‒ Розкажіть, будь ласка, про себе.

‒ Я, Сичак Зіновія Михайлівна, працюю керівником капели бандуристок «Зоряниця» тридцять шостий рік. Що ще можу сказати…

‒ Коли Ви почали працювати в університеті?

‒ 14 жовтня 1982 року.

‒ Чи це була Ваша ініціатива створити капелу бандуристів?

‒ В мене таке бажання було. Напевно, відносно університету ‒ ні. Але я вже до того, як прийти до університету, працювала в Народній капелі бандуристок «Галичанка», в «Дзвіночку». У мене за плечима вже був ансамбль бандуристів в дитячій музичній школі міста Миколаїв, на той час працювала ще в кооперативному технікумі. В кооперативному технікумі було добре працювати, але там дівчатка вчилися лишень два роки, а це було дуже мало для створення чогось більшого. До університету я потрапила зовсім випадково: йдучи по вулиці, зустріла свого однокурсника, який так натякнув мені: «Пошукай мені когось на керівника капели бандуристок». Я кажу: «Добре». Прийшовши додому (тоді не було такої комунікації, як зараз), задумалася: чому би я не могла за це взятися?! Не можу пригадати, як я з ним скомунікувалася, але прийшла. Переді мною був невеликий ансамбль бандуристок. Ними керувала Марія Сорока. Але це не була капела, з того складу до мене прийшли тільки троє дівчат. Я почала ходити по факультетах, збирати дівчат. Тоді директором студентського клубу був Володимир Михайлович Пелещак, який дуже багато приклався до організації колективу, бо на самому початку це є дуже складна справа. Бо якщо вже є якийсь фундамент колективу, то вже легше його цементувати і щось показати. Власне, це самі початки. Але дівчата були ревні, ходили, і ми вже до року часу поїхали в свою першу подорож до Мінського університету. За Мінськом, ще за Радянського Союзу, був міжнародний студентський центр, і ми там мали свої перші успішні концерти.

‒ Якою була реакція адміністрації університету щодо Вашої ініціативи створити ансамбль бандуристів?

‒ На першому концерті (я не можу пригадати, до якої дати то був концерт) був Володимир Михайлович [Пелещак] (нас тоді виступало близько п’ятнадцяти), і його всі питали: «Де Ви взяли таку капелу?» На той час ректором університету був (не пригадую імені) Чугайов. Треба йому віддати належне: хоча це був радянський керівник, він приходив після кожного концерту і дякував нам. Були свої обмеження в репертуарі, були певні речі, які треба було співати, але, в принципі, нам це не заважало працювати. Раз в рік ми кудись їхали, так помаленьку колектив формувався. Потім він переріс, і десь до десяти років вже було до тридцяти бандуристок. Ми довго не мали костюмів, ходили в тому, що було в черемошанських (якісь там плахти лишилися). Бандур трохи було, але вони виходили з ладу. Але якось так працювалося.

‒ Після того, як Ви очолили колектив, чи мали чіткі плани щодо його розвитку?

‒ Ні, не мала.

‒ Якісь конкретні задуми і плани для реалізації?

‒ Ні, напевно, ні. Воно так якось робилося само по собі. Були дівчата, був певний склад, були певні можливості тих дівчат, які я могла зреалізувати. Звичайно, я вже була з досвідом, вже мала за плечима закінчену консерваторію і роботу в кількох колективах. Але все одно це якось складалося мимовільно. Я взяла за модель трошки «Галичанку», якою керував Володимир Богданович Дичак. Я з ним працювала, і мені ця модель підходила. І так ми помаленьку, якось воно само собою розвивалося. Я не ставила жодних цілей, просто пропагувала бандуру, просто вчила грати, просто казала, що треба грати всюди і все. І якось так той колектив збагачувався дівчатками, ревними дівчатками. Я особливо це собі не планувала. Отак воно було.

‒ Колектив був задуманий як суто жіночий чи передбачав також участь хлопців?

‒ Суто жіночий, але і дівчат, часом, годі назбирати. Протягом творчої діяльності було кілька хлопців, які намагалися приходити, і був задум на змішану капелу. З-поміж дівочих капел у Львові були «Галичанка», «Ягілка», капели бандуристок в ветеринарній академії, в політехніці. А мішаною капелою була тільки «Львів’яни», і то там хлопці не грали, а тільки співали. Це складніше ‒ робити з хлопців, такої кількості граючих хлопців не можна було знайти. А щодо хору, то є «Черемош», і, очевидно, хлопці йшли до хору. І я вже застанавилася. Згодом ми вже дістали назву «Зоряниця». На той час в капелі було дуже багато Зорянок. Ми весь час думали, як назвати. «Львів’янки» були, «Галичанка» була. Ми спочатку думали назвати «Писанка», але хор «Писанка» також вже був. А в той час було багато дівчаток Зорянок, і якось так пішло ‒ «Зоряниця». І так ми хрестилися «Зоряницею», і так воно є.

‒ Зараз капела бандуристок носить звання народної капели. Що це звання означає для капели?

‒ Це вищий щабель концертної діяльності. Це є така винагорода. До того звання ми йшли дев’ять років. І то тільки завдяки Володимиру Михайловичу [Пелещаку]. Бо це був не простий рік в плані держави. Це був 1991 рік, коли Україна постала як незалежна країна. Ці звання були завжди за Радянського Союзу. Можливо, це така відзнака колективу, що це не є колектив абиякий. Кожні три роки ми мусимо підтверджувати це звання. Це є вищий щабель розвитку колективу, і, очевидно, що він трохи стимулює до праці, бо не можна носити звання і не бути ним.

‒ Чи пригадуєте перші репетиції капели?

‒ Пригадую. На першу репетицію я принесла ноти пісень «Зозуля закувала серед ночі» і «Сиділа під грушков». Ми їх співаємо до сьогодні. Мимо того, що я вже мала досвід роботи з капелою, все ж дівчатка були з «Галичанки», дівчатка були студентки, були з різних областей (одна дівчинка була з Сумської області). Отих дві пісні ми зачали робити. Потім було багато. За рік ми вже поїхали в подорож, а за півтори року зробили звітний концерт. Я цей концерт потім перевела з бобінного магнітофону на касету. Це не звучало кепсько. Співати було що, тільки було б кому, і було б бажання. Звичайно, що потребувалася допомога в плані організації концертів ‒ як тоді, так і тепер. Треба, щоб хтось допомагав, бо самим трошки затрудно.

‒ Як відбувались ці репетиції? Скільки разів на тиждень?

‒ Тричі на тиждень ми займалися. Тоді було трошки інакше: студенти вчились тільки до третьої години, і ми займались з шостої до дев’ятої, тричі на тиждень. Звичайно, зараз рівень бандурного мистецтва зріс, він трохи інакший, ніж був тоді. Звичайно, ми тоді грали примітивніші твори, примітивніші партії. Більший був нахил на українську народну пісню. Ми займалися, їм це було під силу. Зараз бандурне мистецтво вийшло на інший щабель. З’явилися композитори, які пишуть суто для бандури. Це цікавіше, бо тоді був нижчий рівень виконавства. Я мусила пристосовуватись до того, що дівчатка могли заграти. Бо якщо воно буде занадто складним, то, очевидно, буде створювати додаткові труднощі, їм це буде не цікаво, і вони не схочуть цього робити. Займалися ми один раз суто з бандурою, два рази мали загальну репетицію, грали, співали, розспівувались ‒ так, як і зараз.

‒ У колективі брали участь студенти аматори чи були такі, які мали професійну музичну освіту?

‒ Тільки дівчатка, які закінчували музичну школу, професійних в нас не було. Жодної дівчинки, яка б закінчила музичне училище, в нас не було. За радянських часів не можна було вчитися в двох вузах. Дівчатка були такі, які закінчили музичну школу, і приходили до капели. Грали, як грали ‒ хто як міг, так грав. Хто ще не вмів, а хотів навчитися, тому я допомагала.

‒ Чи мали Ви помічника концертмейстера?

‒ Концертмейстер належиться колективові вже тоді, коли дістається звання народного. Концертмейстера я не мала, займалася тим сама. Натомість, я відчувала, що мені потрібно хормейстера. Першим хормейстером, який з нами працював, була Оксана Йосипівна Мельничук. Це моя дуже близька приятелька. Вона є професійний добрий хормейстер. Коли я сиділа на репетиціях, то жадібно поглинала і дивилася на те, як вона це робила. Бо я не мала досвіду хормейстерської роботи ‒ такого, як вона, бо я не є професійний хормейстер. Потім Оксана Йосипівна була змушена залишити з нами працю. З нами працювала солістка опери, також бандуристка, Марія Йосипівна Мащак. Була більше як концертмейстер, показувала нашим дівчаткам як грати, співати. Все-таки вона оперна співачка, вона могла їх того навчити. А потім вже не можна було мати, скорочення були. В нас були такі часи, що взагалі поскорочували одиниці, не платили зарплати десь одинадцять місяців. Але я завжди казала, що навіть якби нічого не платили, все одно це робитиму, бо це є справа мого життя. Я все життя поклала на популяризацію бандури, бандурного мистецтва, капелу зокрема, виховання дівчат в плані національної свідомості, що ми зобов’язані це робити і передати іншим поколінням.

‒ Яким був репертуар колективу тоді, як засновувалась капела, і зараз?

‒ Зараз репертуар є цікавіший через те, що є розвиток бандури. Та можна було і тоді. Ми зараз співаємо «Пісню про Рушник». Я чомусь протягом своєї творчої кар’єри її ніколи не робила. Аж в 2015 році я зробила цей твір, і, на жаль, за два тижні після того, як ми вперше співали цей твір, померла моя мама. Звичайно, ми колись грали менше інструментальних творів. Ми грали «Запорізький марш», який не дуже завжди дозволяли грати. І так багато творів, як ми маємо зараз, чотири-п’ять інструментальних творів, ми не мали. Значить, репертуар розширюється, техніка дівчаток розвинена краще, ніж була тоді. Тоді в репертуарі мусила бути пісня про партію, пісня про Леніна. Але старалися брати якусь таку пісню, яка хоч трошки була б… Навіть не знаю, як то сказати. Ми співали пісню про Леніна львівського композитора Анатолія Кос-Анатольського. Але мусіла бути в репертуарі. Зараз, звичайно, можна співати і класику, ‒ і ми співаємо, і граємо. Найперше, ще треба мати слухача, який міг би слухати те, що ти співаєш. Мусить бути підготовлений слухач. Завше пісня має бути створена доречно. Окрім того, треба робити репертуар, який міг би бути використаний в багатьох випадках. Отакою піснею, нашою візитівкою, стала пісня «Зозуля закувала серед ночі». Вона ‒ на всі випадки життя: де би не треба було грати, що би не треба було грати. І вона завжди доречна. Інколи зробиш пісню дуже швиденько, і вона якось іде. Я вже переконалася: чим простіше написати, тим вона має більший успіх і краще грається, і краще її сприймає публіка.

‒ Чи можете охарактеризувати за жанром сьогоднішній, сучасний репертуар капели?

‒ Ну, трошки є класики, трошки є сучасної музики. Є Святослава Вакарчука «Мить», Тараса Петриненка «Господи помилуй нас» (також ця пісня є в нас вже років двадцять в репертуарі, і я поки не бачу твору, який міг би гідно його замінити по духу, по виразності твору, змістовності). Ну, та багато є творів. «Коломийку» ми співаємо, «Черемшину». Чогось тоді мені не хотілося робити «Черемшину» Михайлюка. Фактично, на бандурі все можна грати. Тільки, знову ж таки, треба мати місце, де це грати. Є колективи, які грають джаз. Ми, чомусь, джазу ще не грали. Я, можливо, за віком, не можу його подати чи зробити. Але репертуар маємо різноманітний: українські композитори, класика, сучасна музика. Але основою, мені здається, для аматорських колективів має бути народна пісня. Бо сучасні пісні, очевидно, маючи цифрові носії, багато інформаційного, можна зреалізовувати, записати, а багато старих пісень можуть відійти у вічність. По тій причині, що, якщо їх не будуть переспівувати, вони пропадуть. А зараз хорових колективів робиться менше. Колись в кожному ПТУ був хор, десь там щось співалося. Очевидно, завдання бандуристів ‒ зберегти цей репертуар народної пісні, щоби він зовсім не пропав. Кажуть, що в фонотеці ЮНЕСКО записано шістнадцять з половиною тисяч українських народних пісень. Я думаю, що їх є більше, але треба, щоб вони побутували в побуті і житті людей.

‒ Що саме зі сучасної музики ви виконуєте на бандурі?

‒ Святослава Вакарчука «Мить», «Yesterday» Пола Маккартні, граємо «Токкату» Поля Моріа, французьку, бо ми їздили до Франції («Yesterday» ‒ це, напевно, світовий хіт). Я тепер собі ломлю голову, який би ми ще світовий хіт зробили. Я вчора слухала Георгія Матвіїва. Він є викладачем Одеської консерваторії, дуже симпатичний, молодий, гарний бандурист. Він грає креативну музику, але ця музика може гратись тільки в одній особі. Він це імпровізує. Так само, як Ярослав Джусь, інші креативні молоді музиканти. Для колективу аматорського це є тяжко виконувати, бо кожна людина має якесь своє мислення і подачу. Власне, граємо те, що ми можемо заграти і що є доступно для дівчат. А щось інше? Є консерваторські колективи, нехай це роблять.

‒ У капелі був лише основний склад чи діяли також малі форми: дуети, тріо, квартети, квінтети?

‒ Так, впродовж всього творчого існування капели у ній були тріо, квартет, дует. Найвизначнішим був квартет дівчаток, які вчилися в мене в музичній школі, вчилися в мене змалечку. Вони десь з четвертого року навчання почали співати разом. Виховувались в мене в класі, я мала можливість їм більше приділити увагу. І так вони йшли по життю. І так вони всі четверо поступили до університету в інтервалі один і два роки, і разом закінчили. Дуже тішуся, бо дві з них реалізували себе як науковці, захистили докторські дисертації в Польщі. Але коли вони інколи з’їжджаються, чи котрась виходить заміж (Оля Мацюпа), то сідають квартетом співати. В мене було таке враження, що вони не розлучалися. В минулому році на концерті до тридцятип’ятиліття капели вони також співали. Вони дуже гарно слухаються, дуже добре чують одна одну і дуже тонко відчувають ансамбль. Окрім того, вони є дуже гарними приятельками. Я завжди прагну до того, щоб в колективі була добра атмосфера, щоб дівчатка одна до одної гарно відносилися, щоб атмосфера була творча і дружня, щоб не було якихось конфліктів. Не знаю, наскільки мені це вдається. Зі старшого покоління дівчаток також були гарні два тріо. Одна з тих дівчаток зараз живе в Італії. Як вона приїхала, то стали співати разом ще раз, бо то дуже пам’ятно. Вони кажуть, що, очевидно, тільки тепер оцінюють те, що було для них, і дякують, що вони мали таку капелу, що їхнє творче життя було, власне, в капелі, і що вони себе реалізували. Добре, що я могла бути причетна до їхньої творчої реалізації.

‒ Хто були учасницями цього тріо і квартету?

‒ Перше тріо: Марта Савуляк, Віка Орленко і Зоряна Саламаха. Потім було ще одне тріо: Наталя Гальчак, Галя Бойко, не пам’ятаю, хто був третім. І квартет був: Оксана і Марічка Боруцькі, Соломійка Стельмах і Ольга Мацюпа. І тепер дуетом грали Софійка Голуб і Аня Кисіль. Для співу в тріо, перш за все, мають бути люди, які хочуть це робити. Окрім того, вони мусять більше працювати. По-друге, вони мусять підходити тембром, голосом. То є тонка робота. Бо співати в капелі є трошки інакше: тут велика кількість людей, десь можна за когось сховатися. В тріо, дуеті, в квартеті не сховаєшся ні за кого. Це мусить бути «вилизана» партія, одна другу мусить дуже добре чути. Були ще такі ситуативні тріо, як Софійка [Софія Голуб], Марічка Боруцька і Світланка Підляська, які їздили до Словаччини. Але то було ситуативне тріо. Фактично, найбільше існував квартет. Вони мали кілька подорожей квартетом до Прибалтики, двічі до Польщі. Там мали дуже гарний успіх, робили тематичний концерт до Січових Стрільців. Власне, в Польщі. Дивно мені то було, але така є справа.

‒ Відомо, що квартету навіть вдалося записати свій власний компакт-диск. Як це їм вдалося? Це була їхня особиста ініціатива?

‒ Так, то була їхня ініціатива. Вони добре це зробили. Тоді в нас працювала концертмейстер Наталія Куциняк. На той час вона трошки більше з ними займалася, бо в мене були дуже складні домашні обставини. В мене була важко хвора дитина, і я не мала можливості стільки їм приділити уваги, скільки вони потребували. Добре, що вони це зробили. Треба було дещо поправити в тому, але добре, що вони це зробили. Вони це зробили в студії звукозапису в музичному училищі. Я мало з ними на той час працювала, я ще мала ансамбль в музичній школі, але найперше було те, що в мене була проблема з дитиною.

‒ Коли капела дала свій перший визначний концерт? Чи пам’ятаєте його?

‒ Пам’ятаю. Перший визначний концерт був за півтора року, як ми почали збиратися. Наступного року, в лютому, ми поїхали в Мінськ до Білорусії. І вже весною, десь у травні місяці, ми зробили свій перший звітний концерт. Співали вже шістнадцять творів.

‒ Якими були тоді Ваші відчуття і відчуття дівчат?

‒ Звичайно, що дівчатка тішилися. Там було багато дівчаток, які грали в капелі «Галичанка», які фактично були вихованками капели. Звичайно, для мене це було самоствердження, що я вже утвердилася як диригент, що я вже маю свій колектив, і це вже суто моя праця, а не під чужим крилом. Звичайно, це було приємно. І в університеті був гарний поголос, що є новий колектив. Бо до того часу таким відомим колективом був «Черемош», а тут появилася ще капела бандуристок, і ще до когось була прикута увага. Тому ми постали учасниками всіх концертів, які відбувалися в університеті. Звичайно, тоді таких можливостей виїзду закордон не було. Хоча за радянський період нашого існування ми були і в Чернівцях, Києві, в Сімферополі, були навіть в Москві, у Мінську. Тяжкі були 1990-ті роки, важко було кудись поїхати. Ми вперше поїхали закордон у 1989 році ‒ до Католицького університету в Любліні. Там дуже добре нас сприйняли. Ми співали в залі, де був Папа Римський, де було дуже гарно і акустично. Потім у 1993-ому році ми приїхали до Бельгії, де також було нас дуже гарно сприйнято. У 1996-ому році ми мали турне по Бельгії і Голландії. Були двадцять вісім днів і дали вісімдесят п’ять концертів, нас було тридцять п’ятеро. Було дуже добре зроблено великодній цикл: з великодніми дзвонами, веснянками, «заливанням шуму», з сопілочками. Ми співали тридцять чотири твори. Це була визначна наша поїздка. Хоч часом є сильніші дівчатка, склад цієї поїздки дув дуже сильний: добрі альти і сопрано, дівчатка ревно працювали. Інколи таке буває, що йде трохи на спад, але потім щось появляється. Але кожному мусиш визначати репертуар, щоб той склад, який є, зміг заграти і донести добре, можливо, і не найскладнішу партію. Мусиш зробити так, щоб було комфортно всім, і щоб воно мало гарний загальний вигляд.

‒ Які закордонні поїздки Вам найбільше запам’яталися?

‒ Ну, очевидно, щойно я казала, що Бельгія, у 1996 році. Це було і довготривале, і дуже велике турне, дуже багато концертів було. Ми записали свій компакт-диск. Ну, і останні наші подорожі у 2013‒2014 рр. до Франції, і наші гарні подорожі до польського Тересполя з колядками. Особливо в цьому році було дуже гарно. Кожна поїздка має щось своє, щось нове. Звичайно, в Парижі і в Люксембурзі дуже гарно. Скільки б не було людей в залі, я завжди дівчаткам кажу: ви мусите співати так, як належиться. Не залежно, чи є повний зал, чи є поважні люди, чи є старші люди, чи діти. Має бути всюди заспівано добре. В нас є така традиція: ми тільки співаємо Святу Літургію, зразу з’являється якась подорож. В Перемишлі ми заспівали Святу Літургію з митрополитом ‒ і зразу нас запросили у Боснію і Герцоговину. Цього року ми також заспівали святу літургію і вже маємо Францію і Люксембург. Практикую виховувати дівчат у духовному плані, щоби не тільки грали, а щоб виходили у цьому із духовності.

‒ Які Ваші побажання, мрії стосовно розвитку капели?

‒ В мене є побажання, щоб сто чотирнадцята аудиторія могла вмістити всіх, хто хотів би грати на бандурі. Я буду рада працювати, якщо їх буде так багато. Я б дуже хотіла це зреалізувати, щоб їх було багато, щоб вони не цуралися бандури. Бо, очевидно, що на тридцять тисяч студентів університету, напевно, не є тільки двадцять п’ять бандуристок. Щороку у Львові дванадцять музичних шкіл випускають учнів. Очевидно, багато дівчаток приходить, але не всі хочуть. Звичайно, що то є тяжка праця, бо треба прийти двічі на тиждень, а ще треба вдома сідати грати. І мені би хотілося, щоб більше приходило дівчаток, більше було зацікавленості. Мені здається, що репертуар гарний, дівчатка гарні. Звичайно, хочу нових костюмів, але базово є не погано, маємо аудиторію, якої колись не мали, маємо відреставровані бандури, маємо гарні подорожі, маємо на майбутнє вже подорож. Єдине ‒ дуже хочу, щоб було більше дівчаток, щоб капела росла, щоб була здорова конкуренція між дівчатками відносно поїздки, щоб дівчатка більше займалися.

Вийти з режиму читання