Науковий збірник “Іноземна філологія”

Йосип Кобів. Формування та науковий поступ львівської школи класичної філології у другій половині ХХ століття

24 Лютого 2026

Оглядаючи свій досі прожитий відрізок часу, я повинен ствердити, що ніскільки не шкодую, що став класичним філологом. Навпаки, я задоволений, що обрав фах класичного філолога. Мені здається, що кожна людина, яка задоволена своєю професією, повинна вважати себе щедро обдарованою долею. Класична філологія – наука цікава, але разом з тим вона складна і не з легких. Це дві мови: давньогрецька і латинська, плюс антична література.

Як я став класичним філологом? Навчаючись у класичній гімназії у Львові, я вивчав латинську мову вісім років (з першого класу по восьмий), і п’ять років грецьку мову (з четвертого класу по восьмий). Ці дві мови стали моїми улюбленими. Вони давалися мені легко. Я відчував якийсь нахил до античності. Завжди читав грецьку міфологію, цікавився історією Стародавньої Греції і Риму. До того ж я мав прекрасних вчителів з цих мов в гімназії. В гімназії я постановив стати класичним філологом. Остаточний намір визрів у мене у восьмому класі, тобто в останньому класі гімназії.

У 1929 році я став студентом Львівського державного університету на класичній філології. Я слухав лекції професорів Станіслава Вітковського [1], Єжи Ковальського [2], Ришарда Ґаншинця [3] – видатних вчених і вимогливих педагогів. Написав латинською мовою (тоді латина була науковою мовою кафедри класичної філології) магістерську роботу про композицію риторики в творах Цицерона: De Oratore, Orator, Partitiones oratoriae. У 1934 році я залишив університет з дипломом магістра філології та присвятився педагогічній діяльності.

П’ять років я був латиністом в гімназії, вчив своїх учнів латинської мови. Перерву в моїй педагогічній роботі зробила Друга світова війна. Тільки з березня місяця 1945 року, коли ще йшла війна, я став викладачем, потім старшим викладачем, у 1953 році – доцентом, і, нарешті, професором.

У 1945 році Львівський університет переживав зміну викладацьких кадрів. Виїжджали в Польщу польські професори і асистенти. На їх місце почали прибувати вчені зі східної України. Прибули вони на філологічний факультет, у складі якого тоді були і кафедри іноземних мов, і класичної філології. Але прибували вони на відділ російської філології, який був новим, тільки що створеним, оскільки до війни російської спеціальності в цьому університеті не було. Кілька вчених прибули і на кафедру української філології. На жаль, на кафедри іноземних мов і класичної філології ніхто із вченим ступенем і званням не прибув. Довелось виходити нам самим із ситуації, яка склалася.

Якщо йдеться про кафедру класичної філології, то вона переживала тоді початок формування. Починався у Львівському університеті третій період розвитку класичної філології. До того часу в першому періоді були представлені чеські вчені, у другому періоді – польські вчені. Тепер стояло важливе завдання створити науково міцну кафедру класичної філології. На кафедрі класичної філології тоді зібрався гурт кращих філологів Галичини – людей із ґрунтовною спеціальною підготовкою і довголітнім педагогічним досвідом.

Ми повинні були виконати два завдання. Перше завдання – самим здобувати вчені ступені і звання. І друге – пізніше допомогти нашим молодим випускникам захищати кандидатські дисертації. Першим, хто захистив дисертацію на кафедрі класичної філології, був Михайло Білик [4]. Він написав дисертацію про латиномовну поему Себастіана Фабіана Кльоновича, поляка, який жив у Львові, потім у Любліні і який написав латинською мовою поему, в якій оспівував Русь. Захист відбувся у 1950 році на кафедрі слов’янської філології, якою тоді керував відомий вчений, професор Іларіон Семенович Свєнціцький [5]. За Біликом захистили дисертації в Києві (тому що ми такого права не мали, не було в нас професора) Розенштраух [6], Пастущин [7].

У 1953 році сталася на кафедрі важлива подія – на нашу кафедру прибув відомий вчений, доктор філологічних й історичних наук Соломон Якович Лур’є [8]. Ми завдяки йому одержали право захисту дисертацій і на аспірантуру. Крім того, професор Соломон Якович Лур’є заснував науковий збірник під назвою “Питання класичної філології”. Збірник цей виходить і по сьогоднішній день як серія збірника “Іноземна філологія”. Таким чином, були створені сприятливі умови для розвитку наукової думки. Були встановлені зв’язки з кафедрами та вченими всього Радянського Союзу. Я особисто обрав предметом своїх наукових досліджень граматичну теорію і термінологію античних мовознавців. У 1955 році я захистив дисертацію під назвою “Вчення античних граматиків про відмінки”.

Таким чином, в кінці 1950-их рр. на кафедрі вже було шість чоловік з науковим стажем і званням. У 1960-их рр. чотири наших випускники захистили дисертації. Так що на кафедрі тепер працювало десять чоловік із науковим ступенем і званням. Таким чином, утвердилася репутація кафедри як безперечно провідної кафедри в Україні. Я вам пояснив, розповів про те, як створювалася, формувалася і утвердилась кафедра класичної філології.

Варто зупинитися тепер над долею наших випускників. На відділі класичної філології серед студентів були студенти зі здібностями до наукової роботи. Вони після закінчення навчання в університеті продовжували науково працювати і захистили кандидатські дисертації. За моїми підрахунками, наших сорок чотири випускники захистили кандидатські дисертації на звання кандидата філологічних наук, деякі – історичних або філософських наук. Питання: чи кількість сорок чотири – це мала цифра чи велика? Якщо взяти до уваги скромний набір на відділ класичної філології (п’ять або десять чоловік), то така кількість – безперечно непоганий показник. Двадцять два кандидати працюють зараз або працювали у Львові, двадцять два – поза Львовом: в Києві, Донецьку, Одесі, Чернівцях, Дрогобичі, Ужгороді, а також у Білорусі. Крім того, вісім наших випускників здобули титул доктора філологічних або історичних, чи філософських наук. Це Маслюк [9], Оленич [10], Шарипкін [11], Кашуба [12], Яковенко [13], Лісовий [14], Сенів [15], Майстренко [16].

Залишається мені відзначити значні здобутки класичних філологів в галузі перекладацької діяльності, перекладу літературних і художніх творів, написаних давньогрецькою і латинською мовами. В першу чергу, почну з того, що було перекладено українською мовою Михайлом Біликом, про що я згадував, “Роксолянію” Себастіана Фабіана Кльоновича, а також Вергілієву “Енеїду” в дванадцяти книгах. Багатющий досвід у перекладознавстві, а також у перекладі пам’яток давньогрецької і латинської літератури мають Мушак [17], Маслюк, і Юлія Миколаївна Цибко [18]. Я також включився до перекладацької діяльності. Засобами української мови я переклав цілий ряд видатних літературних творів грецької і римської літератури, а також латиномовні твори епохи Відродження (“Листи темних людей”, “Місто Сонця” Кампанелли, “Утопія” Мора). Зараз я закінчую переклад твору Айнгарда “Життя Карла Великого” (“Vita Caroli Magni”). Це твір, який написаний у ІХ столітті помічником Карла Великого франком Айнгардом. Твір перекладений, але ще не зданий до друку [19]. Приємно відзначити, що цілий ряд наших молодих випускників успішно почали працювати в галузі перекладу. Це Головач [20], Коваль [21], Тарас Лучук [22]. Але найбільший вклад в скарбницю перекладної літератури вніс наш випускник Андрій Олександрович Содомора [23], феноменальний перекладацький талант. Він перекладає однаково добре з давньогрецької і латинської мов прозу і поезію, найскладніші віршові розміри. Його перекладацький доробок кількісно і якісно імпозантний. Як тут не згадати ще, що наші класичні філологи Кашуба, Захара [24], Рогович [25], Стратій [26], Мушак, Венгловський [27] працювали над перекладом філософської латиномовної спадщини членів Києво-Могилянської академії.

Я пропрацював у Львівському університеті 33 роки. Ці часи я згадую з приємністю. З симпатією я згадую своїх колег старшого і молодшого покоління. Працював я при різних керівниках кафедри, сам вісім років був завідувачем кафедри. Особливо я вдячний нинішньому завідувачу кафедри класичної філології Романові Остаповичу Домбровському [28], який надзвичайно чуйно ставився до мене тоді, коли я працював на кафедрі класичної філології, а він був завідувачем. Я читав латинську мову на відділі класичної філології, на факультеті іноземних мов, філологічному факультеті, юридичному, історичному, біологічному. Всюди я вимагав від студентів серйозного ставлення до латинської мови. Я любив молодь, із задоволенням приходив на заняття. Мушу сказати, що наші випускники виявили себе благородними в одному моменті. У 1973 році я був відправлений на пенсію, мене позбавлено в цьому ж році можливості захищати докторську дисертацію. Але мене морально підтримували мої учні. До них належать Содомора, Врублевська [29], Смольська [30], Зінаїда Домбровська [31], Цимбалюк [32] із Запоріжжя, Орос [33] і Баглай [34] з Ужгорода, Олійник [35], Майстренко з Одеси, Синиця [36] з Чернівців, Цісик [37] з Мінська та інші. Я їм складаю сьогодні сердечну подяку за це благородне ставлення до мене. Перекладацька, наукова і навчальна робота були для мене великою допомогою, давали мені насолоду і розраду.

[1] Вітковський Станіслав (1866–1950) – філолог-класик, папіролог, професор (1902–1939 рр.), ректор (1930/1931) Львівського університету.

[2] Ковальський Єжи (1893–1948) – філолог-класик, письменник. У 1920–1941 рр. – професор Львівського університету, у 1944–1945 рр. викладав у Люблінському католицькому університеті, з 1945 р. – у Вроцлавському університеті.

[3] Ґаншинець Ришард (1888–1958) – філолог-класик, мовознавець, історик культури. У 1920–1941, 1944–1946 рр. – професор Львівського університету. Після реорганізації Львівського університету у 1939 р. продовжував керувати кафедрою класичної філології. У 1946–1948 рр. – професор Вроцлавського університету, у 1948–1955 рр. – Ягеллонського університету.

[4] Білик Михайло Йосипович (1889–1970) – філолог-класик, перекладач, кандидат філологічних наук (1952 р.). З 1915 р. по 1939 р. викладав у гімназіях у містах Городенка, Яворів, Стрий, Лодзь, Варшава. У 1947–1951 рр. – старший викладач, 1958–1965 рр. – доцент, 1951, 1953–1958 рр. – завідувач кафедри класичної філології Львівського університету.

[5] Свєнціцький Іларіон Семенович (1876–1956) – філолог, літературознавець, історик мистецтва, етнограф, громадський діяч. У 1905–1952 рр. – директор Національного музею у Львові; доцент слов’янської філології (1913–1939 рр.), професор (1940–1941, 1944–1956 рр.), завідувач (1940–1941, 1944–1950 рр.) кафедри слов’янської філології Львівського університету.

[6] Розенштраух Генрик (1910–?) – філолог-класик, кандидат філологічних наук (1953 р.). У 1946–1947 рр. – старший лаборант кафедри загального мовознавства, 1946–1952 рр. – викладач, 1952–1954 рр. – старший викладач, 1954–1957 рр. – доцент кафедри класичної філології Львівського університету, у 1957–1968 рр. працював у Вроцлавському університеті.

[7] Пастущин Василь Юрійович (1889–1958) – філолог-класик, педагог, кандидат історичних наук (1954 р.). З 1923 р. по 1939 р. учителював в Рогатині, Товмачі і Тернополі, у 1940–1941, 1944–1946, 1953–1958 рр. – доцент, у 1950–1953 рр. – старший викладач, 1946–1950 рр. – завідувач кафедри класичної філології Львівського університету.

[8] Лур’є Соломон Якович (1891–1964) – філолог-класик, перекладач, історик, доктор історичних наук (1934 р.), доктор філологічних наук (1943 р.). Викладач, професор Ленінградського університету (1922–1929, 1934–1941, 1943–1949 рр.), професор Одеського інституту іноземних мов (1950–1953 рр.), професор кафедри класичної філології Львівського університету (1953–1964 рр.).

[9] Маслюк Віталій Петрович (1920–2005) – філолог-класик, літературознавець, перекладач, доктор філологічних наук (1981 р.) У 1946–1951 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету; з 1962 р. працював на кафедрі: викладач, старший викладач (1962–1966 рр.), доцент (1966–1982 рр.), завідувач (1966–1973 рр.), професор (1982–1999 рр.).

[10] Оленич Роман Михайлович (1927–1999) – філолог-класик, мовознавець, доктор філологічних наук (1976). У 1947–1952 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету; у 1959–1963 рр. – старший лаборант, 1963–1965 рр. – викладач, старший викладач, 1965–1970, 1972–1973 рр. – доцент, 1970–1972 рр. – старший науковий співробітник, 1973–1993 рр. – завідувач кафедри.

[11] Шарипкін Сергій Якович (1941–2020) – філолог-класик, мовознавець, доктор філологічних наук (1991 р.). У 1958–1963 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету. У 1979–1996 рр. – завідувач кафедри латинської мови Львівського медичного університету, 1996–2001 рр. – доцент Вармінсько-Мазурського університету (м. Ольштин, Польща), від 2002 р. – професор філії Університету імені Я. Кохановського у Пйотркуві Трибунальському.

[12] Кашуба Марія Василівна (нар. 1941) – філологиня-класик, історикиня філософії, докторка філософських наук (1991 р.). У 1959–1964 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету. З 1973 р. – старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник, завідувачка відділу філософії культури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. З 1995 р. – професорка кафедри філософії, у 1997–2000 рр. – завідувачка кафедри теорії та історії культури Львівського університету, з 2003 р. – завідувачка кафедри гуманітарних дисциплін Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка.

[13] Яковенко Наталія Миколаївна (нар. 1942) – філологиня-класик, історикиня, перекладачка, докторка історичних наук (1993 р.). У 1963–1967 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету; у 1970–1981 рр. працювала у Центральному державному історичному архіві України у м. Києві, у 1981–1987 рр. викладала латинську мову у Київському університеті, у 1993–1996 рр. – заступник директора, 1996–2002 – провідний науковий співробітник Інституту східноєвропейських досліджень НАН України, у 2002–2012 рр. – завідувачка кафедри історії Національного університету “Києво-Могилянська академія”.

[14] Лісовий Ігор Андрійович (нар. 1944) – філолог-класик, історик, доктор історичних наук. У 1961–1966 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету; у 1973–1977 рр. – асистент, у 1977–1991 рр. – доцент кафедри історії стародавнього світу та середніх віків. З 1991 р. працював у Південночеському університеті, згодом – Остравському університеті.

[15] Сенів Михайло Григорович (1945–2018) – філолог-класик, мовознавець, доктор філологічних наук (1997 р.). У 1961–1966 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, з 1966 р. викладав у Донецькому університеті, з 1997 р. – завідувач кафедри світової літератури і класичної філології, з 2014 р. – кафедри романських мов і зарубіжної літератури.

[16] Шах-Майстренко Мирослава Іллівна (нар. 1940 р.) – філологиня-класик, літературознавиця, докторка філологічних наук (1997 р.). У 1960–1965 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету. У 1965–1998 рр. працювала в Одеському університеті, у 1998–2004 рр. Полтавській медичній стоматологічній академії, з 2004 р. – Миколаївському університеті.

[17] Мушак Юрій Федорович (1904–1973) – філолог-класик, перекладач. У 1944–1953 рр. – старший викладач, у 1953–1971 рр. – доцент кафедри класичної філології Львівського університету.

[18] Кузьма-Цибко Юлія Миколаївна (1928–2006) – філологиня-класик, перекладачка, кандидатка філологічних наук (1959 р.). У 1945–1950 рр. навчалася, у 1956–1999 рр. працювала на кафедрі класичної філології Львівського університету, з 1966 р. – доцентка кафедри.

[19] Переклад твору “Життя Карла Великого” опублікований у 2006 р. у журналі “Всесвіт” (№5-6).

[20] Головач Уляна Володимирівна (нар. 1964 р.) – філологиня-класик, кандидатка філологічних наук (2003). У 1982–1987 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету. У 1987–1994 рр. працювала на кафедрі латинської мови Львівського медичного університету, з 1994 р. викладає в Українському католицькому університеті (Львівська богословська академія до 2002 р.), у 1998–2003, 2006–2007 рр. – завідувач кафедри класичних мов, з 2009 р. – доцентка.

[21] Коваль-Гнатів Дзвенислава Юріївна (нар. 1967) – філологиня-класик, перекладачка, літературознавиця. У 1985–1990 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету. У 1995–2008 рр. викладала у Львівській богословській академії (Українському католицькому університеті), з 2000 р. – у Львівському медичному університеті.

[22] Лучук Тарас Володимирович (нар. 1962) – філолог-класик, літературознавець, перекладач, поет, кандидат філологічних наук (1990 р.). У 1980–1985 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, у 1990–2006 рр. – науковий працівник Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, у 1994–2006 рр. – доцент Львівської богословської академії (Українського католицького університету), з 2002 р. – доцент кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського університету.

[23] Содомора Андрій Олександрович (нар. 1937) – філолог-класик, перекладач, письменник, кандидат філологічних наук (1969 р.). У 1954–1959 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету. У 1964–2000 рр. – викладач латинської мови Львівського медичного інституту. У Львівському університеті викладає з 2002 р., з 2006 р. – професор кафедри класичної філології.

[24] Захара Ігор Степанович (1943–2015) – філолог-класик, історик філософії, кандидат філософських наук (1977 р.). У 1961–1966 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, у 1968–1993 рр. – науковий працівник Інституту суспільних наук, у 1993–1995 рр. – доцент кафедри філософії, 1995–2008 рр. – доцент, 2008–2015 рр. – професор кафедри історії філософії Львівського університету.

[25] Рогович Мирослав Дмитрович (1933–2003) – філолог-класик, філософ, кандидат філософських наук (1978 р.). У 1957–1962 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, у 1967–1980 рр. – молодший науковий співробітник Інституту філософії Академії наук УРСР, 1980–1992 рр. – старший викладач, доцент Львівського політехнічного інституту, 1992–2003 рр. – доцент кафедри гуманітарних наук Львівської академії мистецтв.

[26] Стратій Ярослава Михайлівна (нар. 1947) – філологиня-класик, історикиня філософії, кандидатка філософських наук (1978 р.). У 1966–1971 рр. навчалася на кафедрі класичної філології, з 1981 працює в Інституті філософії АН УРСР (Інституті філософії імені Г. С. Сковороди НАН України).

[27] Венгловський Павло Петрович (1907–1975) – філолог-класик. У 1946–1953 рр. – старший лаборант, 1956–1962 рр. – викладач, 1962–1973 рр. – старший викладач кафедри класичної філології, 1953–1956 рр. – старший лаборант кафедри німецької філології Львівського університету.

[28] Домбровський Роман Остапович (нар. 1946) – філолог-класик, кандидат філологічних наук (1982 р.). У 1965–1970 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, з 1976 р. працює на кафедрі, у 1993–2002 рр. – завідувач кафедри.

[29] Кузьма-Врублевська Марія Йосипівна (нар. 1935 р.) – філологиня-класик, у 1954–1959 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету, викладала латинську мову у Львівському медичному інституті.

[30] Смольська Лариса Юріївна (нар. 1946) – філологиня-класик, кандидатка філологічних наук (1988 р.). У 1964–1969 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету, викладає латинську мову у Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького, у 1996–2016 рр. – завідувачка кафедри латинської мови.

[31] Домбровська Зінаїда Ярославівна (нар. 1953 р.) – філологиня-класик, бібліограф. У 1970–1975 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету, у 1975–1978, 1982–2015 рр. працювала у Науковій бібліотеці Львівського університету.

[32] Цимбалюк Юрій Васильович (нар. 1941) – філолог-класик, перекладач, кандидат філологічних наук (1971 р.). У 1960–1965 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, у 1967–1975 рр. викладав у Запорізькому педагогічному інституті, у 1975–2000 рр. – Запорізькому медичному інституті, з 2000 р. – у Класичному приватному університеті у м. Запоріжжя.

[33] Орос Михайло Васильович (нар. 1939) – філолог-класик, кандидат філологічних наук (1979 р.). У 1957–1962 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, викладав в Ужгородському університеті.

[34] Баглай Йосип Олексійович (1932–2005) – філолог-класик, театрознавець, громадсько-політичний діяч, кандидат філологічних наук (1965 р.). У 1951–1956 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, з 1957 р. викладав в Ужгородському університеті.

[35] Олійник Теофіл Іванович (нар. 1927) – філолог-класик, кандидат філологічних наук (1971 р.). У 1957–1962 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, викладав в Одеському університеті.

[36] Синиця Валентина Григорівна (нар. 1950) – філологиня-класик, кандидатка філологічних наук. У 1967–1972 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету, викладає у Буковинському державному медичному університеті.

[37] Цісик Андрій Зиновійович (1945–2024) – філолог-класик, кандидат філологічних наук (1987 р.). У 1970–1975 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, з 1975 р. працював у Мінському медичному інституті (Білоруському державному медичному університеті), з 1989 р. – доцент, у 1990–2015 рр. керував кафедрою латинської мови.

Люди

Організації/Структури

Інше

Ярема Кравець. Про професора Олексія Чичеріна

20 Січня 2019

‒ Яремо Івановичу, розкажіть, будь ласка, про своє навчання в університеті. Які предмети у Вас викладав Олексій Чичерін?

‒ В університеті я навчався на відділі французької філології. Розпочав навчання 1961 року. Професор Чичерін читав у нас історію світової літератури (тоді називалася – «Історія зарубіжної літератури») ХІХ-ХХ століть і французьку літературу. Французьку літературу професор читав французькою мовою. (Те, що вже згодом, в кінці 1990-их років, на кафедрі стало традицією: поступово усі літератури перейшли на викладання національними мовами: англійською, німецькою, іспанською і французькою). Олексій Володимирович читав, крім того, спецкурс «Бальзакознавство». Цей спецкурс був дуже цікавий, оскільки професор вникав у найтонші особливості стилю Бальзака, аналізував їх на основі відомих романів Бальзака, наприклад, «Батько Горіо», «Ежені Ґранде», «Втрачені ілюзії», а також новел. Згодом ті дослідження професора увійшли в його дуже цікаву передмову до новел Бальзака, які з’явилися в московському виданні французькою мовою. Професор писав цю передмову французькою мовою, і вона, до речі, увійшла у видання ‒ «Олексій Чичерін. «Треба бачити і розуміти серцем…» (літературознавчі статті)» (Львів, 2018). У цьому виданні вона друкується окремою статтею у розділі «Уроки Бальзака», якому професор присвятив п’ятдесят років своєї наукової діяльності. Був одним із найавторитетніших дослідників творчості французького письменника. Отже, читав нам ХІХ-ХХ століття. Лекції професора Чичеріна були присвячені літературі ХІХ століття і частково ХХ століття (тоді ХХ століття обмежувалося важливішими постатями письменників, які творили до половини ХХ століття). Професор основну увагу, звичайно, звертав на реалізм ХІХ століття: Бальзак, Стендаль, Діккенс, Теккерей, ‒ а згодом Роже Мартен дю Гар, Ромен Роллан. Лекції професора Чичеріна приваблювали до себе не тільки студентів нашого факультету. Приходили студенти філологічного факультету, а також студенти і викладачі інших вузів: Політехнічного (тепер Університет «Львівська Політехніка»), Художньої академії. Це були артистичні лекції. Часом я задумувався: звідки цей артистизм. Професор вмів з перших слів, починаючи лекцію, не говорити про життя, біографію письменника, але починав, скажімо, говорячи про одну із новел, так: «І вдруг появился песочный человек…». З такою інтригою. Читав, звичайно, російською мовою лекції. А дальше розповідав, мало подавав біографічних даних, більше давав образи, літературний образ, стиль письменника. Це було дуже цікаво. І, справді, авдиторії були переповнені. Щодо національної літератури, окремих постатей, то це був Бальзак, Стендаль, Меріме. Професор залишив також текст свого спецкурсу про Бальзака французькою мовою. Цей текст зберігається тепер в Музеї Університету, де є окрема папка з назвою «Олексій Володимирович Чичерін». Я задумувався, звідки майстерність читання. А потім, коли ґрунтовніше досліджував діяльність професора Чичеріна, коли професор написав свої спогади, виявилося, що в 1920-их роках, закінчивши Московський університет, працював в одній із експериментальних московських шкіл естетичного виховання, і читав там естетику, мистецтвознавство, літературу. І ось звідти дуже добре і глибоке знання мистецтва різних часів, вміння читати лекції справді артистичні, а не читати лекції так, аби прочитати і дати інформацію лише про письменника, про його біографію, про те, що він творив, коли, в які роки і що написав. Такі якраз лекції приваблювали студентів. Студенти любили лекції професора, дотепер їх згадують. І ще одна із сторінок діяльності професора: професор ініціював відвідування картинної галереї на вулиці Стефаника, запрошував студентів, бувало щотижня, бувало рідше. Студенти збиралися, і професор був екскурсоводом, пояснював, наприклад, фламандське мистецтво, мистецтво Відродження, інші мистецтва, бо розумівся на цьому, був добрим знавцем світового мистецтва.

‒ Ви були головою студентського наукового товариства факультету і старостою гуртка французької філології, гуртка зарубіжної літератури. Як були організовані гуртки? Які теми обговорювали? Яке місце вони займали в житті факультету і кафедри зарубіжної літератури?

‒ Так, справді, я був певний час старостою наукового гуртка факультету іноземних мов. Це був той час, коли наукова студентська робота займала велике місце у житті студентів і в житті університету. Було активне потужне студентське товариство університету, яке очолював студент географічного факультету Олександр Топчієв. Потім він закінчив університет, виїхав, здається, в Одеський університет, захистив дисертацію, став доктором наук. Але, насамперед, такий момент, пов’язаний з діяльністю гуртків: це була активна робота гуртків, велике сприяння роботі гуртків, це було нав’язування дуже активних контактів із науковими гуртками інших вузів. Наприклад, ми мали змогу поїхати в Одеський університет, де відбувалася наукова конференція. Ми, члени університетського наукового гуртка, їздили до Вільнюса і виступали, брали участь у студентській науковій конференції Вільнюського університету. В Одесі я виступав із доповіддю про поезію Еміля Вергарна. У Вільнюсі теж мали цікаві виступи. Їздили наші студенти, ми рекомендували окремих студентів для поїздок. Теперішній завідувач кафедри німецької філології професор Богдан Васильович Максимчук їздив у Ризький університет, виступаючи з доповіддю про Ґете. Мав змогу, це були оплачувані відрядження. Вони сприяли тому, що відбувався взаємообмін студентів і взаємообмін їхніми науковими досягненнями. Крім того, студенти, які виступали на наукових конференціях, згодом мали можливість друкуватися. Гурток, який працював у нас (студентські гуртки були при кожній кафедрі факультету), – гурток із французької літератури, яким керував професор О. В. Чичерін. Якраз на цьому гуртку професор виступав з окремими розповідями про письменників. А мене зацікавив творчістю бельгійського французькомовного письменника Еміля Вергарна. Професор дуже гарно артистично прочитав окремі вірші Вергарна і питається мене: «Чи Ви не хотіли б зробити доповідь про Еміля Вергарна?». Кажу: «Добре». Зробив таку доповідь, з якою виступав згодом у Одеському університеті. І ця доповідь була першою публікацією, яку прийняли до друку в «Іноземній філології». Я ще студентом подав цю публікацію. Фактично, ще закінчував навчання, і публікація вже незадовго з’явилася (тоді вже працював лаборантом кафедри). Це була моя перша наукова публікація, присвячена Емілеві Вергарнові, яка згодом перейшла у ґрунтовніше дослідження творчості цього бельгійського поета, прозаїка, драматурга, літературного і мистецького критика, а далі перетворилася у дисертацію, яку захистив 1992 року. З цією дисертацією були пов’язані окремі цікаві моменти: насамперед, професор запропонував тему дисертації ‒ «Багатогранність поезії Еміля Вергарна». І так називалася перша стаття. Але коли почав працювати над цією темою, зацікавився також прочитанням Еміля Вергарна в українській критиці, літературі, перекладами. І, фактично, паралельно з’являлася друга дисертація. Професор, звичайно, був за першу тему: він любив поетику, любив стиль, дослідження поетики і стилю. Але ця друга тема стала настільки обширною, великою, багатогранною, що я запропонував професору: буду досліджувати поезію Еміля Вергарна в українській критиці, перекладах. Професор підтримав мене, і згодом це дослідження перетворилося в дисертацію. Отже, гурток працював активно, дуже гарно. Керував професор своїм авторитетом, темами, які пропонував. Це був гурток французької літератури. На кафедрі французької філології був гурток, яким керував завідувач кафедри доцент Остап Августович Домбровський, і цей гурток був присвячений дослідженню романістики, лінгвістики, стилістики французької мови.

‒ Хто найбільше вплинув на Ваші наукові пошуки? Розкажіть більше про Вашу співпрацю з Олексієм Чичеріним як науковим керівником.

‒ Звичайно, що на мої наукові пошуки найбільше вплинув Олексій Володимирович, який підказав мені цю тему, який захопив, зацікавив творчістю Еміля Вергарна. Крім того, я, працюючи лаборантом кафедри (а на кафедрі я працював під керівництвом професора трохи менше сімнадцяти з половиною років, бо на два останні роки перейшов у методкабінет завідувачем методкабінету факультету)… А почав працювати на кафедрі несподівано для себе: закінчив університет, дістав скерування на роботу далеко, десь у Турківський район, у село Орів, куди привозили хліб гелікоптером, бо не було як, особливо взимку і навесні, коли розкисав грунт, перетворюючись на болото. Але тут професор телефонує, запрошують, передають, щоб я прийшов в університет на кафедру. Професор Чичерін каже мені, що з’явилося місце лаборанта, чи Ви не хотіли б працювати лаборантом? Було клопотання з кафедри, ОблВНО дало відкріплення. Діставши відкріплення, почав працювати з професором. Робота була дуже цікава. Насамперед, зупинюся на декількох особливих моментах: професор Чичерін вчив, якщо писати – писати конкретно, зразу приступати до тієї наукової проблеми, не треба великого вступу, не треба, як казали, «води». Краще написати п’ять-шість сторінок, але ґрунтовно, дати ґрунтовне дослідження, аніж писати щось таке, що непотрібне, що потім сама редакція буде викидати, чи видавці будуть це викидати. Далі – правда у тому, що пишеш: писати правдиво, писати ґрунтовно, досліджувати глибоко. Я мав нагоду пізнавати стиль Олексія Володимировича, тому що був фактично його секретарем упродовж багатьох років. Працюючи на кафедрі, був, мабуть, єдиною людиною, яка відчитувала письмо, почерк Олексія Володимировича. Почерк був дуже цікавий: окремі слова обривалися, не закінчувалися. Рідко було таке, що якогось слова не прочитав. А як щось не прочитав, то професор казав: «Как? Вы не прочитали этого слова? Да это ж понятно». Мав можливість читати статті професора Чичеріна, які з’являлися в тих чи інших виданнях. Менші, короткі. Великі публікації професор давав передруковувати своїм машиністкам, які працювали з друкарськими машинками. Але менші, особливо відгуки на дисертації (всі відгуки – чи зовнішні, чи відгуки професора-опонента), я друкував і тим самим не тільки збагачував свої знання в літературі, літературознавстві, але також збагачувався у розумінні читання професора: стиль професора, науковий стиль і вміння професора аналізувати ту чи іншу наукову проблему, яка пропонувалася чи в дисертації, чи в монографії. З тим пов’язані деякі цікаві моменти. Професор виявляв себе не тільки глибоким науковцем. Професор, я нагадаю, був лауреатом премії імені Бєлінського, яку дістав з великим трудом. Мав вже великі досягнення вже, довго-довго йшов до цієї премії. Хотів би згадати про одну статтю професора, яку він підготував для журналу «Всесвіт». Стаття була присвячена роману Мадам де Лафаєтт «Принцеса Клевська». Професор відправляє статтю до «Всесвіту», я перекладав її, бо «Всесвіт» не приймав рукописів російською мовою. Статті в «Іноземній філології» теж друкувалися українською. І ось я несподівано дістаю із «Всесвіту» повідомлення про гонорар, який мені надіслали. І написано: «за переклад статті Мадам де Лафаєтт «Принцеса Клевська». Професор, надсилаючи цю статтю, написав, що переклад цієї статті належить Яремі Івановичу Кравцю. Подав мою адресу. Це свідчить про таку людяність професора і розуміння того, що той невеличкий гонорар для лаборанта, який починав свою роботу з оплатою 84 рублі (на той час це була така заробітна платня; на сьогоднішній день, здавалося б, то нічого, але тоді на ці гроші можна було дещо придбати), цей невеличкий гонорар потрібний. Але, найголовніше, він впроваджував мене у «Всесвіт», в якому я вже друкувався з 1968 року. Почав друкувати переклади, «Всесвіт» знав мене. Крім того, перд мною відкривалися нові імена. Наприклад, професор писав рецензію на дисертацію про Баратинського, який був його улюбленим поетом. Коли я сказав, що дуже цікавлюся цим поетом, професор подарував мені свою книжечку поезії Баратинського, яку зберігаю дотепер. Отже, був моїм наставником, натхненником і ученим, який цікавився моїми статтями, рекомендував, звичайно, статті, цікавився перекладами. Професор з великим зацікавленням прочитав переклад «Різдвяної ялинки» Мішеля Батая, який з’явився 1973 року на сторінках «Всесвіту». Були гарні відгуки, читали, говорили про цей роман. І професор каже, чи можна прочитати Ваш переклад. Я дав журнал «Всесвіт». Отже, цікавився публікаціями. І читав уважно. Якщо були деякі питання, пов’язані з тими проблемами, які професор не дуже добре знав, наприклад, пов’язані з українською літературою чи з українським перекладом, звертався до своїх колег. Я написав статтю про поетичне мистецтво і поезію Поля Верлена в перекладі українською мовою, зокрема, про деякі його вірші. Професор звернувся за допомогою, з проханням перечитати, до Остапа Августовича Домбровського, який був дуже добрим знавцем української літератури, перекладу, стилю, французької поезії. Так що мої перші статті, а потім другу про переклади Еміля Вергарна українською мовою, яка з’явилася в «Іноземній філології», і, наприклад, деякі публікації у журналі «Вітчизна», у «Всесвіті» – все це професор читав і давав схвальні відгуки. Вже потім мені розповіли, коли почав завідувати кафедрою 1996 року (ще тоді зарубіжної літератури), що професор в останні роки життя на питання «кого бачити завідувачем кафедри?» сказав: «Ярему Івановича Кравця».

‒ Яремо Івановичу, розкажіть трохи більше про роботу професора на посаді завідувача. Він керував кафедрою до 1973 року, а пізніше викладав…

‒ Професор керував кафедрою двадцять п’ять років, починаючи з 1948 року і закінчуючи 1973-тім роком. (Багато про це сказано у тому виданні, яке з’явилося до сторіччя професора Чичеріна). Був оголошений конкурс на професора і завідувача кафедри зарубіжної літератури. Ніхто не подав заяви на цю посаду. Тому що знали професора О. Чичеріна, авторитетного вченого професора, шанували, любили, поважали. Ніхто. Хоча були доктори, професори в інших вишах. Керівництво університету запрошувало навіть з інших вузів когось на цю посаду. Ніхто не відгукнувся. Тоді півроку кафедрою керувала Нонна Хомівна Копистянська. А далі – керівництво вишу придумало інший варіант, оголосивши два конкурси, – на професора кафедри світової літератури і завідувача кафедри світової літератури, тим самим, бюрократично вирішивши питання: одна особа на два конкурси подавати заяву не може. І професор подав на професора кафедри, а на завідувача кафедри подав заяву доцент Моторний Володимир Андрійович. Якраз тільки повернувся з Чехословаччини, де працював у Посольстві Радянського Союзу, займався питаннями культури, мав великі зв’язки, богеміст, добрий знавець чеської літератури. І очолив кафедру зарубіжної літератури. Професор продовжував працювати професором до останніх років життя. Два останні роки був професором-консультантом, але лекції читав. Коли я відходив з університету 1984 року, професор ще читав потужно лекції, з великим натхненням. За два роки до кончини був професором-консультантом, і приходив на кафедру. Працював до останніх днів професором кафедри. Яким був як завідувач кафедри? Організованим, розумним завідувачем, толерантним, завідувачем, який розумів потреби кафедри. Кафедра завоювала великий авторитет. На кафедру зверталися з проханням прийняти до аспірантури, до річної аспірантури. Кафедра виховала багато аспірантів. Професор брав активну участь, дієву участь у рецензуванні дисертацій, опонуванні в Києві, в Москві, у Ленінграді, у Чернівцях. Нав’язав дуже тісні творчі контакти із іншими кафедрами, кафедрами зарубіжної літератури, наприклад, Чернівецького університету, де був науковий журнал «Вопросы литературы», де професор постійно друкувався, був членом редколегії журналу. Професор, як завідувач кафедри, був одним із організаторів і натхненників видання «Іноземна філологія», яке заснували на факультеті. Це був український науковий збірник, який виходив українською мовою, один із небагатьох наукових збірників, що друкували статті українською мовою і тільки українською мовою. Інколи, за винятком, були статті іноземною мовою. Професор певний час був головним редактором, а потім редактором відділу літературознавства. Довший час керував цим відділом і пильнував, щоби справді друкувалися вартісні статті, цікаві і потрібні для науки статті. Коли сталося так, що у певний час в ЦК Комуністичної Партії України поставили питання про те, що журнал повинен перейти на російську мову, згуртувалися науковці факультету: професор Чичерін, Йосип Устимович Кобів, Богдан Михайлович Задорожний, Сергій Омелянович Гурський, київські науковці професори Ю. Жлуктенко, А. Жаловський, ‒ які написали великого листа-петицію в Міністерство освіти України, в ЦК. Відбулася виїзна сесія редакційної колегії «Іноземної філології», на котру я мав честь теж поїхати (був технічним секретарем «Іноземної філології»). І відвоювали, захистили «Іноземну філологію». Як писалося в тому поданні, цей науковий збірник має велике значення для зміцнення, вдосконалення, формування, насамперед, літературознавчої, мовознавчої української лексики, він дуже потрібний. І «Іноземна філологія» дотепер існує, це авторитетний науковий збірник. Для лаборанта був колегою, старшим колегою, ніколи не вивищував себе перед лаборантом. Маю всі видання професора з дарчими підписами. Професор писав так: «Моєму колезі Яремі Івановичу Кравцю», «Моєму колезі Яремі Івановичу Кравцю з надією побачити і його наукові видання». І трактував лаборанта як свого колегу, якому завжди, коли було обговорення дисертації, пропонував виступити, оскільки приносив дисертацію і казав: «Яремо Івановичу, дуже цікава дисертація, почитайте, поки я читаю». Я читав всі дисертації, які надходили на кафедру, брав з них дуже багато для себе, як для початкуючого науковця.

‒ Якою була атмосфера в університеті у 1970‒1980-их рр.? Як оцінював наукове середовище Олексій Чичерін?

‒ Минулого року чи півтора року тому я мав можливість давати одне інтрев’ю. Це не було інтерв’ю, це була, радше, розмова з однією із відомих критиків, відомою сучасною письменницею (не буду називати її ім’я), з якою мені організували зустріч, телефонували з Києва, просили про це. Вона цікавиться Львівським університетом. Цікавиться особливо професором Чичеріним, хотіла би дещо дізнатися про його «львівський період» життя і наукової діяльності. Ми зустрілися за кавою, у «Галицькій каві», біля Філармонії. Розмовляємо, і ця пані ставить мені таке питання: «Професор Чичерін приїхав до Львова, почав працювати у Львівському університеті. Ви, уявляєте собі? Росіянин приїхав до Львова, в таке місто, де вороже ставилися до російської культури, до росіян і т. ін. Скажіть про це вороже ставлення до професора у Львівському університеті». Я кажу: «Не було ворожого ставлення до професора у Львівському університеті». Російську культуру у Львові приймали, читали. Я скажу з власної біографії. У нас вдома були, у перекладах, «Воскресіння» Толстого, «Злочин і покарання» Достоєвського, декілька інших видань російських письменників, у перекладі: Лев Толстой, «Козаки», Гоголь, «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» українською мовою. Професор приїхав у Львівський університет і гармонійно увійшов в атмосферу Львівського університету. Про це також гарно сказано у спогадах Нонни Хомівни Копистянської і в спогадах Елеонори Соловей. Подружився з науковцями, особливо були гарні дружні стосунки з професором Богданом Михайловичем Задорожним, який завідував кафедрою німецької філології. І Елеонора Соловей згадує, подає такі цікаві абзаци, каже: уявіть собі, зустрілися два професори у Стрийському парку. Професор Чичерін на вулиці Стрийській жив, професор Задорожний теж жив недалеко від Стрийського парку. Два професори – один росіянин, другий українець, корінний галичанин і корінний росіянин. І один – професор-росіянин розмовляє українською мовою, а професор Задорожний розмовляє російською мовою. І вони так між собою розмовляють. Професор Чичерін мав добрі наукові контакти з професором Коваликом з філологічного факультету, з професором Михайлом Рудницьким (Михайло Рудницький, до речі, певний час завідував кафедрою зарубіжної літератури, коли вона створилася 1939 року). Професор Чичерін відразу втягнувся в літературознавчі проблеми українського літературознавства, почав працювати над дослідженням творчості Франка, порівнюючи його, наприклад, із літературним стилем Достоєвського. І не випадково у цьому монографічному виданні є окремий розділ, присвячений франкознавчим дослідженням професора Чичеріна. Професор старався опанувати українську мову і уже згодом на засіданнях вченої ради факультету виступав українською мовою як голова вченої ради. А в нас була вчена рада з літературознавства, захищали дисертації вчені з різних вузів Радянського Союзу. Навіть виступав українською мовою і дуже тим пишався. Казав: «Я выступал на украинском языке». А потім вже почав писати деякі невеличкі статті українською мовою. Отже, органічно влився в українську літературознавчу науку і в науку Львівського університету.

‒ Хто входив до ближчого кола спілкування професора О. В. Чичеріна в університеті, поза університетом?

‒ Професор був відкритий для багатьох людей. Ось 3 грудня 2018 року відбувалася презентація цього видання в Музеї Університету, і завідувач кафедри німецької філології Богдан Васильович Максимчук згадав: були четверги в квартирі професора Чичеріна (квартира на вулиці Стрийській, 26), на яку професор запрошував, як наголосив на тому Богдан Максимчук, студенток. Студенткам читав вірші, студентки розповідали про свої зацікавлення, читання, переживання. Чому студенток? Бо студентів на факультеті було мало, так само, як тепер. Але приходили й інші студенти. Професор читав лекції також і на філологічному факультеті для студентів русистів. Крім того, були дні – суботи, неділі, коли професор запрошував до себе тих людей, з якими спілкувався. Це були не тільки науковці університету. Наприклад, Марія Семенівна Шаповалова, доцент кафедри, Альбіна Михайлівна Гаврилюк, яка працювала на кафедрі до 80 років і недавно відійшла на пенсію. І багато молодших науковців філологічного факультету і інших вузів. Бувала професор Краснова із Дрогобицького педуніверситету, професори із Чернівецького університету – Ольга В’ячеславівна Червінська, Ярослав Іванович Пащук, доцент університету, науковці і дисертанти, які писали дисертацію. Професор запрошував до себе, читали окремі розділи. Була також Надія Анатоліївна Познякова із кафедри російської філології, яка писала дисертацію про К. Паустовського. Професор консультував її наукові пошуки. Запрошував і молодих вчених. Я мав теж велике щастя і честь бути у професора, коли народилася наша донька. Професор запросив до себе. Ми прийшли з дружиною і з донькою до професора. Це був затишок для розмови, дуже спокійна розмова. Професор проживав у невеличкому помешканні, поділеному на кілька родин. Професор мав дві кімнати, невелику кухоньку і спільні інші умови в квартирі. Не мав своєї окремої квартири. Вже пізніше запропонували, коли зацікавилися постаттю професора, його дослідженнями, коли розпочалася розмова, щоби професора нагородити літературною премією. Уже в 1970-их, в кінці 1970-их рр. (починався час певної «відлиги», почали більше цікавитися постаттю професора), газета «Комсомольська правда» задумала велику статтю про професора. Телефонує редакція, редактор цієї газети: «Як можна сконтактуватися з професором? Дайте, будь ласка, телефон». Керівництво факультету і університету трошки були в замішанні, бо професор був позбавлений телефону. У той час з’явилася велика гарна стаття про професора. (Я маю її, також передам в університетський архів). Професору запропонували помешкання на вулиці Пасічній, в новобудовах. Професор відмовився, бо дуже любив Стрийський парк, дуже любив прогулянки в Стрийському парку. Це помешкання професора було теплим таким, ошатним. Проживали дружина професора Євгенія Петрівна і сестра дружини Олена Петрівна, яка мала свою окрему кімнатку. Збиралися на своєрідні чаювання. Запрошували, була дуже-дуже приємна обстановка, дуже приємні і теплі розмови. Я згадаю ще ту атмосферу, яка панувала в професора в його родині, в його сім’ї. Професор часто їздив на захисти дисертацій. І напередодні, коли приїздив, зверталася до мене дружина професора, просила зустріти професора на Львівському вокзалі, допомогти професору дістатися до помешкання. Я виходив, професор мав велику валізу, я зустрічав його, професор відразу замовляв таксі. Ми приїздили, піднімаємося з професором до помешкання, професор вітається зі всіма, і Євгенія Петрівна запрошує мене перекусити, давала сніданок, бо професор приїздив десь восьма, пів дев’ятої-дев’ята київським поїздом. Це була одна з таких рис цієї сім’ї: шляхетна сім’я дворянського походження, сім’я дуже інтелігентна. У цій сім’ї панувала така атмосфера постійно. Вже, правда, згодом, коли відійшла дружина Олексія Володимировича, цю атмосферу намагалася зберегти Олена Петрівна, сестра дружини професора. Їхнє помешкання було відкрите для всіх. Багато було науковців, які приїздили на наукові, приязні, товариські розмови – теплі розмови, там дискутували. Професор мав велике листування, величезне листування. Я думаю, що це листування зберігається в Петра Бухаркіна. Шкодую за однією дуже важливою річчю, не можу собі вибачити, думаю, що не знайду вже цього – за відгуками, які писав професор на дисертації. Копії зберігалися на кафедрі. Ці відгуки були справжніми науковими статтями. Це не був тільки формальний відгук: дисертант вибрав тему, перший розділ такий і такий. Кожний відгук – це було наукове дослідження цієї проблеми і перспективи, які бачив професор у можливості дальших досліджень. І таких відгуків було, мабуть, десь півсотні. Я думаю, якби збереглося! Може знайдеться? Треба ще шукати в архівах і складах факультету, видати окремим виданням. Це було б неймовірно цікаве видання.

‒ Яремо Івановичу, чи можна говорити про формування окремої наукової школи у Львівському університеті, яка пов’язана з іменем Олексія Володимировича Чичеріна?

‒ Так, звичайно. Це школа стилю, літературного стилю. Її можна передати ось цими словами, які маємо у підзаголовку книжки: «Треба бачити і розуміти серцем». Не читати тільки текст, а треба вчитуватися, бачити за текстом письменника, вчитуватися в його стиль. Професор заснував окрему школу літературознавчого стилю. Працював літературознавчий семінар, присвячений стилю, стильовим особливостям. І не дивно, що одна з перших монографій професора мала назву «Идеи и стиль». Професор велику увагу приділяв стилеві літературного твору. І тут, у цій монографії, окремий розділ називається «Вивчення літературного стилю». Ось окремі статті: «Учення Потебні про літературний стиль», «Изучение литературного стиля», «Для чего изучать литературный стиль», і, крім того, німецькомовна стаття «Ідея і стиль», яку професор надрукував у Німеччині (в професора є чотири німецькомовні статті, професор вільно володів німецькою, французькою мовами, писав цими двома мовами, читав англійською, але дуже добре володів французькою і німецькою мовами). Захисти були присвячені літературному стилеві. Виховав цілу низку науковців, які далі продовжують вивчення стилю так, як спрямовував це вивчення Олексій Володимирович. Таким чином, у Львівському університеті була заснована школа літературного стилю.