Герун Василь

редактор

Керівник Архіву Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат історичних наук, координатор проекту “Усна історія Львівського університету”

Бесіди

Усього: 6

Ярема Кравець. Про професора Олексія Чичеріна


‒ Яремо Івановичу, розкажіть, будь ласка, про своє навчання в університеті. Які предмети у Вас викладав Олексій Чичерін?

 

‒ В університеті я навчався на відділі французької філології. Розпочав навчання 1961 року. Професор Чичерін читав у нас історію світової літератури (тоді називалася – «Історія зарубіжної літератури») ХІХ-ХХ століть і французьку літературу. Французьку літературу професор читав французькою мовою. (Те, що вже згодом, в кінці 1990-их років, на кафедрі стало традицією: поступово усі літератури перейшли на викладання національними мовами: англійською, німецькою, іспанською і французькою). Олексій Володимирович читав, крім того, спецкурс «Бальзакознавство». Цей спецкурс був дуже цікавий, оскільки професор вникав у найтонші особливості стилю Бальзака, аналізував їх на основі відомих романів Бальзака, наприклад, «Батько Горіо», «Ежені Ґранде», «Втрачені ілюзії», а також новел. Згодом ті дослідження професора увійшли в його дуже цікаву передмову до новел Бальзака, які з’явилися в московському виданні французькою мовою. Професор писав цю передмову французькою мовою, і вона, до речі, увійшла у видання ‒ «Олексій Чичерін. «Треба бачити і розуміти серцем…» (літературознавчі статті)» (Львів, 2018). У цьому виданні вона друкується окремою статтею у розділі «Уроки Бальзака», якому професор присвятив п’ятдесят років своєї наукової діяльності. Був одним із найавторитетніших дослідників творчості французького письменника. Отже, читав нам ХІХ-ХХ століття. Лекції професора Чичеріна були присвячені літературі ХІХ століття і частково ХХ століття (тоді ХХ століття обмежувалося важливішими постатями письменників, які творили до половини ХХ століття). Професор основну увагу, звичайно, звертав на реалізм ХІХ століття: Бальзак, Стендаль, Діккенс, Теккерей, ‒ а згодом Роже Мартен дю Гар, Ромен Роллан. Лекції професора Чичеріна приваблювали до себе не тільки студентів нашого факультету. Приходили студенти філологічного факультету, а також студенти і викладачі інших вузів: Політехнічного (тепер Університет «Львівська Політехніка»), Художньої академії. Це були артистичні лекції. Часом я задумувався: звідки цей артистизм. Професор вмів з перших слів, починаючи лекцію, не говорити про життя, біографію письменника, але починав, скажімо, говорячи про одну із новел, так: «І вдруг появился песочный человек…». З такою інтригою. Читав, звичайно, російською мовою лекції. А дальше розповідав, мало подавав біографічних даних, більше давав образи, літературний образ, стиль письменника. Це було дуже цікаво. І, справді, авдиторії були переповнені. Щодо національної літератури, окремих постатей, то це був Бальзак, Стендаль, Меріме. Професор залишив також текст свого спецкурсу про Бальзака французькою мовою. Цей текст зберігається тепер в Музеї Університету, де є окрема папка з назвою «Олексій Володимирович Чичерін». Я задумувався, звідки майстерність читання. А потім, коли ґрунтовніше досліджував діяльність професора Чичеріна, коли професор написав свої спогади, виявилося, що в 1920-их роках, закінчивши Московський університет, працював в одній із експериментальних московських шкіл естетичного виховання, і читав там естетику, мистецтвознавство, літературу. І ось звідти дуже добре і глибоке знання мистецтва різних часів, вміння читати лекції справді артистичні, а не читати лекції так, аби прочитати і дати інформацію лише про письменника, про його біографію, про те, що він творив, коли, в які роки і що написав. Такі якраз лекції приваблювали студентів. Студенти любили лекції професора, дотепер їх згадують. І ще одна із сторінок діяльності професора: професор ініціював відвідування картинної галереї на вулиці Стефаника, запрошував студентів, бувало щотижня, бувало рідше. Студенти збиралися, і професор був екскурсоводом, пояснював, наприклад, фламандське мистецтво, мистецтво Відродження, інші мистецтва, бо розумівся на цьому, був добрим знавцем світового мистецтва.

 

‒ Ви були головою студентського наукового товариства факультету і старостою гуртка французької філології, гуртка зарубіжної літератури. Як були організовані гуртки? Які теми обговорювали? Яке місце вони займали в житті факультету і кафедри зарубіжної літератури?

 

‒ Так, справді, я був певний час старостою наукового гуртка факультету іноземних мов. Це був той час, коли наукова студентська робота займала велике місце у житті студентів і в житті університету. Було активне потужне студентське товариство університету, яке очолював студент географічного факультету Олександр Топчієв. Потім він закінчив університет, виїхав, здається, в Одеський університет, захистив дисертацію, став доктором наук. Але, насамперед, такий момент, пов’язаний з діяльністю гуртків: це була активна робота гуртків, велике сприяння роботі гуртків, це було нав’язування дуже активних контактів із науковими гуртками інших вузів. Наприклад, ми мали змогу поїхати в Одеський університет, де відбувалася наукова конференція. Ми, члени університетського наукового гуртка, їздили до Вільнюса і виступали, брали участь у студентській науковій конференції Вільнюського університету. В Одесі я виступав із доповіддю про поезію Еміля Вергарна. У Вільнюсі теж мали цікаві виступи. Їздили наші студенти, ми рекомендували окремих студентів для поїздок. Теперішній завідувач кафедри німецької філології професор Богдан Васильович Максимчук їздив у Ризький університет, виступаючи з доповіддю про Ґете. Мав змогу, це були оплачувані відрядження. Вони сприяли тому, що відбувався взаємообмін студентів і взаємообмін їхніми науковими досягненнями. Крім того, студенти, які виступали на наукових конференціях, згодом мали можливість друкуватися. Гурток, який працював у нас (студентські гуртки були при кожній кафедрі факультету), – гурток із французької літератури, яким керував професор О. В. Чичерін. Якраз на цьому гуртку професор виступав з окремими розповідями про письменників. А мене зацікавив творчістю бельгійського французькомовного письменника Еміля Вергарна. Професор дуже гарно артистично прочитав окремі вірші Вергарна і питається мене: «Чи Ви не хотіли б зробити доповідь про Еміля Вергарна?». Кажу: «Добре». Зробив таку доповідь, з якою виступав згодом у Одеському університеті. І ця доповідь була першою публікацією, яку прийняли до друку в «Іноземній філології». Я ще студентом подав цю публікацію. Фактично, ще закінчував навчання, і публікація вже незадовго з’явилася (тоді вже працював лаборантом кафедри). Це була моя перша наукова публікація, присвячена Емілеві Вергарнові, яка згодом перейшла у ґрунтовніше дослідження творчості цього бельгійського поета, прозаїка, драматурга, літературного і мистецького критика, а далі перетворилася у дисертацію, яку захистив 1992 року. З цією дисертацією були пов’язані окремі цікаві моменти: насамперед, професор запропонував тему дисертації ‒ «Багатогранність поезії Еміля Вергарна». І так називалася перша стаття. Але коли почав працювати над цією темою, зацікавився також прочитанням Еміля Вергарна в українській критиці, літературі, перекладами. І, фактично, паралельно з’являлася друга дисертація. Професор, звичайно, був за першу тему: він любив поетику, любив стиль, дослідження поетики і стилю. Але ця друга тема стала настільки обширною, великою, багатогранною, що я запропонував професору: буду досліджувати поезію Еміля Вергарна в українській критиці, перекладах. Професор підтримав мене, і згодом це дослідження перетворилося в дисертацію. Отже, гурток працював активно, дуже гарно. Керував професор своїм авторитетом, темами, які пропонував. Це був гурток французької літератури. На кафедрі французької філології був гурток, яким керував завідувач кафедри доцент Остап Августович Домбровський, і цей гурток був присвячений дослідженню романістики, лінгвістики, стилістики французької мови.

 

‒ Хто найбільше вплинув на Ваші наукові пошуки? Розкажіть більше про Вашу співпрацю з Олексієм Чичеріним як науковим керівником.

 

‒ Звичайно, що на мої наукові пошуки найбільше вплинув Олексій Володимирович, який підказав мені цю тему, який захопив, зацікавив творчістю Еміля Вергарна. Крім того, я, працюючи лаборантом кафедри (а на кафедрі я працював під керівництвом професора трохи менше сімнадцяти з половиною років, бо на два останні роки перейшов у методкабінет завідувачем методкабінету факультету)… А почав працювати на кафедрі несподівано для себе: закінчив університет, дістав скерування на роботу далеко, десь у Турківський район, у село Орів, куди привозили хліб гелікоптером, бо не було як, особливо взимку і навесні, коли розкисав грунт, перетворюючись на болото. Але тут професор телефонує, запрошують, передають, щоб я прийшов в університет на кафедру. Професор Чичерін каже мені, що з’явилося місце лаборанта, чи Ви не хотіли б працювати лаборантом? Було клопотання з кафедри, ОблВНО дало відкріплення. Діставши відкріплення, почав працювати з професором. Робота була дуже цікава. Насамперед, зупинюся на декількох особливих моментах: професор Чичерін вчив, якщо писати – писати конкретно, зразу приступати до тієї наукової проблеми, не треба великого вступу, не треба, як казали, «води». Краще написати п’ять-шість сторінок, але ґрунтовно, дати ґрунтовне дослідження, аніж писати щось таке, що непотрібне, що потім сама редакція буде викидати, чи видавці будуть це викидати. Далі – правда у тому, що пишеш: писати правдиво, писати ґрунтовно, досліджувати глибоко. Я мав нагоду пізнавати стиль Олексія Володимировича, тому що був фактично його секретарем упродовж багатьох років. Працюючи на кафедрі, був, мабуть, єдиною людиною, яка відчитувала письмо, почерк Олексія Володимировича. Почерк був дуже цікавий: окремі слова обривалися, не закінчувалися. Рідко було таке, що якогось слова не прочитав. А як щось не прочитав, то професор казав: «Как? Вы не прочитали этого слова? Да это ж понятно». Мав можливість читати статті професора Чичеріна, які з’являлися в тих чи інших виданнях. Менші, короткі. Великі публікації професор давав передруковувати своїм машиністкам, які працювали з друкарськими машинками. Але менші, особливо відгуки на дисертації (всі відгуки – чи зовнішні, чи відгуки професора-опонента), я друкував і тим самим не тільки збагачував свої знання в літературі, літературознавстві, але також збагачувався у розумінні читання професора: стиль професора, науковий стиль і вміння професора аналізувати ту чи іншу наукову проблему, яка пропонувалася чи в дисертації, чи в монографії. З тим пов’язані деякі цікаві моменти. Професор виявляв себе не тільки глибоким науковцем. Професор, я нагадаю, був лауреатом премії імені Бєлінського, яку дістав з великим трудом. Мав вже великі досягнення вже, довго-довго йшов до цієї премії. Хотів би згадати про одну статтю професора, яку він підготував для журналу «Всесвіт». Стаття була присвячена роману Мадам де Лафаєтт «Принцеса Клевська». Професор відправляє статтю до «Всесвіту», я перекладав її, бо «Всесвіт» не приймав рукописів російською мовою. Статті в «Іноземній філології» теж друкувалися українською. І ось я несподівано дістаю із «Всесвіту» повідомлення про гонорар, який мені надіслали. І написано: «за переклад статті Мадам де Лафаєтт «Принцеса Клевська». Професор, надсилаючи цю статтю, написав, що переклад цієї статті належить Яремі Івановичу Кравцю. Подав мою адресу. Це свідчить про таку людяність професора і розуміння того, що той невеличкий гонорар для лаборанта, який починав свою роботу з оплатою 84 рублі (на той час це була така заробітна платня; на сьогоднішній день, здавалося б, то нічого, але тоді на ці гроші можна було дещо придбати), цей невеличкий гонорар потрібний. Але, найголовніше, він впроваджував мене у «Всесвіт», в якому я вже друкувався з 1968 року. Почав друкувати переклади, «Всесвіт» знав мене. Крім того, перд мною відкривалися нові імена. Наприклад, професор писав рецензію на дисертацію про Баратинського, який був його улюбленим поетом. Коли я сказав, що дуже цікавлюся цим поетом, професор подарував мені свою книжечку поезії Баратинського, яку зберігаю дотепер. Отже, був моїм наставником, натхненником і ученим, який цікавився моїми статтями, рекомендував, звичайно, статті, цікавився перекладами. Професор з великим зацікавленням прочитав переклад «Різдвяної ялинки» Мішеля Батая, який з’явився 1973 року на сторінках «Всесвіту». Були гарні відгуки, читали, говорили про цей роман. І професор каже, чи можна прочитати Ваш переклад. Я дав журнал «Всесвіт». Отже, цікавився публікаціями. І читав уважно. Якщо були деякі питання, пов’язані з тими проблемами, які професор не дуже добре знав, наприклад, пов’язані з українською літературою чи з українським перекладом, звертався до своїх колег. Я написав статтю про поетичне мистецтво і поезію Поля Верлена в перекладі українською мовою, зокрема, про деякі його вірші. Професор звернувся за допомогою, з проханням перечитати, до Остапа Августовича Домбровського, який був дуже добрим знавцем української літератури, перекладу, стилю, французької поезії. Так що мої перші статті, а потім другу про переклади Еміля Вергарна українською мовою, яка з’явилася в «Іноземній філології», і, наприклад, деякі публікації у журналі «Вітчизна», у «Всесвіті» – все це професор читав і давав схвальні відгуки. Вже потім мені розповіли, коли почав завідувати кафедрою 1996 року (ще тоді зарубіжної літератури), що професор в останні роки життя на питання «кого бачити завідувачем кафедри?» сказав: «Ярему Івановича Кравця».

 

‒ Яремо Івановичу, розкажіть трохи більше про роботу професора на посаді завідувача. Він керував кафедрою до 1973 року, а пізніше викладав…

 

‒ Професор керував кафедрою двадцять п’ять років, починаючи з 1948 року і закінчуючи 1973-тім роком. (Багато про це сказано у тому виданні, яке з’явилося до сторіччя професора Чичеріна). Був оголошений конкурс на професора і завідувача кафедри зарубіжної літератури. Ніхто не подав заяви на цю посаду. Тому що знали професора О. Чичеріна, авторитетного вченого професора, шанували, любили, поважали. Ніхто. Хоча були доктори, професори в інших вишах. Керівництво університету запрошувало навіть з інших вузів когось на цю посаду. Ніхто не відгукнувся. Тоді півроку кафедрою керувала Нонна Хомівна Копистянська. А далі – керівництво вишу придумало інший варіант, оголосивши два конкурси, – на професора кафедри світової літератури і завідувача кафедри світової літератури, тим самим, бюрократично вирішивши питання: одна особа на два конкурси подавати заяву не може. І професор подав на професора кафедри, а на завідувача кафедри подав заяву доцент Моторний Володимир Андрійович. Якраз тільки повернувся з Чехословаччини, де працював у Посольстві Радянського Союзу, займався питаннями культури, мав великі зв’язки, богеміст, добрий знавець чеської літератури. І очолив кафедру зарубіжної літератури. Професор продовжував працювати професором до останніх років життя. Два останні роки був професором-консультантом, але лекції читав. Коли я відходив з університету 1984 року, професор ще читав потужно лекції, з великим натхненням. За два роки до кончини був професором-консультантом, і приходив на кафедру. Працював до останніх днів професором кафедри. Яким був як завідувач кафедри? Організованим, розумним завідувачем, толерантним, завідувачем, який розумів потреби кафедри. Кафедра завоювала великий авторитет. На кафедру зверталися з проханням прийняти до аспірантури, до річної аспірантури. Кафедра виховала багато аспірантів. Професор брав активну участь, дієву участь у рецензуванні дисертацій, опонуванні в Києві, в Москві, у Ленінграді, у Чернівцях. Нав’язав дуже тісні творчі контакти із іншими кафедрами, кафедрами зарубіжної літератури, наприклад, Чернівецького університету, де був науковий журнал «Вопросы литературы», де професор постійно друкувався, був членом редколегії журналу. Професор, як завідувач кафедри, був одним із організаторів і натхненників видання «Іноземна філологія», яке заснували на факультеті. Це був український науковий збірник, який виходив українською мовою, один із небагатьох наукових збірників, що друкували статті українською мовою і тільки українською мовою. Інколи, за винятком, були статті іноземною мовою. Професор певний час був головним редактором, а потім редактором відділу літературознавства. Довший час керував цим відділом і пильнував, щоби справді друкувалися вартісні статті, цікаві і потрібні для науки статті. Коли сталося так, що у певний час в ЦК Комуністичної Партії України поставили питання про те, що журнал повинен перейти на російську мову, згуртувалися науковці факультету: професор Чичерін, Йосип Устимович Кобів, Богдан Михайлович Задорожний, Сергій Омелянович Гурський, київські науковці професори Ю. Жлуктенко, А. Жаловський, ‒ які написали великого листа-петицію в Міністерство освіти України, в ЦК. Відбулася виїзна сесія редакційної колегії «Іноземної філології», на котру я мав честь теж поїхати (був технічним секретарем «Іноземної філології»). І відвоювали, захистили «Іноземну філологію». Як писалося в тому поданні, цей науковий збірник має велике значення для зміцнення, вдосконалення, формування, насамперед, літературознавчої, мовознавчої української лексики, він дуже потрібний. І «Іноземна філологія» дотепер існує, це авторитетний науковий збірник. Для лаборанта був колегою, старшим колегою, ніколи не вивищував себе перед лаборантом. Маю всі видання професора з дарчими підписами. Професор писав так: «Моєму колезі Яремі Івановичу Кравцю», «Моєму колезі Яремі Івановичу Кравцю з надією побачити і його наукові видання». І трактував лаборанта як свого колегу, якому завжди, коли було обговорення дисертації, пропонував виступити, оскільки приносив дисертацію і казав: «Яремо Івановичу, дуже цікава дисертація, почитайте, поки я читаю». Я читав всі дисертації, які надходили на кафедру, брав з них дуже багато для себе, як для початкуючого науковця.

 

‒ Якою була атмосфера в університеті у 1970‒1980-их рр.? Як оцінював наукове середовище Олексій Чичерін?

 

‒ Минулого року чи півтора року тому я мав можливість давати одне інтрев’ю. Це не було інтерв’ю, це була, радше, розмова з однією із відомих критиків, відомою сучасною письменницею (не буду називати її ім’я), з якою мені організували зустріч, телефонували з Києва, просили про це. Вона цікавиться Львівським університетом. Цікавиться особливо професором Чичеріним, хотіла би дещо дізнатися про його «львівський період» життя і наукової діяльності. Ми зустрілися за кавою, у «Галицькій каві», біля Філармонії. Розмовляємо, і ця пані ставить мені таке питання: «Професор Чичерін приїхав до Львова, почав працювати у Львівському університеті. Ви, уявляєте собі? Росіянин приїхав до Львова, в таке місто, де вороже ставилися до російської культури, до росіян і т. ін. Скажіть про це вороже ставлення до професора у Львівському університеті». Я кажу: «Не було ворожого ставлення до професора у Львівському університеті». Російську культуру у Львові приймали, читали. Я скажу з власної біографії. У нас вдома були, у перекладах, «Воскресіння» Толстого, «Злочин і покарання» Достоєвського, декілька інших видань російських письменників, у перекладі: Лев Толстой, «Козаки», Гоголь, «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» українською мовою. Професор приїхав у Львівський університет і гармонійно увійшов в атмосферу Львівського університету. Про це також гарно сказано у спогадах Нонни Хомівни Копистянської і в спогадах Елеонори Соловей. Подружився з науковцями, особливо були гарні дружні стосунки з професором Богданом Михайловичем Задорожним, який завідував кафедрою німецької філології. І Елеонора Соловей згадує, подає такі цікаві абзаци, каже: уявіть собі, зустрілися два професори у Стрийському парку. Професор Чичерін на вулиці Стрийській жив, професор Задорожний теж жив недалеко від Стрийського парку. Два професори – один росіянин, другий українець, корінний галичанин і корінний росіянин. І один – професор-росіянин розмовляє українською мовою, а професор Задорожний розмовляє російською мовою. І вони так між собою розмовляють. Професор Чичерін мав добрі наукові контакти з професором Коваликом з філологічного факультету, з професором Михайлом Рудницьким (Михайло Рудницький, до речі, певний час завідував кафедрою зарубіжної літератури, коли вона створилася 1939 року). Професор Чичерін відразу втягнувся в літературознавчі проблеми українського літературознавства, почав працювати над дослідженням творчості Франка, порівнюючи його, наприклад, із літературним стилем Достоєвського. І не випадково у цьому монографічному виданні є окремий розділ, присвячений франкознавчим дослідженням професора Чичеріна. Професор старався опанувати українську мову і уже згодом на засіданнях вченої ради факультету виступав українською мовою як голова вченої ради. А в нас була вчена рада з літературознавства, захищали дисертації вчені з різних вузів Радянського Союзу. Навіть виступав українською мовою і дуже тим пишався. Казав: «Я выступал на украинском языке». А потім вже почав писати деякі невеличкі статті українською мовою. Отже, органічно влився в українську літературознавчу науку і в науку Львівського університету.

 

‒ Хто входив до ближчого кола спілкування професора О. В. Чичеріна в університеті, поза університетом?

 

‒ Професор був відкритий для багатьох людей. Ось 3 грудня 2018 року відбувалася презентація цього видання в Музеї Університету, і завідувач кафедри німецької філології Богдан Васильович Максимчук згадав: були четверги в квартирі професора Чичеріна (квартира на вулиці Стрийській, 26), на яку професор запрошував, як наголосив на тому Богдан Максимчук, студенток. Студенткам читав вірші, студентки розповідали про свої зацікавлення, читання, переживання. Чому студенток? Бо студентів на факультеті було мало, так само, як тепер. Але приходили й інші студенти. Професор читав лекції також і на філологічному факультеті для студентів русистів. Крім того, були дні – суботи, неділі, коли професор запрошував до себе тих людей, з якими спілкувався. Це були не тільки науковці університету. Наприклад, Марія Семенівна Шаповалова, доцент кафедри, Альбіна Михайлівна Гаврилюк, яка працювала на кафедрі до 80 років і недавно відійшла на пенсію. І багато молодших науковців філологічного факультету і інших вузів. Бувала професор Краснова із Дрогобицького педуніверситету, професори із Чернівецького університету – Ольга В’ячеславівна Червінська, Ярослав Іванович Пащук, доцент університету, науковці і дисертанти, які писали дисертацію. Професор запрошував до себе, читали окремі розділи. Була також Надія Анатоліївна Познякова із кафедри російської філології, яка писала дисертацію про К. Паустовського. Професор консультував її наукові пошуки. Запрошував і молодих вчених. Я мав теж велике щастя і честь бути у професора, коли народилася наша донька. Професор запросив до себе. Ми прийшли з дружиною і з донькою до професора. Це був затишок для розмови, дуже спокійна розмова. Професор проживав у невеличкому помешканні, поділеному на кілька родин. Професор мав дві кімнати, невелику кухоньку і спільні інші умови в квартирі. Не мав своєї окремої квартири. Вже пізніше запропонували, коли зацікавилися постаттю професора, його дослідженнями, коли розпочалася розмова, щоби професора нагородити літературною премією. Уже в 1970-их, в кінці 1970-их рр. (починався час певної «відлиги», почали більше цікавитися постаттю професора), газета «Комсомольська правда» задумала велику статтю про професора. Телефонує редакція, редактор цієї газети: «Як можна сконтактуватися з професором? Дайте, будь ласка, телефон». Керівництво факультету і університету трошки були в замішанні, бо професор був позбавлений телефону. У той час з’явилася велика гарна стаття про професора. (Я маю її, також передам в університетський архів). Професору запропонували помешкання на вулиці Пасічній, в новобудовах. Професор відмовився, бо дуже любив Стрийський парк, дуже любив прогулянки в Стрийському парку. Це помешкання професора було теплим таким, ошатним. Проживали дружина професора Євгенія Петрівна і сестра дружини Олена Петрівна, яка мала свою окрему кімнатку. Збиралися на своєрідні чаювання. Запрошували, була дуже-дуже приємна обстановка, дуже приємні і теплі розмови. Я згадаю ще ту атмосферу, яка панувала в професора в його родині, в його сім’ї. Професор часто їздив на захисти дисертацій. І напередодні, коли приїздив, зверталася до мене дружина професора, просила зустріти професора на Львівському вокзалі, допомогти професору дістатися до помешкання. Я виходив, професор мав велику валізу, я зустрічав його, професор відразу замовляв таксі. Ми приїздили, піднімаємося з професором до помешкання, професор вітається зі всіма, і Євгенія Петрівна запрошує мене перекусити, давала сніданок, бо професор приїздив десь восьма, пів дев’ятої-дев’ята київським поїздом. Це була одна з таких рис цієї сім’ї: шляхетна сім’я дворянського походження, сім’я дуже інтелігентна. У цій сім’ї панувала така атмосфера постійно. Вже, правда, згодом, коли відійшла дружина Олексія Володимировича, цю атмосферу намагалася зберегти Олена Петрівна, сестра дружини професора. Їхнє помешкання було відкрите для всіх. Багато було науковців, які приїздили на наукові, приязні, товариські розмови – теплі розмови, там дискутували. Професор мав велике листування, величезне листування. Я думаю, що це листування зберігається в Петра Бухаркіна. Шкодую за однією дуже важливою річчю, не можу собі вибачити, думаю, що не знайду вже цього – за відгуками, які писав професор на дисертації. Копії зберігалися на кафедрі. Ці відгуки були справжніми науковими статтями. Це не був тільки формальний відгук: дисертант вибрав тему, перший розділ такий і такий. Кожний відгук – це було наукове дослідження цієї проблеми і перспективи, які бачив професор у можливості дальших досліджень. І таких відгуків було, мабуть, десь півсотні. Я думаю, якби збереглося! Може знайдеться? Треба ще шукати в архівах і складах факультету, видати окремим виданням. Це було б неймовірно цікаве видання.

 

‒ Яремо Івановичу, чи можна говорити про формування окремої наукової школи у Львівському університеті, яка пов’язана з іменем Олексія Володимировича Чичеріна?

 

‒ Так, звичайно. Це школа стилю, літературного стилю. Її можна передати ось цими словами, які маємо у підзаголовку книжки: «Треба бачити і розуміти серцем». Не читати тільки текст, а треба вчитуватися, бачити за текстом письменника, вчитуватися в його стиль. Професор заснував окрему школу літературознавчого стилю. Працював літературознавчий семінар, присвячений стилю, стильовим особливостям. І не дивно, що одна з перших монографій професора мала назву «Идеи и стиль». Професор велику увагу приділяв стилеві літературного твору. І тут, у цій монографії, окремий розділ називається «Вивчення літературного стилю». Ось окремі статті: «Учення Потебні про літературний стиль», «Изучение литературного стиля», «Для чего изучать литературный стиль», і, крім того, німецькомовна стаття «Ідея і стиль», яку професор надрукував у Німеччині (в професора є чотири німецькомовні статті, професор вільно володів німецькою, французькою мовами, писав цими двома мовами, читав англійською, але дуже добре володів французькою і німецькою мовами). Захисти були присвячені літературному стилеві. Виховав цілу низку науковців, які далі продовжують вивчення стилю так, як спрямовував це вивчення Олексій Володимирович. Таким чином, у Львівському університеті була заснована школа літературного стилю.

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Терміни

Інше