Про моїх батьків [1]. Батько був із села Мала Горожанна, Дрогобицького району, а мама – з Новосілок-Опарських, також Дрогобицького району. Це сусідні села. Рідний брат моєї мами Меланії Романівни Шептицької (у сім’ї було п’ятеро дітей) Яків Шептицький, коли почався перший виїзд за кордон, здебільшого до США, виїхав зі своїми двома дітьми, вони жили під Нью-Йорком. В час [Другої світової] війни та після війни ми вже не могли з ними листуватися, бо якщо отримували б звідти листи, то нас виселили би у Сибір. Ми з ними перервали зв’язки. Мама лишилася сама. Її мама померла на тиф, а батько оженився з вдовою, яка мала також четверо дітей. Через це мама зі своєю товаришкою Марією [2] [ще дівчатами] приїхали до Львова. Вони прислугували. Тоді дехто прислугував у священників, а Марія працювала на кухні. До речі, коли були німці, працювала на кухні там, де зараз наша Служба безпеки, тоді будівлю використовували німці. Мама з товаришкою разом якось виживали. Фотографії, які збереглися, – якраз з тих часів. Я народилася 1 січня 1939 року, на сам Новий рік. Мама казала: “Боже, люди п’ють шампанське, а вона верещить”. Я верещала, щоб мені дали шампанського (сміється).

Вересень 1939 року. Тут у Львові поляки, знаючи, як мама казала, що мають вкрочити більшовики, нищили українців, навіть у церкві. Тата забрали. Ми жили на вулиці Обертинській, тепер вулиця Зарицьких, де Парк культури, там були гори Пелчинські, ставок. У будинку на цій вулиці жила Марія зі своїм чоловіком Пелехом і мама. Вересень місяць, як казали, “золотий вересень”. Коли тато прийшов на обід, прийшло двоє поляків зі зброєю і забрали його. “Pan pójdzie z nami”. Мама бере мене на руки, підходить до них, йде за татом. “On jeszcze się wróci”, – відповіли. Він ще повернеться і можна не переживати. Мама була дуже гарна, поляки навіть називали її “лялюсею”, і їм, напевно, було важко казати правду. Мама потім шукала, але сліди пропали. За розповідями людей, нібито на вулиці Асника (тепер вулиця Богомольця), там є такий квадрат, його і ще одного чоловіка розстріляли й на якійсь машині вивезли. Отак я тата, ясна річ, не знаю.

Ми жили на вулиці Зарицьких. У ті часи дуже товаришували між собою ремісники, шевці зналися з кравцями, разом ходили на мінеральні води, наприклад, до пана Брички (згодом, здається, його зять був працівником обкому). “До Брички на політику!”. Пили мінеральні води, ніхто тоді алкоголю не вживав. А води були з усього світу: Єсентуки, Куяльник. Були там столики. Чоловік маминої товаришки Марії Пелех був кравець. А той другий мужчина, про якого зараз скажу, який приходив до нього, був швець [3]. Мама лишилася вдовою, і коли їй треба було кудись піти чи щось купити, вона давала мене на той час до Пелехів. Той чоловік, який приходив і відвідував Михайла Пелеха, запитував: “Що то за дитина у вас? Вже кілька разів її бачу?”. – “То дитина Марійчиної товаришки, її чоловіка вбили поляки”. Якось мама прийшла мене забирати, а він був. Мама йому дуже сподобалася. Він вже старався приходити тоді, коли я була в хаті, щоб більше поспілкуватися з мамою. Він каже до того Пелеха: “Ти, знаєш, Місько, я б сі з нею оженив”. А Місько каже: “Слухай, Стефку, ти – поляк, а її чоловіка забили поляки”. – “А що, я маю казати, що я – поляк?”. Він не сказав, що він поляк, мама не знала, що він поляк. Три роки були знайомі. (Мама все сподівалася, що тато ще десь знайдеться). Нарешті 1942 рік. Вони взяли шлюб у церкві. Мама знає, що він українець. Скінчилася війна, треба паспорти. (В місті треба було паспорти, в селі паспортів ніхто не мав. Десь до 1960-их років селяни не мали паспортів, це були просто раби у колгоспі, яким писали трудодень, давали якесь зерно. То тільки в місті мусіли бути адреса, прописка, мусів мати свідоцтво). Робимо паспорти. Тато (я його теж називала татом) пише листа до Бохні (він народився у Бохні, де соляні копальні Вєлічки; там теж була велика родина, було семеро братів і сестер). Мама до нього каже: “Стефку, а чому ти до Бохні пишеш, якщо ти казав, що ти з Нового Яричова?”. – “Мілю, я тебе обдурив”. Звідки ж тоді він тут, бо його рідні таки були в Новому Яричові? А їх так радянська влада в Польщі дурила, що тут так добре, що тут такі гарні землі. Вона так заманювала людей, які мали одноосібні господарства, які працювали біля землі. Ми вам, мовляв, даємо землю і поселення. І, дійсно, вся їхня сім’я в Новому Яричові мали свою хату з городом. Довго вони не були, тому що потім їх усіх в Сибір загнали. Така була доля. А він якось, як казав, зашпортався у Львові. Напевно, через те, що був одним з тих майстрів. І він лишився, прекрасно розмовляв українською мовою, не було з цим проблем. Казав: “Мілю, я тебе обдурив, я з Бохні, батьки працювали в копальні солі в Вєлічках, а їх задурили, що буде земля хороша і так далі”. І так ті всі поляки опинилися дуже глибоко у Сибірі, десь аж там, де “посьолок” Зима. Цікавий ще такий збіг. Мама мені розказувала про випадок, коли вона ще дівувала. Ви знаєте, що в ніч на Андрія дівчата гадають. Треба змовити три рази “Отче наш”, три рази “Богородице Діво” і лягти ниць спати – і тобі присниться твій суджений. Мама згадувала: “Не знаю, чи я так ниць витримала до рана, напевно, що ні, мені ніякий сон не снився, але над ранком тільки почувся голос – мені хтось говорить: “Стефан! Стефан!””. Її першим чоловіком був Степан, мій тато, а другий – Стéфан. До речі, мамі снився ще один дуже цікавий сон, коли був Хрущов. Якось зранку, коли ми всі йдемо на сніданок, мама каже: “Ви знаєте, що Хрущов має впасти, має бути скинений?”. – “А чому так?”. – “Мені снився сон: він ішов по сходах, став на майданчик, який переходить на другий поверх, а той майданчик провалюється і падає”. І в той день знімають Хрущова. То такі дві цікаві речі, як то часом збувається. Мені було дуже добре, тато поляк Стéфан мене дуже любив.

Коли я рано бачила дітей з портфелями, то для мене була трагедія – я йду разом з ними і все. Це тоді, коли ми жили на вулиці Руставелі. Мама: “Стефку, що робити з нею?”. А він: “Та піде до школи!”. А то ж біда, час війни. Шиє мені з голубої церати (церата – це по-польськи, по-російськи – клейонка, не знаю, як то буде українською мовою) “шикарний” портфель з ручкою, а до тої ручки вив’язано сіточку, до якої вставлявся каламар (чорнильницю), який був білого кольору, скляний, туди наливалося рідке чорнило. Сіточку чіплялося за ручку торби. І я щаслива йду до школи, з мамою. Тоді вже почався навчальний рік, може, й місяць часу уже пройшло. Це 28 школа, вулиця, де вона була, тоді називалася Святого Яцка [4]. Перші дві вчительки у початковій школі були єврейками (ми казали жиди, і це не було образливо, а потім росіяни посіяли ворожнечу між націями; росіяни, як вкрочили до Львова, то посіяли ненависть, обзивали поляків пшеками, ще якось, вже забула). Мама мене веде не до директора, а в клас, перший клас, каже до вчительки: “Робіть з нею, що хочете, вона вже не вступиться зі школи, бо дуже хоче до школи”. Мені купили зошит, все, як мало бути. Була ручка, де вставлялося перо (в мене така ще є), треба було макати у чорнильницю і так писати. Зошити були з лінієчками, мусів писати красиво, бо ще й каліграфія була. Вчителька посадила мене за парту. Мама каже: “Я потім прийду її забрати”. Вчителька: “Не переживайте! Навіть якщо вона лишиться на другий рік, то про то й знати не буде, буде сидіти в іншому класі”. То вже жарт, звичайно (сміється). Але я якось вчилася, очевидно, непогано. Єдине, була з каліграфією біда.

Людей, які мали гарні квартири, почали вивозити в Сибір. І виїжджали поляки та євреї, знаючи, що прийшла радянська влада. Про більшовиків. Мама, як побачила то перше військо (вони мали ті шапки-”будьоновки” з таким рогом; а колишні польські офіцери і німці мали шикарні костюми, шпори, була чистота, це було надзвичайно вишукане інтелігентне військо), каже: “Що то таке за військо з рогами?”. Німці нас попросили, щоб ми звільнили будиночок (був невеличкий, двоповерховий), в якому ми жили на вулиці Зарицьких, казали, що будуть робити там службовий дім, і нам дали адреси, де були вільні квартири, звідки виїхали люди, і де ми могли поселитися. Мама вибрала найгіршу квартиру на вулиці Руставелі, 10, бо там були піч і газ, знаючи, що “жид виїхав до Палестини”. Це означало, що він вже не вернеться, він нічого не залишив у тій хаті. Єдине, що він залишив (а він був малярем), то це крейдочки у підвалі, які були акуратно складені від підлоги до стелі. У школі це був великий дефіцит. Я завжди приносила у школу ту крейду, приносила користь школі. Мама була щаслива, що вибрала цю хату, бо нас не вивезли в Сибір, а багатьох повивозили в Сибір. Коли німці сказали вибрати, мама зайшла у будинок 10А, там були білі, чорні меблі, фортепіано, ванна – все, що можна було мати. Був коридор, три кімнати. Мама сказала, що там жити не буде і вибрала квартиру у сусідньому будинку. Німці виселяли, але давали можливість і час обрати нову квартиру, а не просто виїхати. Так ми жили у будинку на вулиці Руставелі, я ходила до 28 школи.

У школі були гарні учителі. Михайло Андрійович Кибальчич [5] викладав українську мову та літературу, був з родини Кибальчичів. До речі, його син [6] Володимир Кибальчич [7] викладав на факультеті журналістики. Але він вже не був такий націоналіст, як Михайло Кибальчич. Напевно, у ті часи не міг бути, якщо викладав в університеті. А в школі Михайло Кибальчич нас вчив бути українцями. Звертав увагу на людину, на українців, на те, чим вони знамениті. Завжди розказував про знаменитостей: про те, хто зайняв перше місце десь на конкурсах і так далі. Отак вчив нас в школі бути гідним того, що ти – українець.

В школі було дуже цікаво, були різні гуртки, театр. У Львові колись був театр сатири і гумору, який потім переїхав до Одеси. Діти тих артистів вчилися у нашій школі. Школа була українська, коли я вчилася, російських шкіл ще не було, їх завели потім. Артистка Дембська [8] (працювала потім в Одесі) і ще одна, прізвище якої не пам’ятаю [9] (працювала у Театрі Заньковецької), влаштували театр, ставили п’єси. Коли мені сказали щось підготовити зі школи, я знайшла поштівки: моя однокласниця пише мені вітання – “Люсеньке Шаровой”. Я згадала, що грала роль Люсеньки Шаровой – про дівчинку, яка в десятому класі осліпла, а діти переживали, помагали їй, щоб вона успішно закінчила цю школу. Вчителі Марія Адольфівна Арем і Олена Яківна Рот сиділи в перших рядах. В антракті за завісою збоку я питаю: “Як там?”. – “Не переживай, Марія Адольфівна вже плаче!”. Тобто, все добре. Так що ми були прекрасними артистами.

Коли ми, випускники школи, зібралися на зустріч, то встали і заспівали “Чуєш, брате мій”, як просив Михайло Андрійович, коли будемо зустрічатися в школі, плакали (як це важливо – розуміти хто ми є!). Потім я дуже часто згадувала. Я була на навчанні від USAID [10] (це тоді, коли ми співпрацювали з Чорноволами [11], знаєте, що Атена Пашко працювала у нас на факультеті, у лабораторії), на заняттях про те, що таке громадська організація, про проєкти громадських організацій, нам розказували про демократію. Нас було тринадцять осіб, жінка Ярослава Ісаєвича Оля [12] була зі мною, представниця з Міністерства юстиції з Києва теж була на тих заняттях. Союз Українок Америки мене попросив залишитися ще на тиждень, могла залишитися ще на два-три тижні, але я казала, що на Різдво маю бути вдома. Коли я прощалася з головою Червоного Хреста і представницею з Міністерства юстиції, яка вивчала закони про громадські організації, як вони регулюються законами у США, працівниця міністерства Надя Лукашова сказала мені так: “Дякую тобі, що за той час навчання, який ми тут пройшли, ти зі шкіри лізла, щоб показати, що ми не дикі українці. Якби я знала, що в Союзі Українок України всі такі, як ти, то я вступила би в цю організацію”. Я відповіла, що це завдяки моїй школі. Тому що батьки боялися щось говорити про минуле. Наприклад, про мого батька. Завдяки Михайлу Андрійовичу і моїй школі є це розуміння. Про те, хто ми є, і щоб ніколи не ганьбити те, звідки ми родом. Таке саме було у Ярослава [13], хоч він є з Рівненщини. Він також завжди наголошував на українській географії, українських вчених, казав до студентів: “Не забудьте, що ви вчитеся у Львівському університеті імені Івана Франка”. Щоб не ганьбили його. Я вам розповідала про вишивані комірці у школі, які запровадив до форми директор школи Петро Ковалишин на початку 1970-их рр. І ця ниточка українства тягнеться.

Про вступ в університет. Екзамен з історії приймав Кісь [14]. Історію у школі в нас викладала Олександра Данилівна Цимбал, розказувала дуже тихенько, і ми більше знали історію від Михайла Андрійовича, ніж від неї. Була гарною людиною, але, очевидно, не вміла подати матеріал, зацікавити. З історії я знаю тільки, що в 1917 році була Жовтнева революція (сміється). Тоді в університет впускали всіх, можна було бути вболівальником, як я кажу. Сидимо ми на третьому поверсі, де є історичний факультет. (Тоді набір був дуже маленький на географічний факультет. На нашому курсі було всього-на-всього 25 осіб. Конкурс був шалений – вісім осіб на місце). Йде прибиральниця [15] до кабінету Кіся прибирати. “Ірцю, що ти тут робиш?”. (А то була знайома мами моєї однокласниці Люби Васечко. Ми зналися, бо часто бачилися, коли я ходила до Люби. Васечки жили на вулиці Ушакова, мама Люби була родом з Карпат). Її син Богдан – знаменитий спортсмен, грав в теніс. Відповіла їй: “Вступаю в університет”. – “Кісь буде приймати іспит?”. – “Так”. Вона зайшла в кабінет прибирати (виявляється, що можна було прибирати в час екзаменів) і сказала Кісю, що однокласниця її Люби вступає. Я заходжу, витягую білет. Пам’ятаю добре, які були питання: про Пугачовське повстання, Полтавську битву і про значення Великої Жовтневої соціалістичної революції, у вузькому і широкому розумінні слова. Щодо Пугачовського повстання, оскільки я тяжіла до географії, то карту, ті стрілки на ній, в якому році і так далі, пояснила. Про Полтавську битву, може, я і знала щось добре, але закінчила Пушкіним. Про Велику Жовтневу революцію треба було тільки два речення сказати: про вузьке і міжнародне значення, і все. Кісь каже: “То така невістка Олійникової? Ставлю тобі п’ять”. Так що я дістала “по великому блату” оцінку з історії, коли поступала (сміється). Про перший екзамен вже на факультеті. Перший екзамен – з геодезії та картографії. Це досить трудно, після десятого класу, особливо мені, як гуманітарію. Ті просторові уявлення, ті мензули, теодоліти. Я першою відповідала. Викладач (був з політехніки, бо то технічна дисципліна) [16], після того, як я відповіла на всі питання (про мензульну зйомку, теодоліти і реперні точки) встає і каже (говорить російською): “Я Вас вітаю! Це перший екзамен у Вашому житті у Львівському державному університеті, бажаю Вам подальших успіхів і бути гідною звання студента Львівського університету”. Чи є тепер такий хтось з викладачів?

Про реакцію на смерть Сталіна в школі. Поки він хворів, то кожен день перед смертю був звіт – говорили, що сьогодні Сталін має таку-то температуру, всі завмирали і мали пам’ятати, що Сталін ще живий, ми всі працюємо заради того, і “ми живі, бо Сталін живий”. Це березень 1953 року (це історія і це я пам’ятаю). У вестибюлі – білий величезний бюст Сталіна. Нам по черзі треба було стояти в почесній варті з обох сторін від погруддя Сталіна. Вчителька російської мови та літератури, єврейка, страшенно плакала (істерика була чи що?). Я тоді стояла у варті з Ромою Мушинською. Ми почали думати, чому вчителька плаче, коли Сталін робив таку біду. Мабуть, тут треба зрозуміти. Цікавий психічний стан людини, її реакція. Не тому, що їй було жаль за ним. А, напевно, через те, скільки він зробив біди. Нас всіх загнали в райком комсомолу, щоб ми поступали в комсомол, не питали нічого. Ми прийшли в райком – поповнити ряди комсомолу у зв’язку зі смертю Сталіна. І так ми, не бувши піонерами, стали комсомольцями. Так що я поповнила ряди комсомолу. Але потім вже ніхто не пам’ятав, що він комсомолець. Але в університеті нагадали. В університеті була така одна цікава пригода. Комсомольські збори, когось ганьблять зі студентів іншого курсу. Секретарем комсомолу географічного факультету був Лукасевич [17], який був старший, воював, носив галіфе, був зі старшого курсу. Він був вірний комсомолу, можливо, вже був членом партії. Ганна Зденюк [18] теж була у тому комсомольському комітеті. На зборах за якийсь вчинок дуже ганьблять когось із факультету. Біля мене сидів Гнєзділов [19], він з попередніх курсів попав до нас, бо не складав екзаменів. Він так слухає, слухає ті збори і каже (говорить російською): “Ірка, тобі це все подобається?”. – “Та ні!”. – “Знаєш, сьогодні у кінотеатрі “Парк” хороший фільм. Йдемо в кіно?”. (Кінотеатр був у парку біля університету, ближче до вулиці Чернишевського [20], був майже дерев’яний). – “Йдемо!”. Він піднімає руку і каже: “Товариш Лукасевич, я не згідний з Вашим рішенням і в знак протесту ми покидаємо ці збори”. І ми в знак протесту пішли в кіно. Комсомол – то не було щось таке страшне, як у школі.

Про умови навчання в школі в перші повоєнні роки. Школа була у приміщенні колишньої гімназії сестер Урсулянок. Там було світло і чисто. У шкільній кухні ми смажили пончики. Школа мала упорядковану роздягальню. На той час умови були дуже добрі. Не знаю, як було з опаленням, у класах були печі, але завжди у школі було тепло. Війна вплинула на те, що люди допомагали один одному. Не було такого, щоб хтось комусь заздрив, щоб у класі були суперечки. Вчитель хімії Бойко (він не вчив в нашому класі) міг насміхатися над дітьми. У моєму класі була Алла Розкішна. То він казав: “Ро-ско-шна-я”. А вона була трохи повна і дуже повільна. Цей сарказм був страшенно неприємним. Учениця Маріка Щіпна запхала йому у кишеню мишу, щоб знав і не насміхався. Так що ми теж робили збитки. Вчителькою фізики була Надія Андріївна Чинок, яка по сьогоднішній день би говорила, що тут бандерівці, що тут вбивали.

Чому обрала географію? То вийшло спонтанно. Я і мої однокласниці Люба і Рома хотіли бути мікробіологами. Тоді вийшла книжка “Торжество жизни”, про лікарів, які себе заражали і так далі. Ми троє пішли здавати документи на біологічний факультет. (Факультет був там, де і зараз є. Мої батьки не знали, куди я поступаю. Коли я вже вчилася, вони ще думали, що я ходжу у той корпус факультету (тепер це вулиця Грушевського). Якось, коли я проспала, кажу мамі, що не встигаю поснідати. “Як не встигаєш, коли тобі тут п’ять хвилин іти?”. Це з вулиці Руставелі. Кажу: “Мамо, мені в головний корпус, я – на географічному” (сміється)). Пам’ятаю, були черги з документами. Починаються розмови, що треба здавати: біологію, інші предмети. Я йду, дивлюся, що дуже велика черга на геологічний факультет. Напроти [на прийомі документів на географічний факультет] сидить Кабайда [21] (була з репресованих, з філології; університет давав притулок усім таким людям, тільки, щоб не йшли на філологію, бо там більше переслідували, на географічному якось вдалося). Дивлюся, що на геологічний йде так багато хлопців, чую, що беруть спортсменів. Думаю, я – спортсменка, напевно, треба йти на геологічний. У черзі було багато людей, я стала в кінці черги. Та пані Кабайда каже до мене: “Дівчинко, Ви хочете на геологічний? Знаєте, та то таке… краще йдіть на географічний”. – “Ким я буду?”. – “Ким захочете: метеорологом, гідрологом”. – “А що то є?”. – “Спостереження над водами, над річками”. – “А посада?”. – “Будете директором”. Ага, думаю, буду директором метеорологічної станції (сміється). Таким чином, я опинилася на географічному факультеті. Коли я написала твір (тут теж давали “Прапороносці” Гончара, як і в десятому класі у школі), потім ще мав бути диктант з російської мови. Але Кабайда не видає мені екзаменаційного листка. Запитую, чому. “Сказав голова приймальної комісії філологічного факультету, щоб Ви зайшли до нього, Ваш екзаменаційний листок є у нього”. Це був Халімончук [22], пам’ятаю по сьогоднішній день, він був без ноги, мав дерев’яний протез. Каже до мене: “Дівчинко, може, Ви підете на українську філологію? Твір написаний дуже гарно!”. – “Ні, ні, я географ”. До речі, тоді я ще не мала шістнадцяти років, бо швидше пішла до школи. Така ж ситуація була і з Ярославом, коли він поступав. Треба було брати дозвіл в міністерства, а потім вийшла постанова, що якщо є свідоцтво про закінчення школи, то прийняти мусять. Я вже поступала після цієї постанови. Так що я не пішла на філологію, а була на географічному. А географія – дуже цікава, дуже багато хороших викладачів. Справді, можна було дуже пізнати Україну.

В школі Анна Ісаківна Вайсфельд, яка мене дуже любила (сміється), з російської мені поставила п’ять, а Михайлові Андрійовичу сказала, щоб я не мала срібної медалі (ще четвірка була з математики, а певну кількість четвірок можна було мати для медалі), щоб за український твір мені поставили чотири. Твір писала за “Прапороносцями” (як і в університеті), написала слово в слово. Тоді як мав золоту медаль, то просто записували. Розходилося в тому, що в моєму класі Надя Лічман була дочкою вчительки молодших класів, і Наді Лічман треба було дати медаль. А тоді, може, якась норма була у школі на медалі. Але, розумієте, ніхто на то не мав зла. Це була як якась норма. Не було медалі, то й не треба. Не мала якихось високих амбіцій і жалі на то. Щодо походження вчителів, то майже всі вчителі були приїжджі, зі Львова був лише Бабій, який викладав психологію і логіку, і ще вчитель німецької мови.

[1] Батько – Шевців Степан Васильович (1913–1939), мати – Чернецька (Шептицька) Меланія Романівна (1916–1997).

[2] Пелех (Гординська) Марія Йосипівна (1920–2003). Далі згадано про її чоловіка – Пелеха Михайла Гнатовича (1913–1966).

[3] Чернецький Стефан (1915–1980) – швець, чоловік Меланії Шептицької.

[4] Тепер вулиця Архипенка, у 1945–1991 рр. – вулиця Ушакова.

[5] Кибальчич Михайло Андрійович (1891–1961) – педагог, літературознавець, викладав у середніх школах у м. Києві та м. Львові. Згадані у спогадах вчителі Львівської середньої школи №28: Арем Марія Адольфівна, вчителька німецької мови; Бабій Богдан, вчитель психології і логіки; Бойко Костянтин Вікентійович, вчитель хімії; Вайсфельд Анна Ісаківна, вчителька російської мови та літератури; Кибальчич Михайло Андрійович, вчитель української мови та літератури; Ковалишин Петро Іванович, директор школи; Рот Олена Яківна, вчителька німецької і англійської мов; Цимбал Олександра Данилівна, вчителька історії, директорка школи; Чинок Надія Андріївна, вчителька фізики.

[6] У аудіозаписі помилково – брат.

[7] Кибальчич Володимир Михайлович (1922–1992) – журналіст, педагог; у 1946–1963 рр. – літературний редактор газети “Вільна Україна”, з 1963 по 1992 р. працював старшим викладачем кафедри журналістики, кафедри теорії і практики радянської преси, кафедри стилістики і редагування, кафедри мови засобів масової інформації.

[8] Дембська Євгенія Михайлівна (1920–2019) – акторка театру і кіно.

[9] Уточнене прізвище після запису – Ємельянова.

[10] USAID (United States Agency for International Development) – Агентство США з міжнародного розвитку. Співробітництво Агентства з Україною почалося 1991 р., мета – демократична, економічно розвинена Україна, об’єднана навколо західних цінностей.

[11] Чорновіл В’ячеслав Максимович (1937–1999) – політик, громадський діяч, публіцист. Пашко Атена-Святомира Василівна (1931–2012) – поетеса, громадська діячка, дружина В’ячеслава Чорновола.

[12] Ісаєвич Ярослав Дмитрович (1936–2010) – історик, громадський діяч. Ісаєвич Ольга Володимирівна (1935–2011) – громадська діячка, дружина Ярослава Ісаєвича.

[13] Кравчук Ярослав Софронович (1937–2023) – географ, геоморфолог, професор Львівського університету.

[14] Кісь Ярослав Павлович (1918‒1986) – історик, професор Львівського університету.

[15] Йдеться про Софію Григорівну Олійник (1904–?), у 1946–1960 рр. працювала прибиральницею у Львівському університеті.

[16] Йдеться про старшого викладача кафедри геоморфології Петра Федоровича Ситнікова (1902–1957). У Львівському університеті працював старшим викладачем кафедри геодезії та картографії (1948–1950), кафедри геоморфології (1950–1957). У 1941–1948 – старший викладач Томського політехнічного інституту.

[17] Лукасевич Микола Казимирович (нар. 1929) – студент географічного факультету Львівського університету у 1954–1959 рр.

[18] Зденюк (Кузів) Ганна Тимофіївна (нар. 1939) – студентка географічного факультету Львівського університету у 1957–1962 рр.

[19] Гнєзділов Анатолій Степанович (нар. 1936) – студент географічного факультету Львівського університету у 1953–1960 рр.

[20] Тепер вулиця Крушельницької. Кінотеатр “Парк” знаходився на території сучасного Парку імені Івана Франка, діяв з середини 1940-их рр., будинок демонтований наприкінці 1980-их рр.

[21] Кабайда Ангеліна Василівна (1919–1995) – філологиня-україністка, літературознавиця, мовознавиця, у 1945–1956 працювала на географічному факультеті, у 1956–1973 – філологічному факультеті Львівського університету.

[22] Халімончук Аркадій Максимович (1919–1986) – літературознавець, старший викладач (1953–1954), доцент (1954–1986), завідувач (1974–1980) кафедри української літератури Львівського університету.