомольцями. Так що я поповнила ряди комсомолу. Але потім вже ніхто не пам’ятав, що він комсомолець. Але в університеті нагадали. В університеті була така одна цікава пригода. Комсомольські збори, когось ганьблять зі студентів іншого курсу. Секретарем комсомолу географічного факультету був Лукасевич [17], який був старший, воював, носив галіфе, був зі старшого курсу. Він був вірний комсомолу, можливо, вже був членом партії. Ганна Зденюк [18] теж була у тому комсомольському комітеті. На зборах за якийсь вчинок дуже ганьблять когось із факультету. Біля мене сидів Гнєзділов [19], він з попередніх курсів попав до нас, бо не складав екзаменів. Він так слухає, слухає ті збори і каже (говорить російською): “Ірка, тобі це все подобається?”. – “Та ні!”. – “Знаєш, сьогодні у кінотеатрі “Парк” хороший фільм. Йдемо в кіно?”. (Кінотеатр був у парку біля університету, ближче до вулиці Чернишевського [20], був майже дерев’яний). – “Йдемо!”. Він піднімає руку і каже: “Товариш Лукасевич, я не згідний з Вашим рішенням і в знак протесту ми покидаємо ці збори”. І ми в знак протесту пішли в кіно. Комсомол – то не було щось таке страшне, як у школі.
Про умови навчання в школі в перші повоєнні роки. Школа була у приміщенні колишньої гімназії сестер Урсулянок. Там було світло і чисто. У шкільній кухні ми смажили пончики. Школа мала упорядковану роздягальню. На той час умови були дуже добрі. Не знаю, як було з опаленням, у класах були печі, але завжди у школі було тепло. Війна вплинула на те, що люди допомагали один одному. Не було такого, щоб хтось комусь заздрив, щоб у класі були суперечки. Вчитель хімії Бойко (він не вчив в нашому класі) міг насміхатися над дітьми. У моєму класі була Алла Розкішна. То він казав: “Ро-ско-шна-я”. А вона була трохи повна і дуже повільна. Цей сарказм був страшенно неприємним. Учениця Маріка Щіпна запхала йому у кишеню мишу, щоб знав і не насміхався. Так що ми теж робили збитки. Вчителькою фізики була Надія Андріївна Чинок, яка по сьогоднішній день би говорила, що тут бандерівці, що тут вбивали.
Чому обрала географію? То вийшло спонтанно. Я і мої однокласниці Люба і Рома хотіли бути мікробіологами. Тоді вийшла книжка “Торжество жизни”, про лікарів, які себе заражали і так далі. Ми троє пішли здавати документи на біологічний факультет. (Факультет був там, де і зараз є. Мої батьки не знали, куди я поступаю. Коли я вже вчилася, вони ще думали, що я ходжу у той корпус факультету (тепер це вулиця Грушевського). Якось, коли я проспала, кажу мамі, що не встигаю поснідати. “Як не встигаєш, коли тобі тут п’ять хвилин іти?”. Це з вулиці Руставелі. Кажу: “Мамо, мені в головний корпус, я – на географічному” (сміється)). Пам’ятаю, були черги з документами. Починаються розмови, що треба здавати: біологію, інші предмети. Я йду, дивлюся, що дуже велика черга на геологічний факультет. Напроти [на прийомі документів на географічний факультет] сидить Кабайда [21] (була з репресованих, з філології; університет давав притулок усім таким людям, тільки, щоб не йшли на філологію, бо там більше переслідували, на географічному якось вдалося). Дивлюся, що на геологічний йде так багато хлопців, чую, що беруть спортсменів. Думаю, я – спортсменка, напевно, треба йти на геологічний. У черзі було багато людей, я стала в кінці черги. Та пані Кабайда каже до мене: “Дівчинко, Ви хочете на геологічний? Знаєте, та то таке… краще йдіть на географічний”. – “Ким я буду?”. – “Ким захочете: метеорологом, гідрологом”. – “А що то є?”. – “Спостереження над водами, над річками”. – “А посада?”. – “Будете директором”. Ага, думаю, буду директором метеорологічної станції (сміється). Таким чином, я опинилася на географічному факультеті. Коли я написала твір (тут теж давали “Прапороносці” Гончара, як і в десятому класі у школі), потім ще мав бути диктант з російської мови. Але Кабайда не видає мені екзаменаційного листка. Запитую, чому. “Сказав голова приймальної комісії філологічного факультету, щоб Ви зайшли до нього, Ваш екзаменаційний листок є у нього”. Це був Халімончук [22], пам’ятаю по сьогоднішній день, він був без ноги, мав дерев’яний протез. Каже до мене: “Дівчинко, може, Ви підете на українську філологію? Твір написаний дуже гарно!”. – “Ні, ні, я географ”. До речі, тоді я ще не мала шістнадцяти років, бо швидше пішла до школи. Така ж ситуація була і з Ярославом, коли він поступав. Треба було брати дозвіл в міністерства, а потім вийшла постанова, що якщо є свідоцтво про закінчення школи, то прийняти мусять. Я вже поступала після цієї постанови. Так що я не пішла на філологію, а була на географічному. А географія – дуже цікава, дуже багато хороших викладачів. Справді, можна було дуже пізнати Україну.
В школі Анна Ісаківна Вайсфельд, яка мене дуже любила (сміється), з російської мені поставила п’ять, а Михайлові Андрійовичу сказала, щоб я не мала срібної медалі (ще четвірка була з математики, а певну кількість четвірок можна було мати для медалі), щоб за український твір мені поставили чотири. Твір писала за “Прапороносцями” (як і в університеті), написала слово в слово. Тоді як мав золоту медаль, то просто записували. Розходилося в тому, що в моєму класі Надя Лічман була дочкою вчительки молодших класів, і Наді Лічман треба було дати медаль. А тоді, може, якась норма була у школі на медалі. Але, розумієте, ніхто на то не мав зла. Це була як якась норма. Не було медалі, то й не треба. Не мала якихось високих амбіцій і жалі на то. Щодо походження вчителів, то майже всі вчителі були приїжджі, зі Львова був лише Бабій, який викладав психологію і логіку, і ще вчитель німецької мови.
[1] Батько – Шевців Степан Васильович (1913–1939), мати – Чернецька (Шептицька) Меланія Романівна (1916–1997).
[2] Пелех (Гординська) Марія Йосипівна (1920–2003). Далі згадано про її чоловіка – Пелеха Михайла Гнатовича (1913–1966).
[3] Чернецький Стефан (1915–1980) – швець, чоловік Меланії Шептицької.
[4] Тепер вулиця Архипенка, у 1945–1991 рр. – вулиця Ушакова.
[5] Кибальчич Михайло Андрійович (1891–1961) – педагог, літературознавець, викладав у середніх школах у м. Києві та м. Львові. Згадані у спогадах вчителі Львівської середньої школи №28: Арем Марія Адольфівна, вчителька німецької мови; Бабій Богдан, вчитель психології і логіки; Бойко Костянтин Вікентійович, вчитель хімії; Вайсфельд Анна Ісаківна, вчителька російської мови та літератури; Кибальчич Михайло Андрійович, вчитель української мови та літератури; Ковалишин Петро Іванович, директор школи; Рот Олена Яківна, вчителька німецької і англійської мов; Цимбал Олександра Данилівна, вчителька історії, директорка школи; Чинок Надія Андріївна, вчителька фізики.
[6] У аудіозаписі помилково – брат.
[7] Кибальчич Володимир Михайлович (1922–1992) – журналіст, педагог; у 1946–1963 рр. – літературний редактор газети “Вільна Україна”, з 1963 по 1992 р. працював старшим викладачем кафедри журналістики, кафедри теорії і практики радянської преси, кафедри стилістики і редагування, кафедри мови засобів масової інформації.
[8] Дембська Євгенія Михайлівна (1920–2019) – акторка театру і кіно.
[9] Уточнене прізвище після запису – Ємельянова.
[10] USAID (United States Agency for International Development) – Агентство США з міжнародного розвитку. Співробітництво Агентства з Україною почалося 1991 р., мета – демократична, економічно розвинена Україна, об’єднана навколо західних цінностей.
[11] Чорновіл В’ячеслав Максимович (1937–1999) – політик, громадський діяч, публіцист. Пашко Атена-Святомира Василівна (1931–2012) – поетеса, громадська діячка, дружина В’ячеслава Чорновола.
[12] Ісаєвич Ярослав Дмитрович (1936–2010) – історик, громадський діяч. Ісаєвич Ольга Володимирівна (1935–2011) – громадська діячка, дружина Ярослава Ісаєвича.
[13] Кравчук Ярослав Софронович (1937–2023) – географ, геоморфолог, професор Львівського університету.
[14] Кісь Ярослав Павлович (1918‒1986) – історик, професор Львівського університету.
[15] Йдеться про Софію Григорівну Олійник (1904–?), у 1946–1960 рр. працювала прибиральницею у Львівському університеті.
[16] Йдеться про старшого викладача кафедри геоморфології Петра Федоровича Ситнікова (1902–1957). У Львівському університеті працював старшим викладачем кафедри геодезії та картографії (1948–1950), кафедри геоморфології (1950–1957). У 1941–1948 – старший викладач Томського політехнічного інституту.
[17] Лукасевич Микола Казимирович (нар. 1929) – студент географічного факультету Львівського університету у 1954–1959 рр.
[18] Зденюк (Кузів) Ганна Тимофіївна (нар. 1939) – студентка географічного факультету Львівського університету у 1957–1962 рр.
[19] Гнєзділов Анатолій Степанович (нар. 1936) – студент географічного факультету Львівського університету у 1953–1960 рр.
[20] Тепер вулиця Крушельницької. Кінотеатр “Парк” знаходився на території сучасного Парку імені Івана Франка, діяв з середини 1940-их рр., будинок демонтований наприкінці 1980-их рр.
[21] Кабайда Ангеліна Василівна (1919–1995) – філологиня-україністка, літературознавиця, мовознавиця, у 1945–1956 працювала на географічному факультеті, у 1956–1973 – філологічному факультеті Львівського університету.
[22] Халімончук Аркадій Максимович (1919–1986) – літературознавець, старший викладач (1953–1954), доцент (1954–1986), завідувач (1974–1980) кафедри української літератури Львівського університету.
Крикун Микола Григорович, 1932 року народження, місто Житомир.
Освіта?
Вища.
Коли школу закінчили?
Школу закінчив в 1951 році у місті Стрию. Університет – в 1957 році. Працюю в університеті викладачем з 1-го вересня 1960 року.
Коли Ви вперше з кіно познайомились?
Я познайомився вперше, можливо, в 1937–1938 роках. Тоді, пам’ятаю, йшли такі фільми: «Ленін в 1918 році» [1], «Ленин в Октябре», відомий фільм «Цирк», «Волга-Волга».
Тоді де Ви були?
Це в Житомирі.
То ще були німі фільми [2]?
Та ні, звукові фільми. Був такий фільм «Тринадцять». Це історія про тринадцять червоноармійців, які застрягли в Середній Азії. Вони опинилися в якихось дуже важких умовах, перемогли ворога, з басмачами воювали. Пам’ятаю, був ще такий фільм, де грав актор Олег Жаков, у свій час дуже популярний і прекрасний актор (навіть у 1960–1970-их роках він виступав у деяких фільмах). У цьому фільмі він виступає як льотчик. Пам’ятаю один з епізодів: той, що сидить позаду нього у літаку, його душить. А останній фільм, який я бачив перед війною в 1941 році, вірніше, в день початку війни… Нас зібрали, ми слухали виступ Молотова по радіо, і після цього виступу нам показали фільм. Почалась війна, а що для нас війна? Про війну казали: нам нічого не страшно, буде перемога. Чисто по-дитячому сприймали. А фільм цей – автобіографічна повість Горького «В людях». Ви не читали його трилогію? Прекрасна трилогія: «Детство», «В людях», «Мои университеты». Одні з кращих творів про дитинство і молоді роки. Фільм «Детство» пам’ятаю дуже добре. Потім я його бачив ще після війни, а от «В людях» – тільки в день початку війни.
Фільмів я багато бачив, тому що ці фільми нам показували, в нас був кінопроєктор. Це було у дитячому будинку у Житомирі [3]. Там був такий невеликий актовий зал. Директор дитячого будинку єврей Юхим Лазарович Колтун (я його в 1957 році ще бачив в Острозі, з ним розмовляв) любив фотографувати, кіно пускав, це було його хобі.
Під час війни куди Вас евакуювали?
Під час війни я був спершу в Сталінградській області, Калачевському районі. Потім в тій же області, так звана станиця (там казахські краї, називали «станицею») Нижнєчирська, а потім Калач, Сталінград, станиця Нижнєчирська, знову Сталінград, потім Астрахань, Астраханська область, а звідти – в Узбекистан. В Узбекистані я жив з жовтня 1943 року по середину липня 1945 року, а 13 липня 1945 року ми вже виїхали звідти.
Там в Узбекистані демонстрували фільми?
Ні, не було апаратури. В Узбекистані я був у двох місцях. Одне місце – це кишлак (вони називають села кишлаками) Джудакапа, кілометрів п’ятнадцять від Наманґана, обласного центру. Нас кілька разів машинами спеціально возили (бо п’ятнадцять кілометрів у непогоду було неможливо пройти, а це було зимою) дивитись фільми. Це були документальні фільми про перемогу під Сталінградом (це по свіжих слідах), перемогу під Москвою. А художніх фільмів під час перебування в Узбекистані я не бачив. А коли був у Сталінграді (був там вперше десь з листопада 1941 року до початку лютого 1942 року), то там показували. Великий такий зал (в тому будинку, де нас розмістили, було кілька дитячих будинків евакуйовано), і всі ходили в той зал, бо було безплатно. Показували ті самі фільми: «Ленин в Октябре», «Веселые ребята», «Человек с ружьем» (який я теж, до речі, перед війною бачив) – всі радянські фільми, які випускались у 1930-их роках. Зрозуміло, що це сприймалося, можна сказати, «на ура», бо, по-перше, ми були дітьми, а, по-друге, в ті часи й психологія суспільства була іншою.
Кіно було фактично навіть розкішшю.
Та річ навіть не в тому, що розкіш, а в тому, що нічого, крім книги, не було. Книгу дістати також було не зовсім легко, бо все це коштувало, а зарплати були порівняно низькі. Треба врахувати й свідомість тогочасного люду, при відсутності належної освіти. Кіно – це свого роду освітній засіб, людина завдяки йому розширювала свій світогляд. І сама психологія суспільства тоді була така: все, що показували – то ніби правда. Я, наприклад, до 1945-го чи до 1946 року вважав, що художній фільм – не художній, а є на такому ж рівні, як документальний. У нас був такий Давід Бронштейн, єврей, маленький, але багато знав, був з єврейської родини. І він мені в Стрию…
Коли Ви сюди, на захід України, приїхали?
В 1945 році. У Стрий я приїхав 9 серпня 1945 року поїздом. Правда, поїзд спочатку прибув до Стрия, але того ж дня відправили до Дрогобича. Мабуть, спочатку була думка десь у Дрогобичі влаштувати. Але 10 числа нас знову відправили поїздом до Стрия, де ми поселились. З-поміж нас двадцять відсотків – єврейські діти. Але за пів року нікого з них не залишилося, всіх розібрали. Їх розбирали старші брати, сестри, дядьки, тітки, інші родичі. «Ребенок должен расти в семейной атмосфере». А слов’яни залишалися. До року жодного єврея не залишилося, всіх розібрали, знайшли. До речі, цей дитячий будинок, з яким я приїхав до Стрия, спочатку був київський. В 1941 році його евакуювали з Києва. Він був російськомовний, там було багато євреїв. Пізніше до нього приєднали тих, хто евакуйовувався. А я був у зовсім іншому – житомирському.
А він українськомовний був?
Так. Я там вчився, два класи, вихователі були також і вчителями.
У 1943 році, коли був у кишлаку Джудакапа, я сильно захворів. Захворів так, що навряд чи вижив би. Клімат на мене впливав: я не переношу спеку. А погода в цих узбецьких краях (це Ферґанська долина) відзначається або сирістю (дуже поганою, не порівняти з нашою), або спекою. І вода дуже погана. Ми варили їжу з аричної води, яку відстоювали, в ній було багато мікробів, через що і сама їжа була неважна. Крім того, я нічого не їм зі смаженою і вареною цибулею, така моя властивість. Також нічого молочного я не міг їсти (зараз можу масло хороше, сметану, а до 1950-их років я нічого з цього не міг їсти, в мене наступала нудота). Я від цього теж страждав. Можна сказати, що я віддавав кінці. А в іншому краї цієї ж області, в горах, на кордоні з Киргизією, був російський дитячий будинок, який виїхав з Єльця (Липецька область). Цей будинок ставав оздоровчим на літо для дітей, які були виснажені, з дитячих будинків, що були евакуйовані та розміщені в Наманґанській області. Їх туди посилали на місяць для оздоровлення, на цей час харчування було непогане, а найголовніше – там була кришталево чиста гірська вода та хороше повітря, не було спеки. Місцевість знаходиться на підвищенні, кількасот метрів вище від рівня моря, поряд – гори, що були кордоном з Киргизією, ми ходили туди купатись в озера. Я провів там місяць. Завуч цього дитячого будинку Сергій Михайлович Точоний (його дружина – єврейка, родом з Житомира, вчила мене в російському класі, 3-4 класи, ставилася до мене дуже прихильно, як до земляка) мені каже: «Если хочешь выжить, оставайся у нас». Я йому сподобався, видно, його жінка його підмовила. Дійсно, якби я повернувся через місяць, навряд чи вижив би. Так я й залишився, і тепер опинився в повністю російськомовному середовищі. Нас було троє українців. У травні 1945 року (я там перехворів страшною малярією, там теж мав конати, але свіже повітря, фрукти і т. д. – все це якось сприяло тому, що я вижив) завуч викликає нас трьох і запитує, чи, ми, вихідці з України, хочемо вернутись, бо є така можливість: на основі київського дитячого будинку формується розширений дитячий будинок дітей з України, які бажають поїхати додому. І ми туди десь через місяць виїхали, там я перебував днів двадцять. Директорка дитячого будинку була єврейкою, завучка була єврейкою, всі вихователі – також, крім однієї – Білецької.
І в 1945-ому Ви сюди потрапили.
Так. Ми їхали, уявляєте, з 13 липня. Пам’ятаю, як я йду по шпалах, поїзд стоїть (ми їхали товарняком), було 13 липня. Маю таку дурну звичку запам’ятовувати такі речі.
Коли Ви тут, у Стрию, кіно вперше побачили?
Одразу, як тільки приїхав у Стрий. Кінотеатр був там, де й зараз, єдиний кінотеатр на тому самому місці. Тільки там біля нього ще якісь будинки стояли, а тепер він на такому просторі, де поруч з ним нічого немає. Зараз, напевне, йде кілька сеансів на день, а тоді сеанси відбувалися зранку до вечора.
Там апаратура була ще стара?
А хто його знає. Добре показувало. Бували, звичайно, збої: обірвалась стрічка чи що, але, як правило, все було гаразд.
Які фільми?
Та всякі. Вітчизняні, ті самі, що я перелічував. Були й такі фільми, що я їх і не бачив. Я практично всі фільми бачив.
Були трофейні [4] також?
Багато.
Які саме?
Були такі розважальні фільми: «Дівчина моєї мрії», «Великий вальс», щось таке було. Я не сказав би, що я там дуже багато що запам’ятав.
Кольорові коли з’явилися?
Кольоровим фільмом, був, по-моєму, «Великий вальс», також «Дівчина моєї мрії». То були кольорові фільми, їх німці робили. Річ у тому, що Німеччина в 1930-их роках мала великий прогрес. Гітлер велику увагу приділяв мистецтву. І, до речі, в цьому відношенні він споріднений зі Сталіним. Смаки в них навіть були певною мірою однакові: монументалізм, правда життя, цнотливість у зображенні.
Лені Ріфеншталь «Олімпію» зняла.
То був документальний фільм, вона прожила сто два роки.
Два роки тому я бачив інтерв’ю з нею.
То вона вже не жила. Вона померла десь у 2002 чи 2003 році. Ну, то теж геніально – створити такий масштабний документальний фільм, показати нацизм у його монументальному вигляді. Вона, як було сказано, новаторські речі внесла, коли оті апарати їздили на рейках і т. д. Вона багато чого робила.
Перший кольоровий, кажете, німецький фільм бачили…
А перший радянський кольоровий фільм – «Кам’яна квітка». То був 1947 рік. Чому я пам’ятаю? Бо його крутили цілий рік, шаленим успіхом користувався.
Якщо порівнювати якість трофейних фільмів і радянських, то було однаково, краще?
Трудно було сказати, тому що на «Кам’яну квітку» потратили колосальні кошти, спеціально, очевидно, використовуючи західну технологію, бо нічого радянського не було. Але, кажуть, потім його не могли відновити, бо це все ще було недосконало, і цей фільм не піддається відновленню щодо кольорів. А без кольорів він нічого не вартий.
Яким був спектр кольорів? Повний?
Трудно мені сказати. Кольори сприймались так, як зазвичай. Хіба я розбирався тоді в кольорах?
Читав я, що тільки двоколірність…
Порівняно з тими чорно-білими фільмами, то було зовсім інше, і люди вже були раді тому, що бачили. Показували ті печери в горах, за Бажовим. Був такий російський письменник, який писав скази, байки різні. «Хозяйка Медной горы» – так називається оповідання, а зробили – «Кам’яна квітка».
А у Львові, коли Ви вже були студентом?..
Я у Львові з 1951 року. Я вже ходив на фільми вибірково. Не було жадоби такої, бо в дитинстві я переглянув все, що показували. Наступила певна насиченість, а навіть перенасиченість. А я багато читав, і читання мене захоплювало значно більше.
Який радянський фільм Вас вразив найбільше (грою акторів і т. д.)?
З тогочасних радянських фільмів зараз так ретроспективно я б не сказав, що мене щось особливо вразило, тому що вони мені видавались на одному рівні. А коли стали показувати ті вже після війни… Який хороший фільм мене вразив по-справжньому? «Два бійці». Це прекрасний фільм, де грає Борис Андрєєв і Бернес. Він і зараз дивиться. А такі фільми, як «Райдуга», інші – на такому фальшиво емоційному рівні зроблено. Це було зроблено, щоб вразити глядача. В той час, коли така напруга була під час війни й невідомо було, чим вона закінчиться, на цьому дуже наголошувалось, на жорстокості фашизму і т. д., намагалися дуже діяти на емоції. А фільми такого плану я ніколи не сприймаю. Навіть хлопцем я фільм «Райдуга» і подібні до нього не сприймав.
А з зарубіжних фільмів?
Із зарубіжних, це вже, правда, пізніше, «Міст Ватерлоо». Дуже гарний фільм, такий романтичний. Перед війною романтичні фільми були такі.
«Тарзан», наприклад, фільм розважальний.
«Тарзан» – це зовсім іншого плану фільм. Був один такий фільм, я його ніколи не бачив, навіть не пам’ятаю назву. Але він був зроблений десь під час війни чи одразу після війни, радянський фільм, про Сибір…
«Сказание о земле Сибирской»?
Ні, не «Сказание…», це було в 1947 році, мура страшна. Я абсолютно цей фільм не сприйняв. Оскільки я багато бачив і багато читав, у мене рано виробився смак.
Більшість глядачів також не сприймали того фільму, як я в архівах про це віднаходив.
Штучний фільм, дуже штучний. А «Кубанські козаки»? Хіба що мелодії ще сприймались. Мелодії писались дійсно хорошими композиторами, а фільми були досить такі героїчно примітивні, і я їх не сприймав зовсім.
А от той фільм, пам’ятаю, мене чомусь захопив своїм змістом. Тайга, щось зв’язане було зі шкідництвом, якийсь ворог пробрався. Але зіпсувався апарат, стали кусочки, відновили й – знову. Так і не закінчився фільм, і більше я його ніколи не побачив. Він складався з кількох частин. Пам’ятаю, що одна частина називалась «Отець», назва, що дуже інтригувала, яка нібито мала істотно додати до того, що було перед тим. Цей фільм я дуже хотів подивитися пізніше, щоб переконатися, чи насправді він є хорошим фільмом.
З-поміж фільмів, які йшли в Стрию, пам’ятаю, бачив фільм «Рим, відкрите місто». Це італійський фільм, який мав би показувати боротьбу італійських партизанів проти німців, але весь фільм побудований на тому, що німці знущаються тортурами над одним партизаном. Весь фільм отак, від початку до кінця. Я через двадцять хвилин пішов, тому що це не фільм, а фізіологія знущання.
Я тоді вже розумів, що справжній твір, літературний чи кіно, побудований на певній структурності, на співвідношенні злого і доброго начала, на дотриманні чуття міри. Фільми чи твори, які порушують цю засаду чуття міри, я категорично відкидаю, тому що я бачу штучність, тобто відсутність належного таланту в автора. Талановиті автор, кінорежисер, артист, актор – це люди від природи наділені вмінням показати так, щоб не нав’язливо переконувати. Таким, до речі, чи не найкращим радянським режисером був Герасимов. Це прекрасний режисер. Подивіться його «Тихий Дон». Недавно знову показували по телебаченню три серії. Це зроблено блискуче.
Дуже хвалять Ейзенштейна. Він робив, я б сказав, з певною тенденційністю. Його «Іван Грозний», особливо перша серія, збудований як своєрідні театральні вистави. Своєрідний експеримент такого напівтеатрального чи театрального характеру. Я Ейзенштейна не сприймав, зовсім не сприймаю Довженка.
«Подвиг розвідника», Кадочников…
А це взагалі страшна мура. Оті крики його, вже тоді було видно… Кадочников був прекрасним актором, але… Там прекрасні українські актори залучені.
Бучма, здається.
Так, але це фільм явно тенденційний.
«Повесть о настоящем человеке»…
Книга хороша, до речі. А якщо книга написана, то, як правило, слабо зроблений фільм. От Герасимов умів з художнього твору зробити прекрасне. Чому? У нього було кінематографічне бачення. Для нього твір – це основа, але він ставив кіно. А більшість з тих, які йдуть по книгах, копіюють книгу, не показують себе як кіномитці. Ми знаємо, як американці навчились робити хороші фільми на основі різних оповідань, творів і т. д. Хоч багато з тих фільмів є недосконалими, але все одно вони це роблять найкраще зі всіх.
До речі, Довженка я абсолютно не сприймав. Його «Аероград», «Земля» з тими зображеннями, які дуже довго тривали, з намаганням показати психологію… Довженко чим довше показує, тим більше йому видається, що він зображує психологію. Це неправильно.
Він привик до німих фільмів, де треба було показати образи.
Але в німому фільмі теж треба…
Мімікою показати те, що хоче сказати.
Він дуже хотів показати соціальну сторону. Довженко хотів показати не лише кіно як таке, а щоб це була картина життя. Він любив показати село. А фільми, які присвячені соціалістичним перетворенням, – така мура. А фільм «Щорс»? Така надуманість, явна фальсифікація. Ну, я розумію, що він мусів…
Його заставляли, в архіві знаходив, що він кілька разів переробляв.
Але там як вони танцюють і т. д. Він любив створити щось ніби оригінальне, але з тою оригінальністю в нього не все було гаразд. А фільм «Мічурін»? Абсолютно не сприймався. Така ніби своєрідна кінодокументалістика. Довженко зовсім не справляв на мене враження. Але його автобіографічну повість я прочитав зі задоволенням. Той сценарій про битву за радянську Україну – страшний примітив. Правда, фільм він показав документальний, дуже хороший. Називається «Битва за Україну», але мусив назвати – «Битва за Радянську Україну». Хороший документальний фільм, показує окремих полководців українського походження. Це інші не робили, це було сміливо. Цього фільму Сталін йому не міг простити. Але це хороший фільм. Це була людина, безумовно, надзвичайно здібна, але занадто перейнята тими революційними ідеалами, перейнята абсолютно щиро. В результаті, хоч фільм Довженка «Земля» ще років сорок тому, як говорили, був серед дванадцяти найкращих фільмів у світі, то зараз його пересунуто, він буде займати, можливо, якесь соте місце. Хоч і є певне виправдання. Належить до німих фільмів, а німі фільми дуже своєрідні. А от Чарлі Чапліна я готовий дивитись кожен день, бо у нього кожен епізод капітально відпрацьований. Він несамовито працював. Це неправда, що йому легко давалося. Нічого подібного, він недосипав. Кожен епізод у нього капітально показаний, тому я бачу в ньому митця. Це дійсно митець. До речі, він і процвітав тільки тоді, коли було німе кіно. Він є митець німого кіно. Коли настав час звукових фільмів, то такі фільми, як «Вогні великого міста», інші, нічого не варті. Хіба що окремі епізоди сприймаються, музика сприймається. Насправді він виріс у німому кіно.
Може, пригадуєте якісь фільми, які тут знімалися?
Ніколи не ходив. Я не люблю ходити на зйомки, мене це не цікавить.
Я чув, що «Сталінградська битва» знімалась, у 1949 році.
Не бачив. Я пам’ятаю фільм «Клятва». Боже, яка то мура. Cмерть Леніна, Сталін клянеться над гробом. Кілька акторів грали роль Сталіна: Геловані, Олексій Дикий. За ними були закріплені ролі. Найбільший примітив – це двосерійний фільм «Падіння Берліна». Берлінська операція, потім епізод, як Сталін приїжджає в Берлін, після взяття міста (нічого ж цього не було!), і все таке пригладжене, примазане, ті крики «Ура! Да здравствует товарищ Сталин!». Хоч я і був вихований у системі, але мої художні вимоги не терпіли цього. Я не люблю фальші у будь-якому вигляді.
Якою була цінова політика?
Білети були дешеві. Як я проходив у Стрию? Я ж грошей не мав…
Можна було без білета?
Як ми робили? Різними шляхами. Десь хтось діставав пару рублів. Один чи двоє купували білети, контроль відривався, заходили в кінотеатр. А щоб пройти в туалет, треба було вийти з кінотеатру. І от один бере свій білет і білети товаришів і виходить. Дає нам і ми з ними проходимо. Він проходить зі своїм, а я з чужим. От такими різними способами. Як ми хотіли бачити фільми, то ми їх бачили. Інколи нас водили на фільми у кінотеатр. Водили колективно, коли патріотичні були фільми: «Клятва», «Падіння Берліна», «Кубанські козаки». Але це було рідко, кілька разів на рік.
І обговорення потім мусило бути?
Ні, ніяких обговорень.
В журналах демонструвалися?
Так, обов’язково, в журналах «Новости дня», «Радянська Україна». В перші роки після війни концерти проводилися у фоє. Артисти заробляли на цьому. Співали, пам’ятаю, читали «Стихи о советском паспорте» Маяковського.
В кінотеатрі «Україна» до 1955 року були спеціально окремі оркестри.
Так, я це пам’ятаю. Але в Стрию досить рано покінчили з цими концертами, тому що перерви між кінофільмами робились дуже малі. Потім, напевно, переконались, що люди особливо не цікавляться, а може й артисти відмовлялись, тому що за це не особливо їм платили.
До речі, в архіві знаходив, що якраз щодо цінової політики були найбільші дискусії, про те, скільки платити.
В радянські часи все коштувало дешево, тому що зарплата була невисокою. Якщо встановлювали б ціни високими, то люди просто не могли б платити.
Кілька раз знижували ціни на квитки.
Я не пам’ятаю, скільки вони коштували, бо я їх майже не купував.
Вони до п’яти карбованців коштували.
Бувши студентом, ходив у кінотеатр «Комсомолець». Знаходився біля пам’ятника… забув, кому присвячений, колись там Залізничний райком партії був. Як правило, кінотеатр «Комсомолець» був напівпустий, хоча туди ходили студенти політехніки. Але якщо фільм йшов там, то можна було бути впевненим, що білети будуть. А найчастіше ми ходили сюди у «Парк» [5]. «Парк» приваблював студентів, там часто пускали трофейні фільми.
Десь зазначали, що це були трофейні фільми?
Ні. Анонс чи афіша містили зображення, змальовували щось…
Якісною була реклама фільмів?
Нічого особливого, але малювали. У Стрию, до речі, реклама була добра. Була ціла дошка і малювали або безпосередньо на цій дошці, або на великому папері й приклеювали.
А у Львові студентам повідомляли, що має бути такий-то фільм?
Ніхто нічого не казав, не було потреби. Люди й так ходили до кінотеатрів. Протягом двадцяти-тридцяти років після війни кінотеатри заповнювалися вщерть.
Окрім того «Комсомольця».
Скільки я ходив, він завжди такий був.
Можливо, Ви були на випусках «Новини дня» у Кінотеатрі ім. Лесі Українки. Там демонстрували хроніку. Чи Ви туди заходили? Чи була там лише хроніка?
Чого ж не заходив. Так, хроніка була, але потім почали показувати й художні фільми. Це вже відбулося пізніше, десь у 1970-их роках.
Показували лише новини? Хроніка тривала годину?
Цього я не пам’ятаю. Я туди рідко ходив, бо перед кожним фільмом й так обов’язково була «Хроніка дня» чи «Радянська Україна». Не було такого, щоб показ починався безпосередньо з фільму. Це була пропаганда.
Щодо Узбекистану, пригадую, що, коли я опинявся в російськомовному дитячому будинку, кілька разів нам таки привозили фільми. Приїжджав кіномеханік з апаратом. Я пам’ятаю це через ті коробки, ми казали: фільм із шести коробок, із семи коробок, – фільми ми рахували за кількістю коробок. Також казали: фільм у двох частинах, у трьох частинах. Фільм дивились з величезним задоволенням, тому що в нас не було бібліотеки, і ми нічого не читали. Уявляєте, з 1941 року по 1945 рік я не прочитав жодної книги. З якою жадібністю я кинувся на книги уже в Стрию, коли там була якась бібліотечка! Пізніше я ходив до дитячої та дорослої бібліотеки й читав багато різних книг. А там не було жодної книги, тому, коли приходили в кіно, це було як свято. Наприклад, «Насреддін у Бухарі» (головну роль грає артист Свердлін, єврей), узбеки з величезним задоволенням дивилися. Такий фільм пускали ввечері прямо у дворі: на дерево начіпляли полотно, і ми з величезним задоволенням дивилися.
А чи було стереокіно?
Не було. Це все було кіно в первозданному вигляді.
Бо, дійсно, я так і не знайшов інформації про це. Маю дані з двох джерел: у київському архіві знайшов наказ міністерства створити стереокінотеатр у Львові, а також – тут, в газеті «Вільна Україна»: нібито планували переобладнати «Кінотеатр ім. І. Франка». Проте, це так і не було зроблено.
Звичайно, на пропаганду у Львові радянська влада коштів не жаліла. Кіно, радянська книга, театр з такими постановками п’єс, як-от Корнійчука, дуже таких радянсько патріотичних, – все це відігравало виховну роль. Радянська влада прекрасно розуміла, що на старше покоління нема чого впливати, бо ці люди прекрасно знають, та й середнє покоління. А от молодь… Сталін був великий геніальний…
Стратег?
Так, великий пропагандист. Він знав, на кого це можна… і потрапляв у точку. Соціально-політична демагогія радянської влади була дуже наступальною, дуже постійною, і вона підкріплювалась певними позитивними результатами. Розумієте, наприклад, одержання безплатної освіти, безплатної медичної обслуги, можливість навчатись у вищому навчальному закладі чи спеціальному середньому закладі – це після війни дуже підкупило. Це вже потім, особливо, коли у 1956 році, після ХХ з’їзду, стало відомо про злодіяння Сталіна, був певний перелом (хоча потім була спроба реваншу і т. д.). Але це був перелом для багатьох. А тут, коли це стало відомо, батьки вже почали говорити дітям (вони боялися досі говорити дітям), мали можливість відкривати дітям очі на те, що творилося. І діти вже пізнавали із сімейного каналу про історичну правду. А на сході цього не було. Тому ми не можемо зараз закидати, особливо донеччанам та іншим, що вони такі-сякі. Вони є плодами чистої радянської пропаганди. Там вирубано було в результаті громадянської війни, голоду 1921 р., 1932-1933 років. Та ще й переселенням росіян у ті країни. Так що це трагедія, це нещастя того населення.
Ще Ви говорили, що пам’ятаєте про фільм «Тарзан».
«Тарзан» йшов місяцями. Могли перебивати цей фільм, щоб не було такої вже дуже виразної пропаганди іноземщини. Тому його пускали ще поруч з якимсь фільмом пару сеансів, а решта сеансів йшли на «Тарзана». Він йшов зранку, десь о 8 годині. Фільми починалися о 8-9 годині.
То був американський фільм, бо його знімали і німці.
Так. Той німець Вайсмюллер, чемпіон Олімпіади 1932 року, здоровий, у нього фігура була краща, ніж у того термінатора, дуже симпатичний. Американський фільм, дуже хороший. Мені здається, що люди його дивились би й зараз, тому що він був такий безпосередній. Знаєте, чим беруть американці? Американці виробили систему, якої дотримуються. Фільм повинен бути динамічним. Це означає, що не треба надмірно наголошувати на психологізмі. Отой чехізм, чеховщину вони сприйняли лише частково. Вони Чехова ставлять у себе, коли вивчають в акторських студіях. А фільм нічого спільного з цим не має. І ця школа Станіславського, Чехова – для них мура, хоча вони про неї знають. Серед акторів театру таке існує. Вони прекрасно зрозуміли, що фільм – це окремий жанр і нічого спільного з театром не має. І капітальний відбір акторів. Перш ніж стати актором, потрібно на якихось другорядних ролях бути і чимось себе визначити. Ніхто ззовні не визначав артистів так, як у Радянському Союзі, коли Сталін сам визначав артистів. Він, наприклад, хотів, щоб роль Івана Грозного грав не Черкасов, а Ніколай Крючков, який абсолютно для цього не надавався, бо був артистом напівкомедійного, комедійного складу. На американського актора ніхто ніколи не натискав. І вони прийшли, в результаті багаторічного розвитку, до певного уявлення про те, що собою має становити фільм, в цілому, про структуру, підбори артистів. І їхні фільми, навіть якщо вони є бандитські, дивляться, хоча б через те, що вони динамічні, і в них є завжди ситуації, гострота і т. д. Те, що там щасливим кінцем кінчається, то є інша справа. Можливо, це й потрібно, адже щасливий кінець якось людину надихає, виробляє уявлення, що ніколи погане не станеться.
Всі хочуть бачити щасливе завершення. Навіть радянські артисти говорили, що в багатьох листівках писали: «Чому ви вбили того героя? Дайте йому жити».
І вони дійсно створюють фільми. Масовість фільмів призводить до того, що є дуже багато слабких. Але чим більше фільмів робиться (а є певний рівень продукції, прекрасні режисери і т. д.), то обов’язково з десяти-двадцяти фільмів буде один хороший. І зараз час від часу такі прекрасні американські фільми йдуть. Дивіться, французький кінематограф «заглох», італійський, британський – також, німецького після війни взагалі немає. Кращими німецькими фільмами були фільми ДЕФА, в НДР. Після війни були дуже хороші фільми: старі артисти, старі режисери стали працювати на народну владу і створювали прекрасні фільми. Потім, коли вони відійшли на пенсію чи повимирали, виявилось, що НДР-івська атмосфера не давала можливості далі так розвивати кіно. А де кіно ФРН? Майже немає. І зараз є тільки дві країни, які масово випускають фільми: США й Індія. Індійські – це етнографічні, розважальні, героїчні фільми. Там є кому дивитись фільми. Там є один мільярд сто мільйонів чоловік, які дивляться з величезним задоволенням. А Європа, європейська цивілізація пішли вперед значно.
Якщо взяти театр, оперу, джазові, симфонічні оркестри і кіно у Львові, то в якій послідовності Ви б їх розмістили?
Скажу Вам так: я дуже люблю театр, тільки дуже добрий, тому я майже не ходжу в театр. Коли я відчуваю фальш в артистичній грі, сюжеті, я можу піти з половини вистави, мені не цікаво. Театр – це театр, опера – це опера, оперета – це оперета, коли це роблять майстри, справжні режисери, які знають тонкощі справи і специфіку даного жанру, володіють чуттям міри, підбирають артистів. Чим краще кіно? В кіно відбирають і відбирають, різні дублі роблять. Більшість кіноартистів не можуть бути артистами театру. Це різні жанри, не буває так, щоб хтось був одночасно прекрасним актором і театру, і кіно. Як правило, щось переважає: людина є або кіноартистом, або актором театру. Рідко бачимо поєднання цих двох жанрів. Тому я майже не ходжу на оперу, майже не ходжу в театр.
Тобто більшу популярність мало все ж таки кіно?
Так це ж зрозуміло, скільки ж є кінотеатрів, ціни маленькі. А у Львові до 1950-их років включно було дуже хороше кіно, був дуже хороший театр Заньковецької.
Це з Запоріжжя його перевели.
Так, це був дуже хороший театр, не зіпсований, цікаво було ходити. Оперета, яка тут була, а потім вона переїхала в Одесу…
Можливо, Ви дивилися фільм «Богдан Хмельницький»?
Старий?
Так, старий.
На дитячі роки він враження мав. Але я ж не знав Хмельниччини. От, скажемо, Корнійчук… дійсно примітивно. Після Корнійчука немає драматургів, навіть немає тих драматургів, які могли б робити ту саму примітивність, як він. Корнійчук мав здібність драматурга від природи й досить легко писав. Причому правило було таке: після війни кожна нова написана ним п’єса спершу йшла в Малому театрі в Москві російською мовою, а потім вона переходила в інші театри по всьому Союзу і в Україні вже йшла українською мовою. І нічого подібного немає. Тобто драматургія як жанр виродилася. А чому? В країнах багатих що показувати? Той чи інший твір (драматургічний, повість і т. д.) тоді цікавий, коли в ньому закладені якісь конфлікти, які мають соціальну основу. А як у них повне добро? У них найбідніша людина може купити машину, нехай і потриману, а в нас це було просто неможливо. То про що їм показувати? Як була в Америці, і не тільки в Америці, світова криза 1929–1933 року, то породила прекрасні фільми. Друга світова війна також породила прекрасні фільми. Це опис трагедії людини, коли показують трагізм людини. Комедія – радість людини, але, як правило, комедій всього кілька на них припадає. Так що є об’єктивні причини того, що література опустилася, нічого особливого немає, кіно слабке і т. д. Щодо книг, то можуть бути хороше написані романи, але художньої літератури дуже мало.
А чи були до фільмів, наприклад, лібрето? Я десь вичитав, що роздавали деколи у Львові.
Не роздавали. Може, десь і давали, але в Стрию і у Львові, коли я ходив, ніколи цього добра не було. Може, колись щось і було, але воно мені не запало.
А трофейні фільми озвучувались чи титри йшли?
Тільки титри.
І американські?
Може, колись і був якийсь фільм озвучений. Але я любив і вітав це, коли були титри, я чув оригінальний голос.
І можна було добре розібрати титри?
Титри були на темному фоні (інколи в нас пускають титри на світлому фоні), рідко були довгі фрази. Якісь обірвані фрази, як є у кіно, питання, відповідь, – все це титрами, але я знав, який голос мала Маріка Рек, інші актори.
Георг Якобі, здається, був режисером…
Режисерами я не цікавився, почав цікавитись пізніше. А от артисти дійсно були хороші. Бачите, кіно тоді було мало психологічним, можна сьогодні сказати – примітивно зображувальним, але було дуже живим. І показано було… Оцієї розбещеності не було, це все було таке цнотливо… якось воно дивилося.
Мене ще цікавить таке: «Дівчина моєї мрії» була знята в 1944 році. А символів нацистського режиму не було на екрані? Режисер вже тоді бачив і уникав того?
Може щось і було таке на тих фільмах, але ці штучки просто вирізали.
Я думав, як вони їх пускали, якщо було знято, фактично, під час війни.
Але жодного трофейного німецького фільму, наприклад, на політичну тему не було. Всі вони були розважальні. Ті американські фільми, які були зроблені під час війни, чомусь теж вважались трофейними. А потім німці взяли, а, може, й німці передали американцям. То там вже були фільми воєнної тематики. Був такий популярний американський фільм на німецьку тематику… зараз не пригадую, бо особливо не надав йому ваги. Трофейних фільмів не так було і багато, просто вони довго йшли. Кожен фільм довго йшов, як розважальний, показував інше життя…
Тут у 1950-их роках ще були трофейні фільми?
Так, ще були, на початку, в перші роки. Вони показували інше життя, інші життєві стандарти. І ти дивився (не те щоби порівнював, а, може, й порівнював), бачив, як люди живуть. Я прекрасно розумів, що фільм є художнім твором, в ньому може бути перебільшення (як і в радянських фільмах, що само собою зрозуміло), але тут – інші люди, інші відносини між людьми, інші норми, життя. Це все якось впливало, тому Сталін, дозволивши пускати трофейні фільми, робив це дозовано. Але найголовніше, чому він пустив – радянських фільмів було дуже мало. Якщо в 1930-их роках (про 1920-ті не буду казати) фільми з’являлися порівняно часто, і під час війни вони теж були, то після війни Сталін так загнав кінематографію, що (пам’ятаю такі дані) в 1949 році було випущено лише п’ять художніх фільмів. В той час американці робили сотні фільмів.
А українськомовні фільми якісь були?
Майже не було, можна сказати, що і не було. Останній українськомовний фільм, пам’ятаю, називався «Доля Марини». Це фільм десь початку 1960-их або кінця 1950-их років. У середині 1950-их років, ще до ХХ-го з’їзду, був хороший фільм, де звучить «Рідна мати моя, ти ночей не доспала». Цей фільм (забув, як він називається) дуже теплий, дуже приємно дивився, дуже добрий був фільм.
То вже в 1960-их було.
Якщо Довженко не робив українською мовою, що ми можемо… От ми боготворимо людей за певні висловлювання. Він писав у щоденнику про Сталіна і т. д. Але Довженко був наскрізь соціально радянський, повністю. Його відрізняло від інших те, що в ньому національний струмінь глибоко сидів, і за певних умов безумовно розквіт би. Але отак з ним сталося: його забрали в Москву (його Сталін забрав), там він і помер.
Як і Бондарчука.
Бондарчук – цілковито російський кінорежисер, там нічого немає українського.
Шевченка зіграв роль.
Так це ж лише зіграв. Пригадую, я дивився фільм в кінотеатрі «Комсомолець». До речі, український фільм, українською мовою.
Там Ужвій, здається знімалася.
Щодо Бондарчука, то це людина, яка абсолютно не мала режисерського таланту. Він актор, попер до кіно, почав показувати ілюстрації книжкові.
Як «Війну і мир»…
Та це взагалі жах.
Ще й Оскара дали.
Та за що? Ні, не давали. Перед цим радянським фільмом був американський фільм «Війна і мир», де, пам’ятаю, роль Наташі грала Одрі Гепберн, яка створила образ людини худенької. То ж усі жінки мали бути тілесними, а вона створила інший тип. Це прекрасний двосерійний фільм. Видно, що це американський, що вони не зовсім проникають у суть, але підбір акторів, динамічні сцени, битви – дуже добрі. А Бондарчук взяв і просто почав робити копію. Він намагався передати психологію, але йому нічого не вдалося. Фільми, які Бондарчук створював, я не можу дивитися. Більше того, навіть окремі сцени, окремі його ролі я не сприймав. Був такий фільм «Доля людини», за Шолоховим (до речі, примітивне оповідання). І він там грає роль батька, що того хлопчика бере. Я пережив це в дитинстві. У фільмі це напівфальшиво. Для того, щоб таку роль грати, треба щось подібне пережити в житті. Бондарчук був слабкий кінорежисер, дуже слабкий. Не дивно, що потім його стали відпихати від цієї діяльності.
Кінорежисерів було дуже мало. Було кілька прекрасних кінорежисерів євреїв: Швейцер, Ромм. Звичайно, Герасимов, з українських – Савченко. От і все, більше немає. Бачите, ходять розмови про те, що на кіностудії імені Довженка була така атмосфера, яка не сприяла залученню українських регіональних сил кіномистецтва. Гайдай, наприклад, мав би там працювати, але його там не сприйняли. Також Чухрай, який починав з Київської кіностудії, випхали його. Поставив фільм «Летять журавлі» [6], прекрасний фільм. Це фільм з 1957 року, я його бачив 1958 року. Я тоді був вчителем в Меденицькому районі, спеціально приїхав в Дрогобич, щоб його подивитись.
Чухрай створив лише два-три фільми, і на цьому кінець. А уявляєте, він працює на Київській кіностудії, робить, що хоче – міг би й створити українськомовні фільми. Тобто наша кінематографія була поставлена в нестерпні умови. Тільки такі фільми, як «Сон» про Шевченка, ще про Франка, про Данила Галицького (потім зробили одесити), як не зробити українською мовою. І все. В результаті в нас і поза нами створилося таке враження, що немає талантів. А дійсно немає талантів. Але якщо судити з позицій, скажімо, традиційно московського кіномистецтва, таланти є. Тільки наші таланти мають робити наші фільми, зовсім інакші, у нас є національні особливості. Тобто під час виробництва фільмів мають робити українці, які мають глибоку українську психологію (не націоналістичну, не шовіністичну), і які, виходячи з цього, роблять зі своїм власним переконанням. Відучилися, майже не навчившись. Не маємо традиції. Наша трагедія полягає в тому, що не маємо традиції українського кіно. Створення кількох фільмів українськомовних… Вони все одно зроблені в руслі радянсько-російському. Ми мали своє створити, а ми його не створили.
А гроші ж усі йшли звідки…
А життя пішло так далеко. Це ж треба було кілька десятиліть, років п’ятдесят-шістдесят робити, а то і сімдесят. І ми мали би традиції, тяглість. Москвичі мають, а ми не маємо. Поляки мають, а ми не маємо. Ми не маємо тяглості, ми не маємо коренів нашого кіномистецтва.
Зрештою, скажіть, а наша українська проза? Це ж слабе місце. Українське письменство – це в основному поезія, прекрасна поезія. А де наші прозаїчні твори? Їх дуже мало. А зараз практично і немає. Тобто є причини, і я не бачу виходу. Тому що ми пішли дуже далеко. Ми повинні були б давно створити основу, а в нас основи немає.
Жодного лауреата Нобелівської премії.
Та і не буде. Була пропозиція Тичину зробити, була пропозиція Бажана. Так вони обидва так перелякані були, що заявили нишком, що не претендують. А Нобелівський комітет серйозно розглядав ці дві кандидатури. Пріцак про це розповідає. Тичина і Бажан заслуговували цілком. Натомість цю премію дали польці Шимборській. Хто її читає? Що вона створила таке особливе? А це через те, що німці переклали.
Ну, Тичина – це взагалі супер.
А Бажан… Ранній Бажан – це щось унікальне.
Потім він функціонером був.
Тичина і Бажан перестрашились: нащо нам ця премія.
Стусу хотіли ще щось, але…
Ні, Стус – дуже штучний поет. Стус писав, любуючись собою. Тичина не любувався, у нього виходило це дуже природно. Ви не слухали Тичину, а я слухав у Стрию в 1947 чи в 1948 році. Він на піднесенні розповідав, і я відчував його поезію, його поетичність.
А Сосюру? Він також сюди приїжджав.
Сосюру не слухав.
Сосюра приїхав такий роздягнений, тут на вокзалі його зустріли…
Сосюра пив, гуляв, а Тичина був «не от мира сего», в ньому поетичність звучала. Він, до речі, ніколи не ганявся за кількістю писаного. Чимало примітивного написав, бо така була епоха, і теж, до речі, зараженість була отією соціальністю, як і в Довженка, під впливом репресій і т. д., але він був поетом.
Але бачите, його не чіпали, навіть Сталін.
Його не чіпали, бо він не давав приводу. Як написав «Партія веде», то все. Це є карт-бланш, пропуск. Зрештою, вірш непоганий. Там є кілька абзаців поганих, штучних. «Не на Рейні, не на Марні, – в МТС пошлем друкарні…». Це, звичайно, дурниця. Але навіть той вірш видає його як поета. Я недавно взяв Рильського, в мене є двотомник, я давно не читав. Я читати не можу Рильського. Це рифмопльот. А Бажан, Сосюра і Тичина – це поети.
Також Олександр Олесь.
Так вони ж вийшли з тої лінії розвитку літератури. Маланюк і інші не вписалися в історію української літератури через навчання: їх ніхто не знав, ніхто не читав (розібратись, що це справжня поезія, можуть люди, які глибоко люблять поезію). Вони не відіграли ролі в історії української літератури, бо українська література у нас розвивалась. Якби у нас Багряний писав, у нас… Правда, він не міг би те написати, але це талант.
«Огненне коло»…
Так, «Огненне коло», «Гетсиманський сад» – це прекрасна проза. Але тільки тому, що людина пережила страшні речі. Він на основі свого пережитого досвіду показав. Це речі, про які день і ніч можна говорити. На превеликий жаль, нам завдано такого величезного удару в 1930-их роках, що, мені здається, ми ніколи не оправимось. Ще й з огляду на те, хто нами править. Наші керівники неосвічені. Ну, що Ющенко каже? Прочитав може пару книг, видно по ньому, як він говорить, як структурує фрази, людина малоосвічена. Тимошенко малоосвічена. Литвин – це взагалі брехло страшне. Це людина, яка не написала жодної нормальної наукової статті.
Його ще звинувачували в плагіаті.
Головне, в чому його звинувачують – що він не науковець, а проліз в академію. Оця атмосфера, правляча атмосфера, в якій ми живемо, абсолютно не сприяє. Єдине, що є добре – тобі ніхто не заважає писати. Але стільки шкоди нанесено, так традиції підірвані, а то навіть і не створені традиції, що створення чогось нового в наші часи – це дуже… В науковій роботі все-таки можна відновити, хоча, за моїми підрахунками, за роки радянської влади сорок п’ять років української історичної науки не було. Тим не менше, наука пробиває себе тут. Тут інший спосіб мислення. Але художнє мислення – це дар божий. Коли сотні людей загинули, які верховодили в культурі, то попробуй їх замінити, вони ж повинні народитись такими. Страченого попробуй вернути. Безумовно будуть нові покоління молоді. І зараз відчувається, навіть по наших студентах, що це вже не ті люди, і це є дуже добре. Я маю на увазі тих студентів, які хочуть щось зробити. Але їх ще мало. А йдеться про націю. Нам ще треба націю ставити на ноги, треба виховувати в людях бажання займатися своїм народом, своєю культурою. На превеликий жаль, ми в ситуації дуже і дуже не легкій, хоча певні передумови для того, щоб ми з такої ситуації вийшли, є.
[1] В інтерв’ю загадані радянські художні фільми: «Аероград» (вийшов у 1935 р., режисер – Олександр Довженко), «Богдан Хмельницький» (1941 р., Ігор Савченко), «В людях» (1939 р., Марк Донськой), «Веселі хлоп’ята» (1934 р., Григорій Александров), «Волга-Волга» (1938 р., Григорій Александров), «Данило – князь Галицький» (1987 р., Ярослав Лупій), «Два бійці» (1943 р., Леонід Луков), «Дитинство Горького» (1938 р., Марк Донськой), «Доля Марини» (1953 р., Ісаак Шмарук, Віктор Івченко), «Земля» (1930 р., Олександр Довженко), «Іван Грозний» (1945 р., 1958 р., Сергій Ейзенштейн), «Кам’яна квітка» (1946 р., Олександр Птушко), «Клятва» (1946 р., Михайло Чіаурелі), «Кубанські козаки» (1950 р., Іван Пир’єв), «Ленін у Жовтні» (1937 р., Михайло Ромм), «Ленін в 1918 році» (1939 р., Михайло Ромм), «Летять журавлі» (1957 р., Михайло Калатозов), «Людина з рушницею» (1938 р., Сергій Юткевич), «Мічурін» (1948 р., Олександр Довженко, Юлія Солнцева), «Насреддін у Бухарі» (1943 р., Яків Протазанов), «Падіння Берліна» (1949 р., Михайло Чіаурелі), «Повість про справжню людину» (1948 р., Олександр Столпер), «Подвиг розвідника» (1947 р., Борис Барнет), «Райдуга» (1943 р., Марк Донськой), «Сказання про землю Сибірську» (1947 р., Іван Пир’єв), «Сон» (1964 р., Володимир Денисенко), «Тарас Шевченко» (1951 р., Ігор Савченко, Олександр Алов, Володимир Наумов), «Тихий Дон» (1958 р., Сергій Герасимов), «Тринадцять» (1936 р., Михайло Ромм), «Цирк» (1936 р., Григорій Александров), «Щорс» (1939 р., Олександр Довженко), радянський документальний фільм «Битва за нашу Радянську Україну» (1943 р., Олександр Довженко); американські художні: «Великий вальс» (1938 р., Жульєн Дювів’є), «Війна і мир» (1956 р., Кінг Відор), «Вогні великого міста» (1931 р., Чарлі Чаплін), «Міст Ватерлоо» (1940 р., Мервін Лерой), «Тарзан, людина-мавпа» (1932 р., Вудбрідж Стронг Ван Дайк); німецькі художній «Дівчина моєї мрії» (1944 р., Георг Якобі) й документальний «Олімпія» (1938 р., Лені Ріфеншталь); італійський художній «Рим, відкрите місто» (1945 р., Роберто Росселліні).
[2] Німе кіно – фільми без синхронно записаного звуку, кінематограф у перші десятиліття його історії.
[3] Див. опубліковані спогади Миколи Крикуна: Микола Крикун. Мої дитячі літа (Спогади) // Україна модерна. Львів, 2002. – Ч. 7. – С. 165-182; Микола Крикун. Мої юнацькі літа (Спогади) // Україна модерна. Львів, 2003. – Ч. 8. – С. 159-175.
[4] Трофейні фільми – німецькі фільми, які виходили у радянський прокат у перші роки після Другої світової війни. До них відносилася також продукція американських, англійський, французьких студій.
[5] Кінотеатр «Парк» знаходився на території сучасного Парку імені Івана Франка, діяв з середини 1940-их рр., будинок демонтований наприкінці 1980-их рр.
[6] Режисером фільму був Михайло Калатозов.