Ганна Бучко. Про вивчення класичних мов, філолога Михайла Білика і те, чому доводилося приховувати факти зі своєї біографії


– Ганно Євгенівно, розкажіть, будь ласка, про свої ранні роки, своїх батьків, про те, як Ви обрали класичну філологію. Далі – про навчання на кафедрі, викладачів, основні предмети, гуртки, Вашу групу, свої наукові зацікавлення з класичної філології у студентські роки і після навчання.

 

– Оскільки запис робиться для пам’яті про класичну філологію, то найлогічніше було би говорити про моє навчання на класичній філології. Але Ви кажете розказати про свої шкільні роки; і оскільки моє перебування на класичній філології безпосередньо пов’язане з фігурою Михайла Йосиповича Білика, то все має свій початок, – я розпочну з початку. За документами я народилася 5 липня 1941 року (так написано і в студентській особовій справі) у селі Креховичі у сім’ї учителя Лопушанського Євгена Миколайовича. І моя метрика, і паспорт, і всі інші документи мають отакі дані. Але радянська влада вносила корективи у життя багатьох людей. І все, що там написано, ці всі дані – це трохи, а подекуди і дуже, не так. Про це знало невелике коло людей. Я розуміла усе з дитинства, відколи була більш-менш свідомою дитиною. Це знали ті люди, які були знайомі з моїми батьками ще до війни, а інші всі мої друзі, колеги на роботі дізналися тоді, коли мені набридло мовчати, взнали лише, коли Україна стала незалежною. Не було вже, ніби, чого боятися. Насправді, я народилася 5 червня, коли війна між Радянським Союзом і Німеччиною ще не була оголошена. Моя мама – дочка греко-католицького священника Михайла Ференца, пароха села Верчани, біля Стрия. У 1939 році вона вийшла заміж за Дмитра Яціва, що походив з багатодітної сім’ї. Мама Дмитра Яціва – рідна сестра Михайла Білика. Отак з того воно починається. Михайло Білик, виходить, є моїм двоюрідним дідом, якщо існує таке поняття. Сім’я була багатодітна, не всі вчилися, але Дмитро, мій біологічний батько, закінчив Стрийську гімназію (до речі, Білик тоді там працював, вчив Бандеру і мого тата), потім закінчив факультет права Львівського університету і весь час був активним учасником Організації українських націоналістів. Протягом 1930–1932 років обіймав посаду повітового провідника ОУН Стрийщини. Всі ці дані є у Вікіпедії, якщо набрати “Дмитро Васильович Яців”. Працював він у той час директором Окружного союзу кооператив у Сяноці. Мама там з ним жила якийсь час. У 1941 році, коли почалася війна (у 1941 році кілька днів проіснував уряд – Українське державне правління, у тому уряді він займав посаду секретаря народного господарства, якийсь тиждень був при такій владі), був заарештований (це вже згадує моя мама, навіть записала дещо) німцями за виступ проти винищення людей у Львові. Спочатку сидів у тюрмі у Кракові, потім був переведений в Освенцим. 19 серпня 1942 року там загинув. Ці дані також є у Вікіпедії, є навіть список, може, ви бачили, хто у який день прибув в Освенцим (серед них і Дмитро Яців, є його тюремний номер, навіть тюремна фотографія). Тоді мені був рік. Мама казала (вона була весь час у свого тата у Верчанах, ще тоді жила її мама, моя бабця), що тато мене маленькою бачив. Наскільки це так, не знаю. Мамині два брати – учасники ОУН, молодша сестра – також, лише старша сестра не була задіяна до політики. 

 

Мама і я з 1941 року після смерті батька жили у Верчанах. У 1942 році померла бабця. У 1944-ому відновилася радянська влада. Дід мій добре розумів, що він, греко-католицький священник, не піде на компроміс з радянською владою. До речі, про його старшого сина є велика стаття у якомусь Кіровоградському науковому журналі. Він займався організацією ОУН на Кіровоградщині. Якась пані познаходила всі кагебістські документи й написала велику статтю. (Нінель Бокій. Матеріали до портретів діячів ОУН – УПА Кіровоградщини (1941–1943 рр.) // Наукові записки Кіровоградського педагогічного університету. Випуск 11. Серія: Історичні науки). Маючи таких синів, такого зятя, який загинув в Освенцимі за Україну, дочку, яка загинула у 1945 році (була розстріляна біля Стрия, похована у братській могилі; довгий час мама з тіткою не знали, де вона поділася), о. Ференц розумів, що ми всі: і він, і всі, хто з ним жив у Верчанах, – пострадаємо від радянської влади. Він зібрав мою маму, мою тітку, переодягнув у сільський одяг, позачісував на сільський лад, попереіменовував: Наталку на Палагну, Ірину на Маруню, мене, яку охрестили Лідією, на Ганнусю, посадив на фіру і відправив до свого знайомого священника у Велику Тур’ю. Мені тоді було три з половиною роки. Я не пам’ятаю самого переїзду, але дещо пам’ятаю про своє перебування у Тур’ї. Мама із тіткою були нібито служницями: мама – у якогось господаря, тітка – у священника. Я весь час перебувала у того священника, зверталася до отця: “вуйко”, а до його жінки: “тето”. У них було троє дітей. У їмосці був рідний брат, на той час мав тридцять дев’ять років, був учителем. Дуже красивий молодий чоловік, не був жонатий. Його і мою маму поженили. Напевно, щоб дитина мала тата, бо ситуація могла скластися і по-іншому. Він спочатку працював у Великій Тур’ї, а на той час, у 1947 році, був директором семирічної школи у селі Креховичі на Івано-Франківщині, тоді – Долинський район. Він нас туди забрав. Там був священник, з яким вчителі завжди були у добрих стосунках. Він знав, хто ми такі. Що думали люди і колеги-вчителі мого батька у тому 1947 році, я не знаю. Людям батько сказав, що вже давно мав дитину (на час приїзду до Крехович мені було шість років), однак раніше не виходило привезти жінку з дитиною сюди. Документів мама з тіткою не мали ніяких, щоб замести сліди перед радянською владою. І я не мала ніяких документів. Щоб не виявилося, хто я така насправді, тато поїхав до району й сказав, що я народилася не в червні, а в липні, а коли почалася війна – документи пропали. Й проблем не було. Мене записали як дочку Євгена Миколайовича Лопушанського, яка народилася 5 липня у селі Креховичі. І так це є по всіх документах до сьогодні, хоча мама і тітка згодом поставили усе на свої місця, а я так і залишилася Ганною Євгенівною Лопушанською. Чому? – Про це трошки згодом. 

 

У мами з татом було ще двоє дітей, вони дуже довгий час не знали, що я їм рідна тільки по мамі. У мене таке враження, що я була дитиною номер один для батька, а мої діти точно були найбільш любимими внуками. У 1966 році тата викликали в район в КГБ і сказали: “Євгене Миколайовичу, ми знаємо, хто є Ваша жінка і жінчина сестра, але тепер на Сибір вже ніхто нікого не везе. Не бійтеся, нехай вони їдуть у Стрий і беруть свої метрики і роблять паспорти”. Вони так і зробили. Мама мені запропонувала: чи я не хочу все поставити на своє місце. Як поставити на своє місце – я не знаю, як і те, де шукати документи. Мама мені казала, що вона їздила до тата у Краків, здається, на побачення в тюрму. Її захопили дострокові роди у Кракові, потім вона переїхала у Верчани. Документів, запису у метричних книгах про моє народження у Верчанах нема. Мені мама казала, що мене хрестили з води – без кумів, просто похрестив дід священник і все. Я вже пам’ятаю, як мене у Тур’ї другий отець Боднарчук хрестив – так, як мають хрестити дітей. Що я тоді вирішила? Думала так: де я буду шукати свої документи? Це по-перше. Далі – я працюю в Чернівцях; ще радянська влада. Як я буду пояснювати людям, що я не Ганна Євгенівна, а Лідія Дмитрівна? Я і так мала в Чернівцях трохи непорозумінь. Мовляв, щось у Вас в родині не те. Хоч ніхто точно не знав що, але знали, що щось не те. Це по-друге. І по-третє: я якраз виходила заміж, вирішила, що прізвище однозначно міняю. І найважливіше, оскільки мій тато Євген був таки мені татом, виховував мене і все інше, то йому, напевно, було би прикро, якщо я раптом перестала би бути Євгенівною. Тому все залишилося, як було. Ніяких зв’язків з родиною рідного тата я довгий час не мала.

 

У 1948 році я пішла в школу. Жили ми у Креховичах спочатку важко, у сім’ї було ще двоє дітей, працював лише тато. Господарства у нас ніякого не було. Там були чужі люди, може, хтось і догадувався, хто ми є. Мама постійно переживала. Я дуже добре пам’ятаю факт вивозу людей на Сибір. Це – окрема тема, яку вже мало хто пам’ятає. Селом їхала машина, і ніхто не знав, біля якої хати машина зупиниться, за дві години треба було все погрузити. У сусідньому Брошневі були бараки, де жили люди, чекаючи, коли приїдуть вагони і їх повезуть на Сибір. Мама постійно переживала, боялася, щоб тато, який фактично врятував нас від Сибіру, коли забрав у Креховичі (вони не були розписані, розписалися тоді, коли, як я згадувала, викликали тата в КГБ), не постраждав за нас. Але ніхто нас не здав, хоча, думаю, хтось з людей міг знати. Так ми пережили ті часи. Якось, коли я була у шостому класі, до нас приїхала тітка Оленка, Біликова дочка. Я знала, що маю велику родину у Верчанах, але мама боялася з ними спілкуватися, щоб не зробити якоїсь біди татові. Ми їздили на могилу бабці, але так йшли на цвинтар, щоб ніхто маму не побачив. Де довідалися Білики, що Ганна Євгенівна Лопушанська – внучка сестри Михайла Білика, того я не знаю, ніколи про це не питала. Тітка приїхала й сказала, що її тато пропонує, щоби я влітку на канікулах до них приїхала. З того часу я щоліта на місяць і взимку на десять днів їздила до Біликів до Львова. Про це детальніше розкажу, коли далі буде йти мова про Білика.

 

Спочатку була семирічна школа, далі – середня школа у Брошнів-Осаді. Коли я була у десятому класі, не дуже знала, ким хочу бути, куди поступати і що робити. Тоді поступити у вуз після школи було дуже важко. Не знаю, скільки років тривало це явище. Тільки двадцять процентів вступників могли бути після школи, вісімдесят процентів мусили мати робочий стаж або армію. При цьому йшлося не про стаж секретарки чи піонервожатої, а робітниці чи колгоспниці. Я закінчила школу зі золотою медаллю. Ще перед тим, як я закінчила десятий клас, до нас приїхав сам Білик (він якраз перестав бути завідувачем кафедри, до того часу завідував кафедрою) і сказав, що може помогти зі вступом, але тільки на класичну філологію. У мене була страшна нелюбов до німецької мови, не було інтересу до літератури, я любила тригонометрію, геометрію, креслення. Я почала впиратися. Але мама мені сказала: “Ти не маєш права голосу. Ти бачиш, якщо Білик запропонував, а інших варіантів немає, а ми ще маємо двоє дітей”. І мені не залишалося нічого іншого, як згодитися. 

 

Вступні екзамени були тоді у всіх, медаль не рятувала. Поступила я у 1958 році на ту класичну філологію. На першому курсі у нас було ще тоді десять чоловік. Але тих, хто цілеспрямовано йшов на класичну філологію, було лише троє: я (не тому, що так хотіла, а тому, що так вийшло, і Білик допоміг), Смотрич (не знаю, які він мав мотиви йти на класичну філологію) і Шарипкін (у нього батько був викладачем філософії, мама – викладач англійської мови, були львів’янами, добре знали, що таке класична філологія, а син мав добрі філологічні здібності). Шарипкін поступав одразу після навчання в школі, Смотрич – ні (не знаю, що він робив до того, як вступив). Ще були люди, які цілеспрямовано поступали, але вони не пройшли по конкурсу. Хто були всі інші, хто був у нашій групі? Катя Оленяк, кругла сирота, родом десь зі Стрийщини, її батьки загинули у роки війни, а вона опинилася у дитячому будинку десь за Уралом. Коли закінчила школу, приїхала до Львова, хотіла поступати на англійську філологію. Але поступити на англійську філологію у Львові будь-кому було непросто. Вона туди ніяк не проходила, а не взяти дитину в університет не випадало, бо була круглою сиротою після дитячого будинку. І її відправили на класичну філологію, хоча у нас другою мовою мусила бути німецька. До речі, Шарипкін у школі також вчив англійську, але його взяли. Всі інші хлопці, які поступили, мали за собою армію, поступали на історичний або юридичний факультети. Але не попали у той контингент, кого треба було там зарахувати, і їх перенаправили на класичну філологію. Таким чином, це була різношерстна публіка. Це ті люди, які давно закінчили школу, і яким все давалося важко.

 

І почалося. Латинська, грецька, німецька. Вступ до мовознавства російською мовою нам читав професор Лур’є. Ніхто не зважав, що ті діти, які приїхали зі села, в тому числі і я, ніколи нічого по-російськи не слухали, хіба щось по радіо. Логіка – також російською мовою. Тепер читається на третьому чи четвертому курсі, тоді – на першому. Таки було важко. Підручників не було, все це треба було конспектувати, встигати записати, перекладаючи на українську мову, чи хто як міг. Два перші роки – перший і другий курс – коли виписувала слова грецькі і латинські, сльози капали – я дуже важко переносила оте навчання. Але про те, що можна вчитися як-небудь, мови не було, бо в Білика мусила вчитися на п’ять. Десь аж на третьому курсі я, мабуть, вже трохи оговталася. Друзів у мене, практично, не було. Тому що ті львівські панянки, які вчилися на англійському, німецькому відділеннях, мабуть, мене не сприймали, бо я ж була десь там із села дівчина. Катя і я були з різних світів: я – з інтелігентної галицької, української патріотичної сім’ї, а вона – з Росії приїхала і якась була байдужа до того всього. Крім предметів з класичної філології, на інші заняття ми ходили з якоюсь групою: німецького, французького або англійського відділення. Там у мене були якісь подружки. Мені було важко. В мене була двоюрідна сестра, ще одна товаришка з давніх часів, дочка священника, до яких я деколи забігала. Але так, щоб я могла кудись з кимось ходити, так, як ходять молоді люди на якісь вечори, – такого не було. Тому було мені трохи сумно. Аж на третьому курсі я оговталася, і вже трохи стало легше. 

 

Про наших тогочасних викладачів. Латинську мову всі п’ять років в нас вела Євгенія Іванівна Скоробогата. Що я можу сказати про Скоробогату? Сім’ї вона не мала. Мені здається, що вона не вміла (це я тепер розумію, тоді того не розуміла) контактувати зі студентами. Вона була далека від нас, як і ми від неї. Євгенія Іванівна заходила в аудиторію, ставила на стіл перед собою свою сумку, сідала і: “Товаришу Смотрич, прошу!”, “Товаришко Лопушанська, прошу!” Так ми п’ять років ту латинь вчили, йшло та йшло. Грецьку мову всі п’ять років у нас вів Мушак. Мабуть, ви знаєте, що це фігура незвична. Нам було на першому курсі дуже непросто. Він нас навчив алфавіту, навчив читати, але коли починав щось пояснювати, то писав на дошці якесь грецьке слово, а далі казав, як це є у санскриті, у староверхньонімецькій мові, у лужицькій мові. Ми цього не розуміли. Коли він у такому плані викладав кілька років перед нами (коли вчився Содомора, де були люди ще трохи якогось іншого інтелектуального розвитку: після війни були ті, які ще до війни частково вчилися у духовній семінарії чи у гімназії, де вчили латинь і грецьку мову), то для тих студентів це було простіше, а ми страдали. Але Мушак не був суворий і занадто вимогливий. Ми собі могли дозволити, коли перейшли до читання авторів, поставити оригінал твору Ксенофонта на парту, а російський переклад на коліна, і, знаючи граматику настільки, щоб розуміти, що до чого і що де, так відповідати, і все йшло добре. Всі п’ять років грецької мови пройшли непогано. Античну літературу в нас читав Дідик. Я просто вчилася, бо треба вчитися, в мене до того просто не було інтересу, не можу сказати, що мала до того велику любов.

 

Антична література була на першому курсі, а потім – окремо грецька (читав Лур’є) і римська (читав Білик). Німецька мова у нас йшла важко, тому що кожного року у нас чомусь був інший викладач. Я прийшла зі школи, де мала п’ятірку з німецької, а хлопці (вже пройшло п’ять років після закінчення ними школи) взагалі все забули, тому треба було починати з початку. А коли ти щось більше знаєш порівняно з іншими, то перестаєш серйозно працювати. Але друга спеціальність – німецька мова. Щодо суспільних дисциплін, то я вже казала про логіку, і як ми мучилися. Дуже добре пам’ятаю діамат, який читався, мабуть, на третьому курсі, викладав Олексюк. Був невисокого зросту. Запам’яталося те, що він ніколи не мав ніякого конспекту, приходив, ставав за кафедру, казав, чим закінчили минуло разу, і розказував далі. Постійно наголошував: “Ви слухайте і старайтеся зрозуміти, а не конспектувати бездумно, не вникаючи у зміст, а потім ті конспекти читати. Все, що треба, ви прочитаєте в оригіналі”. Нам всім подобалося (не знаю, як хлопці то сприймали; був на вигляд середнього віку, не знаю, скільки йому тоді було років), що дуже часто приходив у новому костюмі і кожного разу в новій краватці. Це всі зауважили: дуже акуратний і гарний чоловік. Особливо нам запам’ятався Андрій Пашук, який читав історію філософії. Справді, дуже цікаво було його слухати. Він міг собі дозволити казати про речі натяками. Коли йшлося про навчання, систему освіти, він казав: “Розумієте, система освіти повністю залежить від нашої суспільної системи. І на тому ми поставимо три крапки”. Всі розуміли, що він хотів би сказати, але сказати не може. Ми тоді, коли читалася історія філософії, вже були на четвертому чи п’ятому курсі, тому це добре було слухати. Ще пам’ятаю, у нас був курс “Етика і естетика”, не можу згадати прізвища викладача (тепер згадала – Кубланов). Пам’ятаю, як цей пан завжди казав, що не треба показувати пальцем на тих дівчат, які погано себе поводять, тому що до того всього спричиняються чоловіки, відповідальність так само є і на них. Це він нас так усіх виховував.

 

Щодо гуртків, то був гурток пропедевтичний (на першому і другому курсі читалися реферати з історії, культури Греції і Риму) і науковий (на третьому, четвертому, п’ятому курсах якісь наукові дослідження; які теми там були, я направду не пам’ятаю, не дуже можу згадати, чим ми там серйозно займалися). Щодо курсових робіт, то пам’ятаю курсову роботу на першому курсі. Лур’є читав нам “Вступ до мовознавства”, і курсова робота у мене була: “Основоположники порівняльно-історичного мовознавства”. Донині пам’ятаю, як я писала ту курсову роботу, було навіть цікаво. У професора Лур’є також писала дипломну – про рабство у творах Гомера. Цитати з творів Гомера подавалися грецькою мовою, сама дипломна робота писалася українською. Тут – як хто хотів, у моєму випадку – українською.

 

До речі, щодо мови. Багато викладачів вели заняття російською мовою. Наші студенти: Баранов – приїхав із Комі АРСР, абсолютно російськомовний чоловік, старший уже, Литвинов – із Слов’янська, з Донбасу, теж російськомовний приїхав, Катя – російськомовна, Шарипкін – російськомовний, лише ті інші хлопці по-українськи балакали. Але вже десь на другому-третьому курсі (культура тоді була така) ті самі російськомовні Біликові завжди відповідали по-українськи, і тим викладачам, які вели заняття по-українськи, старалися відповідати українською мовою, а тим, хто по-російськи, – російською. Так вже було заведено. Литвинов міг дуже гарно розмовляти по-українськи з тими, хто з ним по-українськи, по-російськи – з тими, хто з ним по-російськи. Притому він писався весь час “Літвінов”, і так себе називав. Вже коли він працював у Ніжині, я почула від нього, що він – Литвинов. Але перекладалося йому (він пробував ще студентом робити переклади з Овідія, інших римських авторів) на українську напевно тому, що в нього була закладена десь у душі українська мова. 

 

Цікава річ для нас, класиків, – поїздка в колгосп: ми їздили на Кіровоградщину на першому і на четвертому курсах. На першому курсі ми були наймолодші, з нами ще були другий, третій і четвертий курси, на четвертому – найстарші, з нами ще були молодші курси. Я вам надала фотографії. На першому курсі нашою практикою керував Венгловський. Спочатку було тяжко. У перший тиждень ніхто ніяких рукавиць не давав, нам видали довгі цвяхи, загострені на кінці, і висадили нас на кукурудзяному полі. Кукурудза була вже вся суха, вересень місяць (ми поїхали десь посередині вересня). Нам треба було тим цвяхом розчахнути той качан, роздерти лушпиння, витягнути кукурудзину і скидати її у якусь тару. Через два дні нам з рук текла кров від того всього сухого. Тоді зрозуміли, що то не дуже добра для нас робота, й перевели на кавуни. Кормові кавуни треба було збирати, складати на купи, під’їжджала машина, і ми мали їх туди вантажити. Теж було нелегко для дівчат. Але якось ішло, в нас було багато хлопців. Годували нас непогано. Оскільки наші хлопці були старші, то могли собі ходити вечорами куди хотілося, а ми з Катею, наймолодші, нікого не знали і до нікого в нас не було інтересу, і до нас ні в кого не було інтересу. Ми снідали, їхали на роботу, на роботу нам на поле привозили бідон сирого молока, ящик гарних помідорів і великі білі кіровоградські хліби. Не знаю, як би то тепер сприймалося: наїстися помідорів з білим хлібом і запити сирим молоком, але як були голодні, то все те робили. А по сусідству був баштан з гарними кавунами і динями, то нам хлопці їх приносили. Тоді нас везли на обід, а після обіду ми вже не верталися на роботу. Потім біля години п’ятої був борщ з баранини, жирна їжа. Але годували добре, додому давали кавун і кусок хліба. І так ми були до початку листопада, півтора місяця. За півтора місяця з таким харчуванням, з таким сидінням в хаті я поправилася на шість кілограм. То була трагедія, але що зробиш. Потім треба було два роки над тим працювати. На четвертому курсі ми вже знали як їхати, що з собою брати. Ми були старші, й було вже набагато веселіше. Працювали ми знову з кукурудзою, але вже інакше: вона була скинута на купи, відвогла, треба було знову її вилущувати, хлопці носили її в машини. Є гарні фотографії.

 

Ми мали багато практики. Цікава практика з латинської мови була у медучилищі, мабуть, на четвертому курсі, першому семестрі, тривала недовго. Те, що підходило по темі, ми читали учням, вчили їх писати рецепти. На четвертому курсі весною, протягом місяця, або й довше, була практика у медінституті. Було також багато практики з німецької мови – мабуть, два місяці тривала. Наша група потрапила у школу-інтернат, яка тоді була там, де сходяться вулиці Васнецова (тепер вулиця Смольського) і Короленка, там є православна церква. Ми вели заняття з німецької мови у п’ятому і шостому класі. Оскільки я на той час трохи знала англійську мову (мене Білик заставив вчити, розповідаючи про Білика, я про це скажу), то я ще вела уроки у п’ятому класі з англійської мови.

 

Так дійшло до закінчення, до п’ятого курсу. Тоді – розподіл на роботу. Ним дуже серйозно займався Йосип Устимович Кобів. Він зібрав нас всіх (він у нас нічого не читав), мав перед собою список, як хто вчився. Шарипкін мав завжди п’ятірки, з усіх предметів. У мене за всі роки один раз була четвірка – з політекономії епохи соціалізму. Не пам’ятаю прізвища викладача. Те, що була четвірка, Біликові страшенно не сподобалося. Хоча перездавати можна було тільки двійки, а четвірки – ні, він настояв на тому (не знаю, як домовився), і я мусила то вчити, щоб перездати на п’ять. Коли були державні екзамени (крім дипломних робіт ми здавали державні екзамени з грецької мови, латинської мови й історії партії), то предмети зі спеціальності на відмінно склало нас троє: я, Шарипкін і Смотрич. Щодо наших здібностей, то Шарипкін був феноменально здібний. Наприклад, мені важко давалося виписування і заучування слів до всіх текстів (це ж кожного дня були грецька, латинська і німецька мови). Шарипкін дуже часто взагалі не виписував слів з тексту. Він приходив на заняття, на перерві ловив когось з нас, хто це робив, й просив дати почитати. Прочитав сторінку зі словами – і йому вистарчало, щоб відповідати на п’ять. Він все пам’ятав і все знав. Німецьку мову, яку він у школі не вивчав, бо вивчав англійську, до кінця першого курсу знав краще за нас всіх. Потім він додатково вчив французьку мову. Так що, закінчуючи університет, він таки знав англійську, німецьку і французьку мови. У хлопців нелегким і дуже серйозним заняттям було навчання на військовій кафедрі. Всі студенти-“іноземці”, в тому числі наші хлопці, займалися артилерією. Мабуть, для філолога це непросто, на це йшов один день. В нас в той день було якесь МПВО (місцева протиповітряна оборона, російською – местная противовоздушная оборона), медицини тоді не було, нас не навчили робити уколи.

 

Смотрич від фізкультури і військової підготовки мав звільнення, бо хворів. Багатьох з нас нервувало те, що він має багато часу і вміє дуже хитро це використати, щоб в нього все було завжди добре. Він був любимчиком Соломона Яковича Лур’є. Там були ще і інші речі, але то не для розмови.

 

Коли закінчували університет, іспит зі спеціальності ми троє склали на п’ятірки. З історії партії Смотрич мав п’ять, я і Шарипкін – чотири. Мені не шкода за себе, бо я історію партії не розуміла, зубрила ті пленуми, але Шарипкін все знав достеменно. Але у такій маленькій групі не могло бути два червоні дипломи, а треба було, щоб червоний диплом був у Смотрича. Так ми закінчили.

 

Тепер про розподіл. Кобів нас всіх зібрав і сказав, що відбуватиметься за оцінками – від найкращого до найгіршого. “Смотрич. Написана заявка в міністерство на аспірантуру, але немає ще відповіді. Оскільки ніхто не сумнівається, що професорові Лур’є затвердять місце в аспірантурі, то ми пропонуємо йому залишитися на кафедрі на той час, поки не виясниться ситуація з аспірантурою”. Підписуючи у ректораті офіційний розподіл, Смотрич мав би це обрати. А далі: “Шарипкін і Лопушанська поїдуть у Чернівці”. Кобів перед тим списувався з різними вузами, виясняв по всьому Союзу, де є місце. На той час у Союзі були три кафедри класичної філології. Ленінград працював на себе і на Прибалтику, Москва працювала переважно на себе, а Львів – на Україну, Далекий Схід, глибину Росії. У Грузії у якийсь період була підготовка з класичної філології, в якийсь період – ні, там працювали на себе. У Чернівцях звільнялося два місця (там був професор Широков зі своєю дружиною), і Кобів знав, що ті два місця звільняються. Щоб ми туди поїхали, треба було, щоб прийшло іменне запрошення. Він листовно домовлявся з університетом у Чернівцях, що пришле двох випускників, щоби на нас подивилися: якщо ми їм підходимо, то щоб через міністерство запросили до себе на роботу. Я із Шарипкіним їздили у Чернівці, ходили на кафедру. Професор Карпенко був тоді завідувачем кафедри загального мовознавства (латиністи там – на кафедрі загального мовознавства). Все спрацювало: прийшло запрошення з міністерства, щоб до Чернівців прислати Лопушанську і Шарипкіна. Кобів розпорядився так: Баранов – у Бєльці, Оленяк – у Вінницю, Лесько – у якесь медучилище, не знаю точно; й не пам’ятаю, куди саме Трачук. Це було за тиждень чи два до того, як відбувався офіційний розподіл у ректораті. У Дзеркальному залі сиділа велика комісія, і в якийсь день філологи-класики туди заходили й за алфавітом підписували, що згодні. За порядком: Баранов підписує, що йому належиться, дійшло до Лопушанської – підписую “Чернівці”. Буква “С” швидше, ніж буква “Ш”, тому іде Смотрич (а відповіді про аспірантуру на той час не було) і… підписує “Чернівці”. Якщо є Чернівці, то чому не поїхати у Чернівці? Коли прийшов Шарипкін, варіанту Чернівців уже не було. Не пам’ятаю, що він тоді підписав, можливо, той варіант з посадою лаборанта, який там був зазначений. Смотрич сказав, що підмітати кафедру не буде. В результаті я зі Смотричем поїхали на роботу у Чернівці.

 

Я приїхала у Чернівці на кафедру загального мовознавства, у перший рік ніхто не заставляв займатися наукою. Смотрич працював у Чернівцях тільки до місяця травня. Я не хотіла би розказувати про причини, чому він звідти пішов. Шарипкін туди уже не приїжджав, у нас взяли ще одну старшу пані. 

 

Коли я працювала уже другий рік, Юрій Олександрович Карпенко, дуже відомий ономаст (тоді наукова робота на кафедрах мала бути комплексною, кафедра загального мовознавства у Чернівцях займалася ономастикою), сказав, що треба визначатися з науковою роботою: “Кафедра займається ономастикою, і Ви маєте думати про тему цього напрямку”. Він керував дисертаціями з ономастики, тоді кандидатів наук не було багато. Я почала впиратися, що не для того п’ять років вчила греку і латину, щоб тепер про них зовсім забути. Карпенко сказав: “Думайте, що робити, але мусить бути ономастика”. Я зробила кілька виступів на конференціях про адаптацію грецьких імен в українській мові. Але треба було обрати тему дисертації, і я з Карпенком зупинилися на антропонімії у творах Гомера. Ви напевно собі зовсім не уявляєте, як тоді робилася наука. Не знаю, як було у фізиків, математиків, істориків, але добре знаю, як наука робилася у філологів. Коли, наприклад, йшлося про антропонімію у творах Гомера, то потрібно було брати Гомерівські тексти, виписувати кожну власну особову назву у контексті, щоб зрозуміти, про що там йдеться, а далі думати, яку та назва виконує функцію, які є варіанти і все інше. У мене донині зберігаються сотні, якщо не тисячі, карток (це все треба розписувати на картках, потім класифікувати, роздумувати, опрацьовувати літературу).

 

На щастя, літератури у Чернівцях було багато, бо там є серйозна бібліотека. Література – переважно німецькою, польською мовою. Це те, що мені давалося до опрацювання. Були різного типу словники. Я зібрала матеріал десь за два роки. Карпенко не дуже цікавився, як я це робила. Тим часом я вийшла заміж. Мій чоловік, який не мав відношення до класичної філології, але пропрацював сім років у пані Гумецької в Академії наук у Львові, дуже добре знав, що таке карткування, і як філологи роблять науку, багато мені помагав. Коли був зібраний і більш-менш опрацьований матеріал, опрацьована література, треба було думати про план дисертації. Плану дисертації сама придумати не могла. Тим часом Карпенко покинув Чернівці й поїхав до Одеси, залишивши собі керування роботами з російської й української ономастики, а про мене взагалі забув. Я залишилася без керівника. Можна було й самостійно зробити, але коли справа дійде до захисту, мусить бути науковий керівник. Я з чоловіком почали думати над тим. Почала з того, що поїхала на кафедру класичної філології. До речі, у себе знайшла п’ять чи шість листів від Кобова, з яким листувалася після того, як закінчила університет. На кафедрі повідомила, що маю тему, зібраний матеріал й запитала, чи хтось погодиться керувати такою роботою. Люди, які компетентні у цій справі, там були, однак мені відповіли: “А чого Ви не у нас брали тему? Якби Ви тему взяли у нас, то ясно, що був би керівник”. Мені тоді стало трохи образливо за свою кафедру класичної філології. Далі – звернулася до професора Білецького, який був і мовознавцем, і класичним філологом. Я з чоловіком поїхали до нього, домовившись про зустріч (домовитись про зустріч було непросто). Він нас зустрів, я йому приблизно розказала, над чим працюю, що вже зроблено, і що я від нього хочу. Він сказав мені: “Знаєте, це все дуже цікаво!” Чому я ще була у цій роботі так зацікавлена? Коли я виступала на Всесоюзній конференції з антропоніміки у Москві з темою про назви у Гомера, то російська професура, один професор з Тбілісі й ономаст з Москви Суперанська дуже зацікавилися. Вони не мали поняття, що у давньогрецькій мові є щось таке, як і у старослов’янській. Їм було дуже цікаво, особливо, якщо у дослідженні зробити порівняння. Тому я хотіла то діло довершити. Але Білецький мені сказав: “Знаєте, щоби досліджувати антропонімію Гомера, треба спочатку вивчити Гомерівське питання. Ним займаються вже невідомо скільки часу, і ніхто толком ні до якого висновку не прийшов. Я Вам порекомендував би почитати літературу”. І знімає мені з полиці одну книжку, іншу, французькою, англійською мовами. Тих книжок у бібліотеці немає, позичити їх мені він не пропонував. Зрештою, читати мені ці томи по-англійськи, по-французьки… З німецькою ще, може, дала би раду. Каже: “Ви подумайте і тоді зі мною зв’яжетесь”. Коли я з Дмитром пішли, я гірко розплакалась і сказала, що з тим просто собі раду не дам. Двоє дітей, і те, і се. Навіть якщо завершити роботу самостійно і домовитися, щоб хтось погодився підписатися керівником роботи, то все одно автореферат дійде до Білецького, й він, згадавши ту роботу, “заріже” її. А тут завершувався термін подачі дисертації. Я ж не була членом партії. Але на відкритих партійних зборах, коли завершувався термін підготовки дисертації, таке могли влаштувати, що не дай Бог. Я запанікувала, кажу до чоловіка: “Дмитре, кінець з моєю класичною філологією, ти мені поможеш з українською”. Ще такий інтересний факт: коли я починала роботу й казала Карпенкові, що я хочу мати справу з грекою і латиною (бо ж недаром п’ять років вчилася), він мені сказав такі слова: “Знаєте, грека і латина – то добре, але Ви дисертації з тим не зробите. Ви будете старенькою згорбленою бабусею, а дисертації у Вас з класичної філології не буде”. Тому я, щоб не залишитися без дисертації старенькою згорбленою бабусею, переключилася на антропоніміку Бойківщини. У мене було дуже серйозне наукове підґрунтя, тому що я перечитала масу літератури з ономастики і німецькою, і польською мовою, готуючись до попередньої теми. Я те все знала, і попросилася до професора Чучки з Ужгорода, щоб був моїм керівником. Ми з ним дуже гарно працювали, він мене вчив української ономастики, але багато вчився у мене і був теж дуже задоволений. Так я стала українським ономастом (тепер треба казати – ономасткою, хоч мені це не подобається). Принаймні в Україні всі, хто займається ономастикою, про мене і про мою роботу знають. 

 

А як класичний філолог, я залишилася на рівні викладача латинської мови. Робота мені подобалася, я любила студентів, студенти любили мене, про що свідчить те, що тепер до мене у Фейсбук постійно просяться студенти. Це значить, що вони не мають до мене якихось претензій. Я ніколи ні в кого не йшла на поводку. Ті останні роки, вже у Тернополі (з 1993 року я в Тернополі), годин мало, мамИ студентів в Італії, гроші є, мама може приходити й тикати п’ятдесят доларів у долоню: “Поставте моїй дочці екзамен”. – “Жіночко, а чого Ваша донька не вчиться?” Розуміється, у нас з чоловіком був принцип: ніколи нічого не брати і ніколи нікого не слухати, бо було у нас тут багато посередників. Якщо я тепер іду вулицею і зустрічаю когось, хто мені каже: “Ганно Євгенівно, добрий день!”, – це радісно. Хоч я вчила один семестр, пам’ятає, що я – Ганна Євгенівна. Я можу сказати: “Вибачте, я Вас не пам’ятаю”. – “Як Ви мене не пам’ятаєте? Я у Вас сім разів складав залік”. Якщо йому після того захотілося до мене підійти, то це для мене велика нагорода за мою роботу. Бо він зрозумів, що мусить вивчити хоч пару прислів’їв й елементи граматики, щоб мати той залік. Так що я не шкодую, що закінчила класичну філологію, бо нормально працювала.

 

– Розкажіть більше про постать Михайла Йосиповича Білика. Якими були відносини у домі, сім’ї? Як виглядало робоче місце, де працював М. Й. Білик у своєму помешканні? Пам’ятаєте, хто з друзів, знайомих науковця приходив у дім? Чи приходили студенти? Як Ви підтримували контакти зі сім’єю М. Й. Білика після того, як у 1963 р. переїхали у Чернівці?

 

– Михайло Білик для мене – не тільки український філолог-класик, вчений, спеціаліст, перекладач, а передусім близький родич, людина, яка разом зі своєю дружиною і дочкою відіграли важливу роль у моєму вихованні, навчанні, становленні. Про Білика, як ученого, можна прочитати в енциклопедіях, Вікіпедії, у спогадах учнів, наприклад, Содомори. На жаль, офіційні біографічні дані майже не дають відомостей про родину. Михайло Білик народився в селі Верчани. Його батьки – селяни, тато – Йосип, мама – Олена. Верчани – село біля Стрия. Вчився у Стрийській гімназії, у Львівському університеті, а потім – у Відні. До війни працював у Стрию, Лодзі, Холмі. На деякий час, дуже любив про це згадувати, був запрошений на педагогічну працю до Варшави для піднесення рівня навчання класичної філології у школах столиці. Коштом держави разом з іншими найкращими польськими учителями відвідав Італію і Грецію. Крім Михайла, у сім’ї було ще троє дітей: брат Олекса, сестри Рузя і Явдоха. Явдоха – мама мого тата Дмитра, якого я не знаю, бо він загинув, коли мені був один рочок. Таким чином, Михайло Білик виявився для мене двоюрідним дідом (не знаю, чи є таке поняття, як термін спорідненості, в українській мові, я так це для себе визначила). Про ці конкретні родинні стосунки я довідалася вже у більш-менш дорослому віці. А тоді, коли Білики появилися у нашій сім’ї (чи я – у їхній сім’ї), я була у шостому-сьомому класі, мама мені просто сказала, що то – дзядзьо, його дружина – бабця, а дочка – тета (так у нас називали дідуся, бабусю і тітку). Думаю, що вам такі галицькі терміни спорідненості теж відомі. У післявоєнні роки Білик із дружиною і дочкою жили у Львові. З 1946 року працював на кафедрі класичної філології, кілька років завідував кафедрою. Був, про це дуже детально пише Содомора, під пильним оком тодішньої влади. Де б не жив і в який би час не жив, був переконаним патріотом України. Це він сам казав: “Я працював за німців, але не для німців”. Рідний син Білика Івась пропав безвісти у роки війни. А син сестри, мій тато Яців, активний діяч ОУН, арештований, як я вже розказувала, у 1941 році за виступ проти знищення людей у Львові, загинув в Освенцимі. Портрети сина Івася і мого тата весь час висіли на стіні над бюрком Білика.

 

Я увійшла в родину Біликів десь у шостому чи сьомому класі. Ми жили у Креховичах, тато працював учителем. Заїхала до нас його дочка тітка Оленка (звідки вони довідалися, де мене шукати, я не знаю). Не знаю, про що говорили мама з тіткою, я була мала, мене не дуже допускали до тих бесід, щоб я десь комусь про щось не розказала. Тітка запропонувала мені поїхати до Львова. З цього часу один місяць влітку і десять днів взимку на шкільних канікулах я проводила в них. Тоді вони жили на вулиці Данила Галицького. Тої квартири на вулиці Данила Галицького я не пам’ятаю. Тоді з ними ще жила мама бабці – їмость (батько бабці о. Бордун був священником у Бережанах, коло Стрия, а потім у Тур’ї Великій). Старенькій їмості, я добре пам’ятаю, було десь вісімдесят років. Вона без окулярів робила дуже гарні ручні роботи.

 

Займалася мною тітка. Не можу сказати, що дзядзьо проявляв якийсь інтерес до мене, як до внучки, але коли не було кому піти зі мною у кіно, то йшов він, коли їхав відпочивати на Комсомольське озеро, то брав і мене зі собою, щоб я там таляпалася у воді. Тобто це були гарні роки, бо були канікули, забава, і мене нічого не обходило. Кожного разу я поверталася додому з якимось серйозним подарунком: купували то відріз на пальто чи сукенку, то зимові чоботи. Серйозні речі, бо ми тоді важко жили, у тата було ще двоє менших дітей.

 

Життя моє змінилося, коли я була у десятому класі. Білик тоді (не пам’ятаю, чи сам, чи з жінкою) інколи їздив відпочивати в Осмолоду. Це місцевість у передгір’ях Карпат (якраз від нашого села Креховичі був поворот на Рожнятів, Перегінське, а далі – Осмолода, поруч – Підлюте, колишня резиденція митрополита, пізніше – наших партійних діячів). Знаю, що влітку Білик і тітка Оленка туди їздили. Якось (я тоді була у десятому класі), Білик приїхав до нас у Креховичі. Про що вони балакали з мамою, тіткою і татом, я не знаю, але мене поставили перед фактом, що я маю вступати на класичну філологію. Для мене то була трагедія. Я не любила мов, любила математику, креслення. Але була поставлена перед фактом. Я не мала права щось сказати, бо розуміла, що тато, учитель (а крім мене було ще двоє його дітей, набагато менших, мама не могла працювати, бо не мала документів), щоб утримувати сім’ю, робив фотографії (єдиний чоловік, який мав фотоапарат у селі), щось різьбив. Словом, важко було. Білик сказав так: “Якщо вона йде на класичну філологію, то п’ять років живе у мене на повному утриманні”. Я вибору не мала, згодилася. І на п’ять років опинилася у Білика, як член сім’ї. Правда, офіційно не як Біликова родичка. Якби стало відомо, що я – внучка його сестри, а мій тато, його племінник, – Яців, то ясно, що ні Білик не працював би в університеті, ні мій другий тато не працював би у школі. Тому мене представили всім колегам, друзям, знайомим, родичам як родичку бабці. І я собі вчилася. 

 

Перші два роки було дуже непросто, я сиділа над словниками, сльози капали, але помалу звикла. Я тоді не задумувалася, що спонукало Білика до такого вчинку. Як тепер розумію, це вчинок героїчний і небезпечний, вчинок милосердя. Чомусь я навіть тітку про це не запитала, коли вона жила. Я не думала про те, чи були задоволені жінка і дочка, що появилася ще одна людина в хаті, яку годують і все інше.

 

Я не шкодую, хоч було дуже тяжко, що опинилася на класичній філології, тому що мені потім подобалася моя професія – викладати у вузі латинську мову. Коли я тепер, уже в дорослому віці, замислююся, чому Білик саме мене так хотів бачити філологом-класиком, то думаю… По-перше, в нього було багато племінників, але тільки я опинилася без тата, в інших були рідні живі батьки. По-друге, може, він справді хотів мене скерувати саме на класичну філологію, не маючи своїх онуків, щоб хтось залишився свого роду спадкоємцем його справи.

 

Яким сім’янином був Білик? Як виглядало щоденне життя родини? Про що говорили, як святкували, відпочивали, якими були традиції? Коли я вчилася, вони жили на вулиці Кутузова (тепер вулиця Тарнавського). Помешкання: довгий коридор, вікна двох кімнат виходили на вулицю Кутузова, темні, заґратовані, це був перший поверх, вікна ще однієї кімнати і кухні – у протилежний бік, до сонця, були не на партері, бо знизу була якась квартира (вулиця знаходилася на схилі). Білик мав свій кабінет, де були масивний стіл, покритий зеленим сукном, зверху – скло, стелажі вздовж всієї стіни, шафа, ліжко, де він спав. У кімнатах були печі, паркет. Я до того часу жила в селі, в селянській хаті з батьками. Це було гарне помешкання. Тітка мала окрему свою кімнату (з вікнами до сонця), я з бабцею спали у кімнаті, яка, мабуть, до мого приїзду, була просто вітальнею, а тоді перетворилася на вітальню зі спальнею. У ній були масивні меблі з чорного дерева, величезний стіл, креденс (тепер називається: “сервант”). Щодо посуду, також давнього, то срібні келішки для горілки – на високій ніжці, сам келішок мацюпенький, як наперсток. Так пили тоді горілку, з таких маленьких келішків. Була стародавня скриня (куфер). Ліжко бабці і моя тахта були накриті вишиваними покривалами (капами). Була вишивана портьєра, на домотканому полотні, з чорно-червоним узором. Стилізовано зроблена кімната. Кухня була не дуже велика, мабуть, там був стіл і все, що потрібно, але сніданок, обід і вечеря ніколи на кухні не були. Для цього була їдальня, де снідали всі разом, кожен мав своє місце: дзядзьо сидів на чільному місці, напроти входу з коридору, бабця – з протилежного боку, тітка – по праву руку від діда, я – по ліву руку. Сніданок був скромним. Білик був доцентом, тітка працювала інженером, зарплату мала невисоку, і я була в родині, бабця не працювала (вона закінчила учительську семінарію, але, мабуть, ще з тих польських часів не було прийнято, щоб пані професорова працювала, вона займалася домом). На сніданок – якісь канапки, хліб з маслом, часом твердий сир, кусок ковбаски, кава з молоком. Обід – перше, друге, міг бути компот. Бабця ходила на базар, часто купувала рубці (для страви, яка у галичан називалася “флячки”). Це було дешевше, ніж м’ясо. На вечерю – те, що залишалося з обіду, й обов’язково квасне молоко. У дзядзя була ще своя особливість: і після сніданку, і після обіду, і після вечері він пив чай з дзюравца (звіробою). Не знаю, чи мав проблеми зі шлунком; казав, що чай може бути без обіду чи сніданку, але сніданок чи обід без чаю – ні.

 

За столом часто згадував про своє навчання, найчастіше – про поїздки у Грецію і Рим. Любив розказувати про те, як він працював у Польщі, як за Польщі серйозно ставилися до класики, латинської мови. Ми мали можливість усі разом снідати, можливо, тітка швидше йшла. Заняття тоді починалися в університеті пів десятої. Рано вставали і снідали за одним столом. Обідали тільки тоді, коли вже я приходила із занять, і дзядзьо приходив з роботи.

 

Білик ходив гуляти. Тоді, коли я у них жила, він любив їздити на Кайзервальд, часом ходив ближче – на Погулянку, бо це порівняно було недалеко від вулиці Кутузова. Носив із собою маленький стільчик, у нього були хворі ноги (кожного вечора бабця йому розмотувала бинт, а зранку, перед тим, як він йшов на роботу, – забинтовувала ноги). Стільчик – триніжок, зі шкірою зверху, який складався. Міг скласти, кинути собі у якусь сіточку й нести з собою, щоб мати де посидіти. Я не пам’ятаю, чи він, коли я в них жила, кудись їздив на канікулах, під час своєї відпустки. Раніше їздив в Осмолоду.

 

Щодо святкування, то святкували іменини Михайла у листопаді, іменини бабці Марії на другий день Різдва. Я мала свій обов’язок: восени дідові треба було подарувати хризантему у вазонку, а бабці – альпійську фіалку (цикламен) у вазонку. В гості приходили родичі: братовá бабці Оленка Бордун, чоловік якої загинув, тітка Даруся з чоловіком й дочкою (також родина бабці). Приходили Оліщуки, батьки Роксоляни, яка згодом вчилася на класичній філології, Валентина Семенівна Черняк (працювала на філологічному факультеті) й Ангеліна Василівна Кабайда. Це були близькі подруги тітки Оленки і на таких родинних святах вони завжди бували. Черняк Валентина Семенівна завжди вміла гарно привітати, була дуже інтересною особистістю. Оліщук дуже гарно співав. На Різдво завжди колядували. Якихось інших свят не пам’ятаю. Свята вечеря була завжди, свячене яйце (де його брали у ті радянські часи, не знаю) на Великдень було. Заходила до них Ольга Дучимінська, українська культурно-освітня діячка, організаторка жіночого руху у Галичині, близька знайома Кобилянської, Кобринської, Кисілевської. Вона вже була старша, відбула Сибір, після повернення з Сибіру (в неї конфіскували майно і квартиру) не мала де жити. Часто жила у знайомих письменників, іноді заходила до Біликів, тоді я з нею познайомилася. Чи приходили студенти? Коли я була на першому курсі, добре пам’ятаю, що приходив Содомора, писав дипломну роботу у діда. Може, ще хтось зі студентів. Білик часто згадував студентів попередніх курсів, тих, які вчилися після війни, зокрема Мілясевича, який потім працював у Рівному. Щодо інших студентів, то не пам’ятаю, щоб я з ними перетиналася. Про спілкування Білика зі своєю родиною теж не знаю. У ті часи він у Верчани уже не їздив. Підтримував багатьох племінників. До нього приходив Михайло Білик, який вчився на географічному факультеті, потім працював у Львові, приходили племінниці. Михайло у ті часи свято вірив, що я – родичка дружини Білика. З іншими племінницями, які інколи приїжджали, мені просто не давали перетнутися, щоб вони не впізнали мене (бо знали мого тата, а я була дуже подібна до тата), щоб не здогадалися, хто я така. Білики боялися, мабуть, щоб не нашкодити ні мені, ні собі. 

 

Домашнім господарством я не займалася. Хіба могла поприбирати, поглянцувати паркетну підлогу. До кухні мене бабця не залучала. Моїм культурним розвитком займалася тітка: вчила мене грати на піаніно, читати по-французьки, водила мене на вистави, в театр імені Заньковецької, на Шевченківські концерти, в оперний театр. Взимку я з нею ходили на лижі, влітку – на прогулянки. Вона мене сприймала гарно. 

 

Щодо ролі самого Білика, то до мого навчання він зовсім не втручався. За весь час я жодного разу не просила допомогти з домашнім завданням, яке я не могла зробити, бо було важко, наприклад, перекласти складні речення, і він сам до того не підходив. У моєму розпорядженні були словники, вся література, яка в нього була, але до курсових, дипломної роботи він не мав ніякого відношення. Звісно, я мусила бути відмінницею. Коли на іспиті з політекономії епохи соціалізму (такий предмет читався, мабуть, на четвертому курсі) я отримала четвірку (єдиний раз, коли в мене була четвірка), то він заставив мене перескладати. Не знаю, чому йому так залежало на цьому. Диплом я писала у Лур’є, екзамени з грецької і латинської мов я склала також на п’ять, а про історію КПРС вже вам казала. Він дбав і про те, щоб я вчила не тільки те, що треба вчити згідно з програмою. Він порекомендував мені вчити англійську мову. У той час тітка мала приватного учителя. Вона знала німецьку і французьку мови. Пізніше працювала референтом на кафедрі у політехнічному інституті, і до її обов’язків входило читати іноземні журнали по тій темі, якою кафедра займалася. Німецьку і французьку вона знала добре, а англійську мусила вчити. Дід вирішив, що мені теж не зашкодить. Рік чи півтора той пан приходив і до мене. Тоді з розмовною мовою було складно, бо ніхто у тому ніякої потреби не бачив, але коли ми були на практиці з німецької мови, то я вела уроки і з англійської мови у п’ятому і шостому класах. Я собі дала раду і з тим, що мені треба було прочитати англійською для підготовки дипломної роботи.

 

Крім того, Білик вчив мене жити, чи як це сказати. Стипендію я мала один раз звичайну, потім – підвищену. Не пам’ятаю, яку суму я мала право собі залишити на цукерки, кіно і трамвай, але решту – покласти у банк. Казав: “Ти підеш на роботу, і тобі знадобляться гроші”. Тобто, я навіть своїми власними грошима не могла розпоряджатися, як хотіла. Зате, коли поїхала згодом на роботу в Чернівці, купила до своєї кімнати в гуртожитку меблі. Годувати – мене годували. Я не тільки їла у них, а мусила ще й брати бутерброд на заняття, це було обов’язково. Серйозні речі для одягу мені купували, тато з мамою щось могли купувати, й на той час ми мали якусь допомогу ще від далеких родичів з Америки.

 

Щодо мого відпочинку, то я після другого курсу на двадцять один день поїхала відпочивати у спортивний табір, який був тоді в Карпатах, чотирнадцять карбованців коштувала путівка. Але коли після четвертого курсу (ми тоді їхали на практику в Крим, на розкопки, університет платив гроші) я мала можливість взяти путівку за тих самих чотирнадцять рублів і поїхати в спортивний табір політехнічного інституту в Ялту, Білик не дозволив: “А чого тобі туди їхати? Щоб потім перехвалюватися, що була в Криму?” Не знаю, які були мотиви. Я вважала, що дорóга мені і так оплачена, бо я ж їхала на практику, і могла там просто залишитися. Додому я їздила тільки на жовтневі, травневі вихідні дні й на канікулах. Ми тоді вчилися по суботах. На Великдень, як правило, завжди був якийсь недільник. Коли на Різдво між екзаменами два дні виявились вільними, я могла поїхати на Святий вечір додому (зі Львова до Крехович трохи далеко), то вважалося, що шкода часу, бо треба вчитися, треба працювати, іде сесія, і тут теж є Свята вечеря. Так що у цьому відношенні я була якимось чином залежна. Щодо друзів, вечірок і забав, то це було трохи складно. У мене був двоюрідний брат, з яким я спілкувалася, були знайомі з давніх шкільних часів. Я могла з ними зустрічатися, ходити. Але деякі інші мої друзі у родині Біликів не сприймалися. Однак, коли я, вже працюючи в Чернівцях, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром Бучком, який на той час працював звичайним лаборантом в Академії наук під керівництвом пані Гумецької (виявилося, що там бухгалтером працювала братова бабці, і Білики щось про Дмитра, мабуть, знали; а я думала, що познайомилася з ним випадково, він приїжджав у Чернівці у справах), і коли потім я приїхала до Львова, так би мовити, на перше побачення, то всі були такі щасливі! Білик був дуже задоволений. Скакали біля нього, як біля розбитого яйця. Коли через рік ми вирішили одружитися, Білик пропонував кімнату. У них не було зайвого місця, тітка мала свою кімнату, була велика так звана “їдальня”, в якій було моє і бабцине ліжка. Білик мав свій кабінет з ліжком. Все одно сказав: “Одну кімнату я вам відступаю. Нехай Дмитро шукає роботу, і ти будеш у Львові”. Дмитро шукав роботу, але я сказала Дмитрові, що маю окрему кімнату в гуртожитку у Чернівцях, ні від кого не залежу. Я розуміла, що знову попаду в залежність, не матиму свободи. Тому сказала Дмитрові, що назад до Львова не поїду. Дмитро не дуже міг то зрозуміти, бо Львів є Львів. Але потім зрозумів. Таким чином, все стало на своє місце. Коли ми одружувалися, то наше весілля у Львові організувала родина Біликів. Весілля було невелике, тільки найближча родина, гостина була у хаті, але все – за рахунок Білика. Це теж серйозний крок. Я і донині не знаю, які мотиви були у нього. Патріотизм, просто доброчинність, зберегти собі внучку – класичного філолога? Не знаю. 

 

Якщо все підсумувати, то дитинство у родині Біликів й відносини з Біликом були хоч і непростими, але прекрасними. Студентські роки були тяжкі, бо не було свободи дій, а молодій людині хочеться свободи. Я чекала на закінчення університету. Тепер цю ситуацію оцінюю по-іншому. Я розумію, наскільки це було і небезпечно, і непросто з матеріального боку для нього і родини. Мені тепер, правду кажучи, стидно і совісно перед собою, що за їхнього життя я не зуміла їм належним чином подякувати. Тоді мені це здавалося само собою зрозумілим. Але щоб вони відчули мою вдячність… То хіба десь тепер в інших світах, може, чують, що я дуже добре зрозуміла, що моє життя могло бути зовсім інакшим, якби не родина Біликів, якби не Михайло Йосипович.

 

– Ганно Євгенівно, Ви розповідали про бібліотеку, яка була Вам передана. В контексті бібліотеки хотів ще запитати про літературу, яку Ви читали під час навчання. Це були книжки з класичної філології, інша література?

 

– Я мала доступ до Біликової бібліотеки, читала лише те, що мусила читати – твори з грецької і римської літератури, в перекладах на українську, російську чи польську мови. Польську мову я ще в школі почала вивчати, і коли жила у Біликів (тітка дуже любила читати польські кримінали, а я – з нею), то вже добре її знала. Я не мала великого бажання щось читати з класичної філології, античної літератури я не любила. У бібліотеці Біликів була й зарубіжна класична література. Студенти класичної філології, на жаль, не мали курсу зарубіжної літератури. У нас спочатку була антична література для всього курсу, а потім студенти німецького, англійського, французького відділень вчили зарубіжну літературу, а ми в той самий час, коли в них були ці пари, вчили окремо грецьку і окремо римську літературу. Я знала, що вони вже читають твори Золя, Ремарка, і теж брала читати те, що у них було. Вже після смерті Білика тітка мені віддала все те, що стосується класичної філології, інше, мабуть, залишилося вдома. Всі книжки Білика були ним підписані. Кожна книжка підписана: “Білик”. А якщо книжка була у когось придбана, то було про це написано, наприклад, “Куплено у Мушака”.

 

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Ярема Кравець. Про професора Олексія Чичеріна


‒ Яремо Івановичу, розкажіть, будь ласка, про своє навчання в університеті. Які предмети у Вас викладав Олексій Чичерін?

 

‒ В університеті я навчався на відділі французької філології. Розпочав навчання 1961 року. Професор Чичерін читав у нас історію світової літератури (тоді називалася – «Історія зарубіжної літератури») ХІХ-ХХ століть і французьку літературу. Французьку літературу професор читав французькою мовою. (Те, що вже згодом, в кінці 1990-их років, на кафедрі стало традицією: поступово усі літератури перейшли на викладання національними мовами: англійською, німецькою, іспанською і французькою). Олексій Володимирович читав, крім того, спецкурс «Бальзакознавство». Цей спецкурс був дуже цікавий, оскільки професор вникав у найтонші особливості стилю Бальзака, аналізував їх на основі відомих романів Бальзака, наприклад, «Батько Горіо», «Ежені Ґранде», «Втрачені ілюзії», а також новел. Згодом ті дослідження професора увійшли в його дуже цікаву передмову до новел Бальзака, які з’явилися в московському виданні французькою мовою. Професор писав цю передмову французькою мовою, і вона, до речі, увійшла у видання ‒ «Олексій Чичерін. «Треба бачити і розуміти серцем…» (літературознавчі статті)» (Львів, 2018). У цьому виданні вона друкується окремою статтею у розділі «Уроки Бальзака», якому професор присвятив п’ятдесят років своєї наукової діяльності. Був одним із найавторитетніших дослідників творчості французького письменника. Отже, читав нам ХІХ-ХХ століття. Лекції професора Чичеріна були присвячені літературі ХІХ століття і частково ХХ століття (тоді ХХ століття обмежувалося важливішими постатями письменників, які творили до половини ХХ століття). Професор основну увагу, звичайно, звертав на реалізм ХІХ століття: Бальзак, Стендаль, Діккенс, Теккерей, ‒ а згодом Роже Мартен дю Гар, Ромен Роллан. Лекції професора Чичеріна приваблювали до себе не тільки студентів нашого факультету. Приходили студенти філологічного факультету, а також студенти і викладачі інших вузів: Політехнічного (тепер Університет «Львівська Політехніка»), Художньої академії. Це були артистичні лекції. Часом я задумувався: звідки цей артистизм. Професор вмів з перших слів, починаючи лекцію, не говорити про життя, біографію письменника, але починав, скажімо, говорячи про одну із новел, так: «І вдруг появился песочный человек…». З такою інтригою. Читав, звичайно, російською мовою лекції. А дальше розповідав, мало подавав біографічних даних, більше давав образи, літературний образ, стиль письменника. Це було дуже цікаво. І, справді, авдиторії були переповнені. Щодо національної літератури, окремих постатей, то це був Бальзак, Стендаль, Меріме. Професор залишив також текст свого спецкурсу про Бальзака французькою мовою. Цей текст зберігається тепер в Музеї Університету, де є окрема папка з назвою «Олексій Володимирович Чичерін». Я задумувався, звідки майстерність читання. А потім, коли ґрунтовніше досліджував діяльність професора Чичеріна, коли професор написав свої спогади, виявилося, що в 1920-их роках, закінчивши Московський університет, працював в одній із експериментальних московських шкіл естетичного виховання, і читав там естетику, мистецтвознавство, літературу. І ось звідти дуже добре і глибоке знання мистецтва різних часів, вміння читати лекції справді артистичні, а не читати лекції так, аби прочитати і дати інформацію лише про письменника, про його біографію, про те, що він творив, коли, в які роки і що написав. Такі якраз лекції приваблювали студентів. Студенти любили лекції професора, дотепер їх згадують. І ще одна із сторінок діяльності професора: професор ініціював відвідування картинної галереї на вулиці Стефаника, запрошував студентів, бувало щотижня, бувало рідше. Студенти збиралися, і професор був екскурсоводом, пояснював, наприклад, фламандське мистецтво, мистецтво Відродження, інші мистецтва, бо розумівся на цьому, був добрим знавцем світового мистецтва.

 

‒ Ви були головою студентського наукового товариства факультету і старостою гуртка французької філології, гуртка зарубіжної літератури. Як були організовані гуртки? Які теми обговорювали? Яке місце вони займали в житті факультету і кафедри зарубіжної літератури?

 

‒ Так, справді, я був певний час старостою наукового гуртка факультету іноземних мов. Це був той час, коли наукова студентська робота займала велике місце у житті студентів і в житті університету. Було активне потужне студентське товариство університету, яке очолював студент географічного факультету Олександр Топчієв. Потім він закінчив університет, виїхав, здається, в Одеський університет, захистив дисертацію, став доктором наук. Але, насамперед, такий момент, пов’язаний з діяльністю гуртків: це була активна робота гуртків, велике сприяння роботі гуртків, це було нав’язування дуже активних контактів із науковими гуртками інших вузів. Наприклад, ми мали змогу поїхати в Одеський університет, де відбувалася наукова конференція. Ми, члени університетського наукового гуртка, їздили до Вільнюса і виступали, брали участь у студентській науковій конференції Вільнюського університету. В Одесі я виступав із доповіддю про поезію Еміля Вергарна. У Вільнюсі теж мали цікаві виступи. Їздили наші студенти, ми рекомендували окремих студентів для поїздок. Теперішній завідувач кафедри німецької філології професор Богдан Васильович Максимчук їздив у Ризький університет, виступаючи з доповіддю про Ґете. Мав змогу, це були оплачувані відрядження. Вони сприяли тому, що відбувався взаємообмін студентів і взаємообмін їхніми науковими досягненнями. Крім того, студенти, які виступали на наукових конференціях, згодом мали можливість друкуватися. Гурток, який працював у нас (студентські гуртки були при кожній кафедрі факультету), – гурток із французької літератури, яким керував професор О. В. Чичерін. Якраз на цьому гуртку професор виступав з окремими розповідями про письменників. А мене зацікавив творчістю бельгійського французькомовного письменника Еміля Вергарна. Професор дуже гарно артистично прочитав окремі вірші Вергарна і питається мене: «Чи Ви не хотіли б зробити доповідь про Еміля Вергарна?». Кажу: «Добре». Зробив таку доповідь, з якою виступав згодом у Одеському університеті. І ця доповідь була першою публікацією, яку прийняли до друку в «Іноземній філології». Я ще студентом подав цю публікацію. Фактично, ще закінчував навчання, і публікація вже незадовго з’явилася (тоді вже працював лаборантом кафедри). Це була моя перша наукова публікація, присвячена Емілеві Вергарнові, яка згодом перейшла у ґрунтовніше дослідження творчості цього бельгійського поета, прозаїка, драматурга, літературного і мистецького критика, а далі перетворилася у дисертацію, яку захистив 1992 року. З цією дисертацією були пов’язані окремі цікаві моменти: насамперед, професор запропонував тему дисертації ‒ «Багатогранність поезії Еміля Вергарна». І так називалася перша стаття. Але коли почав працювати над цією темою, зацікавився також прочитанням Еміля Вергарна в українській критиці, літературі, перекладами. І, фактично, паралельно з’являлася друга дисертація. Професор, звичайно, був за першу тему: він любив поетику, любив стиль, дослідження поетики і стилю. Але ця друга тема стала настільки обширною, великою, багатогранною, що я запропонував професору: буду досліджувати поезію Еміля Вергарна в українській критиці, перекладах. Професор підтримав мене, і згодом це дослідження перетворилося в дисертацію. Отже, гурток працював активно, дуже гарно. Керував професор своїм авторитетом, темами, які пропонував. Це був гурток французької літератури. На кафедрі французької філології був гурток, яким керував завідувач кафедри доцент Остап Августович Домбровський, і цей гурток був присвячений дослідженню романістики, лінгвістики, стилістики французької мови.

 

‒ Хто найбільше вплинув на Ваші наукові пошуки? Розкажіть більше про Вашу співпрацю з Олексієм Чичеріним як науковим керівником.

 

‒ Звичайно, що на мої наукові пошуки найбільше вплинув Олексій Володимирович, який підказав мені цю тему, який захопив, зацікавив творчістю Еміля Вергарна. Крім того, я, працюючи лаборантом кафедри (а на кафедрі я працював під керівництвом професора трохи менше сімнадцяти з половиною років, бо на два останні роки перейшов у методкабінет завідувачем методкабінету факультету)… А почав працювати на кафедрі несподівано для себе: закінчив університет, дістав скерування на роботу далеко, десь у Турківський район, у село Орів, куди привозили хліб гелікоптером, бо не було як, особливо взимку і навесні, коли розкисав грунт, перетворюючись на болото. Але тут професор телефонує, запрошують, передають, щоб я прийшов в університет на кафедру. Професор Чичерін каже мені, що з’явилося місце лаборанта, чи Ви не хотіли б працювати лаборантом? Було клопотання з кафедри, ОблВНО дало відкріплення. Діставши відкріплення, почав працювати з професором. Робота була дуже цікава. Насамперед, зупинюся на декількох особливих моментах: професор Чичерін вчив, якщо писати – писати конкретно, зразу приступати до тієї наукової проблеми, не треба великого вступу, не треба, як казали, «води». Краще написати п’ять-шість сторінок, але ґрунтовно, дати ґрунтовне дослідження, аніж писати щось таке, що непотрібне, що потім сама редакція буде викидати, чи видавці будуть це викидати. Далі – правда у тому, що пишеш: писати правдиво, писати ґрунтовно, досліджувати глибоко. Я мав нагоду пізнавати стиль Олексія Володимировича, тому що був фактично його секретарем упродовж багатьох років. Працюючи на кафедрі, був, мабуть, єдиною людиною, яка відчитувала письмо, почерк Олексія Володимировича. Почерк був дуже цікавий: окремі слова обривалися, не закінчувалися. Рідко було таке, що якогось слова не прочитав. А як щось не прочитав, то професор казав: «Как? Вы не прочитали этого слова? Да это ж понятно». Мав можливість читати статті професора Чичеріна, які з’являлися в тих чи інших виданнях. Менші, короткі. Великі публікації професор давав передруковувати своїм машиністкам, які працювали з друкарськими машинками. Але менші, особливо відгуки на дисертації (всі відгуки – чи зовнішні, чи відгуки професора-опонента), я друкував і тим самим не тільки збагачував свої знання в літературі, літературознавстві, але також збагачувався у розумінні читання професора: стиль професора, науковий стиль і вміння професора аналізувати ту чи іншу наукову проблему, яка пропонувалася чи в дисертації, чи в монографії. З тим пов’язані деякі цікаві моменти. Професор виявляв себе не тільки глибоким науковцем. Професор, я нагадаю, був лауреатом премії імені Бєлінського, яку дістав з великим трудом. Мав вже великі досягнення вже, довго-довго йшов до цієї премії. Хотів би згадати про одну статтю професора, яку він підготував для журналу «Всесвіт». Стаття була присвячена роману Мадам де Лафаєтт «Принцеса Клевська». Професор відправляє статтю до «Всесвіту», я перекладав її, бо «Всесвіт» не приймав рукописів російською мовою. Статті в «Іноземній філології» теж друкувалися українською. І ось я несподівано дістаю із «Всесвіту» повідомлення про гонорар, який мені надіслали. І написано: «за переклад статті Мадам де Лафаєтт «Принцеса Клевська». Професор, надсилаючи цю статтю, написав, що переклад цієї статті належить Яремі Івановичу Кравцю. Подав мою адресу. Це свідчить про таку людяність професора і розуміння того, що той невеличкий гонорар для лаборанта, який починав свою роботу з оплатою 84 рублі (на той час це була така заробітна платня; на сьогоднішній день, здавалося б, то нічого, але тоді на ці гроші можна було дещо придбати), цей невеличкий гонорар потрібний. Але, найголовніше, він впроваджував мене у «Всесвіт», в якому я вже друкувався з 1968 року. Почав друкувати переклади, «Всесвіт» знав мене. Крім того, перд мною відкривалися нові імена. Наприклад, професор писав рецензію на дисертацію про Баратинського, який був його улюбленим поетом. Коли я сказав, що дуже цікавлюся цим поетом, професор подарував мені свою книжечку поезії Баратинського, яку зберігаю дотепер. Отже, був моїм наставником, натхненником і ученим, який цікавився моїми статтями, рекомендував, звичайно, статті, цікавився перекладами. Професор з великим зацікавленням прочитав переклад «Різдвяної ялинки» Мішеля Батая, який з’явився 1973 року на сторінках «Всесвіту». Були гарні відгуки, читали, говорили про цей роман. І професор каже, чи можна прочитати Ваш переклад. Я дав журнал «Всесвіт». Отже, цікавився публікаціями. І читав уважно. Якщо були деякі питання, пов’язані з тими проблемами, які професор не дуже добре знав, наприклад, пов’язані з українською літературою чи з українським перекладом, звертався до своїх колег. Я написав статтю про поетичне мистецтво і поезію Поля Верлена в перекладі українською мовою, зокрема, про деякі його вірші. Професор звернувся за допомогою, з проханням перечитати, до Остапа Августовича Домбровського, який був дуже добрим знавцем української літератури, перекладу, стилю, французької поезії. Так що мої перші статті, а потім другу про переклади Еміля Вергарна українською мовою, яка з’явилася в «Іноземній філології», і, наприклад, деякі публікації у журналі «Вітчизна», у «Всесвіті» – все це професор читав і давав схвальні відгуки. Вже потім мені розповіли, коли почав завідувати кафедрою 1996 року (ще тоді зарубіжної літератури), що професор в останні роки життя на питання «кого бачити завідувачем кафедри?» сказав: «Ярему Івановича Кравця».

 

‒ Яремо Івановичу, розкажіть трохи більше про роботу професора на посаді завідувача. Він керував кафедрою до 1973 року, а пізніше викладав…

 

‒ Професор керував кафедрою двадцять п’ять років, починаючи з 1948 року і закінчуючи 1973-тім роком. (Багато про це сказано у тому виданні, яке з’явилося до сторіччя професора Чичеріна). Був оголошений конкурс на професора і завідувача кафедри зарубіжної літератури. Ніхто не подав заяви на цю посаду. Тому що знали професора О. Чичеріна, авторитетного вченого професора, шанували, любили, поважали. Ніхто. Хоча були доктори, професори в інших вишах. Керівництво університету запрошувало навіть з інших вузів когось на цю посаду. Ніхто не відгукнувся. Тоді півроку кафедрою керувала Нонна Хомівна Копистянська. А далі – керівництво вишу придумало інший варіант, оголосивши два конкурси, – на професора кафедри світової літератури і завідувача кафедри світової літератури, тим самим, бюрократично вирішивши питання: одна особа на два конкурси подавати заяву не може. І професор подав на професора кафедри, а на завідувача кафедри подав заяву доцент Моторний Володимир Андрійович. Якраз тільки повернувся з Чехословаччини, де працював у Посольстві Радянського Союзу, займався питаннями культури, мав великі зв’язки, богеміст, добрий знавець чеської літератури. І очолив кафедру зарубіжної літератури. Професор продовжував працювати професором до останніх років життя. Два останні роки був професором-консультантом, але лекції читав. Коли я відходив з університету 1984 року, професор ще читав потужно лекції, з великим натхненням. За два роки до кончини був професором-консультантом, і приходив на кафедру. Працював до останніх днів професором кафедри. Яким був як завідувач кафедри? Організованим, розумним завідувачем, толерантним, завідувачем, який розумів потреби кафедри. Кафедра завоювала великий авторитет. На кафедру зверталися з проханням прийняти до аспірантури, до річної аспірантури. Кафедра виховала багато аспірантів. Професор брав активну участь, дієву участь у рецензуванні дисертацій, опонуванні в Києві, в Москві, у Ленінграді, у Чернівцях. Нав’язав дуже тісні творчі контакти із іншими кафедрами, кафедрами зарубіжної літератури, наприклад, Чернівецького університету, де був науковий журнал «Вопросы литературы», де професор постійно друкувався, був членом редколегії журналу. Професор, як завідувач кафедри, був одним із організаторів і натхненників видання «Іноземна філологія», яке заснували на факультеті. Це був український науковий збірник, який виходив українською мовою, один із небагатьох наукових збірників, що друкували статті українською мовою і тільки українською мовою. Інколи, за винятком, були статті іноземною мовою. Професор певний час був головним редактором, а потім редактором відділу літературознавства. Довший час керував цим відділом і пильнував, щоби справді друкувалися вартісні статті, цікаві і потрібні для науки статті. Коли сталося так, що у певний час в ЦК Комуністичної Партії України поставили питання про те, що журнал повинен перейти на російську мову, згуртувалися науковці факультету: професор Чичерін, Йосип Устимович Кобів, Богдан Михайлович Задорожний, Сергій Омелянович Гурський, київські науковці професори Ю. Жлуктенко, А. Жаловський, ‒ які написали великого листа-петицію в Міністерство освіти України, в ЦК. Відбулася виїзна сесія редакційної колегії «Іноземної філології», на котру я мав честь теж поїхати (був технічним секретарем «Іноземної філології»). І відвоювали, захистили «Іноземну філологію». Як писалося в тому поданні, цей науковий збірник має велике значення для зміцнення, вдосконалення, формування, насамперед, літературознавчої, мовознавчої української лексики, він дуже потрібний. І «Іноземна філологія» дотепер існує, це авторитетний науковий збірник. Для лаборанта був колегою, старшим колегою, ніколи не вивищував себе перед лаборантом. Маю всі видання професора з дарчими підписами. Професор писав так: «Моєму колезі Яремі Івановичу Кравцю», «Моєму колезі Яремі Івановичу Кравцю з надією побачити і його наукові видання». І трактував лаборанта як свого колегу, якому завжди, коли було обговорення дисертації, пропонував виступити, оскільки приносив дисертацію і казав: «Яремо Івановичу, дуже цікава дисертація, почитайте, поки я читаю». Я читав всі дисертації, які надходили на кафедру, брав з них дуже багато для себе, як для початкуючого науковця.

 

‒ Якою була атмосфера в університеті у 1970‒1980-их рр.? Як оцінював наукове середовище Олексій Чичерін?

 

‒ Минулого року чи півтора року тому я мав можливість давати одне інтрев’ю. Це не було інтерв’ю, це була, радше, розмова з однією із відомих критиків, відомою сучасною письменницею (не буду називати її ім’я), з якою мені організували зустріч, телефонували з Києва, просили про це. Вона цікавиться Львівським університетом. Цікавиться особливо професором Чичеріним, хотіла би дещо дізнатися про його «львівський період» життя і наукової діяльності. Ми зустрілися за кавою, у «Галицькій каві», біля Філармонії. Розмовляємо, і ця пані ставить мені таке питання: «Професор Чичерін приїхав до Львова, почав працювати у Львівському університеті. Ви, уявляєте собі? Росіянин приїхав до Львова, в таке місто, де вороже ставилися до російської культури, до росіян і т. ін. Скажіть про це вороже ставлення до професора у Львівському університеті». Я кажу: «Не було ворожого ставлення до професора у Львівському університеті». Російську культуру у Львові приймали, читали. Я скажу з власної біографії. У нас вдома були, у перекладах, «Воскресіння» Толстого, «Злочин і покарання» Достоєвського, декілька інших видань російських письменників, у перекладі: Лев Толстой, «Козаки», Гоголь, «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» українською мовою. Професор приїхав у Львівський університет і гармонійно увійшов в атмосферу Львівського університету. Про це також гарно сказано у спогадах Нонни Хомівни Копистянської і в спогадах Елеонори Соловей. Подружився з науковцями, особливо були гарні дружні стосунки з професором Богданом Михайловичем Задорожним, який завідував кафедрою німецької філології. І Елеонора Соловей згадує, подає такі цікаві абзаци, каже: уявіть собі, зустрілися два професори у Стрийському парку. Професор Чичерін на вулиці Стрийській жив, професор Задорожний теж жив недалеко від Стрийського парку. Два професори – один росіянин, другий українець, корінний галичанин і корінний росіянин. І один – професор-росіянин розмовляє українською мовою, а професор Задорожний розмовляє російською мовою. І вони так між собою розмовляють. Професор Чичерін мав добрі наукові контакти з професором Коваликом з філологічного факультету, з професором Михайлом Рудницьким (Михайло Рудницький, до речі, певний час завідував кафедрою зарубіжної літератури, коли вона створилася 1939 року). Професор Чичерін відразу втягнувся в літературознавчі проблеми українського літературознавства, почав працювати над дослідженням творчості Франка, порівнюючи його, наприклад, із літературним стилем Достоєвського. І не випадково у цьому монографічному виданні є окремий розділ, присвячений франкознавчим дослідженням професора Чичеріна. Професор старався опанувати українську мову і уже згодом на засіданнях вченої ради факультету виступав українською мовою як голова вченої ради. А в нас була вчена рада з літературознавства, захищали дисертації вчені з різних вузів Радянського Союзу. Навіть виступав українською мовою і дуже тим пишався. Казав: «Я выступал на украинском языке». А потім вже почав писати деякі невеличкі статті українською мовою. Отже, органічно влився в українську літературознавчу науку і в науку Львівського університету.

 

‒ Хто входив до ближчого кола спілкування професора О. В. Чичеріна в університеті, поза університетом?

 

‒ Професор був відкритий для багатьох людей. Ось 3 грудня 2018 року відбувалася презентація цього видання в Музеї Університету, і завідувач кафедри німецької філології Богдан Васильович Максимчук згадав: були четверги в квартирі професора Чичеріна (квартира на вулиці Стрийській, 26), на яку професор запрошував, як наголосив на тому Богдан Максимчук, студенток. Студенткам читав вірші, студентки розповідали про свої зацікавлення, читання, переживання. Чому студенток? Бо студентів на факультеті було мало, так само, як тепер. Але приходили й інші студенти. Професор читав лекції також і на філологічному факультеті для студентів русистів. Крім того, були дні – суботи, неділі, коли професор запрошував до себе тих людей, з якими спілкувався. Це були не тільки науковці університету. Наприклад, Марія Семенівна Шаповалова, доцент кафедри, Альбіна Михайлівна Гаврилюк, яка працювала на кафедрі до 80 років і недавно відійшла на пенсію. І багато молодших науковців філологічного факультету і інших вузів. Бувала професор Краснова із Дрогобицького педуніверситету, професори із Чернівецького університету – Ольга В’ячеславівна Червінська, Ярослав Іванович Пащук, доцент університету, науковці і дисертанти, які писали дисертацію. Професор запрошував до себе, читали окремі розділи. Була також Надія Анатоліївна Познякова із кафедри російської філології, яка писала дисертацію про К. Паустовського. Професор консультував її наукові пошуки. Запрошував і молодих вчених. Я мав теж велике щастя і честь бути у професора, коли народилася наша донька. Професор запросив до себе. Ми прийшли з дружиною і з донькою до професора. Це був затишок для розмови, дуже спокійна розмова. Професор проживав у невеличкому помешканні, поділеному на кілька родин. Професор мав дві кімнати, невелику кухоньку і спільні інші умови в квартирі. Не мав своєї окремої квартири. Вже пізніше запропонували, коли зацікавилися постаттю професора, його дослідженнями, коли розпочалася розмова, щоби професора нагородити літературною премією. Уже в 1970-их, в кінці 1970-их рр. (починався час певної «відлиги», почали більше цікавитися постаттю професора), газета «Комсомольська правда» задумала велику статтю про професора. Телефонує редакція, редактор цієї газети: «Як можна сконтактуватися з професором? Дайте, будь ласка, телефон». Керівництво факультету і університету трошки були в замішанні, бо професор був позбавлений телефону. У той час з’явилася велика гарна стаття про професора. (Я маю її, також передам в університетський архів). Професору запропонували помешкання на вулиці Пасічній, в новобудовах. Професор відмовився, бо дуже любив Стрийський парк, дуже любив прогулянки в Стрийському парку. Це помешкання професора було теплим таким, ошатним. Проживали дружина професора Євгенія Петрівна і сестра дружини Олена Петрівна, яка мала свою окрему кімнатку. Збиралися на своєрідні чаювання. Запрошували, була дуже-дуже приємна обстановка, дуже приємні і теплі розмови. Я згадаю ще ту атмосферу, яка панувала в професора в його родині, в його сім’ї. Професор часто їздив на захисти дисертацій. І напередодні, коли приїздив, зверталася до мене дружина професора, просила зустріти професора на Львівському вокзалі, допомогти професору дістатися до помешкання. Я виходив, професор мав велику валізу, я зустрічав його, професор відразу замовляв таксі. Ми приїздили, піднімаємося з професором до помешкання, професор вітається зі всіма, і Євгенія Петрівна запрошує мене перекусити, давала сніданок, бо професор приїздив десь восьма, пів дев’ятої-дев’ята київським поїздом. Це була одна з таких рис цієї сім’ї: шляхетна сім’я дворянського походження, сім’я дуже інтелігентна. У цій сім’ї панувала така атмосфера постійно. Вже, правда, згодом, коли відійшла дружина Олексія Володимировича, цю атмосферу намагалася зберегти Олена Петрівна, сестра дружини професора. Їхнє помешкання було відкрите для всіх. Багато було науковців, які приїздили на наукові, приязні, товариські розмови – теплі розмови, там дискутували. Професор мав велике листування, величезне листування. Я думаю, що це листування зберігається в Петра Бухаркіна. Шкодую за однією дуже важливою річчю, не можу собі вибачити, думаю, що не знайду вже цього – за відгуками, які писав професор на дисертації. Копії зберігалися на кафедрі. Ці відгуки були справжніми науковими статтями. Це не був тільки формальний відгук: дисертант вибрав тему, перший розділ такий і такий. Кожний відгук – це було наукове дослідження цієї проблеми і перспективи, які бачив професор у можливості дальших досліджень. І таких відгуків було, мабуть, десь півсотні. Я думаю, якби збереглося! Може знайдеться? Треба ще шукати в архівах і складах факультету, видати окремим виданням. Це було б неймовірно цікаве видання.

 

‒ Яремо Івановичу, чи можна говорити про формування окремої наукової школи у Львівському університеті, яка пов’язана з іменем Олексія Володимировича Чичеріна?

 

‒ Так, звичайно. Це школа стилю, літературного стилю. Її можна передати ось цими словами, які маємо у підзаголовку книжки: «Треба бачити і розуміти серцем». Не читати тільки текст, а треба вчитуватися, бачити за текстом письменника, вчитуватися в його стиль. Професор заснував окрему школу літературознавчого стилю. Працював літературознавчий семінар, присвячений стилю, стильовим особливостям. І не дивно, що одна з перших монографій професора мала назву «Идеи и стиль». Професор велику увагу приділяв стилеві літературного твору. І тут, у цій монографії, окремий розділ називається «Вивчення літературного стилю». Ось окремі статті: «Учення Потебні про літературний стиль», «Изучение литературного стиля», «Для чего изучать литературный стиль», і, крім того, німецькомовна стаття «Ідея і стиль», яку професор надрукував у Німеччині (в професора є чотири німецькомовні статті, професор вільно володів німецькою, французькою мовами, писав цими двома мовами, читав англійською, але дуже добре володів французькою і німецькою мовами). Захисти були присвячені літературному стилеві. Виховав цілу низку науковців, які далі продовжують вивчення стилю так, як спрямовував це вивчення Олексій Володимирович. Таким чином, у Львівському університеті була заснована школа літературного стилю.

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Терміни

Інше