Львівського національного університету імені Івана Франка
найстаріший парк Львова (до 1779 – Єзуїтський сад, у 1779–1919 – Поєзуїтський сад, у 1919–1945 – Парк імені Тадеуша Костюшка), розташований перед головним корпусом Львівського університету
Про моїх батьків [1]. Батько був із села Мала Горожанна, Дрогобицького району, а мама – з Новосілок-Опарських, також Дрогобицького району. Це сусідні села. Рідний брат моєї мами Меланії Романівни Шептицької (у сім’ї було п’ятеро дітей) Яків Шептицький, коли почався перший виїзд за кордон, здебільшого до США, виїхав зі своїми двома дітьми, вони жили під Нью-Йорком. В час [Другої світової] війни та після війни ми вже не могли з ними листуватися, бо якщо отримували б звідти листи, то нас виселили би у Сибір. Ми з ними перервали зв’язки. Мама лишилася сама. Її мама померла на тиф, а батько оженився з вдовою, яка мала також четверо дітей. Через це мама зі своєю товаришкою Марією [2] [ще дівчатами] приїхали до Львова. Вони прислугували. Тоді дехто прислугував у священників, а Марія працювала на кухні. До речі, коли були німці, працювала на кухні там, де зараз наша Служба безпеки, тоді будівлю використовували німці. Мама з товаришкою разом якось виживали. Фотографії, які збереглися, – якраз з тих часів. Я народилася 1 січня 1939 року, на сам Новий рік. Мама казала: “Боже, люди п’ють шампанське, а вона верещить”. Я верещала, щоб мені дали шампанського (сміється).
Вересень 1939 року. Тут у Львові поляки, знаючи, як мама казала, що мають вкрочити більшовики, нищили українців, навіть у церкві. Тата забрали. Ми жили на вулиці Обертинській, тепер вулиця Зарицьких, де Парк культури, там були гори Пелчинські, ставок. У будинку на цій вулиці жила Марія зі своїм чоловіком Пелехом і мама. Вересень місяць, як казали, “золотий вересень”. Коли тато прийшов на обід, прийшло двоє поляків зі зброєю і забрали його. “Pan pójdzie z nami”. Мама бере мене на руки, підходить до них, йде за татом. “On jeszcze się wróci”, – відповіли. Він ще повернеться і можна не переживати. Мама була дуже гарна, поляки навіть називали її “лялюсею”, і їм, напевно, було важко казати правду. Мама потім шукала, але сліди пропали. За розповідями людей, нібито на вулиці Асника (тепер вулиця Богомольця), там є такий квадрат, його і ще одного чоловіка розстріляли й на якійсь машині вивезли. Отак я тата, ясна річ, не знаю.
Ми жили на вулиці Зарицьких. У ті часи дуже товаришували між собою ремісники, шевці зналися з кравцями, разом ходили на мінеральні води, наприклад, до пана Брички (згодом, здається, його зять був працівником обкому). “До Брички на політику!”. Пили мінеральні води, ніхто тоді алкоголю не вживав. А води були з усього світу: Єсентуки, Куяльник. Були там столики. Чоловік маминої товаришки Марії Пелех був кравець. А той другий мужчина, про якого зараз скажу, який приходив до нього, був швець [3]. Мама лишилася вдовою, і коли їй треба було кудись піти чи щось купити, вона давала мене на той час до Пелехів. Той чоловік, який приходив і відвідував Михайла Пелеха, запитував: “Що то за дитина у вас? Вже кілька разів її бачу?”. – “То дитина Марійчиної товаришки, її чоловіка вбили поляки”. Якось мама прийшла мене забирати, а він був. Мама йому дуже сподобалася. Він вже старався приходити тоді, коли я була в хаті, щоб більше поспілкуватися з мамою. Він каже до того Пелеха: “Ти, знаєш, Місько, я б сі з нею оженив”. А Місько каже: “Слухай, Стефку, ти – поляк, а її чоловіка забили поляки”. – “А що, я маю казати, що я – поляк?”. Він не сказав, що він поляк, мама не знала, що він поляк. Три роки були знайомі. (Мама все сподівалася, що тато ще десь знайдеться). Нарешті 1942 рік. Вони взяли шлюб у церкві. Мама знає, що він українець. Скінчилася війна, треба паспорти. (В місті треба було паспорти, в селі паспортів ніхто не мав. Десь до 1960-их років селяни не мали паспортів, це були просто раби у колгоспі, яким писали трудодень, давали якесь зерно. То тільки в місті мусіли бути адреса, прописка, мусів мати свідоцтво). Робимо паспорти. Тато (я його теж називала татом) пише листа до Бохні (він народився у Бохні, де соляні копальні Вєлічки; там теж була велика родина, було семеро братів і сестер). Мама до нього каже: “Стефку, а чому ти до Бохні пишеш, якщо ти казав, що ти з Нового Яричова?”. – “Мілю, я тебе обдурив”. Звідки ж тоді він тут, бо його рідні таки були в Новому Яричові? А їх так радянська влада в Польщі дурила, що тут так добре, що тут такі гарні землі. Вона так заманювала людей, які мали одноосібні господарства, які працювали біля землі. Ми вам, мовляв, даємо землю і поселення. І, дійсно, вся їхня сім’я в Новому Яричові мали свою хату з городом. Довго вони не були, тому що потім їх усіх в Сибір загнали. Така була доля. А він якось, як казав, зашпортався у Львові. Напевно, через те, що був одним з тих майстрів. І він лишився, прекрасно розмовляв українською мовою, не було з цим проблем. Казав: “Мілю, я тебе обдурив, я з Бохні, батьки працювали в копальні солі в Вєлічках, а їх задурили, що буде земля хороша і так далі”. І так ті всі поляки опинилися дуже глибоко у Сибірі, десь аж там, де “посьолок” Зима. Цікавий ще такий збіг. Мама мені розказувала про випадок, коли вона ще дівувала. Ви знаєте, що в ніч на Андрія дівчата гадають. Треба змовити три рази “Отче наш”, три рази “Богородице Діво” і лягти ниць спати – і тобі присниться твій суджений. Мама згадувала: “Не знаю, чи я так ниць витримала до рана, напевно, що ні, мені ніякий сон не снився, але над ранком тільки почувся голос – мені хтось говорить: “Стефан! Стефан!””. Її першим чоловіком був Степан, мій тато, а другий – Стéфан. До речі, мамі снився ще один дуже цікавий сон, коли був Хрущов. Якось зранку, коли ми всі йдемо на сніданок, мама каже: “Ви знаєте, що Хрущов має впасти, має бути скинений?”. – “А чому так?”. – “Мені снився сон: він ішов по сходах, став на майданчик, який переходить на другий поверх, а той майданчик провалюється і падає”. І в той день знімають Хрущова. То такі дві цікаві речі, як то часом збувається. Мені було дуже добре, тато поляк Стéфан мене дуже любив.
Коли я рано бачила дітей з портфелями, то для мене була трагедія – я йду разом з ними і все. Це тоді, коли ми жили на вулиці Руставелі. Мама: “Стефку, що робити з нею?”. А він: “Та піде до школи!”. А то ж біда, час війни. Шиє мені з голубої церати (церата – це по-польськи, по-російськи – клейонка, не знаю, як то буде українською мовою) “шикарний” портфель з ручкою, а до тої ручки вив’язано сіточку, до якої вставлявся каламар (чорнильницю), який був білого кольору, скляний, туди наливалося рідке чорнило. Сіточку чіплялося за ручку торби. І я щаслива йду до школи, з мамою. Тоді вже почався навчальний рік, може, й місяць часу уже пройшло. Це 28 школа, вулиця, де вона була, тоді називалася Святого Яцка [4]. Перші дві вчительки у початковій школі були єврейками (ми казали жиди, і це не було образливо, а потім росіяни посіяли ворожнечу між націями; росіяни, як вкрочили до Львова, то посіяли ненависть, обзивали поляків пшеками, ще якось, вже забула). Мама мене веде не до директора, а в клас, перший клас, каже до вчительки: “Робіть з нею, що хочете, вона вже не вступиться зі школи, бо дуже хоче до школи”. Мені купили зошит, все, як мало бути. Була ручка, де вставлялося перо (в мене така ще є), треба було макати у чорнильницю і так писати. Зошити були з лінієчками, мусів писати красиво, бо ще й каліграфія була. Вчителька посадила мене за парту. Мама каже: “Я потім прийду її забрати”. Вчителька: “Не переживайте! Навіть якщо вона лишиться на другий рік, то про то й знати не буде, буде сидіти в іншому класі”. То вже жарт, звичайно (сміється). Але я якось вчилася, очевидно, непогано. Єдине, була з каліграфією біда.
Людей, які мали гарні квартири, почали вивозити в Сибір. І виїжджали поляки та євреї, знаючи, що прийшла радянська влада. Про більшовиків. Мама, як побачила то перше військо (вони мали ті шапки-”будьоновки” з таким рогом; а колишні польські офіцери і німці мали шикарні костюми, шпори, була чистота, це було надзвичайно вишукане інтелігентне військо), каже: “Що то таке за військо з рогами?”. Німці нас попросили, щоб ми звільнили будиночок (був невеличкий, двоповерховий), в якому ми жили на вулиці Зарицьких, казали, що будуть робити там службовий дім, і нам дали адреси, де були вільні квартири, звідки виїхали люди, і де ми могли поселитися. Мама вибрала найгіршу квартиру на вулиці Руставелі, 10, бо там були піч і газ, знаючи, що “жид виїхав до Палестини”. Це означало, що він вже не вернеться, він нічого не залишив у тій хаті. Єдине, що він залишив (а він був малярем), то це крейдочки у підвалі, які були акуратно складені від підлоги до стелі. У школі це був великий дефіцит. Я завжди приносила у школу ту крейду, приносила користь школі. Мама була щаслива, що вибрала цю хату, бо нас не вивезли в Сибір, а багатьох повивозили в Сибір. Коли німці сказали вибрати, мама зайшла у будинок 10А, там були білі, чорні меблі, фортепіано, ванна – все, що можна було мати. Був коридор, три кімнати. Мама сказала, що там жити не буде і вибрала квартиру у сусідньому будинку. Німці виселяли, але давали можливість і час обрати нову квартиру, а не просто виїхати. Так ми жили у будинку на вулиці Руставелі, я ходила до 28 школи.
У школі були гарні учителі. Михайло Андрійович Кибальчич [5] викладав українську мову та літературу, був з родини Кибальчичів. До речі, його син [6] Володимир Кибальчич [7] викладав на факультеті журналістики. Але він вже не був такий націоналіст, як Михайло Кибальчич. Напевно, у ті часи не міг бути, якщо викладав в університеті. А в школі Михайло Кибальчич нас вчив бути українцями. Звертав увагу на людину, на українців, на те, чим вони знамениті. Завжди розказував про знаменитостей: про те, хто зайняв перше місце десь на конкурсах і так далі. Отак вчив нас в школі бути гідним того, що ти – українець.
В школі було дуже цікаво, були різні гуртки, театр. У Львові колись був театр сатири і гумору, який потім переїхав до Одеси. Діти тих артистів вчилися у нашій школі. Школа була українська, коли я вчилася, російських шкіл ще не було, їх завели потім. Артистка Дембська [8] (працювала потім в Одесі) і ще одна, прізвище якої не пам’ятаю [9] (працювала у Театрі Заньковецької), влаштували театр, ставили п’єси. Коли мені сказали щось підготовити зі школи, я знайшла поштівки: моя однокласниця пише мені вітання – “Люсеньке Шаровой”. Я згадала, що грала роль Люсеньки Шаровой – про дівчинку, яка в десятому класі осліпла, а діти переживали, помагали їй, щоб вона успішно закінчила цю школу. Вчителі Марія Адольфівна Арем і Олена Яківна Рот сиділи в перших рядах. В антракті за завісою збоку я питаю: “Як там?”. – “Не переживай, Марія Адольфівна вже плаче!”. Тобто, все добре. Так що ми були прекрасними артистами.
Коли ми, випускники школи, зібралися на зустріч, то встали і заспівали “Чуєш, брате мій”, як просив Михайло Андрійович, коли будемо зустрічатися в школі, плакали (як це важливо – розуміти хто ми є!). Потім я дуже часто згадувала. Я була на навчанні від USAID [10] (це тоді, коли ми співпрацювали з Чорноволами [11], знаєте, що Атена Пашко працювала у нас на факультеті, у лабораторії), на заняттях про те, що таке громадська організація, про проєкти громадських організацій, нам розказували про демократію. Нас було тринадцять осіб, жінка Ярослава Ісаєвича Оля [12] була зі мною, представниця з Міністерства юстиції з Києва теж була на тих заняттях. Союз Українок Америки мене попросив залишитися ще на тиждень, могла залишитися ще на два-три тижні, але я казала, що на Різдво маю бути вдома. Коли я прощалася з головою Червоного Хреста і представницею з Міністерства юстиції, яка вивчала закони про громадські організації, як вони регулюються законами у США, працівниця міністерства Надя Лукашова сказала мені так: “Дякую тобі, що за той час навчання, який ми тут пройшли, ти зі шкіри лізла, щоб показати, що ми не дикі українці. Якби я знала, що в Союзі Українок України всі такі, як ти, то я вступила би в цю організацію”. Я відповіла, що це завдяки моїй школі. Тому що батьки боялися щось говорити про минуле. Наприклад, про мого батька. Завдяки Михайлу Андрійовичу і моїй школі є це розуміння. Про те, хто ми є, і щоб ніколи не ганьбити те, звідки ми родом. Таке саме було у Ярослава [13], хоч він є з Рівненщини. Він також завжди наголошував на українській географії, українських вчених, казав до студентів: “Не забудьте, що ви вчитеся у Львівському університеті імені Івана Франка”. Щоб не ганьбили його. Я вам розповідала про вишивані комірці у школі, які запровадив до форми директор школи Петро Ковалишин на початку 1970-их рр. І ця ниточка українства тягнеться.
Про вступ в університет. Екзамен з історії приймав Кісь [14]. Історію у школі в нас викладала Олександра Данилівна Цимбал, розказувала дуже тихенько, і ми більше знали історію від Михайла Андрійовича, ніж від неї. Була гарною людиною, але, очевидно, не вміла подати матеріал, зацікавити. З історії я знаю тільки, що в 1917 році була Жовтнева революція (сміється). Тоді в університет впускали всіх, можна було бути вболівальником, як я кажу. Сидимо ми на третьому поверсі, де є історичний факультет. (Тоді набір був дуже маленький на географічний факультет. На нашому курсі було всього-на-всього 25 осіб. Конкурс був шалений – вісім осіб на місце). Йде прибиральниця [15] до кабінету Кіся прибирати. “Ірцю, що ти тут робиш?”. (А то була знайома мами моєї однокласниці Люби Васечко. Ми зналися, бо часто бачилися, коли я ходила до Люби. Васечки жили на вулиці Ушакова, мама Люби була родом з Карпат). Її син Богдан – знаменитий спортсмен, грав в теніс. Відповіла їй: “Вступаю в університет”. – “Кісь буде приймати іспит?”. – “Так”. Вона зайшла в кабінет прибирати (виявляється, що можна було прибирати в час екзаменів) і сказала Кісю, що однокласниця її Люби вступає. Я заходжу, витягую білет. Пам’ятаю добре, які були питання: про Пугачовське повстання, Полтавську битву і про значення Великої Жовтневої соціалістичної революції, у вузькому і широкому розумінні слова. Щодо Пугачовського повстання, оскільки я тяжіла до географії, то карту, ті стрілки на ній, в якому році і так далі, пояснила. Про Полтавську битву, може, я і знала щось добре, але закінчила Пушкіним. Про Велику Жовтневу революцію треба було тільки два речення сказати: про вузьке і міжнародне значення, і все. Кісь каже: “То така невістка Олійникової? Ставлю тобі п’ять”. Так що я дістала “по великому блату” оцінку з історії, коли поступала (сміється). Про перший екзамен вже на факультеті. Перший екзамен – з геодезії та картографії. Це досить трудно, після десятого класу, особливо мені, як гуманітарію. Ті просторові уявлення, ті мензули, теодоліти. Я першою відповідала. Викладач (був з політехніки, бо то технічна дисципліна) [16], після того, як я відповіла на всі питання (про мензульну зйомку, теодоліти і реперні точки) встає і каже (говорить російською): “Я Вас вітаю! Це перший екзамен у Вашому житті у Львівському державному університеті, бажаю Вам подальших успіхів і бути гідною звання студента Львівського університету”. Чи є тепер такий хтось з викладачів?
Про реакцію на смерть Сталіна в школі. Поки він хворів, то кожен день перед смертю був звіт – говорили, що сьогодні Сталін має таку-то температуру, всі завмирали і мали пам’ятати, що Сталін ще живий, ми всі працюємо заради того, і “ми живі, бо Сталін живий”. Це березень 1953 року (це історія і це я пам’ятаю). У вестибюлі – білий величезний бюст Сталіна. Нам по черзі треба було стояти в почесній варті з обох сторін від погруддя Сталіна. Вчителька російської мови та літератури, єврейка, страшенно плакала (істерика була чи що?). Я тоді стояла у варті з Ромою Мушинською. Ми почали думати, чому вчителька плаче, коли Сталін робив таку біду. Мабуть, тут треба зрозуміти. Цікавий психічний стан людини, її реакція. Не тому, що їй було жаль за ним. А, напевно, через те, скільки він зробив біди. Нас всіх загнали в райком комсомолу, щоб ми поступали в комсомол, не питали нічого. Ми прийшли в райком – поповнити ряди комсомолу у зв’язку зі смертю Сталіна. І так ми, не бувши піонерами, стали комсомольцями. Так що я поповнила ряди комсомолу. Але потім вже ніхто не пам’ятав, що він комсомолець. Але в університеті нагадали. В університеті була така одна цікава пригода. Комсомольські збори, когось ганьблять зі студентів іншого курсу. Секретарем комсомолу географічного факультету був Лукасевич [17], який був старший, воював, носив галіфе, був зі старшого курсу. Він був вірний комсомолу, можливо, вже був членом партії. Ганна Зденюк [18] теж була у тому комсомольському комітеті. На зборах за якийсь вчинок дуже ганьблять когось із факультету. Біля мене сидів Гнєзділов [19], він з попередніх курсів попав до нас, бо не складав екзаменів. Він так слухає, слухає ті збори і каже (говорить російською): “Ірка, тобі це все подобається?”. – “Та ні!”. – “Знаєш, сьогодні у кінотеатрі “Парк” хороший фільм. Йдемо в кіно?”. (Кінотеатр був у парку біля університету, ближче до вулиці Чернишевського [20], був майже дерев’яний). – “Йдемо!”. Він піднімає руку і каже: “Товариш Лукасевич, я не згідний з Вашим рішенням і в знак протесту ми покидаємо ці збори”. І ми в знак протесту пішли в кіно. Комсомол – то не було щось таке страшне, як у школі.
Про умови навчання в школі в перші повоєнні роки. Школа була у приміщенні колишньої гімназії сестер Урсулянок. Там було світло і чисто. У шкільній кухні ми смажили пончики. Школа мала упорядковану роздягальню. На той час умови були дуже добрі. Не знаю, як було з опаленням, у класах були печі, але завжди у школі було тепло. Війна вплинула на те, що люди допомагали один одному. Не було такого, щоб хтось комусь заздрив, щоб у класі були суперечки. Вчитель хімії Бойко (він не вчив в нашому класі) міг насміхатися над дітьми. У моєму класі була Алла Розкішна. То він казав: “Ро-ско-шна-я”. А вона була трохи повна і дуже повільна. Цей сарказм був страшенно неприємним. Учениця Маріка Щіпна запхала йому у кишеню мишу, щоб знав і не насміхався. Так що ми теж робили збитки. Вчителькою фізики була Надія Андріївна Чинок, яка по сьогоднішній день би говорила, що тут бандерівці, що тут вбивали.
Чому обрала географію? То вийшло спонтанно. Я і мої однокласниці Люба і Рома хотіли бути мікробіологами. Тоді вийшла книжка “Торжество жизни”, про лікарів, які себе заражали і так далі. Ми троє пішли здавати документи на біологічний факультет. (Факультет був там, де і зараз є. Мої батьки не знали, куди я поступаю. Коли я вже вчилася, вони ще думали, що я ходжу у той корпус факультету (тепер це вулиця Грушевського). Якось, коли я проспала, кажу мамі, що не встигаю поснідати. “Як не встигаєш, коли тобі тут п’ять хвилин іти?”. Це з вулиці Руставелі. Кажу: “Мамо, мені в головний корпус, я – на географічному” (сміється)). Пам’ятаю, були черги з документами. Починаються розмови, що треба здавати: біологію, інші предмети. Я йду, дивлюся, що дуже велика черга на геологічний факультет. Напроти [на прийомі документів на географічний факультет] сидить Кабайда [21] (була з репресованих, з філології; університет давав притулок усім таким людям, тільки, щоб не йшли на філологію, бо там більше переслідували, на географічному якось вдалося). Дивлюся, що на геологічний йде так багато хлопців, чую, що беруть спортсменів. Думаю, я – спортсменка, напевно, треба йти на геологічний. У черзі було багато людей, я стала в кінці черги. Та пані Кабайда каже до мене: “Дівчинко, Ви хочете на геологічний? Знаєте, та то таке… краще йдіть на географічний”. – “Ким я буду?”. – “Ким захочете: метеорологом, гідрологом”. – “А що то є?”. – “Спостереження над водами, над річками”. – “А посада?”. – “Будете директором”. Ага, думаю, буду директором метеорологічної станції (сміється). Таким чином, я опинилася на географічному факультеті. Коли я написала твір (тут теж давали “Прапороносці” Гончара, як і в десятому класі у школі), потім ще мав бути диктант з російської мови. Але Кабайда не видає мені екзаменаційного листка. Запитую, чому. “Сказав голова приймальної комісії філологічного факультету, щоб Ви зайшли до нього, Ваш екзаменаційний листок є у нього”. Це був Халімончук [22], пам’ятаю по сьогоднішній день, він був без ноги, мав дерев’яний протез. Каже до мене: “Дівчинко, може, Ви підете на українську філологію? Твір написаний дуже гарно!”. – “Ні, ні, я географ”. До речі, тоді я ще не мала шістнадцяти років, бо швидше пішла до школи. Така ж ситуація була і з Ярославом, коли він поступав. Треба було брати дозвіл в міністерства, а потім вийшла постанова, що якщо є свідоцтво про закінчення школи, то прийняти мусять. Я вже поступала після цієї постанови. Так що я не пішла на філологію, а була на географічному. А географія – дуже цікава, дуже багато хороших викладачів. Справді, можна було дуже пізнати Україну.
В школі Анна Ісаківна Вайсфельд, яка мене дуже любила (сміється), з російської мені поставила п’ять, а Михайлові Андрійовичу сказала, щоб я не мала срібної медалі (ще четвірка була з математики, а певну кількість четвірок можна було мати для медалі), щоб за український твір мені поставили чотири. Твір писала за “Прапороносцями” (як і в університеті), написала слово в слово. Тоді як мав золоту медаль, то просто записували. Розходилося в тому, що в моєму класі Надя Лічман була дочкою вчительки молодших класів, і Наді Лічман треба було дати медаль. А тоді, може, якась норма була у школі на медалі. Але, розумієте, ніхто на то не мав зла. Це була як якась норма. Не було медалі, то й не треба. Не мала якихось високих амбіцій і жалі на то. Щодо походження вчителів, то майже всі вчителі були приїжджі, зі Львова був лише Бабій, який викладав психологію і логіку, і ще вчитель німецької мови.
[1] Батько – Шевців Степан Васильович (1913–1939), мати – Чернецька (Шептицька) Меланія Романівна (1916–1997).
[2] Пелех (Гординська) Марія Йосипівна (1920–2003). Далі згадано про її чоловіка – Пелеха Михайла Гнатовича (1913–1966).
[3] Чернецький Стефан (1915–1980) – швець, чоловік Меланії Шептицької.
[4] Тепер вулиця Архипенка, у 1945–1991 рр. – вулиця Ушакова.
[5] Кибальчич Михайло Андрійович (1891–1961) – педагог, літературознавець, викладав у середніх школах у м. Києві та м. Львові. Згадані у спогадах вчителі Львівської середньої школи №28: Арем Марія Адольфівна, вчителька німецької мови; Бабій Богдан, вчитель психології і логіки; Бойко Костянтин Вікентійович, вчитель хімії; Вайсфельд Анна Ісаківна, вчителька російської мови та літератури; Кибальчич Михайло Андрійович, вчитель української мови та літератури; Ковалишин Петро Іванович, директор школи; Рот Олена Яківна, вчителька німецької і англійської мов; Цимбал Олександра Данилівна, вчителька історії, директорка школи; Чинок Надія Андріївна, вчителька фізики.
[6] У аудіозаписі помилково – брат.
[7] Кибальчич Володимир Михайлович (1922–1992) – журналіст, педагог; у 1946–1963 рр. – літературний редактор газети “Вільна Україна”, з 1963 по 1992 р. працював старшим викладачем кафедри журналістики, кафедри теорії і практики радянської преси, кафедри стилістики і редагування, кафедри мови засобів масової інформації.
[8] Дембська Євгенія Михайлівна (1920–2019) – акторка театру і кіно.
[9] Уточнене прізвище після запису – Ємельянова.
[10] USAID (United States Agency for International Development) – Агентство США з міжнародного розвитку. Співробітництво Агентства з Україною почалося 1991 р., мета – демократична, економічно розвинена Україна, об’єднана навколо західних цінностей.
[11] Чорновіл В’ячеслав Максимович (1937–1999) – політик, громадський діяч, публіцист. Пашко Атена-Святомира Василівна (1931–2012) – поетеса, громадська діячка, дружина В’ячеслава Чорновола.
[12] Ісаєвич Ярослав Дмитрович (1936–2010) – історик, громадський діяч. Ісаєвич Ольга Володимирівна (1935–2011) – громадська діячка, дружина Ярослава Ісаєвича.
[13] Кравчук Ярослав Софронович (1937–2023) – географ, геоморфолог, професор Львівського університету.
[14] Кісь Ярослав Павлович (1918‒1986) – історик, професор Львівського університету.
[15] Йдеться про Софію Григорівну Олійник (1904–?), у 1946–1960 рр. працювала прибиральницею у Львівському університеті.
[16] Йдеться про старшого викладача кафедри геоморфології Петра Федоровича Ситнікова (1902–1957). У Львівському університеті працював старшим викладачем кафедри геодезії та картографії (1948–1950), кафедри геоморфології (1950–1957). У 1941–1948 – старший викладач Томського політехнічного інституту.
[17] Лукасевич Микола Казимирович (нар. 1929) – студент географічного факультету Львівського університету у 1954–1959 рр.
[18] Зденюк (Кузів) Ганна Тимофіївна (нар. 1939) – студентка географічного факультету Львівського університету у 1957–1962 рр.
[19] Гнєзділов Анатолій Степанович (нар. 1936) – студент географічного факультету Львівського університету у 1953–1960 рр.
[20] Тепер вулиця Крушельницької. Кінотеатр “Парк” знаходився на території сучасного Парку імені Івана Франка, діяв з середини 1940-их рр., будинок демонтований наприкінці 1980-их рр.
[21] Кабайда Ангеліна Василівна (1919–1995) – філологиня-україністка, літературознавиця, мовознавиця, у 1945–1956 працювала на географічному факультеті, у 1956–1973 – філологічному факультеті Львівського університету.
[22] Халімончук Аркадій Максимович (1919–1986) – літературознавець, старший викладач (1953–1954), доцент (1954–1986), завідувач (1974–1980) кафедри української літератури Львівського університету.
‒ Доброго дня. Мене звати Андрій. Я є студентом історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, вивчаю історію університету. Скажіть, будь ласка, чи навчались Ви у Львівському університеті?
‒ Так, навчався.
‒ На якому факультеті?
‒ На історичному, на нашому рідному факультеті.
‒ А на якій кафедрі спеціалізувались?
‒ Спеціалізувався на кафедрі історії СРСР.
‒ А в яких роках це було?
‒ Це було на початку 1970-их років. В 1970-ому році я поступив, після армії, і провчився до 1976 року.
‒ А як відбувався вступ до університету, здача іспитів, співбесіда?
‒ Співбесіди ніякої не було. Я склав чотири екзамени. Це вже був мій четвертий вступ до університету, четверта спроба вступити. Я вже вступив після армії. Мав великі пільги, бо тоді були пільги, якщо ти мав трудовий стаж і відслужену армію. Я склав чотири іспити: історію, українську усну, українську письмову (твір) і англійську мову. Таким чином став студентом.
‒ А чому обрали саме Львівський університет?
‒ Бо я мріяв все життя – навчатися у Львівському університеті.
‒ І які у Вас перші враження від університету?
‒ Це була моя мрія. Тому враження були високими, не зважаючи на радянську ідеологію. Університет залишався університетом зі своїми давніми коренями. Я знав, що це найстарший університет в Україні. Не зважаючи на радянський тиск, особливо ідеологічний тиск, тут є чимало викладачів, які викладають історію чи, по крайній мірі, стараються викладати її більш приземлено, а не витати десь там в комуністичній ідеології. Тому мене це все привабило. Крім того, я знав, що там є чимало добрих фахівців, в яких я можу прийняти історію.
‒ А яка була специфіка навчальної програми, за якою Ви навчалися?
‒ Специфіка була чисто радянська. Звичайно, Москва керувала, Київ дублював. На історію України віддавалось нам набагато менше годин. Практично, вона вчилась поверхово. Історія України була прив’язана до історії СРСР, [вивчалися] лише окремі теми. Як і в школах, наприклад. Коли в школах ліквідували вивчення історії України, то її прив’язали до історії СРСР. На рік було два-три параграфи, які стосувалися історії України. Решта все було історією СРСР. Тому приблизно так. Хоча була кафедра історії України, але основна увага концентрувалася на кафедрі історії СРСР. Відповідно, ми мусіли вчити те, що нам давали викладачі, доценти, професори, асистенти.
‒ А якою мовою проводилось навчання?
‒ Без сумніву, тільки українською. Були викладачі, особливо допоміжних дисциплін: філософії, політекономії, атеїзму… Але історія України у Львівському університеті, думаю, на дев’яносто відсотків викладалася українською мовою.
‒ Стосовно предметів, які запам’ятались Вам предмети?
‒ Було багато предметів, які я любив: археологія, яку читав професор Пелещишин (він тоді ще доцентом був), покійний, славної пам’яті Микола Пелещишин; історія Греції та Риму, яку вивчав високий спеціаліст Іван Іванович Вейцківський, професор; Бродський, також професор, вчив нас нову і новітню історію. Вже покійні, вже їх немає. Молоді викладачі, які працювали, були активними. Це Кость Костьович Кондратюк, Микола Євгенович Рожик, багато інших. Глічов навчав нас методики викладання історії. Був добре прив’язаний до школи й знав той предмет дуже добре. Без сумніву, це дало нам змогу пізніше працювати педагогами. І багато інших викладачів. Пізніше до університету прийшов глибокий фахівець, надзвичайно шанована людина в українських історичних колах, професор, доктор історичних наук Степан Арсентійович Макарчук, на жаль, цього року покійний, дуже і дуже мною шанована людина, я багато в нього почерпнув, з його лекцій, з його усних виступів.
‒ Якою була справа з аудиторним фондом, забезпеченням навчальною літературою?
‒ Особисто я, як студент, не відчував, що бракує книжок. Не густо було книжок, без сумніву. Але студентська бібліотека працювала, достатні були кафедральні фонди. Я маю на увазі книжкові фонди. Студентська бібліотека була в головному корпусі університету (там, де нині є юридичний факультет, – це все була студентська бібліотека). Достатньо було книжок і в Науковій бібліотеці, і в студентській. Крім того, я з першого курсу почав формувати свою особисту бібліотеку. Не завжди гроші в мене водилися, я – зі скромної родини, але, наприклад, коли я вивчав історію Стародавнього Сходу чи археологію (вчив на першому курсі), то відразу почав скуповувати книжки. Тоді книжки коштували відповідно не дорого, не так, як тепер. Тому я поступово почав формувати свою власну бібліотеку, яка пізніше мені згодилася і годиться по сьогодні.
‒ А в якому корпусі проходило тоді навчання?
‒ Історики вчилися тільки в головному корпусі.
‒ І які у Вас враження від головного корпусу?
‒ Були ті самі аудиторії, що є і до сьогодні. Деякі предмети могли читати на інших факультетах, де орендували аудиторії. Але в цілому наше навчання проходило виключно на історичному факультеті.
‒ Скільки студентів було у Вашій групі?
‒ Двадцять п’ять.
‒ Який був їхній віковий, національний, соціальний склад?
‒ Я думаю, що вісімдесят процентів ‒ місцеві студенти, українці. Були, звичайно, і євреї, росіяни, були й інші. Наприклад, угорці були, українського походження, які жили в Україні. Тобто були студенти інших національностей. Але переважаюча кількість ‒ місцеві студенти, з Галичини. З Волині ще багато було.
‒ Можливо, Ви згадаєте, яка була атмосфера у Вашій групі, на факультеті?
‒ Без сумніву, серед наших студентів був хтось, хто працював на радянські спецоргани. Хоча сьогодні це ще не виявлено, але ми прекрасно знали, що в кожній академічній студентській групі є хтось зі студентів, який працює на спецоргани. Без сумніву, ми не могли говорити відкрито, виявляючи свої погляди, так, як зараз, критикувати владу чи критикувати певні підручники або монографії. Але все ж таки Львівський університет є Львівський університет, і там десь можна було почути щось цікаве в наших професорів: Степана Арсентійовича Макарчука, Кравця й інших професорів, навіть не українців, ‒ щось цікаве і, без сумніву, об’єктивне. Нас то тішило, що ми могли почути не чисто під марксистсько-ленінським кутом ту чи іншу працю, той чи інший виклад. Хоча викладачі так само мали зв’язані руки. І я вже пізніше, коли працював асистентом-погодинником, так само мусів виконувати ті вказівки, які мені давали. Хоч я старався завжди студентам так провадити, щоб вони зрозуміли, як вони повинні давати оцінку тим чи іншим подіям, чи історичним процесам в Україні, СРСР.
‒ Які були взаємини між студентами різних національностей, тими, що були приїжджі, і місцевими?
‒ Ну, наприклад, зі мною вчилось кілька євреїв. В мене прекрасні [з ними відносини]. Деякі з них сьогодні вже виїхали до Ізраїлю. Але вони були нормальні люди, не демонстрували якоїсь ідеологічної зверхності. Були й росіяни. Я б сказав, що не було таких чисто виражених носіїв марксистсько-ленінської ідеології. І це, без сумніву, тішило. А в основному це були наші люди. Ми навіть таємно ходили до церкви, до плащаниці, або на окраїни Львівщини їздили до сповіді, чи брали шлюби пізніше, на старших курсах, особливо дівчата.
‒ Чи можете описати коло своїх близьких знайомих? Хто були ці друзі?
‒ Важко зараз [згадати]. Ну, наприклад, був в мене однокурсник Володя Коссой. Пізніше, після закінчення університету, він був заступником директора історичного музею, чистий історик. Людина інтелігентна, він не проявляв себе з якихось… Можливо, на посаді заступника директора історичного музею він мусів здійснювати так звану генеральну лінію партії, але в цілому в поведінці, будучи студентом, був нормальною людиною. Пізніше він виїхав в Ізраїль, може і в Америку, зараз не знаю.
‒ А звідки він походить?
‒ Він був львів’янином.
‒ А якою мовою спілкувались тоді між собою?
‒ Навіть ті студенти, особливо, які народилися в Галичині, а за національністю були, наприклад, росіяни чи євреї, як правило, спілкувались в групі виключно українською мовою. Навіть викладачам, які вели [заняття] російською мовою, вони старались [говорити] трохи по-українськи, трохи по-російськи. Ми все одно спілкувались з ними українською мовою. Наприклад, був такий доцент Меньшов, який викладав нам логіку то російською, то українською, але ми відповідали, наприклад, на екзамені українською мовою.
‒ А що найбільше Вам запам’яталось із років студентського життя?
‒ Перш за все, що запам’яталося зі студентського життя ‒ політичний тиск на студентство. Ви молода людина і не пригадуєте те, що в 1970-71-ому роках по університеті пройшлася низка арештів студентів, виключення з університету. Вони старші були від мене ‒ четверто- і п’ятикурсники (не всі були старші, бо я після армії вступив). Крім того, була звільнена низка викладачів з історичного, філологічного факультетів. Вони змушені були покинути Львівський університет, пороз’їжджатися по інших вузах чи перевестися до Києва. Це на нас, очевидно, найбільше вплинуло ‒ коли студенти були виключені з історичного факультету. Заочників багато було виключено. Гель, майбутній дисидент, політв’язень, був виключений. Професор Кравець змушений був піти. З філологічного факультету професор Ковалик змушений був піти під тиском. Віктора Морозова виключили з четвертого курсу англійської філології. Без сумніву, це вплинуло на всіх студентів. Національна свідомість студента навіть в часи брежнєвської реакції… все одно співчували їм. Половина з них потім пороз’їжджалися по Радянському Союзі та вступали в інші вузи. Деякі уже після розвалу Радянського Союзу відновили своє навчання. Але то були дуже тяжкі часи.
‒ Чи підтримуєте Ви контакти із колишніми одногрупниками й однокурсниками?
‒ Якщо щиро казати, то зараз мало. Це вже не той вік. Половини з них уже немає: повмирали або виїхали. [З окремими] зустрічаємося, балакаємо. Зустрічаємось раз в десять років. Але то є тепер все рідше і рідше, бо вікові особливості беруть верх. Нам ‒ шістдесят сім років.
‒ Чи можете зараз пригадати якісь цікаві історії, які пов’язані з Вашими одногрупниками?
‒ Ну, багато істориків стали істориками, старались десь працювати, десь дістати дозвіл, чогось добитися. Бо тоді ж так не було, що ти сьогодні йдеш в архів, робиш замовлення, і тобі приносять [матеріали]. Тоді, [щоб піти] в архів, скільки треба було підписів зібрати! Щоб тобі дозволили! Та й, зрештою, хто в архіві працював? Так само, колишні агенти НКВД або члени їхніх родин. Тому виразити свою думку… Перш за все, викладач, який контролював твої написані роботи (наприклад, дипломну, курсову чи навіть контрольну роботу), сам боявся, без сумніву. І те трошки нас гнітило.
‒ Чи пам’ятаєте Ви щось про керівництво факультету чи університету?
‒ Деканом, коли я вступав, був Петро Челак. Після нього був Чорній Володимир, який прийшов до нас, будучи ректором Дрогобицького педінституту. І потім ‒ Степан Макарчук, який довгі роки був [деканом].
‒ А як впливала на діяльність університету Комуністична партія?
‒ Комуністична партія тримала все під своїм кермом. Крім того, в кожному університеті були спецвідділи, які пильнували студентів, особливо гуманітарних факультетів. По-перше, було чисельне партбюро університету. Партійна організація в університеті була дуже велика і дуже чисельна. Парторганізація контролювала, як і спецоргани, все, весь процес навчання. Щоб не було відхилення від ідеології. Парторги на факультетах, парторги в університеті, їхні заступники мали дуже великий вплив. Фактично декан і парторг (профком набагато менше) керували університетом і контролювали все ідеологічне життя студентів і навіть особисте. Бо в гуртожитку не можна було собі дозволити (на той час я не жив в гуртожитку але ходив до хлопців) такі вольності, як зараз, що коли хочеш ‒ приходиш, коли хочеш ‒ співаєш. Тоді так не було, все було під контролем, навіть в гуртожитку.
‒ В той час, коли Ви навчалися, як впливали політичні обставини на діяльність університету?
‒ Тоді університети були науковими та педагогічними ідеологічними центрами. Хоча Львівський університет вирізнявся від того. Це був єдиний університет на Україні (можливо, ще в Тернополі, Івано-Франківську), де навчання велося, як Ви мені поставили питання, українською мовою. Без сумніву, це теж впливало. Але тиск Москви й офіційного Києва, без сумніву, був, і викладачі не могли (в нас були талановиті викладачі, прекрасні дослідники), під загрозою бути звільненими з праці та ще й посадженими, не могли до кінця розкрити своє внутрішнє єство. Тому, без сумніву, дотримувалися програми, яка опускалася зверху, контрольована партійними органами та спецорганами.
‒ А яке було побутове життя студентів?
‒ Не таке, як зараз. В той час, можливо, в гуртожитках було чистіше, був більший порядок. Без паспорта ти б в гуртожиток не зайшов. Відвідувачі, сторонні, все реєструвалося. Черговий або комендант реєстрував. Наприклад, якщо я пішов до дівчини, то до десятої години мав забрати паспорт і піти. В кімнаті жило (залежно від того, який гуртожиток) в тому гуртожитку, що біля Пагорба Слави (перший гуртожиток, який був на Погулянці; я був в сто восьмій і сто сьомій кімнатах, дівчачих кімнатах), чотири дівчини. Побутове звичайне… Сьогодні ми маємо прекрасну побутову техніку, тоді такого й близько не було, і студенти давали собі раду, як могли. Харчувались – хто як, тоді це теж залежало від гаманця. Якщо бідні студенти – їли, що нам Бог дасть. Багатші студенти, звичайно, жили краще.
‒ Наскільки нагальним було житлове питання? Наскільки гостро воно стояло тоді?
‒ Як правило, гуртожиток збирав всіх студентів. По-перше, на факультетах вчилось менше [студентів], ніж зараз. Більшість студентів була забезпечена гуртожитками, дуже мало жило на приватних квартирах. Лише ті, що жили у Львові, довкола Львова. Вони доїжджали, жили вдома. Хоча тоді вже теж почала назрівати проблема влаштування в гуртожиток, але вона не була такою гострою, як є зараз.
‒ А як харчувались тоді?
‒ Перш за все, тоді все було набагато дешевше. Зараз стипендії високі, в порівнянні з тодішніми. Cтудент отримував стипендію (вже не пригадую точно) двадцять чотири [карбованці]. Але за то можна було жити, ще й додому давали. Всі харчі були дешеві, в студентській їдальні харчування було дешевше. Пиріжки, так звані «студентські тошнотіки», були по чотири копійки. Звичайні булочки ‒ по десять копійок, кілограм вишень ‒ п’ятдесят копійок, або й дешевше. Без сумніву, студенти могли собі дати раду. Я знаю, що моя дружина, будучи студенткою філологічного факультету, ще якусь частину грошей віддавала молодшій сестрі або возила мамі в село. Вона мала підвищену стипендію, як відмінник в навчанні.
‒ Скажіть, будь ласка, на що Ви здебільшого витрачали свою стипендію?
‒ На харчі і на скромний одяг. Крім того, я особисто і моя дружина – на книжки. В мене зараз є потужна бібліотека, яка налічує біля п’яти тисяч томів історичної літератури та літератури про культуру. Але тоді студенти інтенсивно купували книжки, [збірки] поезії. Ми, наприклад, ходили на літературні вечори, не пропускали ані одного зібрання письменників чи якихось наукових конференцій. Ми скуповували книжки наших викладачів. Книжки тоді були великим дефіцитом. Класику можна було купити, якщо ти здав якийсь металолом чи ганчір’я, якийсь талон отримав. Книжка була рідкістю, але вона була дешева, і ми могли її придбати. Особливо, що стосується поезії. Я особисто люблю поезію, сам писав вірші. На сьогодні маю біля двохсот збірок українських поетів, які куплені мною в основному в студентські роки.
‒ Чи працювали ви одночасно з навчанням?
‒ Так. Я на першому курсі, коли мені було дуже важко, мої батьки були пристарілі, мусів подбати про одяг, працював.
‒ А де Ви працювали?
‒ Я працював на будові, на приватних будовах, наприклад, в Рудно. Я жив в Рудно. Там люди будували хати, і я ходив підробляти ціле літо, щоб восени мати у що вдягнутися. Я також працював вантажником у Науковій бібліотеці імені Стефаника. Я носив книжки, була дуже тяжка праця. В храмі (нині це храм Петра і Павла воєнного гарнізону) я двигав книжки на верх. Якісь копійки отримував, але можна було собі купити щось з одягу або книжки.
‒ А як це впливало на Ваше навчання?
‒ Я не думаю, що це впливало, бо ми серйозно вчилися. Не всі працювали, а тільки ті, хто мав таку потребу. Ті студенти, які не мали потреби, не працювали. Стипендії хватало. Якщо ще й батьки допомагали. Це було достатньо.
‒ А як студенти проводили своє дозвілля?
‒ Нормально. Студенти є студенти. В усі часи, від середніх віків по сьогодні, від створення перших університетів студенти є народом дуже веселим. Перш за все, ходили на танці, ходили на вечори, ходили на літературні вечори. По-перше, танці були при університеті. Там не було якихось бійок, як то зараз є непорозуміння і тому подібне. Крім того, ми збиралися в гуртожитках, проводили літературні вечори. Ми збиралися в будинках, проводили літературно-історичні вечори. Хтось зі студентів готовив, наприклад, вечір поезії, хтось готовив цікаві історичні повідомлення, хтось готовив математичні ребуси. І таким чином ми не тільки проводили своє дозвілля, але водночас підвищували рівень свого інтелекту.
‒ А як проводили свої канікули?
‒ Канікули – як хто. Якщо ми не їхали на практику, копання картоплі, на збирання хмелю (маю на увазі, пізніше)… Але влітку роз’їжджалися по будинках. Хто міг ‒ працював, хто міг – помагав по господарству батькам, хтось просто відпочивав ціле літо. Я, наприклад, старався працювати, щось писати, брати книжки. Як правило, влітку я працював. Я був після армії, нагадую Вам, був старшим від інших студентів, і тому мені не було кому купити сорочку чи одяг, чи взуття. Тому доводилося працювати на будовах.
‒ Які газети читали в той час?
‒ Радянські. Я дуже багато виписував преси й дуже багато читав. Перш за все, я читав «Правду». Якщо ви не хотіли, то вас заставляли купляти. Читав «Известия», «Радянську Україну», «Вільну Україну», «Комсомольську правду», «Ленінську молодь», львівську, і обов’язково ‒ «Літературну Україну», бо надзвичайно люблю літературу і поезію. Крім того, я виписував спеціальні історичні журнали: «Преподавание истории в школе» (пізніше я був членом редакції цього журналу в Москві), «Український історичний журнал». Це мої фахові журнали, які стосувались нової історії, новітньої історії, історії України, в мене вони завжди були. «Новое врем’я» був моїм улюбленим журналом. Це московський журнал, який і нині виходить, один із кращих в Росії. Я його виписував довгі й довгі роки, навіть після закінчення університету. Багато інших, які я вже призабув. Етнографічні журнали (бо я теж етнографію люблю, теж читав етнографію) любив і виписував.
‒ А як щодо книжок?
‒ Я був бібліофілом, очевидно, ще зі школи. Тому книжки донині залишаються моїм основним джерелом знань. Я був бібліофілом і, очевидно, помру бібліофілом. Я збирав книжки ще в школі, де міг. Перш за все, історичні книги. За своє життя, від старшої школи, [часу навчання] в університеті й по сьогодні, я десь зібрав біля п’яти тисяч (а може і більше) книжок. В основному – сімдесят процентів – це книжки з історії. Окрім того, в мене ще сильна бібліотека діаспорної літератури. Але то вже в часі незалежної України [зібрано], не за студентські роки.
‒ Зараз ми бачимо, що дуже популярними є фільми, а як на той час?
‒ Студенти всіх львівських вузів масово ходили в кіно. У Львові було кілька десятків кінотеатрів, які всі працювали. То не так, як тепер: половина студентів не ходить, бо не має грошей, настільки дорогими є квитки. Тоді всі студенти ходили. Не скриваю ‒ з пар теж втікали. Тому що біля університету був кінотеатр «Парк», який був забитий виключно студентами. «Маяк», «Спартак», «Дніпро» ‒ всі були в центрі, всі працювали й були забиті тільки молоддю. Нагадую Вам, що квиток коштував в день двадцять п’ять копійок, ввечері – п’ятдесят копійок або сімдесят, коли появився широкоформатний кінотеатр. Всі кінотеатри в день були забиті перш за все студентською молоддю, яка тікала трохи з пар, хтось вільний був чи вчився в другу зміну. Тому кінотеатр був основним джерелом, де сприймали фільм. Фільми, в основному, були радянські, індійські й так далі. Американських чи з інших держав мало було, вони не витримували ідеологічної обробки.
‒ Чи існувала у Вас на факультеті художня самодіяльність?
‒ Без сумніву, ми співали в університетському хорі, танцювали. Студенти виставляли команди на різні КВК. В гуртожитках готувалися і на факультеті, в аудиторіях.
‒ Яку участь Ви у них брали?
‒ Деякий час (в мене, правда часу не було) я співав в університетському ансамблі. Це було дуже коротко, мене туди майбутня дружина затягнула.
‒ Які святкування в університеті Вам запам’яталися?
‒ Як правило, це були більшовицькі святкування, радянські. Як на мене, завжди сприймали посвячення в студенти. Це було свято дійсно щире, меншою мірою заідеологізоване, завжди запам’ятовувалося.
‒ Чи можете Ви щось розповісти про спортивне життя університету?
‒ Я спортом не займався, очевидно, через свій зір. Але в нас було достатньо багато хлопців, які займалися луком, кульовою стрільбою, плаванням. Наш факультет не пас задніх у питаннях спорту. Багато хлопців займалось важкою атлетикою, особливо ті, що приходили з армії. Вони були підготовлені хлопці. Або це були міські діти, які відвідували спортивні секції, і як студенти вносили свою лепту в спортивний розвиток факультету та університету.
‒ Чи пам’ятаєте, як відбувалася практика, особливо виїзна?
‒ Всі студенти любили виїзну практику. Як археологічну, так і педагогічну, так і музейну. У нас ще була така практика, як збирання хмелю. Цілий вересень студенти всіх факультетів, без винятку, їздили на сільськогосподарські роботи. Був мінус в тому, що не навчалися, але плюс був той, що з колгоспу, хмелю, картоплі (з Волині, України; їхали і в Росію, навіть в Тайгу їздили, правда, то більше з політехніки) верталися з’єднані, спаяні групи та факультети. Бо коли йде навчання, то довго знайомляться, а в польових умовах всі студенти перезнайомилися. Коли верталися в університет, вже всі знали, хто є хто, як помагати. Тобто, це вже був сформований студентський колектив на першому курсі. Тепер, на жаль, так не є, вони довго знайомляться. Крім того, народжувалося кохання. Хоч працювали, без сумніву, фізично, але було цікаво.
‒ А які ще існували громадські роботи, окрім роботи в колгоспах?
‒ Все, що треба було: прибирали парк Костюшка, прибирали університет, обов’язково, мили вікна (та і зараз прибирають, особливо після вступу), прибирали факультет. Тобто, де студентів мало, там студентів і кидали, де що горіло, дзвонили ‒ і студенти йшли допомагати. Це ‒ без сумніву.
‒ З якого року Ви почали викладати в університеті?
‒ В університеті працював погодинником шість років ‒ на кафедрі історії СРСР і на [кафедрі] історії середніх віків. Я вже точно не пам’ятаю, але це було, якщо я не помиляюся, десь на початку 1980-их років, можливо, в кінці 1970-их – початку 1980-их. Це десь до Горбачовської перебудови. Я працював погодинником. Моїм завкафедри був Кость Костьович Кондратюк, а потім професор Крикун.
‒ На яких посадах Ви викладали?
‒ Я був асистентом. В мене немає наукового звання. Хоч вже пізніше я мав почесне звання заслужений вчитель України, мав чимало публікацій, але я був асистентом.
‒ Чи можлива була самореалізація людини й розвиток себе як особистості?
‒ Я дуже каюся, що пішов з університету, це пронесу все своє життя. Я надзвичайно любив і люблю студентів. Я знав, що здатний бути викладачем університету, бо реалізував себе в школі. Але в університеті, без сумніву, я б набагато більше зробив в питаннях науки. Без сумніву, захистив би одну і другу дисертації. Я чую, що зміг би це зробити. Але так склалося життєво, історично, що я змушений був піти з університету. Крім того, почав син підростати. Фактично, університет – це наш «сімейний університет», якщо так можна сказати. Там працювала моя дружина, працює донині мій син, і я погодинником працював.
‒ Що можете сказати про специфіку навчально-наукового процесу під час Вашого студентства?
‒ Наші викладачі, я ще раз кажу (були й партійці, чисто віддані Комуністичній партії, які нам вкладали в наші юні голови марксистсько-ленінську ідеологію, марксистсько-ленінську методологію), ті викладачі, які працювали (практично, їх вже сьогодні не залишилось, за винятком кількох чоловік, які ще молодими мене вчили), були нормальними людьми, старалися… Тобто, вони не йшли на загострення. Це були, як правило, галичани. І не тільки галичани. Щоб чисто щирої марксистсько-ленінської методології… Були такі, без сумніву. Багато таких було. Але, в основному, викладачі нашого факультету старалися якось зрізати ті кути, ті брехливі кути радянської історії.
‒ Можливо, Вам запам’ятались якісь зміни у структурі факультету, університету?
‒ Як я був, то яскравих змін ще тоді не було. Не було тих кафедр, на яких Ви зараз вчитеся. Наприклад, кафедри етнології окремої не було. Були кафедра історії СРСР, потужна кафедра, кафедра нової та новітньої історії, кафедра стародавнього світу, кафедра історії України та кафедра південних і західних слов’ян. Все! Кафедри археології не було окремої. Ну і крім того, була тьма додаткових кафедр, які нас обробляли ідеологічно. Перш за все ‒ кафедра історії партії (все це діялось щосеместрово, пів семестру вчимо, дальше в кінці семестру ‒ екзамен). Кафедра марксистсько-ленінської філософії, кафедра наукового комунізму і кафедра атеїзму. Ось предмети й кафедри, які мали зробити з нас носіїв марксистсько-ленінської ідеології.
‒ А які були музеї й лабораторії на факультеті в той час?
‒ Ті, що і є. Наприклад, археологічна лабораторія була. Нумізматичний музей почав формуватися за моєї пам’яті. Музей університету вже почав формуватися на той час. Це те, що стосується історії. В нас на кафедрах було чимало цікавих речей, особливо книг. Не знаю, чи вони є зараз.
‒ Який був трудовий колектив в часи Вашого викладання в університеті?
‒ Коли я працював, молоді уже багато прийшло. Молодь завжди приносить якусь свіжість. Без сумніву (не буду називати імен), серед викладачів, ще раз Вам повторюю, було чимало носіїв російського шовінізму, комуністичної ідеології. Особливо приїжджі, які прибули сюди встановлювати радянську владу, з приходом других, як в нас в Галичині кажуть, москалів, в 1944-ому році. Але викладачі, які були розумні, прекрасно знали, як себе вести, були добрими фахівцями. Колектив був в цілому здоровий. Хоч, в основному, заправляли партійці. І навіть наші високоосвічені викладачі змушені були мовчати, бо інакше це було би позбавлення роботи або навіть відкриття кримінальної справи. Я Вам, як приклад, наведу професора Кравця, який змушений був покинути наш факультет під тиском всяких прокомуністичних елементів і тому подібне.
‒ Якими були стосунки з іншими працівниками безпосередньо у Вас?
‒ В мене були нормальні стосунки з усіма викладачами. Я – людина не конфліктна. По-перше, там працювало ще чимало моїх вчителів. Без сумніву, було приємно з ними працювати. Вони мені помагали. Наприклад, Степан Арсентійович [Макарчук] (багато допомагав мені в цілому), Кость Костьович Кондратюк (коли я прийшов, він був ще зовсім молода людина), Микола Євгенович Рожик, Мороховський, Мовчан Степан. Це були люди в молодому віці, але завжди старалися чимось поділитися, допомогти й так дальше. Тому мені було приємно з ними працювати. Ну, і багато інших, які працювали на факультеті молодими асистентами. Пізніше вони захистилися, стали доцентами, професорами. І була когорта таких поважних професорів: Гербільський, Бродський, Вейцківський, Кравець, знаменитий професор Кісь (це ‒ зі старої генерації професор, який вчив мене палеографію, ми кожне слово його ловили).