Ганна Бучко. Про вивчення класичних мов, філолога Михайла Білика і те, чому доводилося приховувати факти зі своєї біографії


– Ганно Євгенівно, розкажіть, будь ласка, про свої ранні роки, своїх батьків, про те, як Ви обрали класичну філологію. Далі – про навчання на кафедрі, викладачів, основні предмети, гуртки, Вашу групу, свої наукові зацікавлення з класичної філології у студентські роки і після навчання.

 

– Оскільки запис робиться для пам’яті про класичну філологію, то найлогічніше було би говорити про моє навчання на класичній філології. Але Ви кажете розказати про свої шкільні роки; і оскільки моє перебування на класичній філології безпосередньо пов’язане з фігурою Михайла Йосиповича Білика, то все має свій початок, – я розпочну з початку. За документами я народилася 5 липня 1941 року (так написано і в студентській особовій справі) у селі Креховичі у сім’ї учителя Лопушанського Євгена Миколайовича. І моя метрика, і паспорт, і всі інші документи мають отакі дані. Але радянська влада вносила корективи у життя багатьох людей. І все, що там написано, ці всі дані – це трохи, а подекуди і дуже, не так. Про це знало невелике коло людей. Я розуміла усе з дитинства, відколи була більш-менш свідомою дитиною. Це знали ті люди, які були знайомі з моїми батьками ще до війни, а інші всі мої друзі, колеги на роботі дізналися тоді, коли мені набридло мовчати, взнали лише, коли Україна стала незалежною. Не було вже, ніби, чого боятися. Насправді, я народилася 5 червня, коли війна між Радянським Союзом і Німеччиною ще не була оголошена. Моя мама – дочка греко-католицького священника Михайла Ференца, пароха села Верчани, біля Стрия. У 1939 році вона вийшла заміж за Дмитра Яціва, що походив з багатодітної сім’ї. Мама Дмитра Яціва – рідна сестра Михайла Білика. Отак з того воно починається. Михайло Білик, виходить, є моїм двоюрідним дідом, якщо існує таке поняття. Сім’я була багатодітна, не всі вчилися, але Дмитро, мій біологічний батько, закінчив Стрийську гімназію (до речі, Білик тоді там працював, вчив Бандеру і мого тата), потім закінчив факультет права Львівського університету і весь час був активним учасником Організації українських націоналістів. Протягом 1930–1932 років обіймав посаду повітового провідника ОУН Стрийщини. Всі ці дані є у Вікіпедії, якщо набрати “Дмитро Васильович Яців”. Працював він у той час директором Окружного союзу кооператив у Сяноці. Мама там з ним жила якийсь час. У 1941 році, коли почалася війна (у 1941 році кілька днів проіснував уряд – Українське державне правління, у тому уряді він займав посаду секретаря народного господарства, якийсь тиждень був при такій владі), був заарештований (це вже згадує моя мама, навіть записала дещо) німцями за виступ проти винищення людей у Львові. Спочатку сидів у тюрмі у Кракові, потім був переведений в Освенцим. 19 серпня 1942 року там загинув. Ці дані також є у Вікіпедії, є навіть список, може, ви бачили, хто у який день прибув в Освенцим (серед них і Дмитро Яців, є його тюремний номер, навіть тюремна фотографія). Тоді мені був рік. Мама казала (вона була весь час у свого тата у Верчанах, ще тоді жила її мама, моя бабця), що тато мене маленькою бачив. Наскільки це так, не знаю. Мамині два брати – учасники ОУН, молодша сестра – також, лише старша сестра не була задіяна до політики. 

 

Мама і я з 1941 року після смерті батька жили у Верчанах. У 1942 році померла бабця. У 1944-ому відновилася радянська влада. Дід мій добре розумів, що він, греко-католицький священник, не піде на компроміс з радянською владою. До речі, про його старшого сина є велика стаття у якомусь Кіровоградському науковому журналі. Він займався організацією ОУН на Кіровоградщині. Якась пані познаходила всі кагебістські документи й написала велику статтю. (Нінель Бокій. Матеріали до портретів діячів ОУН – УПА Кіровоградщини (1941–1943 рр.) // Наукові записки Кіровоградського педагогічного університету. Випуск 11. Серія: Історичні науки). Маючи таких синів, такого зятя, який загинув в Освенцимі за Україну, дочку, яка загинула у 1945 році (була розстріляна біля Стрия, похована у братській могилі; довгий час мама з тіткою не знали, де вона поділася), о. Ференц розумів, що ми всі: і він, і всі, хто з ним жив у Верчанах, – пострадаємо від радянської влади. Він зібрав мою маму, мою тітку, переодягнув у сільський одяг, позачісував на сільський лад, попереіменовував: Наталку на Палагну, Ірину на Маруню, мене, яку охрестили Лідією, на Ганнусю, посадив на фіру і відправив до свого знайомого священника у Велику Тур’ю. Мені тоді було три з половиною роки. Я не пам’ятаю самого переїзду, але дещо пам’ятаю про своє перебування у Тур’ї. Мама із тіткою були нібито служницями: мама – у якогось господаря, тітка – у священника. Я весь час перебувала у того священника, зверталася до отця: “вуйко”, а до його жінки: “тето”. У них було троє дітей. У їмосці був рідний брат, на той час мав тридцять дев’ять років, був учителем. Дуже красивий молодий чоловік, не був жонатий. Його і мою маму поженили. Напевно, щоб дитина мала тата, бо ситуація могла скластися і по-іншому. Він спочатку працював у Великій Тур’ї, а на той час, у 1947 році, був директором семирічної школи у селі Креховичі на Івано-Франківщині, тоді – Долинський район. Він нас туди забрав. Там був священник, з яким вчителі завжди були у добрих стосунках. Він знав, хто ми такі. Що думали люди і колеги-вчителі мого батька у тому 1947 році, я не знаю. Людям батько сказав, що вже давно мав дитину (на час приїзду до Крехович мені було шість років), однак раніше не виходило привезти жінку з дитиною сюди. Документів мама з тіткою не мали ніяких, щоб замести сліди перед радянською владою. І я не мала ніяких документів. Щоб не виявилося, хто я така насправді, тато поїхав до району й сказав, що я народилася не в червні, а в липні, а коли почалася війна – документи пропали. Й проблем не було. Мене записали як дочку Євгена Миколайовича Лопушанського, яка народилася 5 липня у селі Креховичі. І так це є по всіх документах до сьогодні, хоча мама і тітка згодом поставили усе на свої місця, а я так і залишилася Ганною Євгенівною Лопушанською. Чому? – Про це трошки згодом. 

 

У мами з татом було ще двоє дітей, вони дуже довгий час не знали, що я їм рідна тільки по мамі. У мене таке враження, що я була дитиною номер один для батька, а мої діти точно були найбільш любимими внуками. У 1966 році тата викликали в район в КГБ і сказали: “Євгене Миколайовичу, ми знаємо, хто є Ваша жінка і жінчина сестра, але тепер на Сибір вже ніхто нікого не везе. Не бійтеся, нехай вони їдуть у Стрий і беруть свої метрики і роблять паспорти”. Вони так і зробили. Мама мені запропонувала: чи я не хочу все поставити на своє місце. Як поставити на своє місце – я не знаю, як і те, де шукати документи. Мама мені казала, що вона їздила до тата у Краків, здається, на побачення в тюрму. Її захопили дострокові роди у Кракові, потім вона переїхала у Верчани. Документів, запису у метричних книгах про моє народження у Верчанах нема. Мені мама казала, що мене хрестили з води – без кумів, просто похрестив дід священник і все. Я вже пам’ятаю, як мене у Тур’ї другий отець Боднарчук хрестив – так, як мають хрестити дітей. Що я тоді вирішила? Думала так: де я буду шукати свої документи? Це по-перше. Далі – я працюю в Чернівцях; ще радянська влада. Як я буду пояснювати людям, що я не Ганна Євгенівна, а Лідія Дмитрівна? Я і так мала в Чернівцях трохи непорозумінь. Мовляв, щось у Вас в родині не те. Хоч ніхто точно не знав що, але знали, що щось не те. Це по-друге. І по-третє: я якраз виходила заміж, вирішила, що прізвище однозначно міняю. І найважливіше, оскільки мій тато Євген був таки мені татом, виховував мене і все інше, то йому, напевно, було би прикро, якщо я раптом перестала би бути Євгенівною. Тому все залишилося, як було. Ніяких зв’язків з родиною рідного тата я довгий час не мала.

 

У 1948 році я пішла в школу. Жили ми у Креховичах спочатку важко, у сім’ї було ще двоє дітей, працював лише тато. Господарства у нас ніякого не було. Там були чужі люди, може, хтось і догадувався, хто ми є. Мама постійно переживала. Я дуже добре пам’ятаю факт вивозу людей на Сибір. Це – окрема тема, яку вже мало хто пам’ятає. Селом їхала машина, і ніхто не знав, біля якої хати машина зупиниться, за дві години треба було все погрузити. У сусідньому Брошневі були бараки, де жили люди, чекаючи, коли приїдуть вагони і їх повезуть на Сибір. Мама постійно переживала, боялася, щоб тато, який фактично врятував нас від Сибіру, коли забрав у Креховичі (вони не були розписані, розписалися тоді, коли, як я згадувала, викликали тата в КГБ), не постраждав за нас. Але ніхто нас не здав, хоча, думаю, хтось з людей міг знати. Так ми пережили ті часи. Якось, коли я була у шостому класі, до нас приїхала тітка Оленка, Біликова дочка. Я знала, що маю велику родину у Верчанах, але мама боялася з ними спілкуватися, щоб не зробити якоїсь біди татові. Ми їздили на могилу бабці, але так йшли на цвинтар, щоб ніхто маму не побачив. Де довідалися Білики, що Ганна Євгенівна Лопушанська – внучка сестри Михайла Білика, того я не знаю, ніколи про це не питала. Тітка приїхала й сказала, що її тато пропонує, щоби я влітку на канікулах до них приїхала. З того часу я щоліта на місяць і взимку на десять днів їздила до Біликів до Львова. Про це детальніше розкажу, коли далі буде йти мова про Білика.

 

Спочатку була семирічна школа, далі – середня школа у Брошнів-Осаді. Коли я була у десятому класі, не дуже знала, ким хочу бути, куди поступати і що робити. Тоді поступити у вуз після школи було дуже важко. Не знаю, скільки років тривало це явище. Тільки двадцять процентів вступників могли бути після школи, вісімдесят процентів мусили мати робочий стаж або армію. При цьому йшлося не про стаж секретарки чи піонервожатої, а робітниці чи колгоспниці. Я закінчила школу зі золотою медаллю. Ще перед тим, як я закінчила десятий клас, до нас приїхав сам Білик (він якраз перестав бути завідувачем кафедри, до того часу завідував кафедрою) і сказав, що може помогти зі вступом, але тільки на класичну філологію. У мене була страшна нелюбов до німецької мови, не було інтересу до літератури, я любила тригонометрію, геометрію, креслення. Я почала впиратися. Але мама мені сказала: “Ти не маєш права голосу. Ти бачиш, якщо Білик запропонував, а інших варіантів немає, а ми ще маємо двоє дітей”. І мені не залишалося нічого іншого, як згодитися. 

 

Вступні екзамени були тоді у всіх, медаль не рятувала. Поступила я у 1958 році на ту класичну філологію. На першому курсі у нас було ще тоді десять чоловік. Але тих, хто цілеспрямовано йшов на класичну філологію, було лише троє: я (не тому, що так хотіла, а тому, що так вийшло, і Білик допоміг), Смотрич (не знаю, які він мав мотиви йти на класичну філологію) і Шарипкін (у нього батько був викладачем філософії, мама – викладач англійської мови, були львів’янами, добре знали, що таке класична філологія, а син мав добрі філологічні здібності). Шарипкін поступав одразу після навчання в школі, Смотрич – ні (не знаю, що він робив до того, як вступив). Ще були люди, які цілеспрямовано поступали, але вони не пройшли по конкурсу. Хто були всі інші, хто був у нашій групі? Катя Оленяк, кругла сирота, родом десь зі Стрийщини, її батьки загинули у роки війни, а вона опинилася у дитячому будинку десь за Уралом. Коли закінчила школу, приїхала до Львова, хотіла поступати на англійську філологію. Але поступити на англійську філологію у Львові будь-кому було непросто. Вона туди ніяк не проходила, а не взяти дитину в університет не випадало, бо була круглою сиротою після дитячого будинку. І її відправили на класичну філологію, хоча у нас другою мовою мусила бути німецька. До речі, Шарипкін у школі також вчив англійську, але його взяли. Всі інші хлопці, які поступили, мали за собою армію, поступали на історичний або юридичний факультети. Але не попали у той контингент, кого треба було там зарахувати, і їх перенаправили на класичну філологію. Таким чином, це була різношерстна публіка. Це ті люди, які давно закінчили школу, і яким все давалося важко.

 

І почалося. Латинська, грецька, німецька. Вступ до мовознавства російською мовою нам читав професор Лур’є. Ніхто не зважав, що ті діти, які приїхали зі села, в тому числі і я, ніколи нічого по-російськи не слухали, хіба щось по радіо. Логіка – також російською мовою. Тепер читається на третьому чи четвертому курсі, тоді – на першому. Таки було важко. Підручників не було, все це треба було конспектувати, встигати записати, перекладаючи на українську мову, чи хто як міг. Два перші роки – перший і другий курс – коли виписувала слова грецькі і латинські, сльози капали – я дуже важко переносила оте навчання. Але про те, що можна вчитися як-небудь, мови не було, бо в Білика мусила вчитися на п’ять. Десь аж на третьому курсі я, мабуть, вже трохи оговталася. Друзів у мене, практично, не було. Тому що ті львівські панянки, які вчилися на англійському, німецькому відділеннях, мабуть, мене не сприймали, бо я ж була десь там із села дівчина. Катя і я були з різних світів: я – з інтелігентної галицької, української патріотичної сім’ї, а вона – з Росії приїхала і якась була байдужа до того всього. Крім предметів з класичної філології, на інші заняття ми ходили з якоюсь групою: німецького, французького або англійського відділення. Там у мене були якісь подружки. Мені було важко. В мене була двоюрідна сестра, ще одна товаришка з давніх часів, дочка священника, до яких я деколи забігала. Але так, щоб я могла кудись з кимось ходити, так, як ходять молоді люди на якісь вечори, – такого не було. Тому було мені трохи сумно. Аж на третьому курсі я оговталася, і вже трохи стало легше. 

 

Про наших тогочасних викладачів. Латинську мову всі п’ять років в нас вела Євгенія Іванівна Скоробогата. Що я можу сказати про Скоробогату? Сім’ї вона не мала. Мені здається, що вона не вміла (це я тепер розумію, тоді того не розуміла) контактувати зі студентами. Вона була далека від нас, як і ми від неї. Євгенія Іванівна заходила в аудиторію, ставила на стіл перед собою свою сумку, сідала і: “Товаришу Смотрич, прошу!”, “Товаришко Лопушанська, прошу!” Так ми п’ять років ту латинь вчили, йшло та йшло. Грецьку мову всі п’ять років у нас вів Мушак. Мабуть, ви знаєте, що це фігура незвична. Нам було на першому курсі дуже непросто. Він нас навчив алфавіту, навчив читати, але коли починав щось пояснювати, то писав на дошці якесь грецьке слово, а далі казав, як це є у санскриті, у староверхньонімецькій мові, у лужицькій мові. Ми цього не розуміли. Коли він у такому плані викладав кілька років перед нами (коли вчився Содомора, де були люди ще трохи якогось іншого інтелектуального розвитку: після війни були ті, які ще до війни частково вчилися у духовній семінарії чи у гімназії, де вчили латинь і грецьку мову), то для тих студентів це було простіше, а ми страдали. Але Мушак не був суворий і занадто вимогливий. Ми собі могли дозволити, коли перейшли до читання авторів, поставити оригінал твору Ксенофонта на парту, а російський переклад на коліна, і, знаючи граматику настільки, щоб розуміти, що до чого і що де, так відповідати, і все йшло добре. Всі п’ять років грецької мови пройшли непогано. Античну літературу в нас читав Дідик. Я просто вчилася, бо треба вчитися, в мене до того просто не було інтересу, не можу сказати, що мала до того велику любов.

 

Антична література була на першому курсі, а потім – окремо грецька (читав Лур’є) і римська (читав Білик). Німецька мова у нас йшла важко, тому що кожного року у нас чомусь був інший викладач. Я прийшла зі школи, де мала п’ятірку з німецької, а хлопці (вже пройшло п’ять років після закінчення ними школи) взагалі все забули, тому треба було починати з початку. А коли ти щось більше знаєш порівняно з іншими, то перестаєш серйозно працювати. Але друга спеціальність – німецька мова. Щодо суспільних дисциплін, то я вже казала про логіку, і як ми мучилися. Дуже добре пам’ятаю діамат, який читався, мабуть, на третьому курсі, викладав Олексюк. Був невисокого зросту. Запам’яталося те, що він ніколи не мав ніякого конспекту, приходив, ставав за кафедру, казав, чим закінчили минуло разу, і розказував далі. Постійно наголошував: “Ви слухайте і старайтеся зрозуміти, а не конспектувати бездумно, не вникаючи у зміст, а потім ті конспекти читати. Все, що треба, ви прочитаєте в оригіналі”. Нам всім подобалося (не знаю, як хлопці то сприймали; був на вигляд середнього віку, не знаю, скільки йому тоді було років), що дуже часто приходив у новому костюмі і кожного разу в новій краватці. Це всі зауважили: дуже акуратний і гарний чоловік. Особливо нам запам’ятався Андрій Пашук, який читав історію філософії. Справді, дуже цікаво було його слухати. Він міг собі дозволити казати про речі натяками. Коли йшлося про навчання, систему освіти, він казав: “Розумієте, система освіти повністю залежить від нашої суспільної системи. І на тому ми поставимо три крапки”. Всі розуміли, що він хотів би сказати, але сказати не може. Ми тоді, коли читалася історія філософії, вже були на четвертому чи п’ятому курсі, тому це добре було слухати. Ще пам’ятаю, у нас був курс “Етика і естетика”, не можу згадати прізвища викладача (тепер згадала – Кубланов). Пам’ятаю, як цей пан завжди казав, що не треба показувати пальцем на тих дівчат, які погано себе поводять, тому що до того всього спричиняються чоловіки, відповідальність так само є і на них. Це він нас так усіх виховував.

 

Щодо гуртків, то був гурток пропедевтичний (на першому і другому курсі читалися реферати з історії, культури Греції і Риму) і науковий (на третьому, четвертому, п’ятому курсах якісь наукові дослідження; які теми там були, я направду не пам’ятаю, не дуже можу згадати, чим ми там серйозно займалися). Щодо курсових робіт, то пам’ятаю курсову роботу на першому курсі. Лур’є читав нам “Вступ до мовознавства”, і курсова робота у мене була: “Основоположники порівняльно-історичного мовознавства”. Донині пам’ятаю, як я писала ту курсову роботу, було навіть цікаво. У професора Лур’є також писала дипломну – про рабство у творах Гомера. Цитати з творів Гомера подавалися грецькою мовою, сама дипломна робота писалася українською. Тут – як хто хотів, у моєму випадку – українською.

 

До речі, щодо мови. Багато викладачів вели заняття російською мовою. Наші студенти: Баранов – приїхав із Комі АРСР, абсолютно російськомовний чоловік, старший уже, Литвинов – із Слов’янська, з Донбасу, теж російськомовний приїхав, Катя – російськомовна, Шарипкін – російськомовний, лише ті інші хлопці по-українськи балакали. Але вже десь на другому-третьому курсі (культура тоді була така) ті самі російськомовні Біликові завжди відповідали по-українськи, і тим викладачам, які вели заняття по-українськи, старалися відповідати українською мовою, а тим, хто по-російськи, – російською. Так вже було заведено. Литвинов міг дуже гарно розмовляти по-українськи з тими, хто з ним по-українськи, по-російськи – з тими, хто з ним по-російськи. Притому він писався весь час “Літвінов”, і так себе називав. Вже коли він працював у Ніжині, я почула від нього, що він – Литвинов. Але перекладалося йому (він пробував ще студентом робити переклади з Овідія, інших римських авторів) на українську напевно тому, що в нього була закладена десь у душі українська мова. 

 

Цікава річ для нас, класиків, – поїздка в колгосп: ми їздили на Кіровоградщину на першому і на четвертому курсах. На першому курсі ми були наймолодші, з нами ще були другий, третій і четвертий курси, на четвертому – найстарші, з нами ще були молодші курси. Я вам надала фотографії. На першому курсі нашою практикою керував Венгловський. Спочатку було тяжко. У перший тиждень ніхто ніяких рукавиць не давав, нам видали довгі цвяхи, загострені на кінці, і висадили нас на кукурудзяному полі. Кукурудза була вже вся суха, вересень місяць (ми поїхали десь посередині вересня). Нам треба було тим цвяхом розчахнути той качан, роздерти лушпиння, витягнути кукурудзину і скидати її у якусь тару. Через два дні нам з рук текла кров від того всього сухого. Тоді зрозуміли, що то не дуже добра для нас робота, й перевели на кавуни. Кормові кавуни треба було збирати, складати на купи, під’їжджала машина, і ми мали їх туди вантажити. Теж було нелегко для дівчат. Але якось ішло, в нас було багато хлопців. Годували нас непогано. Оскільки наші хлопці були старші, то могли собі ходити вечорами куди хотілося, а ми з Катею, наймолодші, нікого не знали і до нікого в нас не було інтересу, і до нас ні в кого не було інтересу. Ми снідали, їхали на роботу, на роботу нам на поле привозили бідон сирого молока, ящик гарних помідорів і великі білі кіровоградські хліби. Не знаю, як би то тепер сприймалося: наїстися помідорів з білим хлібом і запити сирим молоком, але як були голодні, то все те робили. А по сусідству був баштан з гарними кавунами і динями, то нам хлопці їх приносили. Тоді нас везли на обід, а після обіду ми вже не верталися на роботу. Потім біля години п’ятої був борщ з баранини, жирна їжа. Але годували добре, додому давали кавун і кусок хліба. І так ми були до початку листопада, півтора місяця. За півтора місяця з таким харчуванням, з таким сидінням в хаті я поправилася на шість кілограм. То була трагедія, але що зробиш. Потім треба було два роки над тим працювати. На четвертому курсі ми вже знали як їхати, що з собою брати. Ми були старші, й було вже набагато веселіше. Працювали ми знову з кукурудзою, але вже інакше: вона була скинута на купи, відвогла, треба було знову її вилущувати, хлопці носили її в машини. Є гарні фотографії.

 

Ми мали багато практики. Цікава практика з латинської мови була у медучилищі, мабуть, на четвертому курсі, першому семестрі, тривала недовго. Те, що підходило по темі, ми читали учням, вчили їх писати рецепти. На четвертому курсі весною, протягом місяця, або й довше, була практика у медінституті. Було також багато практики з німецької мови – мабуть, два місяці тривала. Наша група потрапила у школу-інтернат, яка тоді була там, де сходяться вулиці Васнецова (тепер вулиця Смольського) і Короленка, там є православна церква. Ми вели заняття з німецької мови у п’ятому і шостому класі. Оскільки я на той час трохи знала англійську мову (мене Білик заставив вчити, розповідаючи про Білика, я про це скажу), то я ще вела уроки у п’ятому класі з англійської мови.

 

Так дійшло до закінчення, до п’ятого курсу. Тоді – розподіл на роботу. Ним дуже серйозно займався Йосип Устимович Кобів. Він зібрав нас всіх (він у нас нічого не читав), мав перед собою список, як хто вчився. Шарипкін мав завжди п’ятірки, з усіх предметів. У мене за всі роки один раз була четвірка – з політекономії епохи соціалізму. Не пам’ятаю прізвища викладача. Те, що була четвірка, Біликові страшенно не сподобалося. Хоча перездавати можна було тільки двійки, а четвірки – ні, він настояв на тому (не знаю, як домовився), і я мусила то вчити, щоб перездати на п’ять. Коли були державні екзамени (крім дипломних робіт ми здавали державні екзамени з грецької мови, латинської мови й історії партії), то предмети зі спеціальності на відмінно склало нас троє: я, Шарипкін і Смотрич. Щодо наших здібностей, то Шарипкін був феноменально здібний. Наприклад, мені важко давалося виписування і заучування слів до всіх текстів (це ж кожного дня були грецька, латинська і німецька мови). Шарипкін дуже часто взагалі не виписував слів з тексту. Він приходив на заняття, на перерві ловив когось з нас, хто це робив, й просив дати почитати. Прочитав сторінку зі словами – і йому вистарчало, щоб відповідати на п’ять. Він все пам’ятав і все знав. Німецьку мову, яку він у школі не вивчав, бо вивчав англійську, до кінця першого курсу знав краще за нас всіх. Потім він додатково вчив французьку мову. Так що, закінчуючи університет, він таки знав англійську, німецьку і французьку мови. У хлопців нелегким і дуже серйозним заняттям було навчання на військовій кафедрі. Всі студенти-“іноземці”, в тому числі наші хлопці, займалися артилерією. Мабуть, для філолога це непросто, на це йшов один день. В нас в той день було якесь МПВО (місцева протиповітряна оборона, російською – местная противовоздушная оборона), медицини тоді не було, нас не навчили робити уколи.

 

Смотрич від фізкультури і військової підготовки мав звільнення, бо хворів. Багатьох з нас нервувало те, що він має багато часу і вміє дуже хитро це використати, щоб в нього все було завжди добре. Він був любимчиком Соломона Яковича Лур’є. Там були ще і інші речі, але то не для розмови.

 

Коли закінчували університет, іспит зі спеціальності ми троє склали на п’ятірки. З історії партії Смотрич мав п’ять, я і Шарипкін – чотири. Мені не шкода за себе, бо я історію партії не розуміла, зубрила ті пленуми, але Шарипкін все знав достеменно. Але у такій маленькій групі не могло бути два червоні дипломи, а треба було, щоб червоний диплом був у Смотрича. Так ми закінчили.

 

Тепер про розподіл. Кобів нас всіх зібрав і сказав, що відбуватиметься за оцінками – від найкращого до найгіршого. “Смотрич. Написана заявка в міністерство на аспірантуру, але немає ще відповіді. Оскільки ніхто не сумнівається, що професорові Лур’є затвердять місце в аспірантурі, то ми пропонуємо йому залишитися на кафедрі на той час, поки не виясниться ситуація з аспірантурою”. Підписуючи у ректораті офіційний розподіл, Смотрич мав би це обрати. А далі: “Шарипкін і Лопушанська поїдуть у Чернівці”. Кобів перед тим списувався з різними вузами, виясняв по всьому Союзу, де є місце. На той час у Союзі були три кафедри класичної філології. Ленінград працював на себе і на Прибалтику, Москва працювала переважно на себе, а Львів – на Україну, Далекий Схід, глибину Росії. У Грузії у якийсь період була підготовка з класичної філології, в якийсь період – ні, там працювали на себе. У Чернівцях звільнялося два місця (там був професор Широков зі своєю дружиною), і Кобів знав, що ті два місця звільняються. Щоб ми туди поїхали, треба було, щоб прийшло іменне запрошення. Він листовно домовлявся з університетом у Чернівцях, що пришле двох випускників, щоби на нас подивилися: якщо ми їм підходимо, то щоб через міністерство запросили до себе на роботу. Я із Шарипкіним їздили у Чернівці, ходили на кафедру. Професор Карпенко був тоді завідувачем кафедри загального мовознавства (латиністи там – на кафедрі загального мовознавства). Все спрацювало: прийшло запрошення з міністерства, щоб до Чернівців прислати Лопушанську і Шарипкіна. Кобів розпорядився так: Баранов – у Бєльці, Оленяк – у Вінницю, Лесько – у якесь медучилище, не знаю точно; й не пам’ятаю, куди саме Трачук. Це було за тиждень чи два до того, як відбувався офіційний розподіл у ректораті. У Дзеркальному залі сиділа велика комісія, і в якийсь день філологи-класики туди заходили й за алфавітом підписували, що згодні. За порядком: Баранов підписує, що йому належиться, дійшло до Лопушанської – підписую “Чернівці”. Буква “С” швидше, ніж буква “Ш”, тому іде Смотрич (а відповіді про аспірантуру на той час не було) і… підписує “Чернівці”. Якщо є Чернівці, то чому не поїхати у Чернівці? Коли прийшов Шарипкін, варіанту Чернівців уже не було. Не пам’ятаю, що він тоді підписав, можливо, той варіант з посадою лаборанта, який там був зазначений. Смотрич сказав, що підмітати кафедру не буде. В результаті я зі Смотричем поїхали на роботу у Чернівці.

 

Я приїхала у Чернівці на кафедру загального мовознавства, у перший рік ніхто не заставляв займатися наукою. Смотрич працював у Чернівцях тільки до місяця травня. Я не хотіла би розказувати про причини, чому він звідти пішов. Шарипкін туди уже не приїжджав, у нас взяли ще одну старшу пані. 

 

Коли я працювала уже другий рік, Юрій Олександрович Карпенко, дуже відомий ономаст (тоді наукова робота на кафедрах мала бути комплексною, кафедра загального мовознавства у Чернівцях займалася ономастикою), сказав, що треба визначатися з науковою роботою: “Кафедра займається ономастикою, і Ви маєте думати про тему цього напрямку”. Він керував дисертаціями з ономастики, тоді кандидатів наук не було багато. Я почала впиратися, що не для того п’ять років вчила греку і латину, щоб тепер про них зовсім забути. Карпенко сказав: “Думайте, що робити, але мусить бути ономастика”. Я зробила кілька виступів на конференціях про адаптацію грецьких імен в українській мові. Але треба було обрати тему дисертації, і я з Карпенком зупинилися на антропонімії у творах Гомера. Ви напевно собі зовсім не уявляєте, як тоді робилася наука. Не знаю, як було у фізиків, математиків, істориків, але добре знаю, як наука робилася у філологів. Коли, наприклад, йшлося про антропонімію у творах Гомера, то потрібно було брати Гомерівські тексти, виписувати кожну власну особову назву у контексті, щоб зрозуміти, про що там йдеться, а далі думати, яку та назва виконує функцію, які є варіанти і все інше. У мене донині зберігаються сотні, якщо не тисячі, карток (це все треба розписувати на картках, потім класифікувати, роздумувати, опрацьовувати літературу).

 

На щастя, літератури у Чернівцях було багато, бо там є серйозна бібліотека. Література – переважно німецькою, польською мовою. Це те, що мені давалося до опрацювання. Були різного типу словники. Я зібрала матеріал десь за два роки. Карпенко не дуже цікавився, як я це робила. Тим часом я вийшла заміж. Мій чоловік, який не мав відношення до класичної філології, але пропрацював сім років у пані Гумецької в Академії наук у Львові, дуже добре знав, що таке карткування, і як філологи роблять науку, багато мені помагав. Коли був зібраний і більш-менш опрацьований матеріал, опрацьована література, треба було думати про план дисертації. Плану дисертації сама придумати не могла. Тим часом Карпенко покинув Чернівці й поїхав до Одеси, залишивши собі керування роботами з російської й української ономастики, а про мене взагалі забув. Я залишилася без керівника. Можна було й самостійно зробити, але коли справа дійде до захисту, мусить бути науковий керівник. Я з чоловіком почали думати над тим. Почала з того, що поїхала на кафедру класичної філології. До речі, у себе знайшла п’ять чи шість листів від Кобова, з яким листувалася після того, як закінчила університет. На кафедрі повідомила, що маю тему, зібраний матеріал й запитала, чи хтось погодиться керувати такою роботою. Люди, які компетентні у цій справі, там були, однак мені відповіли: “А чого Ви не у нас брали тему? Якби Ви тему взяли у нас, то ясно, що був би керівник”. Мені тоді стало трохи образливо за свою кафедру класичної філології. Далі – звернулася до професора Білецького, який був і мовознавцем, і класичним філологом. Я з чоловіком поїхали до нього, домовившись про зустріч (домовитись про зустріч було непросто). Він нас зустрів, я йому приблизно розказала, над чим працюю, що вже зроблено, і що я від нього хочу. Він сказав мені: “Знаєте, це все дуже цікаво!” Чому я ще була у цій роботі так зацікавлена? Коли я виступала на Всесоюзній конференції з антропоніміки у Москві з темою про назви у Гомера, то російська професура, один професор з Тбілісі й ономаст з Москви Суперанська дуже зацікавилися. Вони не мали поняття, що у давньогрецькій мові є щось таке, як і у старослов’янській. Їм було дуже цікаво, особливо, якщо у дослідженні зробити порівняння. Тому я хотіла то діло довершити. Але Білецький мені сказав: “Знаєте, щоби досліджувати антропонімію Гомера, треба спочатку вивчити Гомерівське питання. Ним займаються вже невідомо скільки часу, і ніхто толком ні до якого висновку не прийшов. Я Вам порекомендував би почитати літературу”. І знімає мені з полиці одну книжку, іншу, французькою, англійською мовами. Тих книжок у бібліотеці немає, позичити їх мені він не пропонував. Зрештою, читати мені ці томи по-англійськи, по-французьки… З німецькою ще, може, дала би раду. Каже: “Ви подумайте і тоді зі мною зв’яжетесь”. Коли я з Дмитром пішли, я гірко розплакалась і сказала, що з тим просто собі раду не дам. Двоє дітей, і те, і се. Навіть якщо завершити роботу самостійно і домовитися, щоб хтось погодився підписатися керівником роботи, то все одно автореферат дійде до Білецького, й він, згадавши ту роботу, “заріже” її. А тут завершувався термін подачі дисертації. Я ж не була членом партії. Але на відкритих партійних зборах, коли завершувався термін підготовки дисертації, таке могли влаштувати, що не дай Бог. Я запанікувала, кажу до чоловіка: “Дмитре, кінець з моєю класичною філологією, ти мені поможеш з українською”. Ще такий інтересний факт: коли я починала роботу й казала Карпенкові, що я хочу мати справу з грекою і латиною (бо ж недаром п’ять років вчилася), він мені сказав такі слова: “Знаєте, грека і латина – то добре, але Ви дисертації з тим не зробите. Ви будете старенькою згорбленою бабусею, а дисертації у Вас з класичної філології не буде”. Тому я, щоб не залишитися без дисертації старенькою згорбленою бабусею, переключилася на антропоніміку Бойківщини. У мене було дуже серйозне наукове підґрунтя, тому що я перечитала масу літератури з ономастики і німецькою, і польською мовою, готуючись до попередньої теми. Я те все знала, і попросилася до професора Чучки з Ужгорода, щоб був моїм керівником. Ми з ним дуже гарно працювали, він мене вчив української ономастики, але багато вчився у мене і був теж дуже задоволений. Так я стала українським ономастом (тепер треба казати – ономасткою, хоч мені це не подобається). Принаймні в Україні всі, хто займається ономастикою, про мене і про мою роботу знають. 

 

А як класичний філолог, я залишилася на рівні викладача латинської мови. Робота мені подобалася, я любила студентів, студенти любили мене, про що свідчить те, що тепер до мене у Фейсбук постійно просяться студенти. Це значить, що вони не мають до мене якихось претензій. Я ніколи ні в кого не йшла на поводку. Ті останні роки, вже у Тернополі (з 1993 року я в Тернополі), годин мало, мамИ студентів в Італії, гроші є, мама може приходити й тикати п’ятдесят доларів у долоню: “Поставте моїй дочці екзамен”. – “Жіночко, а чого Ваша донька не вчиться?” Розуміється, у нас з чоловіком був принцип: ніколи нічого не брати і ніколи нікого не слухати, бо було у нас тут багато посередників. Якщо я тепер іду вулицею і зустрічаю когось, хто мені каже: “Ганно Євгенівно, добрий день!”, – це радісно. Хоч я вчила один семестр, пам’ятає, що я – Ганна Євгенівна. Я можу сказати: “Вибачте, я Вас не пам’ятаю”. – “Як Ви мене не пам’ятаєте? Я у Вас сім разів складав залік”. Якщо йому після того захотілося до мене підійти, то це для мене велика нагорода за мою роботу. Бо він зрозумів, що мусить вивчити хоч пару прислів’їв й елементи граматики, щоб мати той залік. Так що я не шкодую, що закінчила класичну філологію, бо нормально працювала.

 

– Розкажіть більше про постать Михайла Йосиповича Білика. Якими були відносини у домі, сім’ї? Як виглядало робоче місце, де працював М. Й. Білик у своєму помешканні? Пам’ятаєте, хто з друзів, знайомих науковця приходив у дім? Чи приходили студенти? Як Ви підтримували контакти зі сім’єю М. Й. Білика після того, як у 1963 р. переїхали у Чернівці?

 

– Михайло Білик для мене – не тільки український філолог-класик, вчений, спеціаліст, перекладач, а передусім близький родич, людина, яка разом зі своєю дружиною і дочкою відіграли важливу роль у моєму вихованні, навчанні, становленні. Про Білика, як ученого, можна прочитати в енциклопедіях, Вікіпедії, у спогадах учнів, наприклад, Содомори. На жаль, офіційні біографічні дані майже не дають відомостей про родину. Михайло Білик народився в селі Верчани. Його батьки – селяни, тато – Йосип, мама – Олена. Верчани – село біля Стрия. Вчився у Стрийській гімназії, у Львівському університеті, а потім – у Відні. До війни працював у Стрию, Лодзі, Холмі. На деякий час, дуже любив про це згадувати, був запрошений на педагогічну працю до Варшави для піднесення рівня навчання класичної філології у школах столиці. Коштом держави разом з іншими найкращими польськими учителями відвідав Італію і Грецію. Крім Михайла, у сім’ї було ще троє дітей: брат Олекса, сестри Рузя і Явдоха. Явдоха – мама мого тата Дмитра, якого я не знаю, бо він загинув, коли мені був один рочок. Таким чином, Михайло Білик виявився для мене двоюрідним дідом (не знаю, чи є таке поняття, як термін спорідненості, в українській мові, я так це для себе визначила). Про ці конкретні родинні стосунки я довідалася вже у більш-менш дорослому віці. А тоді, коли Білики появилися у нашій сім’ї (чи я – у їхній сім’ї), я була у шостому-сьомому класі, мама мені просто сказала, що то – дзядзьо, його дружина – бабця, а дочка – тета (так у нас називали дідуся, бабусю і тітку). Думаю, що вам такі галицькі терміни спорідненості теж відомі. У післявоєнні роки Білик із дружиною і дочкою жили у Львові. З 1946 року працював на кафедрі класичної філології, кілька років завідував кафедрою. Був, про це дуже детально пише Содомора, під пильним оком тодішньої влади. Де б не жив і в який би час не жив, був переконаним патріотом України. Це він сам казав: “Я працював за німців, але не для німців”. Рідний син Білика Івась пропав безвісти у роки війни. А син сестри, мій тато Яців, активний діяч ОУН, арештований, як я вже розказувала, у 1941 році за виступ проти знищення людей у Львові, загинув в Освенцимі. Портрети сина Івася і мого тата весь час висіли на стіні над бюрком Білика.

 

Я увійшла в родину Біликів десь у шостому чи сьомому класі. Ми жили у Креховичах, тато працював учителем. Заїхала до нас його дочка тітка Оленка (звідки вони довідалися, де мене шукати, я не знаю). Не знаю, про що говорили мама з тіткою, я була мала, мене не дуже допускали до тих бесід, щоб я десь комусь про щось не розказала. Тітка запропонувала мені поїхати до Львова. З цього часу один місяць влітку і десять днів взимку на шкільних канікулах я проводила в них. Тоді вони жили на вулиці Данила Галицького. Тої квартири на вулиці Данила Галицького я не пам’ятаю. Тоді з ними ще жила мама бабці – їмость (батько бабці о. Бордун був священником у Бережанах, коло Стрия, а потім у Тур’ї Великій). Старенькій їмості, я добре пам’ятаю, було десь вісімдесят років. Вона без окулярів робила дуже гарні ручні роботи.

 

Займалася мною тітка. Не можу сказати, що дзядзьо проявляв якийсь інтерес до мене, як до внучки, але коли не було кому піти зі мною у кіно, то йшов він, коли їхав відпочивати на Комсомольське озеро, то брав і мене зі собою, щоб я там таляпалася у воді. Тобто це були гарні роки, бо були канікули, забава, і мене нічого не обходило. Кожного разу я поверталася додому з якимось серйозним подарунком: купували то відріз на пальто чи сукенку, то зимові чоботи. Серйозні речі, бо ми тоді важко жили, у тата було ще двоє менших дітей.

 

Життя моє змінилося, коли я була у десятому класі. Білик тоді (не пам’ятаю, чи сам, чи з жінкою) інколи їздив відпочивати в Осмолоду. Це місцевість у передгір’ях Карпат (якраз від нашого села Креховичі був поворот на Рожнятів, Перегінське, а далі – Осмолода, поруч – Підлюте, колишня резиденція митрополита, пізніше – наших партійних діячів). Знаю, що влітку Білик і тітка Оленка туди їздили. Якось (я тоді була у десятому класі), Білик приїхав до нас у Креховичі. Про що вони балакали з мамою, тіткою і татом, я не знаю, але мене поставили перед фактом, що я маю вступати на класичну філологію. Для мене то була трагедія. Я не любила мов, любила математику, креслення. Але була поставлена перед фактом. Я не мала права щось сказати, бо розуміла, що тато, учитель (а крім мене було ще двоє його дітей, набагато менших, мама не могла працювати, бо не мала документів), щоб утримувати сім’ю, робив фотографії (єдиний чоловік, який мав фотоапарат у селі), щось різьбив. Словом, важко було. Білик сказав так: “Якщо вона йде на класичну філологію, то п’ять років живе у мене на повному утриманні”. Я вибору не мала, згодилася. І на п’ять років опинилася у Білика, як член сім’ї. Правда, офіційно не як Біликова родичка. Якби стало відомо, що я – внучка його сестри, а мій тато, його племінник, – Яців, то ясно, що ні Білик не працював би в університеті, ні мій другий тато не працював би у школі. Тому мене представили всім колегам, друзям, знайомим, родичам як родичку бабці. І я собі вчилася. 

 

Перші два роки було дуже непросто, я сиділа над словниками, сльози капали, але помалу звикла. Я тоді не задумувалася, що спонукало Білика до такого вчинку. Як тепер розумію, це вчинок героїчний і небезпечний, вчинок милосердя. Чомусь я навіть тітку про це не запитала, коли вона жила. Я не думала про те, чи були задоволені жінка і дочка, що появилася ще одна людина в хаті, яку годують і все інше.

 

Я не шкодую, хоч було дуже тяжко, що опинилася на класичній філології, тому що мені потім подобалася моя професія – викладати у вузі латинську мову. Коли я тепер, уже в дорослому віці, замислююся, чому Білик саме мене так хотів бачити філологом-класиком, то думаю… По-перше, в нього було багато племінників, але тільки я опинилася без тата, в інших були рідні живі батьки. По-друге, може, він справді хотів мене скерувати саме на класичну філологію, не маючи своїх онуків, щоб хтось залишився свого роду спадкоємцем його справи.

 

Яким сім’янином був Білик? Як виглядало щоденне життя родини? Про що говорили, як святкували, відпочивали, якими були традиції? Коли я вчилася, вони жили на вулиці Кутузова (тепер вулиця Тарнавського). Помешкання: довгий коридор, вікна двох кімнат виходили на вулицю Кутузова, темні, заґратовані, це був перший поверх, вікна ще однієї кімнати і кухні – у протилежний бік, до сонця, були не на партері, бо знизу була якась квартира (вулиця знаходилася на схилі). Білик мав свій кабінет, де були масивний стіл, покритий зеленим сукном, зверху – скло, стелажі вздовж всієї стіни, шафа, ліжко, де він спав. У кімнатах були печі, паркет. Я до того часу жила в селі, в селянській хаті з батьками. Це було гарне помешкання. Тітка мала окрему свою кімнату (з вікнами до сонця), я з бабцею спали у кімнаті, яка, мабуть, до мого приїзду, була просто вітальнею, а тоді перетворилася на вітальню зі спальнею. У ній були масивні меблі з чорного дерева, величезний стіл, креденс (тепер називається: “сервант”). Щодо посуду, також давнього, то срібні келішки для горілки – на високій ніжці, сам келішок мацюпенький, як наперсток. Так пили тоді горілку, з таких маленьких келішків. Була стародавня скриня (куфер). Ліжко бабці і моя тахта були накриті вишиваними покривалами (капами). Була вишивана портьєра, на домотканому полотні, з чорно-червоним узором. Стилізовано зроблена кімната. Кухня була не дуже велика, мабуть, там був стіл і все, що потрібно, але сніданок, обід і вечеря ніколи на кухні не були. Для цього була їдальня, де снідали всі разом, кожен мав своє місце: дзядзьо сидів на чільному місці, напроти входу з коридору, бабця – з протилежного боку, тітка – по праву руку від діда, я – по ліву руку. Сніданок був скромним. Білик був доцентом, тітка працювала інженером, зарплату мала невисоку, і я була в родині, бабця не працювала (вона закінчила учительську семінарію, але, мабуть, ще з тих польських часів не було прийнято, щоб пані професорова працювала, вона займалася домом). На сніданок – якісь канапки, хліб з маслом, часом твердий сир, кусок ковбаски, кава з молоком. Обід – перше, друге, міг бути компот. Бабця ходила на базар, часто купувала рубці (для страви, яка у галичан називалася “флячки”). Це було дешевше, ніж м’ясо. На вечерю – те, що залишалося з обіду, й обов’язково квасне молоко. У дзядзя була ще своя особливість: і після сніданку, і після обіду, і після вечері він пив чай з дзюравца (звіробою). Не знаю, чи мав проблеми зі шлунком; казав, що чай може бути без обіду чи сніданку, але сніданок чи обід без чаю – ні.

 

За столом часто згадував про своє навчання, найчастіше – про поїздки у Грецію і Рим. Любив розказувати про те, як він працював у Польщі, як за Польщі серйозно ставилися до класики, латинської мови. Ми мали можливість усі разом снідати, можливо, тітка швидше йшла. Заняття тоді починалися в університеті пів десятої. Рано вставали і снідали за одним столом. Обідали тільки тоді, коли вже я приходила із занять, і дзядзьо приходив з роботи.

 

Білик ходив гуляти. Тоді, коли я у них жила, він любив їздити на Кайзервальд, часом ходив ближче – на Погулянку, бо це порівняно було недалеко від вулиці Кутузова. Носив із собою маленький стільчик, у нього були хворі ноги (кожного вечора бабця йому розмотувала бинт, а зранку, перед тим, як він йшов на роботу, – забинтовувала ноги). Стільчик – триніжок, зі шкірою зверху, який складався. Міг скласти, кинути собі у якусь сіточку й нести з собою, щоб мати де посидіти. Я не пам’ятаю, чи він, коли я в них жила, кудись їздив на канікулах, під час своєї відпустки. Раніше їздив в Осмолоду.

 

Щодо святкування, то святкували іменини Михайла у листопаді, іменини бабці Марії на другий день Різдва. Я мала свій обов’язок: восени дідові треба було подарувати хризантему у вазонку, а бабці – альпійську фіалку (цикламен) у вазонку. В гості приходили родичі: братовá бабці Оленка Бордун, чоловік якої загинув, тітка Даруся з чоловіком й дочкою (також родина бабці). Приходили Оліщуки, батьки Роксоляни, яка згодом вчилася на класичній філології, Валентина Семенівна Черняк (працювала на філологічному факультеті) й Ангеліна Василівна Кабайда. Це були близькі подруги тітки Оленки і на таких родинних святах вони завжди бували. Черняк Валентина Семенівна завжди вміла гарно привітати, була дуже інтересною особистістю. Оліщук дуже гарно співав. На Різдво завжди колядували. Якихось інших свят не пам’ятаю. Свята вечеря була завжди, свячене яйце (де його брали у ті радянські часи, не знаю) на Великдень було. Заходила до них Ольга Дучимінська, українська культурно-освітня діячка, організаторка жіночого руху у Галичині, близька знайома Кобилянської, Кобринської, Кисілевської. Вона вже була старша, відбула Сибір, після повернення з Сибіру (в неї конфіскували майно і квартиру) не мала де жити. Часто жила у знайомих письменників, іноді заходила до Біликів, тоді я з нею познайомилася. Чи приходили студенти? Коли я була на першому курсі, добре пам’ятаю, що приходив Содомора, писав дипломну роботу у діда. Може, ще хтось зі студентів. Білик часто згадував студентів попередніх курсів, тих, які вчилися після війни, зокрема Мілясевича, який потім працював у Рівному. Щодо інших студентів, то не пам’ятаю, щоб я з ними перетиналася. Про спілкування Білика зі своєю родиною теж не знаю. У ті часи він у Верчани уже не їздив. Підтримував багатьох племінників. До нього приходив Михайло Білик, який вчився на географічному факультеті, потім працював у Львові, приходили племінниці. Михайло у ті часи свято вірив, що я – родичка дружини Білика. З іншими племінницями, які інколи приїжджали, мені просто не давали перетнутися, щоб вони не впізнали мене (бо знали мого тата, а я була дуже подібна до тата), щоб не здогадалися, хто я така. Білики боялися, мабуть, щоб не нашкодити ні мені, ні собі. 

 

Домашнім господарством я не займалася. Хіба могла поприбирати, поглянцувати паркетну підлогу. До кухні мене бабця не залучала. Моїм культурним розвитком займалася тітка: вчила мене грати на піаніно, читати по-французьки, водила мене на вистави, в театр імені Заньковецької, на Шевченківські концерти, в оперний театр. Взимку я з нею ходили на лижі, влітку – на прогулянки. Вона мене сприймала гарно. 

 

Щодо ролі самого Білика, то до мого навчання він зовсім не втручався. За весь час я жодного разу не просила допомогти з домашнім завданням, яке я не могла зробити, бо було важко, наприклад, перекласти складні речення, і він сам до того не підходив. У моєму розпорядженні були словники, вся література, яка в нього була, але до курсових, дипломної роботи він не мав ніякого відношення. Звісно, я мусила бути відмінницею. Коли на іспиті з політекономії епохи соціалізму (такий предмет читався, мабуть, на четвертому курсі) я отримала четвірку (єдиний раз, коли в мене була четвірка), то він заставив мене перескладати. Не знаю, чому йому так залежало на цьому. Диплом я писала у Лур’є, екзамени з грецької і латинської мов я склала також на п’ять, а про історію КПРС вже вам казала. Він дбав і про те, щоб я вчила не тільки те, що треба вчити згідно з програмою. Він порекомендував мені вчити англійську мову. У той час тітка мала приватного учителя. Вона знала німецьку і французьку мови. Пізніше працювала референтом на кафедрі у політехнічному інституті, і до її обов’язків входило читати іноземні журнали по тій темі, якою кафедра займалася. Німецьку і французьку вона знала добре, а англійську мусила вчити. Дід вирішив, що мені теж не зашкодить. Рік чи півтора той пан приходив і до мене. Тоді з розмовною мовою було складно, бо ніхто у тому ніякої потреби не бачив, але коли ми були на практиці з німецької мови, то я вела уроки і з англійської мови у п’ятому і шостому класах. Я собі дала раду і з тим, що мені треба було прочитати англійською для підготовки дипломної роботи.

 

Крім того, Білик вчив мене жити, чи як це сказати. Стипендію я мала один раз звичайну, потім – підвищену. Не пам’ятаю, яку суму я мала право собі залишити на цукерки, кіно і трамвай, але решту – покласти у банк. Казав: “Ти підеш на роботу, і тобі знадобляться гроші”. Тобто, я навіть своїми власними грошима не могла розпоряджатися, як хотіла. Зате, коли поїхала згодом на роботу в Чернівці, купила до своєї кімнати в гуртожитку меблі. Годувати – мене годували. Я не тільки їла у них, а мусила ще й брати бутерброд на заняття, це було обов’язково. Серйозні речі для одягу мені купували, тато з мамою щось могли купувати, й на той час ми мали якусь допомогу ще від далеких родичів з Америки.

 

Щодо мого відпочинку, то я після другого курсу на двадцять один день поїхала відпочивати у спортивний табір, який був тоді в Карпатах, чотирнадцять карбованців коштувала путівка. Але коли після четвертого курсу (ми тоді їхали на практику в Крим, на розкопки, університет платив гроші) я мала можливість взяти путівку за тих самих чотирнадцять рублів і поїхати в спортивний табір політехнічного інституту в Ялту, Білик не дозволив: “А чого тобі туди їхати? Щоб потім перехвалюватися, що була в Криму?” Не знаю, які були мотиви. Я вважала, що дорóга мені і так оплачена, бо я ж їхала на практику, і могла там просто залишитися. Додому я їздила тільки на жовтневі, травневі вихідні дні й на канікулах. Ми тоді вчилися по суботах. На Великдень, як правило, завжди був якийсь недільник. Коли на Різдво між екзаменами два дні виявились вільними, я могла поїхати на Святий вечір додому (зі Львова до Крехович трохи далеко), то вважалося, що шкода часу, бо треба вчитися, треба працювати, іде сесія, і тут теж є Свята вечеря. Так що у цьому відношенні я була якимось чином залежна. Щодо друзів, вечірок і забав, то це було трохи складно. У мене був двоюрідний брат, з яким я спілкувалася, були знайомі з давніх шкільних часів. Я могла з ними зустрічатися, ходити. Але деякі інші мої друзі у родині Біликів не сприймалися. Однак, коли я, вже працюючи в Чернівцях, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром Бучком, який на той час працював звичайним лаборантом в Академії наук під керівництвом пані Гумецької (виявилося, що там бухгалтером працювала братова бабці, і Білики щось про Дмитра, мабуть, знали; а я думала, що познайомилася з ним випадково, він приїжджав у Чернівці у справах), і коли потім я приїхала до Львова, так би мовити, на перше побачення, то всі були такі щасливі! Білик був дуже задоволений. Скакали біля нього, як біля розбитого яйця. Коли через рік ми вирішили одружитися, Білик пропонував кімнату. У них не було зайвого місця, тітка мала свою кімнату, була велика так звана “їдальня”, в якій було моє і бабцине ліжка. Білик мав свій кабінет з ліжком. Все одно сказав: “Одну кімнату я вам відступаю. Нехай Дмитро шукає роботу, і ти будеш у Львові”. Дмитро шукав роботу, але я сказала Дмитрові, що маю окрему кімнату в гуртожитку у Чернівцях, ні від кого не залежу. Я розуміла, що знову попаду в залежність, не матиму свободи. Тому сказала Дмитрові, що назад до Львова не поїду. Дмитро не дуже міг то зрозуміти, бо Львів є Львів. Але потім зрозумів. Таким чином, все стало на своє місце. Коли ми одружувалися, то наше весілля у Львові організувала родина Біликів. Весілля було невелике, тільки найближча родина, гостина була у хаті, але все – за рахунок Білика. Це теж серйозний крок. Я і донині не знаю, які мотиви були у нього. Патріотизм, просто доброчинність, зберегти собі внучку – класичного філолога? Не знаю. 

 

Якщо все підсумувати, то дитинство у родині Біликів й відносини з Біликом були хоч і непростими, але прекрасними. Студентські роки були тяжкі, бо не було свободи дій, а молодій людині хочеться свободи. Я чекала на закінчення університету. Тепер цю ситуацію оцінюю по-іншому. Я розумію, наскільки це було і небезпечно, і непросто з матеріального боку для нього і родини. Мені тепер, правду кажучи, стидно і совісно перед собою, що за їхнього життя я не зуміла їм належним чином подякувати. Тоді мені це здавалося само собою зрозумілим. Але щоб вони відчули мою вдячність… То хіба десь тепер в інших світах, може, чують, що я дуже добре зрозуміла, що моє життя могло бути зовсім інакшим, якби не родина Біликів, якби не Михайло Йосипович.

 

– Ганно Євгенівно, Ви розповідали про бібліотеку, яка була Вам передана. В контексті бібліотеки хотів ще запитати про літературу, яку Ви читали під час навчання. Це були книжки з класичної філології, інша література?

 

– Я мала доступ до Біликової бібліотеки, читала лише те, що мусила читати – твори з грецької і римської літератури, в перекладах на українську, російську чи польську мови. Польську мову я ще в школі почала вивчати, і коли жила у Біликів (тітка дуже любила читати польські кримінали, а я – з нею), то вже добре її знала. Я не мала великого бажання щось читати з класичної філології, античної літератури я не любила. У бібліотеці Біликів була й зарубіжна класична література. Студенти класичної філології, на жаль, не мали курсу зарубіжної літератури. У нас спочатку була антична література для всього курсу, а потім студенти німецького, англійського, французького відділень вчили зарубіжну літературу, а ми в той самий час, коли в них були ці пари, вчили окремо грецьку і окремо римську літературу. Я знала, що вони вже читають твори Золя, Ремарка, і теж брала читати те, що у них було. Вже після смерті Білика тітка мені віддала все те, що стосується класичної філології, інше, мабуть, залишилося вдома. Всі книжки Білика були ним підписані. Кожна книжка підписана: “Білик”. А якщо книжка була у когось придбана, то було про це написано, наприклад, “Куплено у Мушака”.

 

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Зорян Попадюк. Про участь в опозиційному русі та поширення листівок проти окупації Чехословаччини у 1968 р.


М. М.: Пане Зоряне, розкажіть, будь ласка, про свою родину, в яких умовах Ви виховувались. Що Вам найбільше запам’яталося із дитинства?

 

З. П.: Добре… Можна сказати, що я виріс у так званій неповній сім’ї. Коли батько пішов в іншу сім’ю, мати мене, ще маленького, привезла до своєї мами [1], моєї бабці, у місто Самбір. Бабця була на той час головним бухгалтером санепідстанції, а перед тим вчителем математики, отож, її трудовий стаж із тих двох половин і складався. Відтоді я мешкав разом із бабцею, з її двома старшими сестрами, а також іншими родичами. Хата була досить велика, і нас там було досить багато.

 

Можна сказати, що в сім’ї був своєрідний культ діда Івана, маминого батька, який був січовим стрільцем, у свій час, і який помер дуже скоро. Він був у російському полоні у Проскурові (теперішньому Хмельницькому). Звідтіля втік і переправлявся через Збруч. Хоч то річечка маленька, але там його підстрелили, на тій річці. Та він, все-таки, виповз звідти і якось добрався до ближчого села з іншого боку кордону, а там далі додому. Пізніше, після лікування, він став шкільним інспектором на Тернопільщині. Там вони з бабусею зустрілися і побралися. У 1930 році, у віці тридцяти восьми років, він помер. Моїй мамі було тоді всього два роки. То ж з того часу встановився отой культ дідуся в хаті, який бабця ревно підтримувала.

 

Щоби якісь вчительські такі строгі правила були в сім’ї, того не було. Але до мойого виховання долучилися всі, хто мешкав у будинку, тобто вся велика родина. Ну, і в тому числі мама, звичайно, коли приїжджала до Самбора, чи я до неї їздив. В 1961 році я пішов у початкову школу, так звану базову, на базі місцевого педагогічного училища (чи технікуму, я вже не пам’ятаю, як воно називалося). Ну, і закінчив ту шосту школу. Потім мене перевели в першу школу у Самборі, пізніше, уже сьомий клас, у десятій школі навчався, а закінчив навчання в п’ятдесят п’ятій школі тут, у Львові, на розі вулиць Ю. Федьковича і Степана Бандери. Після того вступив в університет на українську філологію. Навчався два роки до того часу, коли мене відрахували з числа студентів через конфлікт, який стався з працівниками служби безпеки (тоді називався КГБ) під час обшуку на квартирі моєї мами. Отож, шукали якусь антирадянську літературу. Після того мене відрахували з числа студентів, і я якийсь час працював на різних роботах. Трішки пізніше поїхав на Кавказ. Помандрував там ще з одним моїм однокласником…

 

Коли повернувся, пішов працювати на місцевий, здається, меблевий комбінат (я вже не пам’ятаю, як він тоді називався, але це те саме підприємство, що в наступні роки було меблевим комбінатом). У серпні 1968 року, а також у 1972 році ми взяли участь у розповсюдженні листівок, у яких опротестовувалася агресія Радянського Союзу та його сателітів проти Чехословаччини. 28 березня 1973 року ми у Львові, Самборі, Стрию, Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї та Долині масово розповсюдили летючки з протестом проти заборони відзначення Шевченківських днів 9-10 березня у Львові. Все те ми робили від імені організації «Український національно-визвольний фронт», який ми назвали подібно до УНФ Зеновія Красівського, Дмитра Квецка, Мирослава Меленя та Михайла Дяка, які були заарештовані та засуджені до великих термінів ув’язнення. Такою назвою ми наголошували на тому, що справа УНФ не померла і продовжує жити. Наша організація активно зайнялася розповсюдженням існуючого тоді самвидаву. Як українського, так і московського чи іншого, зокрема, твір М. Джиласа «Новий клас», «Хроника текущих событий», «Інтернаціоналізм чи русифікація» І. Дзюби, «Хроніка опору» В. Мороза, «Собор у риштованні» Є. Сверстюка та багато іншого. Почали видання власного журналу «Поступ», встановлювали пам’ятні хрести з інформаційними надписами на похованнях жертв сталінського режиму, відвідували могили Українських січових стрільців, проводили іншу усну агітацію. 28 березня 1973 року мене, а також ще коло трьох десятків львівських студентів, було заарештовано за розповсюдження шевченківських летючок. Згодом, у серпні 1973 року мене було засуджено львівським обласним судом до семи років увязнення та п’яти років заслання. Крім того, мойого колишнього однокласника, студента лісотехнічного інституту ‒ до п’яти років позбавлення волі. Інші заарештовані відбулися нетривалим перебуванням у слідчій тюрмі КДБ та відрахуванням з вузів, де вони навчалися. Причиною такого небувалого лібералізму радянської влади став широкий розголос по світу масових арештів у Львові і бажання влади всіляко применшити або приховати настрої серед української молоді… Після відбуття мордовських таборів суворого режиму та володимирської тюрми у 1980 році мене відправлено на заслання у Магаданську область, або на Колиму (Магаданська область складається з Колимського та Чукотського краю). Пізніше після операції на легенях мене переведено для подальшого відбування заслання в Актюбинську область Казахської РСР і там знову засуджено за сфабрикованою справою про антирадянську агітацію та пропаганду до десяти років ув’язнення і п’яти років заслання, які я відбував на Уралі у пермських політичних таборах, звідки був звільнений згідно з горбачовськими указами від 5 лютого 1987 року. Після повернення до Самбора влаштувався на роботу у місцевому управлінні торгівлі вантажником хліба. Згодом на самбірський меблевий комбінат монтажником меблів. У 1987 році разом з дружиною Оксаною та іншими друзями започаткував багатотисячний збір підписів під зверненням до влади з вимогою удержавлення української мови в УРСР. У 1990 році став депутатом самбірської міської ради, тоді ж мене обрано головою міської ради, потім виконкому, ще згодом призначено Представником Президента України у м. Самборі та Самбірському районі. За певний час після чергових виборів, в яких я не брав участі, мене призначено заступником голови Самбірської райдержадміністрації. У 1996 році почав працювати головою райдержадміністрації Старосамбірського району. На тій посаді зі мною трапився інсульт і після лікування в інституті нейрохірургії у Києві і повернення до м. Самбора став працювати заступником голови Самбірської районної адміністрації. Допрацював до червня, напевне, 2000 року, коли пішов на пенсію. Ну, а після того побув рік в Америці та рік в Ізраїлі, працюючи задля покращення фінансового стану родини. Потім влаштувався в одну з ІТ фірм у Львові і пропрацював там аж до другого інсульту. З 2008-го року – пенсіонер. Маю дружину, двоє дорослих дітей і одного онука.

 

М. М.: Ви в сьогоднішній розмові з нами казали, що в дитинстві відчували, що живете в країні, яка окупована чужими. Скажіть, будь ласка, звідки це відчуття було у Вас?

 

З. П.: Я вам зараз скажу! По-перше, напевно, транслятором такого підходу була моя бабця, тому що, що би там не відбувалося, вона завжди вважала, що то в чужій державі. У неї був дуже великий пієтет до Франца Йосифа, колишнього австрійського цісаря, до польської влади вона ставилася досить негативно, а що стосується німецького й російського часів ‒ різко негативно. Були, наприклад, такі випадки: приїжджаю я зі Львова (я тоді мешкав у Самборі, а до Львова їздив на навчання; але якийсь час був у Самборі в бабці, вона мені давала гроші на дорогу) і кажу, що в мене всі гроші лишились. ‒ «А чому?» ‒ питає. А я кажу: «Я «зайцем» проїхав». Тоді я дістав велику лекцію: як не можна обманювати, як не можна їздити «зайцем» і так далі. А я кажу: «Ти ж завжди казали, що то чужа держава». Вона каже: «Будеш красти в чужій, будеш і у своїй красти». От такий підхід був до того всього в сім’ї. Тому вона дуже так скрупульозно виконувала свої обов’язки на роботі і вважала, що будь-яка держава, яка є, це держава, і не можна, так би мовити, з нею бавитися в різні корисливі ігри.

 

А що стосується такого сприйняття, то пам’ятаю розповіді про місцеву тюрму, де більшовики знищили майже тисячу людей перед самим приходом німців, розповіді про події на Дністрі (які ми сьогодні зачіпали [на зустрічі зі студентами]), розповіді про німецькі переслідування євреїв і розстріли їх. (Там, за Дністром, є таке село Ралівка й Ралівський ліс, там, у цьому лісі, були єврейські розстріли, їх туди завозили з різних місць). І все це вона розповідала. Тоді дитина коливається: вдома одне говорять, приходить у школу ‒ щось зовсім інше, приходиш додому ‒ знов говориш те, а там ‒ знову воно протилежне. Тоді йдеш у школу й починаєш набирати такого антисовєтського звучання в собі, яке в мене було таке дуже максималістське. Вона мене завжди стримувала в тому й казала: «Не треба, не треба! Подивись, що німці робили, подивись, що поляки робили, подивись, що наші навіть робили». Так що в тому плані вона була дуже об’єктивна й така скептична. Мабуть, найбільше я почерпнув від неї такого здорового скепсису.

 

М. М.: Коли Ви закінчили школу й думали, чи вступати в університет, чому обрали філологічний факультет? Чим це було зумовлено?

 

З. П.: Я не можу сказати, що тільки тому, що негуманітарні науки мені не подобалися ‒ мені подобалася фізика, інші [предмети], але я не відчував, що можу їх потягнути. Але, що стосується гуманітарних наук, я більш-менш орієнтувався в усьому: і в іноземній [мові], і в історії, і в різних таких речах. Ну, і мені мама казала: «Нікуди не маєш йти, тільки туди йди, бо де підеш інакше?». Мене цікавила астрономія, цікавила фізика, цікавило ще щось таке, але чомусь [мама] каже: «Ти того не потягнеш». Ну, так і вийшло… Та й тим більше, що моя мати працювала в університеті, і якось легше було поступати.

 

Я пам’ятаю, як писав твір на українську філологію й у тому творі конче вперся й написав про «Собор» Олеся Гончара. Мама мене відраджувала: «Не пиши того…». Була така вчителька тоді ‒ пані Ірина Ощипко (пам’ятаю, [коли] з тюрми вийшов, вона ще тут працювала, я її бачив). То вона казала: «Добре, ми закриємо очі на тему, але не зроби помилки жодної». Усе ж таки, я якусь там помилку зробив і здав на чотири з чимось той твір, але так воно вийшло, що було легко, тому що, як би там не було, мама мене в курс усього вводила. Не можу сказати, що вчився аж так дуже добре: те, що хотів знати, те знав, інше ‒ так трішечки було байдуже мені. Ну, історія КПРС мене щось не дуже цікавила, хоч мама мені казала: «Вчи-вчи, бо ти повинен те знати».

 

М. М.: Що Вас найбільше цікавило? Які книжки, література?

 

З. П.: Мене найбільше цікавили, якщо говорити про те, що стосується академічного процесу, теоретичні праці з теорії нації, історії міжнаціональних відносин. Такі речі мене цікавили найбільше. І пізніше я й у тюрмі, і всюди, можна сказати, студіював цю тематику. Хоч в якийсь час (не знаю, скільки мені було ‒ двадцять три чи коло того) я відповів собі на всі запитання, які мене мучили, і взявся до художньої літератури.

 

М. М.: Розкажіть, будь ласка, про своїх однокурсників, своїх друзів, Ваше коло спілкування.

 

З. П.: Коло спілкування в університеті було досить гарне. Був такий Василь Ганущак, поет непоганий, пізніше багато публікувався, уже покійний; був Ісайчик Василь, так само вже покійний, був навіть головою профкому, здається, у тому університеті; Володимир Працьовитий, який тут працює на посаді професора; Яремич Галина була в нас дуже розумна дівчинка, ми тісно спілкувалися; Фаріон Леся, недавно померла. І багато таких учнів, з якими цікаво було вести різні дискусії. Але були такі діти, які, як тільки чули якісь такі розмови, трошки більш драстичні, уникали спілкування, уникали цього. Потім навіть одна така Оля (вона тут працює, в освіті) сказала, що коли розповіла татові, то він сказав: «Тримайся подалі від тих дітей!». Цікаві ми були діти. Фольклорна практика була дуже цікава. Часи пройшли гарно.

 

М. М.: Розкажіть трішки більше про фольклорну практику. Що Ви з того пам’ятаєте?

 

З. П.: Фольклорну практику ми проходили в такому селі, яке називалось… Це недалеко від Надвірної, у гори, і до Зеленої, уже в той край, до Підгір’я. Там ми були в селі, зараз мені вилетіла з голови [назва] того села. Ми обходили там усі околиці, доходили до Говерли, доходили до перевалу. Як він називається… Не Верецький, а цей перевал, що з Франківщини до Закарпаття веде…

 

А. С.: Верецький?

 

З. П.: Може бути, я вже не пам’ятаю, як він називався. І так по селах… Ми собі часом заходили в село… Було так, що ми вранці приходили і могли до обіду піти, а було, що там ночували, і ще на другий день цілий вистачало, щоби собі там щось записувати й так далі. Пам’ятаю, було таке село (теж мені вилетіло з голови), дощ якийсь почався, якась така шарґа, і ми троє йдемо: я, Яремич Галя й Оксана (здається, її прізвище було Павлусик). Ми йдемо з речами, зі всім, і нас кличуть до однієї хати. «Де ви йдете?» ‒ Кажемо, що йдемо туди-то, із такими і такими питаннями. ‒ «А ходіть, у нас дід є, він вам поспіває, порозповідає». Він нам заспівав, порозповідав, а потім сказали нам йти лягати спати: ніч, нема чого кудись йти. Ми полягали там, і тільки пам’ятаю, що ми вранці пробудилися ‒ на столі лежить молоко, ще щось, і лежить записка: будете виходити ‒ ключ покладете там-то. І все.

 

А. С.: Така довіра була.

 

М. М.: Який саме Ви матеріал збирали?

 

З. П.: Ми збирали різні народні пісні. Як правило, ми цікавились історичними піснями, були й такі. Але більше такий побутовий фольклор пропонували [збирати].

 

М. М.: Було якесь завдання?

 

З. П.: Так, було завдання – знайти пісні лісорубів, тих людей, які займаються працею в горах. Усі матеріали нашого фольклору записав на магнітофон, були і в друкованій, писаній формі. Те, що було в писаній формі, замокло, чи щось таке сталося, ‒ і я привіз сюди, в університет, кажу: «Дивіться, але я маю усе записане на магнітофон». Вони забрали все, ніби було усе добре.

 

М. М.: А чи вдавалося збирати, наприклад, пісні січових стрільців?

 

З. П.: Ні, пісень січових стрільців не пам’ятаю, а пісні ще з часів Довбуша і Марущака (прізвище опришка), пам’ятаю, що записували. Десь п’ять чи шість було таких варіантів, які я записав. А щодо січових стрільців… Люди, видно, боялися у той час.

 

М. М.: Скажіть, будь ласка, пане Зоряне, які теми обговорювали студенти? Маю на увазі, про Україну чи якісь інші?

 

З. П.: Оскільки то була українська філологія, то [йшлося про] питання не стільки утисків, скільки витіснення української мови з державного життя, зі спілкування й так далі. Завжди було, весь час про це мова велася. Велася мова про різні заборонені літературні твори, наприклад, «Чорну раду» і так далі. Це розповсюджувалося між студентами. Окрім того, вже досить широко курсував між людьми самвидав тих часів: і твори Дзюби, і Валентина Мороза, і так далі. То читалося, передавалося з рук у руки. Це й була тема для спілкування, як правило.

 

М. М.: Ви не боялися, що хтось може дізнатися про такі речі?

 

З. П.: Знаєте, ми щось дуже по-дитячому все сприймали. В мене то почалося ще зі школи. Ну, що зроблять? Нічого не зроблять нам, дітям. А потім так воно пішло. Ми не дуже крилися при комусь щось говорити чи робити. Як правило, воно все сходило з рук, але я не знаю, чи хтось доносив, чи не доносив. Думаю, що там не доносили. Оце той випадок, про який я згадував, про Степулу Надію і про Хвостенка Григорія, ‒ це два випадки, які виходили за рамки.

 

М. М.: А чи знали викладачі, про що ви розмовляєте? Можливо, хтось із них теж долучався?

 

З. П.: Ну, був такий Скоць Андрій. Він вже, напевно, давно не працює. Зараз згадаю, хто ще в нас там такий був. З політехніки був Василь Блащак, відомий математик. Коли прийшли німці (був курс німців набраний в університеті на прикладній математиці чи математитиці, курс, здається, називався – «автоматики»), то він сказав: «То добре! Німці то німці! Я їм буду читати по-німецьки!». Але по-російськи відмовився читати. Були різні люди. Був Роман Йосипович Лещух, котрий [пізніше] був тут деканом геологічного факультету. Він писав вірші, до речі, щось писав і про Чехословаччину, так мені здається. Він, здається, зараз далі там працює, в корпусі на вулиці Грушевського. Як компанія сиділа, він завжди читав вірші, присвячені різним подіям. У компанії був тоді ще й Косів Михайло. Та й ще були люди, зараз мені просто з голови те повилітало. І моя мама весь час спілкувалася з тим колом, та й я ще зі шкільної лави завжди чув. Якщо був присутній, то якось це мені в голову усіювалося.

 

А. С.: Горинь Михайло?

 

З. П.: І Михайло Горинь, і Богдан Горинь був, і Чорновіл був.

 

А. С.: Красівський?

 

З. П.: Красівський більше був у Моршині. Він уже був в ув’язненні в той час, коли ми тут, у Львові, тісніше спілкувалися. Хто ж ще би мені згадався з тих часів…

 

А. С.: Іван Сварник по Вашій справі проходить.

 

З. П.: Сварник Микола. Я так розумію, що він є братом того Сварника, що в бібліотеці університетській [працював].

 

А. С.: Я так зрозуміла, що по Вашій справі Іван Сварник, директор бібліотеки, проходить?

 

З. П.: Ну, він там так, дуже боком, а його брата досить багато зачепило. Він десь у Канаді тепер, десь туди виїхав. Була й Олена Антонів, Тараса Чорновола мама, і Гулик Стефа, і її чоловік, Гнатенко, здається (Віталій чи Валерій ‒ не пам’ятаю вже добре). Художниками були, мешкали десь на тодішній Партизанській вулиці (тепер не знаю, як називається, може, Труша).

 

А. С.: Відомою є фотографія з Василем Стусом ‒ «Вертеп». Там Ваша мама є.

 

З. П.: Так, мама моя там є. То десь у Львові або в Києві. Вони й там, і там були. Було таке, було.

 

А. С.: У Львові, це львівська фотографія.

 

З. П.: По Львову ходили й нас тягали, малих. А ще в Києві, пам’ятаю, ми на Новий рік ходили. Так само були якісь машини, які їздили за нами, слідкували, фотографували, але ми позували. Ну, я ‒ ні, я, малий, з боку був, але вони позували. Відверто себе так поводили.

 

М. М.: Розкажіть, будь ласка, про той період, коли Ви зі своїми друзями розповсюджували листівки про Чехословаччину. Як відреагував університет на це, Ваші однокурсники, викладачі?

 

З. П.: Я навіть не можу сказати, як. Тому що ми то робили підпільно, так би мовити. Ті листівки розклеювали, розповсюджували, і в університеті не дуже, може, і знали. У розклеюванні чеських листівок були задіяні самбіряни. Нас четверо було тільки. Розклеювали, вивішували, розвозили. А що стосується університету, 1972 рік… Ні, мабуть, просто не знали в університеті. Тому що тим знайомим, які були, з якими ми спілкувалися, ми не відважувалися усе казати ‒ що можна, а що не можна. Те, що однодумці ‒ це одне, а те, що десь таке ‒ то ми приховували, у тому числі й ті листівки. Вийшло так, що коли нас заарештували, то приїжджав зі служби міністерства безпеки Чехословаччини, чи як воно називалось, приїжджав якийсь генерал й опитував, від кого, які дані діставав я із тієї Чехословаччини, і хто мені давав, і хто мене навчив, і так далі. Одним словом, вони вважали, що ми якісь інспіровані звідти.

 

А. С.: Агенти?

 

З. П.: Так! От у Стрию цікаво: там на розі був такий будиночок, перукарня, і коли нас привезли вже на відтворення подій біля того будинку, де ми клеїли, то там повилітали дівчата з тієї перукарні й казали: «О, тут у нас висіли, висіли!». Ті щось «зашикували» їх і не давали нам спілкуватися, щоби ми близько розмовляли. Таке воно було.

 

М. М.: Вас змусили писати пояснювальну записку, коли відраховували в університеті. Пам’ятаєте, як то було?

 

З. П.: Я не пам’ятаю того, чи я писав. Імовірніше, не писав пояснювальної записки. Але я пам’ятаю виклик до Максимовича. Йду я коридором, мама мене зустрічає на третьому поверсі й каже: «Тебе до Максимовича кличуть, ти знаєш чого?». Та кажу: «Не знаю». ‒ «Тебе будуть відраховувати». ‒ «Ну, та добре». Я пішов вже туди готовий зовсім, коли прийшов, він каже, що відраховує мене, і так далі, і так далі. Я так прослухав, питаюся, чи все, а він каже: «Чому Ви не нервуєте, Ви ж обпльовували совєтську владу?». І чомусь так відсувається назад, відсувається. А я кажу: «Щоб Ви не впали! Чого Ви відсуваєтесь?». Він шось [відповів], а я кажу: «Я думав, що Ви боїтеся: я совєтську владу обпльовував, то щоби ще і Вас не обплював». Такий кумедний… Він був дуже ображений, цей Максимович. Потім моїй мамі розповідав: «Ви такого виховали!», і так далі, і так далі.

 

А. С.: Ну, і маму відрахували.

 

З. П.: Маму відрахували вже тоді, коли нас заарештували, через кілька днів. Тобто, не відрахували, а звільнили. Вона пішла працювати статистиком у поліклініку. Там пропрацювала десь три чи чотири місяці. І звідтіля звільнили. Потім інсульт, потім другий інсульт, і все…

 

А. С.: Здоров’я їй підірвали повністю.

 

З. П.: Вона казала, що здорова, трималася добре… Тато її, мій дідо, від інсульту помер, та й вона, тепер, та й, зрештою, я два інсульти теж мав. То, видно, таке щось є родинне.

 

В. Г.: Мене цікавлять певні аспекти про Чехословаччину і, передусім, мені цікаво, звідки Ви брали інформацію про події, котрі відбувалися в Чехословацькій Соціалістичній Республіці?

 

З. П.: Перше, певно, то було радіо. Всі ці [радіостанції]: «Радіо Свобода», «Вільна Європа», «Голос Америки», «Бі-бі-сі», і так далі, ‒ вже вдома постійно слухалися. А, крім того, було ще празьке [радіо] «Чеський Розглас», яке я теж більш-менш розумів, про що вони говорять, і, вже під час окупації, вільне чеське [радіо] «Станція Прага» (мобільна [станція], коли на машинах їздили, щоби їх не впіймали). Я, практично, за кожним словом тоді слідкував, сидів біля приймача й більш-менш орієнтувався в усьому. Коли я з дружиною в 1990 році поїхали до Німеччини й вийшло так, що у Празі треба було почекати десь кілька годин перед тим, як пересісти в інший поїзд, ми пішли до центру Праги (там вокзал близько). І я йду й бачу, що орієнтуюся в Празі, знаю, де яка вулиця, де що є, все розповідаю дружині. «А ти звідки знаєш?» ‒ питає вона. А я кажу: «Я не знаю». Виявляється, що то так чітко ввібралося у свідомість, в пам’ять, коли я слухав про ті чеські події, ‒ воно все перед очима ніби відкрилося.

 

А. С.: Це в Самборі «добивало» радіо чехословацьке?

 

З. П.: Так-так, дуже добре було чути. І не тільки в Самборі, а й в Києві, й далі.

 

В. Г.: А наскільки легко було зловити той же «Голос Америки» або «Бі-бі-сі», чи «Радіо Свободу»?

 

З. П.: Ну, я мав такий приймач, який ловив ті так звані укорочені хвилі (19, 16, аж до 13такі діапазони).

 

А. С.: Вночі слухали, наскільки я пригадую. Найкраще чути було вночі.

 

З. П.: Так-так! Єдине спасіння було ‒ це ті ж радіостанції, скажімо, польською мовою чи чеською. Там все можна було чути і майже все зрозуміло.

 

В. Г.: А що Ви знали про Чехословаччину і про реформи, котрі відбувалися в той час?

 

З. П.: Та я слідкував десь, приблизно, з березня [1968 року], починаючи з того часу, коли там «Празька весна» почалася, після реформ Дубчека. Так, слідкував, практично кожен день я мав інформацію по радіо. Й ми це досить жваво обговорювали.

 

А. С.: І про Пряшівщину, і про всі ті пільги…

 

З. П.: Так, і той журнал «Друг» ми мали вдома. Мама мала трошки літератури завжди. Не тільки це. І московський самвидав був у хаті, й такі, скажімо, югославські [видання], як «Новий клас» Мілована Джиласа (така була робота). Я пам’ятаю, що це студіював у той час. Ну, російськомовна [література] була, перекладена. А що стосується чеських подій, то, дійсно, їх сприймали, як щось таке, що робиться дуже близько від нас, із дуже близькими людьми, які розмовляють майже так, як і ми, й що це загрожує Совєтському Союзу і його існуванню. Це сприймалося дуже, так би мовити, зацікавлено.

 

В. Г.: А тоді таке запитання: а як Ви собі уявляєте соціалізм із людським обличчям, що це мало бути, як?

 

З. П.: Першим, хто говорив про соціалізм із людським обличчям, напевно, був все-таки Дубчек. Ну, я більш-менш був у курсі всього того, як вони реформи проводили. Але я розумів різницю між, скажімо, югославським зразком комунізму чи соціалізму й совєтським, між совєтським і польським, якось бачив ту різницю у той час. І я розумів, що совєтський комунізм, був зразком, фактично, російського комунізму. На кшталт націонал-соціалізму. Це була російська націоналістична імперська держава, яка трималася на постулатах, власне, соціалізму-комунізму.

 

А. С.: А була віра взагалі, що чехи побудують щось нове, якийсь соціалізм, але з обличчям?

 

З. П.: Ну, я ж кажу, що у той час не думав, що буде вторгнення. Ми не думали, що Совєтський Союз наважиться вторгнутися в Чехословаччину. Для нас було дуже великим розчаруванням, що світ зреагував, із нашої точки зору, погано.

 

А. С.: Стурбований був?

 

З. П.: Так, стурбований, так само, як тепер.

 

В. Г.: А Ви вірили, що цю систему можна якось вдосконалити на краще, щоб зробити її якоюсь більш терпимою до людини?

 

З. П.: Ну, власне, суть полягяє в тому, що якщо б забрати було в той час, здається, шосту статтю про керівну роль компартії, то воно вже вирішувалося, дати свободу слова і…

 

В. Г.: Ну, вони декларувалися в програмі дій Комуністичної партії за квітень 1968 року, там було таке.

 

З. П.: Так! Тобто, це ті питання, які знімали диктатуру, як таку. Скажімо, диктатура комуністична складалася з диктатури особистості, як при Сталіні, й диктатури партії, як було пізніше.

 

В. Г.: А що Вас мотивувало розвішувати дані листівки, котрі стосувалися чехословацьких подій?

 

З. П.: Ну, я думаю, просто радянська пропаганда, яка кожен день говорила про те, що вони визволяють від американської загрози й так далі. Це була брехлива [інформація], й нам хотілося донести це до широкого загалу. І, з другого боку, ми знали, що люди слухали радіо, й так далі, але, коли воно висітиме на стіні й коли говоритиме про те вже хтось місцевий, той, хто повісив, це було дієвіше, з нашої точки зору. Сильніше впливало на свідомість людей.

 

В. Г.: Зрозуміло, дуже Вам дякую за Ваші відповіді.

 

М. М.: Дякуємо Вам!

 

[1] Мати – Любомира Іванівна Попадюк (1928‒1984) – філологиня-германістка, з 1956 р. по 1972 р. працювала викладачкою німецької мови на факультеті іноземних мов Львівського університету.

 

Текст редагований З. Попадюком 1 червня 2019 року

 

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше

Ігор Федик. Про навчання на кафедрі історії СРСР, студентський побут та тиск комуністичної ідеології


Доброго дня. Мене звати Андрій. Я є студентом історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, вивчаю історію університету. Скажіть, будь ласка, чи навчались Ви у Львівському університеті?

 

‒ Так, навчався.

 

На якому факультеті?

 

‒ На історичному, на нашому рідному факультеті.

 

А на якій кафедрі спеціалізувались?

 

‒ Спеціалізувався на кафедрі історії СРСР.

 

‒ А в яких роках це було?

 

‒ Це було на початку 1970-их років. В 1970-ому році я поступив, після армії, і провчився до 1976 року.

 

А як відбувався вступ до університету, здача іспитів, співбесіда?

 

‒ Співбесіди ніякої не було. Я склав чотири екзамени. Це вже був мій четвертий вступ до університету, четверта спроба вступити. Я вже вступив після армії. Мав великі пільги, бо тоді були пільги, якщо ти мав трудовий стаж і відслужену армію. Я склав чотири іспити: історію, українську усну, українську письмову (твір) і англійську мову. Таким чином став студентом.

 

‒ А чому обрали саме Львівський університет?

 

‒ Бо я мріяв все життя – навчатися у Львівському університеті.

 

‒ І які у Вас перші враження від університету?

 

‒ Це була моя мрія. Тому враження були високими, не зважаючи на радянську ідеологію. Університет залишався університетом зі своїми давніми коренями. Я знав, що це найстарший університет в Україні. Не зважаючи на радянський тиск, особливо ідеологічний тиск, тут є чимало викладачів, які викладають історію чи, по крайній мірі, стараються викладати її більш приземлено, а не витати десь там в комуністичній ідеології. Тому мене це все привабило. Крім того, я знав, що там є чимало добрих фахівців, в яких я можу прийняти історію.

 

‒ А яка була специфіка навчальної програми, за якою Ви навчалися?

 

‒ Специфіка була чисто радянська. Звичайно, Москва керувала, Київ дублював. На історію України віддавалось нам набагато менше годин. Практично, вона вчилась поверхово. Історія України була прив’язана до історії СРСР, [вивчалися] лише окремі теми. Як і в школах, наприклад. Коли в школах ліквідували вивчення історії України, то її прив’язали до історії СРСР. На рік було два-три параграфи, які стосувалися історії України. Решта все було історією СРСР. Тому приблизно так. Хоча була кафедра історії України, але основна увага концентрувалася на кафедрі історії СРСР. Відповідно, ми мусіли вчити те, що нам давали викладачі, доценти, професори, асистенти.

 

А якою мовою проводилось навчання?

 

‒ Без сумніву, тільки українською. Були викладачі, особливо допоміжних дисциплін: філософії, політекономії, атеїзму… Але історія України у Львівському університеті, думаю, на дев’яносто відсотків викладалася українською мовою.

 

Стосовно предметів, які запам’ятались Вам предмети?

 

‒ Було багато предметів, які я любив: археологія, яку читав професор Пелещишин (він тоді ще доцентом був), покійний, славної пам’яті Микола Пелещишин; історія Греції та Риму, яку вивчав високий спеціаліст Іван Іванович Вейцківський, професор; Бродський, також професор, вчив нас нову і новітню історію. Вже покійні, вже їх немає. Молоді викладачі, які працювали, були активними. Це Кость Костьович Кондратюк, Микола Євгенович Рожик, багато інших. Глічов навчав нас методики викладання історії. Був добре прив’язаний до школи й знав той предмет дуже добре. Без сумніву, це дало нам змогу пізніше працювати педагогами. І багато інших викладачів. Пізніше до університету прийшов глибокий фахівець, надзвичайно шанована людина в українських історичних колах, професор, доктор історичних наук Степан Арсентійович Макарчук, на жаль, цього року покійний, дуже і дуже мною шанована людина, я багато в нього почерпнув, з його лекцій, з його усних виступів.

 

‒ Якою була справа з аудиторним фондом, забезпеченням навчальною літературою?

 

‒ Особисто я, як студент, не відчував, що бракує книжок. Не густо було книжок, без сумніву. Але студентська бібліотека працювала, достатні були кафедральні фонди. Я маю на увазі книжкові фонди. Студентська бібліотека була в головному корпусі університету (там, де нині є юридичний факультет, – це все була студентська бібліотека). Достатньо було книжок і в Науковій бібліотеці, і в студентській. Крім того, я з першого курсу почав формувати свою особисту бібліотеку. Не завжди гроші в мене водилися, я – зі скромної родини, але, наприклад, коли я вивчав історію Стародавнього Сходу чи археологію (вчив на першому курсі), то відразу почав скуповувати книжки. Тоді книжки коштували відповідно не дорого, не так, як тепер. Тому я поступово почав формувати свою власну бібліотеку, яка пізніше мені згодилася і годиться по сьогодні.

 

‒ А в якому корпусі проходило тоді навчання?

 

‒ Історики вчилися тільки в головному корпусі.

 

‒ І які у Вас враження від головного корпусу?

 

‒ Були ті самі аудиторії, що є і до сьогодні. Деякі предмети могли читати на інших факультетах, де орендували аудиторії. Але в цілому наше навчання проходило виключно на історичному факультеті.

 

‒ Скільки студентів було у Вашій групі?

 

‒ Двадцять п’ять.

 

‒ Який був їхній віковий, національний, соціальний склад?

 

‒ Я думаю, що вісімдесят процентів ‒ місцеві студенти, українці. Були, звичайно, і євреї, росіяни, були й інші. Наприклад, угорці були, українського походження, які жили в Україні. Тобто були студенти інших національностей. Але переважаюча кількість ‒ місцеві студенти, з Галичини. З Волині ще багато було.

 

‒ Можливо, Ви згадаєте, яка була атмосфера у Вашій групі, на факультеті?

 

‒ Без сумніву, серед наших студентів був хтось, хто працював на радянські спецоргани. Хоча сьогодні це ще не виявлено, але ми прекрасно знали, що в кожній академічній студентській групі є хтось зі студентів, який працює на спецоргани. Без сумніву, ми не могли говорити відкрито, виявляючи свої погляди, так, як зараз, критикувати владу чи критикувати певні підручники або монографії. Але все ж таки Львівський університет є Львівський університет, і там десь можна було почути щось цікаве в наших професорів: Степана Арсентійовича Макарчука, Кравця й інших професорів, навіть не українців, ‒ щось цікаве і, без сумніву, об’єктивне. Нас то тішило, що ми могли почути не чисто під марксистсько-ленінським кутом ту чи іншу працю, той чи інший виклад. Хоча викладачі так само мали зв’язані руки. І я вже пізніше, коли працював асистентом-погодинником, так само мусів виконувати ті вказівки, які мені давали. Хоч я старався завжди студентам так провадити, щоб вони зрозуміли, як вони повинні давати оцінку тим чи іншим подіям, чи історичним процесам в Україні, СРСР.

 

‒ Які були взаємини між студентами різних національностей, тими, що були приїжджі, і місцевими?

 

‒ Ну, наприклад, зі мною вчилось кілька євреїв. В мене прекрасні [з ними відносини]. Деякі з них сьогодні вже виїхали до Ізраїлю. Але вони були нормальні люди, не демонстрували якоїсь ідеологічної зверхності. Були й росіяни. Я б сказав, що не було таких чисто виражених носіїв марксистсько-ленінської ідеології. І це, без сумніву, тішило. А в основному це були наші люди. Ми навіть таємно ходили до церкви, до плащаниці, або на окраїни Львівщини їздили до сповіді, чи брали шлюби пізніше, на старших курсах, особливо дівчата.

 

‒ Чи можете описати коло своїх близьких знайомих? Хто були ці друзі?

 

‒ Важко зараз [згадати]. Ну, наприклад, був в мене однокурсник Володя Коссой. Пізніше, після закінчення університету, він був заступником директора історичного музею, чистий історик. Людина інтелігентна, він не проявляв себе з якихось… Можливо, на посаді заступника директора історичного музею він мусів здійснювати так звану генеральну лінію партії, але в цілому в поведінці, будучи студентом, був нормальною людиною. Пізніше він виїхав в Ізраїль, може і в Америку, зараз не знаю.

 

‒ А звідки він походить?

 

‒ Він був львів’янином.

 

‒ А якою мовою спілкувались тоді між собою?

 

‒ Навіть ті студенти, особливо, які народилися в Галичині, а за національністю були, наприклад, росіяни чи євреї, як правило, спілкувались в групі виключно українською мовою. Навіть викладачам, які вели [заняття] російською мовою, вони старались [говорити] трохи по-українськи, трохи по-російськи. Ми все одно спілкувались з ними українською мовою. Наприклад, був такий доцент Меньшов, який викладав нам логіку то російською, то українською, але ми відповідали, наприклад, на екзамені українською мовою.

 

‒ А що найбільше Вам запам’яталось із років студентського життя?

 

‒ Перш за все, що запам’яталося зі студентського життя ‒ політичний тиск на студентство. Ви молода людина і не пригадуєте те, що в 1970-71-ому роках по університеті пройшлася низка арештів студентів, виключення з університету. Вони старші були від мене ‒ четверто- і п’ятикурсники (не всі були старші, бо я після армії вступив). Крім того, була звільнена низка викладачів з історичного, філологічного факультетів. Вони змушені були покинути Львівський університет, пороз’їжджатися по інших вузах чи перевестися до Києва. Це на нас, очевидно, найбільше вплинуло ‒ коли студенти були виключені з історичного факультету. Заочників багато було виключено. Гель, майбутній дисидент, політв’язень, був виключений. Професор Кравець змушений був піти. З філологічного факультету професор Ковалик змушений був піти під тиском. Віктора Морозова виключили з четвертого курсу англійської філології. Без сумніву, це вплинуло на всіх студентів. Національна свідомість студента навіть в часи брежнєвської реакції… все одно співчували їм. Половина з них потім пороз’їжджалися по Радянському Союзі та вступали в інші вузи. Деякі уже після розвалу Радянського Союзу відновили своє навчання. Але то були дуже тяжкі часи.

 

‒ Чи підтримуєте Ви контакти із колишніми одногрупниками й однокурсниками?

 

‒ Якщо щиро казати, то зараз мало. Це вже не той вік. Половини з них уже немає: повмирали або виїхали. [З окремими] зустрічаємося, балакаємо. Зустрічаємось раз в десять років. Але то є тепер все рідше і рідше, бо вікові особливості беруть верх. Нам ‒ шістдесят сім років.

 

‒ Чи можете зараз пригадати якісь цікаві історії, які пов’язані з Вашими одногрупниками? 

 

‒ Ну, багато істориків стали істориками, старались десь працювати, десь дістати дозвіл, чогось добитися. Бо тоді ж так не було, що ти сьогодні йдеш в архів, робиш замовлення, і тобі приносять [матеріали]. Тоді, [щоб піти] в архів, скільки треба було підписів зібрати! Щоб тобі дозволили! Та й, зрештою, хто в архіві працював? Так само, колишні агенти НКВД або члени їхніх родин. Тому виразити свою думку… Перш за все, викладач, який контролював твої написані роботи (наприклад, дипломну, курсову чи навіть контрольну роботу), сам боявся, без сумніву. І те трошки нас гнітило.

 

‒ Чи пам’ятаєте Ви щось про керівництво факультету чи університету?

 

‒ Деканом, коли я вступав, був Петро Челак. Після нього був Чорній Володимир, який прийшов до нас, будучи ректором Дрогобицького педінституту. І потім ‒ Степан Макарчук, який довгі роки був [деканом].

 

‒ А як впливала на діяльність університету Комуністична партія?

 

‒ Комуністична партія тримала все під своїм кермом. Крім того, в кожному університеті були спецвідділи, які пильнували студентів, особливо гуманітарних факультетів. По-перше, було чисельне партбюро університету. Партійна організація в університеті була дуже велика і дуже чисельна. Парторганізація контролювала, як і спецоргани, все, весь процес навчання. Щоб не було відхилення від ідеології. Парторги на факультетах, парторги в університеті, їхні заступники мали дуже великий вплив. Фактично декан і парторг (профком набагато менше) керували університетом і контролювали все ідеологічне життя студентів і навіть особисте. Бо в гуртожитку не можна було собі дозволити (на той час я не жив в гуртожитку але ходив до хлопців) такі вольності, як зараз, що коли хочеш ‒ приходиш, коли хочеш ‒ співаєш. Тоді так не було, все було під контролем, навіть в гуртожитку.

 

‒ В той час, коли Ви навчалися, як впливали політичні обставини на діяльність університету?

 

‒ Тоді університети були науковими та педагогічними ідеологічними центрами. Хоча Львівський університет вирізнявся від того. Це був єдиний університет на Україні (можливо, ще в Тернополі, Івано-Франківську), де навчання велося, як Ви мені поставили питання, українською мовою. Без сумніву, це теж впливало. Але тиск Москви й офіційного Києва, без сумніву, був, і викладачі не могли (в нас були талановиті викладачі, прекрасні дослідники), під загрозою бути звільненими з праці та ще й посадженими, не могли до кінця розкрити своє внутрішнє єство. Тому, без сумніву, дотримувалися програми, яка опускалася зверху, контрольована партійними органами та спецорганами.

 

‒ А яке було побутове життя студентів?

 

‒ Не таке, як зараз. В той час, можливо, в гуртожитках було чистіше, був більший порядок. Без паспорта ти б в гуртожиток не зайшов. Відвідувачі, сторонні, все реєструвалося. Черговий або комендант реєстрував. Наприклад, якщо я пішов до дівчини, то до десятої години мав забрати паспорт і піти. В кімнаті жило (залежно від того, який гуртожиток) в тому гуртожитку, що біля Пагорба Слави (перший гуртожиток, який був на Погулянці; я був в сто восьмій і сто сьомій кімнатах, дівчачих кімнатах), чотири дівчини. Побутове звичайне… Сьогодні ми маємо прекрасну побутову техніку, тоді такого й близько не було, і студенти давали собі раду, як могли. Харчувались – хто як, тоді це теж залежало від гаманця. Якщо бідні студенти – їли, що нам Бог дасть. Багатші студенти, звичайно, жили краще.

 

‒ Наскільки нагальним було житлове питання? Наскільки гостро воно стояло тоді? 

 

‒ Як правило, гуртожиток збирав всіх студентів. По-перше, на факультетах вчилось менше [студентів], ніж зараз. Більшість студентів була забезпечена гуртожитками, дуже мало жило на приватних квартирах. Лише ті, що жили у Львові, довкола Львова. Вони доїжджали, жили вдома. Хоча тоді вже теж почала назрівати проблема влаштування в гуртожиток, але вона не була такою гострою, як є зараз.

 

‒ А як харчувались тоді?

 

‒ Перш за все, тоді все було набагато дешевше. Зараз стипендії високі, в порівнянні з тодішніми. Cтудент отримував стипендію (вже не пригадую точно) двадцять чотири [карбованці]. Але за то можна було жити, ще й додому давали. Всі харчі були дешеві, в студентській їдальні харчування було дешевше. Пиріжки, так звані «студентські тошнотіки», були по чотири копійки. Звичайні булочки ‒ по десять копійок, кілограм вишень ‒ п’ятдесят копійок, або й дешевше. Без сумніву, студенти могли собі дати раду. Я знаю, що моя дружина, будучи студенткою філологічного факультету, ще якусь частину грошей віддавала молодшій сестрі або возила мамі в село. Вона мала підвищену стипендію, як відмінник в навчанні.

 

‒ Скажіть, будь ласка, на що Ви здебільшого витрачали свою стипендію?

 

‒ На харчі і на скромний одяг. Крім того, я особисто і моя дружина – на книжки. В мене зараз є потужна бібліотека, яка налічує біля п’яти тисяч томів історичної літератури та літератури про культуру. Але тоді студенти інтенсивно купували книжки, [збірки] поезії. Ми, наприклад, ходили на літературні вечори, не пропускали ані одного зібрання письменників чи якихось наукових конференцій. Ми скуповували книжки наших викладачів. Книжки тоді були великим дефіцитом. Класику можна було купити, якщо ти здав якийсь металолом чи ганчір’я, якийсь талон отримав. Книжка була рідкістю, але вона була дешева, і ми могли її придбати. Особливо, що стосується поезії. Я особисто люблю поезію, сам писав вірші. На сьогодні маю біля двохсот збірок українських поетів, які куплені мною в основному в студентські роки.

 

‒ Чи працювали ви одночасно з навчанням?

 

‒ Так. Я на першому курсі, коли мені було дуже важко, мої батьки були пристарілі, мусів подбати про одяг, працював.

 

‒ А де Ви працювали?

 

‒ Я працював на будові, на приватних будовах, наприклад, в Рудно. Я жив в Рудно. Там люди будували хати, і я ходив підробляти ціле літо, щоб восени мати у що вдягнутися. Я також працював вантажником у Науковій бібліотеці імені Стефаника. Я носив книжки, була дуже тяжка праця. В храмі (нині це храм Петра і Павла воєнного гарнізону) я двигав книжки на верх. Якісь копійки отримував, але можна було собі купити щось з одягу або книжки.

 

‒ А як це впливало на Ваше навчання?

 

‒ Я не думаю, що це впливало, бо ми серйозно вчилися. Не всі працювали, а тільки ті, хто мав таку потребу. Ті студенти, які не мали потреби, не працювали. Стипендії хватало. Якщо ще й батьки допомагали. Це було достатньо.

 

‒ А як студенти проводили своє дозвілля?

 

‒ Нормально. Студенти є студенти. В усі часи, від середніх віків по сьогодні, від створення перших університетів студенти є народом дуже веселим. Перш за все, ходили на танці, ходили на вечори, ходили на літературні вечори. По-перше, танці були при університеті. Там не було якихось бійок, як то зараз є непорозуміння і тому подібне. Крім того, ми збиралися в гуртожитках, проводили літературні вечори. Ми збиралися в будинках, проводили літературно-історичні вечори. Хтось зі студентів готовив, наприклад, вечір поезії, хтось готовив цікаві історичні повідомлення, хтось готовив математичні ребуси. І таким чином ми не тільки проводили своє дозвілля, але водночас підвищували рівень свого інтелекту.

 

‒ А як проводили свої канікули?

 

‒ Канікули – як хто. Якщо ми не їхали на практику, копання картоплі, на збирання хмелю (маю на увазі, пізніше)… Але влітку роз’їжджалися по будинках. Хто міг ‒ працював, хто міг – помагав по господарству батькам, хтось просто відпочивав ціле літо. Я, наприклад, старався працювати, щось писати, брати книжки. Як правило, влітку я працював. Я був після армії, нагадую Вам, був старшим від інших студентів, і тому мені не було кому купити сорочку чи одяг, чи взуття. Тому доводилося працювати на будовах.

 

‒ Які газети читали в той час?

 

‒ Радянські. Я дуже багато виписував преси й дуже багато читав. Перш за все, я читав «Правду». Якщо ви не хотіли, то вас заставляли купляти. Читав «Известия», «Радянську Україну», «Вільну Україну», «Комсомольську правду», «Ленінську молодь», львівську, і обов’язково ‒ «Літературну Україну», бо надзвичайно люблю літературу і поезію. Крім того, я виписував спеціальні історичні журнали: «Преподавание истории в школе» (пізніше я був членом редакції цього журналу в Москві), «Український історичний журнал». Це мої фахові журнали, які стосувались нової історії, новітньої історії, історії України, в мене вони завжди були. «Новое врем’я» був моїм улюбленим журналом. Це московський журнал, який і нині виходить, один із кращих в Росії. Я його виписував довгі й довгі роки, навіть після закінчення університету. Багато інших, які я вже призабув. Етнографічні журнали (бо я теж етнографію люблю, теж читав етнографію) любив і виписував.

 

‒ А як щодо книжок?

 

‒ Я був бібліофілом, очевидно, ще зі школи. Тому книжки донині залишаються моїм основним джерелом знань. Я був бібліофілом і, очевидно, помру бібліофілом. Я збирав книжки ще в школі, де міг. Перш за все, історичні книги. За своє життя, від старшої школи, [часу навчання] в університеті й по сьогодні, я десь зібрав біля п’яти тисяч (а може і більше) книжок. В основному – сімдесят процентів – це книжки з історії. Окрім того, в мене ще сильна бібліотека діаспорної літератури. Але то вже в часі незалежної України [зібрано], не за студентські роки.

 

‒ Зараз ми бачимо, що дуже популярними є фільми, а як на той час?

 

‒ Студенти всіх львівських вузів масово ходили в кіно. У Львові було кілька десятків  кінотеатрів, які всі працювали. То не так, як тепер: половина студентів не ходить, бо не має грошей, настільки дорогими є квитки. Тоді всі студенти ходили. Не скриваю ‒ з пар теж втікали. Тому що біля університету був кінотеатр «Парк», який був забитий виключно студентами. «Маяк», «Спартак», «Дніпро» ‒ всі були в центрі, всі працювали й були забиті тільки молоддю. Нагадую Вам, що квиток коштував в день двадцять п’ять копійок, ввечері – п’ятдесят копійок або сімдесят, коли появився широкоформатний кінотеатр. Всі кінотеатри в день були забиті перш за все студентською молоддю, яка тікала трохи з пар, хтось вільний був чи вчився в другу зміну. Тому кінотеатр був основним джерелом, де сприймали фільм. Фільми, в основному, були радянські, індійські й так далі. Американських чи з інших держав мало було, вони не витримували ідеологічної обробки.

 

‒ Чи існувала у Вас на факультеті художня самодіяльність?

 

‒ Без сумніву, ми співали в університетському хорі, танцювали. Студенти виставляли команди на різні КВК. В гуртожитках готувалися і на факультеті, в аудиторіях.

 

‒ Яку участь Ви у них брали?

 

‒ Деякий час (в мене, правда часу не було) я співав в університетському ансамблі. Це було дуже коротко, мене туди майбутня дружина затягнула.

 

‒ Які святкування в університеті Вам запам’яталися?

 

‒ Як правило, це були більшовицькі святкування, радянські. Як на мене, завжди сприймали посвячення в студенти. Це було свято дійсно щире, меншою мірою заідеологізоване, завжди запам’ятовувалося.

 

‒ Чи можете Ви щось розповісти про спортивне життя університету?

 

‒ Я спортом не займався, очевидно, через свій зір. Але в нас було достатньо багато хлопців, які займалися луком, кульовою стрільбою, плаванням. Наш факультет не пас задніх у питаннях спорту. Багато хлопців займалось важкою атлетикою, особливо ті, що приходили з армії. Вони були підготовлені хлопці. Або це були міські діти, які відвідували спортивні секції, і як студенти вносили свою лепту в спортивний розвиток факультету та університету.

 

‒ Чи пам’ятаєте, як відбувалася практика, особливо виїзна?

 

‒ Всі студенти любили виїзну практику. Як археологічну, так і педагогічну, так і музейну. У нас ще була така практика, як збирання хмелю. Цілий вересень студенти всіх факультетів, без винятку, їздили на сільськогосподарські роботи. Був мінус в тому, що не навчалися, але плюс був той, що з колгоспу, хмелю, картоплі (з Волині, України; їхали і в Росію, навіть в Тайгу їздили, правда, то більше з політехніки) верталися з’єднані, спаяні групи та факультети. Бо коли йде навчання, то довго знайомляться, а в польових умовах всі студенти перезнайомилися. Коли верталися в університет, вже всі знали, хто є хто, як помагати. Тобто, це вже був сформований студентський колектив на першому курсі. Тепер, на жаль, так не є, вони довго знайомляться. Крім того, народжувалося кохання. Хоч працювали, без сумніву, фізично, але було цікаво.

 

‒ А які ще існували громадські роботи, окрім роботи в колгоспах?

 

‒ Все, що треба було: прибирали парк Костюшка, прибирали університет, обов’язково, мили вікна (та і зараз прибирають, особливо після вступу), прибирали факультет. Тобто, де студентів мало, там студентів і кидали, де що горіло, дзвонили ‒ і студенти йшли допомагати. Це ‒ без сумніву.

 

‒ З якого року Ви почали викладати в університеті?

 

‒ В університеті працював погодинником шість років ‒ на кафедрі історії СРСР і на [кафедрі] історії середніх віків. Я вже точно не пам’ятаю, але це було, якщо я не помиляюся, десь на початку 1980-их років, можливо, в кінці 1970-их – початку 1980-их. Це десь до Горбачовської перебудови. Я працював погодинником. Моїм завкафедри був Кость Костьович Кондратюк, а потім професор Крикун.

 

‒ На яких посадах Ви викладали? 

 

‒ Я був асистентом. В мене немає наукового звання. Хоч вже пізніше я мав почесне звання заслужений вчитель України, мав чимало публікацій, але я був асистентом.

 

‒ Чи можлива була самореалізація людини й розвиток себе як особистості?

 

‒ Я дуже каюся, що пішов з університету, це пронесу все своє життя. Я надзвичайно любив і люблю студентів. Я знав, що здатний бути викладачем університету, бо реалізував себе в школі. Але в університеті, без сумніву, я б набагато більше зробив в питаннях науки. Без сумніву, захистив би одну і другу дисертації. Я чую, що зміг би це зробити. Але так склалося життєво, історично, що я змушений був піти з університету. Крім того, почав син підростати. Фактично, університет – це наш «сімейний університет», якщо так можна сказати. Там працювала моя дружина, працює донині мій син, і я погодинником працював.

 

‒ Що можете сказати про специфіку навчально-наукового процесу під час Вашого студентства?

 

‒ Наші викладачі, я ще раз кажу (були й партійці, чисто віддані Комуністичній партії, які нам вкладали в наші юні голови марксистсько-ленінську ідеологію, марксистсько-ленінську методологію), ті викладачі, які працювали (практично, їх вже сьогодні не залишилось, за винятком кількох чоловік, які ще молодими мене вчили), були нормальними людьми, старалися… Тобто, вони не йшли на загострення. Це були, як правило, галичани. І не тільки галичани. Щоб чисто щирої марксистсько-ленінської  методології… Були такі, без сумніву. Багато таких було. Але, в основному, викладачі нашого факультету старалися якось зрізати ті кути, ті брехливі кути радянської історії.

 

‒ Можливо, Вам запам’ятались якісь зміни у структурі факультету, університету?

 

‒ Як я був, то яскравих змін ще тоді не було. Не було тих кафедр, на яких Ви зараз вчитеся. Наприклад, кафедри етнології окремої не було. Були кафедра історії СРСР, потужна кафедра, кафедра нової та новітньої історії, кафедра стародавнього світу, кафедра історії України та кафедра південних і західних слов’ян. Все! Кафедри археології не було окремої. Ну і крім того, була тьма додаткових кафедр, які нас обробляли ідеологічно. Перш за все ‒ кафедра історії партії (все це діялось щосеместрово, пів семестру вчимо, дальше в кінці семестру ‒ екзамен). Кафедра марксистсько-ленінської філософії, кафедра наукового комунізму і кафедра атеїзму. Ось предмети й кафедри, які мали зробити з нас носіїв марксистсько-ленінської ідеології.

 

‒ А які були музеї й лабораторії на факультеті в той час?

 

‒ Ті, що і є. Наприклад, археологічна лабораторія була. Нумізматичний музей почав формуватися за моєї пам’яті. Музей університету вже почав формуватися на той час. Це те, що стосується історії. В нас на кафедрах було чимало цікавих речей, особливо книг. Не знаю, чи вони є зараз.

 

‒ Який був трудовий колектив в часи Вашого викладання в університеті?

 

‒ Коли я працював, молоді уже багато прийшло. Молодь завжди приносить якусь свіжість. Без сумніву (не буду називати імен), серед викладачів, ще раз Вам повторюю, було чимало носіїв російського шовінізму, комуністичної ідеології. Особливо приїжджі, які прибули сюди встановлювати радянську владу, з приходом других, як в нас в Галичині кажуть, москалів, в 1944-ому році. Але викладачі, які були розумні, прекрасно знали, як себе вести, були добрими фахівцями. Колектив був в цілому здоровий. Хоч, в основному, заправляли партійці. І навіть наші високоосвічені викладачі змушені були мовчати, бо інакше це було би позбавлення роботи або навіть відкриття кримінальної справи. Я Вам, як приклад, наведу професора Кравця, який змушений був покинути наш факультет під тиском всяких прокомуністичних елементів і тому подібне.

 

‒ Якими були стосунки з іншими працівниками безпосередньо у Вас?

 

‒ В мене були нормальні стосунки з усіма викладачами. Я – людина не конфліктна. По-перше, там працювало ще чимало моїх вчителів. Без сумніву, було приємно з ними працювати. Вони мені помагали. Наприклад, Степан Арсентійович [Макарчук] (багато допомагав мені в цілому), Кость Костьович Кондратюк (коли я прийшов, він був ще зовсім молода людина), Микола Євгенович Рожик, Мороховський, Мовчан Степан. Це були люди в молодому віці, але завжди старалися чимось поділитися, допомогти й так дальше. Тому мені було приємно з ними працювати. Ну, і багато інших, які працювали на факультеті молодими асистентами. Пізніше вони захистилися, стали доцентами, професорами. І була когорта таких поважних професорів: Гербільський, Бродський, Вейцківський, Кравець, знаменитий професор Кісь (це ‒ зі старої генерації професор, який вчив мене палеографію, ми кожне слово його ловили).

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше

Степан Кузик. Про атмосферу концертів “Черемошу” й традиції черемошанців у 1960-их рр.


 

– Розкажіть, будь ласка, про свою участь у колективі «Черемош».

 

– З 1964 по 1969 рік ми мали колектив. Спочатку це було дуже цікаво, бо я зі своїми хлопцями-однокурсниками (був такий Василь Денега, Богдан Марцинковський) вирішили втрьох… Вони – мої краяни, всі – з Рогатинщини Івано-Франківської області. Правда, Марцинковський з Перемишлянського району, але це – сусідній. Ми десь чулися в одному етнорегіоні. Знаєте, і ми відчули потребу співати. Коли було зроблене оголошення, пішли в клуб. То було десь в жовтні 1964 року. Тоді якраз приймав Богдан Антків. Це артист з драмтеатру Заньковецької, досить відомий артист (його режисура – це, наприклад, «Сестри Річинські»). Він, значить, хотів очолити цей колектив, і його запросили до університету. І ми, пам’ятаю, співали… Кажемо: «Хлопці, що будемо співати? Будемо співати «Реве та стогне Дніпр широкий»». Ми заспівали, і він каже: «Ти будеш, Степане, тобто я, співати в баритонах, а ти, Василю Денега, будеш співати в басах, а ти, Богдане Марцинковський, в тенорах». І, справді, нам було так комфортно, бо ми десь так і “співались” вже потім на всі студентські роки.

 

– Чи проводився відбір або конкурсне випробування при вступі в колектив?

 

– Антків як артист нас прослуховував. Я Вам скажу, що тоді хлопці майже всі добре співали. Тільки один мав ліпший слух, а другий – гірший. Всі ми співали, але бути такі, що хотіли співати, і такі, що менше хотіли. Ось таким чином цей відбір і тривав. Він і тепер триває у ансамблі «Черемош». Я цікавлюся його історією, цими людьми, які керують, навіть тими студентами, які беруть участь. Це мені дуже імпонує і дуже приємно побачити на факультеті студента чи студентку, яка є в «Черемоші».

 

Чи була для кандидата в учасники «Черемошу» обов’язковою музична освіта?

 

– Ні! Там було перш за все обов’язковим мати голос і слух. Це провірялося і це визнавалося твоєю візитною карткою, можливістю прийти, бути, співати в колективі.

 

Чи маєте Ви музичну освіту?

 

– Ні, не маю.

 

– Опишіть своє враження, коли Ви вперше прийшли на репетицію?

 

– Перш за все, я пам’ятаю студентський клуб. В головному корпусі на сцені артист Богдан Антків грав на піаніно, а ми співали по партіях, тобто він збирав тенори і баси. Дівчата були окремо: жіночі партії альти і сопрани. І ми таким чином розучували перші пісні. Це нам дуже подобалося. Я пригадую пісню про Довбуша (це вже потім, як заступив керувати «Черемошем» син Антківа, також Богдан (він, світлої пам’яті, попав в аварію автомобільну і швидко пішов із життя)). Ми вчили пісню про Довбуша, і після першого курсу їхали на маршрутну практику, були на Кавказі, і я пригадую Грозний. Ми ще добре не відчували, знаєте, стосунків, які складалися між росіянами і кавказцями, у даному випадку з чеченцями. А мій колега Василь Денега служив з хлопцем з Грозного при війську. Він його адрес мав, звернувся, і ми попали в компанію. Він прийшов до нас  (ми жили в університеті в Грозному, у спортзалі; дівчата там собі перегородили:  хлопці жили окремо, дівчата окремо), коли зробили вечорницю, і каже: «Что Вы умеете петь?». І ми заспівали: я, Богдан і Василь, – оцю, про Довбуша. Він каже: «Это мне что-то подходит. Я понимаю, что у вас такая же история в Карпатах, как у нас на Кавказе». Ми його задіяли… Він нас пригостив їхньою чачою. Ми аж тоді, коли відбулися події на Кавказі, пізніше, у дев’яностих роках, згадали того хлопця, який так уважно прислухався до Довбуша, розуміючи, що це їхня доля приблизно така, як і в нас. Так що, бачите, «Черемош», практика, поїздка, люди, – все воно сплітається в щось одне ціле.

 

– Скільки раз на тиждень відбувалися репетиції?

 

– Два рази, навіть, пам’ятаю дні: четвер і понеділок. Що найцікавіше – ми старалися після занять. Заняття закінчувалися о третій годині, до сьомої ти мав час прийти до бібліотеки, підготувати семінар, підготувати практичні, які треба було зробити. І вже на сьому бути на репетиції. Після сьомої години до пів дев’ятої була репетиція. Потім ми їхали трамваєм, другим трамваєм, так само як тепер, до початку Пасічної. І ми завжди в трамваї співали. Знаєте, це викликало таку повагу до нас, студентів, що навіть служба безпеки нами зайнялася. Розумієте, бо це в якісь мірі збурювало людей. Люди бачили, що українська пісня звучить надзвичайно. А ми, виспівані, мелодійно співали різні пісні: патріотичні, ліричні і т. д. І десь на якомусь році, я вже не пам’ятаю, я був десь на четвертому курсі, підходить один службіст (це вже потім визначили, хто то був) і каже до нас (ми йшли з хлопцями від трамваю до гуртожитку, а він за нами йшов): «Хлопці, ви собі не думайте, що то, що ви думаєте, воно буде здійсненне. Ніколи». Правда, ми йому не перечили, ми собі йшли далі й співали, не звертали на нього увагу. Але я зрозумів, що вони за нами слідкували. Це були люди відповідні. Але вони нічого не могли зробити, бо ми національного прапора не піднімали. Ми піднімали словом, мелодією пісні… Навколо університету така аура була, а коло «Черемошу» тим більше. На шевченківський вечір попасти з міста було майже неможливо. Це було надзвичайно! Така акція! Навіть заборонялася кілька років. В якому це році – 1968 чи 1969 – вони були заборонені. Потім щось поновлювали, різними масштабами зменшуючи, щоб не були в актових залах, а в інших залах, де менше поміщалося людей.

 

– Чи впливали ці політичні обставини на діяльність колективу і як саме?

 

– Дуже впливали. Були прикріплені з парткому люди, які вникали у текст пісень, які примушували нас і керівників… Богдан Антків, розумієте, будучи молодим диригентом, просто шаленів від такої грубості. Ви маєте те співати, ви можете те співати, ви не маєте права… А Богдан мав такий фольклорний напрямок, орієнтуючись на українські народні пісні Закарпаття, на українські народні пісні з Лемківщини, із Гуцульщини. І це, розумієте, не подобалося. А ця пісня про Довбуша, яку ми співали на Кавказі, яку ми любили, яку донині я шаную, теж була насторожі.

 

– Які твори виконував колектив?

 

– Ми виконували українські народні пісні, але кожного разу повинні були починати з пісні про Леніна або про партію. Без того не могло бути, і ми мусіли це робити. На жаль, було таке. Виконували твори відомих українських композиторів.

 

– Які саме?

 

– З творів Лисенка співали, щось з Ревуцького. Так по пам’яті важко мені сказати. Згадую, що місцевих композиторів. З Колесси також ми співали… Вже призабулося… Так, знаєте, в прямий ефір відповісти затруднююся.

 

– Якими мовами співали?

 

– Ми співали переважно українською мовою, трохи польською мовою (як десь готувалися до зустрічі) і, звичайно, російською.

 

– Чи були у репертуарі твори зарубіжних композиторів?

 

– Майже ні, крім російських.

 

– Чи колектив колядував?

 

– Я Вам розкажу, там була ціла історія. Ми колядували і співали «Рік Новий народився». Не «Бог народився», «Христос народився», – значить, «Новий рік народився». І ми до Лазаренка, який вже був змінений на посаді ректора університету, пішли колядувати. А він страшенно любив «Черемош» (у 1963 році його вже зняли з посади ректора університету, але студенти всі з повагою ставилися до нього і до певних професорів, які працювали). Ми ходили, правда, не на Різдво, а на Новий рік, але то не мало значення. Розумієте, ми справді колядували так, як воно має бути. І я пам’ятаю, як тоді академік Лазаренко нас частував фляжкою коньяку, він придбав дуже пишний калач, і я пам’ятаю, як сьогодні, як ми його розривали на кусочки.

 

– Чи можете розповісти про концерти, які найбільше запам’яталися?

 

– Звичайно! Найбільше мені запам’ятався Шевченківський вечір у 1966 році. Це ми проводили у Актовій залі. І таке було бажання послухати цей вечір, що люди через вікна на математичному факультеті знаходили десь там якісь дзюрки. Розумієте, бо вже не впускали, бо вже охорона університету не впускала. Бо навіть співаки ледве прорвалися. Чому була така велика популярність? Нам тоді вдалося разом заспівати із політехнічним хором, тоді політичного інституту. Це було надзвичайно пишно, надзвичайно урочисто. Я собі пригадую, як ми на закінчення співали «Реве та стогне…». Ми тричі співали. Це рідко буває. Ще що запам’яталося? Поїздка до Польщі. Це було щось надзвичайне. Це вже був 1969 рік. Їздили до Любліна. Ми приїхали і на вокзалі співаємо українських пісень, а поляки кажуть: «Kozaki przyjechali, kozaki przyjechali». Не було тоді такої якоїсь ворожнечі. Можливо зараз ми би мали більше неприємностей, ніж тоді. Якось так складалося, що люди були притиснуті тими моментами, урядом, який керував і в Польщі, і в нас. І вони мали більш консервативне, я б сказав, мислення, яке було приглушене державою.

 

– З яким концертом Ви дебютували у «Черемоші»?

 

– Пригадую першу поїздку до Турки. Є такий гуморист Євген Дудар, який був тоді директором клубу. І мені запам’яталося, як в будинку культури (саме там!) ми співали, а потім їхали додому. Він дуже багато знав коломийок. Я собі запам’ятав його. Хотів якось побачити, коли була зустріч тут у Львові (я не попав, не мав можливості), згадати йому, як він був з нами. Це один момент. Другий момент – річниця Франка. Ми їздили «Черемошем» в Нагуєвичі. І не тільки «Черемошем», були й з університету професори. Дуже нас там тепло прийняли в Нагуєвичах. Це були наші перші концерти, поїздки, які залишили теплу згадку на все життя.

 

– Чи відвідував «Черемош» з концертами інші міста України, області?

 

– Так, от в мене навіть є фотографія, коли ми їздили в Київ. То було десь у 1968 році. А це було в Дніпрі (показує фотографії), теперішнє місто Дніпро, колишній Дніпропетровськ. Тут Петро Шкраб’юк, письменник, стоїть і мої хлопці-однокурсники, дівчата, з якими ми проводили час. Це вечорниці були в гуртожитку Дніпровського університету. Ми провели вечорниці і разом відпочивали між концертами, які проводили в Дніпровському університеті. Ми також їздили в Київ. Надзвичайно цікавим був концерт в університеті, куди приїхали учасники з Тбіліського, Київського і Львівського університетів. І я собі запам’ятав, як тепло нас зустрічала публіка. Але коли дізналася відповідна служба, вимкнули світло. Все – концерт зірвали. Це було спеціально зроблено, щоб не було цього концерту, але ми вийшли на вулицю, і ще більше клопоту вони з нами мали, ніж би ми співали в залі. З грузинами ми жили в одному гуртожитку. То було десь на краю міста, в гуртожитках Київського університету імені Траса Шевченка. Ці зустрічі були надзвичайно теплі. Розумієте, грузини співали щось своє, ми щось по-українськи. А нас приймав самий університетський колектив «Веснянка», який був дуже цікавим: базував своє мистецтво на східному фольклорі. Ми тоді так само хотіли. Це були перші роки «Черемошу», і ми теж хотіли підтримувати цей тонус. І тоді почалася боротьба між Антковим і парткомом за концертну програму. Прийшлося відвойовувати її, бо ми не хотіли співати те, що нам нав’язували. Бо «Сорок дев’ять комунарів» ми співати десь могли і мусіли, але не постійно, щоб уся програма була побудована на тому. Ніхто би нас не слухав.

 

– Як відбувалася посвята в учасники «Черемошу»?

 

– Ви знаєте, тут був момент дуже урочистий: ми після кожного курсу (тоді десь знаходили кошти) їздили на Закарпаття, в спорттабір «Карпати», який ще донині функціонує. Ось там проводили усі ці заходи святкові, урочисті і з відповідними розвагами, з відповідними концертами, з відповідними репетиціями. І там ми всі ці заходи вже проводили. Ось в мене навіть є фотографія (показує). Ось тут ми на річці Латориця. Це буквально якихось триста метрів від нашого спорттабору «Карпати», який знаходиться поруч із санаторієм «Карпати». Ми там відчували таку радість природи! Це було, як правило, в кінці серпня, коли вже зміни закінчувалися, а нам ще продовжували на якихось тиждень-півтора. Це залишилося на все життя. Найкращі спогади про Латорицю: про ті курси, про кохання, різні вершини, які знаходяться поблизу спорттабору «Карпати». Це були найкращі зустрічі.

 

– Чи було таке, що учасники колективу «Черемош»: хлопець і дівчина, – поднювали свої долі, одружувалися?

 

– Так. Я Вам скажу одну таку річ: коли ми зустрічалися, вже після закінчення університету, то казали: «Які ми були дурні, що ми не з’єдналися із дівчатами, які були в «Черемоші»». Ми собі щось навіть не могли уявити, що то вона могла бути такою дівчиною, жінкою. Нам було тяжко зрозуміти, як таке може бути, що ми завжди ставилися дуже обережно до таких чисто любовних стосунків. Дуже обережно, в нас не було цього. Але були пари, які поєдналися. Ось Василь Дорош і Леся (їх син загинув минулого року в АТО) поєднали свою долю. Мій товариш Богдан Марцинковський і Оля так само поєдналися. Було, але не багато. Ми їздили, робили весілля урочисто, і це було великим святом для нас. Хоч ми шкодуємо про те, що не зуміли поєднати свої долі.

 

– Розкажіть, будь ласка, про це «черемошанське» весілля?

 

– Мені запам’яталося, як ми їздили десь на Самбірщину. Це була ціла вистава. До шлюбу ми не могли йти, і вони собі йшли окремо, але ми вже десь там очікували. Ми мали обрядові весільні пісні. Ми там і ночували. Значить, це залишилося [у пам’яті].  Це десь був осінній час: вересень, кінець вересня. Я собі пригадую, як ми там знаходили, де поселитись. Поселили нас по хатах громади села, яка з великим задоволенням нас приймала. На другий день те весілля ще продовжувалося співами. Бо ми усі одне одного добре знали, і тут не було проблем. Тут – відчуття такого плеча, теплоти, такої щирості, весільної радості. Кілька таких весіль у нас було.

 

– Як відбувалося прощання з «Черемошем»?

 

– Тепер, я знаю, вони вже це проводять. «Черемош» робить такі відповідні [заходи]. Було і в нас. Ми зібралися десь в травні місяці – перед захистом дипломних робіт. Нас була невелика групка тих, хто закінчував (хто поступив у 1964, у 1969 був випускником). Що мені запам’яталося найбільше? Виступ диригента хору, який сказав так: «Пам’ятайте, що де б Ви не були, Ви маєте бути в епіцентрі тих культурно-освітніх співочих заходів, які будуть». І так, мені здається, що ми всі, ті, кого я знаю, так і дотримуємося цього донині. Я от, наприклад, зараз ідуть великодні свята, запрошую усіх у Шевченківський гай на Великдень, на гаївки. Бо не наберешся тої радості, тої краси – будеш збіднений на цілий рік. І так я запам’ятав це прощання, яке було в такому плані: сказане керівником ми справді приймали як клятву.

 

– Чи залишалися учасники у складі колективу по завершенню навчання?

 

– Я ще десь півроку ходив, бо був у Львові. Але вже була якась дистанція. Можливо, вона пов’язана з адміністрацією, яка не дуже хотіла, щоб люди, які не були студентами, ходили. Бо в нас інші думки, в нас інші бажання і т. д. І ми десь так потрошечки віддалялися від колективу. Хоча, цікавилися все життя.

 

– Розкажіть, будь ласка, про колектив керівників «Черемошу».

 

– Я добре пам’ятаю Анткова Богдана батька, Анткова Богдана сина, Марію Ткачик, яка була концертмейстером, яка навіть деякі речі диригувала в нас тут, у Актовій залі. І вона донині працює ще і веде різні хори. Десь «Лемковину» вела і в церковному хорі є диригентом. Це були ті люди, які вчили нас співати. Це були не якісь виняткові люди. Це були студенти четвертого-п’ятого курсу консерваторії, але фахові і мудрі. І наше керівництво університету підбирало таких людей, які би могли вести за собою колектив. Такими вони були.

 

– Чи можете розповісти про адміністрацію клубу.

 

– Я вже згадував Дудара Євгена… Адміністрація була підпорядкована парткому, і вони, бідаки, мусили дотримуватись тих вимог. Але хочу Вам сказати, що університет мав велику славу. Наприклад, сестри Байко до нас дуже часто приходили на репетицію. Вони мали окрему кімнату. І адміністрація мусила знаходити місце для репетиції, бо ми займалися або в клубі, або там наверху, в танцювальному залі. В танцювальному залі переважно були танцюристи, а внизу, в клубі, переважно хористи. Не знаю, як тепер. Десь так воно і залишилося.

 

– Розкажіть, будь ласка, про колектив учасників.

 

– Яких учасників?

 

– Учасників «Черемошу».

 

– Як птахи з гнізда, розлетілися по цілій Україні. Але коли ми кликали до річниці «Черемошу», то зліталися, як з теплих країв, до рідної домівки. І це правда. Були серед нас навіть кілька росіян в колективі. І навіть вони, коли ми святкували тридцятиріччя, намагалися приїхати, телеграму нам надіслали – вітання до «Черемошу». Коли було сорокаріччя – також. Були й російськомовні – ті, які любили нас, які любили пісню, які любили Україну. Такі вони залишися до нині. Ще був хлопець з Донбасу, я пам’ятаю. Гарний танцюрист був. Здається, вже покійний. Його доля незавидна, він захворів.

 

– Яка була атмосфера в колективі в цілому?

 

– Я б сказав не панібратська. Була досить строга ситуація. Я пам’ятаю, коли сиділи (поперек залу баси, тенори, а попереду альти, сопрани), не раз любили зачепити дівчат. То дуже строгий такий момент: мусів бути уважним, бо йде репетиція. Ти не маєш права так фліртувати там з дівчатами. Було таке, що серед нас були хлопці, які любили випити пиво. І ми самі приводили їх до порядку і казали: «Слухай, друже, якщо ти хочеш співати, то ти не займайся цим, бо пиво то алкоголь». Було чути запах, що викликало певні небажані емоції. Так що ми разом в колективі гасили такі можливості, тобто ми були добрим здоровим колективом.

 

– Окрім росіян, чи були учасники інших національностей?

 

– Були. В нас була із автономної кавказької республіки одна дівчинка. Вона з нашими дівчатами донині підтримувала стосунки. Вона любила українські пісні, і ми її любили і шанували. Була дуже гарна.

 

– Як обирали старосту колективу?

 

– Тут вже дивилися на певну таку [рису]. В нас старостою був Богдан Марцинковський. Він був після армії, старший від нас на три роки. Це викликало пошану, повагу до нього. До речі, ми мали журнал, який вели акуратно: чи був відсутній, присутній і т. д. Це все ми робили.

 

– Які обов’язки мав староста колективу?

 

– Його треба було попередити, що ти сьогодні не будеш на репетиції у зв’язку з тим або тим. Він мав знати і, наприклад, мав попередити концертмейстера чи диригента, дивлячись, яка репетиція. Бо вона була або зведена, або по групах, або по партіях були заняття. То, відповідно, староста мав за цим слідкувати.

 

– Як Ви поєднували навчання та участь у колективі?

 

– Це я вже згадував, що ми зуміли собі такий режим нав’язати, щоб і відбути лекції, і піти у бібліотеку, і прийти на репетицію та встигнути завтра на заняття. А ще в суботу (бо в нас заняття було шестиденним, ми працювали по шестиденці) після обіду поїхати додому і картоплі й вареників привезти від мами.

 

– Чи йшли викладачі університету на якісь поступки учасникам колективу?

 

– В якійсь мірі так, але не всі. Були такі, що йшли, а були такі, що ще нас в якісь мірі не те, щоб переслідували, але десь було застереження.

 

– Чи траплялось таке, що Ви були відсутні на занятті, оскільки брали участь у концерті?

 

– Рідко, дуже рідко. Це тоді, коли ми їхали [зі Львова]. Але ми їздили у Дніпро, у Київ під час зимових канікул.

 

– Чи проводили «черемошани» своє дозвілля разом?

 

– Так, але наше дозвілля найбільше було, коли ми збиралися біля університету, після якогось концерту, після якоїсь активної репетиції, і ми створювали ще один хор або ще один концерт біля пам’ятника Франкові. Бо в 1964 році було відкриття пам’ятника Франку, і вже ми коло нього збиралися, і ми вже мали то місце. Сходилося багато львів’ян. І це дуже часто викликало те, що партком мав відповідні наганяї від партійних органів, але ми на це не звертали уваги.

– Можливо, Ви пам’ятаєте спільну зустріч «черемошанами» Нового року (1967-го)?

 

– Так, це 1967 чи 1968. Я пригадую, коли в нашій Актовій залі виступав Дмитро Гнатюк. А для викладачів був зроблений у Будинку вчених вечір. І нас десь чоловік двадцять запросили їх привітати. Правда, ми не брали участі у частуванні безпосередньо, але ми колядували «Рік Новий народився». Гнатюк теж там був, у цьому залі. Він і викладачі сприйняли це дуже позитивно. Ми мали повагу в колективі: і серед студентства, і серед викладачів, – і це було приємно, це є приємною згадкою донині.

 

– Чи підтримуєте Ви контакти із колишніми учасниками «Черемошу»?

 

– Так, звичайно.

 

– З ким саме?

 

– Наприклад, я вже казав, з Василем Денегою, який вже зараз пенсійний, з Богданом Марцинковським. З дівчатами, які були, ми підтримуємо зв’язки. З Марією Ткачик, яка зараз керує церковним хором. Контактуємо, зустрічаємося, як правило, десь у філармонії на концерті, у театрі. Найбільшим святом було п’ятдесятиліття «Черемошу», і там ми всі побачилися, і всі ми там співали «Ой верше, мій верше, юж ми так не буде».

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Події

Інше