– Розкажіть, будь ласка, про свою участь у колективі «Черемош».

 

– З 1964 по 1969 рік ми мали колектив. Спочатку це було дуже цікаво, бо я зі своїми хлопцями-однокурсниками (був такий Василь Денега, Богдан Марцинковський) вирішили втрьох… Вони – мої краяни, всі – з Рогатинщини Івано-Франківської області. Правда, Марцинковський з Перемишлянського району, але це – сусідній. Ми десь чулися в одному етнорегіоні. Знаєте, і ми відчули потребу співати. Коли було зроблене оголошення, пішли в клуб. То було десь в жовтні 1964 року. Тоді якраз приймав Богдан Антків. Це артист з драмтеатру Заньковецької, досить відомий артист (його режисура – це, наприклад, «Сестри Річинські»). Він, значить, хотів очолити цей колектив, і його запросили до університету. І ми, пам’ятаю, співали… Кажемо: «Хлопці, що будемо співати? Будемо співати «Реве та стогне Дніпр широкий»». Ми заспівали, і він каже: «Ти будеш, Степане, тобто я, співати в баритонах, а ти, Василю Денега, будеш співати в басах, а ти, Богдане Марцинковський, в тенорах». І, справді, нам було так комфортно, бо ми десь так і “співались” вже потім на всі студентські роки.

 

– Чи проводився відбір або конкурсне випробування при вступі в колектив?

 

– Антків як артист нас прослуховував. Я Вам скажу, що тоді хлопці майже всі добре співали. Тільки один мав ліпший слух, а другий – гірший. Всі ми співали, але бути такі, що хотіли співати, і такі, що менше хотіли. Ось таким чином цей відбір і тривав. Він і тепер триває у ансамблі «Черемош». Я цікавлюся його історією, цими людьми, які керують, навіть тими студентами, які беруть участь. Це мені дуже імпонує і дуже приємно побачити на факультеті студента чи студентку, яка є в «Черемоші».

 

– Чи була для кандидата в учасники «Черемошу» обов’язковою музична освіта?

 

– Ні! Там було перш за все обов’язковим мати голос і слух. Це провірялося і це визнавалося твоєю візитною карткою, можливістю прийти, бути, співати в колективі.

 

– Чи маєте Ви музичну освіту?

 

– Ні, не маю.

 

– Опишіть своє враження, коли Ви вперше прийшли на репетицію?

 

– Перш за все, я пам’ятаю студентський клуб. В головному корпусі на сцені артист Богдан Антків грав на піаніно, а ми співали по партіях, тобто він збирав тенори і баси. Дівчата були окремо: жіночі партії альти і сопрани. І ми таким чином розучували перші пісні. Це нам дуже подобалося. Я пригадую пісню про Довбуша (це вже потім, як заступив керувати «Черемошем» син Антківа, також Богдан (він, світлої пам’яті, попав в аварію автомобільну і швидко пішов із життя)). Ми вчили пісню про Довбуша, і після першого курсу їхали на маршрутну практику, були на Кавказі, і я пригадую Грозний. Ми ще добре не відчували, знаєте, стосунків, які складалися між росіянами і кавказцями, у даному випадку з чеченцями. А мій колега Василь Денега служив з хлопцем з Грозного при війську. Він його адрес мав, звернувся, і ми попали в компанію. Він прийшов до нас  (ми жили в університеті в Грозному, у спортзалі; дівчата там собі перегородили:  хлопці жили окремо, дівчата окремо), коли зробили вечорницю, і каже: «Что Вы умеете петь?». І ми заспівали: я, Богдан і Василь, – оцю, про Довбуша. Він каже: «Это мне что-то подходит. Я понимаю, что у вас такая же история в Карпатах, как у нас на Кавказе». Ми його задіяли… Він нас пригостив їхньою чачою. Ми аж тоді, коли відбулися події на Кавказі, пізніше, у дев’яностих роках, згадали того хлопця, який так уважно прислухався до Довбуша, розуміючи, що це їхня доля приблизно така, як і в нас. Так що, бачите, «Черемош», практика, поїздка, люди, – все воно сплітається в щось одне ціле.

 

– Скільки раз на тиждень відбувалися репетиції?

 

– Два рази, навіть, пам’ятаю дні: четвер і понеділок. Що найцікавіше – ми старалися після занять. Заняття закінчувалися о третій годині, до сьомої ти мав час прийти до бібліотеки, підготувати семінар, підготувати практичні, які треба було зробити. І вже на сьому бути на репетиції. Після сьомої години до пів дев’ятої була репетиція. Потім ми їхали трамваєм, другим трамваєм, так само як тепер, до початку Пасічної. І ми завжди в трамваї співали. Знаєте, це викликало таку повагу до нас, студентів, що навіть служба безпеки нами зайнялася. Розумієте, бо це в якісь мірі збурювало людей. Люди бачили, що українська пісня звучить надзвичайно. А ми, виспівані, мелодійно співали різні пісні: патріотичні, ліричні і т. д. І десь на якомусь році, я вже не пам’ятаю, я був десь на четвертому курсі, підходить один службіст (це вже потім визначили, хто то був) і каже до нас (ми йшли з хлопцями від трамваю до гуртожитку, а він за нами йшов): «Хлопці, ви собі не думайте, що то, що ви думаєте, воно буде здійсненне. Ніколи». Правда, ми йому не перечили, ми собі йшли далі й співали, не звертали на нього увагу. Але я зрозумів, що вони за нами слідкували. Це були люди відповідні. Але вони нічого не могли зробити, бо ми національного прапора не піднімали. Ми піднімали словом, мелодією пісні… Навколо університету така аура була, а коло «Черемошу» тим більше. На шевченківський вечір попасти з міста було майже неможливо. Це було надзвичайно! Така акція! Навіть заборонялася кілька років. В якому це році – 1968 чи 1969 – вони були заборонені. Потім щось поновлювали, різними масштабами зменшуючи, щоб не були в актових залах, а в інших залах, де менше поміщалося людей.

 

– Чи впливали ці політичні обставини на діяльність колективу і як саме?

 

– Дуже впливали. Були прикріплені з парткому люди, які вникали у текст пісень, які примушували нас і керівників… Богдан Антків, розумієте, будучи молодим диригентом, просто шаленів від такої грубості. Ви маєте те співати, ви можете те співати, ви не маєте права… А Богдан мав такий фольклорний напрямок, орієнтуючись на українські народні пісні Закарпаття, на українські народні пісні з Лемківщини, із Гуцульщини. І це, розумієте, не подобалося. А ця пісня про Довбуша, яку ми співали на Кавказі, яку ми любили, яку донині я шаную, теж була насторожі.

 

– Які твори виконував колектив?

 

– Ми виконували українські народні пісні, але кожного разу повинні були починати з пісні про Леніна або про партію. Без того не могло бути, і ми мусіли це робити. На жаль, було таке. Виконували твори відомих українських композиторів.

 

– Які саме?

 

– З творів Лисенка співали, щось з Ревуцького. Так по пам’яті важко мені сказати. Згадую, що місцевих композиторів. З Колесси також ми співали… Вже призабулося… Так, знаєте, в прямий ефір відповісти затруднююся.

 

– Якими мовами співали?

 

– Ми співали переважно українською мовою, трохи польською мовою (як десь готувалися до зустрічі) і, звичайно, російською.

 

– Чи були у репертуарі твори зарубіжних композиторів?

 

– Майже ні, крім російських.

 

– Чи колектив колядував?

 

– Я Вам розкажу, там була ціла історія. Ми колядували і співали «Рік Новий народився». Не «Бог народився», «Христос народився», – значить, «Новий рік народився». І ми до Лазаренка, який вже був змінений на посаді ректора університету, пішли колядувати. А він страшенно любив «Черемош» (у 1963 році його вже зняли з посади ректора університету, але студенти всі з повагою ставилися до нього і до певних професорів, які працювали). Ми ходили, правда, не на Різдво, а на Новий рік, але то не мало значення. Розумієте, ми справді колядували так, як воно має бути. І я пам’ятаю, як тоді академік Лазаренко нас частував фляжкою коньяку, він придбав дуже пишний калач, і я пам’ятаю, як сьогодні, як ми його розривали на кусочки.

 

– Чи можете розповісти про концерти, які найбільше запам’яталися?

 

– Звичайно! Найбільше мені запам’ятався Шевченківський вечір у 1966 році. Це ми проводили у Актовій залі. І таке було бажання послухати цей вечір, що люди через вікна на математичному факультеті знаходили десь там якісь дзюрки. Розумієте, бо вже не впускали, бо вже охорона університету не впускала. Бо навіть співаки ледве прорвалися. Чому була така велика популярність? Нам тоді вдалося разом заспівати із політехнічним хором, тоді політичного інституту. Це було надзвичайно пишно, надзвичайно урочисто. Я собі пригадую, як ми на закінчення співали «Реве та стогне…». Ми тричі співали. Це рідко буває. Ще що запам’яталося? Поїздка до Польщі. Це було щось надзвичайне. Це вже був 1969 рік. Їздили до Любліна. Ми приїхали і на вокзалі співаємо українських пісень, а поляки кажуть: «Kozaki przyjechali, kozaki przyjechali». Не було тоді такої якоїсь ворожнечі. Можливо зараз ми би мали більше неприємностей, ніж тоді. Якось так складалося, що люди були притиснуті тими моментами, урядом, який керував і в Польщі, і в нас. І вони мали більш консервативне, я б сказав, мислення, яке було приглушене державою.

 

– З яким концертом Ви дебютували у «Черемоші»?

 

– Пригадую першу поїздку до Турки. Є такий гуморист Євген Дудар, який був тоді директором клубу. І мені запам’яталося, як в будинку культури (саме там!) ми співали, а потім їхали додому. Він дуже багато знав коломийок. Я собі запам’ятав його. Хотів якось побачити, коли була зустріч тут у Львові (я не попав, не мав можливості), згадати йому, як він був з нами. Це один момент. Другий момент – річниця Франка. Ми їздили «Черемошем» в Нагуєвичі. І не тільки «Черемошем», були й з університету професори. Дуже нас там тепло прийняли в Нагуєвичах. Це були наші перші концерти, поїздки, які залишили теплу згадку на все життя.

 

– Чи відвідував «Черемош» з концертами інші міста України, області?

 

– Так, от в мене навіть є фотографія, коли ми їздили в Київ. То було десь у 1968 році. А це було в Дніпрі (показує фотографії), теперішнє місто Дніпро, колишній Дніпропетровськ. Тут Петро Шкраб’юк, письменник, стоїть і мої хлопці-однокурсники, дівчата, з якими ми проводили час. Це вечорниці були в гуртожитку Дніпровського університету. Ми провели вечорниці і разом відпочивали між концертами, які проводили в Дніпровському університеті. Ми також їздили в Київ. Надзвичайно цікавим був концерт в університеті, куди приїхали учасники з Тбіліського, Київського і Львівського університетів. І я собі запам’ятав, як тепло нас зустрічала публіка. Але коли дізналася відповідна служба, вимкнули світло. Все – концерт зірвали. Це було спеціально зроблено, щоб не було цього концерту, але ми вийшли на вулицю, і ще більше клопоту вони з нами мали, ніж би ми співали в залі. З грузинами ми жили в одному гуртожитку. То було десь на краю міста, в гуртожитках Київського університету імені Траса Шевченка. Ці зустрічі були надзвичайно теплі. Розумієте, грузини співали щось своє, ми щось по-українськи. А нас приймав самий університетський колектив «Веснянка», який був дуже цікавим: базував своє мистецтво на східному фольклорі. Ми тоді так само хотіли. Це були перші роки «Черемошу», і ми теж хотіли підтримувати цей тонус. І тоді почалася боротьба між Антковим і парткомом за концертну програму. Прийшлося відвойовувати її, бо ми не хотіли співати те, що нам нав’язували. Бо «Сорок дев’ять комунарів» ми співати десь могли і мусіли, але не постійно, щоб уся програма була побудована на тому. Ніхто би нас не слухав.

 

– Як відбувалася посвята в учасники «Черемошу»?

 

– Ви знаєте, тут був момент дуже урочистий: ми після кожного курсу (тоді десь знаходили кошти) їздили на Закарпаття, в спорттабір «Карпати», який ще донині функціонує. Ось там проводили усі ці заходи святкові, урочисті і з відповідними розвагами, з відповідними концертами, з відповідними репетиціями. І там ми всі ці заходи вже проводили. Ось в мене навіть є фотографія (показує). Ось тут ми на річці Латориця. Це буквально якихось триста метрів від нашого спорттабору «Карпати», який знаходиться поруч із санаторієм «Карпати». Ми там відчували таку радість природи! Це було, як правило, в кінці серпня, коли вже зміни закінчувалися, а нам ще продовжували на якихось тиждень-півтора. Це залишилося на все життя. Найкращі спогади про Латорицю: про ті курси, про кохання, різні вершини, які знаходяться поблизу спорттабору «Карпати». Це були найкращі зустрічі.

 

– Чи було таке, що учасники колективу «Черемош»: хлопець і дівчина, – поднювали свої долі, одружувалися?

 

– Так. Я Вам скажу одну таку річ: коли ми зустрічалися, вже після закінчення університету, то казали: «Які ми були дурні, що ми не з’єдналися із дівчатами, які були в «Черемоші»». Ми собі щось навіть не могли уявити, що то вона могла бути такою дівчиною, жінкою. Нам було тяжко зрозуміти, як таке може бути, що ми завжди ставилися дуже обережно до таких чисто любовних стосунків. Дуже обережно, в нас не було цього. Але були пари, які поєдналися. Ось Василь Дорош і Леся (їх син загинув минулого року в АТО) поєднали свою долю. Мій товариш Богдан Марцинковський і Оля так само поєдналися. Було, але не багато. Ми їздили, робили весілля урочисто, і це було великим святом для нас. Хоч ми шкодуємо про те, що не зуміли поєднати свої долі.

 

– Розкажіть, будь ласка, про це «черемошанське» весілля?

 

– Мені запам’яталося, як ми їздили десь на Самбірщину. Це була ціла вистава. До шлюбу ми не могли йти, і вони собі йшли окремо, але ми вже десь там очікували. Ми мали обрядові весільні пісні. Ми там і ночували. Значить, це залишилося [у пам’яті].  Це десь був осінній час: вересень, кінець вересня. Я собі пригадую, як ми там знаходили, де поселитись. Поселили нас по хатах громади села, яка з великим задоволенням нас приймала. На другий день те весілля ще продовжувалося співами. Бо ми усі одне одного добре знали, і тут не було проблем. Тут – відчуття такого плеча, теплоти, такої щирості, весільної радості. Кілька таких весіль у нас було.

 

– Як відбувалося прощання з «Черемошем»?

 

– Тепер, я знаю, вони вже це проводять. «Черемош» робить такі відповідні [заходи]. Було і в нас. Ми зібралися десь в травні місяці – перед захистом дипломних робіт. Нас була невелика групка тих, хто закінчував (хто поступив у 1964, у 1969 був випускником). Що мені запам’яталося найбільше? Виступ диригента хору, який сказав так: «Пам’ятайте, що де б Ви не були, Ви маєте бути в епіцентрі тих культурно-освітніх співочих заходів, які будуть». І так, мені здається, що ми всі, ті, кого я знаю, так і дотримуємося цього донині. Я от, наприклад, зараз ідуть великодні свята, запрошую усіх у Шевченківський гай на Великдень, на гаївки. Бо не наберешся тої радості, тої краси – будеш збіднений на цілий рік. І так я запам’ятав це прощання, яке було в такому плані: сказане керівником ми справді приймали як клятву.

 

– Чи залишалися учасники у складі колективу по завершенню навчання?

 

– Я ще десь півроку ходив, бо був у Львові. Але вже була якась дистанція. Можливо, вона пов’язана з адміністрацією, яка не дуже хотіла, щоб люди, які не були студентами, ходили. Бо в нас інші думки, в нас інші бажання і т. д. І ми десь так потрошечки віддалялися від колективу. Хоча, цікавилися все життя.

 

– Розкажіть, будь ласка, про колектив керівників «Черемошу».

 

– Я добре пам’ятаю Анткова Богдана батька, Анткова Богдана сина, Марію Ткачик, яка була концертмейстером, яка навіть деякі речі диригувала в нас тут, у Актовій залі. І вона донині працює ще і веде різні хори. Десь «Лемковину» вела і в церковному хорі є диригентом. Це були ті люди, які вчили нас співати. Це були не якісь виняткові люди. Це були студенти четвертого-п’ятого курсу консерваторії, але фахові і мудрі. І наше керівництво університету підбирало таких людей, які би могли вести за собою колектив. Такими вони були.

 

– Чи можете розповісти про адміністрацію клубу.

 

– Я вже згадував Дудара Євгена… Адміністрація була підпорядкована парткому, і вони, бідаки, мусили дотримуватись тих вимог. Але хочу Вам сказати, що університет мав велику славу. Наприклад, сестри Байко до нас дуже часто приходили на репетицію. Вони мали окрему кімнату. І адміністрація мусила знаходити місце для репетиції, бо ми займалися або в клубі, або там наверху, в танцювальному залі. В танцювальному залі переважно були танцюристи, а внизу, в клубі, переважно хористи. Не знаю, як тепер. Десь так воно і залишилося.

 

– Розкажіть, будь ласка, про колектив учасників.

 

– Яких учасників?

 

– Учасників «Черемошу».

 

– Як птахи з гнізда, розлетілися по цілій Україні. Але коли ми кликали до річниці «Черемошу», то зліталися, як з теплих країв, до рідної домівки. І це правда. Були серед нас навіть кілька росіян в колективі. І навіть вони, коли ми святкували тридцятиріччя, намагалися приїхати, телеграму нам надіслали – вітання до «Черемошу». Коли було сорокаріччя – також. Були й російськомовні – ті, які любили нас, які любили пісню, які любили Україну. Такі вони залишися до нині. Ще був хлопець з Донбасу, я пам’ятаю. Гарний танцюрист був. Здається, вже покійний. Його доля незавидна, він захворів.

 

– Яка була атмосфера в колективі в цілому?

 

– Я б сказав не панібратська. Була досить строга ситуація. Я пам’ятаю, коли сиділи (поперек залу баси, тенори, а попереду альти, сопрани), не раз любили зачепити дівчат. То дуже строгий такий момент: мусів бути уважним, бо йде репетиція. Ти не маєш права так фліртувати там з дівчатами. Було таке, що серед нас були хлопці, які любили випити пиво. І ми самі приводили їх до порядку і казали: «Слухай, друже, якщо ти хочеш співати, то ти не займайся цим, бо пиво то алкоголь». Було чути запах, що викликало певні небажані емоції. Так що ми разом в колективі гасили такі можливості, тобто ми були добрим здоровим колективом.

 

– Окрім росіян, чи були учасники інших національностей?

 

– Були. В нас була із автономної кавказької республіки одна дівчинка. Вона з нашими дівчатами донині підтримувала стосунки. Вона любила українські пісні, і ми її любили і шанували. Була дуже гарна.

 

– Як обирали старосту колективу?

 

– Тут вже дивилися на певну таку [рису]. В нас старостою був Богдан Марцинковський. Він був після армії, старший від нас на три роки. Це викликало пошану, повагу до нього. До речі, ми мали журнал, який вели акуратно: чи був відсутній, присутній і т. д. Це все ми робили.

 

– Які обов’язки мав староста колективу?

 

– Його треба було попередити, що ти сьогодні не будеш на репетиції у зв’язку з тим або тим. Він мав знати і, наприклад, мав попередити концертмейстера чи диригента, дивлячись, яка репетиція. Бо вона була або зведена, або по групах, або по партіях були заняття. То, відповідно, староста мав за цим слідкувати.

 

– Як Ви поєднували навчання та участь у колективі?

 

– Це я вже згадував, що ми зуміли собі такий режим нав’язати, щоб і відбути лекції, і піти у бібліотеку, і прийти на репетицію та встигнути завтра на заняття. А ще в суботу (бо в нас заняття було шестиденним, ми працювали по шестиденці) після обіду поїхати додому і картоплі й вареників привезти від мами.

 

– Чи йшли викладачі університету на якісь поступки учасникам колективу?

 

– В якійсь мірі так, але не всі. Були такі, що йшли, а були такі, що ще нас в якісь мірі не те, щоб переслідували, але десь було застереження.

 

– Чи траплялось таке, що Ви були відсутні на занятті, оскільки брали участь у концерті?

 

– Рідко, дуже рідко. Це тоді, коли ми їхали [зі Львова]. Але ми їздили у Дніпро, у Київ під час зимових канікул.

 

– Чи проводили «черемошани» своє дозвілля разом?

 

– Так, але наше дозвілля найбільше було, коли ми збиралися біля університету, після якогось концерту, після якоїсь активної репетиції, і ми створювали ще один хор або ще один концерт біля пам’ятника Франкові. Бо в 1964 році було відкриття пам’ятника Франку, і вже ми коло нього збиралися, і ми вже мали то місце. Сходилося багато львів’ян. І це дуже часто викликало те, що партком мав відповідні наганяї від партійних органів, але ми на це не звертали уваги.

– Можливо, Ви пам’ятаєте спільну зустріч «черемошанами» Нового року (1967-го)?

 

– Так, це 1967 чи 1968. Я пригадую, коли в нашій Актовій залі виступав Дмитро Гнатюк. А для викладачів був зроблений у Будинку вчених вечір. І нас десь чоловік двадцять запросили їх привітати. Правда, ми не брали участі у частуванні безпосередньо, але ми колядували «Рік Новий народився». Гнатюк теж там був, у цьому залі. Він і викладачі сприйняли це дуже позитивно. Ми мали повагу в колективі: і серед студентства, і серед викладачів, – і це було приємно, це є приємною згадкою донині.

 

– Чи підтримуєте Ви контакти із колишніми учасниками «Черемошу»?

 

– Так, звичайно.

 

– З ким саме?

 

– Наприклад, я вже казав, з Василем Денегою, який вже зараз пенсійний, з Богданом Марцинковським. З дівчатами, які були, ми підтримуємо зв’язки. З Марією Ткачик, яка зараз керує церковним хором. Контактуємо, зустрічаємося, як правило, десь у філармонії на концерті, у театрі. Найбільшим святом було п’ятдесятиліття «Черемошу», і там ми всі побачилися, і всі ми там співали «Ой верше, мій верше, юж ми так не буде».

Вийти з режиму читання