Згадки:

Сенів Михайло Григорович

(1945–2018) – філолог-класик, мовознавець, доктор філологічних наук (1997 р.). У 1961–1966 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, з 1966 р. викладав у Донецькому університеті, з 1997 р. – завідувач кафедри світової літератури і класичної філології, з 2014 р. – кафедри романських мов і зарубіжної літератури

Згадується в бесідах

Усього: 2

Йосип Кобів. Формування та науковий поступ львівської школи класичної філології у другій половині ХХ століття

24 Лютого 2026

Оглядаючи свій досі прожитий відрізок часу, я повинен ствердити, що ніскільки не шкодую, що став класичним філологом. Навпаки, я задоволений, що обрав фах класичного філолога. Мені здається, що кожна людина, яка задоволена своєю професією, повинна вважати себе щедро обдарованою долею. Класична філологія – наука цікава, але разом з тим вона складна і не з легких. Це дві мови: давньогрецька і латинська, плюс антична література.

Як я став класичним філологом? Навчаючись у класичній гімназії у Львові, я вивчав латинську мову вісім років (з першого класу по восьмий), і п’ять років грецьку мову (з четвертого класу по восьмий). Ці дві мови стали моїми улюбленими. Вони давалися мені легко. Я відчував якийсь нахил до античності. Завжди читав грецьку міфологію, цікавився історією Стародавньої Греції і Риму. До того ж я мав прекрасних вчителів з цих мов в гімназії. В гімназії я постановив стати класичним філологом. Остаточний намір визрів у мене у восьмому класі, тобто в останньому класі гімназії.

У 1929 році я став студентом Львівського державного університету на класичній філології. Я слухав лекції професорів Станіслава Вітковського [1], Єжи Ковальського [2], Ришарда Ґаншинця [3] – видатних вчених і вимогливих педагогів. Написав латинською мовою (тоді латина була науковою мовою кафедри класичної філології) магістерську роботу про композицію риторики в творах Цицерона: De Oratore, Orator, Partitiones oratoriae. У 1934 році я залишив університет з дипломом магістра філології та присвятився педагогічній діяльності.

П’ять років я був латиністом в гімназії, вчив своїх учнів латинської мови. Перерву в моїй педагогічній роботі зробила Друга світова війна. Тільки з березня місяця 1945 року, коли ще йшла війна, я став викладачем, потім старшим викладачем, у 1953 році – доцентом, і, нарешті, професором.

У 1945 році Львівський університет переживав зміну викладацьких кадрів. Виїжджали в Польщу польські професори і асистенти. На їх місце почали прибувати вчені зі східної України. Прибули вони на філологічний факультет, у складі якого тоді були і кафедри іноземних мов, і класичної філології. Але прибували вони на відділ російської філології, який був новим, тільки що створеним, оскільки до війни російської спеціальності в цьому університеті не було. Кілька вчених прибули і на кафедру української філології. На жаль, на кафедри іноземних мов і класичної філології ніхто із вченим ступенем і званням не прибув. Довелось виходити нам самим із ситуації, яка склалася.

Якщо йдеться про кафедру класичної філології, то вона переживала тоді початок формування. Починався у Львівському університеті третій період розвитку класичної філології. До того часу в першому періоді були представлені чеські вчені, у другому періоді – польські вчені. Тепер стояло важливе завдання створити науково міцну кафедру класичної філології. На кафедрі класичної філології тоді зібрався гурт кращих філологів Галичини – людей із ґрунтовною спеціальною підготовкою і довголітнім педагогічним досвідом.

Ми повинні були виконати два завдання. Перше завдання – самим здобувати вчені ступені і звання. І друге – пізніше допомогти нашим молодим випускникам захищати кандидатські дисертації. Першим, хто захистив дисертацію на кафедрі класичної філології, був Михайло Білик [4]. Він написав дисертацію про латиномовну поему Себастіана Фабіана Кльоновича, поляка, який жив у Львові, потім у Любліні і який написав латинською мовою поему, в якій оспівував Русь. Захист відбувся у 1950 році на кафедрі слов’янської філології, якою тоді керував відомий вчений, професор Іларіон Семенович Свєнціцький [5]. За Біликом захистили дисертації в Києві (тому що ми такого права не мали, не було в нас професора) Розенштраух [6], Пастущин [7].

У 1953 році сталася на кафедрі важлива подія – на нашу кафедру прибув відомий вчений, доктор філологічних й історичних наук Соломон Якович Лур’є [8]. Ми завдяки йому одержали право захисту дисертацій і на аспірантуру. Крім того, професор Соломон Якович Лур’є заснував науковий збірник під назвою “Питання класичної філології”. Збірник цей виходить і по сьогоднішній день як серія збірника “Іноземна філологія”. Таким чином, були створені сприятливі умови для розвитку наукової думки. Були встановлені зв’язки з кафедрами та вченими всього Радянського Союзу. Я особисто обрав предметом своїх наукових досліджень граматичну теорію і термінологію античних мовознавців. У 1955 році я захистив дисертацію під назвою “Вчення античних граматиків про відмінки”.

Таким чином, в кінці 1950-их рр. на кафедрі вже було шість чоловік з науковим стажем і званням. У 1960-их рр. чотири наших випускники захистили дисертації. Так що на кафедрі тепер працювало десять чоловік із науковим ступенем і званням. Таким чином, утвердилася репутація кафедри як безперечно провідної кафедри в Україні. Я вам пояснив, розповів про те, як створювалася, формувалася і утвердилась кафедра класичної філології.

Варто зупинитися тепер над долею наших випускників. На відділі класичної філології серед студентів були студенти зі здібностями до наукової роботи. Вони після закінчення навчання в університеті продовжували науково працювати і захистили кандидатські дисертації. За моїми підрахунками, наших сорок чотири випускники захистили кандидатські дисертації на звання кандидата філологічних наук, деякі – історичних або філософських наук. Питання: чи кількість сорок чотири – це мала цифра чи велика? Якщо взяти до уваги скромний набір на відділ класичної філології (п’ять або десять чоловік), то така кількість – безперечно непоганий показник. Двадцять два кандидати працюють зараз або працювали у Львові, двадцять два – поза Львовом: в Києві, Донецьку, Одесі, Чернівцях, Дрогобичі, Ужгороді, а також у Білорусі. Крім того, вісім наших випускників здобули титул доктора філологічних або історичних, чи філософських наук. Це Маслюк [9], Оленич [10], Шарипкін [11], Кашуба [12], Яковенко [13], Лісовий [14], Сенів [15], Майстренко [16].

Залишається мені відзначити значні здобутки класичних філологів в галузі перекладацької діяльності, перекладу літературних і художніх творів, написаних давньогрецькою і латинською мовами. В першу чергу, почну з того, що було перекладено українською мовою Михайлом Біликом, про що я згадував, “Роксолянію” Себастіана Фабіана Кльоновича, а також Вергілієву “Енеїду” в дванадцяти книгах. Багатющий досвід у перекладознавстві, а також у перекладі пам’яток давньогрецької і латинської літератури мають Мушак [17], Маслюк, і Юлія Миколаївна Цибко [18]. Я також включився до перекладацької діяльності. Засобами української мови я переклав цілий ряд видатних літературних творів грецької і римської літератури, а також латиномовні твори епохи Відродження (“Листи темних людей”, “Місто Сонця” Кампанелли, “Утопія” Мора). Зараз я закінчую переклад твору Айнгарда “Життя Карла Великого” (“Vita Caroli Magni”). Це твір, який написаний у ІХ столітті помічником Карла Великого франком Айнгардом. Твір перекладений, але ще не зданий до друку [19]. Приємно відзначити, що цілий ряд наших молодих випускників успішно почали працювати в галузі перекладу. Це Головач [20], Коваль [21], Тарас Лучук [22]. Але найбільший вклад в скарбницю перекладної літератури вніс наш випускник Андрій Олександрович Содомора [23], феноменальний перекладацький талант. Він перекладає однаково добре з давньогрецької і латинської мов прозу і поезію, найскладніші віршові розміри. Його перекладацький доробок кількісно і якісно імпозантний. Як тут не згадати ще, що наші класичні філологи Кашуба, Захара [24], Рогович [25], Стратій [26], Мушак, Венгловський [27] працювали над перекладом філософської латиномовної спадщини членів Києво-Могилянської академії.

Я пропрацював у Львівському університеті 33 роки. Ці часи я згадую з приємністю. З симпатією я згадую своїх колег старшого і молодшого покоління. Працював я при різних керівниках кафедри, сам вісім років був завідувачем кафедри. Особливо я вдячний нинішньому завідувачу кафедри класичної філології Романові Остаповичу Домбровському [28], який надзвичайно чуйно ставився до мене тоді, коли я працював на кафедрі класичної філології, а він був завідувачем. Я читав латинську мову на відділі класичної філології, на факультеті іноземних мов, філологічному факультеті, юридичному, історичному, біологічному. Всюди я вимагав від студентів серйозного ставлення до латинської мови. Я любив молодь, із задоволенням приходив на заняття. Мушу сказати, що наші випускники виявили себе благородними в одному моменті. У 1973 році я був відправлений на пенсію, мене позбавлено в цьому ж році можливості захищати докторську дисертацію. Але мене морально підтримували мої учні. До них належать Содомора, Врублевська [29], Смольська [30], Зінаїда Домбровська [31], Цимбалюк [32] із Запоріжжя, Орос [33] і Баглай [34] з Ужгорода, Олійник [35], Майстренко з Одеси, Синиця [36] з Чернівців, Цісик [37] з Мінська та інші. Я їм складаю сьогодні сердечну подяку за це благородне ставлення до мене. Перекладацька, наукова і навчальна робота були для мене великою допомогою, давали мені насолоду і розраду.

[1] Вітковський Станіслав (1866–1950) – філолог-класик, папіролог, професор (1902–1939 рр.), ректор (1930/1931) Львівського університету.

[2] Ковальський Єжи (1893–1948) – філолог-класик, письменник. У 1920–1941 рр. – професор Львівського університету, у 1944–1945 рр. викладав у Люблінському католицькому університеті, з 1945 р. – у Вроцлавському університеті.

[3] Ґаншинець Ришард (1888–1958) – філолог-класик, мовознавець, історик культури. У 1920–1941, 1944–1946 рр. – професор Львівського університету. Після реорганізації Львівського університету у 1939 р. продовжував керувати кафедрою класичної філології. У 1946–1948 рр. – професор Вроцлавського університету, у 1948–1955 рр. – Ягеллонського університету.

[4] Білик Михайло Йосипович (1889–1970) – філолог-класик, перекладач, кандидат філологічних наук (1952 р.). З 1915 р. по 1939 р. викладав у гімназіях у містах Городенка, Яворів, Стрий, Лодзь, Варшава. У 1947–1951 рр. – старший викладач, 1958–1965 рр. – доцент, 1951, 1953–1958 рр. – завідувач кафедри класичної філології Львівського університету.

[5] Свєнціцький Іларіон Семенович (1876–1956) – філолог, літературознавець, історик мистецтва, етнограф, громадський діяч. У 1905–1952 рр. – директор Національного музею у Львові; доцент слов’янської філології (1913–1939 рр.), професор (1940–1941, 1944–1956 рр.), завідувач (1940–1941, 1944–1950 рр.) кафедри слов’янської філології Львівського університету.

[6] Розенштраух Генрик (1910–?) – філолог-класик, кандидат філологічних наук (1953 р.). У 1946–1947 рр. – старший лаборант кафедри загального мовознавства, 1946–1952 рр. – викладач, 1952–1954 рр. – старший викладач, 1954–1957 рр. – доцент кафедри класичної філології Львівського університету, у 1957–1968 рр. працював у Вроцлавському університеті.

[7] Пастущин Василь Юрійович (1889–1958) – філолог-класик, педагог, кандидат історичних наук (1954 р.). З 1923 р. по 1939 р. учителював в Рогатині, Товмачі і Тернополі, у 1940–1941, 1944–1946, 1953–1958 рр. – доцент, у 1950–1953 рр. – старший викладач, 1946–1950 рр. – завідувач кафедри класичної філології Львівського університету.

[8] Лур’є Соломон Якович (1891–1964) – філолог-класик, перекладач, історик, доктор історичних наук (1934 р.), доктор філологічних наук (1943 р.). Викладач, професор Ленінградського університету (1922–1929, 1934–1941, 1943–1949 рр.), професор Одеського інституту іноземних мов (1950–1953 рр.), професор кафедри класичної філології Львівського університету (1953–1964 рр.).

[9] Маслюк Віталій Петрович (1920–2005) – філолог-класик, літературознавець, перекладач, доктор філологічних наук (1981 р.) У 1946–1951 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету; з 1962 р. працював на кафедрі: викладач, старший викладач (1962–1966 рр.), доцент (1966–1982 рр.), завідувач (1966–1973 рр.), професор (1982–1999 рр.).

[10] Оленич Роман Михайлович (1927–1999) – філолог-класик, мовознавець, доктор філологічних наук (1976). У 1947–1952 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету; у 1959–1963 рр. – старший лаборант, 1963–1965 рр. – викладач, старший викладач, 1965–1970, 1972–1973 рр. – доцент, 1970–1972 рр. – старший науковий співробітник, 1973–1993 рр. – завідувач кафедри.

[11] Шарипкін Сергій Якович (1941–2020) – філолог-класик, мовознавець, доктор філологічних наук (1991 р.). У 1958–1963 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету. У 1979–1996 рр. – завідувач кафедри латинської мови Львівського медичного університету, 1996–2001 рр. – доцент Вармінсько-Мазурського університету (м. Ольштин, Польща), від 2002 р. – професор філії Університету імені Я. Кохановського у Пйотркуві Трибунальському.

[12] Кашуба Марія Василівна (нар. 1941) – філологиня-класик, історикиня філософії, докторка філософських наук (1991 р.). У 1959–1964 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету. З 1973 р. – старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник, завідувачка відділу філософії культури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. З 1995 р. – професорка кафедри філософії, у 1997–2000 рр. – завідувачка кафедри теорії та історії культури Львівського університету, з 2003 р. – завідувачка кафедри гуманітарних дисциплін Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка.

[13] Яковенко Наталія Миколаївна (нар. 1942) – філологиня-класик, історикиня, перекладачка, докторка історичних наук (1993 р.). У 1963–1967 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету; у 1970–1981 рр. працювала у Центральному державному історичному архіві України у м. Києві, у 1981–1987 рр. викладала латинську мову у Київському університеті, у 1993–1996 рр. – заступник директора, 1996–2002 – провідний науковий співробітник Інституту східноєвропейських досліджень НАН України, у 2002–2012 рр. – завідувачка кафедри історії Національного університету “Києво-Могилянська академія”.

[14] Лісовий Ігор Андрійович (нар. 1944) – філолог-класик, історик, доктор історичних наук. У 1961–1966 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету; у 1973–1977 рр. – асистент, у 1977–1991 рр. – доцент кафедри історії стародавнього світу та середніх віків. З 1991 р. працював у Південночеському університеті, згодом – Остравському університеті.

[15] Сенів Михайло Григорович (1945–2018) – філолог-класик, мовознавець, доктор філологічних наук (1997 р.). У 1961–1966 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, з 1966 р. викладав у Донецькому університеті, з 1997 р. – завідувач кафедри світової літератури і класичної філології, з 2014 р. – кафедри романських мов і зарубіжної літератури.

[16] Шах-Майстренко Мирослава Іллівна (нар. 1940 р.) – філологиня-класик, літературознавиця, докторка філологічних наук (1997 р.). У 1960–1965 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету. У 1965–1998 рр. працювала в Одеському університеті, у 1998–2004 рр. Полтавській медичній стоматологічній академії, з 2004 р. – Миколаївському університеті.

[17] Мушак Юрій Федорович (1904–1973) – філолог-класик, перекладач. У 1944–1953 рр. – старший викладач, у 1953–1971 рр. – доцент кафедри класичної філології Львівського університету.

[18] Кузьма-Цибко Юлія Миколаївна (1928–2006) – філологиня-класик, перекладачка, кандидатка філологічних наук (1959 р.). У 1945–1950 рр. навчалася, у 1956–1999 рр. працювала на кафедрі класичної філології Львівського університету, з 1966 р. – доцентка кафедри.

[19] Переклад твору “Життя Карла Великого” опублікований у 2006 р. у журналі “Всесвіт” (№5-6).

[20] Головач Уляна Володимирівна (нар. 1964 р.) – філологиня-класик, кандидатка філологічних наук (2003). У 1982–1987 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету. У 1987–1994 рр. працювала на кафедрі латинської мови Львівського медичного університету, з 1994 р. викладає в Українському католицькому університеті (Львівська богословська академія до 2002 р.), у 1998–2003, 2006–2007 рр. – завідувач кафедри класичних мов, з 2009 р. – доцентка.

[21] Коваль-Гнатів Дзвенислава Юріївна (нар. 1967) – філологиня-класик, перекладачка, літературознавиця. У 1985–1990 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету. У 1995–2008 рр. викладала у Львівській богословській академії (Українському католицькому університеті), з 2000 р. – у Львівському медичному університеті.

[22] Лучук Тарас Володимирович (нар. 1962) – філолог-класик, літературознавець, перекладач, поет, кандидат філологічних наук (1990 р.). У 1980–1985 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, у 1990–2006 рр. – науковий працівник Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, у 1994–2006 рр. – доцент Львівської богословської академії (Українського католицького університету), з 2002 р. – доцент кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського університету.

[23] Содомора Андрій Олександрович (нар. 1937) – філолог-класик, перекладач, письменник, кандидат філологічних наук (1969 р.). У 1954–1959 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету. У 1964–2000 рр. – викладач латинської мови Львівського медичного інституту. У Львівському університеті викладає з 2002 р., з 2006 р. – професор кафедри класичної філології.

[24] Захара Ігор Степанович (1943–2015) – філолог-класик, історик філософії, кандидат філософських наук (1977 р.). У 1961–1966 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, у 1968–1993 рр. – науковий працівник Інституту суспільних наук, у 1993–1995 рр. – доцент кафедри філософії, 1995–2008 рр. – доцент, 2008–2015 рр. – професор кафедри історії філософії Львівського університету.

[25] Рогович Мирослав Дмитрович (1933–2003) – філолог-класик, філософ, кандидат філософських наук (1978 р.). У 1957–1962 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, у 1967–1980 рр. – молодший науковий співробітник Інституту філософії Академії наук УРСР, 1980–1992 рр. – старший викладач, доцент Львівського політехнічного інституту, 1992–2003 рр. – доцент кафедри гуманітарних наук Львівської академії мистецтв.

[26] Стратій Ярослава Михайлівна (нар. 1947) – філологиня-класик, історикиня філософії, кандидатка філософських наук (1978 р.). У 1966–1971 рр. навчалася на кафедрі класичної філології, з 1981 працює в Інституті філософії АН УРСР (Інституті філософії імені Г. С. Сковороди НАН України).

[27] Венгловський Павло Петрович (1907–1975) – філолог-класик. У 1946–1953 рр. – старший лаборант, 1956–1962 рр. – викладач, 1962–1973 рр. – старший викладач кафедри класичної філології, 1953–1956 рр. – старший лаборант кафедри німецької філології Львівського університету.

[28] Домбровський Роман Остапович (нар. 1946) – філолог-класик, кандидат філологічних наук (1982 р.). У 1965–1970 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, з 1976 р. працює на кафедрі, у 1993–2002 рр. – завідувач кафедри.

[29] Кузьма-Врублевська Марія Йосипівна (нар. 1935 р.) – філологиня-класик, у 1954–1959 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету, викладала латинську мову у Львівському медичному інституті.

[30] Смольська Лариса Юріївна (нар. 1946) – філологиня-класик, кандидатка філологічних наук (1988 р.). У 1964–1969 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету, викладає латинську мову у Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького, у 1996–2016 рр. – завідувачка кафедри латинської мови.

[31] Домбровська Зінаїда Ярославівна (нар. 1953 р.) – філологиня-класик, бібліограф. У 1970–1975 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету, у 1975–1978, 1982–2015 рр. працювала у Науковій бібліотеці Львівського університету.

[32] Цимбалюк Юрій Васильович (нар. 1941) – філолог-класик, перекладач, кандидат філологічних наук (1971 р.). У 1960–1965 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, у 1967–1975 рр. викладав у Запорізькому педагогічному інституті, у 1975–2000 рр. – Запорізькому медичному інституті, з 2000 р. – у Класичному приватному університеті у м. Запоріжжя.

[33] Орос Михайло Васильович (нар. 1939) – філолог-класик, кандидат філологічних наук (1979 р.). У 1957–1962 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, викладав в Ужгородському університеті.

[34] Баглай Йосип Олексійович (1932–2005) – філолог-класик, театрознавець, громадсько-політичний діяч, кандидат філологічних наук (1965 р.). У 1951–1956 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, з 1957 р. викладав в Ужгородському університеті.

[35] Олійник Теофіл Іванович (нар. 1927) – філолог-класик, кандидат філологічних наук (1971 р.). У 1957–1962 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, викладав в Одеському університеті.

[36] Синиця Валентина Григорівна (нар. 1950) – філологиня-класик, кандидатка філологічних наук. У 1967–1972 рр. навчалася на кафедрі класичної філології Львівського університету, викладає у Буковинському державному медичному університеті.

[37] Цісик Андрій Зиновійович (1945–2024) – філолог-класик, кандидат філологічних наук (1987 р.). У 1970–1975 рр. навчався на кафедрі класичної філології Львівського університету, з 1975 р. працював у Мінському медичному інституті (Білоруському державному медичному університеті), з 1989 р. – доцент, у 1990–2015 рр. керував кафедрою латинської мови.

Люди

Організації/Структури

Інше

Марія Кашуба. Про навчання на кафедрі класичної філології й дослідження латиномовної спадщини професорів Києво-Могилянської академії

1 Грудня 2020

– Маріє Василівно, розкажіть, будь ласка, про те, як Ви обрали Львівський університет і класичну філологію.

– Як я обрала класичну філологію? Вийшло трохи анекдотично. Це був час, коли тодішній секретар ЦК Хрущов розпорядився, щоб на гуманітарні факультети брати студентів зі стажем роботи. Ми повинні були після десятого класу відпрацювати. У 8-ій школі у нас була дуже гарна вчителька хімії, і я хотіла вступати на хімічний факультет. Але були вимоги принести довідку з університетської поліклініки, що можна вступати на технічні факультети. І мені не дали, бо в мене був астигматизм: очі для хімії були нездатні. А от сліпати над рукописами, виявляється, можна. І мене не пустили на хімічний. Потім у моїх родичів виявився знайомий декан фізичного факультету. Теж довідка не пустила. Але я вивчила університетські пропозиції й звернула увагу на німецьку філологію. Я вчилася у 8-ій школі, де в мене була німецька мова. Школа була з німецькою мовою викладання, мала гарно поставлену вимову, тут була практика, про що знали в університеті. І я пішла на німецьку філологію. Звичайно, в мене стажу не було, тому не пройша, хоча склала всі вступні іспити на п’ять. Пішла працювати в 62-гу школу секретаркою директора. На другий рік знову поступала – не пройшла, хоча все склала на п’ять. А на третій рік я, вже з досвідом, подивилася, що є класична філологія. Уявіть собі, я не знала, що це таке. Ніхто мені нічого не пояснював. Але дивлюся: перша спеціальність – “філолог-класик”, а друга – “вчитель німецької мови”. Дві спеціальності за п’ять років. І я подала документи, вже маючи два роки стажу, на класичну філологію. Склала всі іспити на п’ять, український диктант написала на чотири. У фразі “гулкий, мов палуба, міст”, “мов палуба” не виділила комами – четвірка, двадцять чотири бали. Приходжу – у списку мене немає, я чомусь – на німецькій філології. Я, вже смілива, йду, звичайно, до декана. “Як це так? Два роки я здавала на німецьку – не прийняли, тепер я здала на класичну – не прийняли?” А він мені каже: “У нас уже є досвід. Ми брали на класичну філологію студентів зі стажем, а вони не можуть засвоювати три іноземні мови, їм це важко. Тому ми вирішили зараховувати тих, хто вступав після десятого класу. Ми Вас зарахували на німецьку філологію, у Вас високі бали”. Я кажу: “Ні! Якщо я два роки вступала на німецьку, і мене не брали, то тепер я хочу на класичну принципово”. – “Ну, то ми Вас не приймемо взагалі!” Я кажу: “Я не хочу на німецьку. Я буду поступати доти, поки не вступлю туди, куди я хочу!” Він розсміявся (тоді деканом був Войтюк Микола Андрійович) і каже мені: “Тоді пишіть ректору заяву, щоб Вас перевели на класичну філологію” (а я вже була зарахована на німецьку).

І так нас у групі опинилося дев’ятеро осіб. Ректором був Лазаренко. Він знав, що не всі витримують це навантаження – три мови: старогрецьку, латинську і німецьку, яку ми знали зі школи. І ось я почала вчитися. Але я була здібна і добре вчилася. Декан запам’ятав оту мою настирливість – зробив мене відразу старостою. В нас було чотири дівчини і п’ять хлопців. На третьому курсі нас залишилося п’ятеро: з дівчат одна я і чотири хлопці. Решта покинули, не могли вчитися. Так я опинилася на класичній філології. Але вчилася я добре, пам’ять в мене хороша. Вже на четвертому курсі (в нас тоді пів року була практика в школі) мене оформили лаборантом кафедри на пів ставки. Я почала працювати, після занять в школі (у 62-ій школі у нас була практика) працювала на пів ставки лаборантом. Працювала два роки, будучи на четвертому і п’ятому курсі. Дипломну я писала у професора Лур’є, була його останньою дипломанткою. Латинську мову у нас викладала дуже старанна і дуже вимоглива викладачка – [Євгенія Скоробогата]. Вона нас навчила латинської, бо латинська у нас була основною. Дипломну я писала зі старогрецької мови. Старогрецьку мову викладав доцент Білик, який був з такого складу, як професори Віденського університету. Він вважав, що студент повинен самостійно вчитися, працювати. Як одного почав питати, то питав цілу пару. А хлопці не виписували слів. Ми старогрецьку мову не дуже добре знали. Державний іспит здавали з латинської мови, а дипломну писали зі старогрецької. Німецька мова у нас також була добре поставлена. Нам читав спецкурс професор Богдан Задорожний. Читав порівняльну германістику. До речі, німецькою мовою. Ми все розуміли, складали йому залік. Вчила нас Ірина Юліанівна Гузар історії німецької літератури. Також Марія Свєнціцька (було дві сестри: Віра і Марія) – якийсь спецкурс. Ми слухали спецкурси. Я запам’ятала спецкурс “Umgangssprache” Федора Івановича Шумиляка. То буденна, розмовна німецька мова. Він нас навчив німецької лайки, тобто ми вчили мову на рівні з німецьким відділенням. І я маю диплом з кваліфікацією: філолог-класик, учитель німецької мови. З нашої групи Йосип Іванків пішов викладати німецьку мову в школі. Ми могли це цілком пристойно робити, заслужено мали диплом.

Я добре вчилася, була енергійною, мене зробили комсоргом факультету. Декан мене залишив за розподілом в університеті. Було місце в Бєльцях, в Молдові. Завідувач кафедри дуже хотів, щоб я туди поїхала. Він хотів, щоб всі кудись їхали. Я поїхала би, сім’ї в мене не було, я слухняна, радянська влада… підписуєш і мусиш. Але декан розпорядився, щоб я залишилася. Оскільки на класичній філології місця не було, то мене розподілили на кафедру іноземних мов. Це була дуже велика кафедра, одна на весь університет (тепер вона поділена). Викладалася іноземна мова, був дуже мобільний склад: жінки генералів, яких сюди присилали, військових. Дуже нестабільний був склад викладачів, але було своє ядро. Я там пропрацювала, поки не звільнилося місце на класиці. Мене відразу перевели на класичну філологію. Я стала рядовим лаборантом, зарплата – 74 рублі. Я, працюючи секретаркою директора, діставала 300 рублів (потім була грошова реформа), а тепер – 74 (це найнижча), але вже як молодий спеціаліст. Старший лаборант отримував 91. Мене через два роки перевели на посаду старшого лаборанта. Я сиділа на кафедрі завжди з 9 до 18. У всі процеси нас не посвячували, але коли каденція Кобова закінчилася, завідувачем кафедри став Віталій Петрович Маслюк. Я при ньому працювала отой останній рік.

Коли у Львові була всеукраїнська конференція з історії філософії, на кафедру прийшли завідувач відділу української філософії (тоді вживали – “філософії на Україні”) [Інституту філософії] Володимир Юхимович Євдокименко і ще хтось, вже не пам’ятаю. Вони запитали у завідувача кафедри, чи немає випускника, який би поїхав у Київ в аспірантуру. Директором був Павло Васильович Копнін, який вирішив розвивати українську філософію. Досковородинський період ніхто не міг осилити, бо там латиномовна спадщина. Була тільки одна-єдина кафедра, яка випускала філологів-класиків, – у Львові, у Львівському університеті. Латинську мову вивчали і у Вільно, і в Москві, у Тбілісі була така кафедра, але то було далеко, Львів був ближче. І вони вирішили звернутися. Хотіли хлопця, хлопця якраз не було. Я працювала лаборанткою. Завідувач кафедри Маслюк каже: “От, беріть Марію Василівну!” – “Та ми дівки не хочемо, буде за хлопцями заглядати, нічого не зробить, вона незамужем. Нам би хлопця!” Найближче був Ігор Захара, який якраз одружився, народилася дочка у травні, і він не зміг би їхати. Він тоді, здається, працював у Самборі, у медичному училищі. Тоді ризикнули взяти мене. Я поїхала в Київ, познайомилася з Копніним. Він мені задав питання: “Ви знаете украинский язык?” Я кажу: “Конечно знаю. Это мой родной язык!” – “Не чувствуется! Нам очень важно, чтобы Вы переводили с латыни и писали только на украинском языке”. Я це запам’ятала, закарбувалось, як кажуть, на серці. Ото у філософів є пам’ять серця і пам’ять розсудку. Це не є розсудкова пам’ять, а пам’ять серця. Мене це дуже вразило. Росіянин, сибіряк, в Москві вчився, але знав, що таке українська філософія. От я в Інституті філософії, де всі писали по-російськи, писала по-українськи.

У 1969 році (вже прийшов Шинкарук, Копнін був недовго, бо його забрали в Москву) відкрили журнал “Філософська думка”, де друкувалися статті українською мовою. І я дійсно почала перекладати по-українськи філософські курси професорів Києво-Могилянської академії. Так я увела у науковий обіг праці Георгія Кониського, потім видала свій переклад. Але вчасно захистила дисертацію, першою зробила зі свого курсу. Мої однокурсники в аспірантурі – теж доктори, поважні люди: Анатолій Ручка, Віктор Танчер, син релігієзнавця Володимира Танчера. Але я першою зробила цю дисертацію.

Був просто анекдотичний випадок на вступних іспитах. Я, запам’ятавши оту настанову Копніна, відповідала на екзамені по-українськи. Екзамен був з філософії. Були білети, сидить поважна комісія, професори, директор інституту. Всі випускники Київського університету, я одна зі Львова. Я сказала, що якщо дізнаюся, що в мене є конкурент з Київського університету, то навіть документи не буду подавати, бо не потягну. Але вони від мене приховали, що є така Людмила Озадовська (її чоловіка забрали в ЦК, треба було і дружину у Києві). Вона поступала на історію філософії і я. Вони приховали, що вона є конкурентом, я не знала деталей. Якийсь хлопець мені підказав про “Философские тетради” Леніна, “вопросы о диалектике” (я поняття не мала). На іспиті я відповідала по-українськи, а вони всі – по-російськи. Потім мені керівник каже: “Никто не понимал, что ты там говорила, но ты строчила, как из пулемёта”. Вони мені, звичайно, поставили п’ять. Складала я іспит з історії партії. Тому що я склала кандидатські іспити з філософії, але тут мені поставили трійку. На кандидатських був Кубланов, завідувач кафедри, а також Ковальов, дуже прискіпливий. Звичайно, то не була філософія, то, як каже Мамардашвілі, була далека родичка філософії – ідеологія. А філософію я вивчила вже самотужки в Інституті філософії.

Тоді української філософії, як такої, ще не знали. Був план видати три томи історії філософії в Україні. Третій том так і не видали, не могли дійти згоди, як марксистсько-ленінська філософія впроваджувалася в Україні. Перший том я писала як учасник авторського колективу. Тому що ми ввели у філософський контекст письменників-полемістів, Києво-Могилянську академію. Потім ввели ще й Київську Русь – Горський почав вивчати, аспірантів йому дали. Тобто розгорнулися дослідження досковородинського періоду, і ми заново відкрили цих авторів, філософські ідеї. Але моя участь у тому – дослідження спадщини Києво-Могилянської академії. Поле було неоране, мені дали вибір. І я, повірте, вибирала за почерком. Тому що були великі папки – курси, писані студентами. Вони зберігалися у бібліотеці монастиря, потім їх передали у відділ рукописів. Я дивилася, який почерк читабельний. І вибрала Георгія Кониського. Там було два курси: один написаний дрібнесеньким почерком, як макове зерно, але дуже чіткі букви, другий – готичним, але букви більші. Я брала собі ті два і читала. Перші дні було дуже важко. Було навіть таке, що я прийшла в інститут і кажу: “Не треба мені вашої аспірантури. Не перекладу я цього, це дуже важко. Я над цим не можу працювати”. Завідувач відділу, мій керівник, зіграв на моєму самолюбстві: “Ну і що? Повернешся до Львова, будеш працювати лаборантом? Їздила в аспірантуру у Київ, хотіла щось зробити. А будеш сидіти до сивого волосся лаборантом. Будеш чекати, поки хтось помре, щоб звільнилося місце.” Справді, аспірантура тоді була рідко – один раз у два роки, а може й три. Коли я натякнула, що, може, буду поступати в аспірантуру, завідувач Кобів сказав: “Та Ви що? Перед Вами ще Нитковець у Вітебську, Орос в Ужгороді”. Я кажу: “А може вони не хочуть? А я тут під рукою”. Ні, він вважав, що в класичній філології можна вступати в аспірантуру після сорока, п’ятдесяти років, коли начитаєшся, будеш фахівцем. А в Києві мені сказали: “Ти спочатку зроби дисертацію, а потім будеш ставати фахівцем. Тобі дано три роки”. А мені ще за два іспити зняли шість місяців, бо тоді знімали. В мене було два роки і шість місяців. Я за цей термін повинна була і перекласти курс, і написати дисертацію, і видрукувати кілька статей. Так і сталося. Я працювала дуже завзято. Через місяць я вже вільно читала латинський текст. У перший день я не прочитала і третини сторінки (були такі великі сторінки), а потім я читала чотири сторінки в день. Звичайно, словники були, я звикла до лексики, і вже було просто. Тепер я вже будь-який латинський рукописний текст ХІV чи ХVІ століття прочитаю. Тобто вже набита рука.

Після того я ризикнула і докторську дисертацію робити. Взяла курси етики різних авторів, які читали професори за вибором (розділи були, як лишався час). І я вибрала п’ять професорів, переклала їхні курси, зробила велику книжку на тридцять один аркуш. І захистила докторську дисертацію “Етика в Києво-Могилянській академії”. Але все це завдяки знанню латини. Я, можна сказати, була піонером – першою, хто так засів за курс одного автора. Переді мною були спроби видати праці Теофана Прокоповича. Він був відомою постаттю. Петро І його наблизив до себе, створив Кунсткамеру під його керівництвом, була “учена дружина”. Прокопович був дуже відомий. Коли знайшли його курс, то роздали священникам, які із семінарії знали латину. Це була дуже важка праця, і потім, коли видавали цей курс, треба було уніфікувати вживання лексики. Я зі Захарою (я вже була у Львові) поїхали на цілий місяць, сиділи і об’єднували різні переклади, уніфікували термінологію. Священники були з різних міст, навіть з Вільно, і кожен мав своє розуміння, своє відчитання. Ми це все звіряли, здійснювали спецредакцію другого і першого тому праць Теофана Прокоповича, щоб він вийшов такий універсальний. Закінчилися часи Хрущова, де українознавство і українська мова були трохи дозволені. Я писала дисертацію українською мовою. ВАК СРСР прийняв рішення, що мовами народів СРСР можна було це робити. А потім – брежнєвщина, були, як кажуть, “приморозки”, і тому я вже писала по-російськи, перекладала російською мовою. Три томи праць Прокоповича пролежали досить довго. Я закінчила аспірантуру у 1971 році, 12 березня 1971 року захистила дисертацію. Закінчила у грудні 1970-ого, але була черга. В нас була вчена рада разом з Інститутом права: місяць захищали роботи з філософії, місяць з права. Тому була черга. Щодо праць Прокоповича, то ЦК, так би сказати, наклав вето. Три томи, готові до видання, лежали, їх не пускали до друку. Був навіть такий парадокс, що другий том (натурфілософія, етика) дали редагувати Нелі Айрапетовій, вірменці. Переклад був український, відредагований нами, готовий до видання, але не пускали. Вона зробила із п’ятиста сто сторінок. Сказала: “Там, де слово “Бог”, я не пропущу”. Це ж абсурд, там на кожній сторінці слово “Бог”. Сто сторінок лишилося. Хтось зі здоровим глуздом це все відклав. Не пам’ятаю, хто був у видавництві, але воно лежало років десять. Шинкарук не міг нічого зробити. Була цензура і все. Були різні публікації, що це теологія, що це не варте уваги, що це не філософія.

В Інституті філософії була така традиція: коли ти зробив і захистив дисертацію (це ж оригінальна праця, не списана), то після захисту випускаєш монографію. Включали у план інституту, рекомендувала вчена рада. І от рекомендують мою монографію, встає Євграф Каленикович Дулуман і каже: “О, попів повитягували, пострушували з них пилюку і видають за філософів”. На вченій раді є люди компетентні, наш відділ був компетентним в тому, а інші насторожились. Але весь відділ підтримав мене, я сиділа мовчки.

Це був 1972 рік, мене після захисту дисертації залишили працювати молодшим науковим співробітником, квартиру давали. Я працювала з працями Сковороди. Тоді наближався ювілей Сковороди. Я редагувала переклади листів Сковороди з латинської і старогрецької мови, перекладала з давньоукраїнської на українську і російську мову. У Росії вирішили видати, видавництво “Мысль”. Тобто роботи було дуже багато. Ми готували нове видання до ювілею Сковороди (250 років) і одночасно готували до видавництва “Мысль” у Росії. У Москві вирішили видати всі твори Сковороди, два томи. Але там у видавництві друкували вірші Голди Меїр, їх переслідували і змусили зробити “чистку”. Повикидали з праць Сковороди всі місця, де був згаданий Ізраїль. У Сковороди є такі похвальні слова, все те повикидала цензура. Я їздила у Москву готувати це видання. 1972 рік був у нас дуже плідний і дуже знаменний. Але вже наступала доба приморозків, відчувався тиск на українське, не було вже такої свободи українства. З кожним роком було жорсткіше. Потім були гоніння. В інституті була група… Лист Лісового про русифікацію у зв’язку з працею Дзюби. Лісового заарештували. Наш відділ почистили, повиганяли з роботи. Я до Львова відразу намітила їхати. Мені якось у Києві було некомфортно. Мені казали: “Всі прагнуть до столиці, а ти у Львів хочеш!” Я кажу: “Мені Львів затишний, став мені рідним”. Хоча я тут не народилася, але тут навчалася в школі, в університеті. Він близький і рідний. Так я і квартиру не отримала. Жодних меркантильних інтересів не було.

Уявіть собі, Кобів мене навідував у гуртожитку. Коли був у Києві у відрядженні, знайшов мене і прийшов у гуртожиток. Я хотіла його пригостити, в мене був фарширований перець. Була в нас така велика каструля. Я подивилася на підвіконня – дівки все з’їли. Гуртожиток є гуртожиток (сміється). Я пригадую, що з жалем розвела руками, але пригостила його чаєм. Він приходив подивитися, був в моїй кімнаті, я жила тоді в трьохмісній кімнаті. Це був, напевно, 1969 рік. А вже, коли ми їхали з Тбілісі, всі класики до мене заходили в гості, бо була в Києві зупинка. Ми з Грузії приїхали рано, а їхній поїзд на Львів був ввечері. То я вже їх запрошувала в гуртожиток. Був Маслюк, була Гануся Бучко (вона тоді ще була у Чернівцях). Ми їздили у Тбілісі на конференцію. У 1969 році професор Урушадзе проводив Всесоюзну конференцію з класичної філології. Я там виступала з доповіддю про термінологію. Але були усі класики: Рогович, Мисько, завідувач кафедри Маслюк, інші, вже не пам’ятаю. Нас там дуже тепло приймали, росіян – не дуже. Нас запрошував Урушадзе додому на вечерю. Запрошував саме українську делегацію, а представників з Москви не запрошував. Чомусь в них не було якихось таких симпатій, як я тоді помітила. Петербург – ще більш-менш, а московська делегація в Тбілісі не дуже була шанована. Це був 1969-ий рік. Професор Урушадзе якраз видавав заміж внучку і після весілля запросив нас додому на вечерю.

Я, звичайно, завдячую Львівському університету, тому що дав фундаментальні знання. Завдяки цим знанням латинської, старогрецької і німецької мов я здобула науковий ступінь кандидата наук і доктора наук. Хоча відійшла від класичної філології, але латинська мова була вагомим козирем, бо її мало хто знав.

Був у мене конкурент Віктор Андрушко, який самотужки вивчив латинську мову, навчаючись на філософському факультеті Київського університету. Його взяли в Інститут філософії. Він почав перекладати те, що йому подобалося, і взяв якраз одну з етик, найбільшу. Там був такий прецедент, дуже трагічний. Уявіть собі, я переклала всі курси етики, а цей курс мені не дають. Чотирнадцять аркушів. Це половина книжки. Ті всі маленькі, а цей – фундаментальний, ще й не закінчений. Професор Калиновський вирішив викласти всю етику Арістотеля, ще й з коментарями, дуже фундаментально. Але не було закінчено: на одній із доброчесностей цей курс обірвався, бо на курс давалося два роки, а треба було ще викладати і метафізику, і натурфілософію, і логіку. І ось Андрушко взяв собі чотирнадцять аркушів тексту Калиновського і переклав російською мовою. Валерія Михайлівна [Нічик] йому дуже симпатизувала (а я поїхала вже до Львова), покладала на нього великі надії. Вона писала докторську роботу з філософії про Києво-Могилянську академію. І ось цей Андрушко (йому зробили фотокопію) сидів і перекладав. Уявіть собі, партизанський крок зробили. Я все переклала, а цього курсу немає. Поїхав наш завідувач Верников в Київ. І я подзвонила Володі Литвинову, щоб мені передали ці фотокопії, бо я вже не могла сидіти у Києві у відділі рукописів, як раніше, будучи аспіранткою. І він, коли Верников приїхав, взяв зі шафи той курс і спакував йому у портфель. І мені Верников привіз. В мене зберігається телеграма: “Немедленно верните курс Калиновского”. А я сиділа ночами, в мене вже була мала дитина, щоб швидко ці чотирнадцять аркушів перекласти. І за три місяці я переклала і йому повернула. Він наполягав: “Верните немедленно!” Але він дуже повільно працював, а я швидко. І я включила цей курс у свою книжку, книжка вийшла на тридцять один аркуш. Я повезла до Києва, а мені кажуть: “Немає в плані, не можемо”. А в плані все було на обліку, все було дуже скрупульозно. Видавництво “Наукова думка” мало видавничий план і все. У видавничому плані було п’ятнадцять аркушів якогось збірника відділу наукового атеїзму. Його Гринів Євген очолював. Вони, звичайно, не зробили, тому було вже п’ятнадцять аркушів. А ще п’ятнадцять де знайти? Коли подивилися, то виявилося, що ще хтось не подав. Мені завідувачка відділу цього видавництва Людмила Ловкая порадила взяти лист і приїхати до директора видавництва та попросити. Я приїхала з цією книжкою, а директор видавництва Храмов каже: “В плані немає, не можемо включити. Нічого не робимо. Нічого не можемо вдіяти. Інститут філософії заявив етику Калиновського”. Я кажу: “Як? Як можна?” Валерія Михайлівна, оскільки Андрушко переклав по-російськи, “бомбардувала” дирекцію, випрошувала гроші, щоби знайшли перекладача українською мовою, щоб видати окремо цей курс, який переклав Андрушко. Я їй кажу: “Валеріє Михайлівно, який сенс видавати одну етику? В нього є логіка, метафізика. Я закінчу свою докторську роботу і, даю слово, перекладу, і видамо цілий томик текстів Калиновського, всі його лекції”. Вона вперлася: “Ні!”. Шинкарук був у лікарні, у Феофанії, замість нього працював Анатолій Гордієнко. Я приїхала до Києва в розпачі. Що робити з книжкою? Тоді я дзвоню (телефон мені дали у видавництві) до Шинкарука. Він був дуже доступний у тому відношенні. Я вибачилася, розповіла про суть справи. Він мені каже: “Маріє, іди до Гордієнка, розкажи це все, він тобі допоможе, він вирішить питання”. Я пішла, це все розказала, і Анатолій Гордієнко справді вирішив на мою користь. Він каже: “Який сенс видавати одну етику і шукати ще гроші на український переклад. Хай видане все буде по-українськи”. А Храмов відразу сказав, що видавництво не може видавати двічі одне і те ж. Така була страшна ситуація. Хоча всі сприяли, сім років тяглася ця моя епопея з докторською дисертацією. Дуже було складно. Це був пік, і я дуже переживала, може, і не усвідомлюючи всієї глибини. Потім думала, як я інфаркт не дістала: йшлося про всю мою п’ятнадцятирічну роботу. Бо я ж працювала: були планові завдання. Підготовку докторської не порівняти з аспірантурою. Аспірантура – Божий рай, працюєш тільки на себе. Кожного дня о дев’ятій годині я вже була перед дверима відділу рукописів, заходила з працівниками відділу, які розпломбовували двері, давали мені рукописи. І працювала до шостої. Я заробила гастрит, бо берегла час, щоб в буфеті не стояти за чаєм, бо велика черга була. Потім брала зі собою бутерброд. Але я зробила за десять місяців цей переклад з латини. Це було основне. У 1990 році видала два томи по 600 сторінок з примітками. Називається: “Філософський курс Георгія Кониського”. Потім я видала курси етики, російською мовою. Може, недосконало, хтось би зробив краще. Але на цьому перекладі курсу Кониського вже захищено дві кандидатські дисертації. Вибирали якісь філософські проблеми. Лариса Діденко, я навіть була опонентом у Київському університеті, зробила дисертацію. Друга дисертація – Олени Кравченко з Переяслав-Хмельницького, яка також використала мій переклад. Тобто я ввела у науковий обіг з історії української філософії фундаментальний матеріал. Кониський – вчитель Сковороди. У 2017 році було триста років з дня його народження, я опублікувала статтю. Потім за мною пішла Слава Стратій, Прокоповича почав досліджувати Рогович, Литвинов захистив дисертацію в контексті Просвітництва. Рогович обрав Козачинського. Але не було такого, щоби хтось обрав одного автора і ввів його праці у науковий обіг. Іван Паславський, який повернувся з Німеччини, де працював перекладачем з німецької мови, обрав Кроковського і переклав логіку, далі – перейшов на дослідження праць полемістів. Але були у нього й інші праці. Потім Трофимук захистив дисертацію з літературознавства про латиномовну українську літературу. Латинська мова була мовою всесвітньої науки, тому багато наших письменників писали нею і вірші складали. Латинською мовою вчили складати вірші в Києво-Могилянській академії, там був курс поетики.

Наша кафедра була якоюсь закритою: не спілкувалися, не обмінювалися досвідом (от зараз я завідую кафедрою, то ми спілкуємося, більш відкриті один до одного). Хоча ходили на лекції, був гурток, керували роботами, писали рецензії. Але чи то ще той сталінський переляк спрацьовував? Відчувалася якась ізольованість один від одного, не було згуртованого колективу, кожен був сам по собі. Так мені здавалося. Зі студентами працювали, кожен дуже сумлінно виконував своє завдання, не прогулювали занять. Юрій Федорович Мушак міг прийти через двадцять хвилин після дзвінка. “Ви чого тут сидите? Геть!” Кажемо: “Хочемо Вас послухати”. Він не прогулював, у нього була така манера трохи оригінально поводитися зі студентами. Іван Іванович Андрейчук вів спецкурс “Грецька епіграфіка”, потім був чудовий місяць практики по місцях античних розкопок. Це були міста-колонії Стародавньої Греції у Північному Причорномор’ї. Ми побували на місцях давніх Ольвії, Херсонесу, Пантікапею. Познайомилися з тими матеріалами. Відвідали Склеп Деметри, інші пам’ятки. На камені були вирізьблені написи, ми брали мокрі газети і робили відтиски, брали чистий папір, щоб це відчитати. Вчилися читати написи, бо це стосувалося спецкурсу з епіграфіки. Іван Іванович плив з нами цілу ніч на палубі корабля, жив з нами у будиночку, де мешкали археологи (у час нашої практики були археологічні експедиції з Москви, Петербурга). Вони розкопували театр, вулиці, залишки житлових будинків. Ми з ними дуже добре контактували. В нас було своє завдання – відчитувати написи, в них – своє. Це був дуже плідний час навчання і пізнання стародавньої грецької культури. В Грецію і Рим тоді не можна було їздити. Знаю, що професор Лур’є возив студентів у Ермітаж. Він раніше працював у Ленінграді, для нього це було місто юності, ностальгії. Його, виявляється, вислали до Львова. Але він з нами не їздив, їздив Іван Іванович Андрейчук. Поїздка тривала цілий місяць. Нам оплачували добові, поїздку потягом, пароплавом. Їздила група студентів. З нами був Шарипкін з курсу, який закінчив університет у 1963 році. До нас ще примкнула історик Федорова з Москви. Вона пізніше написала книжку про стародавні грецькі написи, які розшифрувала. Була з нами в Керчі. Керч був нашим останнім пунктом. Ми їхали через Сімферополь, Севастополь, припливли пароплавом в Керч, а з Керчі їхали до місця розташування Ольвії, а звідти – в Одесу і додому. Було цікаво навчатися. Але, пригадую, що атмосфера на кафедрі була, м’яко кажучи, натягнута. Якось так один одного сторонилися, не було якихось дружніх розмов. Прибіжать на перерву – і кожен по своїх куточках.

– Якою була ситуація з навчальною літературою з предметів Вашої спеціальності?

– Навчальна література була, в основному, польськомовна. Було дуже багато видрукованих за Польщі (журнал називався “Фільомата”) текстів. По цих текстах ми вчилися читати. Це були праці Цезаря (“Commentarii de Bello Gallico”), Тіта Лівія, багато інших. Латину ми на першому курсі вчили з “Фільомати”. То простий, дуже виразний текст, слова можна було знаходити. Були польськомовні словники, були вже і російськомовні. Я пам’ятаю, що старогрецьку мову ми вчили за підручником Дворецького. Професор Лур’є називав це “средневековые муки для студентов”. Андрій Содомора згадував, що він в них викладав грецьку мову і приносив завжди тексти на листочках, надрукованих на машинці. Професор самостійно друкував у себе вдома грецькі тексти – і вони вивчали мову. А ми – за підручником Дворецького. Це були не дуже пристосовані підручники, а українських взагалі не було. Потім, коли я вже навчалася в аспірантурі, викладачі кафедри Маслюк і Оленич ротопринтом видали підручник грецької мови. Видали вже підручник Ю. Мушака “Латинська мова”. Почали друкувати українськомовні підручники десь у 1970-их роках. А в нас були польськомовні, тому кожен з нас мусів знати польську мову. Це дуже добре, я самотужки вивчила польську мову. Кобів нам завжди згадував професора Ґаншинця, який був завідувачем кафедри. Від тієї польської кафедри було багато залишено, особливо навчальних текстів. Були російські підручники. Наприклад, “Латинский язык” Попова, Шендяпіна, якого нам рекомендувала Скоробагата. На кафедрі були словники: старогрецький словник Вейсмана, інші, видані раніше. Коли я була на третьому курсі, вийшов двохтомний словник Дворецького. Ми виписали собі з Москви. На колишній площі Перемоги (де в нас СБУ) був магазин “Книга почтой”. Ми виписали два великі томи для всієї групи, зібрали гроші і закупили. Я досі його маю. Але то російськомовний, українських взагалі не було.

Тепер чотирьохтомний латинсько-український словник зробив Володимир Литвинов, виходить в “Науковій думці”. Кажуть, що потрібно дуже багато паперу, щоб інститути відмовилися від видання. Вийшов перший том, готують другий. Інститут української мови робить редакцію української частини. Оскільки я рецензент, то маю перший том. Дай Бог, щоб він вийшов. Литвинову вже вісімдесят чотири роки минуло, йде вісімдесят п’ятий. Мені вже вісімдесятий, Содоморі вже за вісімдесят. Але молоді такого великого не роблять. Я подивляю, як він зробив словник. Я собі виписувала найпопулярніші терміни, а Литвинов створив картотеку і зробив невеликий латинсько-український словничок, а тепер – чотирьохтомний фундаментальний словник. Зробили переклади з російського словника Дворецького Леся і Мирослав Трофимуки, обоє класики. Богословська академія мала програму, і видали цей словник. Я не бачила того словника, який вони видали, але це переклад зі словника Дворецького. А Литвинов зробив на текстах, виписував тексти. У словниках є різні тлумачення одного слова, а він додав контекст, виписав речення. Це надзвичайно цінна річ.

У нас були викладачі, які ще вчилися за Польщі, в перші роки після так званого “визволення”. Працювали науково. Юлія Миколаївна Кузьма перекладала твори античних авторів. Багато перекладав професор Лур’є, який приїхав з Ленінграда. Написали підручники. Маслюк видав хрестоматію старогрецької лірики. Андрій Содомора, учень професора Лур’є, стільки античних авторів увів у науковий обіг (дивуюсь, як йому не дали премію Шевченка): Есхіла, Софокла, Евріпіда, Овідія, Вергілія, інших. “Енеїду” Вергілія переклав мій викладач доцент Білик, опублікована у Києві. Викладачі працювали, хоча велике було навантаження – мали по вісімсот годин. Але всі працювали науково. Було і так, що працювали в шухляду. Наприклад, Мушак перекладав “Сповідь” Августина Блаженного. Не було надії її видати в радянські часи. Хто би видав працю отця Церкви? Тепер вже його дочка Лариса, яка закінчила класичну філологію, видала – “Сповідь” вийшла українською мовою. Хоча росіяни вже двічі видали “Исповедь”, а ми чомусь боялися. Був збірник “Питання класичної філології” на факультеті іноземних мов, який виходив раз у три роки, здається. І зараз він виходить, я давала якусь статтю до друку.

– Якою була методика викладання основних дисциплін?

– Методикою викладання було читання текстів, вивчення слів, виписування слів. Задавався текст, треба було виписати слова, і зробити потім переклад. Кожен мав відповідний шмат на занятті. Ми практикували читати і перекладати. Звичайно, водночас вивчали граматику, форми дієслів. Латинська граматика – основа всіх романо-германських, тому потрібно було скрупульозно вивчати цю граматику. Вивчали форми, часи, тексти були основним засобом вивчення мови. Були курси з літератури. Ми читали твори античних авторів, звичайно, не в оригіналі, а у перекладах. Наприклад, Дідик, який викладав античну літературу, не питав сюжет (так само Білик, який викладав грецьку літературу), а міг запитати, як називався пес Одіссея, або як замок на воротах Трої описаний в “Іліаді”, які засуви і так далі. Отакі деталі ми повинні були знати. Не знав цього – йшов далі вчити. Тобто треба було читати літературу у деталях. Так, як тепер на тестах вимагають. Були спецкурси: антична метрика (читав Мушак), грецька епіграфіка (Андрейчук), про міфологію. Кобів читав нам методику викладання латинської мови. Нас готували як викладачів для педагогічних і медичних інститутів, в першу чергу – викладачів латинської мови, античної літератури. Вивчали напам’ять твори Ціцерона. “Quo usque tandem abutere, Catilina, patientia nostra? Quam diu etiam furor iste tuus nos eludet?” – досі пам’ятаю. Перші рядки “Іліади” пам’ятаю: “Μη̃νιν ἄειδε θεὰ Πηληϊάδεω ‘Αχιλη̃ος οὐλομένην, ἣ μυρί’ ‘Αχαιοι̃ς ἄλγε’ ἔθηκε, πολλὰς δ’ ἰφθίμους ψυχὰς ‘Άϊδι προΐαψεν”. Дуже гарно переклав Кочур: “Гнів оспівай, о богине, Ахілла, сина Пелея, згубний, що тисячі лих заподіяв ахейцям”. Гекзаметром, прекрасно по-українськи. Майже слово в слово передав отой початок “Іліади”. Я знала п’ятдесят рядків. Якщо не знаєш п’ятдесяти рядків “Іліади” по-старогрецьки, іспит з грецької літератури не не можеш скласти. Вчили оди Горація, вірші Овідія. “Exegi monumentum aere perennius regalique situ pyramidum altius, quod non imber edax, non aquilo impotens possit diruere aut innumerabilis…”. Пушкін найточніше переклав: “Я памятник воздвиг себе нерукотворный, к нему не зарастет народная тропа, вознесся выше он главою непокорной Александрийского столпа”. Олександрівська колона – найвища споруда у Петербурзі, а у Горація мова йде про піраміди, пам’ятник, вищий від пірамід. Ми багато текстів латинською і старогрецькою мовою вчили напам’ять. Це була частина методики їх вивчення.

– Хто з Вашої групи після навчання надалі був пов’язаний з класичною філологією?

– З моєї групи двоє осіб стали кандидатами наук. Ростислав Дмитерко став кандидатом історичних наук. Він закінчив ще вечірній історичний факультет (тоді можна було безплатно), працював в музеї етнографії, захистив у Білорусі роботу з народної пісні. Мирон Іванович Борецький, здібний, мій колега, ми за одною партою сиділи, став кандидатом філологічних наук. Працював завідувачем кафедри у Дрогобицькому педагогічному інституті. Він багато перекладав з латинської мови, лірику вагантів, написав підручник, викладав зарубіжну літературу у Дрогобицькому педінституті. Його скерували у Черкаси, у Черкаський педінститут, на практику, бо там не було викладача. Там працював кілька років, а потім перевівся в Дрогобич. Він у Москві закінчив аспірантуру з класичної філології. Я не пам’ятаю назви його дисертації, він захистився в Москві. Працював тут, в Україні, і багато зробив для популяризації античної справи. В Дрогобичі, як я вже сказала, завідував кафедрою зарубіжної літератури, викладав курс зарубіжної літератури, але перекладав з латини. Остання його робота, яку не завершив (помер у віці шістдесяти семи років, 21 вересня 2021 йому би було вісімдесят), був словник. Ми їздили на конференцію, яку організували його учні до сімдесятої річниці з дня народження. З нами були Андрій Содомора, Василь Волощук (він тепер в Тернополі), була презентація словника. Цю останню його роботу завершував його учень аспірант Василь Зварич. Йдеться про “Лексикон античної словесності”. Він мені подзвонив, замовив кілька статей. Я кажу: “Мирон, я тим не займаюся, я відійшла від класичної”. – “Та зроби!” І я туди зробила десь п’ятдесят або й більше статей про філософів, культурологів. Він мені виписав імена, я зробила це. Потім він трохи доповнював. Я кажу: “Та напиши себе співавтором”. Навіть не пам’ятаю, чи він дописав. Я ж не все знала, я не в курсі класичної філології, бо тепер займаюся історією української філософії, пишу статті. Отже, ці двоє стали кандидатами наук. Дмитерко захистився з історії, етнографії. В нього, мабуть, є статті, я детально не знаю. Захистив роботу про народну пісню, не знаю якого періоду вона стосувалася. Захистив у Білорусі, бо тут не було таких спеціалізованих вчених рад. А Мирон захистив у Москві.

Був ще в нас Любомир Шеремета. Він викладав латинську мову в Івано-Франківському медичному інституті, разом з Козовиком, але науково не працював. Він одружився. Пам’ятаю, коли ми на практиці засмагали, він собі вирізав з паперу ім’я Оля, і так у нього це було на грудях. Я була в Івано-Франківську на якійсь конференції, а його тітка працювала в готелі, побачила, що зареєстрована Кашуба, сказала йому. І він мене зразу запросив в гості. Я тоді з тією Олею познайомилася. Але він науково не працював, був старшим викладачем. Ми не підтримуємо зв’язків. Бачила його дуже давно, ще в радянські часи, була у нього в гостях. Жив на вулиці Братів Майданських. Їздив на північ, заробив гроші, купив кооперативну трьохкімнатну квартиру. Науково не працював. Завідувачем кафедри там був Іван Козовик, який зробив дисертацію. Потім, здається, став священником, вже в роки незалежності, в радянські часи викладав латинську мову. Пам’ятаю, що він мене просив, коли я була лаборанткою, надрукувати грецькі цитати у тексті його дисертації.

Четвертий – Йосип Іванків. Він пішов викладати німецьку мову до школи. Я його після випуску не бачила. Але вчився добре, ми всі добре вчилися. П’ятеро людей в групі – не можна було не вчитися. Якщо хлопці не виписали слова, то я виписала, і вони в мене списували. Ми мусили знати, не було за ким ховатися.

– Які студентські наукові гуртки діяли на факультеті?

– На кожному відділенні був свій науковий гурток. Наше відділення класичної філології мало свій студентський науковий гурток. Викладачі давали нам теми, і ми готували наукові доповіді та виступали з ними. Була така сесія раз на рік. Я пам’ятаю, що надрукувала тези доповіді “М. Драгоманов про Тацита”. Була в мене одна з тем – “Грецька міфологія на вазах”. Пам’ятаю, керував нею Білик. Він вже був старший, не дуже мене скеровував. Я не розуміла, що є червонофігурний та чорнофігурний стилі. Коли я виступила з цією доповіддю, то професор Лур’є зробив зауваження, що я не розділила чорнофігурні і червонофігурні вази. На одних вишкрябували, на інших – намальовували. Нас майже всіх залучали, нас на курсах було мало – п’ять-сім студентів. Не пам’ятаю, скільки саме на різних курсах. На тих, що переді мною, були хлопці, яким тяжко давалася наука. Доходило до анекдотичних випадків. В одного студента була доповідь про шикування війська в античності. Там був термін “свиня”, йшлося про різні конфігурації (сміється). А він переклав – “льохами”. Професор Лур’є дуже сміявся, ледь не впав з крісла. Починаючи з другого курсу (не пам’ятаю, чи був перший), і до п’ятого курсу, ми, всі класики, збиралися разом на тому гуртку, робили доповіді, вчилися науково. І були курсові роботи. Я пам’ятаю, мені знайшли роботу в архіві – “Ітеративні дієслова в комедіях Плавта”. То треба було скрупульозно вишукувати. Я вам чесно скажу, що мені це було нудно, і я щаслива, що мене “занесло” у філософію. Тому що там специфічна робота, форми дієслова. Мені цікавішою була література. Я писала дипломну про образ дівчини в творах Евріпіда. Тобто мене вже більше тягнуло до філософії. Граматичні теми (наприклад, порівнювати форми прикметників) – на любителя. От Іван Іванович Андрейчук у п’ятдесят років захистив роботу, дуже скрупульозно проаналізувавши граматичні форми. Читати античного автора і вишукувати ітеративні дієслова – дуже скрупульозна робота. Мабуть, у мене не вистачало терпіння. А з другого боку, перекладати – також терпіння. Я якось більше увійшла в цю тематику, працюю над нею весь час, не було бажання повернутися до класичної філології як такої. Тобто, я працюю і з латиною, і з грецькою мовою, і з німецькою, але не з класичною філологією як такою, а з українською філософією.

– Хто з філологів-класиків з інших університетів, інститутів приїздив у Львів у час Вашого навчання, читав лекції для студентів?

– Сюди приїздила Тахо-Годі, на конференцію приїздив професор Петровський з Москви. У Львівський університет Кобів запрошував всіх “світил”. Наприклад, запросив сина Івана Франка Тараса, який закінчив класичну філологію. З-поміж московських дослідників, пам’ятаю, що у час мого навчання приїжджала професор Грабар-Пассек, є навіть фотографія. З Києва були Чернишова і Білецький, подружжя. Мабуть, я не всіх згадала. Чи вони читали лекції – не пам’ятаю. Були зустрічі зі студентами, де вони виступали.

– Студенти організовували вечори античної культури…

– Одного разу було дуже грандіозно. Запросили, як режисера, акторку з театру ім. М. Заньковецької Галину Шайду. І вона поставила кілька уривків з п’єс Есхіла, Евріпіда, Софокла. Ми ставили, здається, “Антігону”, а також “Медею” (я грала роль Медеї), читали вірші, співали латинські пісні. Був керівник хору, хором диригував Михайло Сало, який був фахівцем, працював, здається, у педагогічному училищі на вулиці Валовій. Ми співали “Gaudeamus igitur”, інші пісні, вже не пам’ятаю. Щодо п’єс, то ми розігрували ролі, брали костюми. Це було дійство грандіозне! (Я вже тоді була лаборанткою. Це було або у 1966-ому році, або у 1965-ому. Участь брав ще Захара. Пізніше, напевно, також організовували). Назбирався повний клуб людей: студенти, їхні родичі. Це було справді зворушливе дійство. Ми перевдягалися. Сенів, пізніше став доктором наук, ніяк не хотів одягти коротку туніку, грав роль Ясона (сміється). Паславський вдягнувся в одяг воїна. Ми поставилися до того дуже відповідально. Були античні танці, німфи: дівчата першого курсу перевдягнулися, пошили їм прозорий одяг; не знаю, де вони то дістали, мабуть, марлю накрохмалили. То були студентки першого курсу (або третього, вже не пам’ятаю): Христина Сокіл, Іванка Петрушинська, Мирося Генза. Танцювали танок античних німф. Багато ми взяли елементів античної культури, представили їх. Була задіяна вся кафедра, підтримали студентів (професора Лур’є тоді вже не було). Старші не брали участі, але викладачі нам багато допомогли, і ми з ентузіазмом працювали.