Львівського національного університету імені Івана Франка
Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького – художній музей у Львові, заснований 1897 р.
Михайле Васильовичу, чи могли б ви розповісти про те, як обирали спеціальність і чому саме Львів та Львівський університет?
Напевне, основа була закладена в тому, що село Нирків [1], у якому я народився, і історично, і природно дуже багате та цікаве. Для допитливого школяра завжди було загадкою: що це за каміння, що це за скелі, що це за замки, що це за річки? Треба сказати, що саме село Нирків відоме тим, що розташоване на березі річки Джурин та глибокого Червоногородського каньйону, що переходить у Дністровський каньйон, який зараз є заповідною зоною. Там по берегах є багато виходів гірських порід на поверхню. Нам, молодим людям, завжди було цікаво: що це за породи? Чому одна біла, а друга темна? Чому одна тверда, а інша м’якша? Починаючи з восьмого-дев’ятого класів, я вже задумувався, куди йти вчитися. Тож після десятого класу вирішив вступати саме на геологічний факультет Львівського університету.
Другий екзамен – письмовий з вищої математики – мені не вдався, і через це я не був зарахований на навчання. Але під час армійської служби мені пощастило: зі мною служили двоє хлопців із Донеччини. Вони були грамотні, мали освіту гірничих інженерів, до того працювали в шахтах на Донбасі – саме вони й “підтягнули” мене з фізики та математики. Після армії я вирішив не ризикувати: щойно демобілізувався (це було 16 листопада 1974 року), одразу подав документи на підготовче відділення геологічного факультету Львівського університету. Пройшов співбесіду і з 1 грудня 1974 року був зарахований. У 1975 році, після успішного складання іспитів, усіх нас, хто успішно пройшов підготовче відділення, зарахували на перший курс. Так сталося, що в одній кімнаті мешкали четверо хлопців після армії: я, Бараболя [2] з Копичинців, Корнелюк [3] із Луцька і Боднарчук [4] із Львівщини. Ми разом оселилися в гуртожитку і до самого завершення навчання товаришували. Були справжніми друзями, ніколи не сварилися – у нашому колективі все було нормально.
На першому курсі в нас була загальна ознайомча практика. Ми їздили переважно Україною: побували на родовищах Закарпаття, бачили, як ведуться роботи в кар’єрах та шахтах. На другому курсі, коли почали вивчати геокартування та спеціальні дисципліни, практика проходила в Криму. Це була навчальна практика – ми опановували геокартування та геофізичні методи дослідження. На третьому курсі нас уже готували безпосередньо до роботи на виробництві. Саме тоді ми одержали допуски до секретних матеріалів. Річ у тім, що всі топооснови, геологічні карти та спеціальна література на той час були засекречені – для роботи з ними потрібно було мати офіційний дозвіл. Хочу зауважити, що після ретельної перевірки такий допуск отримали не всі. Це був серйозний контроль. Якщо хтось не проходив перевірку, він продовжував навчатися, але мав справу лише з паперовими роботами або ж з камеральними роботами, які не передбачали доступу до секретних документів.
Після третього курсу я отримав направлення на практику у Приморський край, на західні схили гірського хребта Сіхоте-Алінь. Там, у районі Владивостока і далі на північ, у бік Благовєщенська, працювала Приморська геологічна експедиція. Ми працювали у складі пошукової партії. Спочатку я займався хімічним аналізом води, проби якої ми відбирали. Також вели цілеспрямований пошук стратегічних металів: вольфраму, олова, золота та інших. Спершу це були геохімічні аналізи, згодом мене перевели безпосередньо в пошукову партію, де досліджували виходи гірських порід. Там відбирали проби, робітники “мили шурфи”, після чого проводився спектральний аналіз, який давав результати майже за всією таблицею Менделєєва. У 1978 році, за результатами цієї практики, я захистив курсову роботу.
Після четвертого курсу мене направили на переддипломну практику на Південний Урал, у район міста Магнітогорська. Це місто відоме тим, що свого часу там була велика гора Магнітна. Вона складалася з дуже багатих на залізо руд. Під час війни її виробили практично до глибини 300 метрів – військова та танкова промисловість за чотири роки фактично вичерпала цей ресурс. Ми вели дорозвідку на околицях Магнітогорська в радіусі 20-30 кілометрів. Досліджували методом буріння на глибину до 180-200 метрів. Бурили спеціальними станками, знаходили руди й розраховували можливість їх видобутку шахтним методом, бо розробляти відкритим способом було вже нерентабельно.
Після захисту дипломної роботи відбувся державний розподіл. На кожного випускника геологічного факультету Міністерство геології виділяло місця, куди нас запрошували на роботу. Необхідно було відпрацювати три роки, щоб, так би мовити, віддати борг державі за навчання. За направленням я потрапив у Кіровоградську область на графітовий комбінат [5].
Взагалі-то, графіт – це вуглець (як і алмаз чи діамант). Дуже цікавими є його родовища, умови утворення, залягання, склад супутніх порід. У той час графіт дуже широко використовувався у космічній промисловості, машинобудуванні та багатьох інших галузях – я вже не кажу про виробництво олівців чи графітових мастил. Відпрацювавши на Заваллівському родовищі графіту, я перевівся на Івано-Франківщину (так склалося, що потрібно було змінити клімат). Там було виявлене досить рідкісне і велике за обсягом родовище сірки, яке знаходилося в районі міста Коломиї. Якраз у час мого приїзду там запускали видобуток. Технологія передбачала метод підземної виплавки: закачки пари й підняття сірки на поверхню трубами. Згодом визнали, що це погано впливає на екологію, тому “нагорі”, у ЦК Компартії, його закрили. Вирішили, що в районах Карпат таке шкідливе виробництво недопустиме. Родовище законсервували з розрахунком на те, що років через 50-70 з’являться передові технології, які дозволять освоювати його без шкоди для довкілля.
Далі я працював уже на виробництві. Це був, скажімо так, дорожній кар’єр: видобуток піску, щебеню, будівельних матеріалів. Робота мені подобалася, але де б я не був – завжди пам’ятав про Львівський університет. Часто бував у Львові, заходив на факультет. З нашого випуску Леонід Скакун [6] залишився в університеті й згодом став видатним науковцем.
Викладацький склад у нас був дуже професійним: люди були водночас і простими у спілкуванні, і досить вимогливими. Від студентів вимагали знання матеріалу, викладали цікаво, іспити приймали теж цікаво. Викладачі завжди підтримували нас у складних ситуаціях: чи то було скрутне матеріальне становище, чи якісь інші проблеми – можна було одразу підійти до викладача по пораду. Деканом у нас був Юрій Феодосійович Мисник [7]. Він був людиною, яка розуміла студента. Студенти допомагали один одному: якщо хтось “не витягував” на стипендію, ходили, просили за нього, щоб дали можливість перескласти іспит. Переважно всі вчилися нормально і отримували стипендію, “двійочників” у нас не було – люди зібралися серйозні. Особливо на третьому курсі, коли почалися спеціальні дисципліни: це вже була не просто математика чи хімія, а саме виробництво.
Хотів би згадати про деякі цікаві моменти під час навчання. Усі студенти одержували стипендію. На сорок карбованців на місяць можна було цілком спокійно прожити. Проте, якщо хотілося ходити до театру чи ще кудись, потрібно було підпрацьовувати. Ми іноді ходили розвантажувати вагони. Вартість квитка у Театр імені Заньковецької становила десь один карбованець і двадцять копійок, а в Театр опери та балету – близько двох карбованців. Для студента це було трохи задорого, але якщо на вагонах заробив карбованців п’ятнадцять, то раз на квартал міг собі таке дозволити.
Запам’яталося, що в Театрі імені Заньковецької були дуже гарні вистави, гарні п’єси, грали відомі народні артисти. А похід до Оперного театру – це взагалі було свято “вищої категорії”. Пам’ятаю, як вперше прийшов на балет “Есмеральда” (за романом “Собор Паризької Богоматері”). Мені спочатку було важко, бо я – хлопець із села, ніколи балету не бачив. Добре, що здогадався почитати програмку, яку давали разом із квитком: там був короткий зміст вистави, написано, про що йдеться. І коли ти прочитав програмку, то вже розумієш, що показують: чому такі рухи руками, який у цьому зміст – і тоді стає цікаво. Мене це захопило. Пішов перший раз – ніби нічого, потягнуло вдруге. А коли вже сходив раз, другий, то захотілося й утретє подивитися. Сама обстановка вражала. Та найголовніше, що мені впало в око – це дуже високий інтелектуальний потенціал глядачів Оперного театру. Люди приходили туди як на свято: усі були гарно одягнені, не дозволяли собі з’явитися з невдалою зачіскою чи в невідповідному взутті чи костюмі. Це була професура, інтелігенція. Навіть просто спостерігати за публікою було цікаво, не кажучи вже про архітектуру всередині театру та гру акторів.
Ми мешкали в гуртожитку №7. Він знаходився на проспекті Ленінського Комсомолу (зараз – вулиця Пасічна). Гуртожиток був поділений на дві частини: в одній половинці мешкали поліграфісти – студенти поліграфічного інституту, що на вулиці Підвальній, а в другій – ми, переважно студенти біологічного, хімічного, геологічного та фізичного факультетів. У гуртожитку працював дуже сумлінний персонал: коменданти, техпрацівники. Нам дуже подобалося, що у гуртожитку №7 – та й взагалі в гуртожитках університету – завжди було чисто і все відремонтовано. Щотижня проводили перевірки, виставляли оцінки за порядок у кімнатах. Мені доводилося бувати в гуртожитках інших навчальних закладів – там траплялося, що і замки були поламані, і світла не було. У нас такого не допускалося: студенти університету жили в дуже гарних умовах. Було з чим порівняти.
Що ще можете сказати про свою групу та близьке коло друзів?
Спеціальність студентів моєї групи – “геологорозвідка”. Під час випуску першу та другу групи пошуковців і розвідників об’єднали в одну. Кваліфікація згідно з дипломом – інженер-геолог. Спеціальність “геохімія” зовсім відрізнялася. Основна увага там приділялася хімії: дослідження під мікроскопом, формули, питома вага, валентність тощо. А для нас, двох наших груп, головне – це “ноги, руки і голова”. Треба було багато ходити, шукати, описувати, думати, збирати зразки та виявляти щось цікаве для подальших досліджень.
У нашій групі половина студентів були колишніми слухачами підготовчого відділення. Це люди, які перед вступом уже мали два роки трудового стажу або відслужили в армії. Тобто ми були на два роки старші за інших студентів, які, коли вступали, мали 18 років. А нам після армії було вже по 21, ми вже мали певний життєвий досвід.
Саме цей “кістяк” із підготовчого відділення і створив атмосферу дружби та взаємовиручки. Ми трималися разом, тим паче що спільно мешкали в гуртожитку. У моїй кімнаті мешкало п’ять осіб: я, один хлопець, який вступив після школи (він був з Тернопільщини, Підгаєцького району), Олег Бараболя із Копичинців, Павло Боднарчук із Буська та Анатолій Корнелюк із Луцька.
Так ми провчилися п’ять років, захистили дипломи й роз’їхалися. Я потрапив на Кіровоградщину. Корнелюк пішов в інженерну геологію в Луцьку. Бараболя працював на шахтах Донбасу. Боднарчук спершу працював в інженерній геології на Львівщині, а згодом перейшов у правоохоронні органи, а потім – у податкову. Ми підтримували зв’язок: зідзвонювалися, розпитували про наших одногрупників. Коли з’явилися мобільні телефони, передавали номери один одному, зустрічалися. Двічі були зустрічі випускників (вже не пам’ятаю, у яких роках). Я, на жаль, на них не потрапив – по роботі не відпустили. Але хлопці розповідали, як зустрічалися на факультеті та в університеті. Знаєте, я завжди відчуваю гордість за Львівський університет і за рідний факультет.
У Львові мене завжди тягнуло піти по музеях та бібліотеках. Пам’ятаю, по дорозі від головного корпусу до нашого факультету була Картинна галерея. Я купував квиток, ходив дивитися пам’ятки, цікавився. Навіть знайшов експонат зі свого села – із Червоногородського замку, що на річці Джурин. Також відвідував Бібліотеку Стефаника, Історичний музей та Музей-аптеку на площі Ринок. Старався за час навчання все обійти, всюди побувати. Навіть усі кінотеатри Львова знав: бувало, пари немає або викладач захворів – ми одразу в кіно.
А склад компанії той самий був, так?
Так-так, уся компанія разом: і по кінотеатрах, і по Львову. Що цікаво – біля площі Міцкевича була велика афіша, де вказували репертуар усіх кінотеатрів та розклад сеансів. Ми там вибирали, дивилися, встигнемо чи не встигнемо, і бігли в кінотеатр. Студентське життя – найкращий час, який можна згадати. Потім уже пішли сім’ї, проблеми, які треба було вирішувати. На роботі ти стаєш від когось залежним: можуть відпустити, а можуть і ні.
Зараз, коли моя внучка також навчається в моєму університеті, мені дуже приємно ділитися з нею спогадами. Я добре пам’ятаю свій корпус на вулиці Щербакова, 4 [8], де був геологічний факультет разом із біологічним. На жаль, ніхто не пішов моїми стопами в геологію, але зате буде історик у Львівському університеті, який знатиме, де навчався дідусь.
Усі ми, випускники, отримували направлення на роботу. Вже після третього курсу на нас були подані заявки через міністерство. Під час розподілу першими вибирали кращі місця відмінники та ленінські стипендіати. Ми були студентами бідними, хотіли заробити, тому багато хто рвався “на золото” в Магадан або “на алмази”. Ну, а мене доля занесла на графіт. Але я не шкодую. Коли я приїхав на місце, мене одразу, так би мовити, “засватали” гідрогеологом – посада була відкрита, а фахівця не було. Фахівець, який мав приїхати на ту посаду, був із Дніпропетровського гірничого інституту. Він, мабуть, поїхав кудись у Тюмень чи на БАМ [9], тому й не з’явився. Потім його, здається, через прокуратуру повертали, таки змусили приїхати. Я три місяці відпрацював гідрогеологом, а потім ще два місяці – дільничним геологом. Так сталося, що одного нашого товариша забрали в армію (він сам написав рапорт), а жінка, яка виконувала обов’язки головного геолога, пішла на пенсію. І мене, молодого спеціаліста, буквально через пів року після студентської лави, призначили головним геологом Заваллівського графітового комбінату.
Це було підприємство, яке в Радянському Союзі посідало перше місце з видобутку графіту. Ще одне велике родовище тоді було в Красноярському краї. Там графіт сплавляли баржами по Єнісею, тому продуктивність була низькою – там вічна мерзлота і тому подібне. А в нас стабільно виконували й перевиконували плани. Люди добре заробляли. Розробляли родовище відкритим способом: працювали екскаватори ЕКГ-4.6, 25-тонні БелАЗи, 17-тонні КрАЗи. Уявіть собі цей кар’єр: довжина – два кілометри, ширина – десь кілометр двісті метрів, глибина – сто п’ятдесят метрів. Коли Союз розвалився, підприємство мали би поставити на консервацію, але цього не зробили вчасно і кар’єр фактично затопили. Зараз стоїть питання про відновлення розробки, але це потребуватиме величезних витрат, бо там великий обсяг розкривних робіт. Геологія там дуже цікава. Ви ж знаєте, що і графіт, і алмаз – це, фактично, чистий вуглець. Алмази утворюються під впливом колосальних температур і тиску, коли змінюється структура кристалічної ґратки. Графіт має шарувату структуру, а алмаз – кубічну, вона надзвичайно стійка. Саме тому він є найтвердішим мінералом. Я вважаю, що на нашому графітовому кар’єрі в Заваллі Кіровоградської області у гранатових гнейсах сам гранат є супутником алмазів. Отже, якщо десь глибше будуть вищі температури й тиск, там цілком можуть бути поклади алмазів. Я дотримуюся думки, що місце, де я працював, – це свого роду кімберлітова трубка [10], але вона перекрита іншими породами, тож добиратися до алмазів там ще довго.
Чи могли б ви розповісти більше деталей про саме навчання?
Час, коли ми навчалися, – це період Радянського Союзу, керованого Комуністичною партією. Було багато ідеологічних предметів: історія партії, політекономія, науковий атеїзм. Ці суспільно-політичні дисципліни ми просто не розуміли – їх доводилося буквально зубрити. Якщо взяти історію України, то там ще можна було вибудувати якусь логіку: ось Київська Русь, ось як вона розвивалася тощо. А історію партії – усі ці з’їзди та конференції – треба було вчити “назубок”, хоча нікому воно не було потрібне. Проте на сесіях це оцінювали в першу чергу, від цього залежала успішність. Ми дуже любили викладачів зі спеціальних дисциплін: мінералогії, геокартування, кристалографії (важкий предмет, але цікавий). Меншою мірою подобалася хімія – усі ті формули… З хімії було багато занять, вивчали різні розділи. Історію партії вивчали на першому курсі, потім науковий комунізм, науковий атеїзм, політекономію – в кожному семестрі був якийсь з цих предметів. І треба було складати на “чотири” або “п’ять”, бо якщо отримав “трійку”, то стипендії вже не було. Після другого курсу закінчувалися загальні дисципліни: фізика, хімія. Німецька мова ще “мучила” нас до третього курсу. А вже як пішли спеціальні предмети, то ми розуміли: це треба знати, бо це наша робота, з цього будемо їсти хліб. Нас так і вчили: “Хлопці, дивіться, бо з цього будете їсти хліб”. Хоча були й такі, що “їли хліб” і з історії партії: ставали секретарями парткомів, на нашому факультеті була своя партійна організація. Що поробиш – такі були часи. Сама геологія надзвичайно цікава. Кажуть, що вовка ноги годують – так само і геологів. Цілу зиму ми думаємо, куди піти, що знайти, а навесні, у першу неділю квітня, відсвяткували День геолога, потиснули один одному руки – і розбіглися по всьому Союзу. Хто на Камчатку, хто на Далекий Схід, хто в Магадан, хто за Байкал, хто на Урал, а ще – Казахстан, Узбекистан. Було дуже цікаво; цікаво було і в Україні.
Чому ви обрали саме Львівський університет?
Тому що геологічний факультет був тільки у Львові. Тоді ще був Інститут нафти і газу [11] в Івано-Франківську, але там спеціалізувалися суто на нафтовій промисловості. А у Львівському університеті програма була набагато ширшою: вивчали все, починаючи від твердих копалин, золота – фактично всю таблицю Менделєєва. Ну і головне – практики були по всьому Союзу. Якщо інститут в Івано-Франківську направляв туди, де були нафта і газ, то нас “кидали” по всьому Союзу: Молдавія, Україна, Узбекистан, Таджикистан, росія, Забайкалля, Тюмень, Далекий Схід. Одним словом – скрізь.
Хотіла би повернутися до питання про практики. Як відбувалася підготовка до практики?
Я можу сказати двома словами, як ми їхали на практику на Далекий Схід. Це була моя перша виробнича практика після закінчення третього курсу. Отже, у нас у Приморську геологорозвідувальну партію направлення на практику одержало троє чоловік: двоє з четвертого курсу і я після третього. Я прекрасно знав цих хлопців. Це були Микола Охітва [12] і Володя (прізвище вже призабув) [13]. Вони захотіли їхати поїздом. Мені поїздом не вийшло, тож я полетів літаком із Чернівців. Факт у тому, що літаком за 24 години я вже був у Владивостоці. Ну, ясно, що з пересадками. Літак вилетів з Чернівців, прилетів у Київ, зробив посадку, дозаправився й полетів у Москву. В Москву ми прилетіли до аеропорту Биково, а літак на Владивосток йшов із Домодєдово. Десь годину ми переїжджали автобусом з одного аеропорту в інший. На шляху з Домодєдово до Владивостока зробили дві зупинки: одну зупинку в Читі, другу – у Хабаровську. І в Хабаровську вже була пересадка на рейс Хабаровськ – Владивосток. Загалом за 24 години можна вкластися. А поїздом треба було їхати шість-вісім діб. Якщо потрапляв на якийсь швидкий поїзд, то міг за шість діб приїхати, а переважно – за вісім-дев’ять зі Львова. І це була їзда дуже виснажлива, тяжко було звикнути. Потім хлопці мені розказували: коли виходили з поїзда, то їх ще довго хитало, як у вагоні.
А як далі? Де ви жили?
Ми переважно жили в палатках. Коли йшли в маршрути, мали їх із собою. Ми ж були першопрохідцями. Де ніч заставала, там і розкладалися. Могли зупинитися на два тижні – облаштовували собі, так би мовити, табір, з декількох палаток. У нас було кілька таких ланок по троє чоловік. Якщо можна було, наприклад, з однієї точки за тиждень охопити певну територію, то нас підсилювали. І ми там усі жили: зранку підйом, чаю попили – і в маршрут на цілий день. Якщо виходило на вечір повернутися – це добре. Якщо задалеко, то на місці розкладали тимчасову палатку, там і ночували. Щодо засобів безпеки, то ми всі були озброєні, тому що регіон у нас вважався небезпечним. Територія, де я працював, примикала до Уссурійської тайги. А там водилися уссурійські ведмеді, рисі. Це були такі хижаки, що з ними знайти спільну мову було дуже важко. Тому ми мали зброю – треба було стріляти, відлякувати і тому подібне. У нас переважно були такі дикі звірі: кабан, гімалайський ведмідь (менший за бурого, темно-чорного кольору), олені, ізюбри, білки, зайці, різні птахи, глухарі, траплялися гадюки. Одним словом, було цікаво, і треба було завжди, як то кажуть, тримати вухо гостро, щоб десь на щось не наступити чи когось не злякати. В річках було багато риби. У тайзі було багато різної рослинності, яку можна було використовувати: дикий часник, який майже нічим не відрізнявся від справжнього часнику; зустрічався женьшень – це взагалі цілющий корінь і цілющі ліки, один грам цього кореня прирівнювався до грама золота. Також були елеутерококи – рослини, які використовуються у медицині, фармакології і тому подібному. Вони цікавили тих, хто цим займався, наприклад, біологів, фармацевтів. Нас же більше цікавили гірські породи: що там є у річках, у скелях, які виходили на поверхню, що є в землі і на яких глибинах.
Після закінчення практики ми одержали за весь час гроші. Це були солідні кошти, бо виплатили одразу за чотири місяці – з урахуванням усіляких польових, надбавок, коефіцієнтів і тому подібного. У Владивостоці тоді був магазин “Океан” (спецмагазин, щось на кшталт теперішнього “АТБ”), де була виключно морська продукція: не лише союзного виробництва, але й з Японії, Кореї, Камбоджі, В’єтнаму. Хоча місто Владивосток було закритим, але продукція туди завозилась. Коли ми зайшли в цей магазин, то було враження, ніби потрапили в якийсь рибний музей. Я, наприклад, тоді ще не знав, що таке кальмар, – а саме там їх уперше побачив. На упаковці вказувалося: з Японії.
Розкажіть про будні студента геолога на практиці.
Робочий день геолога в польових умовах починався з прокидання, готування сніданку та підготовки до виходу на маршрут.
А що снідали ви?
Ми готували чай – або з галетами, або мали сухарі. Одним словом, перекушували так. Потім брали з собою в маршрут рюкзак, клали якусь тушонку чи якусь приправу – мається на увазі борщову чи ще якусь, – брали чай, казанки, все це в рюкзак і виходили. Працювали в маршруті, наприклад, з восьмої години до дванадцятої. О дванадцятій сідали, знову кип’ятили собі на вогні чай, відкривали якусь тушонку (чи це каша з м’ясом, чи це горох, чи це рисова каша з м’ясом). Переважно бляшанки були закриті – щоб у маршрутах не пошкодити, не було скляних банок, бо вони при транспортуванні можуть побитися чи розлитися.
Намети вам видавав факультет?
Намети нам видавали геологічні партії. Вони мали бути легкими і зручними – на той випадок, якщо ми не поверталися з маршруту протягом доби. Якщо брали дво- чи триденний маршрут, то мусили заночовувати на місці. Але якщо напрямок встигали опрацювати за день, то поверталися назад до стаціонарних наметів. Такий намет міг бути, наприклад, на десять осіб. Ми обладнували його: робили підвищення з гілок чи дощок, накривали їх матрацами (матраци переважно були ватні, надувних у той час не було), зверху – ковдри, подушки. Усе робилося з таким розрахунком, щоб потім можна було оперативно зібрати, завантажити в автомобіль і переїхати на нове місце. А коли виходили з основної бази, то брали лише найнеобхідніше, щоб легко було нести. Бо коли поверталися з маршруту, то мали в рюкзаках багато дослідницького матеріалу: зразків гірських порід, мінералів, води.
Ви вели щоденники на практиці?
Обов’язково. На практиці з першого дня вівся щоденник. Його вели з таким розрахунком, щоб можна було простежити, як проходив маршрут – на випадок, якби десь щось загубили. У ньому описували, наприклад, що виходили зранку о такій-то годині, а о дев’ятій сорок прибули на оголення берега такої-то річки або струмка. Записували, з чим працювали: чи це були, на перший погляд, пісковики, чи пісковисті вапняки, чи гранітні відшарування. Тоді відбирали аналізи, відбивали зразок, підписували, запаковували й клали в рюкзак. На тому місці робили на дереві затеску сокирою і підписували простим олівцем: проба така-то, дата. Якщо бралася проба води, то ми йшли вздовж струмка, у напрямку від гирла до витоку, і брали пробу через кожні 250 метрів. Відстань відраховували кроками: 250 чи 300 кроків – це фактично 250 метрів. Записували номер проби та де її взято. Поряд на дереві так само робили затеску сокирою і підписували олівцем. Потім, під час дослідження, у цій воді могли виявити, наприклад, підвищений вміст срібла чи золота, чи якогось іншого елемента. І тоді треба було детальніше вивчати цю ділянку. Ті, хто йшли з цією метою наступного року, знаходили потрібне місце якраз за тими підписами. Тоді вже треба було досліджувати не через кожні 250 метрів, а бити канави, шурфи, щоб знайти, де саме є, наприклад, золотоносна чи сріблоносна жила, або ж олово, вольфрам чи поліметали.
А які завдання стояли перед вами, коли ви їхали на практику? Яка була її мета?
Накрити “чистий листок” на зовсім недослідженій території геологічною сіткою – з таким розрахунком, щоб виявити, що там може бути. Попередньо ми знали, як побудована територія, які там породи, мінерали і які корисні копалини там можуть траплятися. Ну, наприклад, поліметалічні руди, куди входили цинк, олово, ртуть. Їх, наприклад, ми знаходили на Закарпатті. Це все вивчалося, визначався промисловий вміст, і згодом на тому місці розроблялося родовище. Чи це був кар’єр, чи гірнича виробітка (маю на увазі штольню, шахту чи шурф) – коротше кажучи, те, чим можна було діставати сировину для виробництва. На Заваллівському графітовому комбінаті, де я працював, графіт видобувався відкритим способом, у кар’єрі. Поклади знаходилися в гранатових гнейсах уздовж великого тектонічного розлому. Графітова жила мала товщину від 15 метрів і глибше. Чим нижче, тим вона ставала вужчою, але мала вміст майже 100% графіту – без домішок, без нічого. Відпрацьовували відкритим способом, бо він був найдешевшим. Шахтний метод дорогий: там багато механізмів, вода. Це все треба було відводити, опускати, багато електрики використовувати. А у відкритому кар’єрі йшли екскаватори, вантажили все на машини й везли на фабрику. Фабрика переробляла руду і на виході давала готовий чистий графіт. Потім над цим графітом працювали цехи: колоїдний, мастильних матеріалів і тому подібне. Продукція використовувалася в літакобудуванні, ракетобудуванні, акумуляторній промисловості. Навіть от коли тролейбуси їдуть – графітові вставки на їхніх контактних “рогах” із лініями. Це приклад такого широкого застосування.
Ви ввечері поверталися… Чи залишався у вас тоді вільний час для дозвілля? Можливо, мали гітару, грали музику, розпалювали вогнище?
Коли поверталися, то переважно весь час були біля вогнища: на вогнищі готували вечерю, біля вогнища вечеряли й відпочивали, біля вогнища ж і лягали спати. Коли були такі погодні умови, що не можна було виходити в маршрут (сильні дощі і тому подібне), тоді ми мали багато часу, який використовували для різних потреб: або заготовляли дрова, або готували якісь матеріали – підганяли, переписували, утрясали, складали звіти.
Треба сказати, що під час проходження практики перед геологічною партією ставилося завдання – провести дослідження такої-то ділянки. На це виділялися кошти, і це потрібно було обов’язково виконати, скласти звіт. Навіть, якщо не встигали чи виникали якісь форс-мажорні обставини, що нам перешкоджали, то потім в екстреному порядку досліджували все, незважаючи на погодні умови і тому подібне. Але це вже за рахунок, як кажуть, непередбачених витрат. Те, що було заплановане, треба було виконати на сто відсотків. Не було якогось розслаблення: всі були налаштовані на те, що треба зробити, треба виконати, треба дослідити і треба знати. Важливим був результат – знайшли чи не знайшли, чи зафіксовано це на картах та в інших документах. А вже на другий рік дивилися, що далі з цим робити: чи вести детальнішу розвідку цієї ділянки, чи вона є неперспективною і її не варто освоювати. Могли її консервувати, зазначивши, що вона розвідана, але поки що неперспективна. Були такі моменти: хоч і були виявлені, наприклад, поклади якихось цікавих мінералів чи руд, але дивилися ще й на те, де саме і в якому положенні вони знаходилися. Якщо йшлося про важкодоступні місця (не було води, ліній електропередач, не було комунікацій для життєзабезпечення і подальшого дослідження), то це ставилося в чергу. А згодом вирішувалося: чи вести туди електричну лінію, чи підводити воду, чи бурити далі установками, чи бульдозерами там розробляти. Одним словом, це була ціла наука.
Як виглядав звіт з практики?
Всі узагальнені матеріали підшивалися. У звіті була текстова частина, де зазначалося, скільки пройдено, підраховано кількість погонних кілометрів, скільки пробурено й прокопано. Також додавалися графічні матеріали: нарисовані схеми та карти, за якими можна було пізніше продовжувати дослідження. Наприклад, спочатку бралися проби за сіткою 500 на 500 метрів, а якщо ділянка виявлялася перспективною – то досліджували щільніше: через кожні 100 метрів, тобто 100 на 100. Так і виходили на конкретний рудопрояв, жилу чи якийсь розсипний матеріал. Далі вже починалися гірничі виробки: або шурфи, або розвідувальні канави. Це вже робили інші люди, які йшли після нас, геологів.
Ви згадували, що були дещо озброєні, оскільки на вас могла чекати небезпека. Чи доводилося вам стикатися з нею особисто?
Доводилося. Я зі своїм напарником бачив бурого ведмедя і чорного гімалайського ведмедя. Це було на такій, як кажуть, безпечній віддалі – десь за 500 метрів. Якщо помічали ведмедя, то відлякували його пострілом, або, наприклад, били лопатою по каменю, щоб було гучно. Там звірі були вже лякані, бо там тривали лісорозробки, тож вони знали: якщо є якийсь звук – треба тікати. Вони не були настільки агресивними, щоб кидатися на людину, але все одно небезпека існувала, бо ведмеді непередбачувані. Це було лише два таких випадки. Кабанів ми взагалі не бачили: чули тільки шурхіт чи тріск гілля, але щоб звір виходив прямо на людину – такого я не бачив. А щодо зброї – не стояло питання вбити, лише відлякати пострілом. З пістолета вбити ведмедя практично нереально, для цього треба мати карабін або мисливську рушницю зі спеціальними кулями. А от налякати пострілом у повітря – можна.
У полі, в тайзі, працювали парами (геолог і робітник; у групі було п’ять таких пар), працювали так півтора місяця. За цей час не бачиш ні магазину, ні людей, навіть між собою ми перетиналися рідко – бо одні повертаються з маршруту, інші йдуть. Якось керівництво геологічної партії вирішило вивезти нас на святкування Дня молоді. Забрали в якийсь населений пункт, щоб ми могли два-три дні відпочити від поля. Там були зовсім інші розваги, там уже з’являлися гітари. Ми спілкувалися, нас там зібралося близько п’ятдесяти осіб – це зустрічалась ціла партія. Було керівництво, працівники служб: від завгоспів до відділу матеріального забезпечення і так далі. Хтось співав, хтось грав, ну і, звісно, розповідали щось, ділилися враженнями, адже там були люди з усього Союзу.
Робітник, з яким я працював, був родом із Волгограда. Попри те, що він відсидів у виправному закладі (тюрмі) шість років, після звільнення він пішов працювати в геологічну експедицію простим робітником – щоб заробити за сезон собі грошей на дорогу. Заробітки там для робочих були нормальні. А він, наприклад, шість місяців міг не вилазити з поля, і гроші накопичувалися так, ніби на ощадкнижці. Він виходив із поля і під час розрахунку вже мав солідну суму. За ці кошти він міг їхати в будь-який кінець Радянського Союзу: хоч літаком, хоч поїздом, хоч чим завгодно.
Ми спілкувалися, там і гітара була, і співали. Було багато молоді, десь половина: студенти, практиканти. Працівники партії були і молодші, і старші. Керівники – починаючи від керівника розвідувального загону, де було десять-дванадцять осіб – це були вже люди старші, серйозні. Їм довіряли матеріальні цінності, їм довіряли щось серйозне.
Треба ще сказати, що всі ми працювали з секретними матеріалами. У нас були секретні геологічні карти, топооснови тоді теж були всі зашифровані. Ми мали спеціальні допуски. Не дай Боже, пропадала карта – тоді чекали великі неприємності, аж до того, що ти залишався без допуску. А якщо геолог не мав допуску до роботи з секретними матеріалами, то йому в геології практично вже не було чого робити. Хіба що займатися чимось несерйозним або бути простим робітником – десь щось копати. Інженерно-технічному працівнику без допуску вже не було з чим працювати. Тому ми всі пильно стежили за цими матеріалами, бо випадки траплялися різні. Ми потрапляли під повені, коли лило як з відра тиждень, а то й два тижні могло лити – і треба було стежити, щоб це все не замокало. Тоді не було таких поліетиленових мішків, була звичайна клейонка. Загортали в неї, заклеювали, щоб волога не потрапляла. Бувало й таке, що десь щось загорілося й пів карти згоріло. Але найголовніше було – щоб залишилося хоч щось, що можна показати і списати. Особливо ту частину, де стояв штамп.
[1] Нирків – село Чортківського району, Тернопільської області, розташоване на річці Джурин.
[2] Бараболя Олег Миколайович (нар. 1954) – інженер-геолог, у 1975–1980 рр. навчався на геологічному факультеті Львівського університету.
[3] Корнелюк Анатолій Володимирович (нар. 1954) – інженер-геолог, у 1975–1980 рр. навчався на геологічному факультеті Львівського університету.
[4] Боднарчук Павло Васильович (нар. 1953) – інженер-геолог, у 1975–1980 рр. навчався на геологічному факультеті Львівського університету.
[5] Заваллівський графітовий комбінат – підприємство з видобутку графітової руди і виробництва графіту для промислових потреб. Розташоване у селищі Завалля Кіровоградської області. Засноване 1930 р. із сучасною назвою. У 1970-их рр. було провідним підприємством у своїй галузі в СРСР (частка у загальносоюзному обсязі складала понад 8%), продукція експортувалася у 21 країну світу. Комбінат експлуатує Заваллівське родовище графіту – одне з найбільших у світі родовище графітових руд.
[6] Скакун Леонід Зіновійович (нар. 1958) – мінералог, кандидат геолого-мінералогічних наук (1994 р.), доцент (2003 р.). У 1980 р. закінчив геологічний факультет Львівського університету, працює в університеті з 1985 р., у 1995–2000 рр. – доцент, 2000–2020 рр. – завідувач кафедри мінералогії.
[7] Мисник Юрій Феодосійович (1932–1983) – геолог, кандидат геолого-мінералогічних наук (1965 р.), доцент (1970 р.). У 1960–1967 рр. працював у Науково-дослідному секторі Львівського університету, 1968–1983 рр. – доцент кафедри загальної геології, 1973–1980 рр. – декан геологічного факультету.
[8] Тепер вулиця Михайла Грушевського. У 1945–1990 рр. – вулиця Олександра Щербакова.
[9] Байкало-Амурська магістраль – залізниця в азійській частині росії.
[10] Кімберлітова трубка – це вертикальна геологічна структура конусоподібної форми, яка утворилася внаслідок прориву магми крізь земну кору, заповнена алмазоносною породою – кімберлітом.
[11] Івано-Франківський інститут нафти і газу – вищий навчальний заклад нафтогазового профілю, заснований у 1967 р., з 2001 р. – Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу.
[12] Охітва Микола Богданович (нар. 1956) – інженер-геолог, у 1974–1979 рр. навчався на геологічному факультеті Львівського університету.
[13] Уточнене прізвище після запису – Богданович. Богданович Володимир Іванович (нар. 1957) – інженер-геолог, у 1974–1979 рр. навчався на геологічному факультеті Львівського університету.
‒ Яремо Івановичу, розкажіть, будь ласка, про своє навчання в університеті. Які предмети у Вас викладав Олексій Чичерін?
‒ В університеті я навчався на відділі французької філології. Розпочав навчання 1961 року. Професор Чичерін читав у нас історію світової літератури (тоді називалася – «Історія зарубіжної літератури») ХІХ-ХХ століть і французьку літературу. Французьку літературу професор читав французькою мовою. (Те, що вже згодом, в кінці 1990-их років, на кафедрі стало традицією: поступово усі літератури перейшли на викладання національними мовами: англійською, німецькою, іспанською і французькою). Олексій Володимирович читав, крім того, спецкурс «Бальзакознавство». Цей спецкурс був дуже цікавий, оскільки професор вникав у найтонші особливості стилю Бальзака, аналізував їх на основі відомих романів Бальзака, наприклад, «Батько Горіо», «Ежені Ґранде», «Втрачені ілюзії», а також новел. Згодом ті дослідження професора увійшли в його дуже цікаву передмову до новел Бальзака, які з’явилися в московському виданні французькою мовою. Професор писав цю передмову французькою мовою, і вона, до речі, увійшла у видання ‒ «Олексій Чичерін. «Треба бачити і розуміти серцем…» (літературознавчі статті)» (Львів, 2018). У цьому виданні вона друкується окремою статтею у розділі «Уроки Бальзака», якому професор присвятив п’ятдесят років своєї наукової діяльності. Був одним із найавторитетніших дослідників творчості французького письменника. Отже, читав нам ХІХ-ХХ століття. Лекції професора Чичеріна були присвячені літературі ХІХ століття і частково ХХ століття (тоді ХХ століття обмежувалося важливішими постатями письменників, які творили до половини ХХ століття). Професор основну увагу, звичайно, звертав на реалізм ХІХ століття: Бальзак, Стендаль, Діккенс, Теккерей, ‒ а згодом Роже Мартен дю Гар, Ромен Роллан. Лекції професора Чичеріна приваблювали до себе не тільки студентів нашого факультету. Приходили студенти філологічного факультету, а також студенти і викладачі інших вузів: Політехнічного (тепер Університет «Львівська Політехніка»), Художньої академії. Це були артистичні лекції. Часом я задумувався: звідки цей артистизм. Професор вмів з перших слів, починаючи лекцію, не говорити про життя, біографію письменника, але починав, скажімо, говорячи про одну із новел, так: «І вдруг появился песочный человек…». З такою інтригою. Читав, звичайно, російською мовою лекції. А дальше розповідав, мало подавав біографічних даних, більше давав образи, літературний образ, стиль письменника. Це було дуже цікаво. І, справді, авдиторії були переповнені. Щодо національної літератури, окремих постатей, то це був Бальзак, Стендаль, Меріме. Професор залишив також текст свого спецкурсу про Бальзака французькою мовою. Цей текст зберігається тепер в Музеї Університету, де є окрема папка з назвою «Олексій Володимирович Чичерін». Я задумувався, звідки майстерність читання. А потім, коли ґрунтовніше досліджував діяльність професора Чичеріна, коли професор написав свої спогади, виявилося, що в 1920-их роках, закінчивши Московський університет, працював в одній із експериментальних московських шкіл естетичного виховання, і читав там естетику, мистецтвознавство, літературу. І ось звідти дуже добре і глибоке знання мистецтва різних часів, вміння читати лекції справді артистичні, а не читати лекції так, аби прочитати і дати інформацію лише про письменника, про його біографію, про те, що він творив, коли, в які роки і що написав. Такі якраз лекції приваблювали студентів. Студенти любили лекції професора, дотепер їх згадують. І ще одна із сторінок діяльності професора: професор ініціював відвідування картинної галереї на вулиці Стефаника, запрошував студентів, бувало щотижня, бувало рідше. Студенти збиралися, і професор був екскурсоводом, пояснював, наприклад, фламандське мистецтво, мистецтво Відродження, інші мистецтва, бо розумівся на цьому, був добрим знавцем світового мистецтва.
‒ Ви були головою студентського наукового товариства факультету і старостою гуртка французької філології, гуртка зарубіжної літератури. Як були організовані гуртки? Які теми обговорювали? Яке місце вони займали в житті факультету і кафедри зарубіжної літератури?
‒ Так, справді, я був певний час старостою наукового гуртка факультету іноземних мов. Це був той час, коли наукова студентська робота займала велике місце у житті студентів і в житті університету. Було активне потужне студентське товариство університету, яке очолював студент географічного факультету Олександр Топчієв. Потім він закінчив університет, виїхав, здається, в Одеський університет, захистив дисертацію, став доктором наук. Але, насамперед, такий момент, пов’язаний з діяльністю гуртків: це була активна робота гуртків, велике сприяння роботі гуртків, це було нав’язування дуже активних контактів із науковими гуртками інших вузів. Наприклад, ми мали змогу поїхати в Одеський університет, де відбувалася наукова конференція. Ми, члени університетського наукового гуртка, їздили до Вільнюса і виступали, брали участь у студентській науковій конференції Вільнюського університету. В Одесі я виступав із доповіддю про поезію Еміля Вергарна. У Вільнюсі теж мали цікаві виступи. Їздили наші студенти, ми рекомендували окремих студентів для поїздок. Теперішній завідувач кафедри німецької філології професор Богдан Васильович Максимчук їздив у Ризький університет, виступаючи з доповіддю про Ґете. Мав змогу, це були оплачувані відрядження. Вони сприяли тому, що відбувався взаємообмін студентів і взаємообмін їхніми науковими досягненнями. Крім того, студенти, які виступали на наукових конференціях, згодом мали можливість друкуватися. Гурток, який працював у нас (студентські гуртки були при кожній кафедрі факультету), – гурток із французької літератури, яким керував професор О. В. Чичерін. Якраз на цьому гуртку професор виступав з окремими розповідями про письменників. А мене зацікавив творчістю бельгійського французькомовного письменника Еміля Вергарна. Професор дуже гарно артистично прочитав окремі вірші Вергарна і питається мене: «Чи Ви не хотіли б зробити доповідь про Еміля Вергарна?». Кажу: «Добре». Зробив таку доповідь, з якою виступав згодом у Одеському університеті. І ця доповідь була першою публікацією, яку прийняли до друку в «Іноземній філології». Я ще студентом подав цю публікацію. Фактично, ще закінчував навчання, і публікація вже незадовго з’явилася (тоді вже працював лаборантом кафедри). Це була моя перша наукова публікація, присвячена Емілеві Вергарнові, яка згодом перейшла у ґрунтовніше дослідження творчості цього бельгійського поета, прозаїка, драматурга, літературного і мистецького критика, а далі перетворилася у дисертацію, яку захистив 1992 року. З цією дисертацією були пов’язані окремі цікаві моменти: насамперед, професор запропонував тему дисертації ‒ «Багатогранність поезії Еміля Вергарна». І так називалася перша стаття. Але коли почав працювати над цією темою, зацікавився також прочитанням Еміля Вергарна в українській критиці, літературі, перекладами. І, фактично, паралельно з’являлася друга дисертація. Професор, звичайно, був за першу тему: він любив поетику, любив стиль, дослідження поетики і стилю. Але ця друга тема стала настільки обширною, великою, багатогранною, що я запропонував професору: буду досліджувати поезію Еміля Вергарна в українській критиці, перекладах. Професор підтримав мене, і згодом це дослідження перетворилося в дисертацію. Отже, гурток працював активно, дуже гарно. Керував професор своїм авторитетом, темами, які пропонував. Це був гурток французької літератури. На кафедрі французької філології був гурток, яким керував завідувач кафедри доцент Остап Августович Домбровський, і цей гурток був присвячений дослідженню романістики, лінгвістики, стилістики французької мови.
‒ Хто найбільше вплинув на Ваші наукові пошуки? Розкажіть більше про Вашу співпрацю з Олексієм Чичеріним як науковим керівником.
‒ Звичайно, що на мої наукові пошуки найбільше вплинув Олексій Володимирович, який підказав мені цю тему, який захопив, зацікавив творчістю Еміля Вергарна. Крім того, я, працюючи лаборантом кафедри (а на кафедрі я працював під керівництвом професора трохи менше сімнадцяти з половиною років, бо на два останні роки перейшов у методкабінет завідувачем методкабінету факультету)… А почав працювати на кафедрі несподівано для себе: закінчив університет, дістав скерування на роботу далеко, десь у Турківський район, у село Орів, куди привозили хліб гелікоптером, бо не було як, особливо взимку і навесні, коли розкисав грунт, перетворюючись на болото. Але тут професор телефонує, запрошують, передають, щоб я прийшов в університет на кафедру. Професор Чичерін каже мені, що з’явилося місце лаборанта, чи Ви не хотіли б працювати лаборантом? Було клопотання з кафедри, ОблВНО дало відкріплення. Діставши відкріплення, почав працювати з професором. Робота була дуже цікава. Насамперед, зупинюся на декількох особливих моментах: професор Чичерін вчив, якщо писати – писати конкретно, зразу приступати до тієї наукової проблеми, не треба великого вступу, не треба, як казали, «води». Краще написати п’ять-шість сторінок, але ґрунтовно, дати ґрунтовне дослідження, аніж писати щось таке, що непотрібне, що потім сама редакція буде викидати, чи видавці будуть це викидати. Далі – правда у тому, що пишеш: писати правдиво, писати ґрунтовно, досліджувати глибоко. Я мав нагоду пізнавати стиль Олексія Володимировича, тому що був фактично його секретарем упродовж багатьох років. Працюючи на кафедрі, був, мабуть, єдиною людиною, яка відчитувала письмо, почерк Олексія Володимировича. Почерк був дуже цікавий: окремі слова обривалися, не закінчувалися. Рідко було таке, що якогось слова не прочитав. А як щось не прочитав, то професор казав: «Как? Вы не прочитали этого слова? Да это ж понятно». Мав можливість читати статті професора Чичеріна, які з’являлися в тих чи інших виданнях. Менші, короткі. Великі публікації професор давав передруковувати своїм машиністкам, які працювали з друкарськими машинками. Але менші, особливо відгуки на дисертації (всі відгуки – чи зовнішні, чи відгуки професора-опонента), я друкував і тим самим не тільки збагачував свої знання в літературі, літературознавстві, але також збагачувався у розумінні читання професора: стиль професора, науковий стиль і вміння професора аналізувати ту чи іншу наукову проблему, яка пропонувалася чи в дисертації, чи в монографії. З тим пов’язані деякі цікаві моменти. Професор виявляв себе не тільки глибоким науковцем. Професор, я нагадаю, був лауреатом премії імені Бєлінського, яку дістав з великим трудом. Мав вже великі досягнення вже, довго-довго йшов до цієї премії. Хотів би згадати про одну статтю професора, яку він підготував для журналу «Всесвіт». Стаття була присвячена роману Мадам де Лафаєтт «Принцеса Клевська». Професор відправляє статтю до «Всесвіту», я перекладав її, бо «Всесвіт» не приймав рукописів російською мовою. Статті в «Іноземній філології» теж друкувалися українською. І ось я несподівано дістаю із «Всесвіту» повідомлення про гонорар, який мені надіслали. І написано: «за переклад статті Мадам де Лафаєтт «Принцеса Клевська». Професор, надсилаючи цю статтю, написав, що переклад цієї статті належить Яремі Івановичу Кравцю. Подав мою адресу. Це свідчить про таку людяність професора і розуміння того, що той невеличкий гонорар для лаборанта, який починав свою роботу з оплатою 84 рублі (на той час це була така заробітна платня; на сьогоднішній день, здавалося б, то нічого, але тоді на ці гроші можна було дещо придбати), цей невеличкий гонорар потрібний. Але, найголовніше, він впроваджував мене у «Всесвіт», в якому я вже друкувався з 1968 року. Почав друкувати переклади, «Всесвіт» знав мене. Крім того, перд мною відкривалися нові імена. Наприклад, професор писав рецензію на дисертацію про Баратинського, який був його улюбленим поетом. Коли я сказав, що дуже цікавлюся цим поетом, професор подарував мені свою книжечку поезії Баратинського, яку зберігаю дотепер. Отже, був моїм наставником, натхненником і ученим, який цікавився моїми статтями, рекомендував, звичайно, статті, цікавився перекладами. Професор з великим зацікавленням прочитав переклад «Різдвяної ялинки» Мішеля Батая, який з’явився 1973 року на сторінках «Всесвіту». Були гарні відгуки, читали, говорили про цей роман. І професор каже, чи можна прочитати Ваш переклад. Я дав журнал «Всесвіт». Отже, цікавився публікаціями. І читав уважно. Якщо були деякі питання, пов’язані з тими проблемами, які професор не дуже добре знав, наприклад, пов’язані з українською літературою чи з українським перекладом, звертався до своїх колег. Я написав статтю про поетичне мистецтво і поезію Поля Верлена в перекладі українською мовою, зокрема, про деякі його вірші. Професор звернувся за допомогою, з проханням перечитати, до Остапа Августовича Домбровського, який був дуже добрим знавцем української літератури, перекладу, стилю, французької поезії. Так що мої перші статті, а потім другу про переклади Еміля Вергарна українською мовою, яка з’явилася в «Іноземній філології», і, наприклад, деякі публікації у журналі «Вітчизна», у «Всесвіті» – все це професор читав і давав схвальні відгуки. Вже потім мені розповіли, коли почав завідувати кафедрою 1996 року (ще тоді зарубіжної літератури), що професор в останні роки життя на питання «кого бачити завідувачем кафедри?» сказав: «Ярему Івановича Кравця».
‒ Яремо Івановичу, розкажіть трохи більше про роботу професора на посаді завідувача. Він керував кафедрою до 1973 року, а пізніше викладав…
‒ Професор керував кафедрою двадцять п’ять років, починаючи з 1948 року і закінчуючи 1973-тім роком. (Багато про це сказано у тому виданні, яке з’явилося до сторіччя професора Чичеріна). Був оголошений конкурс на професора і завідувача кафедри зарубіжної літератури. Ніхто не подав заяви на цю посаду. Тому що знали професора О. Чичеріна, авторитетного вченого професора, шанували, любили, поважали. Ніхто. Хоча були доктори, професори в інших вишах. Керівництво університету запрошувало навіть з інших вузів когось на цю посаду. Ніхто не відгукнувся. Тоді півроку кафедрою керувала Нонна Хомівна Копистянська. А далі – керівництво вишу придумало інший варіант, оголосивши два конкурси, – на професора кафедри світової літератури і завідувача кафедри світової літератури, тим самим, бюрократично вирішивши питання: одна особа на два конкурси подавати заяву не може. І професор подав на професора кафедри, а на завідувача кафедри подав заяву доцент Моторний Володимир Андрійович. Якраз тільки повернувся з Чехословаччини, де працював у Посольстві Радянського Союзу, займався питаннями культури, мав великі зв’язки, богеміст, добрий знавець чеської літератури. І очолив кафедру зарубіжної літератури. Професор продовжував працювати професором до останніх років життя. Два останні роки був професором-консультантом, але лекції читав. Коли я відходив з університету 1984 року, професор ще читав потужно лекції, з великим натхненням. За два роки до кончини був професором-консультантом, і приходив на кафедру. Працював до останніх днів професором кафедри. Яким був як завідувач кафедри? Організованим, розумним завідувачем, толерантним, завідувачем, який розумів потреби кафедри. Кафедра завоювала великий авторитет. На кафедру зверталися з проханням прийняти до аспірантури, до річної аспірантури. Кафедра виховала багато аспірантів. Професор брав активну участь, дієву участь у рецензуванні дисертацій, опонуванні в Києві, в Москві, у Ленінграді, у Чернівцях. Нав’язав дуже тісні творчі контакти із іншими кафедрами, кафедрами зарубіжної літератури, наприклад, Чернівецького університету, де був науковий журнал «Вопросы литературы», де професор постійно друкувався, був членом редколегії журналу. Професор, як завідувач кафедри, був одним із організаторів і натхненників видання «Іноземна філологія», яке заснували на факультеті. Це був український науковий збірник, який виходив українською мовою, один із небагатьох наукових збірників, що друкували статті українською мовою і тільки українською мовою. Інколи, за винятком, були статті іноземною мовою. Професор певний час був головним редактором, а потім редактором відділу літературознавства. Довший час керував цим відділом і пильнував, щоби справді друкувалися вартісні статті, цікаві і потрібні для науки статті. Коли сталося так, що у певний час в ЦК Комуністичної Партії України поставили питання про те, що журнал повинен перейти на російську мову, згуртувалися науковці факультету: професор Чичерін, Йосип Устимович Кобів, Богдан Михайлович Задорожний, Сергій Омелянович Гурський, київські науковці професори Ю. Жлуктенко, А. Жаловський, ‒ які написали великого листа-петицію в Міністерство освіти України, в ЦК. Відбулася виїзна сесія редакційної колегії «Іноземної філології», на котру я мав честь теж поїхати (був технічним секретарем «Іноземної філології»). І відвоювали, захистили «Іноземну філологію». Як писалося в тому поданні, цей науковий збірник має велике значення для зміцнення, вдосконалення, формування, насамперед, літературознавчої, мовознавчої української лексики, він дуже потрібний. І «Іноземна філологія» дотепер існує, це авторитетний науковий збірник. Для лаборанта був колегою, старшим колегою, ніколи не вивищував себе перед лаборантом. Маю всі видання професора з дарчими підписами. Професор писав так: «Моєму колезі Яремі Івановичу Кравцю», «Моєму колезі Яремі Івановичу Кравцю з надією побачити і його наукові видання». І трактував лаборанта як свого колегу, якому завжди, коли було обговорення дисертації, пропонував виступити, оскільки приносив дисертацію і казав: «Яремо Івановичу, дуже цікава дисертація, почитайте, поки я читаю». Я читав всі дисертації, які надходили на кафедру, брав з них дуже багато для себе, як для початкуючого науковця.
‒ Якою була атмосфера в університеті у 1970‒1980-их рр.? Як оцінював наукове середовище Олексій Чичерін?
‒ Минулого року чи півтора року тому я мав можливість давати одне інтрев’ю. Це не було інтерв’ю, це була, радше, розмова з однією із відомих критиків, відомою сучасною письменницею (не буду називати її ім’я), з якою мені організували зустріч, телефонували з Києва, просили про це. Вона цікавиться Львівським університетом. Цікавиться особливо професором Чичеріним, хотіла би дещо дізнатися про його «львівський період» життя і наукової діяльності. Ми зустрілися за кавою, у «Галицькій каві», біля Філармонії. Розмовляємо, і ця пані ставить мені таке питання: «Професор Чичерін приїхав до Львова, почав працювати у Львівському університеті. Ви, уявляєте собі? Росіянин приїхав до Львова, в таке місто, де вороже ставилися до російської культури, до росіян і т. ін. Скажіть про це вороже ставлення до професора у Львівському університеті». Я кажу: «Не було ворожого ставлення до професора у Львівському університеті». Російську культуру у Львові приймали, читали. Я скажу з власної біографії. У нас вдома були, у перекладах, «Воскресіння» Толстого, «Злочин і покарання» Достоєвського, декілька інших видань російських письменників, у перекладі: Лев Толстой, «Козаки», Гоголь, «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» українською мовою. Професор приїхав у Львівський університет і гармонійно увійшов в атмосферу Львівського університету. Про це також гарно сказано у спогадах Нонни Хомівни Копистянської і в спогадах Елеонори Соловей. Подружився з науковцями, особливо були гарні дружні стосунки з професором Богданом Михайловичем Задорожним, який завідував кафедрою німецької філології. І Елеонора Соловей згадує, подає такі цікаві абзаци, каже: уявіть собі, зустрілися два професори у Стрийському парку. Професор Чичерін на вулиці Стрийській жив, професор Задорожний теж жив недалеко від Стрийського парку. Два професори – один росіянин, другий українець, корінний галичанин і корінний росіянин. І один – професор-росіянин розмовляє українською мовою, а професор Задорожний розмовляє російською мовою. І вони так між собою розмовляють. Професор Чичерін мав добрі наукові контакти з професором Коваликом з філологічного факультету, з професором Михайлом Рудницьким (Михайло Рудницький, до речі, певний час завідував кафедрою зарубіжної літератури, коли вона створилася 1939 року). Професор Чичерін відразу втягнувся в літературознавчі проблеми українського літературознавства, почав працювати над дослідженням творчості Франка, порівнюючи його, наприклад, із літературним стилем Достоєвського. І не випадково у цьому монографічному виданні є окремий розділ, присвячений франкознавчим дослідженням професора Чичеріна. Професор старався опанувати українську мову і уже згодом на засіданнях вченої ради факультету виступав українською мовою як голова вченої ради. А в нас була вчена рада з літературознавства, захищали дисертації вчені з різних вузів Радянського Союзу. Навіть виступав українською мовою і дуже тим пишався. Казав: «Я выступал на украинском языке». А потім вже почав писати деякі невеличкі статті українською мовою. Отже, органічно влився в українську літературознавчу науку і в науку Львівського університету.
‒ Хто входив до ближчого кола спілкування професора О. В. Чичеріна в університеті, поза університетом?
‒ Професор був відкритий для багатьох людей. Ось 3 грудня 2018 року відбувалася презентація цього видання в Музеї Університету, і завідувач кафедри німецької філології Богдан Васильович Максимчук згадав: були четверги в квартирі професора Чичеріна (квартира на вулиці Стрийській, 26), на яку професор запрошував, як наголосив на тому Богдан Максимчук, студенток. Студенткам читав вірші, студентки розповідали про свої зацікавлення, читання, переживання. Чому студенток? Бо студентів на факультеті було мало, так само, як тепер. Але приходили й інші студенти. Професор читав лекції також і на філологічному факультеті для студентів русистів. Крім того, були дні – суботи, неділі, коли професор запрошував до себе тих людей, з якими спілкувався. Це були не тільки науковці університету. Наприклад, Марія Семенівна Шаповалова, доцент кафедри, Альбіна Михайлівна Гаврилюк, яка працювала на кафедрі до 80 років і недавно відійшла на пенсію. І багато молодших науковців філологічного факультету і інших вузів. Бувала професор Краснова із Дрогобицького педуніверситету, професори із Чернівецького університету – Ольга В’ячеславівна Червінська, Ярослав Іванович Пащук, доцент університету, науковці і дисертанти, які писали дисертацію. Професор запрошував до себе, читали окремі розділи. Була також Надія Анатоліївна Познякова із кафедри російської філології, яка писала дисертацію про К. Паустовського. Професор консультував її наукові пошуки. Запрошував і молодих вчених. Я мав теж велике щастя і честь бути у професора, коли народилася наша донька. Професор запросив до себе. Ми прийшли з дружиною і з донькою до професора. Це був затишок для розмови, дуже спокійна розмова. Професор проживав у невеличкому помешканні, поділеному на кілька родин. Професор мав дві кімнати, невелику кухоньку і спільні інші умови в квартирі. Не мав своєї окремої квартири. Вже пізніше запропонували, коли зацікавилися постаттю професора, його дослідженнями, коли розпочалася розмова, щоби професора нагородити літературною премією. Уже в 1970-их, в кінці 1970-их рр. (починався час певної «відлиги», почали більше цікавитися постаттю професора), газета «Комсомольська правда» задумала велику статтю про професора. Телефонує редакція, редактор цієї газети: «Як можна сконтактуватися з професором? Дайте, будь ласка, телефон». Керівництво факультету і університету трошки були в замішанні, бо професор був позбавлений телефону. У той час з’явилася велика гарна стаття про професора. (Я маю її, також передам в університетський архів). Професору запропонували помешкання на вулиці Пасічній, в новобудовах. Професор відмовився, бо дуже любив Стрийський парк, дуже любив прогулянки в Стрийському парку. Це помешкання професора було теплим таким, ошатним. Проживали дружина професора Євгенія Петрівна і сестра дружини Олена Петрівна, яка мала свою окрему кімнатку. Збиралися на своєрідні чаювання. Запрошували, була дуже-дуже приємна обстановка, дуже приємні і теплі розмови. Я згадаю ще ту атмосферу, яка панувала в професора в його родині, в його сім’ї. Професор часто їздив на захисти дисертацій. І напередодні, коли приїздив, зверталася до мене дружина професора, просила зустріти професора на Львівському вокзалі, допомогти професору дістатися до помешкання. Я виходив, професор мав велику валізу, я зустрічав його, професор відразу замовляв таксі. Ми приїздили, піднімаємося з професором до помешкання, професор вітається зі всіма, і Євгенія Петрівна запрошує мене перекусити, давала сніданок, бо професор приїздив десь восьма, пів дев’ятої-дев’ята київським поїздом. Це була одна з таких рис цієї сім’ї: шляхетна сім’я дворянського походження, сім’я дуже інтелігентна. У цій сім’ї панувала така атмосфера постійно. Вже, правда, згодом, коли відійшла дружина Олексія Володимировича, цю атмосферу намагалася зберегти Олена Петрівна, сестра дружини професора. Їхнє помешкання було відкрите для всіх. Багато було науковців, які приїздили на наукові, приязні, товариські розмови – теплі розмови, там дискутували. Професор мав велике листування, величезне листування. Я думаю, що це листування зберігається в Петра Бухаркіна. Шкодую за однією дуже важливою річчю, не можу собі вибачити, думаю, що не знайду вже цього – за відгуками, які писав професор на дисертації. Копії зберігалися на кафедрі. Ці відгуки були справжніми науковими статтями. Це не був тільки формальний відгук: дисертант вибрав тему, перший розділ такий і такий. Кожний відгук – це було наукове дослідження цієї проблеми і перспективи, які бачив професор у можливості дальших досліджень. І таких відгуків було, мабуть, десь півсотні. Я думаю, якби збереглося! Може знайдеться? Треба ще шукати в архівах і складах факультету, видати окремим виданням. Це було б неймовірно цікаве видання.
‒ Яремо Івановичу, чи можна говорити про формування окремої наукової школи у Львівському університеті, яка пов’язана з іменем Олексія Володимировича Чичеріна?
‒ Так, звичайно. Це школа стилю, літературного стилю. Її можна передати ось цими словами, які маємо у підзаголовку книжки: «Треба бачити і розуміти серцем». Не читати тільки текст, а треба вчитуватися, бачити за текстом письменника, вчитуватися в його стиль. Професор заснував окрему школу літературознавчого стилю. Працював літературознавчий семінар, присвячений стилю, стильовим особливостям. І не дивно, що одна з перших монографій професора мала назву «Идеи и стиль». Професор велику увагу приділяв стилеві літературного твору. І тут, у цій монографії, окремий розділ називається «Вивчення літературного стилю». Ось окремі статті: «Учення Потебні про літературний стиль», «Изучение литературного стиля», «Для чего изучать литературный стиль», і, крім того, німецькомовна стаття «Ідея і стиль», яку професор надрукував у Німеччині (в професора є чотири німецькомовні статті, професор вільно володів німецькою, французькою мовами, писав цими двома мовами, читав англійською, але дуже добре володів французькою і німецькою мовами). Захисти були присвячені літературному стилеві. Виховав цілу низку науковців, які далі продовжують вивчення стилю так, як спрямовував це вивчення Олексій Володимирович. Таким чином, у Львівському університеті була заснована школа літературного стилю.