Микола Крикун. Про перегляди кінофільмів у дитячі і юнацькі роки


Крикун Микола Григорович, 1932 року народження, місто Житомир.

Освіта?

Вища.

Коли школу закінчили?

Школу закінчив в 1951 році у місті Стрию. Університет – в 1957 році. Працюю в університеті викладачем з 1-го вересня 1960 року.

Коли Ви вперше з кіно познайомились?

Я познайомився вперше, можливо, в 1937–1938 роках. Тоді, пам’ятаю, йшли такі фільми: «Ленін в 1918 році» [1], «Ленин в Октябре», відомий фільм «Цирк», «Волга-Волга».

Тоді де Ви були?

Це в Житомирі.

То ще були німі фільми [2]?

Та ні, звукові фільми. Був такий фільм «Тринадцять». Це історія про тринадцять червоноармійців, які застрягли в Середній Азії. Вони опинилися в якихось дуже важких умовах, перемогли ворога, з басмачами воювали. Пам’ятаю, був ще такий фільм, де грав актор Олег Жаков, у свій час дуже популярний і прекрасний актор (навіть у 1960–1970-их роках він виступав у деяких фільмах). У цьому фільмі він виступає як льотчик. Пам’ятаю один з епізодів: той, що сидить позаду нього у літаку, його душить. А останній фільм, який я бачив перед війною в 1941 році, вірніше, в день початку війни… Нас зібрали, ми слухали виступ Молотова по радіо, і після цього виступу нам показали фільм. Почалась війна, а що для нас війна? Про війну казали: нам нічого не страшно, буде перемога. Чисто по-дитячому сприймали. А фільм цей – автобіографічна повість Горького «В людях». Ви не читали його трилогію? Прекрасна трилогія: «Детство», «В людях», «Мои университеты». Одні з кращих творів про дитинство і молоді роки. Фільм «Детство» пам’ятаю дуже добре. Потім я його бачив ще після війни, а от «В людях» – тільки в день початку війни.

Фільмів я багато бачив, тому що ці фільми нам показували, в нас був кінопроєктор. Це було у дитячому будинку у Житомирі [3]. Там був такий невеликий актовий зал. Директор дитячого будинку єврей Юхим Лазарович Колтун (я його в 1957 році ще бачив в Острозі, з ним розмовляв) любив фотографувати, кіно пускав, це було його хобі.

Під час війни куди Вас евакуювали?

Під час війни я був спершу в Сталінградській області, Калачевському районі. Потім в тій же області, так звана станиця (там казахські краї, називали «станицею») Нижнєчирська, а потім Калач, Сталінград, станиця Нижнєчирська, знову Сталінград, потім Астрахань, Астраханська область, а звідти – в Узбекистан. В Узбекистані я жив з жовтня 1943 року по середину липня 1945 року, а 13 липня 1945 року ми вже виїхали звідти.

Там в Узбекистані демонстрували фільми?

Ні, не було апаратури. В Узбекистані я був у двох місцях. Одне місце – це кишлак (вони називають села кишлаками) Джудакапа, кілометрів п’ятнадцять від Наманґана, обласного центру. Нас кілька разів машинами спеціально возили (бо п’ятнадцять кілометрів у непогоду було неможливо пройти, а це було зимою) дивитись фільми. Це були документальні фільми про перемогу під Сталінградом (це по свіжих слідах), перемогу під Москвою. А художніх фільмів під час перебування в Узбекистані я не бачив. А коли був у Сталінграді (був там вперше десь з листопада 1941 року до початку лютого 1942 року), то там показували. Великий такий зал (в тому будинку, де нас розмістили, було кілька дитячих будинків евакуйовано), і всі ходили в той зал, бо було безплатно. Показували ті самі фільми: «Ленин в Октябре», «Веселые ребята», «Человек с ружьем» (який я теж, до речі, перед війною бачив) – всі радянські фільми, які випускались у 1930-их роках. Зрозуміло, що це сприймалося, можна сказати, «на ура», бо, по-перше, ми були дітьми, а, по-друге, в ті часи й психологія суспільства була іншою.

Кіно було фактично навіть розкішшю.

Та річ навіть не в тому, що розкіш, а в тому, що нічого, крім книги, не було. Книгу дістати також було не зовсім легко, бо все це коштувало, а зарплати були порівняно низькі. Треба врахувати й свідомість тогочасного люду, при відсутності належної освіти. Кіно – це свого роду освітній засіб, людина завдяки йому розширювала свій світогляд. І сама психологія суспільства тоді була така: все, що показували – то ніби правда. Я, наприклад, до 1945-го чи до 1946 року вважав, що художній фільм – не художній, а є на такому ж рівні, як документальний. У нас був такий Давід Бронштейн, єврей, маленький, але багато знав, був з єврейської родини. І він мені в Стрию…

Коли Ви сюди, на захід України, приїхали?

В 1945 році. У Стрий я приїхав 9 серпня 1945 року поїздом. Правда, поїзд спочатку прибув до Стрия, але того ж дня відправили до Дрогобича. Мабуть, спочатку була думка десь у Дрогобичі влаштувати. Але 10 числа нас знову відправили поїздом до Стрия, де ми поселились. З-поміж нас двадцять відсотків – єврейські діти. Але за пів року нікого з них не залишилося, всіх розібрали. Їх розбирали старші брати, сестри, дядьки, тітки, інші родичі. «Ребенок должен расти в семейной атмосфере». А слов’яни залишалися. До року жодного єврея не залишилося, всіх розібрали, знайшли. До речі, цей дитячий будинок, з яким я приїхав до Стрия, спочатку був київський. В 1941 році його евакуювали з Києва. Він був російськомовний, там було багато євреїв. Пізніше до нього приєднали тих, хто евакуйовувався. А я був у зовсім іншому – житомирському.

А він українськомовний був?

Так. Я там вчився, два класи, вихователі були також і вчителями.

У 1943 році, коли був у кишлаку Джудакапа, я сильно захворів. Захворів так, що навряд чи вижив би. Клімат на мене впливав: я не переношу спеку. А погода в цих узбецьких краях (це Ферґанська долина) відзначається або сирістю (дуже поганою, не порівняти з нашою), або спекою. І вода дуже погана. Ми варили їжу з аричної води, яку відстоювали, в ній було багато мікробів, через що і сама їжа була неважна. Крім того, я нічого не їм зі смаженою і вареною цибулею, така моя властивість. Також нічого молочного я не міг їсти (зараз можу масло хороше, сметану, а до 1950-их років я нічого з цього не міг їсти, в мене наступала нудота). Я від цього теж страждав. Можна сказати, що я віддавав кінці. А в іншому краї цієї ж області, в горах, на кордоні з Киргизією, був російський дитячий будинок, який виїхав з Єльця (Липецька область). Цей будинок ставав оздоровчим на літо для дітей, які були виснажені, з дитячих будинків, що були евакуйовані та розміщені в Наманґанській області. Їх туди посилали на місяць для оздоровлення, на цей час харчування було непогане, а найголовніше – там була кришталево чиста гірська вода та хороше повітря, не було спеки. Місцевість знаходиться на підвищенні, кількасот метрів вище від рівня моря, поряд – гори, що були кордоном з Киргизією, ми ходили туди купатись в озера. Я провів там місяць. Завуч цього дитячого будинку Сергій Михайлович Точоний (його дружина – єврейка, родом з Житомира, вчила мене в російському класі, 3-4 класи, ставилася до мене дуже прихильно, як до земляка) мені каже: «Если хочешь выжить, оставайся у нас». Я йому сподобався, видно, його жінка його підмовила. Дійсно, якби я повернувся через місяць, навряд чи вижив би. Так я й залишився, і тепер опинився в повністю російськомовному середовищі. Нас було троє українців. У травні 1945 року (я там перехворів страшною малярією, там теж мав конати, але свіже повітря, фрукти і т. д. – все це якось сприяло тому, що я вижив) завуч викликає нас трьох і запитує, чи, ми, вихідці з України, хочемо вернутись, бо є така можливість: на основі київського дитячого будинку формується розширений дитячий будинок дітей з України, які бажають поїхати додому. І ми туди десь через місяць виїхали, там я перебував днів двадцять. Директорка дитячого будинку була єврейкою, завучка була єврейкою, всі вихователі – також, крім однієї – Білецької.

І в 1945-ому Ви сюди потрапили.

Так. Ми їхали, уявляєте, з 13 липня. Пам’ятаю, як я йду по шпалах, поїзд стоїть (ми їхали товарняком), було 13 липня. Маю таку дурну звичку запам’ятовувати такі речі.

Коли Ви тут, у Стрию, кіно вперше побачили?

Одразу, як тільки приїхав у Стрий. Кінотеатр був там, де й зараз, єдиний кінотеатр на тому самому місці. Тільки там біля нього ще якісь будинки стояли, а тепер він на такому просторі, де поруч з ним нічого немає. Зараз, напевне, йде кілька сеансів на день, а тоді сеанси відбувалися зранку до вечора.

Там апаратура була ще стара?

А хто його знає. Добре показувало. Бували, звичайно, збої: обірвалась стрічка чи що, але, як правило, все було гаразд.

Які фільми?

Та всякі. Вітчизняні, ті самі, що я перелічував. Були й такі фільми, що я їх і не бачив. Я практично всі фільми бачив.

Були трофейні [4] також?

Багато.

Які саме?

Були такі розважальні фільми: «Дівчина моєї мрії», «Великий вальс», щось таке було. Я не сказав би, що я там дуже багато що запам’ятав.

Кольорові коли з’явилися?

Кольоровим фільмом, був, по-моєму, «Великий вальс», також «Дівчина моєї мрії». То були кольорові фільми, їх німці робили. Річ у тому, що Німеччина в 1930-их роках мала великий прогрес. Гітлер велику увагу приділяв мистецтву. І, до речі, в цьому відношенні він споріднений зі Сталіним. Смаки в них навіть були певною мірою однакові: монументалізм, правда життя, цнотливість у зображенні.

Лені Ріфеншталь «Олімпію» зняла.

То був документальний фільм, вона прожила сто два роки.

Два роки тому я бачив інтерв’ю з нею.

То вона вже не жила. Вона померла десь у 2002 чи 2003 році. Ну, то теж геніально – створити такий масштабний документальний фільм, показати нацизм у його монументальному вигляді. Вона, як було сказано, новаторські речі внесла, коли оті апарати їздили на рейках і т. д. Вона багато чого робила.

Перший кольоровий, кажете, німецький фільм бачили…

А перший радянський кольоровий фільм – «Кам’яна квітка». То був 1947 рік. Чому я пам’ятаю? Бо його крутили цілий рік, шаленим успіхом користувався.

Якщо порівнювати якість трофейних фільмів і радянських, то було однаково, краще?

Трудно було сказати, тому що на «Кам’яну квітку» потратили колосальні кошти, спеціально, очевидно, використовуючи західну технологію, бо нічого радянського не було. Але, кажуть, потім його не могли відновити, бо це все ще було недосконало, і цей фільм не піддається відновленню щодо кольорів. А без кольорів він нічого не вартий.

Яким був спектр кольорів? Повний?

Трудно мені сказати. Кольори сприймались так, як зазвичай. Хіба я розбирався тоді в кольорах?

Читав я, що тільки двоколірність…

Порівняно з тими чорно-білими фільмами, то було зовсім інше, і люди вже були раді тому, що бачили. Показували ті печери в горах, за Бажовим. Був такий російський письменник, який писав скази, байки різні. «Хозяйка Медной горы» – так називається оповідання, а зробили – «Кам’яна квітка».

А у Львові, коли Ви вже були студентом?..

Я у Львові з 1951 року. Я вже ходив на фільми вибірково. Не було жадоби такої, бо в дитинстві я переглянув все, що показували. Наступила певна насиченість, а навіть перенасиченість. А я багато читав, і читання мене захоплювало значно більше.

Який радянський фільм Вас вразив найбільше (грою акторів і т. д.)?

З тогочасних радянських фільмів зараз так ретроспективно я б не сказав, що мене щось особливо вразило, тому що вони мені видавались на одному рівні. А коли стали показувати ті вже після війни… Який хороший фільм мене вразив по-справжньому? «Два бійці». Це прекрасний фільм, де грає Борис Андрєєв і Бернес. Він і зараз дивиться. А такі фільми, як «Райдуга», інші – на такому фальшиво емоційному рівні зроблено. Це було зроблено, щоб вразити глядача. В той час, коли така напруга була під час війни й невідомо було, чим вона закінчиться, на цьому дуже наголошувалось, на жорстокості фашизму і т. д., намагалися дуже діяти на емоції. А фільми такого плану я ніколи не сприймаю. Навіть хлопцем я фільм «Райдуга» і подібні до нього не сприймав.

А з зарубіжних фільмів?

Із зарубіжних, це вже, правда, пізніше, «Міст Ватерлоо». Дуже гарний фільм, такий романтичний. Перед війною романтичні фільми були такі.

«Тарзан», наприклад, фільм розважальний.

«Тарзан» – це зовсім іншого плану фільм. Був один такий фільм, я його ніколи не бачив, навіть не пам’ятаю назву. Але він був зроблений десь під час війни чи одразу після війни, радянський фільм, про Сибір…

«Сказание о земле Сибирской»?

Ні, не «Сказание…», це було в 1947 році, мура страшна. Я абсолютно цей фільм не сприйняв. Оскільки я багато бачив і багато читав, у мене рано виробився смак.

Більшість глядачів також не сприймали того фільму, як я в архівах про це віднаходив.

Штучний фільм, дуже штучний. А «Кубанські козаки»? Хіба що мелодії ще сприймались. Мелодії писались дійсно хорошими композиторами, а фільми були досить такі героїчно примітивні, і я їх не сприймав зовсім.

А от той фільм, пам’ятаю, мене чомусь захопив своїм змістом. Тайга, щось зв’язане було зі шкідництвом, якийсь ворог пробрався. Але зіпсувався апарат, стали кусочки, відновили й – знову. Так і не закінчився фільм, і більше я його ніколи не побачив. Він складався з кількох частин. Пам’ятаю, що одна частина називалась «Отець», назва, що дуже інтригувала, яка нібито мала істотно додати до того, що було перед тим. Цей фільм я дуже хотів подивитися пізніше, щоб переконатися, чи насправді він є хорошим фільмом.

З-поміж фільмів, які йшли в Стрию, пам’ятаю, бачив фільм «Рим, відкрите місто». Це італійський фільм, який мав би показувати боротьбу італійських партизанів проти німців, але весь фільм побудований на тому, що німці знущаються тортурами над одним партизаном. Весь фільм отак, від початку до кінця. Я через двадцять хвилин пішов, тому що це не фільм, а фізіологія знущання.

Я тоді вже розумів, що справжній твір, літературний чи кіно, побудований на певній структурності, на співвідношенні злого і доброго начала, на дотриманні чуття міри. Фільми чи твори, які порушують цю засаду чуття міри, я категорично відкидаю, тому що я бачу штучність, тобто відсутність належного таланту в автора. Талановиті автор, кінорежисер, артист, актор – це люди від природи наділені вмінням показати так, щоб не нав’язливо переконувати. Таким, до речі, чи не найкращим радянським режисером був Герасимов. Це прекрасний режисер. Подивіться його «Тихий Дон». Недавно знову показували по телебаченню три серії. Це зроблено блискуче.

Дуже хвалять Ейзенштейна. Він робив, я б сказав, з певною тенденційністю. Його «Іван Грозний», особливо перша серія, збудований як своєрідні театральні вистави. Своєрідний експеримент такого напівтеатрального чи театрального характеру. Я Ейзенштейна не сприймав, зовсім не сприймаю Довженка.

«Подвиг розвідника», Кадочников…

А це взагалі страшна мура. Оті крики його, вже тоді було видно… Кадочников був прекрасним актором, але… Там прекрасні українські актори залучені.

Бучма, здається.

Так, але це фільм явно тенденційний.

«Повесть о настоящем человеке»…

Книга хороша, до речі. А якщо книга написана, то, як правило, слабо зроблений фільм. От Герасимов умів з художнього твору зробити прекрасне. Чому? У нього було кінематографічне бачення. Для нього твір – це основа, але він ставив кіно. А більшість з тих, які йдуть по книгах, копіюють книгу, не показують себе як кіномитці. Ми знаємо, як американці навчились робити хороші фільми на основі різних оповідань, творів і т. д. Хоч багато з тих фільмів є недосконалими, але все одно вони це роблять найкраще зі всіх.

До речі, Довженка я абсолютно не сприймав. Його «Аероград», «Земля» з тими зображеннями, які дуже довго тривали, з намаганням показати психологію… Довженко чим довше показує, тим більше йому видається, що він зображує психологію. Це неправильно.

Він привик до німих фільмів, де треба було показати образи.

Але в німому фільмі теж треба…
Мімікою показати те, що хоче сказати.

Він дуже хотів показати соціальну сторону. Довженко хотів показати не лише кіно як таке, а щоб це була картина життя. Він любив показати село. А фільми, які присвячені соціалістичним перетворенням, – така мура. А фільм «Щорс»? Така надуманість, явна фальсифікація. Ну, я розумію, що він мусів…

Його заставляли, в архіві знаходив, що він кілька разів переробляв.

Але там як вони танцюють і т. д. Він любив створити щось ніби оригінальне, але з тою оригінальністю в нього не все було гаразд. А фільм «Мічурін»? Абсолютно не сприймався. Така ніби своєрідна кінодокументалістика. Довженко зовсім не справляв на мене враження. Але його автобіографічну повість я прочитав зі задоволенням. Той сценарій про битву за радянську Україну – страшний примітив. Правда, фільм він показав документальний, дуже хороший. Називається «Битва за Україну», але мусив назвати – «Битва за Радянську Україну». Хороший документальний фільм, показує окремих полководців українського походження. Це інші не робили, це було сміливо. Цього фільму Сталін йому не міг простити. Але це хороший фільм. Це була людина, безумовно, надзвичайно здібна, але занадто перейнята тими революційними ідеалами, перейнята абсолютно щиро. В результаті, хоч фільм Довженка «Земля» ще років сорок тому, як говорили, був серед дванадцяти найкращих фільмів у світі, то зараз його пересунуто, він буде займати, можливо, якесь соте місце. Хоч і є певне виправдання. Належить до німих фільмів, а німі фільми дуже своєрідні. А от Чарлі Чапліна я готовий дивитись кожен день, бо у нього кожен епізод капітально відпрацьований. Він несамовито працював. Це неправда, що йому легко давалося. Нічого подібного, він недосипав. Кожен епізод у нього капітально показаний, тому я бачу в ньому митця. Це дійсно митець. До речі, він і процвітав тільки тоді, коли було німе кіно. Він є митець німого кіно. Коли настав час звукових фільмів, то такі фільми, як «Вогні великого міста», інші, нічого не варті. Хіба що окремі епізоди сприймаються, музика сприймається. Насправді він виріс у німому кіно.

Може, пригадуєте якісь фільми, які тут знімалися?

Ніколи не ходив. Я не люблю ходити на зйомки, мене це не цікавить.

Я чув, що «Сталінградська битва» знімалась, у 1949 році.

Не бачив. Я пам’ятаю фільм «Клятва». Боже, яка то мура. Cмерть Леніна, Сталін клянеться над гробом. Кілька акторів грали роль Сталіна: Геловані, Олексій Дикий. За ними були закріплені ролі. Найбільший примітив – це двосерійний фільм «Падіння Берліна». Берлінська операція, потім епізод, як Сталін приїжджає в Берлін, після взяття міста (нічого ж цього не було!), і все таке пригладжене, примазане, ті крики «Ура! Да здравствует товарищ Сталин!». Хоч я і був вихований у системі, але мої художні вимоги не терпіли цього. Я не люблю фальші у будь-якому вигляді.

Якою була цінова політика?

Білети були дешеві. Як я проходив у Стрию? Я ж грошей не мав…

Можна було без білета?

Як ми робили? Різними шляхами. Десь хтось діставав пару рублів. Один чи двоє купували білети, контроль відривався, заходили в кінотеатр. А щоб пройти в туалет, треба було вийти з кінотеатру. І от один бере свій білет і білети товаришів і виходить. Дає нам і ми з ними проходимо. Він проходить зі своїм, а я з чужим. От такими різними способами. Як ми хотіли бачити фільми, то ми їх бачили. Інколи нас водили на фільми у кінотеатр. Водили колективно, коли патріотичні були фільми: «Клятва», «Падіння Берліна», «Кубанські козаки». Але це було рідко, кілька разів на рік.

І обговорення потім мусило бути?

Ні, ніяких обговорень.

В журналах демонструвалися?

Так, обов’язково, в журналах «Новости дня», «Радянська Україна». В перші роки після війни концерти проводилися у фоє. Артисти заробляли на цьому. Співали, пам’ятаю, читали «Стихи о советском паспорте» Маяковського.

В кінотеатрі «Україна» до 1955 року були спеціально окремі оркестри.

Так, я це пам’ятаю. Але в Стрию досить рано покінчили з цими концертами, тому що перерви між кінофільмами робились дуже малі. Потім, напевно, переконались, що люди особливо не цікавляться, а може й артисти відмовлялись, тому що за це не особливо їм платили.

До речі, в архіві знаходив, що якраз щодо цінової політики були найбільші дискусії, про те, скільки платити.

В радянські часи все коштувало дешево, тому що зарплата була невисокою. Якщо встановлювали б ціни високими, то люди просто не могли б платити.

Кілька раз знижували ціни на квитки.

Я не пам’ятаю, скільки вони коштували, бо я їх майже не купував.

Вони до п’яти карбованців коштували.

Бувши студентом, ходив у кінотеатр «Комсомолець». Знаходився біля пам’ятника… забув, кому присвячений, колись там Залізничний райком партії був. Як правило, кінотеатр «Комсомолець» був напівпустий, хоча туди ходили студенти політехніки. Але якщо фільм йшов там, то можна було бути впевненим, що білети будуть. А найчастіше ми ходили сюди у «Парк» [5]. «Парк» приваблював студентів, там часто пускали трофейні фільми.

Десь зазначали, що це були трофейні фільми?

Ні. Анонс чи афіша містили зображення, змальовували щось…

Якісною була реклама фільмів?

Нічого особливого, але малювали. У Стрию, до речі, реклама була добра. Була ціла дошка і малювали або безпосередньо на цій дошці, або на великому папері й приклеювали.

А у Львові студентам повідомляли, що має бути такий-то фільм?

Ніхто нічого не казав, не було потреби. Люди й так ходили до кінотеатрів. Протягом двадцяти-тридцяти років після війни кінотеатри заповнювалися вщерть.

Окрім того «Комсомольця».

Скільки я ходив, він завжди такий був.

Можливо, Ви були на випусках «Новини дня» у Кінотеатрі ім. Лесі Українки. Там демонстрували хроніку. Чи Ви туди заходили? Чи була там лише хроніка?

Чого ж не заходив. Так, хроніка була, але потім почали показувати й художні фільми. Це вже відбулося пізніше, десь у 1970-их роках.

Показували лише новини? Хроніка тривала годину?

Цього я не пам’ятаю. Я туди рідко ходив, бо перед кожним фільмом й так обов’язково була «Хроніка дня» чи «Радянська Україна». Не було такого, щоб показ починався безпосередньо з фільму. Це була пропаганда.

Щодо Узбекистану, пригадую, що, коли я опинявся в російськомовному дитячому будинку, кілька разів нам таки привозили фільми. Приїжджав кіномеханік з апаратом. Я пам’ятаю це через ті коробки, ми казали: фільм із шести коробок, із семи коробок, – фільми ми рахували за кількістю коробок. Також казали: фільм у двох частинах, у трьох частинах. Фільм дивились з величезним задоволенням, тому що в нас не було бібліотеки, і ми нічого не читали. Уявляєте, з 1941 року по 1945 рік я не прочитав жодної книги. З якою жадібністю я кинувся на книги уже в Стрию, коли там була якась бібліотечка! Пізніше я ходив до дитячої та дорослої бібліотеки й читав багато різних книг. А там не було жодної книги, тому, коли приходили в кіно, це було як свято. Наприклад, «Насреддін у Бухарі» (головну роль грає артист Свердлін, єврей), узбеки з величезним задоволенням дивилися. Такий фільм пускали ввечері прямо у дворі: на дерево начіпляли полотно, і ми з величезним задоволенням дивилися.

А чи було стереокіно?

Не було. Це все було кіно в первозданному вигляді.

Бо, дійсно, я так і не знайшов інформації про це. Маю дані з двох джерел: у київському архіві знайшов наказ міністерства створити стереокінотеатр у Львові, а також – тут, в газеті «Вільна Україна»: нібито планували переобладнати «Кінотеатр ім. І. Франка». Проте, це так і не було зроблено.

Звичайно, на пропаганду у Львові радянська влада коштів не жаліла. Кіно, радянська книга, театр з такими постановками п’єс, як-от Корнійчука, дуже таких радянсько патріотичних, – все це відігравало виховну роль. Радянська влада прекрасно розуміла, що на старше покоління нема чого впливати, бо ці люди прекрасно знають, та й середнє покоління. А от молодь… Сталін був великий геніальний…

Стратег?

Так, великий пропагандист. Він знав, на кого це можна… і потрапляв у точку. Соціально-політична демагогія радянської влади була дуже наступальною, дуже постійною, і вона підкріплювалась певними позитивними результатами. Розумієте, наприклад, одержання безплатної освіти, безплатної медичної обслуги, можливість навчатись у вищому навчальному закладі чи спеціальному середньому закладі – це після війни дуже підкупило. Це вже потім, особливо, коли у 1956 році, після ХХ з’їзду, стало відомо про злодіяння Сталіна, був певний перелом (хоча потім була спроба реваншу і т. д.). Але це був перелом для багатьох. А тут, коли це стало відомо, батьки вже почали говорити дітям (вони боялися досі говорити дітям), мали можливість відкривати дітям очі на те, що творилося. І діти вже пізнавали із сімейного каналу про історичну правду. А на сході цього не було. Тому ми не можемо зараз закидати, особливо донеччанам та іншим, що вони такі-сякі. Вони є плодами чистої радянської пропаганди. Там вирубано було в результаті громадянської війни, голоду 1921 р., 1932-1933 років. Та ще й переселенням росіян у ті країни. Так що це трагедія, це нещастя того населення.

Ще Ви говорили, що пам’ятаєте про фільм «Тарзан».

«Тарзан» йшов місяцями. Могли перебивати цей фільм, щоб не було такої вже дуже виразної пропаганди іноземщини. Тому його пускали ще поруч з якимсь фільмом пару сеансів, а решта сеансів йшли на «Тарзана». Він йшов зранку, десь о 8 годині. Фільми починалися о 8-9 годині.

То був американський фільм, бо його знімали і німці.

Так. Той німець Вайсмюллер, чемпіон Олімпіади 1932 року, здоровий, у нього фігура була краща, ніж у того термінатора, дуже симпатичний. Американський фільм, дуже хороший. Мені здається, що люди його дивились би й зараз, тому що він був такий безпосередній. Знаєте, чим беруть американці? Американці виробили систему, якої дотримуються. Фільм повинен бути динамічним. Це означає, що не треба надмірно наголошувати на психологізмі. Отой чехізм, чеховщину вони сприйняли лише частково. Вони Чехова ставлять у себе, коли вивчають в акторських студіях. А фільм нічого спільного з цим не має. І ця школа Станіславського, Чехова – для них мура, хоча вони про неї знають. Серед акторів театру таке існує. Вони прекрасно зрозуміли, що фільм – це окремий жанр і нічого спільного з театром не має. І капітальний відбір акторів. Перш ніж стати актором, потрібно на якихось другорядних ролях бути і чимось себе визначити. Ніхто ззовні не визначав артистів так, як у Радянському Союзі, коли Сталін сам визначав артистів. Він, наприклад, хотів, щоб роль Івана Грозного грав не Черкасов, а Ніколай Крючков, який абсолютно для цього не надавався, бо був артистом напівкомедійного, комедійного складу. На американського актора ніхто ніколи не натискав. І вони прийшли, в результаті багаторічного розвитку, до певного уявлення про те, що собою має становити фільм, в цілому, про структуру, підбори артистів. І їхні фільми, навіть якщо вони є бандитські, дивляться, хоча б через те, що вони динамічні, і в них є завжди ситуації, гострота і т. д. Те, що там щасливим кінцем кінчається, то є інша справа. Можливо, це й потрібно, адже щасливий кінець якось людину надихає, виробляє уявлення, що ніколи погане не станеться.

Всі хочуть бачити щасливе завершення. Навіть радянські артисти говорили, що в багатьох листівках писали: «Чому ви вбили того героя? Дайте йому жити».

І вони дійсно створюють фільми. Масовість фільмів призводить до того, що є дуже багато слабких. Але чим більше фільмів робиться (а є певний рівень продукції, прекрасні режисери і т. д.), то обов’язково з десяти-двадцяти фільмів буде один хороший. І зараз час від часу такі прекрасні американські фільми йдуть. Дивіться, французький кінематограф «заглох», італійський, британський – також, німецького після війни взагалі немає. Кращими німецькими фільмами були фільми ДЕФА, в НДР. Після війни були дуже хороші фільми: старі артисти, старі режисери стали працювати на народну владу і створювали прекрасні фільми. Потім, коли вони відійшли на пенсію чи повимирали, виявилось, що НДР-івська атмосфера не давала можливості далі так розвивати кіно. А де кіно ФРН? Майже немає. І зараз є тільки дві країни, які масово випускають фільми: США й Індія. Індійські – це етнографічні, розважальні, героїчні фільми. Там є кому дивитись фільми. Там є один мільярд сто мільйонів чоловік, які дивляться з величезним задоволенням. А Європа, європейська цивілізація пішли вперед значно.

Якщо взяти театр, оперу, джазові, симфонічні оркестри і кіно у Львові, то в якій послідовності Ви б їх розмістили?

Скажу Вам так: я дуже люблю театр, тільки дуже добрий, тому я майже не ходжу в театр. Коли я відчуваю фальш в артистичній грі, сюжеті, я можу піти з половини вистави, мені не цікаво. Театр – це театр, опера – це опера, оперета – це оперета, коли це роблять майстри, справжні режисери, які знають тонкощі справи і специфіку даного жанру, володіють чуттям міри, підбирають артистів. Чим краще кіно? В кіно відбирають і відбирають, різні дублі роблять. Більшість кіноартистів не можуть бути артистами театру. Це різні жанри, не буває так, щоб хтось був одночасно прекрасним актором і театру, і кіно. Як правило, щось переважає: людина є або кіноартистом, або актором театру. Рідко бачимо поєднання цих двох жанрів. Тому я майже не ходжу на оперу, майже не ходжу в театр.

Тобто більшу популярність мало все ж таки кіно?

Так це ж зрозуміло, скільки ж є кінотеатрів, ціни маленькі. А у Львові до 1950-их років включно було дуже хороше кіно, був дуже хороший театр Заньковецької.

Це з Запоріжжя його перевели.

Так, це був дуже хороший театр, не зіпсований, цікаво було ходити. Оперета, яка тут була, а потім вона переїхала в Одесу…

Можливо, Ви дивилися фільм «Богдан Хмельницький»?
Старий?

Так, старий.

На дитячі роки він враження мав. Але я ж не знав Хмельниччини. От, скажемо, Корнійчук… дійсно примітивно. Після Корнійчука немає драматургів, навіть немає тих драматургів, які могли б робити ту саму примітивність, як він. Корнійчук мав здібність драматурга від природи й досить легко писав. Причому правило було таке: після війни кожна нова написана ним п’єса спершу йшла в Малому театрі в Москві російською мовою, а потім вона переходила в інші театри по всьому Союзу і в Україні вже йшла українською мовою. І нічого подібного немає. Тобто драматургія як жанр виродилася. А чому? В країнах багатих що показувати? Той чи інший твір (драматургічний, повість і т. д.) тоді цікавий, коли в ньому закладені якісь конфлікти, які мають соціальну основу. А як у них повне добро? У них найбідніша людина може купити машину, нехай і потриману, а в нас це було просто неможливо. То про що їм показувати? Як була в Америці, і не тільки в Америці, світова криза 1929–1933 року, то породила прекрасні фільми. Друга світова війна також породила прекрасні фільми. Це опис трагедії людини, коли показують трагізм людини. Комедія – радість людини, але, як правило, комедій всього кілька на них припадає. Так що є об’єктивні причини того, що література опустилася, нічого особливого немає, кіно слабке і т. д. Щодо книг, то можуть бути хороше написані романи, але художньої літератури дуже мало.

А чи були до фільмів, наприклад, лібрето? Я десь вичитав, що роздавали деколи у Львові.

Не роздавали. Може, десь і давали, але в Стрию і у Львові, коли я ходив, ніколи цього добра не було. Може, колись щось і було, але воно мені не запало.

А трофейні фільми озвучувались чи титри йшли?

Тільки титри.

І американські?

Може, колись і був якийсь фільм озвучений. Але я любив і вітав це, коли були титри, я чув оригінальний голос.

І можна було добре розібрати титри?

Титри були на темному фоні (інколи в нас пускають титри на світлому фоні), рідко були довгі фрази. Якісь обірвані фрази, як є у кіно, питання, відповідь, – все це титрами, але я знав, який голос мала Маріка Рек, інші актори.

Георг Якобі, здається, був режисером…

Режисерами я не цікавився, почав цікавитись пізніше. А от артисти дійсно були хороші. Бачите, кіно тоді було мало психологічним, можна сьогодні сказати – примітивно зображувальним, але було дуже живим. І показано було… Оцієї розбещеності не було, це все було таке цнотливо… якось воно дивилося.

Мене ще цікавить таке: «Дівчина моєї мрії» була знята в 1944 році. А символів нацистського режиму не було на екрані? Режисер вже тоді бачив і уникав того?

Може щось і було таке на тих фільмах, але ці штучки просто вирізали.

Я думав, як вони їх пускали, якщо було знято, фактично, під час війни.

Але жодного трофейного німецького фільму, наприклад, на політичну тему не було. Всі вони були розважальні. Ті американські фільми, які були зроблені під час війни, чомусь теж вважались трофейними. А потім німці взяли, а, може, й німці передали американцям. То там вже були фільми воєнної тематики. Був такий популярний американський фільм на німецьку тематику… зараз не пригадую, бо особливо не надав йому ваги. Трофейних фільмів не так було і багато, просто вони довго йшли. Кожен фільм довго йшов, як розважальний, показував інше життя…

Тут у 1950-их роках ще були трофейні фільми?

Так, ще були, на початку, в перші роки. Вони показували інше життя, інші життєві стандарти. І ти дивився (не те щоби порівнював, а, може, й порівнював), бачив, як люди живуть. Я прекрасно розумів, що фільм є художнім твором, в ньому може бути перебільшення (як і в радянських фільмах, що само собою зрозуміло), але тут – інші люди, інші відносини між людьми, інші норми, життя. Це все якось впливало, тому Сталін, дозволивши пускати трофейні фільми, робив це дозовано. Але найголовніше, чому він пустив – радянських фільмів було дуже мало. Якщо в 1930-их роках (про 1920-ті не буду казати) фільми з’являлися порівняно часто, і під час війни вони теж були, то після війни Сталін так загнав кінематографію, що (пам’ятаю такі дані) в 1949 році було випущено лише п’ять художніх фільмів. В той час американці робили сотні фільмів.

А українськомовні фільми якісь були?

Майже не було, можна сказати, що і не було. Останній українськомовний фільм, пам’ятаю, називався «Доля Марини». Це фільм десь початку 1960-их або кінця 1950-их років. У середині 1950-их років, ще до ХХ-го з’їзду, був хороший фільм, де звучить «Рідна мати моя, ти ночей не доспала». Цей фільм (забув, як він називається) дуже теплий, дуже приємно дивився, дуже добрий був фільм.

То вже в 1960-их було.

Якщо Довженко не робив українською мовою, що ми можемо… От ми боготворимо людей за певні висловлювання. Він писав у щоденнику про Сталіна і т. д. Але Довженко був наскрізь соціально радянський, повністю. Його відрізняло від інших те, що в ньому національний струмінь глибоко сидів, і за певних умов безумовно розквіт би. Але отак з ним сталося: його забрали в Москву (його Сталін забрав), там він і помер.

Як і Бондарчука.

Бондарчук – цілковито російський кінорежисер, там нічого немає українського.

Шевченка зіграв роль.

Так це ж лише зіграв. Пригадую, я дивився фільм в кінотеатрі «Комсомолець». До речі, український фільм, українською мовою.

Там Ужвій, здається знімалася.

Щодо Бондарчука, то це людина, яка абсолютно не мала режисерського таланту. Він актор, попер до кіно, почав показувати ілюстрації книжкові.

Як «Війну і мир»…

Та це взагалі жах.

Ще й Оскара дали.

Та за що? Ні, не давали. Перед цим радянським фільмом був американський фільм «Війна і мир», де, пам’ятаю, роль Наташі грала Одрі Гепберн, яка створила образ людини худенької. То ж усі жінки мали бути тілесними, а вона створила інший тип. Це прекрасний двосерійний фільм. Видно, що це американський, що вони не зовсім проникають у суть, але підбір акторів, динамічні сцени, битви – дуже добрі. А Бондарчук взяв і просто почав робити копію. Він намагався передати психологію, але йому нічого не вдалося. Фільми, які Бондарчук створював, я не можу дивитися. Більше того, навіть окремі сцени, окремі його ролі я не сприймав. Був такий фільм «Доля людини», за Шолоховим (до речі, примітивне оповідання). І він там грає роль батька, що того хлопчика бере. Я пережив це в дитинстві. У фільмі це напівфальшиво. Для того, щоб таку роль грати, треба щось подібне пережити в житті. Бондарчук був слабкий кінорежисер, дуже слабкий. Не дивно, що потім його стали відпихати від цієї діяльності.

Кінорежисерів було дуже мало. Було кілька прекрасних кінорежисерів євреїв: Швейцер, Ромм. Звичайно, Герасимов, з українських – Савченко. От і все, більше немає. Бачите, ходять розмови про те, що на кіностудії імені Довженка була така атмосфера, яка не сприяла залученню українських регіональних сил кіномистецтва. Гайдай, наприклад, мав би там працювати, але його там не сприйняли. Також Чухрай, який починав з Київської кіностудії, випхали його. Поставив фільм «Летять журавлі» [6], прекрасний фільм. Це фільм з 1957 року, я його бачив 1958 року. Я тоді був вчителем в Меденицькому районі, спеціально приїхав в Дрогобич, щоб його подивитись.

Чухрай створив лише два-три фільми, і на цьому кінець. А уявляєте, він працює на Київській кіностудії, робить, що хоче – міг би й створити українськомовні фільми. Тобто наша кінематографія була поставлена в нестерпні умови. Тільки такі фільми, як «Сон» про Шевченка, ще про Франка, про Данила Галицького (потім зробили одесити), як не зробити українською мовою. І все. В результаті в нас і поза нами створилося таке враження, що немає талантів. А дійсно немає талантів. Але якщо судити з позицій, скажімо, традиційно московського кіномистецтва, таланти є. Тільки наші таланти мають робити наші фільми, зовсім інакші, у нас є національні особливості. Тобто під час виробництва фільмів мають робити українці, які мають глибоку українську психологію (не націоналістичну, не шовіністичну), і які, виходячи з цього, роблять зі своїм власним переконанням. Відучилися, майже не навчившись. Не маємо традиції. Наша трагедія полягає в тому, що не маємо традиції українського кіно. Створення кількох фільмів українськомовних… Вони все одно зроблені в руслі радянсько-російському. Ми мали своє створити, а ми його не створили.

А гроші ж усі йшли звідки…

А життя пішло так далеко. Це ж треба було кілька десятиліть, років п’ятдесят-шістдесят робити, а то і сімдесят. І ми мали би традиції, тяглість. Москвичі мають, а ми не маємо. Поляки мають, а ми не маємо. Ми не маємо тяглості, ми не маємо коренів нашого кіномистецтва.

Зрештою, скажіть, а наша українська проза? Це ж слабе місце. Українське письменство – це в основному поезія, прекрасна поезія. А де наші прозаїчні твори? Їх дуже мало. А зараз практично і немає. Тобто є причини, і я не бачу виходу. Тому що ми пішли дуже далеко. Ми повинні були б давно створити основу, а в нас основи немає.

Жодного лауреата Нобелівської премії.

Та і не буде. Була пропозиція Тичину зробити, була пропозиція Бажана. Так вони обидва так перелякані були, що заявили нишком, що не претендують. А Нобелівський комітет серйозно розглядав ці дві кандидатури. Пріцак про це розповідає. Тичина і Бажан заслуговували цілком. Натомість цю премію дали польці Шимборській. Хто її читає? Що вона створила таке особливе? А це через те, що німці переклали.

Ну, Тичина – це взагалі супер.

А Бажан… Ранній Бажан – це щось унікальне.

Потім він функціонером був.

Тичина і Бажан перестрашились: нащо нам ця премія.

Стусу хотіли ще щось, але…

Ні, Стус – дуже штучний поет. Стус писав, любуючись собою. Тичина не любувався, у нього виходило це дуже природно. Ви не слухали Тичину, а я слухав у Стрию в 1947 чи в 1948 році. Він на піднесенні розповідав, і я відчував його поезію, його поетичність.

А Сосюру? Він також сюди приїжджав.

Сосюру не слухав.

Сосюра приїхав такий роздягнений, тут на вокзалі його зустріли…

Сосюра пив, гуляв, а Тичина був «не от мира сего», в ньому поетичність звучала. Він, до речі, ніколи не ганявся за кількістю писаного. Чимало примітивного написав, бо така була епоха, і теж, до речі, зараженість була отією соціальністю, як і в Довженка, під впливом репресій і т. д., але він був поетом.

Але бачите, його не чіпали, навіть Сталін.

Його не чіпали, бо він не давав приводу. Як написав «Партія веде», то все. Це є карт-бланш, пропуск. Зрештою, вірш непоганий. Там є кілька абзаців поганих, штучних. «Не на Рейні, не на Марні, – в МТС пошлем друкарні…». Це, звичайно, дурниця. Але навіть той вірш видає його як поета. Я недавно взяв Рильського, в мене є двотомник, я давно не читав. Я читати не можу Рильського. Це рифмопльот. А Бажан, Сосюра і Тичина – це поети.

Також Олександр Олесь.

Так вони ж вийшли з тої лінії розвитку літератури. Маланюк і інші не вписалися в історію української літератури через навчання: їх ніхто не знав, ніхто не читав (розібратись, що це справжня поезія, можуть люди, які глибоко люблять поезію). Вони не відіграли ролі в історії української літератури, бо українська література у нас розвивалась. Якби у нас Багряний писав, у нас… Правда, він не міг би те написати, але це талант.

«Огненне коло»…

Так, «Огненне коло», «Гетсиманський сад» – це прекрасна проза. Але тільки тому, що людина пережила страшні речі. Він на основі свого пережитого досвіду показав. Це речі, про які день і ніч можна говорити. На превеликий жаль, нам завдано такого величезного удару в 1930-их роках, що, мені здається, ми ніколи не оправимось. Ще й з огляду на те, хто нами править. Наші керівники неосвічені. Ну, що Ющенко каже? Прочитав може пару книг, видно по ньому, як він говорить, як структурує фрази, людина малоосвічена. Тимошенко малоосвічена. Литвин – це взагалі брехло страшне. Це людина, яка не написала жодної нормальної наукової статті.

Його ще звинувачували в плагіаті.

Головне, в чому його звинувачують – що він не науковець, а проліз в академію. Оця атмосфера, правляча атмосфера, в якій ми живемо, абсолютно не сприяє. Єдине, що є добре – тобі ніхто не заважає писати. Але стільки шкоди нанесено, так традиції підірвані, а то навіть і не створені традиції, що створення чогось нового в наші часи – це дуже… В науковій роботі все-таки можна відновити, хоча, за моїми підрахунками, за роки радянської влади сорок п’ять років української історичної науки не було. Тим не менше, наука пробиває себе тут. Тут інший спосіб мислення. Але художнє мислення – це дар божий. Коли сотні людей загинули, які верховодили в культурі, то попробуй їх замінити, вони ж повинні народитись такими. Страченого попробуй вернути. Безумовно будуть нові покоління молоді. І зараз відчувається, навіть по наших студентах, що це вже не ті люди, і це є дуже добре. Я маю на увазі тих студентів, які хочуть щось зробити. Але їх ще мало. А йдеться про націю. Нам ще треба націю ставити на ноги, треба виховувати в людях бажання займатися своїм народом, своєю культурою. На превеликий жаль, ми в ситуації дуже і дуже не легкій, хоча певні передумови для того, щоб ми з такої ситуації вийшли, є.

 

 

[1] В інтерв’ю загадані радянські художні фільми: «Аероград» (вийшов у 1935 р., режисер – Олександр Довженко), «Богдан Хмельницький» (1941 р., Ігор Савченко), «В людях» (1939 р., Марк Донськой), «Веселі хлоп’ята» (1934 р., Григорій Александров), «Волга-Волга» (1938 р., Григорій Александров), «Данило – князь Галицький» (1987 р., Ярослав Лупій), «Два бійці» (1943 р., Леонід Луков), «Дитинство Горького» (1938 р., Марк Донськой), «Доля Марини» (1953 р., Ісаак Шмарук, Віктор Івченко), «Земля» (1930 р., Олександр Довженко), «Іван Грозний» (1945 р., 1958 р., Сергій Ейзенштейн), «Кам’яна квітка» (1946 р., Олександр Птушко), «Клятва» (1946 р., Михайло Чіаурелі), «Кубанські козаки» (1950 р., Іван Пир’єв), «Ленін у Жовтні» (1937 р., Михайло Ромм), «Ленін в 1918 році» (1939 р., Михайло Ромм), «Летять журавлі» (1957 р., Михайло Калатозов), «Людина з рушницею» (1938 р., Сергій Юткевич), «Мічурін» (1948 р., Олександр Довженко, Юлія Солнцева), «Насреддін у Бухарі» (1943 р., Яків Протазанов), «Падіння Берліна» (1949 р., Михайло Чіаурелі), «Повість про справжню людину» (1948 р., Олександр Столпер), «Подвиг розвідника» (1947 р., Борис Барнет), «Райдуга» (1943 р., Марк Донськой), «Сказання про землю Сибірську» (1947 р., Іван Пир’єв), «Сон» (1964 р., Володимир Денисенко), «Тарас Шевченко» (1951 р., Ігор Савченко, Олександр Алов, Володимир Наумов), «Тихий Дон» (1958 р., Сергій Герасимов), «Тринадцять» (1936 р., Михайло Ромм), «Цирк» (1936 р., Григорій Александров), «Щорс» (1939 р., Олександр Довженко), радянський документальний фільм «Битва за нашу Радянську Україну» (1943 р., Олександр Довженко); американські художні: «Великий вальс» (1938 р., Жульєн Дювів’є), «Війна і мир» (1956 р., Кінг Відор), «Вогні великого міста» (1931 р., Чарлі Чаплін), «Міст Ватерлоо» (1940 р., Мервін Лерой), «Тарзан, людина-мавпа» (1932 р., Вудбрідж Стронг Ван Дайк); німецькі художній «Дівчина моєї мрії» (1944 р., Георг Якобі) й документальний «Олімпія» (1938 р., Лені Ріфеншталь); італійський художній «Рим, відкрите місто» (1945 р., Роберто Росселліні).

[2] Німе кіно – фільми без синхронно записаного звуку, кінематограф у перші десятиліття його історії.

[3] Див. опубліковані спогади Миколи Крикуна: Микола Крикун. Мої дитячі літа (Спогади) // Україна модерна. Львів, 2002. – Ч. 7. – С. 165-182; Микола Крикун. Мої юнацькі літа (Спогади) // Україна модерна. Львів, 2003. – Ч. 8. – С. 159-175.

[4] Трофейні фільми – німецькі фільми, які виходили у радянський прокат у перші роки після Другої світової війни. До них відносилася також продукція американських, англійський, французьких студій.

[5] Кінотеатр «Парк» знаходився на території сучасного Парку імені Івана Франка, діяв з середини 1940-их рр., будинок демонтований наприкінці 1980-их рр.

[6] Режисером фільму був Михайло Калатозов.

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше

Ганна Бучко. Про вивчення класичних мов, філолога Михайла Білика і те, чому доводилося приховувати факти зі своєї біографії


– Ганно Євгенівно, розкажіть, будь ласка, про свої ранні роки, своїх батьків, про те, як Ви обрали класичну філологію. Далі – про навчання на кафедрі, викладачів, основні предмети, гуртки, Вашу групу, свої наукові зацікавлення з класичної філології у студентські роки і після навчання.

 

– Оскільки запис робиться для пам’яті про класичну філологію, то найлогічніше було би говорити про моє навчання на класичній філології. Але Ви кажете розказати про свої шкільні роки; і оскільки моє перебування на класичній філології безпосередньо пов’язане з фігурою Михайла Йосиповича Білика, то все має свій початок, – я розпочну з початку. За документами я народилася 5 липня 1941 року (так написано і в студентській особовій справі) у селі Креховичі у сім’ї учителя Лопушанського Євгена Миколайовича. І моя метрика, і паспорт, і всі інші документи мають отакі дані. Але радянська влада вносила корективи у життя багатьох людей. І все, що там написано, ці всі дані – це трохи, а подекуди і дуже, не так. Про це знало невелике коло людей. Я розуміла усе з дитинства, відколи була більш-менш свідомою дитиною. Це знали ті люди, які були знайомі з моїми батьками ще до війни, а інші всі мої друзі, колеги на роботі дізналися тоді, коли мені набридло мовчати, взнали лише, коли Україна стала незалежною. Не було вже, ніби, чого боятися. Насправді, я народилася 5 червня, коли війна між Радянським Союзом і Німеччиною ще не була оголошена. Моя мама – дочка греко-католицького священника Михайла Ференца, пароха села Верчани, біля Стрия. У 1939 році вона вийшла заміж за Дмитра Яціва, що походив з багатодітної сім’ї. Мама Дмитра Яціва – рідна сестра Михайла Білика. Отак з того воно починається. Михайло Білик, виходить, є моїм двоюрідним дідом, якщо існує таке поняття. Сім’я була багатодітна, не всі вчилися, але Дмитро, мій біологічний батько, закінчив Стрийську гімназію (до речі, Білик тоді там працював, вчив Бандеру і мого тата), потім закінчив факультет права Львівського університету і весь час був активним учасником Організації українських націоналістів. Протягом 1930–1932 років обіймав посаду повітового провідника ОУН Стрийщини. Всі ці дані є у Вікіпедії, якщо набрати “Дмитро Васильович Яців”. Працював він у той час директором Окружного союзу кооператив у Сяноці. Мама там з ним жила якийсь час. У 1941 році, коли почалася війна (у 1941 році кілька днів проіснував уряд – Українське державне правління, у тому уряді він займав посаду секретаря народного господарства, якийсь тиждень був при такій владі), був заарештований (це вже згадує моя мама, навіть записала дещо) німцями за виступ проти винищення людей у Львові. Спочатку сидів у тюрмі у Кракові, потім був переведений в Освенцим. 19 серпня 1942 року там загинув. Ці дані також є у Вікіпедії, є навіть список, може, ви бачили, хто у який день прибув в Освенцим (серед них і Дмитро Яців, є його тюремний номер, навіть тюремна фотографія). Тоді мені був рік. Мама казала (вона була весь час у свого тата у Верчанах, ще тоді жила її мама, моя бабця), що тато мене маленькою бачив. Наскільки це так, не знаю. Мамині два брати – учасники ОУН, молодша сестра – також, лише старша сестра не була задіяна до політики. 

 

Мама і я з 1941 року після смерті батька жили у Верчанах. У 1942 році померла бабця. У 1944-ому відновилася радянська влада. Дід мій добре розумів, що він, греко-католицький священник, не піде на компроміс з радянською владою. До речі, про його старшого сина є велика стаття у якомусь Кіровоградському науковому журналі. Він займався організацією ОУН на Кіровоградщині. Якась пані познаходила всі кагебістські документи й написала велику статтю. (Нінель Бокій. Матеріали до портретів діячів ОУН – УПА Кіровоградщини (1941–1943 рр.) // Наукові записки Кіровоградського педагогічного університету. Випуск 11. Серія: Історичні науки). Маючи таких синів, такого зятя, який загинув в Освенцимі за Україну, дочку, яка загинула у 1945 році (була розстріляна біля Стрия, похована у братській могилі; довгий час мама з тіткою не знали, де вона поділася), о. Ференц розумів, що ми всі: і він, і всі, хто з ним жив у Верчанах, – пострадаємо від радянської влади. Він зібрав мою маму, мою тітку, переодягнув у сільський одяг, позачісував на сільський лад, попереіменовував: Наталку на Палагну, Ірину на Маруню, мене, яку охрестили Лідією, на Ганнусю, посадив на фіру і відправив до свого знайомого священника у Велику Тур’ю. Мені тоді було три з половиною роки. Я не пам’ятаю самого переїзду, але дещо пам’ятаю про своє перебування у Тур’ї. Мама із тіткою були нібито служницями: мама – у якогось господаря, тітка – у священника. Я весь час перебувала у того священника, зверталася до отця: “вуйко”, а до його жінки: “тето”. У них було троє дітей. У їмосці був рідний брат, на той час мав тридцять дев’ять років, був учителем. Дуже красивий молодий чоловік, не був жонатий. Його і мою маму поженили. Напевно, щоб дитина мала тата, бо ситуація могла скластися і по-іншому. Він спочатку працював у Великій Тур’ї, а на той час, у 1947 році, був директором семирічної школи у селі Креховичі на Івано-Франківщині, тоді – Долинський район. Він нас туди забрав. Там був священник, з яким вчителі завжди були у добрих стосунках. Він знав, хто ми такі. Що думали люди і колеги-вчителі мого батька у тому 1947 році, я не знаю. Людям батько сказав, що вже давно мав дитину (на час приїзду до Крехович мені було шість років), однак раніше не виходило привезти жінку з дитиною сюди. Документів мама з тіткою не мали ніяких, щоб замести сліди перед радянською владою. І я не мала ніяких документів. Щоб не виявилося, хто я така насправді, тато поїхав до району й сказав, що я народилася не в червні, а в липні, а коли почалася війна – документи пропали. Й проблем не було. Мене записали як дочку Євгена Миколайовича Лопушанського, яка народилася 5 липня у селі Креховичі. І так це є по всіх документах до сьогодні, хоча мама і тітка згодом поставили усе на свої місця, а я так і залишилася Ганною Євгенівною Лопушанською. Чому? – Про це трошки згодом. 

 

У мами з татом було ще двоє дітей, вони дуже довгий час не знали, що я їм рідна тільки по мамі. У мене таке враження, що я була дитиною номер один для батька, а мої діти точно були найбільш любимими внуками. У 1966 році тата викликали в район в КГБ і сказали: “Євгене Миколайовичу, ми знаємо, хто є Ваша жінка і жінчина сестра, але тепер на Сибір вже ніхто нікого не везе. Не бійтеся, нехай вони їдуть у Стрий і беруть свої метрики і роблять паспорти”. Вони так і зробили. Мама мені запропонувала: чи я не хочу все поставити на своє місце. Як поставити на своє місце – я не знаю, як і те, де шукати документи. Мама мені казала, що вона їздила до тата у Краків, здається, на побачення в тюрму. Її захопили дострокові роди у Кракові, потім вона переїхала у Верчани. Документів, запису у метричних книгах про моє народження у Верчанах нема. Мені мама казала, що мене хрестили з води – без кумів, просто похрестив дід священник і все. Я вже пам’ятаю, як мене у Тур’ї другий отець Боднарчук хрестив – так, як мають хрестити дітей. Що я тоді вирішила? Думала так: де я буду шукати свої документи? Це по-перше. Далі – я працюю в Чернівцях; ще радянська влада. Як я буду пояснювати людям, що я не Ганна Євгенівна, а Лідія Дмитрівна? Я і так мала в Чернівцях трохи непорозумінь. Мовляв, щось у Вас в родині не те. Хоч ніхто точно не знав що, але знали, що щось не те. Це по-друге. І по-третє: я якраз виходила заміж, вирішила, що прізвище однозначно міняю. І найважливіше, оскільки мій тато Євген був таки мені татом, виховував мене і все інше, то йому, напевно, було би прикро, якщо я раптом перестала би бути Євгенівною. Тому все залишилося, як було. Ніяких зв’язків з родиною рідного тата я довгий час не мала.

 

У 1948 році я пішла в школу. Жили ми у Креховичах спочатку важко, у сім’ї було ще двоє дітей, працював лише тато. Господарства у нас ніякого не було. Там були чужі люди, може, хтось і догадувався, хто ми є. Мама постійно переживала. Я дуже добре пам’ятаю факт вивозу людей на Сибір. Це – окрема тема, яку вже мало хто пам’ятає. Селом їхала машина, і ніхто не знав, біля якої хати машина зупиниться, за дві години треба було все погрузити. У сусідньому Брошневі були бараки, де жили люди, чекаючи, коли приїдуть вагони і їх повезуть на Сибір. Мама постійно переживала, боялася, щоб тато, який фактично врятував нас від Сибіру, коли забрав у Креховичі (вони не були розписані, розписалися тоді, коли, як я згадувала, викликали тата в КГБ), не постраждав за нас. Але ніхто нас не здав, хоча, думаю, хтось з людей міг знати. Так ми пережили ті часи. Якось, коли я була у шостому класі, до нас приїхала тітка Оленка, Біликова дочка. Я знала, що маю велику родину у Верчанах, але мама боялася з ними спілкуватися, щоб не зробити якоїсь біди татові. Ми їздили на могилу бабці, але так йшли на цвинтар, щоб ніхто маму не побачив. Де довідалися Білики, що Ганна Євгенівна Лопушанська – внучка сестри Михайла Білика, того я не знаю, ніколи про це не питала. Тітка приїхала й сказала, що її тато пропонує, щоби я влітку на канікулах до них приїхала. З того часу я щоліта на місяць і взимку на десять днів їздила до Біликів до Львова. Про це детальніше розкажу, коли далі буде йти мова про Білика.

 

Спочатку була семирічна школа, далі – середня школа у Брошнів-Осаді. Коли я була у десятому класі, не дуже знала, ким хочу бути, куди поступати і що робити. Тоді поступити у вуз після школи було дуже важко. Не знаю, скільки років тривало це явище. Тільки двадцять процентів вступників могли бути після школи, вісімдесят процентів мусили мати робочий стаж або армію. При цьому йшлося не про стаж секретарки чи піонервожатої, а робітниці чи колгоспниці. Я закінчила школу зі золотою медаллю. Ще перед тим, як я закінчила десятий клас, до нас приїхав сам Білик (він якраз перестав бути завідувачем кафедри, до того часу завідував кафедрою) і сказав, що може помогти зі вступом, але тільки на класичну філологію. У мене була страшна нелюбов до німецької мови, не було інтересу до літератури, я любила тригонометрію, геометрію, креслення. Я почала впиратися. Але мама мені сказала: “Ти не маєш права голосу. Ти бачиш, якщо Білик запропонував, а інших варіантів немає, а ми ще маємо двоє дітей”. І мені не залишалося нічого іншого, як згодитися. 

 

Вступні екзамени були тоді у всіх, медаль не рятувала. Поступила я у 1958 році на ту класичну філологію. На першому курсі у нас було ще тоді десять чоловік. Але тих, хто цілеспрямовано йшов на класичну філологію, було лише троє: я (не тому, що так хотіла, а тому, що так вийшло, і Білик допоміг), Смотрич (не знаю, які він мав мотиви йти на класичну філологію) і Шарипкін (у нього батько був викладачем філософії, мама – викладач англійської мови, були львів’янами, добре знали, що таке класична філологія, а син мав добрі філологічні здібності). Шарипкін поступав одразу після навчання в школі, Смотрич – ні (не знаю, що він робив до того, як вступив). Ще були люди, які цілеспрямовано поступали, але вони не пройшли по конкурсу. Хто були всі інші, хто був у нашій групі? Катя Оленяк, кругла сирота, родом десь зі Стрийщини, її батьки загинули у роки війни, а вона опинилася у дитячому будинку десь за Уралом. Коли закінчила школу, приїхала до Львова, хотіла поступати на англійську філологію. Але поступити на англійську філологію у Львові будь-кому було непросто. Вона туди ніяк не проходила, а не взяти дитину в університет не випадало, бо була круглою сиротою після дитячого будинку. І її відправили на класичну філологію, хоча у нас другою мовою мусила бути німецька. До речі, Шарипкін у школі також вчив англійську, але його взяли. Всі інші хлопці, які поступили, мали за собою армію, поступали на історичний або юридичний факультети. Але не попали у той контингент, кого треба було там зарахувати, і їх перенаправили на класичну філологію. Таким чином, це була різношерстна публіка. Це ті люди, які давно закінчили школу, і яким все давалося важко.

 

І почалося. Латинська, грецька, німецька. Вступ до мовознавства російською мовою нам читав професор Лур’є. Ніхто не зважав, що ті діти, які приїхали зі села, в тому числі і я, ніколи нічого по-російськи не слухали, хіба щось по радіо. Логіка – також російською мовою. Тепер читається на третьому чи четвертому курсі, тоді – на першому. Таки було важко. Підручників не було, все це треба було конспектувати, встигати записати, перекладаючи на українську мову, чи хто як міг. Два перші роки – перший і другий курс – коли виписувала слова грецькі і латинські, сльози капали – я дуже важко переносила оте навчання. Але про те, що можна вчитися як-небудь, мови не було, бо в Білика мусила вчитися на п’ять. Десь аж на третьому курсі я, мабуть, вже трохи оговталася. Друзів у мене, практично, не було. Тому що ті львівські панянки, які вчилися на англійському, німецькому відділеннях, мабуть, мене не сприймали, бо я ж була десь там із села дівчина. Катя і я були з різних світів: я – з інтелігентної галицької, української патріотичної сім’ї, а вона – з Росії приїхала і якась була байдужа до того всього. Крім предметів з класичної філології, на інші заняття ми ходили з якоюсь групою: німецького, французького або англійського відділення. Там у мене були якісь подружки. Мені було важко. В мене була двоюрідна сестра, ще одна товаришка з давніх часів, дочка священника, до яких я деколи забігала. Але так, щоб я могла кудись з кимось ходити, так, як ходять молоді люди на якісь вечори, – такого не було. Тому було мені трохи сумно. Аж на третьому курсі я оговталася, і вже трохи стало легше. 

 

Про наших тогочасних викладачів. Латинську мову всі п’ять років в нас вела Євгенія Іванівна Скоробогата. Що я можу сказати про Скоробогату? Сім’ї вона не мала. Мені здається, що вона не вміла (це я тепер розумію, тоді того не розуміла) контактувати зі студентами. Вона була далека від нас, як і ми від неї. Євгенія Іванівна заходила в аудиторію, ставила на стіл перед собою свою сумку, сідала і: “Товаришу Смотрич, прошу!”, “Товаришко Лопушанська, прошу!” Так ми п’ять років ту латинь вчили, йшло та йшло. Грецьку мову всі п’ять років у нас вів Мушак. Мабуть, ви знаєте, що це фігура незвична. Нам було на першому курсі дуже непросто. Він нас навчив алфавіту, навчив читати, але коли починав щось пояснювати, то писав на дошці якесь грецьке слово, а далі казав, як це є у санскриті, у староверхньонімецькій мові, у лужицькій мові. Ми цього не розуміли. Коли він у такому плані викладав кілька років перед нами (коли вчився Содомора, де були люди ще трохи якогось іншого інтелектуального розвитку: після війни були ті, які ще до війни частково вчилися у духовній семінарії чи у гімназії, де вчили латинь і грецьку мову), то для тих студентів це було простіше, а ми страдали. Але Мушак не був суворий і занадто вимогливий. Ми собі могли дозволити, коли перейшли до читання авторів, поставити оригінал твору Ксенофонта на парту, а російський переклад на коліна, і, знаючи граматику настільки, щоб розуміти, що до чого і що де, так відповідати, і все йшло добре. Всі п’ять років грецької мови пройшли непогано. Античну літературу в нас читав Дідик. Я просто вчилася, бо треба вчитися, в мене до того просто не було інтересу, не можу сказати, що мала до того велику любов.

 

Антична література була на першому курсі, а потім – окремо грецька (читав Лур’є) і римська (читав Білик). Німецька мова у нас йшла важко, тому що кожного року у нас чомусь був інший викладач. Я прийшла зі школи, де мала п’ятірку з німецької, а хлопці (вже пройшло п’ять років після закінчення ними школи) взагалі все забули, тому треба було починати з початку. А коли ти щось більше знаєш порівняно з іншими, то перестаєш серйозно працювати. Але друга спеціальність – німецька мова. Щодо суспільних дисциплін, то я вже казала про логіку, і як ми мучилися. Дуже добре пам’ятаю діамат, який читався, мабуть, на третьому курсі, викладав Олексюк. Був невисокого зросту. Запам’яталося те, що він ніколи не мав ніякого конспекту, приходив, ставав за кафедру, казав, чим закінчили минуло разу, і розказував далі. Постійно наголошував: “Ви слухайте і старайтеся зрозуміти, а не конспектувати бездумно, не вникаючи у зміст, а потім ті конспекти читати. Все, що треба, ви прочитаєте в оригіналі”. Нам всім подобалося (не знаю, як хлопці то сприймали; був на вигляд середнього віку, не знаю, скільки йому тоді було років), що дуже часто приходив у новому костюмі і кожного разу в новій краватці. Це всі зауважили: дуже акуратний і гарний чоловік. Особливо нам запам’ятався Андрій Пашук, який читав історію філософії. Справді, дуже цікаво було його слухати. Він міг собі дозволити казати про речі натяками. Коли йшлося про навчання, систему освіти, він казав: “Розумієте, система освіти повністю залежить від нашої суспільної системи. І на тому ми поставимо три крапки”. Всі розуміли, що він хотів би сказати, але сказати не може. Ми тоді, коли читалася історія філософії, вже були на четвертому чи п’ятому курсі, тому це добре було слухати. Ще пам’ятаю, у нас був курс “Етика і естетика”, не можу згадати прізвища викладача (тепер згадала – Кубланов). Пам’ятаю, як цей пан завжди казав, що не треба показувати пальцем на тих дівчат, які погано себе поводять, тому що до того всього спричиняються чоловіки, відповідальність так само є і на них. Це він нас так усіх виховував.

 

Щодо гуртків, то був гурток пропедевтичний (на першому і другому курсі читалися реферати з історії, культури Греції і Риму) і науковий (на третьому, четвертому, п’ятому курсах якісь наукові дослідження; які теми там були, я направду не пам’ятаю, не дуже можу згадати, чим ми там серйозно займалися). Щодо курсових робіт, то пам’ятаю курсову роботу на першому курсі. Лур’є читав нам “Вступ до мовознавства”, і курсова робота у мене була: “Основоположники порівняльно-історичного мовознавства”. Донині пам’ятаю, як я писала ту курсову роботу, було навіть цікаво. У професора Лур’є також писала дипломну – про рабство у творах Гомера. Цитати з творів Гомера подавалися грецькою мовою, сама дипломна робота писалася українською. Тут – як хто хотів, у моєму випадку – українською.

 

До речі, щодо мови. Багато викладачів вели заняття російською мовою. Наші студенти: Баранов – приїхав із Комі АРСР, абсолютно російськомовний чоловік, старший уже, Литвинов – із Слов’янська, з Донбасу, теж російськомовний приїхав, Катя – російськомовна, Шарипкін – російськомовний, лише ті інші хлопці по-українськи балакали. Але вже десь на другому-третьому курсі (культура тоді була така) ті самі російськомовні Біликові завжди відповідали по-українськи, і тим викладачам, які вели заняття по-українськи, старалися відповідати українською мовою, а тим, хто по-російськи, – російською. Так вже було заведено. Литвинов міг дуже гарно розмовляти по-українськи з тими, хто з ним по-українськи, по-російськи – з тими, хто з ним по-російськи. Притому він писався весь час “Літвінов”, і так себе називав. Вже коли він працював у Ніжині, я почула від нього, що він – Литвинов. Але перекладалося йому (він пробував ще студентом робити переклади з Овідія, інших римських авторів) на українську напевно тому, що в нього була закладена десь у душі українська мова. 

 

Цікава річ для нас, класиків, – поїздка в колгосп: ми їздили на Кіровоградщину на першому і на четвертому курсах. На першому курсі ми були наймолодші, з нами ще були другий, третій і четвертий курси, на четвертому – найстарші, з нами ще були молодші курси. Я вам надала фотографії. На першому курсі нашою практикою керував Венгловський. Спочатку було тяжко. У перший тиждень ніхто ніяких рукавиць не давав, нам видали довгі цвяхи, загострені на кінці, і висадили нас на кукурудзяному полі. Кукурудза була вже вся суха, вересень місяць (ми поїхали десь посередині вересня). Нам треба було тим цвяхом розчахнути той качан, роздерти лушпиння, витягнути кукурудзину і скидати її у якусь тару. Через два дні нам з рук текла кров від того всього сухого. Тоді зрозуміли, що то не дуже добра для нас робота, й перевели на кавуни. Кормові кавуни треба було збирати, складати на купи, під’їжджала машина, і ми мали їх туди вантажити. Теж було нелегко для дівчат. Але якось ішло, в нас було багато хлопців. Годували нас непогано. Оскільки наші хлопці були старші, то могли собі ходити вечорами куди хотілося, а ми з Катею, наймолодші, нікого не знали і до нікого в нас не було інтересу, і до нас ні в кого не було інтересу. Ми снідали, їхали на роботу, на роботу нам на поле привозили бідон сирого молока, ящик гарних помідорів і великі білі кіровоградські хліби. Не знаю, як би то тепер сприймалося: наїстися помідорів з білим хлібом і запити сирим молоком, але як були голодні, то все те робили. А по сусідству був баштан з гарними кавунами і динями, то нам хлопці їх приносили. Тоді нас везли на обід, а після обіду ми вже не верталися на роботу. Потім біля години п’ятої був борщ з баранини, жирна їжа. Але годували добре, додому давали кавун і кусок хліба. І так ми були до початку листопада, півтора місяця. За півтора місяця з таким харчуванням, з таким сидінням в хаті я поправилася на шість кілограм. То була трагедія, але що зробиш. Потім треба було два роки над тим працювати. На четвертому курсі ми вже знали як їхати, що з собою брати. Ми були старші, й було вже набагато веселіше. Працювали ми знову з кукурудзою, але вже інакше: вона була скинута на купи, відвогла, треба було знову її вилущувати, хлопці носили її в машини. Є гарні фотографії.

 

Ми мали багато практики. Цікава практика з латинської мови була у медучилищі, мабуть, на четвертому курсі, першому семестрі, тривала недовго. Те, що підходило по темі, ми читали учням, вчили їх писати рецепти. На четвертому курсі весною, протягом місяця, або й довше, була практика у медінституті. Було також багато практики з німецької мови – мабуть, два місяці тривала. Наша група потрапила у школу-інтернат, яка тоді була там, де сходяться вулиці Васнецова (тепер вулиця Смольського) і Короленка, там є православна церква. Ми вели заняття з німецької мови у п’ятому і шостому класі. Оскільки я на той час трохи знала англійську мову (мене Білик заставив вчити, розповідаючи про Білика, я про це скажу), то я ще вела уроки у п’ятому класі з англійської мови.

 

Так дійшло до закінчення, до п’ятого курсу. Тоді – розподіл на роботу. Ним дуже серйозно займався Йосип Устимович Кобів. Він зібрав нас всіх (він у нас нічого не читав), мав перед собою список, як хто вчився. Шарипкін мав завжди п’ятірки, з усіх предметів. У мене за всі роки один раз була четвірка – з політекономії епохи соціалізму. Не пам’ятаю прізвища викладача. Те, що була четвірка, Біликові страшенно не сподобалося. Хоча перездавати можна було тільки двійки, а четвірки – ні, він настояв на тому (не знаю, як домовився), і я мусила то вчити, щоб перездати на п’ять. Коли були державні екзамени (крім дипломних робіт ми здавали державні екзамени з грецької мови, латинської мови й історії партії), то предмети зі спеціальності на відмінно склало нас троє: я, Шарипкін і Смотрич. Щодо наших здібностей, то Шарипкін був феноменально здібний. Наприклад, мені важко давалося виписування і заучування слів до всіх текстів (це ж кожного дня були грецька, латинська і німецька мови). Шарипкін дуже часто взагалі не виписував слів з тексту. Він приходив на заняття, на перерві ловив когось з нас, хто це робив, й просив дати почитати. Прочитав сторінку зі словами – і йому вистарчало, щоб відповідати на п’ять. Він все пам’ятав і все знав. Німецьку мову, яку він у школі не вивчав, бо вивчав англійську, до кінця першого курсу знав краще за нас всіх. Потім він додатково вчив французьку мову. Так що, закінчуючи університет, він таки знав англійську, німецьку і французьку мови. У хлопців нелегким і дуже серйозним заняттям було навчання на військовій кафедрі. Всі студенти-“іноземці”, в тому числі наші хлопці, займалися артилерією. Мабуть, для філолога це непросто, на це йшов один день. В нас в той день було якесь МПВО (місцева протиповітряна оборона, російською – местная противовоздушная оборона), медицини тоді не було, нас не навчили робити уколи.

 

Смотрич від фізкультури і військової підготовки мав звільнення, бо хворів. Багатьох з нас нервувало те, що він має багато часу і вміє дуже хитро це використати, щоб в нього все було завжди добре. Він був любимчиком Соломона Яковича Лур’є. Там були ще і інші речі, але то не для розмови.

 

Коли закінчували університет, іспит зі спеціальності ми троє склали на п’ятірки. З історії партії Смотрич мав п’ять, я і Шарипкін – чотири. Мені не шкода за себе, бо я історію партії не розуміла, зубрила ті пленуми, але Шарипкін все знав достеменно. Але у такій маленькій групі не могло бути два червоні дипломи, а треба було, щоб червоний диплом був у Смотрича. Так ми закінчили.

 

Тепер про розподіл. Кобів нас всіх зібрав і сказав, що відбуватиметься за оцінками – від найкращого до найгіршого. “Смотрич. Написана заявка в міністерство на аспірантуру, але немає ще відповіді. Оскільки ніхто не сумнівається, що професорові Лур’є затвердять місце в аспірантурі, то ми пропонуємо йому залишитися на кафедрі на той час, поки не виясниться ситуація з аспірантурою”. Підписуючи у ректораті офіційний розподіл, Смотрич мав би це обрати. А далі: “Шарипкін і Лопушанська поїдуть у Чернівці”. Кобів перед тим списувався з різними вузами, виясняв по всьому Союзу, де є місце. На той час у Союзі були три кафедри класичної філології. Ленінград працював на себе і на Прибалтику, Москва працювала переважно на себе, а Львів – на Україну, Далекий Схід, глибину Росії. У Грузії у якийсь період була підготовка з класичної філології, в якийсь період – ні, там працювали на себе. У Чернівцях звільнялося два місця (там був професор Широков зі своєю дружиною), і Кобів знав, що ті два місця звільняються. Щоб ми туди поїхали, треба було, щоб прийшло іменне запрошення. Він листовно домовлявся з університетом у Чернівцях, що пришле двох випускників, щоби на нас подивилися: якщо ми їм підходимо, то щоб через міністерство запросили до себе на роботу. Я із Шарипкіним їздили у Чернівці, ходили на кафедру. Професор Карпенко був тоді завідувачем кафедри загального мовознавства (латиністи там – на кафедрі загального мовознавства). Все спрацювало: прийшло запрошення з міністерства, щоб до Чернівців прислати Лопушанську і Шарипкіна. Кобів розпорядився так: Баранов – у Бєльці, Оленяк – у Вінницю, Лесько – у якесь медучилище, не знаю точно; й не пам’ятаю, куди саме Трачук. Це було за тиждень чи два до того, як відбувався офіційний розподіл у ректораті. У Дзеркальному залі сиділа велика комісія, і в якийсь день філологи-класики туди заходили й за алфавітом підписували, що згодні. За порядком: Баранов підписує, що йому належиться, дійшло до Лопушанської – підписую “Чернівці”. Буква “С” швидше, ніж буква “Ш”, тому іде Смотрич (а відповіді про аспірантуру на той час не було) і… підписує “Чернівці”. Якщо є Чернівці, то чому не поїхати у Чернівці? Коли прийшов Шарипкін, варіанту Чернівців уже не було. Не пам’ятаю, що він тоді підписав, можливо, той варіант з посадою лаборанта, який там був зазначений. Смотрич сказав, що підмітати кафедру не буде. В результаті я зі Смотричем поїхали на роботу у Чернівці.

 

Я приїхала у Чернівці на кафедру загального мовознавства, у перший рік ніхто не заставляв займатися наукою. Смотрич працював у Чернівцях тільки до місяця травня. Я не хотіла би розказувати про причини, чому він звідти пішов. Шарипкін туди уже не приїжджав, у нас взяли ще одну старшу пані. 

 

Коли я працювала уже другий рік, Юрій Олександрович Карпенко, дуже відомий ономаст (тоді наукова робота на кафедрах мала бути комплексною, кафедра загального мовознавства у Чернівцях займалася ономастикою), сказав, що треба визначатися з науковою роботою: “Кафедра займається ономастикою, і Ви маєте думати про тему цього напрямку”. Він керував дисертаціями з ономастики, тоді кандидатів наук не було багато. Я почала впиратися, що не для того п’ять років вчила греку і латину, щоб тепер про них зовсім забути. Карпенко сказав: “Думайте, що робити, але мусить бути ономастика”. Я зробила кілька виступів на конференціях про адаптацію грецьких імен в українській мові. Але треба було обрати тему дисертації, і я з Карпенком зупинилися на антропонімії у творах Гомера. Ви напевно собі зовсім не уявляєте, як тоді робилася наука. Не знаю, як було у фізиків, математиків, істориків, але добре знаю, як наука робилася у філологів. Коли, наприклад, йшлося про антропонімію у творах Гомера, то потрібно було брати Гомерівські тексти, виписувати кожну власну особову назву у контексті, щоб зрозуміти, про що там йдеться, а далі думати, яку та назва виконує функцію, які є варіанти і все інше. У мене донині зберігаються сотні, якщо не тисячі, карток (це все треба розписувати на картках, потім класифікувати, роздумувати, опрацьовувати літературу).

 

На щастя, літератури у Чернівцях було багато, бо там є серйозна бібліотека. Література – переважно німецькою, польською мовою. Це те, що мені давалося до опрацювання. Були різного типу словники. Я зібрала матеріал десь за два роки. Карпенко не дуже цікавився, як я це робила. Тим часом я вийшла заміж. Мій чоловік, який не мав відношення до класичної філології, але пропрацював сім років у пані Гумецької в Академії наук у Львові, дуже добре знав, що таке карткування, і як філологи роблять науку, багато мені помагав. Коли був зібраний і більш-менш опрацьований матеріал, опрацьована література, треба було думати про план дисертації. Плану дисертації сама придумати не могла. Тим часом Карпенко покинув Чернівці й поїхав до Одеси, залишивши собі керування роботами з російської й української ономастики, а про мене взагалі забув. Я залишилася без керівника. Можна було й самостійно зробити, але коли справа дійде до захисту, мусить бути науковий керівник. Я з чоловіком почали думати над тим. Почала з того, що поїхала на кафедру класичної філології. До речі, у себе знайшла п’ять чи шість листів від Кобова, з яким листувалася після того, як закінчила університет. На кафедрі повідомила, що маю тему, зібраний матеріал й запитала, чи хтось погодиться керувати такою роботою. Люди, які компетентні у цій справі, там були, однак мені відповіли: “А чого Ви не у нас брали тему? Якби Ви тему взяли у нас, то ясно, що був би керівник”. Мені тоді стало трохи образливо за свою кафедру класичної філології. Далі – звернулася до професора Білецького, який був і мовознавцем, і класичним філологом. Я з чоловіком поїхали до нього, домовившись про зустріч (домовитись про зустріч було непросто). Він нас зустрів, я йому приблизно розказала, над чим працюю, що вже зроблено, і що я від нього хочу. Він сказав мені: “Знаєте, це все дуже цікаво!” Чому я ще була у цій роботі так зацікавлена? Коли я виступала на Всесоюзній конференції з антропоніміки у Москві з темою про назви у Гомера, то російська професура, один професор з Тбілісі й ономаст з Москви Суперанська дуже зацікавилися. Вони не мали поняття, що у давньогрецькій мові є щось таке, як і у старослов’янській. Їм було дуже цікаво, особливо, якщо у дослідженні зробити порівняння. Тому я хотіла то діло довершити. Але Білецький мені сказав: “Знаєте, щоби досліджувати антропонімію Гомера, треба спочатку вивчити Гомерівське питання. Ним займаються вже невідомо скільки часу, і ніхто толком ні до якого висновку не прийшов. Я Вам порекомендував би почитати літературу”. І знімає мені з полиці одну книжку, іншу, французькою, англійською мовами. Тих книжок у бібліотеці немає, позичити їх мені він не пропонував. Зрештою, читати мені ці томи по-англійськи, по-французьки… З німецькою ще, може, дала би раду. Каже: “Ви подумайте і тоді зі мною зв’яжетесь”. Коли я з Дмитром пішли, я гірко розплакалась і сказала, що з тим просто собі раду не дам. Двоє дітей, і те, і се. Навіть якщо завершити роботу самостійно і домовитися, щоб хтось погодився підписатися керівником роботи, то все одно автореферат дійде до Білецького, й він, згадавши ту роботу, “заріже” її. А тут завершувався термін подачі дисертації. Я ж не була членом партії. Але на відкритих партійних зборах, коли завершувався термін підготовки дисертації, таке могли влаштувати, що не дай Бог. Я запанікувала, кажу до чоловіка: “Дмитре, кінець з моєю класичною філологією, ти мені поможеш з українською”. Ще такий інтересний факт: коли я починала роботу й казала Карпенкові, що я хочу мати справу з грекою і латиною (бо ж недаром п’ять років вчилася), він мені сказав такі слова: “Знаєте, грека і латина – то добре, але Ви дисертації з тим не зробите. Ви будете старенькою згорбленою бабусею, а дисертації у Вас з класичної філології не буде”. Тому я, щоб не залишитися без дисертації старенькою згорбленою бабусею, переключилася на антропоніміку Бойківщини. У мене було дуже серйозне наукове підґрунтя, тому що я перечитала масу літератури з ономастики і німецькою, і польською мовою, готуючись до попередньої теми. Я те все знала, і попросилася до професора Чучки з Ужгорода, щоб був моїм керівником. Ми з ним дуже гарно працювали, він мене вчив української ономастики, але багато вчився у мене і був теж дуже задоволений. Так я стала українським ономастом (тепер треба казати – ономасткою, хоч мені це не подобається). Принаймні в Україні всі, хто займається ономастикою, про мене і про мою роботу знають. 

 

А як класичний філолог, я залишилася на рівні викладача латинської мови. Робота мені подобалася, я любила студентів, студенти любили мене, про що свідчить те, що тепер до мене у Фейсбук постійно просяться студенти. Це значить, що вони не мають до мене якихось претензій. Я ніколи ні в кого не йшла на поводку. Ті останні роки, вже у Тернополі (з 1993 року я в Тернополі), годин мало, мамИ студентів в Італії, гроші є, мама може приходити й тикати п’ятдесят доларів у долоню: “Поставте моїй дочці екзамен”. – “Жіночко, а чого Ваша донька не вчиться?” Розуміється, у нас з чоловіком був принцип: ніколи нічого не брати і ніколи нікого не слухати, бо було у нас тут багато посередників. Якщо я тепер іду вулицею і зустрічаю когось, хто мені каже: “Ганно Євгенівно, добрий день!”, – це радісно. Хоч я вчила один семестр, пам’ятає, що я – Ганна Євгенівна. Я можу сказати: “Вибачте, я Вас не пам’ятаю”. – “Як Ви мене не пам’ятаєте? Я у Вас сім разів складав залік”. Якщо йому після того захотілося до мене підійти, то це для мене велика нагорода за мою роботу. Бо він зрозумів, що мусить вивчити хоч пару прислів’їв й елементи граматики, щоб мати той залік. Так що я не шкодую, що закінчила класичну філологію, бо нормально працювала.

 

– Розкажіть більше про постать Михайла Йосиповича Білика. Якими були відносини у домі, сім’ї? Як виглядало робоче місце, де працював М. Й. Білик у своєму помешканні? Пам’ятаєте, хто з друзів, знайомих науковця приходив у дім? Чи приходили студенти? Як Ви підтримували контакти зі сім’єю М. Й. Білика після того, як у 1963 р. переїхали у Чернівці?

 

– Михайло Білик для мене – не тільки український філолог-класик, вчений, спеціаліст, перекладач, а передусім близький родич, людина, яка разом зі своєю дружиною і дочкою відіграли важливу роль у моєму вихованні, навчанні, становленні. Про Білика, як ученого, можна прочитати в енциклопедіях, Вікіпедії, у спогадах учнів, наприклад, Содомори. На жаль, офіційні біографічні дані майже не дають відомостей про родину. Михайло Білик народився в селі Верчани. Його батьки – селяни, тато – Йосип, мама – Олена. Верчани – село біля Стрия. Вчився у Стрийській гімназії, у Львівському університеті, а потім – у Відні. До війни працював у Стрию, Лодзі, Холмі. На деякий час, дуже любив про це згадувати, був запрошений на педагогічну працю до Варшави для піднесення рівня навчання класичної філології у школах столиці. Коштом держави разом з іншими найкращими польськими учителями відвідав Італію і Грецію. Крім Михайла, у сім’ї було ще троє дітей: брат Олекса, сестри Рузя і Явдоха. Явдоха – мама мого тата Дмитра, якого я не знаю, бо він загинув, коли мені був один рочок. Таким чином, Михайло Білик виявився для мене двоюрідним дідом (не знаю, чи є таке поняття, як термін спорідненості, в українській мові, я так це для себе визначила). Про ці конкретні родинні стосунки я довідалася вже у більш-менш дорослому віці. А тоді, коли Білики появилися у нашій сім’ї (чи я – у їхній сім’ї), я була у шостому-сьомому класі, мама мені просто сказала, що то – дзядзьо, його дружина – бабця, а дочка – тета (так у нас називали дідуся, бабусю і тітку). Думаю, що вам такі галицькі терміни спорідненості теж відомі. У післявоєнні роки Білик із дружиною і дочкою жили у Львові. З 1946 року працював на кафедрі класичної філології, кілька років завідував кафедрою. Був, про це дуже детально пише Содомора, під пильним оком тодішньої влади. Де б не жив і в який би час не жив, був переконаним патріотом України. Це він сам казав: “Я працював за німців, але не для німців”. Рідний син Білика Івась пропав безвісти у роки війни. А син сестри, мій тато Яців, активний діяч ОУН, арештований, як я вже розказувала, у 1941 році за виступ проти знищення людей у Львові, загинув в Освенцимі. Портрети сина Івася і мого тата весь час висіли на стіні над бюрком Білика.

 

Я увійшла в родину Біликів десь у шостому чи сьомому класі. Ми жили у Креховичах, тато працював учителем. Заїхала до нас його дочка тітка Оленка (звідки вони довідалися, де мене шукати, я не знаю). Не знаю, про що говорили мама з тіткою, я була мала, мене не дуже допускали до тих бесід, щоб я десь комусь про щось не розказала. Тітка запропонувала мені поїхати до Львова. З цього часу один місяць влітку і десять днів взимку на шкільних канікулах я проводила в них. Тоді вони жили на вулиці Данила Галицького. Тої квартири на вулиці Данила Галицького я не пам’ятаю. Тоді з ними ще жила мама бабці – їмость (батько бабці о. Бордун був священником у Бережанах, коло Стрия, а потім у Тур’ї Великій). Старенькій їмості, я добре пам’ятаю, було десь вісімдесят років. Вона без окулярів робила дуже гарні ручні роботи.

 

Займалася мною тітка. Не можу сказати, що дзядзьо проявляв якийсь інтерес до мене, як до внучки, але коли не було кому піти зі мною у кіно, то йшов він, коли їхав відпочивати на Комсомольське озеро, то брав і мене зі собою, щоб я там таляпалася у воді. Тобто це були гарні роки, бо були канікули, забава, і мене нічого не обходило. Кожного разу я поверталася додому з якимось серйозним подарунком: купували то відріз на пальто чи сукенку, то зимові чоботи. Серйозні речі, бо ми тоді важко жили, у тата було ще двоє менших дітей.

 

Життя моє змінилося, коли я була у десятому класі. Білик тоді (не пам’ятаю, чи сам, чи з жінкою) інколи їздив відпочивати в Осмолоду. Це місцевість у передгір’ях Карпат (якраз від нашого села Креховичі був поворот на Рожнятів, Перегінське, а далі – Осмолода, поруч – Підлюте, колишня резиденція митрополита, пізніше – наших партійних діячів). Знаю, що влітку Білик і тітка Оленка туди їздили. Якось (я тоді була у десятому класі), Білик приїхав до нас у Креховичі. Про що вони балакали з мамою, тіткою і татом, я не знаю, але мене поставили перед фактом, що я маю вступати на класичну філологію. Для мене то була трагедія. Я не любила мов, любила математику, креслення. Але була поставлена перед фактом. Я не мала права щось сказати, бо розуміла, що тато, учитель (а крім мене було ще двоє його дітей, набагато менших, мама не могла працювати, бо не мала документів), щоб утримувати сім’ю, робив фотографії (єдиний чоловік, який мав фотоапарат у селі), щось різьбив. Словом, важко було. Білик сказав так: “Якщо вона йде на класичну філологію, то п’ять років живе у мене на повному утриманні”. Я вибору не мала, згодилася. І на п’ять років опинилася у Білика, як член сім’ї. Правда, офіційно не як Біликова родичка. Якби стало відомо, що я – внучка його сестри, а мій тато, його племінник, – Яців, то ясно, що ні Білик не працював би в університеті, ні мій другий тато не працював би у школі. Тому мене представили всім колегам, друзям, знайомим, родичам як родичку бабці. І я собі вчилася. 

 

Перші два роки було дуже непросто, я сиділа над словниками, сльози капали, але помалу звикла. Я тоді не задумувалася, що спонукало Білика до такого вчинку. Як тепер розумію, це вчинок героїчний і небезпечний, вчинок милосердя. Чомусь я навіть тітку про це не запитала, коли вона жила. Я не думала про те, чи були задоволені жінка і дочка, що появилася ще одна людина в хаті, яку годують і все інше.

 

Я не шкодую, хоч було дуже тяжко, що опинилася на класичній філології, тому що мені потім подобалася моя професія – викладати у вузі латинську мову. Коли я тепер, уже в дорослому віці, замислююся, чому Білик саме мене так хотів бачити філологом-класиком, то думаю… По-перше, в нього було багато племінників, але тільки я опинилася без тата, в інших були рідні живі батьки. По-друге, може, він справді хотів мене скерувати саме на класичну філологію, не маючи своїх онуків, щоб хтось залишився свого роду спадкоємцем його справи.

 

Яким сім’янином був Білик? Як виглядало щоденне життя родини? Про що говорили, як святкували, відпочивали, якими були традиції? Коли я вчилася, вони жили на вулиці Кутузова (тепер вулиця Тарнавського). Помешкання: довгий коридор, вікна двох кімнат виходили на вулицю Кутузова, темні, заґратовані, це був перший поверх, вікна ще однієї кімнати і кухні – у протилежний бік, до сонця, були не на партері, бо знизу була якась квартира (вулиця знаходилася на схилі). Білик мав свій кабінет, де були масивний стіл, покритий зеленим сукном, зверху – скло, стелажі вздовж всієї стіни, шафа, ліжко, де він спав. У кімнатах були печі, паркет. Я до того часу жила в селі, в селянській хаті з батьками. Це було гарне помешкання. Тітка мала окрему свою кімнату (з вікнами до сонця), я з бабцею спали у кімнаті, яка, мабуть, до мого приїзду, була просто вітальнею, а тоді перетворилася на вітальню зі спальнею. У ній були масивні меблі з чорного дерева, величезний стіл, креденс (тепер називається: “сервант”). Щодо посуду, також давнього, то срібні келішки для горілки – на високій ніжці, сам келішок мацюпенький, як наперсток. Так пили тоді горілку, з таких маленьких келішків. Була стародавня скриня (куфер). Ліжко бабці і моя тахта були накриті вишиваними покривалами (капами). Була вишивана портьєра, на домотканому полотні, з чорно-червоним узором. Стилізовано зроблена кімната. Кухня була не дуже велика, мабуть, там був стіл і все, що потрібно, але сніданок, обід і вечеря ніколи на кухні не були. Для цього була їдальня, де снідали всі разом, кожен мав своє місце: дзядзьо сидів на чільному місці, напроти входу з коридору, бабця – з протилежного боку, тітка – по праву руку від діда, я – по ліву руку. Сніданок був скромним. Білик був доцентом, тітка працювала інженером, зарплату мала невисоку, і я була в родині, бабця не працювала (вона закінчила учительську семінарію, але, мабуть, ще з тих польських часів не було прийнято, щоб пані професорова працювала, вона займалася домом). На сніданок – якісь канапки, хліб з маслом, часом твердий сир, кусок ковбаски, кава з молоком. Обід – перше, друге, міг бути компот. Бабця ходила на базар, часто купувала рубці (для страви, яка у галичан називалася “флячки”). Це було дешевше, ніж м’ясо. На вечерю – те, що залишалося з обіду, й обов’язково квасне молоко. У дзядзя була ще своя особливість: і після сніданку, і після обіду, і після вечері він пив чай з дзюравца (звіробою). Не знаю, чи мав проблеми зі шлунком; казав, що чай може бути без обіду чи сніданку, але сніданок чи обід без чаю – ні.

 

За столом часто згадував про своє навчання, найчастіше – про поїздки у Грецію і Рим. Любив розказувати про те, як він працював у Польщі, як за Польщі серйозно ставилися до класики, латинської мови. Ми мали можливість усі разом снідати, можливо, тітка швидше йшла. Заняття тоді починалися в університеті пів десятої. Рано вставали і снідали за одним столом. Обідали тільки тоді, коли вже я приходила із занять, і дзядзьо приходив з роботи.

 

Білик ходив гуляти. Тоді, коли я у них жила, він любив їздити на Кайзервальд, часом ходив ближче – на Погулянку, бо це порівняно було недалеко від вулиці Кутузова. Носив із собою маленький стільчик, у нього були хворі ноги (кожного вечора бабця йому розмотувала бинт, а зранку, перед тим, як він йшов на роботу, – забинтовувала ноги). Стільчик – триніжок, зі шкірою зверху, який складався. Міг скласти, кинути собі у якусь сіточку й нести з собою, щоб мати де посидіти. Я не пам’ятаю, чи він, коли я в них жила, кудись їздив на канікулах, під час своєї відпустки. Раніше їздив в Осмолоду.

 

Щодо святкування, то святкували іменини Михайла у листопаді, іменини бабці Марії на другий день Різдва. Я мала свій обов’язок: восени дідові треба було подарувати хризантему у вазонку, а бабці – альпійську фіалку (цикламен) у вазонку. В гості приходили родичі: братовá бабці Оленка Бордун, чоловік якої загинув, тітка Даруся з чоловіком й дочкою (також родина бабці). Приходили Оліщуки, батьки Роксоляни, яка згодом вчилася на класичній філології, Валентина Семенівна Черняк (працювала на філологічному факультеті) й Ангеліна Василівна Кабайда. Це були близькі подруги тітки Оленки і на таких родинних святах вони завжди бували. Черняк Валентина Семенівна завжди вміла гарно привітати, була дуже інтересною особистістю. Оліщук дуже гарно співав. На Різдво завжди колядували. Якихось інших свят не пам’ятаю. Свята вечеря була завжди, свячене яйце (де його брали у ті радянські часи, не знаю) на Великдень було. Заходила до них Ольга Дучимінська, українська культурно-освітня діячка, організаторка жіночого руху у Галичині, близька знайома Кобилянської, Кобринської, Кисілевської. Вона вже була старша, відбула Сибір, після повернення з Сибіру (в неї конфіскували майно і квартиру) не мала де жити. Часто жила у знайомих письменників, іноді заходила до Біликів, тоді я з нею познайомилася. Чи приходили студенти? Коли я була на першому курсі, добре пам’ятаю, що приходив Содомора, писав дипломну роботу у діда. Може, ще хтось зі студентів. Білик часто згадував студентів попередніх курсів, тих, які вчилися після війни, зокрема Мілясевича, який потім працював у Рівному. Щодо інших студентів, то не пам’ятаю, щоб я з ними перетиналася. Про спілкування Білика зі своєю родиною теж не знаю. У ті часи він у Верчани уже не їздив. Підтримував багатьох племінників. До нього приходив Михайло Білик, який вчився на географічному факультеті, потім працював у Львові, приходили племінниці. Михайло у ті часи свято вірив, що я – родичка дружини Білика. З іншими племінницями, які інколи приїжджали, мені просто не давали перетнутися, щоб вони не впізнали мене (бо знали мого тата, а я була дуже подібна до тата), щоб не здогадалися, хто я така. Білики боялися, мабуть, щоб не нашкодити ні мені, ні собі. 

 

Домашнім господарством я не займалася. Хіба могла поприбирати, поглянцувати паркетну підлогу. До кухні мене бабця не залучала. Моїм культурним розвитком займалася тітка: вчила мене грати на піаніно, читати по-французьки, водила мене на вистави, в театр імені Заньковецької, на Шевченківські концерти, в оперний театр. Взимку я з нею ходили на лижі, влітку – на прогулянки. Вона мене сприймала гарно. 

 

Щодо ролі самого Білика, то до мого навчання він зовсім не втручався. За весь час я жодного разу не просила допомогти з домашнім завданням, яке я не могла зробити, бо було важко, наприклад, перекласти складні речення, і він сам до того не підходив. У моєму розпорядженні були словники, вся література, яка в нього була, але до курсових, дипломної роботи він не мав ніякого відношення. Звісно, я мусила бути відмінницею. Коли на іспиті з політекономії епохи соціалізму (такий предмет читався, мабуть, на четвертому курсі) я отримала четвірку (єдиний раз, коли в мене була четвірка), то він заставив мене перескладати. Не знаю, чому йому так залежало на цьому. Диплом я писала у Лур’є, екзамени з грецької і латинської мов я склала також на п’ять, а про історію КПРС вже вам казала. Він дбав і про те, щоб я вчила не тільки те, що треба вчити згідно з програмою. Він порекомендував мені вчити англійську мову. У той час тітка мала приватного учителя. Вона знала німецьку і французьку мови. Пізніше працювала референтом на кафедрі у політехнічному інституті, і до її обов’язків входило читати іноземні журнали по тій темі, якою кафедра займалася. Німецьку і французьку вона знала добре, а англійську мусила вчити. Дід вирішив, що мені теж не зашкодить. Рік чи півтора той пан приходив і до мене. Тоді з розмовною мовою було складно, бо ніхто у тому ніякої потреби не бачив, але коли ми були на практиці з німецької мови, то я вела уроки і з англійської мови у п’ятому і шостому класах. Я собі дала раду і з тим, що мені треба було прочитати англійською для підготовки дипломної роботи.

 

Крім того, Білик вчив мене жити, чи як це сказати. Стипендію я мала один раз звичайну, потім – підвищену. Не пам’ятаю, яку суму я мала право собі залишити на цукерки, кіно і трамвай, але решту – покласти у банк. Казав: “Ти підеш на роботу, і тобі знадобляться гроші”. Тобто, я навіть своїми власними грошима не могла розпоряджатися, як хотіла. Зате, коли поїхала згодом на роботу в Чернівці, купила до своєї кімнати в гуртожитку меблі. Годувати – мене годували. Я не тільки їла у них, а мусила ще й брати бутерброд на заняття, це було обов’язково. Серйозні речі для одягу мені купували, тато з мамою щось могли купувати, й на той час ми мали якусь допомогу ще від далеких родичів з Америки.

 

Щодо мого відпочинку, то я після другого курсу на двадцять один день поїхала відпочивати у спортивний табір, який був тоді в Карпатах, чотирнадцять карбованців коштувала путівка. Але коли після четвертого курсу (ми тоді їхали на практику в Крим, на розкопки, університет платив гроші) я мала можливість взяти путівку за тих самих чотирнадцять рублів і поїхати в спортивний табір політехнічного інституту в Ялту, Білик не дозволив: “А чого тобі туди їхати? Щоб потім перехвалюватися, що була в Криму?” Не знаю, які були мотиви. Я вважала, що дорóга мені і так оплачена, бо я ж їхала на практику, і могла там просто залишитися. Додому я їздила тільки на жовтневі, травневі вихідні дні й на канікулах. Ми тоді вчилися по суботах. На Великдень, як правило, завжди був якийсь недільник. Коли на Різдво між екзаменами два дні виявились вільними, я могла поїхати на Святий вечір додому (зі Львова до Крехович трохи далеко), то вважалося, що шкода часу, бо треба вчитися, треба працювати, іде сесія, і тут теж є Свята вечеря. Так що у цьому відношенні я була якимось чином залежна. Щодо друзів, вечірок і забав, то це було трохи складно. У мене був двоюрідний брат, з яким я спілкувалася, були знайомі з давніх шкільних часів. Я могла з ними зустрічатися, ходити. Але деякі інші мої друзі у родині Біликів не сприймалися. Однак, коли я, вже працюючи в Чернівцях, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром Бучком, який на той час працював звичайним лаборантом в Академії наук під керівництвом пані Гумецької (виявилося, що там бухгалтером працювала братова бабці, і Білики щось про Дмитра, мабуть, знали; а я думала, що познайомилася з ним випадково, він приїжджав у Чернівці у справах), і коли потім я приїхала до Львова, так би мовити, на перше побачення, то всі були такі щасливі! Білик був дуже задоволений. Скакали біля нього, як біля розбитого яйця. Коли через рік ми вирішили одружитися, Білик пропонував кімнату. У них не було зайвого місця, тітка мала свою кімнату, була велика так звана “їдальня”, в якій було моє і бабцине ліжка. Білик мав свій кабінет з ліжком. Все одно сказав: “Одну кімнату я вам відступаю. Нехай Дмитро шукає роботу, і ти будеш у Львові”. Дмитро шукав роботу, але я сказала Дмитрові, що маю окрему кімнату в гуртожитку у Чернівцях, ні від кого не залежу. Я розуміла, що знову попаду в залежність, не матиму свободи. Тому сказала Дмитрові, що назад до Львова не поїду. Дмитро не дуже міг то зрозуміти, бо Львів є Львів. Але потім зрозумів. Таким чином, все стало на своє місце. Коли ми одружувалися, то наше весілля у Львові організувала родина Біликів. Весілля було невелике, тільки найближча родина, гостина була у хаті, але все – за рахунок Білика. Це теж серйозний крок. Я і донині не знаю, які мотиви були у нього. Патріотизм, просто доброчинність, зберегти собі внучку – класичного філолога? Не знаю. 

 

Якщо все підсумувати, то дитинство у родині Біликів й відносини з Біликом були хоч і непростими, але прекрасними. Студентські роки були тяжкі, бо не було свободи дій, а молодій людині хочеться свободи. Я чекала на закінчення університету. Тепер цю ситуацію оцінюю по-іншому. Я розумію, наскільки це було і небезпечно, і непросто з матеріального боку для нього і родини. Мені тепер, правду кажучи, стидно і совісно перед собою, що за їхнього життя я не зуміла їм належним чином подякувати. Тоді мені це здавалося само собою зрозумілим. Але щоб вони відчули мою вдячність… То хіба десь тепер в інших світах, може, чують, що я дуже добре зрозуміла, що моє життя могло бути зовсім інакшим, якби не родина Біликів, якби не Михайло Йосипович.

 

– Ганно Євгенівно, Ви розповідали про бібліотеку, яка була Вам передана. В контексті бібліотеки хотів ще запитати про літературу, яку Ви читали під час навчання. Це були книжки з класичної філології, інша література?

 

– Я мала доступ до Біликової бібліотеки, читала лише те, що мусила читати – твори з грецької і римської літератури, в перекладах на українську, російську чи польську мови. Польську мову я ще в школі почала вивчати, і коли жила у Біликів (тітка дуже любила читати польські кримінали, а я – з нею), то вже добре її знала. Я не мала великого бажання щось читати з класичної філології, античної літератури я не любила. У бібліотеці Біликів була й зарубіжна класична література. Студенти класичної філології, на жаль, не мали курсу зарубіжної літератури. У нас спочатку була антична література для всього курсу, а потім студенти німецького, англійського, французького відділень вчили зарубіжну літературу, а ми в той самий час, коли в них були ці пари, вчили окремо грецьку і окремо римську літературу. Я знала, що вони вже читають твори Золя, Ремарка, і теж брала читати те, що у них було. Вже після смерті Білика тітка мені віддала все те, що стосується класичної філології, інше, мабуть, залишилося вдома. Всі книжки Білика були ним підписані. Кожна книжка підписана: “Білик”. А якщо книжка була у когось придбана, то було про це написано, наприклад, “Куплено у Мушака”.

 

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Марія Кашуба. Про навчання на кафедрі класичної філології й дослідження латиномовної спадщини професорів Києво-Могилянської академії


– Маріє Василівно, розкажіть, будь ласка, про те, як Ви обрали Львівський університет і класичну філологію.

 

– Як я обрала класичну філологію? Вийшло трохи анекдотично. Це був час, коли тодішній секретар ЦК Хрущов розпорядився, щоб на гуманітарні факультети брати студентів зі стажем роботи. Ми повинні були після десятого класу відпрацювати. У 8-ій школі у нас була дуже гарна вчителька хімії, і я хотіла вступати на хімічний факультет. Але були вимоги принести довідку з університетської поліклініки, що можна вступати на технічні факультети. І мені не дали, бо в мене був астигматизм: очі для хімії були нездатні. А от сліпати над рукописами, виявляється, можна. І мене не пустили на хімічний. Потім у моїх родичів виявився знайомий декан фізичного факультету. Теж довідка не пустила. Але я вивчила університетські пропозиції й звернула увагу на німецьку філологію. Я вчилася у 8-ій школі, де в мене була німецька мова. Школа була з німецькою мовою викладання, мала гарно поставлену вимову, тут була практика, про що знали в університеті. І я пішла на німецьку філологію. Звичайно, в мене стажу не було, тому не пройша, хоча склала всі вступні іспити на п’ять. Пішла працювати в 62-гу школу секретаркою директора. На другий рік знову поступала – не пройшла, хоча все склала на п’ять. А на третій рік я, вже з досвідом, подивилася, що є класична філологія. Уявіть собі, я не знала, що це таке. Ніхто мені нічого не пояснював. Але дивлюся: перша спеціальність – “філолог-класик”, а друга – “вчитель німецької мови”. Дві спеціальності за п’ять років. І я подала документи, вже маючи два роки стажу, на класичну філологію. Склала всі іспити на п’ять, український диктант написала на чотири. У фразі “гулкий, мов палуба, міст”, “мов палуба” не виділила комами – четвірка, двадцять чотири бали. Приходжу – у списку мене немає, я чомусь – на німецькій філології. Я, вже смілива, йду, звичайно, до декана. “Як це так? Два роки я здавала на німецьку – не прийняли, тепер я здала на класичну – не прийняли?” А він мені каже: “У нас уже є досвід. Ми брали на класичну філологію студентів зі стажем, а вони не можуть засвоювати три іноземні мови, їм це важко. Тому ми вирішили зараховувати тих, хто вступав після десятого класу. Ми Вас зарахували на німецьку філологію, у Вас високі бали”. Я кажу: “Ні! Якщо я два роки вступала на німецьку, і мене не брали, то тепер я хочу на класичну принципово”. – “Ну, то ми Вас не приймемо взагалі!” Я кажу: “Я не хочу на німецьку. Я буду поступати доти, поки не вступлю туди, куди я хочу!” Він розсміявся (тоді деканом був Войтюк Микола Андрійович) і каже мені: “Тоді пишіть ректору заяву, щоб Вас перевели на класичну філологію” (а я вже була зарахована на німецьку). 

 

І так нас у групі опинилося дев’ятеро осіб. Ректором був Лазаренко. Він знав, що не всі витримують це навантаження – три мови: старогрецьку, латинську і німецьку, яку ми знали зі школи. І ось я почала вчитися. Але я була здібна і добре вчилася. Декан запам’ятав оту мою настирливість – зробив мене відразу старостою. В нас було чотири дівчини і п’ять хлопців. На третьому курсі нас залишилося п’ятеро: з дівчат одна я і чотири хлопці. Решта покинули, не могли вчитися. Так я опинилася на класичній філології. Але вчилася я добре, пам’ять в мене хороша. Вже на четвертому курсі (в нас тоді пів року була практика в школі) мене оформили лаборантом кафедри на пів ставки. Я почала працювати, після занять в школі (у 62-ій школі у нас була практика) працювала на пів ставки лаборантом. Працювала два роки, будучи на четвертому і п’ятому курсі. Дипломну я писала у професора Лур’є, була його останньою дипломанткою. Латинську мову у нас викладала дуже старанна і дуже вимоглива викладачка – [Євгенія Скоробогата]. Вона нас навчила латинської, бо латинська у нас була основною. Дипломну я писала зі старогрецької мови. Старогрецьку мову викладав доцент Білик, який був з такого складу, як професори Віденського університету. Він вважав, що студент повинен самостійно вчитися, працювати. Як одного почав питати, то питав цілу пару. А хлопці не виписували слів. Ми старогрецьку мову не дуже добре знали. Державний іспит здавали з латинської мови, а дипломну писали зі старогрецької. Німецька мова у нас також була добре поставлена. Нам читав спецкурс професор Богдан Задорожний. Читав порівняльну германістику. До речі, німецькою мовою. Ми все розуміли, складали йому залік. Вчила нас Ірина Юліанівна Гузар історії німецької літератури. Також Марія Свєнціцька (було дві сестри: Віра і Марія) – якийсь спецкурс. Ми слухали спецкурси. Я запам’ятала спецкурс “Umgangssprache” Федора Івановича Шумиляка. То буденна, розмовна німецька мова. Він нас навчив німецької лайки, тобто ми вчили мову на рівні з німецьким відділенням. І я маю диплом з кваліфікацією: філолог-класик, учитель німецької мови. З нашої групи Йосип Іванків пішов викладати німецьку мову в школі. Ми могли це цілком пристойно робити, заслужено мали диплом. 

 

Я добре вчилася, була енергійною, мене зробили комсоргом факультету. Декан мене залишив за розподілом в університеті. Було місце в Бєльцях, в Молдові. Завідувач кафедри дуже хотів, щоб я туди поїхала. Він хотів, щоб всі кудись їхали. Я поїхала би, сім’ї в мене не було, я слухняна, радянська влада… підписуєш і мусиш. Але декан розпорядився, щоб я залишилася. Оскільки на класичній філології місця не було, то мене розподілили на кафедру іноземних мов. Це була дуже велика кафедра, одна на весь університет (тепер вона поділена). Викладалася іноземна мова, був дуже мобільний склад: жінки генералів, яких сюди присилали, військових. Дуже нестабільний був склад викладачів, але було своє ядро. Я там пропрацювала, поки не звільнилося місце на класиці. Мене відразу перевели на класичну філологію. Я стала рядовим лаборантом, зарплата  – 74 рублі. Я, працюючи секретаркою директора, діставала 300 рублів (потім була грошова реформа), а тепер – 74 (це найнижча), але вже як молодий спеціаліст. Старший лаборант отримував 91. Мене через два роки перевели на посаду старшого лаборанта. Я сиділа на кафедрі завжди з 9 до 18. У всі процеси нас не посвячували, але коли каденція Кобова закінчилася, завідувачем кафедри став Віталій Петрович Маслюк. Я при ньому працювала отой останній рік. 

 

Коли у Львові була всеукраїнська конференція з історії філософії, на кафедру прийшли завідувач відділу української філософії (тоді вживали – “філософії на Україні”) [Інституту філософії] Володимир Юхимович Євдокименко і ще хтось, вже не пам’ятаю. Вони запитали у завідувача кафедри, чи немає випускника, який би поїхав у Київ в аспірантуру. Директором був Павло Васильович Копнін, який вирішив розвивати українську філософію. Досковородинський період ніхто не міг осилити, бо там латиномовна спадщина. Була тільки одна-єдина кафедра, яка випускала філологів-класиків, – у Львові, у Львівському університеті. Латинську мову вивчали і у Вільно, і в Москві, у Тбілісі була така кафедра, але то було далеко, Львів був ближче. І вони вирішили звернутися. Хотіли хлопця, хлопця якраз не було. Я працювала лаборанткою. Завідувач кафедри Маслюк каже: “От, беріть Марію Василівну!” – “Та ми дівки не хочемо, буде за хлопцями заглядати, нічого не зробить, вона незамужем. Нам би хлопця!” Найближче був Ігор Захара, який якраз одружився, народилася дочка у травні, і він не зміг би їхати. Він тоді, здається, працював у Самборі, у медичному училищі. Тоді ризикнули взяти мене. Я поїхала в Київ, познайомилася з Копніним. Він мені задав питання: “Ви знаете украинский язык?” Я кажу: “Конечно знаю. Это мой родной язык!” – “Не чувствуется! Нам очень важно, чтобы Вы переводили с латыни и писали только на украинском языке”. Я це запам’ятала, закарбувалось, як кажуть, на серці. Ото у філософів є пам’ять серця і пам’ять розсудку. Це не є розсудкова пам’ять, а пам’ять серця. Мене це дуже вразило. Росіянин, сибіряк, в Москві вчився, але знав, що таке українська філософія. От я в Інституті філософії, де всі писали по-російськи, писала по-українськи. 

 

У 1969 році (вже прийшов Шинкарук, Копнін був недовго, бо його забрали в Москву) відкрили журнал “Філософська думка”, де друкувалися статті українською мовою. І я дійсно почала перекладати по-українськи філософські курси професорів Києво-Могилянської академії. Так я увела у науковий обіг праці Георгія Кониського, потім видала свій переклад. Але вчасно захистила дисертацію, першою зробила зі свого курсу. Мої однокурсники в аспірантурі – теж доктори, поважні люди: Анатолій Ручка, Віктор Танчер, син релігієзнавця Володимира Танчера. Але я першою зробила цю дисертацію. 

 

Був просто анекдотичний випадок на вступних іспитах. Я, запам’ятавши оту настанову Копніна, відповідала на екзамені по-українськи. Екзамен був з філософії. Були білети, сидить поважна комісія, професори, директор інституту. Всі випускники Київського університету, я одна зі Львова. Я сказала, що якщо дізнаюся, що в мене є конкурент з Київського університету, то навіть документи не буду подавати, бо не потягну. Але вони від мене приховали, що є така Людмила Озадовська (її чоловіка забрали в ЦК, треба було і дружину у Києві). Вона поступала на історію філософії і я. Вони приховали, що вона є конкурентом, я не знала деталей. Якийсь хлопець мені підказав про “Философские тетради” Леніна, “вопросы о диалектике” (я поняття не мала). На іспиті я відповідала по-українськи, а вони всі – по-російськи. Потім мені керівник каже: “Никто не понимал, что ты там говорила, но ты строчила, как из пулемёта”. Вони мені, звичайно, поставили п’ять. Складала я іспит з історії партії. Тому що я склала кандидатські іспити з філософії, але тут мені поставили трійку. На кандидатських був Кубланов, завідувач кафедри, а також Ковальов, дуже прискіпливий. Звичайно, то не була філософія, то, як каже Мамардашвілі, була далека родичка філософії – ідеологія. А філософію я вивчила вже самотужки в Інституті філософії.

 

Тоді української філософії, як такої, ще не знали. Був план видати три томи історії філософії в Україні. Третій том так і не видали, не могли дійти згоди, як марксистсько-ленінська філософія впроваджувалася в Україні. Перший том я писала як учасник авторського колективу. Тому що ми ввели у філософський контекст письменників-полемістів, Києво-Могилянську академію. Потім ввели ще й Київську Русь – Горський почав вивчати, аспірантів йому дали. Тобто розгорнулися дослідження досковородинського періоду, і ми заново відкрили цих авторів, філософські ідеї. Але моя участь у тому – дослідження спадщини Києво-Могилянської академії. Поле було неоране, мені дали вибір. І я, повірте, вибирала за почерком. Тому що були великі папки – курси, писані студентами. Вони зберігалися у бібліотеці монастиря, потім їх передали у відділ рукописів. Я дивилася, який почерк читабельний. І вибрала Георгія Кониського. Там було два курси: один написаний дрібнесеньким почерком, як макове зерно, але дуже чіткі букви, другий – готичним, але букви більші. Я брала собі ті два і читала. Перші дні було дуже важко. Було навіть таке, що я прийшла в інститут і кажу: “Не треба мені вашої аспірантури. Не перекладу я цього, це дуже важко. Я над цим не можу працювати”. Завідувач відділу, мій керівник, зіграв на моєму самолюбстві: “Ну і що? Повернешся до Львова, будеш працювати лаборантом? Їздила в аспірантуру у Київ, хотіла щось зробити. А будеш сидіти до сивого волосся лаборантом. Будеш чекати, поки хтось помре, щоб звільнилося місце.” Справді, аспірантура тоді була рідко – один раз у два роки, а може й три. Коли я натякнула, що, може, буду поступати в аспірантуру, завідувач Кобів сказав: “Та Ви що? Перед Вами ще Нитковець у Вітебську, Орос в Ужгороді”. Я кажу: “А може вони не хочуть? А я тут під рукою”. Ні, він вважав, що в класичній філології можна вступати в аспірантуру після сорока, п’ятдесяти років, коли начитаєшся, будеш фахівцем. А в Києві мені сказали: “Ти спочатку зроби дисертацію, а потім будеш ставати фахівцем. Тобі дано три роки”. А мені ще за два іспити зняли шість місяців, бо тоді знімали. В мене було два роки і шість місяців. Я за цей термін повинна була і перекласти курс, і написати дисертацію, і видрукувати кілька статей. Так і сталося. Я працювала дуже завзято. Через місяць я вже вільно читала латинський текст. У перший день я не прочитала і третини сторінки (були такі великі сторінки), а потім я читала чотири сторінки в день. Звичайно, словники були, я звикла до лексики, і вже було просто. Тепер я вже будь-який латинський рукописний текст ХІV чи ХVІ століття прочитаю. Тобто вже набита рука. 

 

Після того я ризикнула і докторську дисертацію робити. Взяла курси етики різних авторів, які читали професори за вибором (розділи були, як лишався час). І я вибрала п’ять професорів, переклала їхні курси, зробила велику книжку на тридцять один аркуш. І захистила докторську дисертацію “Етика в Києво-Могилянській академії”. Але все це завдяки знанню латини. Я, можна сказати, була піонером – першою, хто так засів за курс одного автора. Переді мною були спроби видати праці Теофана Прокоповича. Він був відомою постаттю. Петро І його наблизив до себе, створив Кунсткамеру під його керівництвом, була “учена дружина”. Прокопович був дуже відомий. Коли знайшли його курс, то роздали священникам, які із семінарії знали латину. Це була дуже важка праця, і потім, коли видавали цей курс, треба було уніфікувати вживання лексики. Я зі Захарою (я вже була у Львові) поїхали на цілий місяць, сиділи і об’єднували різні переклади, уніфікували термінологію. Священники були з різних міст, навіть з Вільно, і кожен мав своє розуміння, своє відчитання. Ми це все звіряли, здійснювали спецредакцію другого і першого тому праць Теофана Прокоповича, щоб він вийшов такий універсальний. Закінчилися часи Хрущова, де українознавство і українська мова були трохи дозволені. Я писала дисертацію українською мовою. ВАК СРСР прийняв рішення, що мовами народів СРСР можна було це робити. А потім – брежнєвщина, були, як кажуть, “приморозки”, і тому я вже писала по-російськи, перекладала російською мовою. Три томи праць Прокоповича пролежали досить довго. Я закінчила аспірантуру у 1971 році, 12 березня 1971 року захистила дисертацію. Закінчила у грудні 1970-ого, але була черга. В нас була вчена рада разом з Інститутом права: місяць захищали роботи з філософії, місяць з права. Тому була черга. Щодо праць Прокоповича, то ЦК, так би сказати, наклав вето. Три томи, готові до видання, лежали, їх не пускали до друку. Був навіть такий парадокс, що другий том (натурфілософія, етика) дали редагувати Нелі Айрапетовій, вірменці. Переклад був український, відредагований нами, готовий до видання, але не пускали. Вона зробила із п’ятиста сто сторінок. Сказала: “Там, де слово “Бог”, я не пропущу”. Це ж абсурд, там на кожній сторінці слово “Бог”. Сто сторінок лишилося. Хтось зі здоровим глуздом це все відклав. Не пам’ятаю, хто був у видавництві, але воно лежало років десять. Шинкарук не міг нічого зробити. Була цензура і все. Були різні публікації, що це теологія, що це не варте уваги, що це не філософія. 

 

В Інституті філософії була така традиція: коли ти зробив і захистив дисертацію (це ж оригінальна праця, не списана), то після захисту випускаєш монографію. Включали у план інституту, рекомендувала вчена рада. І от рекомендують мою монографію, встає Євграф Каленикович Дулуман і каже: “О, попів повитягували, пострушували з них пилюку і видають за філософів”. На вченій раді є люди компетентні, наш відділ був компетентним в тому, а інші насторожились. Але весь відділ підтримав мене, я сиділа мовчки. 

 

Це був 1972 рік, мене після захисту дисертації залишили працювати молодшим науковим співробітником, квартиру давали. Я працювала з працями Сковороди. Тоді наближався ювілей Сковороди. Я редагувала переклади листів Сковороди з латинської і старогрецької мови, перекладала з давньоукраїнської на українську і російську мову. У Росії вирішили видати, видавництво “Мысль”. Тобто роботи було дуже багато. Ми готували нове видання до ювілею Сковороди (250 років) і одночасно готували до видавництва “Мысль” у Росії. У Москві вирішили видати всі твори Сковороди, два томи. Але там у видавництві друкували вірші Голди Меїр, їх переслідували і змусили зробити “чистку”. Повикидали з праць Сковороди всі місця, де був згаданий Ізраїль. У Сковороди є такі похвальні слова, все те повикидала цензура. Я їздила у Москву готувати це видання. 1972 рік був у нас дуже плідний і дуже знаменний. Але вже наступала доба приморозків, відчувався тиск на українське, не було вже такої свободи українства. З кожним роком було жорсткіше. Потім були гоніння. В інституті була група… Лист Лісового про русифікацію у зв’язку з працею Дзюби. Лісового заарештували. Наш відділ почистили, повиганяли з роботи. Я до Львова відразу намітила їхати. Мені якось у Києві було некомфортно. Мені казали: “Всі прагнуть до столиці, а ти у Львів хочеш!” Я кажу: “Мені Львів затишний, став мені рідним”. Хоча я тут не народилася, але тут навчалася в школі, в університеті. Він близький і рідний. Так я і квартиру не отримала. Жодних меркантильних інтересів не було.

 

Уявіть собі, Кобів мене навідував у гуртожитку. Коли був у Києві у відрядженні, знайшов мене і прийшов у гуртожиток. Я хотіла його пригостити, в мене був фарширований перець. Була в нас така велика каструля. Я подивилася на підвіконня – дівки все з’їли. Гуртожиток є гуртожиток (сміється). Я пригадую, що з жалем розвела руками, але пригостила його чаєм. Він приходив подивитися, був в моїй кімнаті, я жила тоді в трьохмісній кімнаті. Це був, напевно, 1969 рік. А вже, коли ми їхали з Тбілісі, всі класики до мене заходили в гості, бо була в Києві зупинка. Ми з Грузії приїхали рано, а їхній поїзд на Львів був ввечері. То я вже їх запрошувала в гуртожиток. Був Маслюк, була Гануся Бучко (вона тоді ще була у Чернівцях). Ми їздили у Тбілісі на конференцію. У 1969 році професор Урушадзе проводив Всесоюзну конференцію з класичної філології. Я там виступала з доповіддю про термінологію. Але були усі класики: Рогович, Мисько, завідувач кафедри Маслюк, інші, вже не пам’ятаю. Нас там дуже тепло приймали, росіян – не дуже. Нас запрошував Урушадзе додому на вечерю. Запрошував саме українську делегацію, а представників з Москви не запрошував. Чомусь в них не було якихось таких симпатій, як я тоді помітила. Петербург – ще більш-менш, а московська делегація в Тбілісі не дуже була шанована. Це був 1969-ий рік. Професор Урушадзе якраз видавав заміж внучку і після весілля запросив нас додому на вечерю.

 

Я, звичайно, завдячую Львівському університету, тому що дав фундаментальні знання. Завдяки цим знанням латинської,  старогрецької і німецької мов я здобула науковий ступінь кандидата наук і доктора наук. Хоча відійшла від класичної філології, але латинська мова була вагомим козирем, бо її мало хто знав.

 

Був у мене конкурент Віктор Андрушко, який самотужки вивчив латинську мову, навчаючись на філософському факультеті Київського університету. Його взяли в Інститут філософії. Він почав перекладати те, що йому подобалося, і взяв якраз одну з етик, найбільшу. Там був такий прецедент, дуже трагічний. Уявіть собі, я переклала всі курси етики, а цей курс мені не дають. Чотирнадцять аркушів. Це половина книжки. Ті всі маленькі, а цей – фундаментальний, ще й не закінчений. Професор Калиновський вирішив викласти всю етику Арістотеля, ще й з коментарями, дуже фундаментально. Але не було закінчено: на одній із доброчесностей цей курс обірвався, бо на курс давалося два роки, а треба було ще викладати і метафізику, і натурфілософію, і логіку. І ось Андрушко взяв собі чотирнадцять аркушів тексту Калиновського і переклав російською мовою. Валерія Михайлівна [Нічик] йому дуже симпатизувала (а я поїхала вже до Львова), покладала на нього великі надії. Вона писала докторську роботу з філософії про Києво-Могилянську академію. І ось цей Андрушко (йому зробили фотокопію) сидів і перекладав. Уявіть собі, партизанський крок зробили. Я все переклала, а цього курсу немає. Поїхав наш завідувач Верников в Київ. І я подзвонила Володі Литвинову, щоб мені передали ці фотокопії, бо я вже не могла сидіти у Києві у відділі рукописів, як раніше, будучи аспіранткою. І він, коли Верников приїхав, взяв зі шафи той курс і спакував йому у портфель. І мені Верников привіз. В мене зберігається телеграма: “Немедленно верните курс Калиновского”. А я сиділа ночами, в мене вже була мала дитина, щоб швидко ці чотирнадцять аркушів перекласти. І за три місяці я переклала і йому повернула. Він наполягав: “Верните немедленно!” Але він дуже повільно працював, а я швидко. І я включила цей курс у свою книжку, книжка вийшла на тридцять один аркуш. Я повезла до Києва, а мені кажуть: “Немає в плані, не можемо”. А в плані все було на обліку, все було дуже скрупульозно. Видавництво “Наукова думка” мало видавничий план і все. У видавничому плані було п’ятнадцять аркушів якогось збірника відділу наукового атеїзму. Його Гринів Євген очолював. Вони, звичайно, не зробили, тому було вже п’ятнадцять аркушів. А ще п’ятнадцять де знайти? Коли подивилися, то виявилося, що ще хтось не подав. Мені завідувачка відділу цього видавництва Людмила Ловкая порадила взяти лист і приїхати до директора видавництва та попросити. Я приїхала з цією книжкою, а директор видавництва Храмов каже: “В плані немає, не можемо включити. Нічого не робимо. Нічого не можемо вдіяти. Інститут філософії заявив етику Калиновського”. Я кажу: “Як? Як можна?” Валерія Михайлівна, оскільки Андрушко переклав по-російськи, “бомбардувала” дирекцію, випрошувала гроші, щоби знайшли перекладача українською мовою, щоб видати окремо цей курс, який переклав Андрушко. Я їй кажу: “Валеріє Михайлівно, який сенс видавати одну етику? В нього є логіка, метафізика. Я закінчу свою докторську роботу і, даю слово, перекладу, і видамо цілий томик текстів Калиновського, всі його лекції”. Вона вперлася: “Ні!”. Шинкарук був у лікарні, у Феофанії, замість нього працював Анатолій Гордієнко. Я приїхала до Києва в розпачі. Що робити з книжкою? Тоді я дзвоню (телефон мені дали у видавництві) до Шинкарука. Він був дуже доступний у тому відношенні. Я вибачилася, розповіла про суть справи. Він мені каже: “Маріє, іди до Гордієнка, розкажи це все, він тобі допоможе, він вирішить питання”. Я пішла, це все розказала, і Анатолій Гордієнко справді вирішив на мою користь. Він каже: “Який сенс видавати одну етику і шукати ще гроші на український переклад. Хай видане все буде по-українськи”. А Храмов відразу сказав, що видавництво не може видавати двічі одне і те ж. Така була страшна ситуація. Хоча всі сприяли, сім років тяглася ця моя епопея з докторською дисертацією. Дуже було складно. Це був пік, і я дуже переживала, може, і не усвідомлюючи всієї глибини. Потім думала, як я інфаркт не дістала: йшлося про всю мою п’ятнадцятирічну роботу. Бо я ж працювала: були планові завдання. Підготовку докторської не порівняти з аспірантурою. Аспірантура – Божий рай, працюєш тільки на себе. Кожного дня о дев’ятій годині я вже була перед дверима відділу рукописів, заходила з працівниками відділу, які розпломбовували двері, давали мені рукописи. І працювала до шостої. Я заробила гастрит, бо берегла час, щоб в буфеті не стояти за чаєм, бо велика черга була. Потім брала зі собою бутерброд. Але я зробила за десять місяців цей переклад з латини. Це було основне. У 1990 році видала два томи по 600 сторінок з примітками. Називається: “Філософський курс Георгія Кониського”. Потім я видала курси етики, російською мовою. Може, недосконало, хтось би зробив краще. Але на цьому перекладі курсу Кониського вже захищено дві кандидатські дисертації. Вибирали якісь філософські проблеми. Лариса Діденко, я навіть була опонентом у Київському університеті, зробила дисертацію. Друга дисертація – Олени Кравченко з Переяслав-Хмельницького, яка також використала мій переклад. Тобто я ввела у науковий обіг з історії української філософії фундаментальний матеріал. Кониський – вчитель Сковороди. У 2017 році було триста років з дня його народження, я опублікувала статтю. Потім за мною пішла Слава Стратій, Прокоповича почав досліджувати Рогович, Литвинов захистив дисертацію в контексті Просвітництва. Рогович обрав Козачинського. Але не було такого, щоби хтось обрав одного автора і ввів його праці у науковий обіг. Іван Паславський, який повернувся з Німеччини, де працював перекладачем з німецької мови, обрав Кроковського і переклав логіку, далі – перейшов на дослідження праць полемістів. Але були у нього й інші праці. Потім Трофимук захистив дисертацію з літературознавства про латиномовну українську літературу. Латинська мова була мовою всесвітньої науки, тому багато наших письменників писали нею і вірші складали. Латинською мовою вчили складати вірші в Києво-Могилянській академії, там був курс поетики.

 

Наша кафедра була якоюсь закритою: не спілкувалися, не обмінювалися досвідом (от зараз я завідую кафедрою, то ми спілкуємося, більш відкриті один до одного). Хоча ходили на лекції, був гурток, керували роботами, писали рецензії. Але чи то ще той сталінський переляк спрацьовував? Відчувалася якась ізольованість один від одного, не було згуртованого колективу, кожен був сам по собі. Так мені здавалося. Зі студентами працювали, кожен дуже сумлінно виконував своє завдання, не прогулювали занять. Юрій Федорович Мушак міг прийти через двадцять хвилин після дзвінка. “Ви чого тут сидите? Геть!” Кажемо: “Хочемо Вас послухати”. Він не прогулював, у нього була така манера трохи оригінально поводитися зі студентами. Іван Іванович Андрейчук вів спецкурс “Грецька епіграфіка”, потім був чудовий місяць практики по місцях античних розкопок. Це були міста-колонії Стародавньої Греції у Північному Причорномор’ї. Ми побували на місцях давніх Ольвії, Херсонесу, Пантікапею. Познайомилися з тими матеріалами. Відвідали Склеп Деметри, інші пам’ятки. На камені були вирізьблені написи, ми брали мокрі газети і робили відтиски, брали чистий папір, щоб це відчитати. Вчилися читати написи, бо це стосувалося спецкурсу з епіграфіки. Іван Іванович плив з нами цілу ніч на палубі корабля, жив з нами у будиночку, де мешкали археологи (у час нашої практики були археологічні експедиції з Москви, Петербурга). Вони розкопували театр, вулиці, залишки житлових будинків. Ми з ними дуже добре контактували. В нас було своє завдання – відчитувати написи, в них – своє. Це був дуже плідний час навчання і пізнання стародавньої грецької культури. В Грецію і Рим тоді не можна було їздити. Знаю, що професор Лур’є возив студентів у Ермітаж. Він раніше працював у Ленінграді, для нього це було місто юності, ностальгії. Його, виявляється, вислали до Львова. Але він з нами не їздив, їздив Іван Іванович Андрейчук. Поїздка тривала цілий місяць. Нам оплачували добові, поїздку потягом, пароплавом. Їздила група студентів. З нами був Шарипкін з курсу, який закінчив університет у 1963 році. До нас ще примкнула історик Федорова з Москви. Вона пізніше написала книжку про стародавні грецькі написи, які розшифрувала. Була з нами в Керчі. Керч був нашим останнім пунктом. Ми їхали через Сімферополь, Севастополь, припливли пароплавом в Керч, а з Керчі їхали до місця розташування Ольвії, а звідти – в Одесу і додому. Було цікаво навчатися. Але, пригадую, що атмосфера на кафедрі була, м’яко кажучи, натягнута. Якось так один одного сторонилися, не було якихось дружніх розмов. Прибіжать на перерву – і кожен по своїх куточках.

 

– Якою була ситуація з навчальною літературою з предметів Вашої спеціальності?

 

– Навчальна література була, в основному, польськомовна. Було дуже багато видрукованих за Польщі (журнал називався “Фільомата”) текстів. По цих текстах ми вчилися читати. Це були праці Цезаря (“Commentarii de Bello Gallico”), Тіта Лівія, багато інших. Латину ми на першому курсі вчили з “Фільомати”. То простий, дуже виразний текст, слова можна було знаходити. Були польськомовні словники, були вже і російськомовні. Я пам’ятаю, що старогрецьку мову ми вчили за підручником Дворецького. Професор Лур’є називав це “средневековые муки для студентов”. Андрій Содомора згадував, що він в них викладав грецьку мову і приносив завжди тексти на листочках, надрукованих на машинці. Професор самостійно друкував у себе вдома грецькі тексти – і вони вивчали мову. А ми – за підручником Дворецького. Це були не дуже пристосовані підручники, а українських взагалі не було. Потім, коли я вже навчалася в аспірантурі, викладачі кафедри Маслюк і Оленич ротопринтом видали підручник грецької мови. Видали вже підручник Ю. Мушака “Латинська мова”. Почали друкувати українськомовні підручники десь у 1970-их роках. А в нас були польськомовні, тому кожен з нас мусів знати польську мову. Це дуже добре, я самотужки вивчила польську мову. Кобів нам завжди згадував професора Ґаншинця, який був завідувачем кафедри. Від тієї польської кафедри було багато залишено, особливо навчальних текстів. Були російські підручники. Наприклад, “Латинский язык” Попова, Шендяпіна, якого нам рекомендувала Скоробагата. На кафедрі були словники: старогрецький словник Вейсмана, інші, видані раніше. Коли я була на третьому курсі, вийшов двохтомний словник Дворецького. Ми виписали собі з Москви. На колишній площі Перемоги (де в нас СБУ) був магазин “Книга почтой”. Ми виписали два великі томи для всієї групи, зібрали гроші і закупили. Я досі його маю. Але то російськомовний, українських взагалі не було. 

 

Тепер чотирьохтомний латинсько-український словник зробив Володимир Литвинов, виходить в “Науковій думці”. Кажуть, що потрібно дуже багато паперу, щоб інститути відмовилися від видання. Вийшов перший том, готують другий. Інститут української мови робить редакцію української частини. Оскільки я рецензент, то маю перший том. Дай Бог, щоб він вийшов. Литвинову вже вісімдесят чотири роки минуло, йде вісімдесят п’ятий. Мені вже вісімдесятий, Содоморі вже за вісімдесят. Але молоді такого великого не роблять. Я подивляю, як він зробив словник. Я собі виписувала найпопулярніші терміни, а Литвинов створив картотеку і зробив невеликий латинсько-український словничок, а тепер – чотирьохтомний фундаментальний словник. Зробили переклади з російського словника Дворецького Леся і Мирослав Трофимуки, обоє класики. Богословська академія мала програму, і видали цей словник. Я не бачила того словника, який вони видали, але це переклад зі словника Дворецького. А Литвинов зробив на текстах, виписував тексти. У словниках є різні тлумачення одного слова, а він додав контекст, виписав речення. Це надзвичайно цінна річ.

 

У нас були викладачі, які ще вчилися за Польщі, в перші роки після так званого “визволення”. Працювали науково. Юлія Миколаївна Кузьма перекладала твори античних авторів. Багато перекладав професор Лур’є, який приїхав з Ленінграда. Написали підручники. Маслюк видав хрестоматію старогрецької лірики. Андрій Содомора, учень професора Лур’є, стільки античних авторів увів у науковий обіг (дивуюсь, як йому не дали премію Шевченка): Есхіла, Софокла, Евріпіда, Овідія, Вергілія, інших. “Енеїду” Вергілія переклав мій викладач доцент Білик, опублікована у Києві. Викладачі працювали, хоча велике було навантаження – мали по вісімсот годин. Але всі працювали науково. Було і так, що працювали в шухляду. Наприклад, Мушак перекладав “Сповідь” Августина Блаженного. Не було надії її видати в радянські часи. Хто би видав працю отця Церкви? Тепер вже його дочка Лариса, яка закінчила класичну філологію, видала – “Сповідь” вийшла українською мовою. Хоча росіяни вже двічі видали “Исповедь”, а ми чомусь боялися. Був збірник “Питання класичної філології” на факультеті іноземних мов, який виходив раз у три роки, здається. І зараз він виходить, я давала якусь статтю до друку.

 

– Якою була методика викладання основних дисциплін?

 

– Методикою викладання було читання текстів, вивчення слів, виписування слів. Задавався текст, треба було виписати слова, і зробити потім переклад. Кожен мав відповідний шмат на занятті. Ми практикували читати і перекладати. Звичайно, водночас вивчали граматику, форми дієслів. Латинська граматика – основа всіх романо-германських, тому потрібно було скрупульозно вивчати цю граматику. Вивчали форми, часи, тексти були основним засобом вивчення мови. Були курси з літератури. Ми читали твори античних авторів, звичайно, не в оригіналі, а у перекладах. Наприклад, Дідик, який викладав античну літературу, не питав сюжет (так само Білик, який викладав грецьку літературу), а міг запитати, як називався пес Одіссея, або як замок на воротах Трої описаний в “Іліаді”, які засуви і так далі. Отакі деталі ми повинні були знати. Не знав цього – йшов далі вчити. Тобто треба було читати літературу у деталях. Так, як тепер на тестах вимагають. Були спецкурси: антична метрика (читав Мушак), грецька епіграфіка (Андрейчук), про міфологію. Кобів читав нам методику викладання латинської мови. Нас готували як викладачів для педагогічних і медичних інститутів, в першу чергу – викладачів латинської мови, античної літератури. Вивчали напам’ять твори Ціцерона. “Quo usque tandem abutere, Catilina, patientia nostra? Quam diu etiam furor iste tuus nos eludet?” – досі пам’ятаю. Перші рядки “Іліади” пам’ятаю: “Μη̃νιν ἄειδε θεὰ Πηληϊάδεω ‘Αχιλη̃ος οὐλομένην, ἣ μυρί’ ‘Αχαιοι̃ς ἄλγε’ ἔθηκε, πολλὰς δ’ ἰφθίμους ψυχὰς ‘Άϊδι προΐαψεν”. Дуже гарно переклав Кочур: “Гнів оспівай, о богине, Ахілла, сина Пелея, згубний, що тисячі лих заподіяв ахейцям”. Гекзаметром, прекрасно по-українськи. Майже слово в слово передав отой початок “Іліади”. Я знала п’ятдесят рядків. Якщо не знаєш п’ятдесяти рядків “Іліади” по-старогрецьки, іспит з грецької літератури не не можеш скласти. Вчили оди Горація, вірші Овідія. “Exegi monumentum aere perennius regalique situ pyramidum altius, quod non imber edax, non aquilo impotens possit diruere aut innumerabilis…”. Пушкін найточніше переклав: “Я памятник воздвиг себе нерукотворный, к нему не зарастет народная тропа, вознесся выше он главою непокорной Александрийского столпа”. Олександрівська колона – найвища споруда у Петербурзі, а у Горація мова йде про піраміди, пам’ятник, вищий від пірамід. Ми багато текстів латинською і старогрецькою мовою вчили напам’ять. Це була частина методики їх вивчення.

 

– Хто з Вашої групи після навчання надалі був пов’язаний з класичною філологією?

 

– З моєї групи двоє осіб стали кандидатами наук. Ростислав Дмитерко став кандидатом історичних наук. Він закінчив ще вечірній історичний факультет (тоді можна було безплатно), працював в музеї етнографії, захистив у Білорусі роботу з народної пісні. Мирон Іванович Борецький, здібний, мій колега, ми за одною партою сиділи, став кандидатом філологічних наук. Працював завідувачем кафедри у Дрогобицькому педагогічному інституті. Він багато перекладав з латинської мови, лірику вагантів, написав підручник, викладав зарубіжну літературу у Дрогобицькому педінституті. Його скерували у Черкаси, у Черкаський педінститут, на практику, бо там не було викладача. Там працював кілька років, а потім перевівся в Дрогобич. Він у Москві закінчив аспірантуру з класичної філології. Я не пам’ятаю назви його дисертації, він захистився в Москві. Працював тут, в Україні, і багато зробив для популяризації античної справи. В Дрогобичі, як я вже сказала, завідував кафедрою зарубіжної літератури, викладав курс зарубіжної літератури, але перекладав з латини. Остання його робота, яку не завершив (помер у віці шістдесяти семи років, 21 вересня 2021 йому би було вісімдесят), був словник. Ми їздили на конференцію, яку організували його учні до сімдесятої річниці з дня народження. З нами були Андрій Содомора, Василь Волощук (він тепер в Тернополі), була презентація словника. Цю останню його роботу завершував його учень аспірант Василь Зварич. Йдеться про “Лексикон античної словесності”. Він мені подзвонив, замовив кілька статей. Я кажу: “Мирон, я тим не займаюся, я відійшла від класичної”. – “Та зроби!” І я туди зробила десь п’ятдесят або й більше статей про філософів, культурологів. Він мені виписав імена, я зробила це. Потім він трохи доповнював. Я кажу: “Та напиши себе співавтором”. Навіть не пам’ятаю, чи він дописав. Я ж не все знала, я не в курсі класичної філології, бо тепер займаюся історією української філософії, пишу статті. Отже, ці двоє стали кандидатами наук. Дмитерко захистився з історії, етнографії. В нього, мабуть, є статті, я детально не знаю. Захистив роботу про народну пісню, не знаю якого періоду вона стосувалася. Захистив у Білорусі, бо тут не було таких спеціалізованих вчених рад. А Мирон захистив у Москві. 

 

Був ще в нас Любомир Шеремета. Він викладав латинську мову в Івано-Франківському медичному інституті, разом з Козовиком, але науково не працював. Він одружився. Пам’ятаю, коли ми на практиці засмагали, він собі вирізав з паперу ім’я Оля, і так у нього це було на грудях. Я була в Івано-Франківську на якійсь конференції, а його тітка працювала в готелі, побачила, що зареєстрована Кашуба, сказала йому. І він мене зразу запросив в гості. Я тоді з тією Олею познайомилася. Але він науково не працював, був старшим викладачем. Ми не підтримуємо зв’язків. Бачила його дуже давно, ще в радянські часи, була у нього в гостях. Жив на вулиці Братів Майданських. Їздив на північ, заробив гроші, купив кооперативну трьохкімнатну квартиру. Науково не працював. Завідувачем кафедри там був Іван Козовик, який зробив дисертацію. Потім, здається, став священником, вже в роки незалежності, в радянські часи викладав латинську мову. Пам’ятаю, що він мене просив, коли я була лаборанткою, надрукувати грецькі цитати у тексті його дисертації.

 

Четвертий – Йосип Іванків. Він пішов викладати німецьку мову до школи. Я його після випуску не бачила. Але вчився добре, ми всі добре вчилися. П’ятеро людей в групі – не можна було не вчитися. Якщо хлопці не виписали слова, то я виписала, і вони в мене списували. Ми мусили знати, не було за ким ховатися.

 

– Які студентські наукові гуртки діяли на факультеті?

 

– На кожному відділенні був свій науковий гурток. Наше відділення класичної філології мало свій студентський науковий гурток. Викладачі давали нам теми, і ми готували наукові доповіді та виступали з ними. Була така сесія раз на рік. Я пам’ятаю, що надрукувала тези доповіді “М. Драгоманов про Тацита”. Була в мене одна з тем – “Грецька міфологія на вазах”. Пам’ятаю, керував нею Білик. Він вже був старший, не дуже мене скеровував. Я не розуміла, що є червонофігурний та чорнофігурний стилі. Коли я виступила з цією доповіддю, то професор Лур’є зробив зауваження, що я не розділила чорнофігурні і червонофігурні вази. На одних вишкрябували, на інших – намальовували. Нас майже всіх залучали, нас на курсах було мало – п’ять-сім студентів. Не пам’ятаю, скільки саме на різних курсах. На тих, що переді мною, були хлопці, яким тяжко давалася наука. Доходило до анекдотичних випадків. В одного студента була доповідь про шикування війська в античності. Там був термін “свиня”, йшлося про різні конфігурації (сміється). А він переклав – “льохами”. Професор Лур’є дуже сміявся, ледь не впав з крісла. Починаючи з другого курсу (не пам’ятаю, чи був перший), і до п’ятого курсу, ми, всі класики, збиралися разом на тому гуртку, робили доповіді, вчилися науково. І були курсові роботи. Я пам’ятаю, мені знайшли роботу в архіві – “Ітеративні дієслова в комедіях Плавта”. То треба було скрупульозно вишукувати. Я вам чесно скажу, що мені це було нудно, і я щаслива, що мене “занесло” у філософію. Тому що там специфічна робота, форми дієслова. Мені цікавішою була література. Я писала дипломну про образ дівчини в творах Евріпіда. Тобто мене вже більше тягнуло до філософії. Граматичні теми (наприклад, порівнювати форми прикметників) – на любителя. От Іван Іванович Андрейчук у п’ятдесят років захистив роботу, дуже скрупульозно проаналізувавши граматичні форми. Читати античного автора і вишукувати ітеративні дієслова – дуже скрупульозна робота. Мабуть, у мене не вистачало терпіння. А з другого боку, перекладати – також терпіння. Я якось більше увійшла в цю тематику, працюю над нею весь час, не було бажання повернутися до класичної філології як такої. Тобто, я працюю і з латиною, і з грецькою мовою, і з німецькою, але не з класичною філологією як такою, а з українською філософією.

 

– Хто з філологів-класиків з інших університетів, інститутів приїздив у Львів у час Вашого навчання, читав лекції для студентів?

 

– Сюди приїздила Тахо-Годі, на конференцію приїздив професор Петровський з Москви. У Львівський університет Кобів запрошував всіх “світил”. Наприклад, запросив сина Івана Франка Тараса, який закінчив класичну філологію. З-поміж московських дослідників, пам’ятаю, що у час мого навчання приїжджала професор Грабар-Пассек, є навіть фотографія. З Києва були Чернишова і Білецький, подружжя. Мабуть, я не всіх згадала. Чи вони читали лекції – не пам’ятаю. Були зустрічі зі студентами, де вони виступали.

 

– Студенти організовували вечори античної культури…

 

– Одного разу було дуже грандіозно. Запросили, як режисера, акторку з театру ім. М. Заньковецької Галину Шайду. І вона поставила кілька уривків з п’єс Есхіла, Евріпіда, Софокла. Ми ставили, здається, “Антігону”, а також “Медею” (я грала роль Медеї), читали вірші, співали латинські пісні. Був керівник хору, хором диригував Михайло Сало, який був фахівцем, працював, здається, у педагогічному училищі на вулиці Валовій. Ми співали “Gaudeamus igitur”, інші пісні, вже не пам’ятаю. Щодо п’єс, то ми розігрували ролі, брали костюми. Це було дійство грандіозне! (Я вже тоді була лаборанткою. Це було або у 1966-ому році, або у 1965-ому. Участь брав ще Захара. Пізніше, напевно, також організовували). Назбирався повний клуб людей: студенти, їхні родичі. Це було справді зворушливе дійство. Ми перевдягалися. Сенів, пізніше став доктором наук, ніяк не хотів одягти коротку туніку, грав роль Ясона (сміється). Паславський вдягнувся в одяг воїна. Ми поставилися до того дуже відповідально. Були античні танці, німфи: дівчата першого курсу перевдягнулися, пошили їм прозорий одяг; не знаю, де вони то дістали, мабуть, марлю накрохмалили. То були студентки першого курсу (або третього, вже не пам’ятаю): Христина Сокіл, Іванка Петрушинська, Мирося Генза. Танцювали танок античних німф. Багато ми взяли елементів античної культури, представили їх. Була задіяна вся кафедра, підтримали студентів (професора Лур’є тоді вже не було). Старші не брали участі, але викладачі нам багато допомогли, і ми з ентузіазмом працювали.

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Степан Кузик. Про атмосферу концертів “Черемошу” й традиції черемошанців у 1960-их рр.


 

– Розкажіть, будь ласка, про свою участь у колективі «Черемош».

 

– З 1964 по 1969 рік ми мали колектив. Спочатку це було дуже цікаво, бо я зі своїми хлопцями-однокурсниками (був такий Василь Денега, Богдан Марцинковський) вирішили втрьох… Вони – мої краяни, всі – з Рогатинщини Івано-Франківської області. Правда, Марцинковський з Перемишлянського району, але це – сусідній. Ми десь чулися в одному етнорегіоні. Знаєте, і ми відчули потребу співати. Коли було зроблене оголошення, пішли в клуб. То було десь в жовтні 1964 року. Тоді якраз приймав Богдан Антків. Це артист з драмтеатру Заньковецької, досить відомий артист (його режисура – це, наприклад, «Сестри Річинські»). Він, значить, хотів очолити цей колектив, і його запросили до університету. І ми, пам’ятаю, співали… Кажемо: «Хлопці, що будемо співати? Будемо співати «Реве та стогне Дніпр широкий»». Ми заспівали, і він каже: «Ти будеш, Степане, тобто я, співати в баритонах, а ти, Василю Денега, будеш співати в басах, а ти, Богдане Марцинковський, в тенорах». І, справді, нам було так комфортно, бо ми десь так і “співались” вже потім на всі студентські роки.

 

– Чи проводився відбір або конкурсне випробування при вступі в колектив?

 

– Антків як артист нас прослуховував. Я Вам скажу, що тоді хлопці майже всі добре співали. Тільки один мав ліпший слух, а другий – гірший. Всі ми співали, але бути такі, що хотіли співати, і такі, що менше хотіли. Ось таким чином цей відбір і тривав. Він і тепер триває у ансамблі «Черемош». Я цікавлюся його історією, цими людьми, які керують, навіть тими студентами, які беруть участь. Це мені дуже імпонує і дуже приємно побачити на факультеті студента чи студентку, яка є в «Черемоші».

 

Чи була для кандидата в учасники «Черемошу» обов’язковою музична освіта?

 

– Ні! Там було перш за все обов’язковим мати голос і слух. Це провірялося і це визнавалося твоєю візитною карткою, можливістю прийти, бути, співати в колективі.

 

Чи маєте Ви музичну освіту?

 

– Ні, не маю.

 

– Опишіть своє враження, коли Ви вперше прийшли на репетицію?

 

– Перш за все, я пам’ятаю студентський клуб. В головному корпусі на сцені артист Богдан Антків грав на піаніно, а ми співали по партіях, тобто він збирав тенори і баси. Дівчата були окремо: жіночі партії альти і сопрани. І ми таким чином розучували перші пісні. Це нам дуже подобалося. Я пригадую пісню про Довбуша (це вже потім, як заступив керувати «Черемошем» син Антківа, також Богдан (він, світлої пам’яті, попав в аварію автомобільну і швидко пішов із життя)). Ми вчили пісню про Довбуша, і після першого курсу їхали на маршрутну практику, були на Кавказі, і я пригадую Грозний. Ми ще добре не відчували, знаєте, стосунків, які складалися між росіянами і кавказцями, у даному випадку з чеченцями. А мій колега Василь Денега служив з хлопцем з Грозного при війську. Він його адрес мав, звернувся, і ми попали в компанію. Він прийшов до нас  (ми жили в університеті в Грозному, у спортзалі; дівчата там собі перегородили:  хлопці жили окремо, дівчата окремо), коли зробили вечорницю, і каже: «Что Вы умеете петь?». І ми заспівали: я, Богдан і Василь, – оцю, про Довбуша. Він каже: «Это мне что-то подходит. Я понимаю, что у вас такая же история в Карпатах, как у нас на Кавказе». Ми його задіяли… Він нас пригостив їхньою чачою. Ми аж тоді, коли відбулися події на Кавказі, пізніше, у дев’яностих роках, згадали того хлопця, який так уважно прислухався до Довбуша, розуміючи, що це їхня доля приблизно така, як і в нас. Так що, бачите, «Черемош», практика, поїздка, люди, – все воно сплітається в щось одне ціле.

 

– Скільки раз на тиждень відбувалися репетиції?

 

– Два рази, навіть, пам’ятаю дні: четвер і понеділок. Що найцікавіше – ми старалися після занять. Заняття закінчувалися о третій годині, до сьомої ти мав час прийти до бібліотеки, підготувати семінар, підготувати практичні, які треба було зробити. І вже на сьому бути на репетиції. Після сьомої години до пів дев’ятої була репетиція. Потім ми їхали трамваєм, другим трамваєм, так само як тепер, до початку Пасічної. І ми завжди в трамваї співали. Знаєте, це викликало таку повагу до нас, студентів, що навіть служба безпеки нами зайнялася. Розумієте, бо це в якісь мірі збурювало людей. Люди бачили, що українська пісня звучить надзвичайно. А ми, виспівані, мелодійно співали різні пісні: патріотичні, ліричні і т. д. І десь на якомусь році, я вже не пам’ятаю, я був десь на четвертому курсі, підходить один службіст (це вже потім визначили, хто то був) і каже до нас (ми йшли з хлопцями від трамваю до гуртожитку, а він за нами йшов): «Хлопці, ви собі не думайте, що то, що ви думаєте, воно буде здійсненне. Ніколи». Правда, ми йому не перечили, ми собі йшли далі й співали, не звертали на нього увагу. Але я зрозумів, що вони за нами слідкували. Це були люди відповідні. Але вони нічого не могли зробити, бо ми національного прапора не піднімали. Ми піднімали словом, мелодією пісні… Навколо університету така аура була, а коло «Черемошу» тим більше. На шевченківський вечір попасти з міста було майже неможливо. Це було надзвичайно! Така акція! Навіть заборонялася кілька років. В якому це році – 1968 чи 1969 – вони були заборонені. Потім щось поновлювали, різними масштабами зменшуючи, щоб не були в актових залах, а в інших залах, де менше поміщалося людей.

 

– Чи впливали ці політичні обставини на діяльність колективу і як саме?

 

– Дуже впливали. Були прикріплені з парткому люди, які вникали у текст пісень, які примушували нас і керівників… Богдан Антків, розумієте, будучи молодим диригентом, просто шаленів від такої грубості. Ви маєте те співати, ви можете те співати, ви не маєте права… А Богдан мав такий фольклорний напрямок, орієнтуючись на українські народні пісні Закарпаття, на українські народні пісні з Лемківщини, із Гуцульщини. І це, розумієте, не подобалося. А ця пісня про Довбуша, яку ми співали на Кавказі, яку ми любили, яку донині я шаную, теж була насторожі.

 

– Які твори виконував колектив?

 

– Ми виконували українські народні пісні, але кожного разу повинні були починати з пісні про Леніна або про партію. Без того не могло бути, і ми мусіли це робити. На жаль, було таке. Виконували твори відомих українських композиторів.

 

– Які саме?

 

– З творів Лисенка співали, щось з Ревуцького. Так по пам’яті важко мені сказати. Згадую, що місцевих композиторів. З Колесси також ми співали… Вже призабулося… Так, знаєте, в прямий ефір відповісти затруднююся.

 

– Якими мовами співали?

 

– Ми співали переважно українською мовою, трохи польською мовою (як десь готувалися до зустрічі) і, звичайно, російською.

 

– Чи були у репертуарі твори зарубіжних композиторів?

 

– Майже ні, крім російських.

 

– Чи колектив колядував?

 

– Я Вам розкажу, там була ціла історія. Ми колядували і співали «Рік Новий народився». Не «Бог народився», «Христос народився», – значить, «Новий рік народився». І ми до Лазаренка, який вже був змінений на посаді ректора університету, пішли колядувати. А він страшенно любив «Черемош» (у 1963 році його вже зняли з посади ректора університету, але студенти всі з повагою ставилися до нього і до певних професорів, які працювали). Ми ходили, правда, не на Різдво, а на Новий рік, але то не мало значення. Розумієте, ми справді колядували так, як воно має бути. І я пам’ятаю, як тоді академік Лазаренко нас частував фляжкою коньяку, він придбав дуже пишний калач, і я пам’ятаю, як сьогодні, як ми його розривали на кусочки.

 

– Чи можете розповісти про концерти, які найбільше запам’яталися?

 

– Звичайно! Найбільше мені запам’ятався Шевченківський вечір у 1966 році. Це ми проводили у Актовій залі. І таке було бажання послухати цей вечір, що люди через вікна на математичному факультеті знаходили десь там якісь дзюрки. Розумієте, бо вже не впускали, бо вже охорона університету не впускала. Бо навіть співаки ледве прорвалися. Чому була така велика популярність? Нам тоді вдалося разом заспівати із політехнічним хором, тоді політичного інституту. Це було надзвичайно пишно, надзвичайно урочисто. Я собі пригадую, як ми на закінчення співали «Реве та стогне…». Ми тричі співали. Це рідко буває. Ще що запам’яталося? Поїздка до Польщі. Це було щось надзвичайне. Це вже був 1969 рік. Їздили до Любліна. Ми приїхали і на вокзалі співаємо українських пісень, а поляки кажуть: «Kozaki przyjechali, kozaki przyjechali». Не було тоді такої якоїсь ворожнечі. Можливо зараз ми би мали більше неприємностей, ніж тоді. Якось так складалося, що люди були притиснуті тими моментами, урядом, який керував і в Польщі, і в нас. І вони мали більш консервативне, я б сказав, мислення, яке було приглушене державою.

 

– З яким концертом Ви дебютували у «Черемоші»?

 

– Пригадую першу поїздку до Турки. Є такий гуморист Євген Дудар, який був тоді директором клубу. І мені запам’яталося, як в будинку культури (саме там!) ми співали, а потім їхали додому. Він дуже багато знав коломийок. Я собі запам’ятав його. Хотів якось побачити, коли була зустріч тут у Львові (я не попав, не мав можливості), згадати йому, як він був з нами. Це один момент. Другий момент – річниця Франка. Ми їздили «Черемошем» в Нагуєвичі. І не тільки «Черемошем», були й з університету професори. Дуже нас там тепло прийняли в Нагуєвичах. Це були наші перші концерти, поїздки, які залишили теплу згадку на все життя.

 

– Чи відвідував «Черемош» з концертами інші міста України, області?

 

– Так, от в мене навіть є фотографія, коли ми їздили в Київ. То було десь у 1968 році. А це було в Дніпрі (показує фотографії), теперішнє місто Дніпро, колишній Дніпропетровськ. Тут Петро Шкраб’юк, письменник, стоїть і мої хлопці-однокурсники, дівчата, з якими ми проводили час. Це вечорниці були в гуртожитку Дніпровського університету. Ми провели вечорниці і разом відпочивали між концертами, які проводили в Дніпровському університеті. Ми також їздили в Київ. Надзвичайно цікавим був концерт в університеті, куди приїхали учасники з Тбіліського, Київського і Львівського університетів. І я собі запам’ятав, як тепло нас зустрічала публіка. Але коли дізналася відповідна служба, вимкнули світло. Все – концерт зірвали. Це було спеціально зроблено, щоб не було цього концерту, але ми вийшли на вулицю, і ще більше клопоту вони з нами мали, ніж би ми співали в залі. З грузинами ми жили в одному гуртожитку. То було десь на краю міста, в гуртожитках Київського університету імені Траса Шевченка. Ці зустрічі були надзвичайно теплі. Розумієте, грузини співали щось своє, ми щось по-українськи. А нас приймав самий університетський колектив «Веснянка», який був дуже цікавим: базував своє мистецтво на східному фольклорі. Ми тоді так само хотіли. Це були перші роки «Черемошу», і ми теж хотіли підтримувати цей тонус. І тоді почалася боротьба між Антковим і парткомом за концертну програму. Прийшлося відвойовувати її, бо ми не хотіли співати те, що нам нав’язували. Бо «Сорок дев’ять комунарів» ми співати десь могли і мусіли, але не постійно, щоб уся програма була побудована на тому. Ніхто би нас не слухав.

 

– Як відбувалася посвята в учасники «Черемошу»?

 

– Ви знаєте, тут був момент дуже урочистий: ми після кожного курсу (тоді десь знаходили кошти) їздили на Закарпаття, в спорттабір «Карпати», який ще донині функціонує. Ось там проводили усі ці заходи святкові, урочисті і з відповідними розвагами, з відповідними концертами, з відповідними репетиціями. І там ми всі ці заходи вже проводили. Ось в мене навіть є фотографія (показує). Ось тут ми на річці Латориця. Це буквально якихось триста метрів від нашого спорттабору «Карпати», який знаходиться поруч із санаторієм «Карпати». Ми там відчували таку радість природи! Це було, як правило, в кінці серпня, коли вже зміни закінчувалися, а нам ще продовжували на якихось тиждень-півтора. Це залишилося на все життя. Найкращі спогади про Латорицю: про ті курси, про кохання, різні вершини, які знаходяться поблизу спорттабору «Карпати». Це були найкращі зустрічі.

 

– Чи було таке, що учасники колективу «Черемош»: хлопець і дівчина, – поднювали свої долі, одружувалися?

 

– Так. Я Вам скажу одну таку річ: коли ми зустрічалися, вже після закінчення університету, то казали: «Які ми були дурні, що ми не з’єдналися із дівчатами, які були в «Черемоші»». Ми собі щось навіть не могли уявити, що то вона могла бути такою дівчиною, жінкою. Нам було тяжко зрозуміти, як таке може бути, що ми завжди ставилися дуже обережно до таких чисто любовних стосунків. Дуже обережно, в нас не було цього. Але були пари, які поєдналися. Ось Василь Дорош і Леся (їх син загинув минулого року в АТО) поєднали свою долю. Мій товариш Богдан Марцинковський і Оля так само поєдналися. Було, але не багато. Ми їздили, робили весілля урочисто, і це було великим святом для нас. Хоч ми шкодуємо про те, що не зуміли поєднати свої долі.

 

– Розкажіть, будь ласка, про це «черемошанське» весілля?

 

– Мені запам’яталося, як ми їздили десь на Самбірщину. Це була ціла вистава. До шлюбу ми не могли йти, і вони собі йшли окремо, але ми вже десь там очікували. Ми мали обрядові весільні пісні. Ми там і ночували. Значить, це залишилося [у пам’яті].  Це десь був осінній час: вересень, кінець вересня. Я собі пригадую, як ми там знаходили, де поселитись. Поселили нас по хатах громади села, яка з великим задоволенням нас приймала. На другий день те весілля ще продовжувалося співами. Бо ми усі одне одного добре знали, і тут не було проблем. Тут – відчуття такого плеча, теплоти, такої щирості, весільної радості. Кілька таких весіль у нас було.

 

– Як відбувалося прощання з «Черемошем»?

 

– Тепер, я знаю, вони вже це проводять. «Черемош» робить такі відповідні [заходи]. Було і в нас. Ми зібралися десь в травні місяці – перед захистом дипломних робіт. Нас була невелика групка тих, хто закінчував (хто поступив у 1964, у 1969 був випускником). Що мені запам’яталося найбільше? Виступ диригента хору, який сказав так: «Пам’ятайте, що де б Ви не були, Ви маєте бути в епіцентрі тих культурно-освітніх співочих заходів, які будуть». І так, мені здається, що ми всі, ті, кого я знаю, так і дотримуємося цього донині. Я от, наприклад, зараз ідуть великодні свята, запрошую усіх у Шевченківський гай на Великдень, на гаївки. Бо не наберешся тої радості, тої краси – будеш збіднений на цілий рік. І так я запам’ятав це прощання, яке було в такому плані: сказане керівником ми справді приймали як клятву.

 

– Чи залишалися учасники у складі колективу по завершенню навчання?

 

– Я ще десь півроку ходив, бо був у Львові. Але вже була якась дистанція. Можливо, вона пов’язана з адміністрацією, яка не дуже хотіла, щоб люди, які не були студентами, ходили. Бо в нас інші думки, в нас інші бажання і т. д. І ми десь так потрошечки віддалялися від колективу. Хоча, цікавилися все життя.

 

– Розкажіть, будь ласка, про колектив керівників «Черемошу».

 

– Я добре пам’ятаю Анткова Богдана батька, Анткова Богдана сина, Марію Ткачик, яка була концертмейстером, яка навіть деякі речі диригувала в нас тут, у Актовій залі. І вона донині працює ще і веде різні хори. Десь «Лемковину» вела і в церковному хорі є диригентом. Це були ті люди, які вчили нас співати. Це були не якісь виняткові люди. Це були студенти четвертого-п’ятого курсу консерваторії, але фахові і мудрі. І наше керівництво університету підбирало таких людей, які би могли вести за собою колектив. Такими вони були.

 

– Чи можете розповісти про адміністрацію клубу.

 

– Я вже згадував Дудара Євгена… Адміністрація була підпорядкована парткому, і вони, бідаки, мусили дотримуватись тих вимог. Але хочу Вам сказати, що університет мав велику славу. Наприклад, сестри Байко до нас дуже часто приходили на репетицію. Вони мали окрему кімнату. І адміністрація мусила знаходити місце для репетиції, бо ми займалися або в клубі, або там наверху, в танцювальному залі. В танцювальному залі переважно були танцюристи, а внизу, в клубі, переважно хористи. Не знаю, як тепер. Десь так воно і залишилося.

 

– Розкажіть, будь ласка, про колектив учасників.

 

– Яких учасників?

 

– Учасників «Черемошу».

 

– Як птахи з гнізда, розлетілися по цілій Україні. Але коли ми кликали до річниці «Черемошу», то зліталися, як з теплих країв, до рідної домівки. І це правда. Були серед нас навіть кілька росіян в колективі. І навіть вони, коли ми святкували тридцятиріччя, намагалися приїхати, телеграму нам надіслали – вітання до «Черемошу». Коли було сорокаріччя – також. Були й російськомовні – ті, які любили нас, які любили пісню, які любили Україну. Такі вони залишися до нині. Ще був хлопець з Донбасу, я пам’ятаю. Гарний танцюрист був. Здається, вже покійний. Його доля незавидна, він захворів.

 

– Яка була атмосфера в колективі в цілому?

 

– Я б сказав не панібратська. Була досить строга ситуація. Я пам’ятаю, коли сиділи (поперек залу баси, тенори, а попереду альти, сопрани), не раз любили зачепити дівчат. То дуже строгий такий момент: мусів бути уважним, бо йде репетиція. Ти не маєш права так фліртувати там з дівчатами. Було таке, що серед нас були хлопці, які любили випити пиво. І ми самі приводили їх до порядку і казали: «Слухай, друже, якщо ти хочеш співати, то ти не займайся цим, бо пиво то алкоголь». Було чути запах, що викликало певні небажані емоції. Так що ми разом в колективі гасили такі можливості, тобто ми були добрим здоровим колективом.

 

– Окрім росіян, чи були учасники інших національностей?

 

– Були. В нас була із автономної кавказької республіки одна дівчинка. Вона з нашими дівчатами донині підтримувала стосунки. Вона любила українські пісні, і ми її любили і шанували. Була дуже гарна.

 

– Як обирали старосту колективу?

 

– Тут вже дивилися на певну таку [рису]. В нас старостою був Богдан Марцинковський. Він був після армії, старший від нас на три роки. Це викликало пошану, повагу до нього. До речі, ми мали журнал, який вели акуратно: чи був відсутній, присутній і т. д. Це все ми робили.

 

– Які обов’язки мав староста колективу?

 

– Його треба було попередити, що ти сьогодні не будеш на репетиції у зв’язку з тим або тим. Він мав знати і, наприклад, мав попередити концертмейстера чи диригента, дивлячись, яка репетиція. Бо вона була або зведена, або по групах, або по партіях були заняття. То, відповідно, староста мав за цим слідкувати.

 

– Як Ви поєднували навчання та участь у колективі?

 

– Це я вже згадував, що ми зуміли собі такий режим нав’язати, щоб і відбути лекції, і піти у бібліотеку, і прийти на репетицію та встигнути завтра на заняття. А ще в суботу (бо в нас заняття було шестиденним, ми працювали по шестиденці) після обіду поїхати додому і картоплі й вареників привезти від мами.

 

– Чи йшли викладачі університету на якісь поступки учасникам колективу?

 

– В якійсь мірі так, але не всі. Були такі, що йшли, а були такі, що ще нас в якісь мірі не те, щоб переслідували, але десь було застереження.

 

– Чи траплялось таке, що Ви були відсутні на занятті, оскільки брали участь у концерті?

 

– Рідко, дуже рідко. Це тоді, коли ми їхали [зі Львова]. Але ми їздили у Дніпро, у Київ під час зимових канікул.

 

– Чи проводили «черемошани» своє дозвілля разом?

 

– Так, але наше дозвілля найбільше було, коли ми збиралися біля університету, після якогось концерту, після якоїсь активної репетиції, і ми створювали ще один хор або ще один концерт біля пам’ятника Франкові. Бо в 1964 році було відкриття пам’ятника Франку, і вже ми коло нього збиралися, і ми вже мали то місце. Сходилося багато львів’ян. І це дуже часто викликало те, що партком мав відповідні наганяї від партійних органів, але ми на це не звертали уваги.

– Можливо, Ви пам’ятаєте спільну зустріч «черемошанами» Нового року (1967-го)?

 

– Так, це 1967 чи 1968. Я пригадую, коли в нашій Актовій залі виступав Дмитро Гнатюк. А для викладачів був зроблений у Будинку вчених вечір. І нас десь чоловік двадцять запросили їх привітати. Правда, ми не брали участі у частуванні безпосередньо, але ми колядували «Рік Новий народився». Гнатюк теж там був, у цьому залі. Він і викладачі сприйняли це дуже позитивно. Ми мали повагу в колективі: і серед студентства, і серед викладачів, – і це було приємно, це є приємною згадкою донині.

 

– Чи підтримуєте Ви контакти із колишніми учасниками «Черемошу»?

 

– Так, звичайно.

 

– З ким саме?

 

– Наприклад, я вже казав, з Василем Денегою, який вже зараз пенсійний, з Богданом Марцинковським. З дівчатами, які були, ми підтримуємо зв’язки. З Марією Ткачик, яка зараз керує церковним хором. Контактуємо, зустрічаємося, як правило, десь у філармонії на концерті, у театрі. Найбільшим святом було п’ятдесятиліття «Черемошу», і там ми всі побачилися, і всі ми там співали «Ой верше, мій верше, юж ми так не буде».

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Події

Інше