Михайло Ременець. Про становлення інженера-геолога у другій половині 1970-их рр.


Михайле Васильовичу, чи могли б ви розповісти про те, як обирали спеціальність і чому саме Львів та Львівський університет?

 

Напевне, основа була закладена в тому, що село Нирків [1], у якому я народився, і історично, і природно дуже багате та цікаве. Для допитливого школяра завжди було загадкою: що це за каміння, що це за скелі, що це за замки, що це за річки? Треба сказати, що саме село Нирків відоме тим, що розташоване на березі річки Джурин та глибокого Червоногородського каньйону, що переходить у Дністровський каньйон, який зараз є заповідною зоною. Там по берегах є багато виходів гірських порід на поверхню. Нам, молодим людям, завжди було цікаво: що це за породи? Чому одна біла, а друга темна? Чому одна тверда, а інша м’якша? Починаючи з восьмого-дев’ятого класів, я вже задумувався, куди йти вчитися. Тож після десятого класу вирішив вступати саме на геологічний факультет Львівського університету.

 

Другий екзамен – письмовий з вищої математики – мені не вдався, і через це я не був зарахований на навчання. Але під час армійської служби мені пощастило: зі мною служили двоє хлопців із Донеччини. Вони були грамотні, мали освіту гірничих інженерів, до того працювали в шахтах на Донбасі – саме вони й “підтягнули” мене з фізики та математики. Після армії я вирішив не ризикувати: щойно демобілізувався (це було 16 листопада 1974 року), одразу подав документи на підготовче відділення геологічного факультету Львівського університету. Пройшов співбесіду і з 1 грудня 1974 року був зарахований. У 1975 році, після успішного складання іспитів, усіх нас, хто успішно пройшов підготовче відділення, зарахували на перший курс. Так сталося, що в одній кімнаті мешкали четверо хлопців після армії: я, Бараболя [2] з Копичинців, Корнелюк [3] із Луцька і Боднарчук [4] із Львівщини. Ми разом оселилися в гуртожитку і до самого завершення навчання товаришували. Були справжніми друзями, ніколи не сварилися – у нашому колективі все було нормально.

 

На першому курсі в нас була загальна ознайомча практика. Ми їздили переважно Україною: побували на родовищах Закарпаття, бачили, як ведуться роботи в кар’єрах та шахтах. На другому курсі, коли почали вивчати геокартування та спеціальні дисципліни, практика проходила в Криму. Це була навчальна практика – ми опановували геокартування та геофізичні методи дослідження. На третьому курсі нас уже готували безпосередньо до роботи на виробництві. Саме тоді ми одержали допуски до секретних матеріалів. Річ у тім, що всі топооснови, геологічні карти та спеціальна література на той час були засекречені – для роботи з ними потрібно було мати офіційний дозвіл. Хочу зауважити, що після ретельної перевірки такий допуск отримали не всі. Це був серйозний контроль. Якщо хтось не проходив перевірку, він продовжував навчатися, але мав справу лише з паперовими роботами або ж з камеральними роботами, які не передбачали доступу до секретних документів.

 

Після третього курсу я отримав направлення на практику у Приморський край, на західні схили гірського хребта Сіхоте-Алінь. Там, у районі Владивостока і далі на північ, у бік Благовєщенська, працювала Приморська геологічна експедиція. Ми працювали у складі пошукової партії. Спочатку я займався хімічним аналізом води, проби якої ми відбирали. Також вели цілеспрямований пошук стратегічних металів: вольфраму, олова, золота та інших. Спершу це були геохімічні аналізи, згодом мене перевели безпосередньо в пошукову партію, де досліджували виходи гірських порід. Там відбирали проби, робітники “мили шурфи”, після чого проводився спектральний аналіз, який давав результати майже за всією таблицею Менделєєва. У 1978 році, за результатами цієї практики, я захистив курсову роботу.

 

Після четвертого курсу мене направили на переддипломну практику на Південний Урал, у район міста Магнітогорська. Це місто відоме тим, що свого часу там була велика гора Магнітна. Вона складалася з дуже багатих на залізо руд. Під час війни її виробили практично до глибини 300 метрів – військова та танкова промисловість за чотири роки фактично вичерпала цей ресурс. Ми вели дорозвідку на околицях Магнітогорська в радіусі 20-30 кілометрів. Досліджували методом буріння на глибину до 180-200 метрів. Бурили спеціальними станками, знаходили руди й розраховували можливість їх видобутку шахтним методом, бо розробляти відкритим способом було вже нерентабельно.

 

Після захисту дипломної роботи відбувся державний розподіл. На кожного випускника геологічного факультету Міністерство геології виділяло місця, куди нас запрошували на роботу. Необхідно було відпрацювати три роки, щоб, так би мовити, віддати борг державі за навчання. За направленням я потрапив у Кіровоградську область на графітовий комбінат [5]. 

 

Взагалі-то, графіт – це вуглець (як і алмаз чи діамант). Дуже цікавими є його родовища, умови утворення, залягання, склад супутніх порід. У той час графіт дуже широко використовувався у космічній промисловості, машинобудуванні та багатьох інших галузях – я вже не кажу про виробництво олівців чи графітових мастил. Відпрацювавши на Заваллівському родовищі графіту, я перевівся на Івано-Франківщину (так склалося, що потрібно було змінити клімат). Там було виявлене досить рідкісне і велике за обсягом родовище сірки, яке знаходилося в районі міста Коломиї. Якраз у час мого приїзду там запускали видобуток. Технологія передбачала метод підземної виплавки: закачки пари й підняття сірки на поверхню трубами. Згодом визнали, що це погано впливає на екологію, тому “нагорі”, у ЦК Компартії, його закрили. Вирішили, що в районах Карпат таке шкідливе виробництво недопустиме. Родовище законсервували з розрахунком на те, що років через 50-70 з’являться передові технології, які дозволять освоювати його без шкоди для довкілля.

 

Далі я працював уже на виробництві. Це був, скажімо так, дорожній кар’єр: видобуток піску, щебеню, будівельних матеріалів. Робота мені подобалася, але де б я не був – завжди пам’ятав про Львівський університет. Часто бував у Львові, заходив на факультет. З нашого випуску Леонід Скакун [6] залишився в університеті й згодом став видатним науковцем.

 

Викладацький склад у нас був дуже професійним: люди були водночас і простими у спілкуванні, і досить вимогливими. Від студентів вимагали знання матеріалу, викладали цікаво, іспити приймали теж цікаво. Викладачі завжди підтримували нас у складних ситуаціях: чи то було скрутне матеріальне становище, чи якісь інші проблеми – можна було одразу підійти до викладача по пораду. Деканом у нас був Юрій Феодосійович Мисник [7]. Він був людиною, яка розуміла студента. Студенти допомагали один одному: якщо хтось “не витягував” на стипендію, ходили, просили за нього, щоб дали можливість перескласти іспит. Переважно всі вчилися нормально і отримували стипендію, “двійочників” у нас не було – люди зібралися серйозні. Особливо на третьому курсі, коли почалися спеціальні дисципліни: це вже була не просто математика чи хімія, а саме виробництво.

 

Хотів би згадати про деякі цікаві моменти під час навчання. Усі студенти одержували стипендію. На сорок карбованців на місяць можна було цілком спокійно прожити. Проте, якщо хотілося ходити до театру чи ще кудись, потрібно було підпрацьовувати. Ми іноді ходили розвантажувати вагони. Вартість квитка у Театр імені Заньковецької становила десь один карбованець і двадцять копійок, а в Театр опери та балету – близько двох карбованців. Для студента це було трохи задорого, але якщо на вагонах заробив карбованців п’ятнадцять, то раз на квартал міг собі таке дозволити.

 

Запам’яталося, що в Театрі імені Заньковецької були дуже гарні вистави, гарні п’єси, грали відомі народні артисти. А похід до Оперного театру – це взагалі було свято “вищої категорії”. Пам’ятаю, як вперше прийшов на балет “Есмеральда” (за романом “Собор Паризької Богоматері”). Мені спочатку було важко, бо я – хлопець із села, ніколи балету не бачив. Добре, що здогадався почитати програмку, яку давали разом із квитком: там був короткий зміст вистави, написано, про що йдеться. І коли ти прочитав програмку, то вже розумієш, що показують: чому такі рухи руками, який у цьому зміст – і тоді стає цікаво. Мене це захопило. Пішов перший раз – ніби нічого, потягнуло вдруге. А коли вже сходив раз, другий, то захотілося й утретє подивитися. Сама обстановка вражала. Та найголовніше, що мені впало в око – це дуже високий інтелектуальний потенціал глядачів Оперного театру. Люди приходили туди як на свято: усі були гарно одягнені, не дозволяли собі з’явитися з невдалою зачіскою чи в невідповідному взутті чи костюмі. Це була професура, інтелігенція. Навіть просто спостерігати за публікою було цікаво, не кажучи вже про архітектуру всередині театру та гру акторів.

 

Ми мешкали в гуртожитку №7. Він знаходився на проспекті Ленінського Комсомолу (зараз – вулиця Пасічна). Гуртожиток був поділений на дві частини: в одній половинці мешкали поліграфісти – студенти поліграфічного інституту, що на вулиці Підвальній, а в другій – ми, переважно студенти біологічного, хімічного, геологічного та фізичного факультетів. У гуртожитку працював дуже сумлінний персонал: коменданти, техпрацівники. Нам дуже подобалося, що у гуртожитку №7 – та й взагалі в гуртожитках університету – завжди було чисто і все відремонтовано. Щотижня проводили перевірки, виставляли оцінки за порядок у кімнатах. Мені доводилося бувати в гуртожитках інших навчальних закладів – там траплялося, що і замки були поламані, і світла не було. У нас такого не допускалося: студенти університету жили в дуже гарних умовах. Було з чим порівняти. 

 

Що ще можете сказати про свою групу та близьке коло друзів?

 

Спеціальність студентів моєї групи – “геологорозвідка”. Під час випуску першу та другу групи пошуковців і розвідників об’єднали в одну. Кваліфікація згідно з дипломом – інженер-геолог. Спеціальність “геохімія” зовсім відрізнялася. Основна увага там приділялася хімії: дослідження під мікроскопом, формули, питома вага, валентність тощо. А для нас, двох наших груп, головне – це “ноги, руки і голова”. Треба було багато ходити, шукати, описувати, думати, збирати зразки та виявляти щось цікаве для подальших досліджень.

 

У нашій групі половина студентів були колишніми слухачами підготовчого відділення. Це люди, які перед вступом уже мали два роки трудового стажу або відслужили в армії. Тобто ми були на два роки старші за інших студентів, які, коли вступали, мали 18 років. А нам після армії було вже по 21, ми вже мали певний життєвий досвід.

 

Саме цей “кістяк” із підготовчого відділення і створив атмосферу дружби та взаємовиручки. Ми трималися разом, тим паче що спільно мешкали в гуртожитку. У моїй кімнаті мешкало п’ять осіб: я, один хлопець, який вступив після школи (він був з Тернопільщини, Підгаєцького району), Олег Бараболя із Копичинців, Павло Боднарчук із Буська та Анатолій Корнелюк із Луцька.

 

Так ми провчилися п’ять років, захистили дипломи й роз’їхалися. Я потрапив на Кіровоградщину. Корнелюк пішов в інженерну геологію в Луцьку. Бараболя працював на шахтах Донбасу. Боднарчук спершу працював в інженерній геології на Львівщині, а згодом перейшов у правоохоронні органи, а потім – у податкову. Ми підтримували зв’язок: зідзвонювалися, розпитували про наших одногрупників. Коли з’явилися мобільні телефони, передавали номери один одному, зустрічалися. Двічі були зустрічі випускників (вже не пам’ятаю, у яких роках). Я, на жаль, на них не потрапив – по роботі не відпустили. Але хлопці розповідали, як зустрічалися на факультеті та в університеті. Знаєте, я завжди відчуваю гордість за Львівський університет і за рідний факультет.

 

У Львові мене завжди тягнуло піти по музеях та бібліотеках. Пам’ятаю, по дорозі від головного корпусу до нашого факультету була Картинна галерея. Я купував квиток, ходив дивитися пам’ятки, цікавився. Навіть знайшов експонат зі свого села – із Червоногородського замку, що на річці Джурин. Також відвідував Бібліотеку Стефаника, Історичний музей та Музей-аптеку на площі Ринок. Старався за час навчання все обійти, всюди побувати. Навіть усі кінотеатри Львова знав: бувало, пари немає або викладач захворів – ми одразу в кіно.

 

А склад компанії той самий був, так?

 

Так-так, уся компанія разом: і по кінотеатрах, і по Львову. Що цікаво – біля площі Міцкевича була велика афіша, де вказували репертуар усіх кінотеатрів та розклад сеансів. Ми там вибирали, дивилися, встигнемо чи не встигнемо, і бігли в кінотеатр. Студентське життя – найкращий час, який можна згадати. Потім уже пішли сім’ї, проблеми, які треба було вирішувати. На роботі ти стаєш від когось залежним: можуть відпустити, а можуть і ні.

 

Зараз, коли моя внучка також навчається в моєму університеті, мені дуже приємно ділитися з нею спогадами. Я добре пам’ятаю свій корпус на вулиці Щербакова, 4 [8], де був геологічний факультет разом із біологічним. На жаль, ніхто не пішов моїми стопами в геологію, але зате буде історик у Львівському університеті, який знатиме, де навчався дідусь. 

 

Усі ми, випускники, отримували направлення на роботу. Вже після третього курсу на нас були подані заявки через міністерство. Під час розподілу першими вибирали кращі місця відмінники та ленінські стипендіати. Ми були студентами бідними, хотіли заробити, тому багато хто рвався “на золото” в Магадан або “на алмази”. Ну, а мене доля занесла на графіт. Але я не шкодую. Коли я приїхав на місце, мене одразу, так би мовити, “засватали” гідрогеологом – посада була відкрита, а фахівця не було. Фахівець, який мав приїхати на ту посаду, був із Дніпропетровського гірничого інституту. Він, мабуть, поїхав кудись у Тюмень чи на БАМ [9], тому й не з’явився. Потім його, здається, через прокуратуру повертали, таки змусили приїхати. Я три місяці відпрацював гідрогеологом, а потім ще два місяці – дільничним геологом. Так сталося, що одного нашого товариша забрали в армію (він сам написав рапорт), а жінка, яка виконувала обов’язки головного геолога, пішла на пенсію. І мене, молодого спеціаліста, буквально через пів року після студентської лави, призначили головним геологом Заваллівського графітового комбінату. 

 

Це було підприємство, яке в Радянському Союзі посідало перше місце з видобутку графіту. Ще одне велике родовище тоді було в Красноярському краї. Там графіт сплавляли баржами по Єнісею, тому продуктивність була низькою – там вічна мерзлота і тому подібне. А в нас стабільно виконували й перевиконували плани. Люди добре заробляли. Розробляли родовище відкритим способом: працювали екскаватори ЕКГ-4.6, 25-тонні БелАЗи, 17-тонні КрАЗи. Уявіть собі цей кар’єр: довжина – два кілометри, ширина – десь кілометр двісті метрів, глибина – сто п’ятдесят метрів. Коли Союз розвалився, підприємство мали би поставити на консервацію, але цього не зробили вчасно і кар’єр фактично затопили. Зараз стоїть питання про відновлення розробки, але це потребуватиме величезних витрат, бо там великий обсяг розкривних робіт. Геологія там дуже цікава. Ви ж знаєте, що і графіт, і алмаз – це, фактично, чистий вуглець. Алмази утворюються під впливом колосальних температур і тиску, коли змінюється структура кристалічної ґратки. Графіт має шарувату структуру, а алмаз – кубічну, вона надзвичайно стійка. Саме тому він є найтвердішим мінералом. Я вважаю, що на нашому графітовому кар’єрі в Заваллі Кіровоградської області у гранатових гнейсах сам гранат є супутником алмазів. Отже, якщо десь глибше будуть вищі температури й тиск, там цілком можуть бути поклади алмазів. Я дотримуюся думки, що місце, де я працював, – це свого роду кімберлітова трубка [10], але вона перекрита іншими породами, тож добиратися до алмазів там ще довго. 

 

Чи могли б ви розповісти більше деталей про саме навчання? 

 

Час, коли ми навчалися, – це період Радянського Союзу, керованого Комуністичною партією. Було багато ідеологічних предметів: історія партії, політекономія, науковий атеїзм. Ці суспільно-політичні дисципліни ми просто не розуміли – їх доводилося буквально зубрити. Якщо взяти історію України, то там ще можна було вибудувати якусь логіку: ось Київська Русь, ось як вона розвивалася тощо. А історію партії – усі ці з’їзди та конференції – треба було вчити “назубок”, хоча нікому воно не було потрібне. Проте на сесіях це оцінювали в першу чергу, від цього залежала успішність. Ми дуже любили викладачів зі спеціальних дисциплін: мінералогії, геокартування, кристалографії (важкий предмет, але цікавий). Меншою мірою подобалася хімія – усі ті формули… З хімії було багато занять, вивчали різні розділи. Історію партії вивчали на першому курсі, потім науковий комунізм, науковий атеїзм, політекономію – в кожному семестрі був якийсь з цих предметів. І треба було складати на “чотири” або “п’ять”, бо якщо отримав “трійку”, то стипендії вже не було. Після другого курсу закінчувалися загальні дисципліни: фізика, хімія. Німецька мова ще “мучила” нас до третього курсу. А вже як пішли спеціальні предмети, то ми розуміли: це треба знати, бо це наша робота, з цього будемо їсти хліб. Нас так і вчили: “Хлопці, дивіться, бо з цього будете їсти хліб”. Хоча були й такі, що “їли хліб” і з історії партії: ставали секретарями парткомів, на нашому факультеті була своя партійна організація. Що поробиш – такі були часи. Сама геологія надзвичайно цікава. Кажуть, що вовка ноги годують – так само і геологів. Цілу зиму ми думаємо, куди піти, що знайти, а навесні, у першу неділю квітня, відсвяткували День геолога, потиснули один одному руки – і розбіглися по всьому Союзу. Хто на Камчатку, хто на Далекий Схід, хто в Магадан, хто за Байкал, хто на Урал, а ще – Казахстан, Узбекистан. Було дуже цікаво; цікаво було і в Україні.

 

Чому ви обрали саме Львівський університет?

 

Тому що геологічний факультет був тільки у Львові. Тоді ще був Інститут нафти і газу [11] в Івано-Франківську, але там спеціалізувалися суто на нафтовій промисловості. А у Львівському університеті програма була набагато ширшою: вивчали все, починаючи від твердих копалин, золота – фактично всю таблицю Менделєєва. Ну і головне – практики були по всьому Союзу. Якщо інститут в Івано-Франківську направляв туди, де були нафта і газ, то нас “кидали” по всьому Союзу: Молдавія, Україна, Узбекистан, Таджикистан, росія, Забайкалля, Тюмень, Далекий Схід. Одним словом – скрізь.

 

Хотіла би повернутися до питання про практики. Як відбувалася підготовка до практики?

 

Я можу сказати двома словами, як ми їхали на практику на Далекий Схід. Це була моя перша виробнича практика після закінчення третього курсу. Отже, у нас у Приморську геологорозвідувальну партію направлення на практику одержало троє чоловік: двоє з четвертого курсу і я після третього. Я прекрасно знав цих хлопців. Це були Микола Охітва [12] і Володя (прізвище вже призабув) [13]. Вони захотіли їхати поїздом. Мені поїздом не вийшло, тож я полетів літаком із Чернівців. Факт у тому, що літаком за 24 години я вже був у Владивостоці. Ну, ясно, що з пересадками. Літак вилетів з Чернівців, прилетів у Київ, зробив посадку, дозаправився й полетів у Москву. В Москву ми прилетіли до аеропорту Биково, а літак на Владивосток йшов із Домодєдово. Десь годину ми переїжджали автобусом з одного аеропорту в інший. На шляху з Домодєдово до Владивостока зробили дві зупинки: одну зупинку в Читі, другу – у Хабаровську. І в Хабаровську вже була пересадка на рейс Хабаровськ – Владивосток. Загалом за 24 години можна вкластися. А поїздом треба було їхати шість-вісім діб. Якщо потрапляв на якийсь швидкий поїзд, то міг за шість діб приїхати, а переважно – за вісім-дев’ять зі Львова. І це була їзда дуже виснажлива, тяжко було звикнути. Потім хлопці мені розказували: коли виходили з поїзда, то їх ще довго хитало, як у вагоні.

 

А як далі? Де ви жили?

 

Ми переважно жили в палатках. Коли йшли в маршрути, мали їх із собою. Ми ж були першопрохідцями. Де ніч заставала, там і розкладалися. Могли зупинитися на два тижні – облаштовували собі, так би мовити, табір, з декількох палаток. У нас було кілька таких ланок по троє чоловік. Якщо можна було, наприклад, з однієї точки за тиждень охопити певну територію, то нас підсилювали. І ми там усі жили: зранку підйом, чаю попили – і в маршрут на цілий день. Якщо виходило на вечір повернутися – це добре. Якщо задалеко, то на місці розкладали тимчасову палатку, там і ночували. Щодо засобів безпеки, то ми всі були озброєні, тому що регіон у нас вважався небезпечним. Територія, де я працював, примикала до Уссурійської тайги. А там водилися уссурійські ведмеді, рисі. Це були такі хижаки, що з ними знайти спільну мову було дуже важко. Тому ми мали зброю – треба було стріляти, відлякувати і тому подібне. У нас переважно були такі дикі звірі: кабан, гімалайський ведмідь (менший за бурого, темно-чорного кольору), олені, зубри, білки, зайці, різні птахи, глухарі, траплялися гадюки. Одним словом, було цікаво, і треба було завжди, як то кажуть, тримати вухо гостро, щоб десь на щось не наступити чи когось не злякати. В річках було багато риби. У тайзі було багато різної рослинності, яку можна було використовувати: дикий часник, який майже нічим не відрізнявся від справжнього часнику; зустрічався женьшень – це взагалі цілющий корінь і цілющі ліки, один грам цього кореня прирівнювався до грама золота. Також були елеутерококи – рослини, які використовуються у медицині, фармакології і тому подібному. Вони цікавили тих, хто цим займався, наприклад, біологів, фармацевтів. Нас же більше цікавили гірські породи: що там є у річках, у скелях, які виходили на поверхню, що є в землі і на яких глибинах. 

 

Після закінчення практики ми одержали за весь час гроші. Це були солідні кошти, бо виплатили одразу за чотири місяці – з урахуванням усіляких польових, надбавок, коефіцієнтів і тому подібного. У Владивостоці тоді був магазин “Океан” (спецмагазин, щось на кшталт теперішнього “АТБ”), де була виключно морська продукція: не лише союзного виробництва, але й з Японії, Кореї, Камбоджі, В’єтнаму. Хоча місто Владивосток було закритим, але продукція туди завозилась. Коли ми зайшли в цей магазин, то було враження, ніби потрапили в якийсь рибний музей. Я, наприклад, тоді ще не знав, що таке кальмар, – а саме там їх уперше побачив. На упаковці вказувалося: з Японії. 

 

Розкажіть про будні студента геолога на практиці.

 

Робочий день геолога в польових умовах починався з прокидання, готування сніданку та підготовки до виходу на маршрут.

 

А що снідали ви?

 

Ми готували чай – або з галетами, або мали сухарі. Одним словом, перекушували так. Потім брали з собою в маршрут рюкзак, клали якусь тушонку чи якусь приправу – мається на увазі борщову чи ще якусь, – брали чай, казанки, все це в рюкзак і виходили. Працювали в маршруті, наприклад, з восьмої години до дванадцятої. О дванадцятій сідали, знову кип’ятили собі на вогні чай, відкривали якусь тушонку (чи це каша з м’ясом, чи це горох, чи це рисова каша з м’ясом). Переважно бляшанки були закриті – щоб у маршрутах не пошкодити, не було скляних банок, бо вони при транспортуванні можуть побитися чи розлитися.

 

Намети вам видавав факультет?

 

Намети нам видавали геологічні партії. Вони мали бути легкими і зручними – на той випадок, якщо ми не поверталися з маршруту протягом доби. Якщо брали дво- чи триденний маршрут, то мусили заночовувати на місці. Але якщо напрямок встигали опрацювати за день, то поверталися назад до стаціонарних наметів. Такий намет міг бути, наприклад, на десять осіб. Ми обладнували його: робили підвищення з гілок чи дощок, накривали їх матрацами (матраци переважно були ватні, надувних у той час не було), зверху – ковдри, подушки. Усе робилося з таким розрахунком, щоб потім можна було оперативно зібрати, завантажити в автомобіль і переїхати на нове місце. А коли виходили з основної бази, то брали лише найнеобхідніше, щоб легко було нести. Бо коли поверталися з маршруту, то мали в рюкзаках багато дослідницького матеріалу: зразків гірських порід, мінералів, води.

 

Ви вели щоденники на практиці?

 

Обов’язково. На практиці з першого дня вівся щоденник. Його вели з таким розрахунком, щоб можна було простежити, як проходив маршрут – на випадок, якби десь щось загубили. У ньому описували, наприклад, що виходили зранку о такій-то годині, а о дев’ятій сорок прибули на оголення берега такої-то річки або струмка. Записували, з чим працювали: чи це були, на перший погляд, пісковики, чи пісковисті вапняки, чи гранітні відшарування. Тоді відбирали аналізи, відбивали зразок, підписували, запаковували й клали в рюкзак. На тому місці робили на дереві затеску сокирою і підписували простим олівцем: проба така-то, дата. Якщо бралася проба води, то ми йшли вздовж струмка, у напрямку від гирла до витоку, і брали пробу через кожні 250 метрів. Відстань відраховували кроками: 250 чи 300 кроків – це фактично 250 метрів. Записували номер проби та де її взято. Поряд на дереві так само робили затеску сокирою і підписували олівцем. Потім, під час дослідження, у цій воді могли виявити, наприклад, підвищений вміст срібла чи золота, чи якогось іншого елемента. І тоді треба було детальніше вивчати цю ділянку. Ті, хто йшли з цією метою наступного року, знаходили потрібне місце якраз за тими підписами. Тоді вже треба було досліджувати не через кожні 250 метрів, а бити канави, шурфи, щоб знайти, де саме є, наприклад, золотоносна чи сріблоносна жила, або ж олово, вольфрам чи поліметали.

 

А які завдання стояли перед вами, коли ви їхали на практику? Яка була її мета?

 

Накрити “чистий листок” на зовсім недослідженій території геологічною сіткою – з таким розрахунком, щоб виявити, що там може бути. Попередньо ми знали, як побудована територія, які там породи, мінерали і які корисні копалини там можуть траплятися. Ну, наприклад, поліметалічні руди, куди входили цинк, олово, ртуть. Їх, наприклад, ми знаходили на Закарпатті. Це все вивчалося, визначався промисловий вміст, і згодом на тому місці розроблялося родовище. Чи це був кар’єр, чи гірнича виробітка (маю на увазі штольню, шахту чи шурф) – коротше кажучи, те, чим можна було діставати сировину для виробництва. На Заваллівському графітовому комбінаті, де я працював, графіт видобувався відкритим способом, у кар’єрі. Поклади знаходилися в гранатових гнейсах уздовж великого тектонічного розлому. Графітова жила мала товщину від 15 метрів і глибше. Чим нижче, тим вона ставала вужчою, але мала вміст майже 100% графіту – без домішок, без нічого. Відпрацьовували відкритим способом, бо він був найдешевшим. Шахтний метод дорогий: там багато механізмів, вода. Це все треба було відводити, опускати, багато електрики використовувати. А у відкритому кар’єрі йшли екскаватори, вантажили все на машини й везли на фабрику. Фабрика переробляла руду і на виході давала готовий чистий графіт. Потім над цим графітом працювали цехи: колоїдний, мастильних матеріалів і тому подібне. Продукція використовувалася в літакобудуванні, ракетобудуванні, акумуляторній промисловості. Навіть от коли тролейбуси їдуть – графітові вставки на їхніх контактних “рогах” із лініями. Це приклад такого широкого застосування.

 

Ви ввечері поверталися… Чи залишався у вас тоді вільний час для дозвілля? Можливо, мали гітару, грали музику, розпалювали вогнище?

 

Коли поверталися, то переважно весь час були біля вогнища: на вогнищі готували вечерю, біля вогнища вечеряли й відпочивали, біля вогнища ж і лягали спати. Коли були такі погодні умови, що не можна було виходити в маршрут (сильні дощі і тому подібне), тоді ми мали багато часу, який використовували для різних потреб: або заготовляли дрова, або готували якісь матеріали – підганяли, переписували, утрясали, складали звіти.

 

Треба сказати, що під час проходження практики перед геологічною партією ставилося завдання – провести дослідження такої-то ділянки. На це виділялися кошти, і це потрібно було обов’язково виконати, скласти звіт. Навіть, якщо не встигали чи виникали якісь форс-мажорні обставини, що нам перешкоджали, то потім в екстреному порядку досліджували все, незважаючи на погодні умови і тому подібне. Але це вже за рахунок, як кажуть, непередбачених витрат. Те, що було заплановане, треба було  виконати на сто відсотків. Не було якогось розслаблення: всі були налаштовані на те, що треба зробити, треба виконати, треба дослідити і треба знати. Важливим був результат – знайшли чи не знайшли, чи зафіксовано це на картах та в інших документах. А вже на другий рік дивилися, що далі з цим робити: чи вести детальнішу розвідку цієї ділянки, чи вона є неперспективною і її не варто освоювати. Могли її консервувати, зазначивши, що вона розвідана, але поки що неперспективна. Були такі моменти: хоч і були виявлені, наприклад, поклади якихось цікавих мінералів чи руд, але дивилися ще й на те, де саме і в якому положенні вони знаходилися. Якщо йшлося про важкодоступні місця (не було води, ліній електропередач, не було комунікацій для життєзабезпечення і подальшого дослідження), то це ставилося в чергу. А згодом вирішувалося: чи вести туди електричну лінію, чи підводити воду, чи бурити далі установками, чи бульдозерами там розробляти. Одним словом, це була ціла наука. 

 

Як виглядав звіт з практики?

 

Всі узагальнені матеріали підшивалися. У звіті була текстова частина, де зазначалося, скільки пройдено, підраховано кількість погонних кілометрів, скільки пробурено й прокопано. Також додавалися графічні матеріали: нарисовані схеми та карти, за якими можна було пізніше продовжувати дослідження. Наприклад, спочатку бралися проби за сіткою 500 на 500 метрів, а якщо ділянка виявлялася перспективною – то досліджували щільніше: через кожні 100 метрів, тобто 100 на 100. Так і виходили на конкретний рудопрояв, жилу чи якийсь розсипний матеріал. Далі вже починалися гірничі виробки: або шурфи, або розвідувальні канави. Це вже робили інші люди, які йшли після нас, геологів.

 

Ви згадували, що були дещо озброєні, оскільки на вас могла чекати небезпека. Чи доводилося вам стикатися з нею особисто?

 

Доводилося. Я зі своїм напарником бачив бурого ведмедя і чорного гімалайського ведмедя. Це було на такій, як кажуть, безпечній віддалі – десь за 500 метрів. Якщо помічали ведмедя, то відлякували його пострілом, або, наприклад, били лопатою по каменю, щоб було гучно. Там звірі були вже лякані, бо там тривали лісорозробки, тож вони знали: якщо є якийсь звук – треба тікати. Вони не були настільки агресивними, щоб кидатися на людину, але все одно небезпека існувала, бо ведмеді непередбачувані. Це було лише два таких випадки. Кабанів ми взагалі не бачили: чули тільки шурхіт чи тріск гілля, але щоб звір виходив прямо на людину – такого я не бачив. А щодо зброї – не стояло питання вбити, лише відлякати пострілом. З пістолета вбити ведмедя практично нереально, для цього треба мати карабін або мисливську рушницю зі спеціальними кулями. А от налякати пострілом у повітря – можна.

 

У полі, в тайзі, працювали парами (геолог і робітник; у групі було п’ять таких пар), працювали так півтора місяця. За цей час не бачиш ні магазину, ні людей, навіть між собою ми перетиналися рідко – бо одні повертаються з маршруту, інші йдуть. Якось керівництво геологічної партії вирішило вивезти нас на святкування Дня молоді. Забрали в якийсь населений пункт, щоб ми могли два-три дні відпочити від поля. Там були зовсім інші розваги, там уже з’являлися гітари. Ми спілкувалися, нас там зібралося близько п’ятдесяти осіб – це зустрічалась ціла партія. Було керівництво, працівники служб: від завгоспів до відділу матеріального забезпечення і так далі. Хтось співав, хтось грав, ну і, звісно, розповідали щось, ділилися враженнями, адже там були люди з усього Союзу. 

 

Робітник, з яким я працював, був родом із Волгограда. Попри те, що він відсидів у виправному закладі (тюрмі) шість років, після звільнення він пішов працювати в геологічну експедицію простим робітником – щоб заробити за сезон собі грошей на дорогу. Заробітки там для робочих були нормальні. А він, наприклад, шість місяців міг не вилазити з поля, і гроші накопичувалися так, ніби на ощадкнижці. Він виходив із поля і під час розрахунку вже мав солідну суму. За ці кошти він міг їхати в будь-який кінець Радянського Союзу: хоч літаком, хоч поїздом, хоч чим завгодно. 

 

Ми спілкувалися, там і гітара була, і співали. Було багато молоді, десь половина: студенти, практиканти. Працівники партії були і молодші, і старші. Керівники – починаючи від керівника розвідувального загону, де було десять-дванадцять осіб – це були вже люди старші, серйозні. Їм довіряли матеріальні цінності, їм довіряли щось серйозне. 

 

Треба ще сказати, що всі ми працювали з секретними матеріалами. У нас були секретні геологічні карти, топооснови тоді теж були всі зашифровані. Ми мали спеціальні допуски. Не дай Боже, пропадала карта – тоді чекали великі неприємності, аж до того, що ти залишався без допуску. А якщо геолог не мав допуску до роботи з секретними матеріалами, то йому в геології практично вже не було чого робити. Хіба що займатися чимось несерйозним або бути простим робітником – десь щось копати. Інженерно-технічному працівнику без допуску вже не було з чим працювати. Тому ми всі пильно стежили за цими матеріалами, бо випадки траплялися різні. Ми потрапляли під повені, коли лило як з відра тиждень, а то й два тижні могло лити – і треба було стежити, щоб це все не замокало. Тоді не було таких поліетиленових мішків, була звичайна клейонка. Загортали в неї, заклеювали, щоб волога не потрапляла. Бувало й таке, що десь щось загорілося й пів карти згоріло. Але найголовніше було – щоб залишилося хоч щось, що можна показати і списати. Особливо ту частину, де стояв штамп.

 

[1] Нирків – село Чортківського району, Тернопільської області, розташоване на річці Джурин. 

[2] Бараболя Олег Миколайович (нар. 1954) – інженер-геолог, у 1975–1980 рр. навчався на геологічному факультеті Львівського університету.

[3] Корнелюк Анатолій Володимирович (нар. 1954) – інженер-геолог, у 1975–1980 рр. навчався на геологічному факультеті Львівського університету. 

[4] Боднарчук Павло Васильович (нар. 1953) – інженер-геолог, у 1975–1980 рр. навчався на геологічному факультеті Львівського університету.

[5] Заваллівський графітовий комбінат – підприємство з видобутку графітової руди і виробництва графіту для промислових потреб. Розташоване у селищі Завалля Кіровоградської області. Засноване 1930 р. із сучасною назвою. У 1970-их рр. було провідним підприємством у своїй галузі в СРСР (частка у загальносоюзному обсязі складала понад 8%), продукція експортувалася у 21 країну світу. Комбінат експлуатує Заваллівське родовище графіту – одне з найбільших у світі родовище графітових руд. 

[6] Скакун Леонід Зіновійович (нар. 1958) – мінералог, кандидат геолого-мінералогічних наук (1994 р.), доцент (2003 р.). У 1980 р. закінчив геологічний факультет Львівського університету, працює в університеті з 1985 р., у 1995–2000 рр. – доцент, 2000–2020 рр. – завідувач кафедри мінералогії.

[7] Мисник Юрій Феодосійович (1932–1983) – геолог, кандидат геолого-мінералогічних наук (1965 р.), доцент (1970 р.). У 1960–1967 рр. працював у Науково-дослідному секторі Львівського університету, 1968–1983 рр. – доцент кафедри загальної геології, 1973–1980 рр. – декан геологічного факультету.  

[8] Тепер вулиця Михайла Грушевського. У 1945–1990 рр. – вулиця Олександра Щербакова. 

[9] Байкало-Амурська магістраль – залізниця в азійській частині росії. 

[10] Кімберлітова трубка – це вертикальна геологічна структура конусоподібної форми, яка утворилася внаслідок прориву магми крізь земну кору, заповнена алмазоносною породою – кімберлітом. 

[11] Івано-Франківський інститут нафти і газу – вищий навчальний заклад нафтогазового профілю, заснований у 1967 р., з 2001 р. – Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу. 

[12] Охітва Микола Богданович (нар. 1956) – інженер-геолог, у 1974–1979 рр. навчався на геологічному факультеті Львівського університету.

[13] Уточнене прізвище після запису – Богданович. Богданович Володимир Іванович (нар. 1957) – інженер-геолог, у 1974–1979 рр. навчався на геологічному факультеті Львівського університету.

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Зіновія Сичак. Про Народну капелу бандуристок “Зоряниця”


Розкажіть, будь ласка, про себе.

 

‒ Я, Сичак Зіновія Михайлівна, працюю керівником капели бандуристок «Зоряниця» тридцять шостий рік. Що ще можу сказати…

 

Коли Ви почали працювати в університеті?

 

‒ 14 жовтня 1982 року.

 

Чи це була Ваша ініціатива створити капелу бандуристів?

 

‒ В мене таке бажання було. Напевно, відносно університету ‒ ні. Але я вже до того, як прийти до університету, працювала в Народній капелі бандуристок «Галичанка», в «Дзвіночку». У мене за плечима вже був ансамбль бандуристів в дитячій музичній школі міста Миколаїв, на той час працювала ще в кооперативному технікумі. В кооперативному технікумі було добре працювати, але там дівчатка вчилися лишень два роки, а це було дуже мало для створення чогось більшого. До університету я потрапила зовсім випадково: йдучи по вулиці, зустріла свого однокурсника, який так натякнув мені: «Пошукай мені когось на керівника капели бандуристок». Я кажу: «Добре». Прийшовши додому (тоді не було такої комунікації, як зараз), задумалася: чому би я не могла за це взятися?! Не можу пригадати, як я з ним скомунікувалася, але прийшла. Переді мною був невеликий ансамбль бандуристок. Ними керувала Марія Сорока. Але це не була капела, з того складу до мене прийшли тільки троє дівчат. Я почала ходити по факультетах, збирати дівчат. Тоді директором студентського клубу був Володимир Михайлович Пелещак, який дуже багато приклався до організації колективу, бо на самому початку це є дуже складна справа. Бо якщо вже є якийсь фундамент колективу, то вже легше його цементувати і щось показати. Власне, це самі початки. Але дівчата були ревні, ходили, і ми вже до року часу поїхали в свою першу подорож до Мінського університету. За Мінськом, ще за Радянського Союзу, був міжнародний студентський центр, і ми там мали свої перші успішні концерти.

 

Якою була реакція адміністрації університету щодо Вашої ініціативи створити ансамбль бандуристів?

 

‒ На першому концерті (я не можу пригадати, до якої дати то був концерт) був Володимир Михайлович [Пелещак] (нас тоді виступало близько п’ятнадцяти), і його всі питали: «Де Ви взяли таку капелу?» На той час ректором університету був (не пригадую імені) Чугайов. Треба йому віддати належне: хоча це був радянський керівник, він приходив після кожного концерту і дякував нам. Були свої обмеження в репертуарі, були певні речі, які треба було співати, але, в принципі, нам це не заважало працювати. Раз в рік ми кудись їхали, так помаленьку колектив формувався. Потім він переріс, і десь до десяти років вже було до тридцяти бандуристок. Ми довго не мали костюмів, ходили в тому, що було в черемошанських (якісь там плахти лишилися). Бандур трохи було, але вони виходили з ладу. Але якось так працювалося.

 

Після того, як Ви очолили колектив, чи мали чіткі плани щодо його розвитку?

 

‒ Ні, не мала.

 

Якісь конкретні задуми і плани для реалізації?

 

‒ Ні, напевно, ні. Воно так якось робилося само по собі. Були дівчата, був певний склад, були певні можливості тих дівчат, які я могла зреалізувати. Звичайно, я вже була з досвідом, вже мала за плечима закінчену консерваторію і роботу в кількох колективах. Але все одно це якось складалося мимовільно. Я взяла за модель трошки «Галичанку», якою керував Володимир Богданович Дичак. Я з ним працювала, і мені ця модель підходила. І так ми помаленьку, якось воно само собою розвивалося. Я не ставила жодних цілей, просто пропагувала бандуру, просто вчила грати, просто казала, що треба грати всюди і все. І якось так той колектив збагачувався дівчатками, ревними дівчатками. Я особливо це собі не планувала. Отак воно було.

 

Колектив був задуманий як суто жіночий чи передбачав також участь хлопців?

 

‒ Суто жіночий, але і дівчат, часом, годі назбирати. Протягом творчої діяльності було кілька хлопців, які намагалися приходити, і був задум на змішану капелу. З-поміж дівочих капел у Львові були «Галичанка», «Ягілка», капели бандуристок в ветеринарній академії, в політехніці. А мішаною капелою була тільки «Львів’яни», і то там хлопці не грали, а тільки співали. Це складніше ‒ робити з хлопців, такої кількості граючих хлопців не можна було знайти. А щодо хору, то є «Черемош», і, очевидно, хлопці йшли до хору. І я вже застанавилася. Згодом ми вже дістали назву «Зоряниця». На той час в капелі було дуже багато Зорянок. Ми весь час думали, як назвати. «Львів’янки» були, «Галичанка» була. Ми спочатку думали назвати «Писанка», але хор «Писанка» також вже був. А в той час було багато дівчаток Зорянок, і якось так пішло ‒ «Зоряниця». І так ми хрестилися «Зоряницею», і так воно є.

 

Зараз капела бандуристок носить звання народної капели. Що це звання означає для капели?

 

‒ Це вищий щабель концертної діяльності. Це є така винагорода. До того звання ми йшли дев’ять років. І то тільки завдяки Володимиру Михайловичу [Пелещаку]. Бо це був не простий рік в плані держави. Це був 1991 рік, коли Україна постала як незалежна країна. Ці звання були завжди за Радянського Союзу. Можливо, це така відзнака колективу, що це не є колектив абиякий. Кожні три роки ми мусимо підтверджувати це звання. Це є вищий щабель розвитку колективу, і, очевидно, що він трохи стимулює до праці, бо не можна носити звання і не бути ним.

 

Чи пригадуєте перші репетиції капели?

 

‒ Пригадую. На першу репетицію я принесла ноти пісень «Зозуля закувала серед ночі» і «Сиділа під грушков». Ми їх співаємо до сьогодні. Мимо того, що я вже мала досвід роботи з капелою, все ж дівчатка були з «Галичанки», дівчатка були студентки, були з різних областей (одна дівчинка була з Сумської області). Отих дві пісні ми зачали робити. Потім було багато. За рік ми вже поїхали в подорож, а за півтори року зробили звітний концерт. Я цей концерт потім перевела з бобінного магнітофону на касету. Це не звучало кепсько. Співати було що, тільки було б кому, і було б бажання. Звичайно, що потребувалася допомога в плані організації концертів ‒ як тоді, так і тепер. Треба, щоб хтось допомагав, бо самим трошки затрудно.

 

Як відбувались ці репетиції? Скільки разів на тиждень?

 

‒ Тричі на тиждень ми займалися. Тоді було трошки інакше: студенти вчились тільки до третьої години, і ми займались з шостої до дев’ятої, тричі на тиждень. Звичайно, зараз рівень бандурного мистецтва зріс, він трохи інакший, ніж був тоді. Звичайно, ми тоді грали примітивніші твори, примітивніші партії. Більший був нахил на українську народну пісню. Ми займалися, їм це було під силу. Зараз бандурне мистецтво вийшло на інший щабель. З’явилися композитори, які пишуть суто для бандури. Це цікавіше, бо тоді був нижчий рівень виконавства. Я мусила пристосовуватись до того, що дівчатка могли заграти. Бо якщо воно буде занадто складним, то, очевидно, буде створювати додаткові труднощі, їм це буде не цікаво, і вони не схочуть цього робити. Займалися ми один раз суто з бандурою, два рази мали загальну репетицію, грали, співали, розспівувались ‒ так, як і зараз.

 

У колективі брали участь студенти аматори чи були такі, які мали професійну музичну освіту?

 

‒ Тільки дівчатка, які закінчували музичну школу, професійних в нас не було. Жодної дівчинки, яка б закінчила музичне училище, в нас не було. За радянських часів не можна було вчитися в двох вузах. Дівчатка були такі, які закінчили музичну школу, і приходили до капели. Грали, як грали ‒ хто як міг, так грав. Хто ще не вмів, а хотів навчитися, тому я допомагала.

 

Чи мали Ви помічника концертмейстера?

 

‒ Концертмейстер належиться колективові вже тоді, коли дістається звання народного. Концертмейстера я не мала, займалася тим сама. Натомість, я відчувала, що мені потрібно хормейстера. Першим хормейстером, який з нами працював, була Оксана Йосипівна Мельничук. Це моя дуже близька приятелька. Вона є професійний добрий хормейстер. Коли я сиділа на репетиціях, то жадібно поглинала і дивилася на те, як вона це робила. Бо я не мала досвіду хормейстерської роботи ‒ такого, як вона, бо я не є професійний хормейстер. Потім Оксана Йосипівна була змушена залишити з нами працю. З нами працювала солістка опери, також бандуристка, Марія Йосипівна Мащак. Була більше як концертмейстер, показувала нашим дівчаткам як грати, співати. Все-таки вона оперна співачка, вона могла їх того навчити. А потім вже не можна було мати, скорочення були. В нас були такі часи, що взагалі поскорочували одиниці, не платили зарплати десь одинадцять місяців. Але я завжди казала, що навіть якби нічого не платили, все одно це робитиму, бо це є справа мого життя. Я все життя поклала на популяризацію бандури, бандурного мистецтва, капелу зокрема, виховання дівчат в плані національної свідомості, що ми зобов’язані це робити і передати іншим поколінням.

 

Яким був репертуар колективу тоді, як засновувалась капела, і зараз?

 

‒ Зараз репертуар є цікавіший через те, що є розвиток бандури. Та можна було і тоді. Ми зараз співаємо «Пісню про Рушник». Я чомусь протягом своєї творчої кар’єри її ніколи не робила. Аж в 2015 році я зробила цей твір, і, на жаль, за два тижні після того, як ми вперше співали цей твір, померла моя мама. Звичайно, ми колись грали менше інструментальних творів. Ми грали «Запорізький марш», який не дуже завжди дозволяли грати. І так багато творів, як ми маємо зараз, чотири-п’ять інструментальних творів, ми не мали. Значить, репертуар розширюється, техніка дівчаток розвинена краще, ніж була тоді. Тоді в репертуарі мусила бути пісня про партію, пісня про Леніна. Але старалися брати якусь таку пісню, яка хоч трошки була б… Навіть не знаю, як то сказати. Ми співали пісню про Леніна львівського композитора Анатолія Кос-Анатольського. Але мусіла бути в репертуарі. Зараз, звичайно, можна співати і класику, ‒ і ми співаємо, і граємо. Найперше, ще треба мати слухача, який міг би слухати те, що ти співаєш. Мусить бути підготовлений слухач. Завше пісня має бути створена доречно. Окрім того, треба робити репертуар, який міг би бути використаний в багатьох випадках. Отакою піснею, нашою візитівкою, стала пісня «Зозуля закувала серед ночі». Вона ‒ на всі випадки життя: де би не треба було грати, що би не треба було грати. І вона завжди доречна. Інколи зробиш пісню дуже швиденько, і вона якось іде. Я вже переконалася: чим простіше написати, тим вона має більший успіх і краще грається, і краще її сприймає публіка.

 

Чи можете охарактеризувати за жанром сьогоднішній, сучасний репертуар капели?

 

‒ Ну, трошки є класики, трошки є сучасної музики. Є Святослава Вакарчука «Мить», Тараса Петриненка «Господи помилуй нас» (також ця пісня є в нас вже років двадцять в репертуарі, і я поки не бачу твору, який міг би гідно його замінити по духу, по виразності твору, змістовності). Ну, та багато є творів. «Коломийку» ми співаємо, «Черемшину». Чогось тоді мені не хотілося робити «Черемшину» Михайлюка. Фактично, на бандурі все можна грати. Тільки, знову ж таки, треба мати місце, де це грати. Є колективи, які грають джаз. Ми, чомусь, джазу ще не грали. Я, можливо, за віком, не можу його подати чи зробити. Але репертуар маємо різноманітний: українські композитори, класика, сучасна музика. Але основою, мені здається, для аматорських колективів має бути народна пісня. Бо сучасні пісні, очевидно, маючи цифрові носії, багато інформаційного, можна зреалізовувати, записати, а багато старих пісень можуть відійти у вічність. По тій причині, що, якщо їх не будуть переспівувати, вони пропадуть. А зараз хорових колективів робиться менше. Колись в кожному ПТУ був хор, десь там щось співалося. Очевидно, завдання бандуристів ‒ зберегти цей репертуар народної пісні, щоби він зовсім не пропав. Кажуть, що в фонотеці ЮНЕСКО записано шістнадцять з половиною тисяч українських народних пісень. Я думаю, що їх є більше, але треба, щоб вони побутували в побуті і житті людей.

 

Що саме зі сучасної музики ви виконуєте на бандурі?

 

‒ Святослава Вакарчука «Мить», «Yesterday» Пола Маккартні, граємо «Токкату» Поля Моріа, французьку, бо ми їздили до Франції («Yesterday» ‒ це, напевно, світовий хіт). Я тепер собі ломлю голову, який би ми ще світовий хіт зробили. Я вчора слухала Георгія Матвіїва. Він є викладачем Одеської консерваторії, дуже симпатичний, молодий, гарний бандурист. Він грає креативну музику, але ця музика може гратись тільки в одній особі. Він це імпровізує. Так само, як Ярослав Джусь, інші креативні молоді музиканти. Для колективу аматорського це є тяжко виконувати, бо кожна людина має якесь своє мислення і подачу. Власне, граємо те, що ми можемо заграти і що є доступно для дівчат. А щось інше? Є консерваторські колективи, нехай це роблять.

 

У капелі був лише основний склад чи діяли також малі форми: дуети, тріо, квартети, квінтети?

 

‒ Так, впродовж всього творчого існування капели у ній були тріо, квартет, дует. Найвизначнішим був квартет дівчаток, які вчилися в мене в музичній школі, вчилися в мене змалечку. Вони десь з четвертого року навчання почали співати разом. Виховувались в мене в класі, я мала можливість їм більше приділити увагу. І так вони йшли по життю. І так вони всі четверо поступили до університету в інтервалі один і два роки, і разом закінчили. Дуже тішуся, бо дві з них реалізували себе як науковці, захистили докторські дисертації в Польщі. Але коли вони інколи з’їжджаються, чи котрась виходить заміж (Оля Мацюпа), то сідають квартетом співати. В мене було таке враження, що вони не розлучалися. В минулому році на концерті до тридцятип’ятиліття капели вони також співали. Вони дуже гарно слухаються, дуже добре чують одна одну і дуже тонко відчувають ансамбль. Окрім того, вони є дуже гарними приятельками. Я завжди прагну до того, щоб в колективі була добра атмосфера, щоб дівчатка одна до одної гарно відносилися, щоб атмосфера була творча і дружня, щоб не було якихось конфліктів. Не знаю, наскільки мені це вдається. Зі старшого покоління дівчаток також були гарні два тріо. Одна з тих дівчаток зараз живе в Італії. Як вона приїхала, то стали співати разом ще раз, бо то дуже пам’ятно. Вони кажуть, що, очевидно, тільки тепер оцінюють те, що було для них, і дякують, що вони мали таку капелу, що їхнє творче життя було, власне, в капелі, і що вони себе реалізували. Добре, що я могла бути причетна до їхньої творчої реалізації.

 

Хто були учасницями цього тріо і квартету?

 

‒ Перше тріо: Марта Савуляк, Віка Орленко і Зоряна Саламаха. Потім було ще одне тріо: Наталя Гальчак, Галя Бойко, не пам’ятаю, хто був третім. І квартет був: Оксана і Марічка Боруцькі, Соломійка Стельмах і Ольга Мацюпа. І тепер дуетом грали Софійка Голуб і Аня Кисіль. Для співу в тріо, перш за все, мають бути люди, які хочуть це робити. Окрім того, вони мусять більше працювати. По-друге, вони мусять підходити тембром, голосом. То є тонка робота. Бо співати в капелі є трошки інакше: тут велика кількість людей, десь можна за когось сховатися. В тріо, дуеті, в квартеті не сховаєшся ні за кого. Це мусить бути «вилизана» партія, одна другу мусить дуже добре чути. Були ще такі ситуативні тріо, як Софійка [Софія Голуб], Марічка Боруцька і Світланка Підляська, які їздили до Словаччини. Але то було ситуативне тріо. Фактично, найбільше існував квартет. Вони мали кілька подорожей квартетом до Прибалтики, двічі до Польщі. Там мали дуже гарний успіх, робили тематичний концерт до Січових Стрільців. Власне, в Польщі. Дивно мені то було, але така є справа.

 

Відомо, що квартету навіть вдалося записати свій власний компакт-диск. Як це їм вдалося? Це була їхня особиста ініціатива?

 

‒ Так, то була їхня ініціатива. Вони добре це зробили. Тоді в нас працювала концертмейстер Наталія Куциняк. На той час вона трошки більше з ними займалася, бо в мене були дуже складні домашні обставини. В мене була важко хвора дитина, і я не мала можливості стільки їм приділити уваги, скільки вони потребували. Добре, що вони це зробили. Треба було дещо поправити в тому, але добре, що вони це зробили. Вони це зробили в студії звукозапису в музичному училищі. Я мало з ними на той час працювала, я ще мала ансамбль в музичній школі, але найперше було те, що в мене була проблема з дитиною.

 

‒ Коли капела дала свій перший визначний концерт? Чи пам’ятаєте його?

 

‒ Пам’ятаю. Перший визначний концерт був за півтора року, як ми почали збиратися. Наступного року, в лютому, ми поїхали в Мінськ до Білорусії. І вже весною, десь у травні місяці, ми зробили свій перший звітний концерт. Співали вже шістнадцять творів.

 

‒ Якими були тоді Ваші відчуття і відчуття дівчат?

 

‒ Звичайно, що дівчатка тішилися. Там було багато дівчаток, які грали в капелі «Галичанка», які фактично були вихованками капели. Звичайно, для мене це було самоствердження, що я вже утвердилася як диригент, що я вже маю свій колектив, і це вже суто моя праця, а не під чужим крилом. Звичайно, це було приємно. І в університеті був гарний поголос, що є новий колектив. Бо до того часу таким відомим колективом був «Черемош», а тут появилася ще капела бандуристок, і ще до когось була прикута увага. Тому ми постали учасниками всіх концертів, які відбувалися в університеті. Звичайно, тоді таких можливостей виїзду закордон не було. Хоча за радянський період нашого існування ми були і в Чернівцях, Києві, в Сімферополі, були навіть в Москві, у Мінську. Тяжкі були 1990-ті роки, важко було кудись поїхати. Ми вперше поїхали закордон у 1989 році ‒ до Католицького університету в Любліні. Там дуже добре нас сприйняли. Ми співали в залі, де був Папа Римський, де було дуже гарно і акустично. Потім у 1993-ому році ми приїхали до Бельгії, де також було нас дуже гарно сприйнято. У 1996-ому році ми мали турне по Бельгії і Голландії. Були двадцять вісім днів і дали вісімдесят п’ять концертів, нас було тридцять п’ятеро. Було дуже добре зроблено великодній цикл: з великодніми дзвонами, веснянками, «заливанням шуму», з сопілочками. Ми співали тридцять чотири твори. Це була визначна наша поїздка. Хоч часом є сильніші дівчатка, склад цієї поїздки дув дуже сильний: добрі альти і сопрано, дівчатка ревно працювали. Інколи таке буває, що йде трохи на спад, але потім щось появляється. Але кожному мусиш визначати репертуар, щоб той склад, який є, зміг заграти і донести добре, можливо, і не найскладнішу партію. Мусиш зробити так, щоб було комфортно всім, і щоб воно мало гарний загальний вигляд.

 

‒ Які закордонні поїздки Вам найбільше запам’яталися?

 

‒ Ну, очевидно, щойно я казала, що Бельгія, у 1996 році. Це було і довготривале, і дуже велике турне, дуже багато концертів було. Ми записали свій компакт-диск. Ну, і останні наші подорожі у 2013‒2014 рр. до Франції, і наші гарні подорожі до польського Тересполя з колядками. Особливо в цьому році було дуже гарно. Кожна поїздка має щось своє, щось нове. Звичайно, в Парижі і в Люксембурзі дуже гарно. Скільки б не було людей в залі, я завжди дівчаткам кажу: ви мусите співати так, як належиться. Не залежно, чи є повний зал, чи є поважні люди, чи є старші люди, чи діти. Має бути всюди заспівано добре. В нас є така традиція: ми тільки співаємо Святу Літургію, зразу з’являється якась подорож. В Перемишлі ми заспівали Святу Літургію з митрополитом ‒ і зразу нас запросили у Боснію і Герцоговину. Цього року ми також заспівали святу літургію і вже маємо Францію і Люксембург. Практикую виховувати дівчат у духовному плані, щоби не тільки грали, а щоб виходили у цьому із духовності.

 

‒ Які Ваші побажання, мрії стосовно розвитку капели?

 

‒ В мене є побажання, щоб сто чотирнадцята аудиторія могла вмістити всіх, хто хотів би грати на бандурі. Я буду рада працювати, якщо їх буде так багато. Я б дуже хотіла це зреалізувати, щоб їх було багато, щоб вони не цуралися бандури. Бо, очевидно, що на тридцять тисяч студентів університету, напевно, не є тільки двадцять п’ять бандуристок. Щороку у Львові дванадцять музичних шкіл випускають учнів. Очевидно, багато дівчаток приходить, але не всі хочуть. Звичайно, що то є тяжка праця, бо треба прийти двічі на тиждень, а ще треба вдома сідати грати. І мені би хотілося, щоб більше приходило дівчаток, більше було зацікавленості. Мені здається, що репертуар гарний, дівчатка гарні. Звичайно, хочу нових костюмів, але базово є не погано, маємо аудиторію, якої колись не мали, маємо відреставровані бандури, маємо гарні подорожі, маємо на майбутнє вже подорож. Єдине ‒ дуже хочу, щоб було більше дівчаток, щоб капела росла, щоб була здорова конкуренція між дівчатками відносно поїздки, щоб дівчатка більше займалися.

Читати далі

Люди

Організації/Структури