Зіновія Сичак. Про Народну капелу бандуристок “Зоряниця”


Розкажіть, будь ласка, про себе.

 

‒ Я, Сичак Зіновія Михайлівна, працюю керівником капели бандуристок «Зоряниця» тридцять шостий рік. Що ще можу сказати…

 

Коли Ви почали працювати в університеті?

 

‒ 14 жовтня 1982 року.

 

Чи це була Ваша ініціатива створити капелу бандуристів?

 

‒ В мене таке бажання було. Напевно, відносно університету ‒ ні. Але я вже до того, як прийти до університету, працювала в Народній капелі бандуристок «Галичанка», в «Дзвіночку». У мене за плечима вже був ансамбль бандуристів в дитячій музичній школі міста Миколаїв, на той час працювала ще в кооперативному технікумі. В кооперативному технікумі було добре працювати, але там дівчатка вчилися лишень два роки, а це було дуже мало для створення чогось більшого. До університету я потрапила зовсім випадково: йдучи по вулиці, зустріла свого однокурсника, який так натякнув мені: «Пошукай мені когось на керівника капели бандуристок». Я кажу: «Добре». Прийшовши додому (тоді не було такої комунікації, як зараз), задумалася: чому би я не могла за це взятися?! Не можу пригадати, як я з ним скомунікувалася, але прийшла. Переді мною був невеликий ансамбль бандуристок. Ними керувала Марія Сорока. Але це не була капела, з того складу до мене прийшли тільки троє дівчат. Я почала ходити по факультетах, збирати дівчат. Тоді директором студентського клубу був Володимир Михайлович Пелещак, який дуже багато приклався до організації колективу, бо на самому початку це є дуже складна справа. Бо якщо вже є якийсь фундамент колективу, то вже легше його цементувати і щось показати. Власне, це самі початки. Але дівчата були ревні, ходили, і ми вже до року часу поїхали в свою першу подорож до Мінського університету. За Мінськом, ще за Радянського Союзу, був міжнародний студентський центр, і ми там мали свої перші успішні концерти.

 

Якою була реакція адміністрації університету щодо Вашої ініціативи створити ансамбль бандуристів?

 

‒ На першому концерті (я не можу пригадати, до якої дати то був концерт) був Володимир Михайлович [Пелещак] (нас тоді виступало близько п’ятнадцяти), і його всі питали: «Де Ви взяли таку капелу?» На той час ректором університету був (не пригадую імені) Чугайов. Треба йому віддати належне: хоча це був радянський керівник, він приходив після кожного концерту і дякував нам. Були свої обмеження в репертуарі, були певні речі, які треба було співати, але, в принципі, нам це не заважало працювати. Раз в рік ми кудись їхали, так помаленьку колектив формувався. Потім він переріс, і десь до десяти років вже було до тридцяти бандуристок. Ми довго не мали костюмів, ходили в тому, що було в черемошанських (якісь там плахти лишилися). Бандур трохи було, але вони виходили з ладу. Але якось так працювалося.

 

Після того, як Ви очолили колектив, чи мали чіткі плани щодо його розвитку?

 

‒ Ні, не мала.

 

Якісь конкретні задуми і плани для реалізації?

 

‒ Ні, напевно, ні. Воно так якось робилося само по собі. Були дівчата, був певний склад, були певні можливості тих дівчат, які я могла зреалізувати. Звичайно, я вже була з досвідом, вже мала за плечима закінчену консерваторію і роботу в кількох колективах. Але все одно це якось складалося мимовільно. Я взяла за модель трошки «Галичанку», якою керував Володимир Богданович Дичак. Я з ним працювала, і мені ця модель підходила. І так ми помаленьку, якось воно само собою розвивалося. Я не ставила жодних цілей, просто пропагувала бандуру, просто вчила грати, просто казала, що треба грати всюди і все. І якось так той колектив збагачувався дівчатками, ревними дівчатками. Я особливо це собі не планувала. Отак воно було.

 

Колектив був задуманий як суто жіночий чи передбачав також участь хлопців?

 

‒ Суто жіночий, але і дівчат, часом, годі назбирати. Протягом творчої діяльності було кілька хлопців, які намагалися приходити, і був задум на змішану капелу. З-поміж дівочих капел у Львові були «Галичанка», «Ягілка», капели бандуристок в ветеринарній академії, в політехніці. А мішаною капелою була тільки «Львів’яни», і то там хлопці не грали, а тільки співали. Це складніше ‒ робити з хлопців, такої кількості граючих хлопців не можна було знайти. А щодо хору, то є «Черемош», і, очевидно, хлопці йшли до хору. І я вже застанавилася. Згодом ми вже дістали назву «Зоряниця». На той час в капелі було дуже багато Зорянок. Ми весь час думали, як назвати. «Львів’янки» були, «Галичанка» була. Ми спочатку думали назвати «Писанка», але хор «Писанка» також вже був. А в той час було багато дівчаток Зорянок, і якось так пішло ‒ «Зоряниця». І так ми хрестилися «Зоряницею», і так воно є.

 

Зараз капела бандуристок носить звання народної капели. Що це звання означає для капели?

 

‒ Це вищий щабель концертної діяльності. Це є така винагорода. До того звання ми йшли дев’ять років. І то тільки завдяки Володимиру Михайловичу [Пелещаку]. Бо це був не простий рік в плані держави. Це був 1991 рік, коли Україна постала як незалежна країна. Ці звання були завжди за Радянського Союзу. Можливо, це така відзнака колективу, що це не є колектив абиякий. Кожні три роки ми мусимо підтверджувати це звання. Це є вищий щабель розвитку колективу, і, очевидно, що він трохи стимулює до праці, бо не можна носити звання і не бути ним.

 

Чи пригадуєте перші репетиції капели?

 

‒ Пригадую. На першу репетицію я принесла ноти пісень «Зозуля закувала серед ночі» і «Сиділа під грушков». Ми їх співаємо до сьогодні. Мимо того, що я вже мала досвід роботи з капелою, все ж дівчатка були з «Галичанки», дівчатка були студентки, були з різних областей (одна дівчинка була з Сумської області). Отих дві пісні ми зачали робити. Потім було багато. За рік ми вже поїхали в подорож, а за півтори року зробили звітний концерт. Я цей концерт потім перевела з бобінного магнітофону на касету. Це не звучало кепсько. Співати було що, тільки було б кому, і було б бажання. Звичайно, що потребувалася допомога в плані організації концертів ‒ як тоді, так і тепер. Треба, щоб хтось допомагав, бо самим трошки затрудно.

 

Як відбувались ці репетиції? Скільки разів на тиждень?

 

‒ Тричі на тиждень ми займалися. Тоді було трошки інакше: студенти вчились тільки до третьої години, і ми займались з шостої до дев’ятої, тричі на тиждень. Звичайно, зараз рівень бандурного мистецтва зріс, він трохи інакший, ніж був тоді. Звичайно, ми тоді грали примітивніші твори, примітивніші партії. Більший був нахил на українську народну пісню. Ми займалися, їм це було під силу. Зараз бандурне мистецтво вийшло на інший щабель. З’явилися композитори, які пишуть суто для бандури. Це цікавіше, бо тоді був нижчий рівень виконавства. Я мусила пристосовуватись до того, що дівчатка могли заграти. Бо якщо воно буде занадто складним, то, очевидно, буде створювати додаткові труднощі, їм це буде не цікаво, і вони не схочуть цього робити. Займалися ми один раз суто з бандурою, два рази мали загальну репетицію, грали, співали, розспівувались ‒ так, як і зараз.

 

У колективі брали участь студенти аматори чи були такі, які мали професійну музичну освіту?

 

‒ Тільки дівчатка, які закінчували музичну школу, професійних в нас не було. Жодної дівчинки, яка б закінчила музичне училище, в нас не було. За радянських часів не можна було вчитися в двох вузах. Дівчатка були такі, які закінчили музичну школу, і приходили до капели. Грали, як грали ‒ хто як міг, так грав. Хто ще не вмів, а хотів навчитися, тому я допомагала.

 

Чи мали Ви помічника концертмейстера?

 

‒ Концертмейстер належиться колективові вже тоді, коли дістається звання народного. Концертмейстера я не мала, займалася тим сама. Натомість, я відчувала, що мені потрібно хормейстера. Першим хормейстером, який з нами працював, була Оксана Йосипівна Мельничук. Це моя дуже близька приятелька. Вона є професійний добрий хормейстер. Коли я сиділа на репетиціях, то жадібно поглинала і дивилася на те, як вона це робила. Бо я не мала досвіду хормейстерської роботи ‒ такого, як вона, бо я не є професійний хормейстер. Потім Оксана Йосипівна була змушена залишити з нами працю. З нами працювала солістка опери, також бандуристка, Марія Йосипівна Мащак. Була більше як концертмейстер, показувала нашим дівчаткам як грати, співати. Все-таки вона оперна співачка, вона могла їх того навчити. А потім вже не можна було мати, скорочення були. В нас були такі часи, що взагалі поскорочували одиниці, не платили зарплати десь одинадцять місяців. Але я завжди казала, що навіть якби нічого не платили, все одно це робитиму, бо це є справа мого життя. Я все життя поклала на популяризацію бандури, бандурного мистецтва, капелу зокрема, виховання дівчат в плані національної свідомості, що ми зобов’язані це робити і передати іншим поколінням.

 

Яким був репертуар колективу тоді, як засновувалась капела, і зараз?

 

‒ Зараз репертуар є цікавіший через те, що є розвиток бандури. Та можна було і тоді. Ми зараз співаємо «Пісню про Рушник». Я чомусь протягом своєї творчої кар’єри її ніколи не робила. Аж в 2015 році я зробила цей твір, і, на жаль, за два тижні після того, як ми вперше співали цей твір, померла моя мама. Звичайно, ми колись грали менше інструментальних творів. Ми грали «Запорізький марш», який не дуже завжди дозволяли грати. І так багато творів, як ми маємо зараз, чотири-п’ять інструментальних творів, ми не мали. Значить, репертуар розширюється, техніка дівчаток розвинена краще, ніж була тоді. Тоді в репертуарі мусила бути пісня про партію, пісня про Леніна. Але старалися брати якусь таку пісню, яка хоч трошки була б… Навіть не знаю, як то сказати. Ми співали пісню про Леніна львівського композитора Анатолія Кос-Анатольського. Але мусіла бути в репертуарі. Зараз, звичайно, можна співати і класику, ‒ і ми співаємо, і граємо. Найперше, ще треба мати слухача, який міг би слухати те, що ти співаєш. Мусить бути підготовлений слухач. Завше пісня має бути створена доречно. Окрім того, треба робити репертуар, який міг би бути використаний в багатьох випадках. Отакою піснею, нашою візитівкою, стала пісня «Зозуля закувала серед ночі». Вона ‒ на всі випадки життя: де би не треба було грати, що би не треба було грати. І вона завжди доречна. Інколи зробиш пісню дуже швиденько, і вона якось іде. Я вже переконалася: чим простіше написати, тим вона має більший успіх і краще грається, і краще її сприймає публіка.

 

Чи можете охарактеризувати за жанром сьогоднішній, сучасний репертуар капели?

 

‒ Ну, трошки є класики, трошки є сучасної музики. Є Святослава Вакарчука «Мить», Тараса Петриненка «Господи помилуй нас» (також ця пісня є в нас вже років двадцять в репертуарі, і я поки не бачу твору, який міг би гідно його замінити по духу, по виразності твору, змістовності). Ну, та багато є творів. «Коломийку» ми співаємо, «Черемшину». Чогось тоді мені не хотілося робити «Черемшину» Михайлюка. Фактично, на бандурі все можна грати. Тільки, знову ж таки, треба мати місце, де це грати. Є колективи, які грають джаз. Ми, чомусь, джазу ще не грали. Я, можливо, за віком, не можу його подати чи зробити. Але репертуар маємо різноманітний: українські композитори, класика, сучасна музика. Але основою, мені здається, для аматорських колективів має бути народна пісня. Бо сучасні пісні, очевидно, маючи цифрові носії, багато інформаційного, можна зреалізовувати, записати, а багато старих пісень можуть відійти у вічність. По тій причині, що, якщо їх не будуть переспівувати, вони пропадуть. А зараз хорових колективів робиться менше. Колись в кожному ПТУ був хор, десь там щось співалося. Очевидно, завдання бандуристів ‒ зберегти цей репертуар народної пісні, щоби він зовсім не пропав. Кажуть, що в фонотеці ЮНЕСКО записано шістнадцять з половиною тисяч українських народних пісень. Я думаю, що їх є більше, але треба, щоб вони побутували в побуті і житті людей.

 

Що саме зі сучасної музики ви виконуєте на бандурі?

 

‒ Святослава Вакарчука «Мить», «Yesterday» Пола Маккартні, граємо «Токкату» Поля Моріа, французьку, бо ми їздили до Франції («Yesterday» ‒ це, напевно, світовий хіт). Я тепер собі ломлю голову, який би ми ще світовий хіт зробили. Я вчора слухала Георгія Матвіїва. Він є викладачем Одеської консерваторії, дуже симпатичний, молодий, гарний бандурист. Він грає креативну музику, але ця музика може гратись тільки в одній особі. Він це імпровізує. Так само, як Ярослав Джусь, інші креативні молоді музиканти. Для колективу аматорського це є тяжко виконувати, бо кожна людина має якесь своє мислення і подачу. Власне, граємо те, що ми можемо заграти і що є доступно для дівчат. А щось інше? Є консерваторські колективи, нехай це роблять.

 

У капелі був лише основний склад чи діяли також малі форми: дуети, тріо, квартети, квінтети?

 

‒ Так, впродовж всього творчого існування капели у ній були тріо, квартет, дует. Найвизначнішим був квартет дівчаток, які вчилися в мене в музичній школі, вчилися в мене змалечку. Вони десь з четвертого року навчання почали співати разом. Виховувались в мене в класі, я мала можливість їм більше приділити увагу. І так вони йшли по життю. І так вони всі четверо поступили до університету в інтервалі один і два роки, і разом закінчили. Дуже тішуся, бо дві з них реалізували себе як науковці, захистили докторські дисертації в Польщі. Але коли вони інколи з’їжджаються, чи котрась виходить заміж (Оля Мацюпа), то сідають квартетом співати. В мене було таке враження, що вони не розлучалися. В минулому році на концерті до тридцятип’ятиліття капели вони також співали. Вони дуже гарно слухаються, дуже добре чують одна одну і дуже тонко відчувають ансамбль. Окрім того, вони є дуже гарними приятельками. Я завжди прагну до того, щоб в колективі була добра атмосфера, щоб дівчатка одна до одної гарно відносилися, щоб атмосфера була творча і дружня, щоб не було якихось конфліктів. Не знаю, наскільки мені це вдається. Зі старшого покоління дівчаток також були гарні два тріо. Одна з тих дівчаток зараз живе в Італії. Як вона приїхала, то стали співати разом ще раз, бо то дуже пам’ятно. Вони кажуть, що, очевидно, тільки тепер оцінюють те, що було для них, і дякують, що вони мали таку капелу, що їхнє творче життя було, власне, в капелі, і що вони себе реалізували. Добре, що я могла бути причетна до їхньої творчої реалізації.

 

Хто були учасницями цього тріо і квартету?

 

‒ Перше тріо: Марта Савуляк, Віка Орленко і Зоряна Саламаха. Потім було ще одне тріо: Наталя Гальчак, Галя Бойко, не пам’ятаю, хто був третім. І квартет був: Оксана і Марічка Боруцькі, Соломійка Стельмах і Ольга Мацюпа. І тепер дуетом грали Софійка Голуб і Аня Кисіль. Для співу в тріо, перш за все, мають бути люди, які хочуть це робити. Окрім того, вони мусять більше працювати. По-друге, вони мусять підходити тембром, голосом. То є тонка робота. Бо співати в капелі є трошки інакше: тут велика кількість людей, десь можна за когось сховатися. В тріо, дуеті, в квартеті не сховаєшся ні за кого. Це мусить бути «вилизана» партія, одна другу мусить дуже добре чути. Були ще такі ситуативні тріо, як Софійка [Софія Голуб], Марічка Боруцька і Світланка Підляська, які їздили до Словаччини. Але то було ситуативне тріо. Фактично, найбільше існував квартет. Вони мали кілька подорожей квартетом до Прибалтики, двічі до Польщі. Там мали дуже гарний успіх, робили тематичний концерт до Січових Стрільців. Власне, в Польщі. Дивно мені то було, але така є справа.

 

Відомо, що квартету навіть вдалося записати свій власний компакт-диск. Як це їм вдалося? Це була їхня особиста ініціатива?

 

‒ Так, то була їхня ініціатива. Вони добре це зробили. Тоді в нас працювала концертмейстер Наталія Куциняк. На той час вона трошки більше з ними займалася, бо в мене були дуже складні домашні обставини. В мене була важко хвора дитина, і я не мала можливості стільки їм приділити уваги, скільки вони потребували. Добре, що вони це зробили. Треба було дещо поправити в тому, але добре, що вони це зробили. Вони це зробили в студії звукозапису в музичному училищі. Я мало з ними на той час працювала, я ще мала ансамбль в музичній школі, але найперше було те, що в мене була проблема з дитиною.

 

‒ Коли капела дала свій перший визначний концерт? Чи пам’ятаєте його?

 

‒ Пам’ятаю. Перший визначний концерт був за півтора року, як ми почали збиратися. Наступного року, в лютому, ми поїхали в Мінськ до Білорусії. І вже весною, десь у травні місяці, ми зробили свій перший звітний концерт. Співали вже шістнадцять творів.

 

‒ Якими були тоді Ваші відчуття і відчуття дівчат?

 

‒ Звичайно, що дівчатка тішилися. Там було багато дівчаток, які грали в капелі «Галичанка», які фактично були вихованками капели. Звичайно, для мене це було самоствердження, що я вже утвердилася як диригент, що я вже маю свій колектив, і це вже суто моя праця, а не під чужим крилом. Звичайно, це було приємно. І в університеті був гарний поголос, що є новий колектив. Бо до того часу таким відомим колективом був «Черемош», а тут появилася ще капела бандуристок, і ще до когось була прикута увага. Тому ми постали учасниками всіх концертів, які відбувалися в університеті. Звичайно, тоді таких можливостей виїзду закордон не було. Хоча за радянський період нашого існування ми були і в Чернівцях, Києві, в Сімферополі, були навіть в Москві, у Мінську. Тяжкі були 1990-ті роки, важко було кудись поїхати. Ми вперше поїхали закордон у 1989 році ‒ до Католицького університету в Любліні. Там дуже добре нас сприйняли. Ми співали в залі, де був Папа Римський, де було дуже гарно і акустично. Потім у 1993-ому році ми приїхали до Бельгії, де також було нас дуже гарно сприйнято. У 1996-ому році ми мали турне по Бельгії і Голландії. Були двадцять вісім днів і дали вісімдесят п’ять концертів, нас було тридцять п’ятеро. Було дуже добре зроблено великодній цикл: з великодніми дзвонами, веснянками, «заливанням шуму», з сопілочками. Ми співали тридцять чотири твори. Це була визначна наша поїздка. Хоч часом є сильніші дівчатка, склад цієї поїздки дув дуже сильний: добрі альти і сопрано, дівчатка ревно працювали. Інколи таке буває, що йде трохи на спад, але потім щось появляється. Але кожному мусиш визначати репертуар, щоб той склад, який є, зміг заграти і донести добре, можливо, і не найскладнішу партію. Мусиш зробити так, щоб було комфортно всім, і щоб воно мало гарний загальний вигляд.

 

‒ Які закордонні поїздки Вам найбільше запам’яталися?

 

‒ Ну, очевидно, щойно я казала, що Бельгія, у 1996 році. Це було і довготривале, і дуже велике турне, дуже багато концертів було. Ми записали свій компакт-диск. Ну, і останні наші подорожі у 2013‒2014 рр. до Франції, і наші гарні подорожі до польського Тересполя з колядками. Особливо в цьому році було дуже гарно. Кожна поїздка має щось своє, щось нове. Звичайно, в Парижі і в Люксембурзі дуже гарно. Скільки б не було людей в залі, я завжди дівчаткам кажу: ви мусите співати так, як належиться. Не залежно, чи є повний зал, чи є поважні люди, чи є старші люди, чи діти. Має бути всюди заспівано добре. В нас є така традиція: ми тільки співаємо Святу Літургію, зразу з’являється якась подорож. В Перемишлі ми заспівали Святу Літургію з митрополитом ‒ і зразу нас запросили у Боснію і Герцоговину. Цього року ми також заспівали святу літургію і вже маємо Францію і Люксембург. Практикую виховувати дівчат у духовному плані, щоби не тільки грали, а щоб виходили у цьому із духовності.

 

‒ Які Ваші побажання, мрії стосовно розвитку капели?

 

‒ В мене є побажання, щоб сто чотирнадцята аудиторія могла вмістити всіх, хто хотів би грати на бандурі. Я буду рада працювати, якщо їх буде так багато. Я б дуже хотіла це зреалізувати, щоб їх було багато, щоб вони не цуралися бандури. Бо, очевидно, що на тридцять тисяч студентів університету, напевно, не є тільки двадцять п’ять бандуристок. Щороку у Львові дванадцять музичних шкіл випускають учнів. Очевидно, багато дівчаток приходить, але не всі хочуть. Звичайно, що то є тяжка праця, бо треба прийти двічі на тиждень, а ще треба вдома сідати грати. І мені би хотілося, щоб більше приходило дівчаток, більше було зацікавленості. Мені здається, що репертуар гарний, дівчатка гарні. Звичайно, хочу нових костюмів, але базово є не погано, маємо аудиторію, якої колись не мали, маємо відреставровані бандури, маємо гарні подорожі, маємо на майбутнє вже подорож. Єдине ‒ дуже хочу, щоб було більше дівчаток, щоб капела росла, щоб була здорова конкуренція між дівчатками відносно поїздки, щоб дівчатка більше займалися.

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Степан Кузик. Про атмосферу концертів “Черемошу” й традиції черемошанців у 1960-их рр.


 

– Розкажіть, будь ласка, про свою участь у колективі «Черемош».

 

– З 1964 по 1969 рік ми мали колектив. Спочатку це було дуже цікаво, бо я зі своїми хлопцями-однокурсниками (був такий Василь Денега, Богдан Марцинковський) вирішили втрьох… Вони – мої краяни, всі – з Рогатинщини Івано-Франківської області. Правда, Марцинковський з Перемишлянського району, але це – сусідній. Ми десь чулися в одному етнорегіоні. Знаєте, і ми відчули потребу співати. Коли було зроблене оголошення, пішли в клуб. То було десь в жовтні 1964 року. Тоді якраз приймав Богдан Антків. Це артист з драмтеатру Заньковецької, досить відомий артист (його режисура – це, наприклад, «Сестри Річинські»). Він, значить, хотів очолити цей колектив, і його запросили до університету. І ми, пам’ятаю, співали… Кажемо: «Хлопці, що будемо співати? Будемо співати «Реве та стогне Дніпр широкий»». Ми заспівали, і він каже: «Ти будеш, Степане, тобто я, співати в баритонах, а ти, Василю Денега, будеш співати в басах, а ти, Богдане Марцинковський, в тенорах». І, справді, нам було так комфортно, бо ми десь так і “співались” вже потім на всі студентські роки.

 

– Чи проводився відбір або конкурсне випробування при вступі в колектив?

 

– Антків як артист нас прослуховував. Я Вам скажу, що тоді хлопці майже всі добре співали. Тільки один мав ліпший слух, а другий – гірший. Всі ми співали, але бути такі, що хотіли співати, і такі, що менше хотіли. Ось таким чином цей відбір і тривав. Він і тепер триває у ансамблі «Черемош». Я цікавлюся його історією, цими людьми, які керують, навіть тими студентами, які беруть участь. Це мені дуже імпонує і дуже приємно побачити на факультеті студента чи студентку, яка є в «Черемоші».

 

Чи була для кандидата в учасники «Черемошу» обов’язковою музична освіта?

 

– Ні! Там було перш за все обов’язковим мати голос і слух. Це провірялося і це визнавалося твоєю візитною карткою, можливістю прийти, бути, співати в колективі.

 

Чи маєте Ви музичну освіту?

 

– Ні, не маю.

 

– Опишіть своє враження, коли Ви вперше прийшли на репетицію?

 

– Перш за все, я пам’ятаю студентський клуб. В головному корпусі на сцені артист Богдан Антків грав на піаніно, а ми співали по партіях, тобто він збирав тенори і баси. Дівчата були окремо: жіночі партії альти і сопрани. І ми таким чином розучували перші пісні. Це нам дуже подобалося. Я пригадую пісню про Довбуша (це вже потім, як заступив керувати «Черемошем» син Антківа, також Богдан (він, світлої пам’яті, попав в аварію автомобільну і швидко пішов із життя)). Ми вчили пісню про Довбуша, і після першого курсу їхали на маршрутну практику, були на Кавказі, і я пригадую Грозний. Ми ще добре не відчували, знаєте, стосунків, які складалися між росіянами і кавказцями, у даному випадку з чеченцями. А мій колега Василь Денега служив з хлопцем з Грозного при війську. Він його адрес мав, звернувся, і ми попали в компанію. Він прийшов до нас  (ми жили в університеті в Грозному, у спортзалі; дівчата там собі перегородили:  хлопці жили окремо, дівчата окремо), коли зробили вечорницю, і каже: «Что Вы умеете петь?». І ми заспівали: я, Богдан і Василь, – оцю, про Довбуша. Він каже: «Это мне что-то подходит. Я понимаю, что у вас такая же история в Карпатах, как у нас на Кавказе». Ми його задіяли… Він нас пригостив їхньою чачою. Ми аж тоді, коли відбулися події на Кавказі, пізніше, у дев’яностих роках, згадали того хлопця, який так уважно прислухався до Довбуша, розуміючи, що це їхня доля приблизно така, як і в нас. Так що, бачите, «Черемош», практика, поїздка, люди, – все воно сплітається в щось одне ціле.

 

– Скільки раз на тиждень відбувалися репетиції?

 

– Два рази, навіть, пам’ятаю дні: четвер і понеділок. Що найцікавіше – ми старалися після занять. Заняття закінчувалися о третій годині, до сьомої ти мав час прийти до бібліотеки, підготувати семінар, підготувати практичні, які треба було зробити. І вже на сьому бути на репетиції. Після сьомої години до пів дев’ятої була репетиція. Потім ми їхали трамваєм, другим трамваєм, так само як тепер, до початку Пасічної. І ми завжди в трамваї співали. Знаєте, це викликало таку повагу до нас, студентів, що навіть служба безпеки нами зайнялася. Розумієте, бо це в якісь мірі збурювало людей. Люди бачили, що українська пісня звучить надзвичайно. А ми, виспівані, мелодійно співали різні пісні: патріотичні, ліричні і т. д. І десь на якомусь році, я вже не пам’ятаю, я був десь на четвертому курсі, підходить один службіст (це вже потім визначили, хто то був) і каже до нас (ми йшли з хлопцями від трамваю до гуртожитку, а він за нами йшов): «Хлопці, ви собі не думайте, що то, що ви думаєте, воно буде здійсненне. Ніколи». Правда, ми йому не перечили, ми собі йшли далі й співали, не звертали на нього увагу. Але я зрозумів, що вони за нами слідкували. Це були люди відповідні. Але вони нічого не могли зробити, бо ми національного прапора не піднімали. Ми піднімали словом, мелодією пісні… Навколо університету така аура була, а коло «Черемошу» тим більше. На шевченківський вечір попасти з міста було майже неможливо. Це було надзвичайно! Така акція! Навіть заборонялася кілька років. В якому це році – 1968 чи 1969 – вони були заборонені. Потім щось поновлювали, різними масштабами зменшуючи, щоб не були в актових залах, а в інших залах, де менше поміщалося людей.

 

– Чи впливали ці політичні обставини на діяльність колективу і як саме?

 

– Дуже впливали. Були прикріплені з парткому люди, які вникали у текст пісень, які примушували нас і керівників… Богдан Антків, розумієте, будучи молодим диригентом, просто шаленів від такої грубості. Ви маєте те співати, ви можете те співати, ви не маєте права… А Богдан мав такий фольклорний напрямок, орієнтуючись на українські народні пісні Закарпаття, на українські народні пісні з Лемківщини, із Гуцульщини. І це, розумієте, не подобалося. А ця пісня про Довбуша, яку ми співали на Кавказі, яку ми любили, яку донині я шаную, теж була насторожі.

 

– Які твори виконував колектив?

 

– Ми виконували українські народні пісні, але кожного разу повинні були починати з пісні про Леніна або про партію. Без того не могло бути, і ми мусіли це робити. На жаль, було таке. Виконували твори відомих українських композиторів.

 

– Які саме?

 

– З творів Лисенка співали, щось з Ревуцького. Так по пам’яті важко мені сказати. Згадую, що місцевих композиторів. З Колесси також ми співали… Вже призабулося… Так, знаєте, в прямий ефір відповісти затруднююся.

 

– Якими мовами співали?

 

– Ми співали переважно українською мовою, трохи польською мовою (як десь готувалися до зустрічі) і, звичайно, російською.

 

– Чи були у репертуарі твори зарубіжних композиторів?

 

– Майже ні, крім російських.

 

– Чи колектив колядував?

 

– Я Вам розкажу, там була ціла історія. Ми колядували і співали «Рік Новий народився». Не «Бог народився», «Христос народився», – значить, «Новий рік народився». І ми до Лазаренка, який вже був змінений на посаді ректора університету, пішли колядувати. А він страшенно любив «Черемош» (у 1963 році його вже зняли з посади ректора університету, але студенти всі з повагою ставилися до нього і до певних професорів, які працювали). Ми ходили, правда, не на Різдво, а на Новий рік, але то не мало значення. Розумієте, ми справді колядували так, як воно має бути. І я пам’ятаю, як тоді академік Лазаренко нас частував фляжкою коньяку, він придбав дуже пишний калач, і я пам’ятаю, як сьогодні, як ми його розривали на кусочки.

 

– Чи можете розповісти про концерти, які найбільше запам’яталися?

 

– Звичайно! Найбільше мені запам’ятався Шевченківський вечір у 1966 році. Це ми проводили у Актовій залі. І таке було бажання послухати цей вечір, що люди через вікна на математичному факультеті знаходили десь там якісь дзюрки. Розумієте, бо вже не впускали, бо вже охорона університету не впускала. Бо навіть співаки ледве прорвалися. Чому була така велика популярність? Нам тоді вдалося разом заспівати із політехнічним хором, тоді політичного інституту. Це було надзвичайно пишно, надзвичайно урочисто. Я собі пригадую, як ми на закінчення співали «Реве та стогне…». Ми тричі співали. Це рідко буває. Ще що запам’яталося? Поїздка до Польщі. Це було щось надзвичайне. Це вже був 1969 рік. Їздили до Любліна. Ми приїхали і на вокзалі співаємо українських пісень, а поляки кажуть: «Kozaki przyjechali, kozaki przyjechali». Не було тоді такої якоїсь ворожнечі. Можливо зараз ми би мали більше неприємностей, ніж тоді. Якось так складалося, що люди були притиснуті тими моментами, урядом, який керував і в Польщі, і в нас. І вони мали більш консервативне, я б сказав, мислення, яке було приглушене державою.

 

– З яким концертом Ви дебютували у «Черемоші»?

 

– Пригадую першу поїздку до Турки. Є такий гуморист Євген Дудар, який був тоді директором клубу. І мені запам’яталося, як в будинку культури (саме там!) ми співали, а потім їхали додому. Він дуже багато знав коломийок. Я собі запам’ятав його. Хотів якось побачити, коли була зустріч тут у Львові (я не попав, не мав можливості), згадати йому, як він був з нами. Це один момент. Другий момент – річниця Франка. Ми їздили «Черемошем» в Нагуєвичі. І не тільки «Черемошем», були й з університету професори. Дуже нас там тепло прийняли в Нагуєвичах. Це були наші перші концерти, поїздки, які залишили теплу згадку на все життя.

 

– Чи відвідував «Черемош» з концертами інші міста України, області?

 

– Так, от в мене навіть є фотографія, коли ми їздили в Київ. То було десь у 1968 році. А це було в Дніпрі (показує фотографії), теперішнє місто Дніпро, колишній Дніпропетровськ. Тут Петро Шкраб’юк, письменник, стоїть і мої хлопці-однокурсники, дівчата, з якими ми проводили час. Це вечорниці були в гуртожитку Дніпровського університету. Ми провели вечорниці і разом відпочивали між концертами, які проводили в Дніпровському університеті. Ми також їздили в Київ. Надзвичайно цікавим був концерт в університеті, куди приїхали учасники з Тбіліського, Київського і Львівського університетів. І я собі запам’ятав, як тепло нас зустрічала публіка. Але коли дізналася відповідна служба, вимкнули світло. Все – концерт зірвали. Це було спеціально зроблено, щоб не було цього концерту, але ми вийшли на вулицю, і ще більше клопоту вони з нами мали, ніж би ми співали в залі. З грузинами ми жили в одному гуртожитку. То було десь на краю міста, в гуртожитках Київського університету імені Траса Шевченка. Ці зустрічі були надзвичайно теплі. Розумієте, грузини співали щось своє, ми щось по-українськи. А нас приймав самий університетський колектив «Веснянка», який був дуже цікавим: базував своє мистецтво на східному фольклорі. Ми тоді так само хотіли. Це були перші роки «Черемошу», і ми теж хотіли підтримувати цей тонус. І тоді почалася боротьба між Антковим і парткомом за концертну програму. Прийшлося відвойовувати її, бо ми не хотіли співати те, що нам нав’язували. Бо «Сорок дев’ять комунарів» ми співати десь могли і мусіли, але не постійно, щоб уся програма була побудована на тому. Ніхто би нас не слухав.

 

– Як відбувалася посвята в учасники «Черемошу»?

 

– Ви знаєте, тут був момент дуже урочистий: ми після кожного курсу (тоді десь знаходили кошти) їздили на Закарпаття, в спорттабір «Карпати», який ще донині функціонує. Ось там проводили усі ці заходи святкові, урочисті і з відповідними розвагами, з відповідними концертами, з відповідними репетиціями. І там ми всі ці заходи вже проводили. Ось в мене навіть є фотографія (показує). Ось тут ми на річці Латориця. Це буквально якихось триста метрів від нашого спорттабору «Карпати», який знаходиться поруч із санаторієм «Карпати». Ми там відчували таку радість природи! Це було, як правило, в кінці серпня, коли вже зміни закінчувалися, а нам ще продовжували на якихось тиждень-півтора. Це залишилося на все життя. Найкращі спогади про Латорицю: про ті курси, про кохання, різні вершини, які знаходяться поблизу спорттабору «Карпати». Це були найкращі зустрічі.

 

– Чи було таке, що учасники колективу «Черемош»: хлопець і дівчина, – поднювали свої долі, одружувалися?

 

– Так. Я Вам скажу одну таку річ: коли ми зустрічалися, вже після закінчення університету, то казали: «Які ми були дурні, що ми не з’єдналися із дівчатами, які були в «Черемоші»». Ми собі щось навіть не могли уявити, що то вона могла бути такою дівчиною, жінкою. Нам було тяжко зрозуміти, як таке може бути, що ми завжди ставилися дуже обережно до таких чисто любовних стосунків. Дуже обережно, в нас не було цього. Але були пари, які поєдналися. Ось Василь Дорош і Леся (їх син загинув минулого року в АТО) поєднали свою долю. Мій товариш Богдан Марцинковський і Оля так само поєдналися. Було, але не багато. Ми їздили, робили весілля урочисто, і це було великим святом для нас. Хоч ми шкодуємо про те, що не зуміли поєднати свої долі.

 

– Розкажіть, будь ласка, про це «черемошанське» весілля?

 

– Мені запам’яталося, як ми їздили десь на Самбірщину. Це була ціла вистава. До шлюбу ми не могли йти, і вони собі йшли окремо, але ми вже десь там очікували. Ми мали обрядові весільні пісні. Ми там і ночували. Значить, це залишилося [у пам’яті].  Це десь був осінній час: вересень, кінець вересня. Я собі пригадую, як ми там знаходили, де поселитись. Поселили нас по хатах громади села, яка з великим задоволенням нас приймала. На другий день те весілля ще продовжувалося співами. Бо ми усі одне одного добре знали, і тут не було проблем. Тут – відчуття такого плеча, теплоти, такої щирості, весільної радості. Кілька таких весіль у нас було.

 

– Як відбувалося прощання з «Черемошем»?

 

– Тепер, я знаю, вони вже це проводять. «Черемош» робить такі відповідні [заходи]. Було і в нас. Ми зібралися десь в травні місяці – перед захистом дипломних робіт. Нас була невелика групка тих, хто закінчував (хто поступив у 1964, у 1969 був випускником). Що мені запам’яталося найбільше? Виступ диригента хору, який сказав так: «Пам’ятайте, що де б Ви не були, Ви маєте бути в епіцентрі тих культурно-освітніх співочих заходів, які будуть». І так, мені здається, що ми всі, ті, кого я знаю, так і дотримуємося цього донині. Я от, наприклад, зараз ідуть великодні свята, запрошую усіх у Шевченківський гай на Великдень, на гаївки. Бо не наберешся тої радості, тої краси – будеш збіднений на цілий рік. І так я запам’ятав це прощання, яке було в такому плані: сказане керівником ми справді приймали як клятву.

 

– Чи залишалися учасники у складі колективу по завершенню навчання?

 

– Я ще десь півроку ходив, бо був у Львові. Але вже була якась дистанція. Можливо, вона пов’язана з адміністрацією, яка не дуже хотіла, щоб люди, які не були студентами, ходили. Бо в нас інші думки, в нас інші бажання і т. д. І ми десь так потрошечки віддалялися від колективу. Хоча, цікавилися все життя.

 

– Розкажіть, будь ласка, про колектив керівників «Черемошу».

 

– Я добре пам’ятаю Анткова Богдана батька, Анткова Богдана сина, Марію Ткачик, яка була концертмейстером, яка навіть деякі речі диригувала в нас тут, у Актовій залі. І вона донині працює ще і веде різні хори. Десь «Лемковину» вела і в церковному хорі є диригентом. Це були ті люди, які вчили нас співати. Це були не якісь виняткові люди. Це були студенти четвертого-п’ятого курсу консерваторії, але фахові і мудрі. І наше керівництво університету підбирало таких людей, які би могли вести за собою колектив. Такими вони були.

 

– Чи можете розповісти про адміністрацію клубу.

 

– Я вже згадував Дудара Євгена… Адміністрація була підпорядкована парткому, і вони, бідаки, мусили дотримуватись тих вимог. Але хочу Вам сказати, що університет мав велику славу. Наприклад, сестри Байко до нас дуже часто приходили на репетицію. Вони мали окрему кімнату. І адміністрація мусила знаходити місце для репетиції, бо ми займалися або в клубі, або там наверху, в танцювальному залі. В танцювальному залі переважно були танцюристи, а внизу, в клубі, переважно хористи. Не знаю, як тепер. Десь так воно і залишилося.

 

– Розкажіть, будь ласка, про колектив учасників.

 

– Яких учасників?

 

– Учасників «Черемошу».

 

– Як птахи з гнізда, розлетілися по цілій Україні. Але коли ми кликали до річниці «Черемошу», то зліталися, як з теплих країв, до рідної домівки. І це правда. Були серед нас навіть кілька росіян в колективі. І навіть вони, коли ми святкували тридцятиріччя, намагалися приїхати, телеграму нам надіслали – вітання до «Черемошу». Коли було сорокаріччя – також. Були й російськомовні – ті, які любили нас, які любили пісню, які любили Україну. Такі вони залишися до нині. Ще був хлопець з Донбасу, я пам’ятаю. Гарний танцюрист був. Здається, вже покійний. Його доля незавидна, він захворів.

 

– Яка була атмосфера в колективі в цілому?

 

– Я б сказав не панібратська. Була досить строга ситуація. Я пам’ятаю, коли сиділи (поперек залу баси, тенори, а попереду альти, сопрани), не раз любили зачепити дівчат. То дуже строгий такий момент: мусів бути уважним, бо йде репетиція. Ти не маєш права так фліртувати там з дівчатами. Було таке, що серед нас були хлопці, які любили випити пиво. І ми самі приводили їх до порядку і казали: «Слухай, друже, якщо ти хочеш співати, то ти не займайся цим, бо пиво то алкоголь». Було чути запах, що викликало певні небажані емоції. Так що ми разом в колективі гасили такі можливості, тобто ми були добрим здоровим колективом.

 

– Окрім росіян, чи були учасники інших національностей?

 

– Були. В нас була із автономної кавказької республіки одна дівчинка. Вона з нашими дівчатами донині підтримувала стосунки. Вона любила українські пісні, і ми її любили і шанували. Була дуже гарна.

 

– Як обирали старосту колективу?

 

– Тут вже дивилися на певну таку [рису]. В нас старостою був Богдан Марцинковський. Він був після армії, старший від нас на три роки. Це викликало пошану, повагу до нього. До речі, ми мали журнал, який вели акуратно: чи був відсутній, присутній і т. д. Це все ми робили.

 

– Які обов’язки мав староста колективу?

 

– Його треба було попередити, що ти сьогодні не будеш на репетиції у зв’язку з тим або тим. Він мав знати і, наприклад, мав попередити концертмейстера чи диригента, дивлячись, яка репетиція. Бо вона була або зведена, або по групах, або по партіях були заняття. То, відповідно, староста мав за цим слідкувати.

 

– Як Ви поєднували навчання та участь у колективі?

 

– Це я вже згадував, що ми зуміли собі такий режим нав’язати, щоб і відбути лекції, і піти у бібліотеку, і прийти на репетицію та встигнути завтра на заняття. А ще в суботу (бо в нас заняття було шестиденним, ми працювали по шестиденці) після обіду поїхати додому і картоплі й вареників привезти від мами.

 

– Чи йшли викладачі університету на якісь поступки учасникам колективу?

 

– В якійсь мірі так, але не всі. Були такі, що йшли, а були такі, що ще нас в якісь мірі не те, щоб переслідували, але десь було застереження.

 

– Чи траплялось таке, що Ви були відсутні на занятті, оскільки брали участь у концерті?

 

– Рідко, дуже рідко. Це тоді, коли ми їхали [зі Львова]. Але ми їздили у Дніпро, у Київ під час зимових канікул.

 

– Чи проводили «черемошани» своє дозвілля разом?

 

– Так, але наше дозвілля найбільше було, коли ми збиралися біля університету, після якогось концерту, після якоїсь активної репетиції, і ми створювали ще один хор або ще один концерт біля пам’ятника Франкові. Бо в 1964 році було відкриття пам’ятника Франку, і вже ми коло нього збиралися, і ми вже мали то місце. Сходилося багато львів’ян. І це дуже часто викликало те, що партком мав відповідні наганяї від партійних органів, але ми на це не звертали уваги.

– Можливо, Ви пам’ятаєте спільну зустріч «черемошанами» Нового року (1967-го)?

 

– Так, це 1967 чи 1968. Я пригадую, коли в нашій Актовій залі виступав Дмитро Гнатюк. А для викладачів був зроблений у Будинку вчених вечір. І нас десь чоловік двадцять запросили їх привітати. Правда, ми не брали участі у частуванні безпосередньо, але ми колядували «Рік Новий народився». Гнатюк теж там був, у цьому залі. Він і викладачі сприйняли це дуже позитивно. Ми мали повагу в колективі: і серед студентства, і серед викладачів, – і це було приємно, це є приємною згадкою донині.

 

– Чи підтримуєте Ви контакти із колишніми учасниками «Черемошу»?

 

– Так, звичайно.

 

– З ким саме?

 

– Наприклад, я вже казав, з Василем Денегою, який вже зараз пенсійний, з Богданом Марцинковським. З дівчатами, які були, ми підтримуємо зв’язки. З Марією Ткачик, яка зараз керує церковним хором. Контактуємо, зустрічаємося, як правило, десь у філармонії на концерті, у театрі. Найбільшим святом було п’ятдесятиліття «Черемошу», і там ми всі побачилися, і всі ми там співали «Ой верше, мій верше, юж ми так не буде».

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Події

Інше