Зорян Попадюк. Про участь в опозиційному русі та поширення листівок проти окупації Чехословаччини у 1968 р.


М. М.: Пане Зоряне, розкажіть, будь ласка, про свою родину, в яких умовах Ви виховувались. Що Вам найбільше запам’яталося із дитинства?

 

З. П.: Добре… Можна сказати, що я виріс у так званій неповній сім’ї. Коли батько пішов в іншу сім’ю, мати мене, ще маленького, привезла до своєї мами [1], моєї бабці, у місто Самбір. Бабця була на той час головним бухгалтером санепідстанції, а перед тим вчителем математики, отож, її трудовий стаж із тих двох половин і складався. Відтоді я мешкав разом із бабцею, з її двома старшими сестрами, а також іншими родичами. Хата була досить велика, і нас там було досить багато.

 

Можна сказати, що в сім’ї був своєрідний культ діда Івана, маминого батька, який був січовим стрільцем, у свій час, і який помер дуже скоро. Він був у російському полоні у Проскурові (теперішньому Хмельницькому). Звідтіля втік і переправлявся через Збруч. Хоч то річечка маленька, але там його підстрелили, на тій річці. Та він, все-таки, виповз звідти і якось добрався до ближчого села з іншого боку кордону, а там далі додому. Пізніше, після лікування, він став шкільним інспектором на Тернопільщині. Там вони з бабусею зустрілися і побралися. У 1930 році, у віці тридцяти восьми років, він помер. Моїй мамі було тоді всього два роки. То ж з того часу встановився отой культ дідуся в хаті, який бабця ревно підтримувала.

 

Щоби якісь вчительські такі строгі правила були в сім’ї, того не було. Але до мойого виховання долучилися всі, хто мешкав у будинку, тобто вся велика родина. Ну, і в тому числі мама, звичайно, коли приїжджала до Самбора, чи я до неї їздив. В 1961 році я пішов у початкову школу, так звану базову, на базі місцевого педагогічного училища (чи технікуму, я вже не пам’ятаю, як воно називалося). Ну, і закінчив ту шосту школу. Потім мене перевели в першу школу у Самборі, пізніше, уже сьомий клас, у десятій школі навчався, а закінчив навчання в п’ятдесят п’ятій школі тут, у Львові, на розі вулиць Ю. Федьковича і Степана Бандери. Після того вступив в університет на українську філологію. Навчався два роки до того часу, коли мене відрахували з числа студентів через конфлікт, який стався з працівниками служби безпеки (тоді називався КГБ) під час обшуку на квартирі моєї мами. Отож, шукали якусь антирадянську літературу. Після того мене відрахували з числа студентів, і я якийсь час працював на різних роботах. Трішки пізніше поїхав на Кавказ. Помандрував там ще з одним моїм однокласником…

 

Коли повернувся, пішов працювати на місцевий, здається, меблевий комбінат (я вже не пам’ятаю, як він тоді називався, але це те саме підприємство, що в наступні роки було меблевим комбінатом). У серпні 1968 року, а також у 1972 році ми взяли участь у розповсюдженні листівок, у яких опротестовувалася агресія Радянського Союзу та його сателітів проти Чехословаччини. 28 березня 1973 року ми у Львові, Самборі, Стрию, Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї та Долині масово розповсюдили летючки з протестом проти заборони відзначення Шевченківських днів 9-10 березня у Львові. Все те ми робили від імені організації «Український національно-визвольний фронт», який ми назвали подібно до УНФ Зеновія Красівського, Дмитра Квецка, Мирослава Меленя та Михайла Дяка, які були заарештовані та засуджені до великих термінів ув’язнення. Такою назвою ми наголошували на тому, що справа УНФ не померла і продовжує жити. Наша організація активно зайнялася розповсюдженням існуючого тоді самвидаву. Як українського, так і московського чи іншого, зокрема, твір М. Джиласа «Новий клас», «Хроника текущих событий», «Інтернаціоналізм чи русифікація» І. Дзюби, «Хроніка опору» В. Мороза, «Собор у риштованні» Є. Сверстюка та багато іншого. Почали видання власного журналу «Поступ», встановлювали пам’ятні хрести з інформаційними надписами на похованнях жертв сталінського режиму, відвідували могили Українських січових стрільців, проводили іншу усну агітацію. 28 березня 1973 року мене, а також ще коло трьох десятків львівських студентів, було заарештовано за розповсюдження шевченківських летючок. Згодом, у серпні 1973 року мене було засуджено львівським обласним судом до семи років увязнення та п’яти років заслання. Крім того, мойого колишнього однокласника, студента лісотехнічного інституту ‒ до п’яти років позбавлення волі. Інші заарештовані відбулися нетривалим перебуванням у слідчій тюрмі КДБ та відрахуванням з вузів, де вони навчалися. Причиною такого небувалого лібералізму радянської влади став широкий розголос по світу масових арештів у Львові і бажання влади всіляко применшити або приховати настрої серед української молоді… Після відбуття мордовських таборів суворого режиму та володимирської тюрми у 1980 році мене відправлено на заслання у Магаданську область, або на Колиму (Магаданська область складається з Колимського та Чукотського краю). Пізніше після операції на легенях мене переведено для подальшого відбування заслання в Актюбинську область Казахської РСР і там знову засуджено за сфабрикованою справою про антирадянську агітацію та пропаганду до десяти років ув’язнення і п’яти років заслання, які я відбував на Уралі у пермських політичних таборах, звідки був звільнений згідно з горбачовськими указами від 5 лютого 1987 року. Після повернення до Самбора влаштувався на роботу у місцевому управлінні торгівлі вантажником хліба. Згодом на самбірський меблевий комбінат монтажником меблів. У 1987 році разом з дружиною Оксаною та іншими друзями започаткував багатотисячний збір підписів під зверненням до влади з вимогою удержавлення української мови в УРСР. У 1990 році став депутатом самбірської міської ради, тоді ж мене обрано головою міської ради, потім виконкому, ще згодом призначено Представником Президента України у м. Самборі та Самбірському районі. За певний час після чергових виборів, в яких я не брав участі, мене призначено заступником голови Самбірської райдержадміністрації. У 1996 році почав працювати головою райдержадміністрації Старосамбірського району. На тій посаді зі мною трапився інсульт і після лікування в інституті нейрохірургії у Києві і повернення до м. Самбора став працювати заступником голови Самбірської районної адміністрації. Допрацював до червня, напевне, 2000 року, коли пішов на пенсію. Ну, а після того побув рік в Америці та рік в Ізраїлі, працюючи задля покращення фінансового стану родини. Потім влаштувався в одну з ІТ фірм у Львові і пропрацював там аж до другого інсульту. З 2008-го року – пенсіонер. Маю дружину, двоє дорослих дітей і одного онука.

 

М. М.: Ви в сьогоднішній розмові з нами казали, що в дитинстві відчували, що живете в країні, яка окупована чужими. Скажіть, будь ласка, звідки це відчуття було у Вас?

 

З. П.: Я вам зараз скажу! По-перше, напевно, транслятором такого підходу була моя бабця, тому що, що би там не відбувалося, вона завжди вважала, що то в чужій державі. У неї був дуже великий пієтет до Франца Йосифа, колишнього австрійського цісаря, до польської влади вона ставилася досить негативно, а що стосується німецького й російського часів ‒ різко негативно. Були, наприклад, такі випадки: приїжджаю я зі Львова (я тоді мешкав у Самборі, а до Львова їздив на навчання; але якийсь час був у Самборі в бабці, вона мені давала гроші на дорогу) і кажу, що в мене всі гроші лишились. ‒ «А чому?» ‒ питає. А я кажу: «Я «зайцем» проїхав». Тоді я дістав велику лекцію: як не можна обманювати, як не можна їздити «зайцем» і так далі. А я кажу: «Ти ж завжди казали, що то чужа держава». Вона каже: «Будеш красти в чужій, будеш і у своїй красти». От такий підхід був до того всього в сім’ї. Тому вона дуже так скрупульозно виконувала свої обов’язки на роботі і вважала, що будь-яка держава, яка є, це держава, і не можна, так би мовити, з нею бавитися в різні корисливі ігри.

 

А що стосується такого сприйняття, то пам’ятаю розповіді про місцеву тюрму, де більшовики знищили майже тисячу людей перед самим приходом німців, розповіді про події на Дністрі (які ми сьогодні зачіпали [на зустрічі зі студентами]), розповіді про німецькі переслідування євреїв і розстріли їх. (Там, за Дністром, є таке село Ралівка й Ралівський ліс, там, у цьому лісі, були єврейські розстріли, їх туди завозили з різних місць). І все це вона розповідала. Тоді дитина коливається: вдома одне говорять, приходить у школу ‒ щось зовсім інше, приходиш додому ‒ знов говориш те, а там ‒ знову воно протилежне. Тоді йдеш у школу й починаєш набирати такого антисовєтського звучання в собі, яке в мене було таке дуже максималістське. Вона мене завжди стримувала в тому й казала: «Не треба, не треба! Подивись, що німці робили, подивись, що поляки робили, подивись, що наші навіть робили». Так що в тому плані вона була дуже об’єктивна й така скептична. Мабуть, найбільше я почерпнув від неї такого здорового скепсису.

 

М. М.: Коли Ви закінчили школу й думали, чи вступати в університет, чому обрали філологічний факультет? Чим це було зумовлено?

 

З. П.: Я не можу сказати, що тільки тому, що негуманітарні науки мені не подобалися ‒ мені подобалася фізика, інші [предмети], але я не відчував, що можу їх потягнути. Але, що стосується гуманітарних наук, я більш-менш орієнтувався в усьому: і в іноземній [мові], і в історії, і в різних таких речах. Ну, і мені мама казала: «Нікуди не маєш йти, тільки туди йди, бо де підеш інакше?». Мене цікавила астрономія, цікавила фізика, цікавило ще щось таке, але чомусь [мама] каже: «Ти того не потягнеш». Ну, так і вийшло… Та й тим більше, що моя мати працювала в університеті, і якось легше було поступати.

 

Я пам’ятаю, як писав твір на українську філологію й у тому творі конче вперся й написав про «Собор» Олеся Гончара. Мама мене відраджувала: «Не пиши того…». Була така вчителька тоді ‒ пані Ірина Ощипко (пам’ятаю, [коли] з тюрми вийшов, вона ще тут працювала, я її бачив). То вона казала: «Добре, ми закриємо очі на тему, але не зроби помилки жодної». Усе ж таки, я якусь там помилку зробив і здав на чотири з чимось той твір, але так воно вийшло, що було легко, тому що, як би там не було, мама мене в курс усього вводила. Не можу сказати, що вчився аж так дуже добре: те, що хотів знати, те знав, інше ‒ так трішечки було байдуже мені. Ну, історія КПРС мене щось не дуже цікавила, хоч мама мені казала: «Вчи-вчи, бо ти повинен те знати».

 

М. М.: Що Вас найбільше цікавило? Які книжки, література?

 

З. П.: Мене найбільше цікавили, якщо говорити про те, що стосується академічного процесу, теоретичні праці з теорії нації, історії міжнаціональних відносин. Такі речі мене цікавили найбільше. І пізніше я й у тюрмі, і всюди, можна сказати, студіював цю тематику. Хоч в якийсь час (не знаю, скільки мені було ‒ двадцять три чи коло того) я відповів собі на всі запитання, які мене мучили, і взявся до художньої літератури.

 

М. М.: Розкажіть, будь ласка, про своїх однокурсників, своїх друзів, Ваше коло спілкування.

 

З. П.: Коло спілкування в університеті було досить гарне. Був такий Василь Ганущак, поет непоганий, пізніше багато публікувався, уже покійний; був Ісайчик Василь, так само вже покійний, був навіть головою профкому, здається, у тому університеті; Володимир Працьовитий, який тут працює на посаді професора; Яремич Галина була в нас дуже розумна дівчинка, ми тісно спілкувалися; Фаріон Леся, недавно померла. І багато таких учнів, з якими цікаво було вести різні дискусії. Але були такі діти, які, як тільки чули якісь такі розмови, трошки більш драстичні, уникали спілкування, уникали цього. Потім навіть одна така Оля (вона тут працює, в освіті) сказала, що коли розповіла татові, то він сказав: «Тримайся подалі від тих дітей!». Цікаві ми були діти. Фольклорна практика була дуже цікава. Часи пройшли гарно.

 

М. М.: Розкажіть трішки більше про фольклорну практику. Що Ви з того пам’ятаєте?

 

З. П.: Фольклорну практику ми проходили в такому селі, яке називалось… Це недалеко від Надвірної, у гори, і до Зеленої, уже в той край, до Підгір’я. Там ми були в селі, зараз мені вилетіла з голови [назва] того села. Ми обходили там усі околиці, доходили до Говерли, доходили до перевалу. Як він називається… Не Верецький, а цей перевал, що з Франківщини до Закарпаття веде…

 

А. С.: Верецький?

 

З. П.: Може бути, я вже не пам’ятаю, як він називався. І так по селах… Ми собі часом заходили в село… Було так, що ми вранці приходили і могли до обіду піти, а було, що там ночували, і ще на другий день цілий вистачало, щоби собі там щось записувати й так далі. Пам’ятаю, було таке село (теж мені вилетіло з голови), дощ якийсь почався, якась така шарґа, і ми троє йдемо: я, Яремич Галя й Оксана (здається, її прізвище було Павлусик). Ми йдемо з речами, зі всім, і нас кличуть до однієї хати. «Де ви йдете?» ‒ Кажемо, що йдемо туди-то, із такими і такими питаннями. ‒ «А ходіть, у нас дід є, він вам поспіває, порозповідає». Він нам заспівав, порозповідав, а потім сказали нам йти лягати спати: ніч, нема чого кудись йти. Ми полягали там, і тільки пам’ятаю, що ми вранці пробудилися ‒ на столі лежить молоко, ще щось, і лежить записка: будете виходити ‒ ключ покладете там-то. І все.

 

А. С.: Така довіра була.

 

М. М.: Який саме Ви матеріал збирали?

 

З. П.: Ми збирали різні народні пісні. Як правило, ми цікавились історичними піснями, були й такі. Але більше такий побутовий фольклор пропонували [збирати].

 

М. М.: Було якесь завдання?

 

З. П.: Так, було завдання – знайти пісні лісорубів, тих людей, які займаються працею в горах. Усі матеріали нашого фольклору записав на магнітофон, були і в друкованій, писаній формі. Те, що було в писаній формі, замокло, чи щось таке сталося, ‒ і я привіз сюди, в університет, кажу: «Дивіться, але я маю усе записане на магнітофон». Вони забрали все, ніби було усе добре.

 

М. М.: А чи вдавалося збирати, наприклад, пісні січових стрільців?

 

З. П.: Ні, пісень січових стрільців не пам’ятаю, а пісні ще з часів Довбуша і Марущака (прізвище опришка), пам’ятаю, що записували. Десь п’ять чи шість було таких варіантів, які я записав. А щодо січових стрільців… Люди, видно, боялися у той час.

 

М. М.: Скажіть, будь ласка, пане Зоряне, які теми обговорювали студенти? Маю на увазі, про Україну чи якісь інші?

 

З. П.: Оскільки то була українська філологія, то [йшлося про] питання не стільки утисків, скільки витіснення української мови з державного життя, зі спілкування й так далі. Завжди було, весь час про це мова велася. Велася мова про різні заборонені літературні твори, наприклад, «Чорну раду» і так далі. Це розповсюджувалося між студентами. Окрім того, вже досить широко курсував між людьми самвидав тих часів: і твори Дзюби, і Валентина Мороза, і так далі. То читалося, передавалося з рук у руки. Це й була тема для спілкування, як правило.

 

М. М.: Ви не боялися, що хтось може дізнатися про такі речі?

 

З. П.: Знаєте, ми щось дуже по-дитячому все сприймали. В мене то почалося ще зі школи. Ну, що зроблять? Нічого не зроблять нам, дітям. А потім так воно пішло. Ми не дуже крилися при комусь щось говорити чи робити. Як правило, воно все сходило з рук, але я не знаю, чи хтось доносив, чи не доносив. Думаю, що там не доносили. Оце той випадок, про який я згадував, про Степулу Надію і про Хвостенка Григорія, ‒ це два випадки, які виходили за рамки.

 

М. М.: А чи знали викладачі, про що ви розмовляєте? Можливо, хтось із них теж долучався?

 

З. П.: Ну, був такий Скоць Андрій. Він вже, напевно, давно не працює. Зараз згадаю, хто ще в нас там такий був. З політехніки був Василь Блащак, відомий математик. Коли прийшли німці (був курс німців набраний в університеті на прикладній математиці чи математитиці, курс, здається, називався – «автоматики»), то він сказав: «То добре! Німці то німці! Я їм буду читати по-німецьки!». Але по-російськи відмовився читати. Були різні люди. Був Роман Йосипович Лещух, котрий [пізніше] був тут деканом геологічного факультету. Він писав вірші, до речі, щось писав і про Чехословаччину, так мені здається. Він, здається, зараз далі там працює, в корпусі на вулиці Грушевського. Як компанія сиділа, він завжди читав вірші, присвячені різним подіям. У компанії був тоді ще й Косів Михайло. Та й ще були люди, зараз мені просто з голови те повилітало. І моя мама весь час спілкувалася з тим колом, та й я ще зі шкільної лави завжди чув. Якщо був присутній, то якось це мені в голову усіювалося.

 

А. С.: Горинь Михайло?

 

З. П.: І Михайло Горинь, і Богдан Горинь був, і Чорновіл був.

 

А. С.: Красівський?

 

З. П.: Красівський більше був у Моршині. Він уже був в ув’язненні в той час, коли ми тут, у Львові, тісніше спілкувалися. Хто ж ще би мені згадався з тих часів…

 

А. С.: Іван Сварник по Вашій справі проходить.

 

З. П.: Сварник Микола. Я так розумію, що він є братом того Сварника, що в бібліотеці університетській [працював].

 

А. С.: Я так зрозуміла, що по Вашій справі Іван Сварник, директор бібліотеки, проходить?

 

З. П.: Ну, він там так, дуже боком, а його брата досить багато зачепило. Він десь у Канаді тепер, десь туди виїхав. Була й Олена Антонів, Тараса Чорновола мама, і Гулик Стефа, і її чоловік, Гнатенко, здається (Віталій чи Валерій ‒ не пам’ятаю вже добре). Художниками були, мешкали десь на тодішній Партизанській вулиці (тепер не знаю, як називається, може, Труша).

 

А. С.: Відомою є фотографія з Василем Стусом ‒ «Вертеп». Там Ваша мама є.

 

З. П.: Так, мама моя там є. То десь у Львові або в Києві. Вони й там, і там були. Було таке, було.

 

А. С.: У Львові, це львівська фотографія.

 

З. П.: По Львову ходили й нас тягали, малих. А ще в Києві, пам’ятаю, ми на Новий рік ходили. Так само були якісь машини, які їздили за нами, слідкували, фотографували, але ми позували. Ну, я ‒ ні, я, малий, з боку був, але вони позували. Відверто себе так поводили.

 

М. М.: Розкажіть, будь ласка, про той період, коли Ви зі своїми друзями розповсюджували листівки про Чехословаччину. Як відреагував університет на це, Ваші однокурсники, викладачі?

 

З. П.: Я навіть не можу сказати, як. Тому що ми то робили підпільно, так би мовити. Ті листівки розклеювали, розповсюджували, і в університеті не дуже, може, і знали. У розклеюванні чеських листівок були задіяні самбіряни. Нас четверо було тільки. Розклеювали, вивішували, розвозили. А що стосується університету, 1972 рік… Ні, мабуть, просто не знали в університеті. Тому що тим знайомим, які були, з якими ми спілкувалися, ми не відважувалися усе казати ‒ що можна, а що не можна. Те, що однодумці ‒ це одне, а те, що десь таке ‒ то ми приховували, у тому числі й ті листівки. Вийшло так, що коли нас заарештували, то приїжджав зі служби міністерства безпеки Чехословаччини, чи як воно називалось, приїжджав якийсь генерал й опитував, від кого, які дані діставав я із тієї Чехословаччини, і хто мені давав, і хто мене навчив, і так далі. Одним словом, вони вважали, що ми якісь інспіровані звідти.

 

А. С.: Агенти?

 

З. П.: Так! От у Стрию цікаво: там на розі був такий будиночок, перукарня, і коли нас привезли вже на відтворення подій біля того будинку, де ми клеїли, то там повилітали дівчата з тієї перукарні й казали: «О, тут у нас висіли, висіли!». Ті щось «зашикували» їх і не давали нам спілкуватися, щоби ми близько розмовляли. Таке воно було.

 

М. М.: Вас змусили писати пояснювальну записку, коли відраховували в університеті. Пам’ятаєте, як то було?

 

З. П.: Я не пам’ятаю того, чи я писав. Імовірніше, не писав пояснювальної записки. Але я пам’ятаю виклик до Максимовича. Йду я коридором, мама мене зустрічає на третьому поверсі й каже: «Тебе до Максимовича кличуть, ти знаєш чого?». Та кажу: «Не знаю». ‒ «Тебе будуть відраховувати». ‒ «Ну, та добре». Я пішов вже туди готовий зовсім, коли прийшов, він каже, що відраховує мене, і так далі, і так далі. Я так прослухав, питаюся, чи все, а він каже: «Чому Ви не нервуєте, Ви ж обпльовували совєтську владу?». І чомусь так відсувається назад, відсувається. А я кажу: «Щоб Ви не впали! Чого Ви відсуваєтесь?». Він шось [відповів], а я кажу: «Я думав, що Ви боїтеся: я совєтську владу обпльовував, то щоби ще і Вас не обплював». Такий кумедний… Він був дуже ображений, цей Максимович. Потім моїй мамі розповідав: «Ви такого виховали!», і так далі, і так далі.

 

А. С.: Ну, і маму відрахували.

 

З. П.: Маму відрахували вже тоді, коли нас заарештували, через кілька днів. Тобто, не відрахували, а звільнили. Вона пішла працювати статистиком у поліклініку. Там пропрацювала десь три чи чотири місяці. І звідтіля звільнили. Потім інсульт, потім другий інсульт, і все…

 

А. С.: Здоров’я їй підірвали повністю.

 

З. П.: Вона казала, що здорова, трималася добре… Тато її, мій дідо, від інсульту помер, та й вона, тепер, та й, зрештою, я два інсульти теж мав. То, видно, таке щось є родинне.

 

В. Г.: Мене цікавлять певні аспекти про Чехословаччину і, передусім, мені цікаво, звідки Ви брали інформацію про події, котрі відбувалися в Чехословацькій Соціалістичній Республіці?

 

З. П.: Перше, певно, то було радіо. Всі ці [радіостанції]: «Радіо Свобода», «Вільна Європа», «Голос Америки», «Бі-бі-сі», і так далі, ‒ вже вдома постійно слухалися. А, крім того, було ще празьке [радіо] «Чеський Розглас», яке я теж більш-менш розумів, про що вони говорять, і, вже під час окупації, вільне чеське [радіо] «Станція Прага» (мобільна [станція], коли на машинах їздили, щоби їх не впіймали). Я, практично, за кожним словом тоді слідкував, сидів біля приймача й більш-менш орієнтувався в усьому. Коли я з дружиною в 1990 році поїхали до Німеччини й вийшло так, що у Празі треба було почекати десь кілька годин перед тим, як пересісти в інший поїзд, ми пішли до центру Праги (там вокзал близько). І я йду й бачу, що орієнтуюся в Празі, знаю, де яка вулиця, де що є, все розповідаю дружині. «А ти звідки знаєш?» ‒ питає вона. А я кажу: «Я не знаю». Виявляється, що то так чітко ввібралося у свідомість, в пам’ять, коли я слухав про ті чеські події, ‒ воно все перед очима ніби відкрилося.

 

А. С.: Це в Самборі «добивало» радіо чехословацьке?

 

З. П.: Так-так, дуже добре було чути. І не тільки в Самборі, а й в Києві, й далі.

 

В. Г.: А наскільки легко було зловити той же «Голос Америки» або «Бі-бі-сі», чи «Радіо Свободу»?

 

З. П.: Ну, я мав такий приймач, який ловив ті так звані укорочені хвилі (19, 16, аж до 13такі діапазони).

 

А. С.: Вночі слухали, наскільки я пригадую. Найкраще чути було вночі.

 

З. П.: Так-так! Єдине спасіння було ‒ це ті ж радіостанції, скажімо, польською мовою чи чеською. Там все можна було чути і майже все зрозуміло.

 

В. Г.: А що Ви знали про Чехословаччину і про реформи, котрі відбувалися в той час?

 

З. П.: Та я слідкував десь, приблизно, з березня [1968 року], починаючи з того часу, коли там «Празька весна» почалася, після реформ Дубчека. Так, слідкував, практично кожен день я мав інформацію по радіо. Й ми це досить жваво обговорювали.

 

А. С.: І про Пряшівщину, і про всі ті пільги…

 

З. П.: Так, і той журнал «Друг» ми мали вдома. Мама мала трошки літератури завжди. Не тільки це. І московський самвидав був у хаті, й такі, скажімо, югославські [видання], як «Новий клас» Мілована Джиласа (така була робота). Я пам’ятаю, що це студіював у той час. Ну, російськомовна [література] була, перекладена. А що стосується чеських подій, то, дійсно, їх сприймали, як щось таке, що робиться дуже близько від нас, із дуже близькими людьми, які розмовляють майже так, як і ми, й що це загрожує Совєтському Союзу і його існуванню. Це сприймалося дуже, так би мовити, зацікавлено.

 

В. Г.: А тоді таке запитання: а як Ви собі уявляєте соціалізм із людським обличчям, що це мало бути, як?

 

З. П.: Першим, хто говорив про соціалізм із людським обличчям, напевно, був все-таки Дубчек. Ну, я більш-менш був у курсі всього того, як вони реформи проводили. Але я розумів різницю між, скажімо, югославським зразком комунізму чи соціалізму й совєтським, між совєтським і польським, якось бачив ту різницю у той час. І я розумів, що совєтський комунізм, був зразком, фактично, російського комунізму. На кшталт націонал-соціалізму. Це була російська націоналістична імперська держава, яка трималася на постулатах, власне, соціалізму-комунізму.

 

А. С.: А була віра взагалі, що чехи побудують щось нове, якийсь соціалізм, але з обличчям?

 

З. П.: Ну, я ж кажу, що у той час не думав, що буде вторгнення. Ми не думали, що Совєтський Союз наважиться вторгнутися в Чехословаччину. Для нас було дуже великим розчаруванням, що світ зреагував, із нашої точки зору, погано.

 

А. С.: Стурбований був?

 

З. П.: Так, стурбований, так само, як тепер.

 

В. Г.: А Ви вірили, що цю систему можна якось вдосконалити на краще, щоб зробити її якоюсь більш терпимою до людини?

 

З. П.: Ну, власне, суть полягяє в тому, що якщо б забрати було в той час, здається, шосту статтю про керівну роль компартії, то воно вже вирішувалося, дати свободу слова і…

 

В. Г.: Ну, вони декларувалися в програмі дій Комуністичної партії за квітень 1968 року, там було таке.

 

З. П.: Так! Тобто, це ті питання, які знімали диктатуру, як таку. Скажімо, диктатура комуністична складалася з диктатури особистості, як при Сталіні, й диктатури партії, як було пізніше.

 

В. Г.: А що Вас мотивувало розвішувати дані листівки, котрі стосувалися чехословацьких подій?

 

З. П.: Ну, я думаю, просто радянська пропаганда, яка кожен день говорила про те, що вони визволяють від американської загрози й так далі. Це була брехлива [інформація], й нам хотілося донести це до широкого загалу. І, з другого боку, ми знали, що люди слухали радіо, й так далі, але, коли воно висітиме на стіні й коли говоритиме про те вже хтось місцевий, той, хто повісив, це було дієвіше, з нашої точки зору. Сильніше впливало на свідомість людей.

 

В. Г.: Зрозуміло, дуже Вам дякую за Ваші відповіді.

 

М. М.: Дякуємо Вам!

 

[1] Мати – Любомира Іванівна Попадюк (1928‒1984) – філологиня-германістка, з 1956 р. по 1972 р. працювала викладачкою німецької мови на факультеті іноземних мов Львівського університету.

 

Текст редагований З. Попадюком 1 червня 2019 року

 

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше

Ігор Федик. Про навчання на кафедрі історії СРСР, студентський побут та тиск комуністичної ідеології


Доброго дня. Мене звати Андрій. Я є студентом історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, вивчаю історію університету. Скажіть, будь ласка, чи навчались Ви у Львівському університеті?

 

‒ Так, навчався.

 

На якому факультеті?

 

‒ На історичному, на нашому рідному факультеті.

 

А на якій кафедрі спеціалізувались?

 

‒ Спеціалізувався на кафедрі історії СРСР.

 

‒ А в яких роках це було?

 

‒ Це було на початку 1970-их років. В 1970-ому році я поступив, після армії, і провчився до 1976 року.

 

А як відбувався вступ до університету, здача іспитів, співбесіда?

 

‒ Співбесіди ніякої не було. Я склав чотири екзамени. Це вже був мій четвертий вступ до університету, четверта спроба вступити. Я вже вступив після армії. Мав великі пільги, бо тоді були пільги, якщо ти мав трудовий стаж і відслужену армію. Я склав чотири іспити: історію, українську усну, українську письмову (твір) і англійську мову. Таким чином став студентом.

 

‒ А чому обрали саме Львівський університет?

 

‒ Бо я мріяв все життя – навчатися у Львівському університеті.

 

‒ І які у Вас перші враження від університету?

 

‒ Це була моя мрія. Тому враження були високими, не зважаючи на радянську ідеологію. Університет залишався університетом зі своїми давніми коренями. Я знав, що це найстарший університет в Україні. Не зважаючи на радянський тиск, особливо ідеологічний тиск, тут є чимало викладачів, які викладають історію чи, по крайній мірі, стараються викладати її більш приземлено, а не витати десь там в комуністичній ідеології. Тому мене це все привабило. Крім того, я знав, що там є чимало добрих фахівців, в яких я можу прийняти історію.

 

‒ А яка була специфіка навчальної програми, за якою Ви навчалися?

 

‒ Специфіка була чисто радянська. Звичайно, Москва керувала, Київ дублював. На історію України віддавалось нам набагато менше годин. Практично, вона вчилась поверхово. Історія України була прив’язана до історії СРСР, [вивчалися] лише окремі теми. Як і в школах, наприклад. Коли в школах ліквідували вивчення історії України, то її прив’язали до історії СРСР. На рік було два-три параграфи, які стосувалися історії України. Решта все було історією СРСР. Тому приблизно так. Хоча була кафедра історії України, але основна увага концентрувалася на кафедрі історії СРСР. Відповідно, ми мусіли вчити те, що нам давали викладачі, доценти, професори, асистенти.

 

А якою мовою проводилось навчання?

 

‒ Без сумніву, тільки українською. Були викладачі, особливо допоміжних дисциплін: філософії, політекономії, атеїзму… Але історія України у Львівському університеті, думаю, на дев’яносто відсотків викладалася українською мовою.

 

Стосовно предметів, які запам’ятались Вам предмети?

 

‒ Було багато предметів, які я любив: археологія, яку читав професор Пелещишин (він тоді ще доцентом був), покійний, славної пам’яті Микола Пелещишин; історія Греції та Риму, яку вивчав високий спеціаліст Іван Іванович Вейцківський, професор; Бродський, також професор, вчив нас нову і новітню історію. Вже покійні, вже їх немає. Молоді викладачі, які працювали, були активними. Це Кость Костьович Кондратюк, Микола Євгенович Рожик, багато інших. Глічов навчав нас методики викладання історії. Був добре прив’язаний до школи й знав той предмет дуже добре. Без сумніву, це дало нам змогу пізніше працювати педагогами. І багато інших викладачів. Пізніше до університету прийшов глибокий фахівець, надзвичайно шанована людина в українських історичних колах, професор, доктор історичних наук Степан Арсентійович Макарчук, на жаль, цього року покійний, дуже і дуже мною шанована людина, я багато в нього почерпнув, з його лекцій, з його усних виступів.

 

‒ Якою була справа з аудиторним фондом, забезпеченням навчальною літературою?

 

‒ Особисто я, як студент, не відчував, що бракує книжок. Не густо було книжок, без сумніву. Але студентська бібліотека працювала, достатні були кафедральні фонди. Я маю на увазі книжкові фонди. Студентська бібліотека була в головному корпусі університету (там, де нині є юридичний факультет, – це все була студентська бібліотека). Достатньо було книжок і в Науковій бібліотеці, і в студентській. Крім того, я з першого курсу почав формувати свою особисту бібліотеку. Не завжди гроші в мене водилися, я – зі скромної родини, але, наприклад, коли я вивчав історію Стародавнього Сходу чи археологію (вчив на першому курсі), то відразу почав скуповувати книжки. Тоді книжки коштували відповідно не дорого, не так, як тепер. Тому я поступово почав формувати свою власну бібліотеку, яка пізніше мені згодилася і годиться по сьогодні.

 

‒ А в якому корпусі проходило тоді навчання?

 

‒ Історики вчилися тільки в головному корпусі.

 

‒ І які у Вас враження від головного корпусу?

 

‒ Були ті самі аудиторії, що є і до сьогодні. Деякі предмети могли читати на інших факультетах, де орендували аудиторії. Але в цілому наше навчання проходило виключно на історичному факультеті.

 

‒ Скільки студентів було у Вашій групі?

 

‒ Двадцять п’ять.

 

‒ Який був їхній віковий, національний, соціальний склад?

 

‒ Я думаю, що вісімдесят процентів ‒ місцеві студенти, українці. Були, звичайно, і євреї, росіяни, були й інші. Наприклад, угорці були, українського походження, які жили в Україні. Тобто були студенти інших національностей. Але переважаюча кількість ‒ місцеві студенти, з Галичини. З Волині ще багато було.

 

‒ Можливо, Ви згадаєте, яка була атмосфера у Вашій групі, на факультеті?

 

‒ Без сумніву, серед наших студентів був хтось, хто працював на радянські спецоргани. Хоча сьогодні це ще не виявлено, але ми прекрасно знали, що в кожній академічній студентській групі є хтось зі студентів, який працює на спецоргани. Без сумніву, ми не могли говорити відкрито, виявляючи свої погляди, так, як зараз, критикувати владу чи критикувати певні підручники або монографії. Але все ж таки Львівський університет є Львівський університет, і там десь можна було почути щось цікаве в наших професорів: Степана Арсентійовича Макарчука, Кравця й інших професорів, навіть не українців, ‒ щось цікаве і, без сумніву, об’єктивне. Нас то тішило, що ми могли почути не чисто під марксистсько-ленінським кутом ту чи іншу працю, той чи інший виклад. Хоча викладачі так само мали зв’язані руки. І я вже пізніше, коли працював асистентом-погодинником, так само мусів виконувати ті вказівки, які мені давали. Хоч я старався завжди студентам так провадити, щоб вони зрозуміли, як вони повинні давати оцінку тим чи іншим подіям, чи історичним процесам в Україні, СРСР.

 

‒ Які були взаємини між студентами різних національностей, тими, що були приїжджі, і місцевими?

 

‒ Ну, наприклад, зі мною вчилось кілька євреїв. В мене прекрасні [з ними відносини]. Деякі з них сьогодні вже виїхали до Ізраїлю. Але вони були нормальні люди, не демонстрували якоїсь ідеологічної зверхності. Були й росіяни. Я б сказав, що не було таких чисто виражених носіїв марксистсько-ленінської ідеології. І це, без сумніву, тішило. А в основному це були наші люди. Ми навіть таємно ходили до церкви, до плащаниці, або на окраїни Львівщини їздили до сповіді, чи брали шлюби пізніше, на старших курсах, особливо дівчата.

 

‒ Чи можете описати коло своїх близьких знайомих? Хто були ці друзі?

 

‒ Важко зараз [згадати]. Ну, наприклад, був в мене однокурсник Володя Коссой. Пізніше, після закінчення університету, він був заступником директора історичного музею, чистий історик. Людина інтелігентна, він не проявляв себе з якихось… Можливо, на посаді заступника директора історичного музею він мусів здійснювати так звану генеральну лінію партії, але в цілому в поведінці, будучи студентом, був нормальною людиною. Пізніше він виїхав в Ізраїль, може і в Америку, зараз не знаю.

 

‒ А звідки він походить?

 

‒ Він був львів’янином.

 

‒ А якою мовою спілкувались тоді між собою?

 

‒ Навіть ті студенти, особливо, які народилися в Галичині, а за національністю були, наприклад, росіяни чи євреї, як правило, спілкувались в групі виключно українською мовою. Навіть викладачам, які вели [заняття] російською мовою, вони старались [говорити] трохи по-українськи, трохи по-російськи. Ми все одно спілкувались з ними українською мовою. Наприклад, був такий доцент Меньшов, який викладав нам логіку то російською, то українською, але ми відповідали, наприклад, на екзамені українською мовою.

 

‒ А що найбільше Вам запам’яталось із років студентського життя?

 

‒ Перш за все, що запам’яталося зі студентського життя ‒ політичний тиск на студентство. Ви молода людина і не пригадуєте те, що в 1970-71-ому роках по університеті пройшлася низка арештів студентів, виключення з університету. Вони старші були від мене ‒ четверто- і п’ятикурсники (не всі були старші, бо я після армії вступив). Крім того, була звільнена низка викладачів з історичного, філологічного факультетів. Вони змушені були покинути Львівський університет, пороз’їжджатися по інших вузах чи перевестися до Києва. Це на нас, очевидно, найбільше вплинуло ‒ коли студенти були виключені з історичного факультету. Заочників багато було виключено. Гель, майбутній дисидент, політв’язень, був виключений. Професор Кравець змушений був піти. З філологічного факультету професор Ковалик змушений був піти під тиском. Віктора Морозова виключили з четвертого курсу англійської філології. Без сумніву, це вплинуло на всіх студентів. Національна свідомість студента навіть в часи брежнєвської реакції… все одно співчували їм. Половина з них потім пороз’їжджалися по Радянському Союзі та вступали в інші вузи. Деякі уже після розвалу Радянського Союзу відновили своє навчання. Але то були дуже тяжкі часи.

 

‒ Чи підтримуєте Ви контакти із колишніми одногрупниками й однокурсниками?

 

‒ Якщо щиро казати, то зараз мало. Це вже не той вік. Половини з них уже немає: повмирали або виїхали. [З окремими] зустрічаємося, балакаємо. Зустрічаємось раз в десять років. Але то є тепер все рідше і рідше, бо вікові особливості беруть верх. Нам ‒ шістдесят сім років.

 

‒ Чи можете зараз пригадати якісь цікаві історії, які пов’язані з Вашими одногрупниками? 

 

‒ Ну, багато істориків стали істориками, старались десь працювати, десь дістати дозвіл, чогось добитися. Бо тоді ж так не було, що ти сьогодні йдеш в архів, робиш замовлення, і тобі приносять [матеріали]. Тоді, [щоб піти] в архів, скільки треба було підписів зібрати! Щоб тобі дозволили! Та й, зрештою, хто в архіві працював? Так само, колишні агенти НКВД або члени їхніх родин. Тому виразити свою думку… Перш за все, викладач, який контролював твої написані роботи (наприклад, дипломну, курсову чи навіть контрольну роботу), сам боявся, без сумніву. І те трошки нас гнітило.

 

‒ Чи пам’ятаєте Ви щось про керівництво факультету чи університету?

 

‒ Деканом, коли я вступав, був Петро Челак. Після нього був Чорній Володимир, який прийшов до нас, будучи ректором Дрогобицького педінституту. І потім ‒ Степан Макарчук, який довгі роки був [деканом].

 

‒ А як впливала на діяльність університету Комуністична партія?

 

‒ Комуністична партія тримала все під своїм кермом. Крім того, в кожному університеті були спецвідділи, які пильнували студентів, особливо гуманітарних факультетів. По-перше, було чисельне партбюро університету. Партійна організація в університеті була дуже велика і дуже чисельна. Парторганізація контролювала, як і спецоргани, все, весь процес навчання. Щоб не було відхилення від ідеології. Парторги на факультетах, парторги в університеті, їхні заступники мали дуже великий вплив. Фактично декан і парторг (профком набагато менше) керували університетом і контролювали все ідеологічне життя студентів і навіть особисте. Бо в гуртожитку не можна було собі дозволити (на той час я не жив в гуртожитку але ходив до хлопців) такі вольності, як зараз, що коли хочеш ‒ приходиш, коли хочеш ‒ співаєш. Тоді так не було, все було під контролем, навіть в гуртожитку.

 

‒ В той час, коли Ви навчалися, як впливали політичні обставини на діяльність університету?

 

‒ Тоді університети були науковими та педагогічними ідеологічними центрами. Хоча Львівський університет вирізнявся від того. Це був єдиний університет на Україні (можливо, ще в Тернополі, Івано-Франківську), де навчання велося, як Ви мені поставили питання, українською мовою. Без сумніву, це теж впливало. Але тиск Москви й офіційного Києва, без сумніву, був, і викладачі не могли (в нас були талановиті викладачі, прекрасні дослідники), під загрозою бути звільненими з праці та ще й посадженими, не могли до кінця розкрити своє внутрішнє єство. Тому, без сумніву, дотримувалися програми, яка опускалася зверху, контрольована партійними органами та спецорганами.

 

‒ А яке було побутове життя студентів?

 

‒ Не таке, як зараз. В той час, можливо, в гуртожитках було чистіше, був більший порядок. Без паспорта ти б в гуртожиток не зайшов. Відвідувачі, сторонні, все реєструвалося. Черговий або комендант реєстрував. Наприклад, якщо я пішов до дівчини, то до десятої години мав забрати паспорт і піти. В кімнаті жило (залежно від того, який гуртожиток) в тому гуртожитку, що біля Пагорба Слави (перший гуртожиток, який був на Погулянці; я був в сто восьмій і сто сьомій кімнатах, дівчачих кімнатах), чотири дівчини. Побутове звичайне… Сьогодні ми маємо прекрасну побутову техніку, тоді такого й близько не було, і студенти давали собі раду, як могли. Харчувались – хто як, тоді це теж залежало від гаманця. Якщо бідні студенти – їли, що нам Бог дасть. Багатші студенти, звичайно, жили краще.

 

‒ Наскільки нагальним було житлове питання? Наскільки гостро воно стояло тоді? 

 

‒ Як правило, гуртожиток збирав всіх студентів. По-перше, на факультетах вчилось менше [студентів], ніж зараз. Більшість студентів була забезпечена гуртожитками, дуже мало жило на приватних квартирах. Лише ті, що жили у Львові, довкола Львова. Вони доїжджали, жили вдома. Хоча тоді вже теж почала назрівати проблема влаштування в гуртожиток, але вона не була такою гострою, як є зараз.

 

‒ А як харчувались тоді?

 

‒ Перш за все, тоді все було набагато дешевше. Зараз стипендії високі, в порівнянні з тодішніми. Cтудент отримував стипендію (вже не пригадую точно) двадцять чотири [карбованці]. Але за то можна було жити, ще й додому давали. Всі харчі були дешеві, в студентській їдальні харчування було дешевше. Пиріжки, так звані «студентські тошнотіки», були по чотири копійки. Звичайні булочки ‒ по десять копійок, кілограм вишень ‒ п’ятдесят копійок, або й дешевше. Без сумніву, студенти могли собі дати раду. Я знаю, що моя дружина, будучи студенткою філологічного факультету, ще якусь частину грошей віддавала молодшій сестрі або возила мамі в село. Вона мала підвищену стипендію, як відмінник в навчанні.

 

‒ Скажіть, будь ласка, на що Ви здебільшого витрачали свою стипендію?

 

‒ На харчі і на скромний одяг. Крім того, я особисто і моя дружина – на книжки. В мене зараз є потужна бібліотека, яка налічує біля п’яти тисяч томів історичної літератури та літератури про культуру. Але тоді студенти інтенсивно купували книжки, [збірки] поезії. Ми, наприклад, ходили на літературні вечори, не пропускали ані одного зібрання письменників чи якихось наукових конференцій. Ми скуповували книжки наших викладачів. Книжки тоді були великим дефіцитом. Класику можна було купити, якщо ти здав якийсь металолом чи ганчір’я, якийсь талон отримав. Книжка була рідкістю, але вона була дешева, і ми могли її придбати. Особливо, що стосується поезії. Я особисто люблю поезію, сам писав вірші. На сьогодні маю біля двохсот збірок українських поетів, які куплені мною в основному в студентські роки.

 

‒ Чи працювали ви одночасно з навчанням?

 

‒ Так. Я на першому курсі, коли мені було дуже важко, мої батьки були пристарілі, мусів подбати про одяг, працював.

 

‒ А де Ви працювали?

 

‒ Я працював на будові, на приватних будовах, наприклад, в Рудно. Я жив в Рудно. Там люди будували хати, і я ходив підробляти ціле літо, щоб восени мати у що вдягнутися. Я також працював вантажником у Науковій бібліотеці імені Стефаника. Я носив книжки, була дуже тяжка праця. В храмі (нині це храм Петра і Павла воєнного гарнізону) я двигав книжки на верх. Якісь копійки отримував, але можна було собі купити щось з одягу або книжки.

 

‒ А як це впливало на Ваше навчання?

 

‒ Я не думаю, що це впливало, бо ми серйозно вчилися. Не всі працювали, а тільки ті, хто мав таку потребу. Ті студенти, які не мали потреби, не працювали. Стипендії хватало. Якщо ще й батьки допомагали. Це було достатньо.

 

‒ А як студенти проводили своє дозвілля?

 

‒ Нормально. Студенти є студенти. В усі часи, від середніх віків по сьогодні, від створення перших університетів студенти є народом дуже веселим. Перш за все, ходили на танці, ходили на вечори, ходили на літературні вечори. По-перше, танці були при університеті. Там не було якихось бійок, як то зараз є непорозуміння і тому подібне. Крім того, ми збиралися в гуртожитках, проводили літературні вечори. Ми збиралися в будинках, проводили літературно-історичні вечори. Хтось зі студентів готовив, наприклад, вечір поезії, хтось готовив цікаві історичні повідомлення, хтось готовив математичні ребуси. І таким чином ми не тільки проводили своє дозвілля, але водночас підвищували рівень свого інтелекту.

 

‒ А як проводили свої канікули?

 

‒ Канікули – як хто. Якщо ми не їхали на практику, копання картоплі, на збирання хмелю (маю на увазі, пізніше)… Але влітку роз’їжджалися по будинках. Хто міг ‒ працював, хто міг – помагав по господарству батькам, хтось просто відпочивав ціле літо. Я, наприклад, старався працювати, щось писати, брати книжки. Як правило, влітку я працював. Я був після армії, нагадую Вам, був старшим від інших студентів, і тому мені не було кому купити сорочку чи одяг, чи взуття. Тому доводилося працювати на будовах.

 

‒ Які газети читали в той час?

 

‒ Радянські. Я дуже багато виписував преси й дуже багато читав. Перш за все, я читав «Правду». Якщо ви не хотіли, то вас заставляли купляти. Читав «Известия», «Радянську Україну», «Вільну Україну», «Комсомольську правду», «Ленінську молодь», львівську, і обов’язково ‒ «Літературну Україну», бо надзвичайно люблю літературу і поезію. Крім того, я виписував спеціальні історичні журнали: «Преподавание истории в школе» (пізніше я був членом редакції цього журналу в Москві), «Український історичний журнал». Це мої фахові журнали, які стосувались нової історії, новітньої історії, історії України, в мене вони завжди були. «Новое врем’я» був моїм улюбленим журналом. Це московський журнал, який і нині виходить, один із кращих в Росії. Я його виписував довгі й довгі роки, навіть після закінчення університету. Багато інших, які я вже призабув. Етнографічні журнали (бо я теж етнографію люблю, теж читав етнографію) любив і виписував.

 

‒ А як щодо книжок?

 

‒ Я був бібліофілом, очевидно, ще зі школи. Тому книжки донині залишаються моїм основним джерелом знань. Я був бібліофілом і, очевидно, помру бібліофілом. Я збирав книжки ще в школі, де міг. Перш за все, історичні книги. За своє життя, від старшої школи, [часу навчання] в університеті й по сьогодні, я десь зібрав біля п’яти тисяч (а може і більше) книжок. В основному – сімдесят процентів – це книжки з історії. Окрім того, в мене ще сильна бібліотека діаспорної літератури. Але то вже в часі незалежної України [зібрано], не за студентські роки.

 

‒ Зараз ми бачимо, що дуже популярними є фільми, а як на той час?

 

‒ Студенти всіх львівських вузів масово ходили в кіно. У Львові було кілька десятків  кінотеатрів, які всі працювали. То не так, як тепер: половина студентів не ходить, бо не має грошей, настільки дорогими є квитки. Тоді всі студенти ходили. Не скриваю ‒ з пар теж втікали. Тому що біля університету був кінотеатр «Парк», який був забитий виключно студентами. «Маяк», «Спартак», «Дніпро» ‒ всі були в центрі, всі працювали й були забиті тільки молоддю. Нагадую Вам, що квиток коштував в день двадцять п’ять копійок, ввечері – п’ятдесят копійок або сімдесят, коли появився широкоформатний кінотеатр. Всі кінотеатри в день були забиті перш за все студентською молоддю, яка тікала трохи з пар, хтось вільний був чи вчився в другу зміну. Тому кінотеатр був основним джерелом, де сприймали фільм. Фільми, в основному, були радянські, індійські й так далі. Американських чи з інших держав мало було, вони не витримували ідеологічної обробки.

 

‒ Чи існувала у Вас на факультеті художня самодіяльність?

 

‒ Без сумніву, ми співали в університетському хорі, танцювали. Студенти виставляли команди на різні КВК. В гуртожитках готувалися і на факультеті, в аудиторіях.

 

‒ Яку участь Ви у них брали?

 

‒ Деякий час (в мене, правда часу не було) я співав в університетському ансамблі. Це було дуже коротко, мене туди майбутня дружина затягнула.

 

‒ Які святкування в університеті Вам запам’яталися?

 

‒ Як правило, це були більшовицькі святкування, радянські. Як на мене, завжди сприймали посвячення в студенти. Це було свято дійсно щире, меншою мірою заідеологізоване, завжди запам’ятовувалося.

 

‒ Чи можете Ви щось розповісти про спортивне життя університету?

 

‒ Я спортом не займався, очевидно, через свій зір. Але в нас було достатньо багато хлопців, які займалися луком, кульовою стрільбою, плаванням. Наш факультет не пас задніх у питаннях спорту. Багато хлопців займалось важкою атлетикою, особливо ті, що приходили з армії. Вони були підготовлені хлопці. Або це були міські діти, які відвідували спортивні секції, і як студенти вносили свою лепту в спортивний розвиток факультету та університету.

 

‒ Чи пам’ятаєте, як відбувалася практика, особливо виїзна?

 

‒ Всі студенти любили виїзну практику. Як археологічну, так і педагогічну, так і музейну. У нас ще була така практика, як збирання хмелю. Цілий вересень студенти всіх факультетів, без винятку, їздили на сільськогосподарські роботи. Був мінус в тому, що не навчалися, але плюс був той, що з колгоспу, хмелю, картоплі (з Волині, України; їхали і в Росію, навіть в Тайгу їздили, правда, то більше з політехніки) верталися з’єднані, спаяні групи та факультети. Бо коли йде навчання, то довго знайомляться, а в польових умовах всі студенти перезнайомилися. Коли верталися в університет, вже всі знали, хто є хто, як помагати. Тобто, це вже був сформований студентський колектив на першому курсі. Тепер, на жаль, так не є, вони довго знайомляться. Крім того, народжувалося кохання. Хоч працювали, без сумніву, фізично, але було цікаво.

 

‒ А які ще існували громадські роботи, окрім роботи в колгоспах?

 

‒ Все, що треба було: прибирали парк Костюшка, прибирали університет, обов’язково, мили вікна (та і зараз прибирають, особливо після вступу), прибирали факультет. Тобто, де студентів мало, там студентів і кидали, де що горіло, дзвонили ‒ і студенти йшли допомагати. Це ‒ без сумніву.

 

‒ З якого року Ви почали викладати в університеті?

 

‒ В університеті працював погодинником шість років ‒ на кафедрі історії СРСР і на [кафедрі] історії середніх віків. Я вже точно не пам’ятаю, але це було, якщо я не помиляюся, десь на початку 1980-их років, можливо, в кінці 1970-их – початку 1980-их. Це десь до Горбачовської перебудови. Я працював погодинником. Моїм завкафедри був Кость Костьович Кондратюк, а потім професор Крикун.

 

‒ На яких посадах Ви викладали? 

 

‒ Я був асистентом. В мене немає наукового звання. Хоч вже пізніше я мав почесне звання заслужений вчитель України, мав чимало публікацій, але я був асистентом.

 

‒ Чи можлива була самореалізація людини й розвиток себе як особистості?

 

‒ Я дуже каюся, що пішов з університету, це пронесу все своє життя. Я надзвичайно любив і люблю студентів. Я знав, що здатний бути викладачем університету, бо реалізував себе в школі. Але в університеті, без сумніву, я б набагато більше зробив в питаннях науки. Без сумніву, захистив би одну і другу дисертації. Я чую, що зміг би це зробити. Але так склалося життєво, історично, що я змушений був піти з університету. Крім того, почав син підростати. Фактично, університет – це наш «сімейний університет», якщо так можна сказати. Там працювала моя дружина, працює донині мій син, і я погодинником працював.

 

‒ Що можете сказати про специфіку навчально-наукового процесу під час Вашого студентства?

 

‒ Наші викладачі, я ще раз кажу (були й партійці, чисто віддані Комуністичній партії, які нам вкладали в наші юні голови марксистсько-ленінську ідеологію, марксистсько-ленінську методологію), ті викладачі, які працювали (практично, їх вже сьогодні не залишилось, за винятком кількох чоловік, які ще молодими мене вчили), були нормальними людьми, старалися… Тобто, вони не йшли на загострення. Це були, як правило, галичани. І не тільки галичани. Щоб чисто щирої марксистсько-ленінської  методології… Були такі, без сумніву. Багато таких було. Але, в основному, викладачі нашого факультету старалися якось зрізати ті кути, ті брехливі кути радянської історії.

 

‒ Можливо, Вам запам’ятались якісь зміни у структурі факультету, університету?

 

‒ Як я був, то яскравих змін ще тоді не було. Не було тих кафедр, на яких Ви зараз вчитеся. Наприклад, кафедри етнології окремої не було. Були кафедра історії СРСР, потужна кафедра, кафедра нової та новітньої історії, кафедра стародавнього світу, кафедра історії України та кафедра південних і західних слов’ян. Все! Кафедри археології не було окремої. Ну і крім того, була тьма додаткових кафедр, які нас обробляли ідеологічно. Перш за все ‒ кафедра історії партії (все це діялось щосеместрово, пів семестру вчимо, дальше в кінці семестру ‒ екзамен). Кафедра марксистсько-ленінської філософії, кафедра наукового комунізму і кафедра атеїзму. Ось предмети й кафедри, які мали зробити з нас носіїв марксистсько-ленінської ідеології.

 

‒ А які були музеї й лабораторії на факультеті в той час?

 

‒ Ті, що і є. Наприклад, археологічна лабораторія була. Нумізматичний музей почав формуватися за моєї пам’яті. Музей університету вже почав формуватися на той час. Це те, що стосується історії. В нас на кафедрах було чимало цікавих речей, особливо книг. Не знаю, чи вони є зараз.

 

‒ Який був трудовий колектив в часи Вашого викладання в університеті?

 

‒ Коли я працював, молоді уже багато прийшло. Молодь завжди приносить якусь свіжість. Без сумніву (не буду називати імен), серед викладачів, ще раз Вам повторюю, було чимало носіїв російського шовінізму, комуністичної ідеології. Особливо приїжджі, які прибули сюди встановлювати радянську владу, з приходом других, як в нас в Галичині кажуть, москалів, в 1944-ому році. Але викладачі, які були розумні, прекрасно знали, як себе вести, були добрими фахівцями. Колектив був в цілому здоровий. Хоч, в основному, заправляли партійці. І навіть наші високоосвічені викладачі змушені були мовчати, бо інакше це було би позбавлення роботи або навіть відкриття кримінальної справи. Я Вам, як приклад, наведу професора Кравця, який змушений був покинути наш факультет під тиском всяких прокомуністичних елементів і тому подібне.

 

‒ Якими були стосунки з іншими працівниками безпосередньо у Вас?

 

‒ В мене були нормальні стосунки з усіма викладачами. Я – людина не конфліктна. По-перше, там працювало ще чимало моїх вчителів. Без сумніву, було приємно з ними працювати. Вони мені помагали. Наприклад, Степан Арсентійович [Макарчук] (багато допомагав мені в цілому), Кость Костьович Кондратюк (коли я прийшов, він був ще зовсім молода людина), Микола Євгенович Рожик, Мороховський, Мовчан Степан. Це були люди в молодому віці, але завжди старалися чимось поділитися, допомогти й так дальше. Тому мені було приємно з ними працювати. Ну, і багато інших, які працювали на факультеті молодими асистентами. Пізніше вони захистилися, стали доцентами, професорами. І була когорта таких поважних професорів: Гербільський, Бродський, Вейцківський, Кравець, знаменитий професор Кісь (це ‒ зі старої генерації професор, який вчив мене палеографію, ми кожне слово його ловили).

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше

Михайло Глушко. Етнографія втраченого Чорнобиля: поліські експедиції 1990-их рр.


Доброго дня! Тема сьогоднішньої бесіди – етнографічні експедиції в Чорнобильську зону. У межах проекту усної історії ми хотіли би більш детально поговорити про ці експедиції. Отже, скажіть, будь ласка, які фактори стали причиною дослідження цієї території?

 

У моїй історії два основні чинники були. Я чотири роки пропрацював у Дубрівці Баранівського району Житомирської області. Тоді я не знав, що це ще Волинь, але дуже схоже воно було на Полісся, і мені дуже цікаві були, оскільки я там збирав етнографічний і фольклорний матеріал, дуже цікаві були реалії. Вони відрізнялися від, скажімо, культурних реалій бойків, де я також їздив в експедиції, чи особисто збирав, скажімо, в своєму рідному селі Грабовець. І мене манило туди, в ті краї. Другий великий чи важливий чинник – моя планова робота. За мною була закріплена тема: «Сухопутний транспорт українців X-XX століття». [Не пригадую], чи так вона точно називалася, але я змінив потім назву, бо зрозумів, що таку тему не можна розв’язати, чи принаймні той дослідник, який займається такою темою, особливо якщо стосується проблем походження, якихось етапів розвитку… Я відчував себе таким, знаєте, «конякою», який запряжений у віз, але той віз котиться вниз. Тобто, швидкість того воза настільки велика, що той кінь рано чи пізно потрапить під той віз. Тобто, якщо багато невідомих, то ти наукову проблему не можеш розв’язати. Потім я змінив цю тему на «Генезис тваринного запрягу в Україні: культурно-історична проблема». І була, як то кажуть в народознавців, «чуйка», чи інтуїція, як це по-науковому говорять, що треба би поїхати, власне, на Полісся, що це той район, чи етнографічний регіон, де дуже багато ще є архаїзмів, і, можливо, мені вдасться виявити етнографічні матеріали, що дозволять мені розв’язати таку проблему. І я не помилився. Тому що власне зібрані на теренах Полісся польові матеріали дозволили розв’язати цілу низку важливих проблем. Ну, і третє, третій чинник це те, що після катастрофи на Чорнобильській АЕС величезна територія українського Полісся, та й білоруської частини Полісся, була заражена. Це були величезні втрати для української історії, культури, мистецтва і так далі. І тому обов’язок громадянський був для того, щоби можна було щось зробити, щоб зберегти для наступного покоління. Це був обов’язок святий.

 

– Скажіть, будь ласка, в котрих роках проводились експедиції і скільки їх було?

 

Перша експедиція була організована в 1994 році. Це комплексна історико-етнографічна експедиція. Вона була з двох етапів. Перший етап був у місяці серпні, другий у місяці вересні. От я зараз точно вже дату не пам’ятаю. Єдине, знаю, що 29 червня 1994 року Міністерство України у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і Інститут народознавства Академії наук України підписали договір про співпрацю і, власне, виконання теми – держбюджетної теми чи договірної теми. Вона називалася: «Комплексне історико-етнографічне дослідження, збір і фіксація матеріальної і духовної культури радіоактивно забруднених зон Полісся». Ця тема мала розроблятися за трьома напрямами: одна група вчених мала працювати, власне, в Чорнобильській зоні, радіоактивно забрудненій, в першій зоні. Інша група вчених мала працювати в радіоактивно забруднених зонах другій, третій і четвертій. А третя група мала працювати з переселенцями. От і моя місія випала така – очолювати тих людей, що працювали, власне, в другій-третій зонах.

 

– В обох експедиціях?

 

Ні! Наукових експедицій, якими я керував, було дев’ять.

 

– Мається на увазі, в обох експедиціях у Чорнобильську зону Ви керували?

 

Я керував, як це називалось, творчим колективом. Спочатку – «Київське Полісся», потім, в 1995 році, називалося «Овруччина», у 1996 році «Малинщина». Так називались ті творчі колективи. Але один рік (у 1994 році) ми працювали в Поліському та Іванківському районах Київської області. У 1995 році ми працювали в Овруцькому районі та північній частині Народицького району Житомирської області. У 1996 році ми працювали у південній частині Народицького району, в Малинському районі, десь у десятьох селах Коростенського району і, може, з десяток сіл, які я вже також не пам’ятаю, [відвідали] у Радомишльському районі Житомирської області. А в 1997 році ми працювали в Олевському районі Житомирської області, ще заїжджали у кілька сіл із Рівненської області, Рокитнівського району, це були, здається, чотири села. А ще, як я був у Малинському районі, ми взяли ще три села із Іванківського району Київської області – ті, що межували: село Кухарі, Слобода-Кухарська і ще якесь там село було. І в 1997 році це була вже моя восьма поїздка – ми були два тижні в самій Чорнобильській зоні. Це в самому [епіцентрі], досліджували тринадцять сіл ті, що радіоактивно забруднені в першій зоні, в епіцентрі. Як ми були у 1997 році, то вже жило, приблизно, п’ятсот «самоселів», як їх називали. Тобто ті чорнобильці, яких виселили у травні 1986 року, повернулись, особливо дідусі й бабусі повернулись. Ну, скажімо, в самих Новошепеличах, що за чотири кілометри від того реактора, що вибухнув (четвертого), жила ціла сім’я Ображеїв. І вони кажуть: «Ми також були як піддослідні кролики». В якому сенсі? Їхнє завдання було – брати проби молока в стада, яке там десь випасалося, доглядати його. За це їм там привозили продукти; кореспондентів море їздило, звичайно, там вчені працювали, біологи, хіміки. Але що парадоксально: багато з тих людей, як вони розповідали, тих, що виселили, через короткий час померли, дуже багато; а вони, проживаючи в цій місцевості, нормально себе почували. Це була сім’я: чоловік, жінка і дочка. Так було. По два етапи ми їздили: 1994, 1995, 1996 і 1997 роках, і потім – у 2004 році. Але це вже була окрема експедиція, яка мала на меті відео, фотофіксацію (є така фраза) пам’яток поліської культури і мистецтва. І ми проїхали, фактично, тими [самими] шляхами в серпні 2004 року, фактично, старими місцями. І дуже багато зафіксували тих змін, що відбулися за якихось сім-десять років, дуже багато вже змінилося. Скажімо, багато явищ, які ми фіксували в 1995-ому чи 1996-ому роках, у 2004 році вже не існувало. Наприклад, у 1990-их роках я фіксував використання чи запряг волів у віз, а коли ми вже їздили в 2004 році – ці старі чоловіки повмирали, воли попродали, тільки в одного господаря ще були вони.

 

– Скажіть, будь ласка, які функції виконував керівник експедиції? Як добиралися люди, тобто кадри на експедицію?  

 

 Коли організовувалася експедиція, то, звичайно, передбачалося, що кістяк будуть становити працівники Інституту народознавства. І справді, основний кістяк – це були співробітники Інституту народознавства. Хто це такі були? Це був Роман Броніславович Сілецький (тепер вже завідувач кафедри етнології), Булгакова Людмила (тепер вже кандидат історичних наук), Раїса Захарчук-Чугай (тепер вже доктор мистецтвознавства), Гвоздевич Стефа (вже тепер не працює в Інституті народознавства). Щоб я не забув ще когось… Кутельмаха Корнелія мушу згадати, бо він був у всіх експедиціях (був вченим секретарем нашого інституту), був, власне, найактивнішим учасником експедицій. Але були люди, які категорично відмовлялися бути учасниками експедицій. Кияни категорично також відмовилися. У них було пояснення одне – що вони вже тої радіації надихались. На першому етапі була лише (тепер вже доктор історичних наук, тоді вона була лише кандидатом наук) Валентина Кирилівна Борисенко. І то лише на одному етапі, у 1994 році. Виникла проблема, і я тоді звернувся до знайомого – Василя Михайловича Івашківа (його дружина Галина Івашків працювала в нас в Інституті народознавства), щоб він мені порадив, кого би можна було запросити з філологічного факультету. А він мені каже: «Є молодий випускник, який подає великі надії, – Гарасим Ярослав, я з ним поговорю». Ну, добре, поговорить – то поговорить. І так ми розійшлись. Через кілька днів кажуть мені: «Вас чекають молоді люди в головному корпусі» (а я працював на площі Ринок, 10 – там був Відділ карпатознавства). – «Добре, я прийду». Я приходжу, Ярослав представляється [і каже]: «Мені сказав Василь Михайлович, що я можу бути учасником експедиції». Я йому розписав, які вимоги. Але він каже: «У мене ще є кум – Галайчук Володимир Васильович». Ну, я не думав про Галайчука Володимира Васильовича. Але Галайчук так переконував мене, щоб його взяти, почав так проситися. Про нього [спочатку] мова не йшла. Потім з’ясувалося, що він закінчив російську філологію, не українську, а тому Василь Михайлович [Івашків] не дуже міг його рекомендувати, бо міг його знати менше. Так він також потрапив в ту експедицію. Крім наших членів, я ще добирав з різних установ. Скажімо, мій аспірант Микола Гладкий (тепер вже доцент Дрогобицького педінституту чи педуніверситету) також був учасником. Мені порекомендували Андрія Шкарбана. Я його знав як знавця, який збирав матеріал про народну медицину (був з ним в експедиції на Наддніпрянщині, у Дніпропетровській області, в 1991 році), тому відразу залучив його до себе. Мені запропонували також музикознавців Київської консерваторії. Це був Єфремов Євген (доцент), його учні, такі як: Ірина Клименко (тепер вона вже кандидат мистецтвознавства), студентки деякі. І так нас назбиралося шістнадцять чи сімнадцять чоловік.

Це був 1994 рік. Ви собі не уявляєте, що це таке є. Продуктів, як правило, в магазинах не було, була велика бідося, треба було все діставати. Ну, скажімо, щоб ви мали уявлення, грошей заздалегідь нам не давали, тобто я підписував договір із Мінчорнобилем, а гроші нам пообіцяли десь аж у вересні-жовтні, в кращому випадку в серпні, а експедиція мала би їхати вже у липні. Це тільки в 1994 році вона була у серпні-вересні. То приходилося випозичати продукти, під своє чесне слово! І мені люди, ви уявляєте собі, випозичали продукти на п’ятнадцять-двадцять чоловік, з тою умовою, що після експедиції я обов’язково ці гроші поверну. Тобто, це були такі дуже сутужні часи. І ми мусіли брати з собою всі чисті продукти (це була така одна умова), закуповувати їх тут, у Львові. Закуповувати значно дешевше по ціні, десь там на оптових базах, по знайомству, випозичати доводилось. І брати з собою куховарок, бо харчування там має бути систематичне. Бо якщо немає, скажімо, організації нормального харчування, то не може бути й нормальної роботи в експедиції.

 

Скажіть, будь ласка, чи було таке, що у тих людей, які їхали в експедицію, був якийсь страх радіоактивного зараження?

 

Я хочу сказати, що ті, хто їхали перший раз, другий раз і третій раз, завжди, особливо перші рази, всі боялись! Всі, без винятку. В нас був такий випадок: одна з осіб (кандидат мистецтвознавства) поїхала, зайняла місце, а на другий день почала створювати таку ситуацію, як я відразу зрозумів, що вона ставить умову – повернутись. Бо в перший день, як приїхали, – облаштувались в селищі міського типу Іванків, а на другий день вже поїхали в самий Поліський район. Перше, куди нас пропустили через контрольно-пропускний пункт (він був біля села Обуховичі Іванківського району, це на межі з Поліським районом), – відвідати таке село, яке називалося Королівка. Воно було вже в другій зоні. А от у першому селі, яке було біля нього (бачите, вилетіло мені з голови, пам’ятав я його), радіація зашкалювала: тисяча мікрорентген за хвилину. Це було відразу, поклав біля дороги, біля асфальту [дозиметр] – тисяча відразу! Тобто, навіть небезпечно стояти там! Тому машини, які близько їхали, намагалися пролетіти. Там, де асфальт, не було такої [радіації], але збоку, метр від того, там, де трава… Село називалося Бобер. По-перше, в тих селах, що були виселені відразу, у 1986 році, скажімо, трави були вищі за нас, все позаростало бур’янами. Це вже вісім років минуло. От ми заїхали в ту Королівку: всі хати без дверей, без вікон, більшість будинків без дахів, тобто люди вже позривали і вивезли. Двері, вікна, підлогу, меблі все, що можна було звідти вивезти – вивезли. Як ми кажемо – мародери! Ніби і контрольно-пропускний пункт є, але все всякими способами розвозилось по Україні! По всій Україні розвозилось! От перше подвір’я ніколи не забуду: трава висока, якщо дивитися праворуч – будинок, без вікон, без дверей (дуже гарна хата, я так розумію, була), і майже все подвір’я барвінком встелене. Це мене найбільше вразило. Він за вісім років, десь там господиня розводила, зайняв майже все подвір’я. А щоб іти по траві хлопці перескакували такими великими кроками. Вони були першими. Молоді, власне, так почали. Галайчук, Гарасим, Микола Гладкий. Ну, і ти вже мусів показувати, що також не боїшся. А як тобі потім ходити?! Це така була перша реакція. Так от, після того, як ми відвідали село Королівку, відразу постало питання про те, що людина (мені вже сказали члени експедиції, що вона буде створювати конфлікт) хоче повернутися.

 

Скажіть, будь ласка, а де ви проживали під час експедицій? Ви знімали квартиру, чи вас приймали місцеві жителі?

 

Ми домовлялись завжди (був закріплений Міністерством з надзвичайних ситуацій [порядок])… Людина їхала у визначений центр. Це був районний центр. Це ми так, скажімо, методом кущового дослідження, тому що зупинялися в районному центрі, намагалися, щоб були найкращі умови. Скажімо, найкращі умови були у нас у Малинському районі. Досить добрі умови були в Овручі, бо ми жили в гуртожитку училища (професійно-технічного училища), там були навіть баня і їдальня. А, скажімо, в Іванкові перший рік ми поселилися і жили в готелі. Це оплачувалося, але була проблема з приготуванням їжі. Щоб їсти в кафе – дуже дорого, щоб готувати – дуже проблемно для куховарок, тому обов’язково треба було, щоб були кухня і їдальня, і щоб можна було зберігати продукти, і холодильники були потрібні. Тобто, ми намагалися організувати це таким способом, щоб це було якесь приміщення. І брали з собою двох куховарок, бо одній справитися було [важко], щоб наготувати обід, сніданок і підготувати нам канапки на ранок. Куховарка мала вже, за стандартом, підготувати нам каву (хто пив каву), обов’язково в термоси чай, щоби могли пообідати. Бо обід обмежувався двома-трьома канапками і чаєм. Добре намагалися снідати, і найбільш повноцінною була вечеря. Бо снідати – то багато людей не снідає, там щось кинули в рот і поїхали, і це дуже погано. Ну, і купити щось в магазинах – це була величезна проблема. Хоча, скажімо, одяг можна було в районних центрах купити – щось таке, чого не було навіть у Львові, але в багатьох людей в той час не було грошей. У той час, скажімо, я, як кандидат наук, отримував зарплату, еквівалентну десятьом доларам. Тобто, дуже велика бідося була. Тоді щомісячна інфляція була в десятки разів, у 1994 році – в тисячі разів! Тобто, коли почались купони, то ті купони мільйонами [отримували]. Ти їхав в експедицію – ціна чи вартість того купона була одна, а приїхав з експедиції – вона вже була іншою. Намагалися щось відразу купувати, бо через три тижні (власне, були по три тижні, в основному) вже ціна того купону… І з гривнями так само потім було. Особливо восени, перед вереснем, у нас завжди починалася інфляція, а гроші нам давали уже, як правило, у вересні-жовтні.

 

Скажіть, будь ласка, які були технічні засоби, і хто їх фінансував? Чи це були від Інституту, чи кожен мав якісь свої технічні засоби?

 

Кожен, передовсім, мав свої. І ті засоби були дуже скромні. Всі фотографії, які зроблені в Чорнобилі, зроблені звичайним ФЕД-ом. Як мене переконували всі сучасні знавці фотосправи, там дуже добра оптика, і коли ти вже добре володієш фотографуванням, засобами, способами фотографування, то виходять добрі світлини. В основному, з чорнобильських [засобів] – лише те (нам Міністерство виділило гроші), що закупили якимсь способом через Київ, бо у Львові достати не можна було. Ви собі уявіть, що я, керівник експедиції, до 1997 року не мав жодної кольорової фотоплівки. Коли ми їздили в експедицію, то виділялося лише приблизно десять плівок «Kodak». У нас був професійний фотограф (Семиног Микола або Садовий Ігор, або Ярослав Кінчеряк). Коли виділяли десять фотоплівок, то мали фотографуватися лише твори народного мистецтва: вишивка, одяг, художні вироби з дерева, металу і так далі. А все решта було чорно-біле. Тільки в 1997 році вже більш доступними стали кольорова фотоплівка «Kodak», інші, і тоді вже можна було більше [фотографувати]. А про якийсь цифровий фотоапарат взагалі мови не було. У нас були диктофони. І це був великий прогрес, бо мали маленькі диктофончики, які записували. Вони тепер усі застарілі, ніхто не хоче на таких вже працювати, бо працюють лише на цифрових. Таке було становище. Була величезна проблема з аудіокасетами. У мене починався, скажімо, в Іванківському районі (я не знаю, скільки там десятків аудіокасет було виділено нам, чи закупили для нас) ранок з того, що приходили Кутельмах Корнелій, Роман Броніславович [Сілецький], Гвоздевич Стефанія і починали мені на порозі «нити», що в них немає касет: «Михайло Степанович, виділіть касети!». І це могло тягнутися по півгодини, поки я не сказав: «Вийдіть!». Проходив якийсь там час, і вони знову приходили і починали мене мучити зі своїм «Дайте касети!». А касет нема, я мушу розрахувати, їм даю найбільше і кажу: «Ви не записуйте всякі дурниці, записуйте лише те, що стосується конкретно вашої теми, не про те, що бабця, скажімо, розповідає про своє горе, а про те, що там стосується тієї обрядовості календарної». Такі були ситуації спершу.

 

Скажіть, будь ласка, а як Вас прийняли місцеві жителі?

 

Ну, як місцеві жителі?! В Іванкові ми жили в готелі, харчувалися в їдальні дитячого садочка то треба було ходити через півселища цього. Але як люди нас приймали?! Ну, я казав, що люди, українці особливо, якщо це десь там, у віддалених краях (як я Вам розповідав на семінарських заняттях), дуже гостинні, щедрі, добрі, милі. Це, власне, те, що ще, кажемо, тисячоліттями тягнеться, за принципом: голодного нагодуй, спраглого напої, а подорожнього запроси у хату. Оскільки ми, в основному, працювали з людьми похилого віку, старшими, то проблем з інформаторами не було. Найбільше проблема була в тому, що молодь, особливо хлопці, дуже випивала. Це все через безвихідь, через політику, яка була, бо казали, що якщо ви вживаєте спиртне, то тим самим менше наражаєтесь на радіацію, та радіація виводиться. То були села, де в десятій годині ранку, коли ми приїжджали, а, тим паче, вже в дванадцятій годині, ніхто з молодих людей не був тверезим. Це вони могли нам заважати. Були якісь там випадки, що чіпалися: «Чого ви прийшли? Що вам потрібно? Покажіть документи!». Але вони не змінювали нашої загальної ситуації, нашого враження від тих людей, з якими ми там спілкувалися.

 

Скажіть, будь ласка, в котрій зоні радіоактивного забруднення було працювати найважче?

 

Звичайно, що в другій (ну, і в самій першій, якщо дивитися, як ми в серпні 1997 року вже працювали в самій Чорнобильській зоні), у другій зоні було найважче. Я описую ту історію, що я придумував (знаєте, коли в експедиції багато людей – скажімо, у 1994 році було там таких працівників п’ятнадцять, спочатку шістнадцять, одна поїхала, а вже в 1996 році у мене було двадцять п’ять чоловік, тобто, це вже ціла бригада, – і коли довго працюєте, воно набридає, приїдається) різні прийоми, щоби не було одноманітності, щоби якось розворушити, щоби не пропала зацікавленість до праці. То я придумав такий метод чи прийом, що одного дня (скажімо, як ми їхали з півдня на північ в Іванківському районі, ми їздили завжди, в основному, в Поліський район) я брав праворуч села від головної дороги, а другого дня – ліворуч. Я знав, мав всі вихідні дані, карту, де яка є радіація. Намагався поєднати, що одного дня там будемо працювати, бо ми, в основному, брали по два села (якщо більше село – то цілий день можна було працювати, або, скажімо, віддалене Новий Мир чи Денисовичі  –  ти міг заїхати туди, і на цілий день, бо туди їхати годину чи півтори години, тим паче, ще через кордон білоруський треба було кусочок переїжджати, проходити огляд і повертатися звідти, там вже не було куди рухатися; а таких сіл, які поруч, намагалися брати два: більше і менше), одного дня справа всі були села, а другого дня – зліва. І я повіз в село Черемошна. Не кажу, куди. Ми приїхали, але я знаю, що там менше радіації, ніж, скажімо, на Проспекті Свободи біля пам’ятника Шевченку. Ну, дівчата одягнулися. Мені здається, що це ще була якась неділя чи свято, відповідно вдягнулися. А село малесеньке, самі бабці, тридцять хат всього, але треба було відвідати, пофотографувати (до речі, я також там цікаві знимки поробив, чи щось ще записував). Але вони десь довідалися, що тут, вже на окраїні села, є дріт, який розмежовує першу зону і другу зону. І вони поприбігали до автобуса і почали там вимагати, щоб я повернувся. І коли я підійшов, вони почали мене атакувати, як я так нічого їм не сказав: «Ви нас завезли, Михайло Степановичу, ну, майже, в пекло!». Ах, думаю: «Добре! Завезу я вас зараз в чистішу зону!». І всіх збираємо за півгодини, виїжджаємо з того села. І везу їх в Тараси, яке з протилежного боку, за кілометрів сорок від того села. Але там радіація, може, у п’ять-десять разів вища. Ну, вони такі щасливі, такі щасливі, Господи! А ввечері було видно, хто скільки «наївся» радіації. Ввечері, коли ми їхали (в сьомій годині, пів восьмої) до Іванкова чи Овруча, чи до Малина, якщо «наїлися» забагато радіації, то тільки сіли в автобус – відразу починали куняти. За хвилин п’ять всі вже куняють, всі сплять. Якщо не наїлися – жваві, говорять, діляться враженнями. Бо я сидів завжди біля водія і все так боком спостерігав, що робиться у салоні. І я вже знав, що все, вже «наїлися» радіації. Таких історій можна багато розказати.

 

А, можливо, пригадуєте ще якісь такі цікаві, веселі історії з експедицій на Чорнобилі?

 

Та різні були історії, завжди були. По-перше, я намагався сам бути учасником, оскільки це була така втомлива праця. Без вихідних, субота, неділя, свято, не свято – ми працювали кожен день. Мене там називали фюрером, диктатором, по-всякому, позаочі. Але я знав, я казав прямо: «Якщо нам ще платять гроші якісь, виділяють відрядження, наймають транспорт, опікуються нами, то ми не маємо права людей [підвести], ми самі зарплату маємо десять доларів чи там двадцять доларів, ми не маємо права просто так працювати». Це перший момент. Друге я зацікавлений був в тому особисто і всіх їх підганяв, щоби вони збирали матеріали сумлінно, бо я знав, що потім, з кожним роком все менше буде тих інформаторів, носіїв етнічної культури, пам’яток народної культури, і вже навряд чи хтось по тих самих слідах поїде. Я вже казав, що я поїхав через сім років, через десять (в залежності, в якому районі був), і які зміни відбулись, як ми це відчули. Скажімо, Галайчук Володимир у Рокитнівському районі у 1997 році записував цілу [збірку] (я не знаю скільки там пісень, але різних) від гурту, який він зібрав із трьох чоловік. Це дуже йшло оперативно, якісь там сусідки були. Приїжджає, а з того гурту двох чоловік немає у 2004 році. І що він зробить?! І все! Вже нема! Приїжджаємо, наприклад, там є хата з накотом (Ви знаєте, що це таке хата з накотом, правда?) А за той час вона розвалилася, чи її розібрали. Все, спалили, і вже немає тої пам’ятки. Тому ми намагалися бути дуже ретельними. І, власне, це потім вилилося в те, що все-таки були видані [праці]. Скажімо, результати трьох експедицій це видані матеріали «Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження». А ось, скажімо, [матеріали] останньої експедиції, яку я очолював у 1997 році, не видані до сьогоднішнього дня. Не видані. Це і мої не видані матеріали. Найголовніше, що там цікаві матеріали були з самої Чорнобильської зони, можна було навіть два збірники видавати, але вони до сьогоднішнього дня не видані. Вже після того були десятки експедицій, а матеріалів немає до сьогоднішнього дня. І найголовніше, що на основі тих матеріалів потім написали дисертації. І я свою дисертацію зробив і монографію, і Роман Броніславович [Сілецький]; я думаю, що і Захарчук-Чугай книжку видала, і, скажімо, Радович Роман видає монографію (зараз буде видавати монографію про народне будівництво Полісся). Там, в основному, величезна частина тих матеріалів, які були зібрані, власне, в період моєї інтенсивної і активної роботи. Так що, в тому плані, я вважаю, ми ставилися дуже сумлінно і відповідально до своїх обов’язків.

 

– У котрих ще публікаціях можна знайти цей матеріал?

 

Публікаціях? Це треба бібліографію всю дивитися. Я Вам не можу навіть сказати, скільки це статтей різних у мене і в Сілецького є, в кожного автора.

 

А Ваші матеріали?

 

По-перше, матеріал, який опублікований в нас, такий узагальнюючий матеріал, є у «Віснику Львівського університету. Серія історична», випуску сорок третьому. Це був спеціальний випуск. Я просто зараз не можу Вам сказати, скільки це було в мене різних статтей. Це всі матеріали «Полісся України» (три випуски). В мене там було по три, в деяких навіть по чотири, статті. В різних збірниках ще. Я Вам зараз не можу сказати, це не для пам’яті моєї. Ви мене, скажімо, поставили в такий «тупік», бо свої праці, такі дрібненькі, не завжди пам’ятаєш. Але, скажімо, монографію «Генезис тваринного запрягу» побудовано на тому матеріалі. [У дослідженні] про походження хліба вчиненого дуже багато мені допомогли матеріали, власне, з Полісся. [Матеріали] про походження слов’янської колодки, з тієї великої статті, власне, результати того, що було з’ясовано під час поліської експедиції. Вони допомогли мені побачити явище по-іншому. І багато інших, я так на ходу не пам’ятаю всіх своїх праць.

 

Скажіть, будь ласка, протягом XVIIIXX століть поліський край був добре, у всякому разі, досліджений попередніми етнографами. Чи внесли ви якусь новизну, взагалі всі члени експедиції? Чи просто підтвердили факти попередників?

 

Ну, мені особисто то якось не випадає говорити про наші великі досягнення. Але я був би сказав дуже скромно: який сенс тоді було їздити?! Очевидно, що кожен з нас щось зробив корисного, нового, цікавого. Якщо говорити про себе особисто, то хочу сказати, що власне поліські матеріали дозволили мені розв’язати, я вважаю, наукові проблеми, наприклад, походження санного транспорту східноєвропейського типу; встановити, яким було первісне нашийне ярмо праслов’янського типу (я його називаю: з «кульбаками»); встановити, коли і при яких умовах чи за яких обставин виник однотваринний запряг, довести, що первісним однотваринним запрягом був запряг одного вола, при тому не в орні знаряддя праці, не у соху чи рало, не в колісний транспорт, а в санний транспорт; дозволило особисто мені встановити чи, скажімо, висунути (вважаю, що обґрунтовану) концепцію про походження хомута, як важливого елемента кінної упряжі або упряжі нового типу (той тип суттєво змінив все життя європейців і, фактично, призвів до того, що ми опинилися в епоху космосу, бо, скажімо, без того хомута, думаю, що до сьогоднішнього дня не було б ні машин, ні, тим паче, якихось повітряних суден, тобто літаків, вертольотів, космічних апаратів, ракет і так далі, тобто, я вважаю, що це однозначно було). І інші, так вже на ходу не можу… Навіть, скажімо, мені вдалося з’ясувати чи встановити етимологію слів, про які мовознавці до того часу писали: «неясного походження». Це слово «бовкун». Тепер я вже знаю, що це означало в праслов’янську добу. Мені вдавалось встановити етимологію слова «сноза». Принаймні, на відміну від того, що пропонували мовознавці, воно суттєво відрізняється. При тому, на основі того я впевнений, що це правильно, тому що моїм головним консультантом був дуже відомий український мовознавець професор Худаш Михайло Лукич, покійний. Встановити первісний зміст звичаю «полазник». Тобто, є речі, які навіть перерахувати тут дуже складно. Я думаю, що так само, скажімо, в житловому будівництві (це те, що вже я знаю добре, що ми вже тепер точно знаємо) – що розвиток житла зі стелею був тісно пов’язаний із системою опалення; процес зміни даху, стелі і виникнення, скажімо, двохкамерного житла і печі (те, що ми називаємо українською варистою піччю) це було синхронне явище. І ці сліди залишилися, власне, на Поліссі. І так само в обрядовості багато речей. Я можу сказати, впевнений в тому, що, коли на Новий рік перший раз випробовували тяглову спроможність молодого кастрованого бика, щоби перевірити його норов і здатність до запрягу, то це є дуже великий архаїзм, який ще практикувався, відкрито практикувався лише на тім Поліссі в середині XIX ст., але залишки залишилися в спогадах людей до початку XX ст. Тому, Полісся це такий край, де багато ще можна чого [вивчати]. Я впевнений, що в різних ділянках ще можна, але треба дуже тяжко працювати. Маю на увазі, що не тільки збирати етнографічний матеріал (бо, скажімо, є багато людей, які збирають етнографічний матеріал), але ще його осмислювати, зіставляти, порівнювати, аналізувати. Без порівнянь, глибоких порівнянь в загальнослов’янському контексті ми не просунемось далеко. Це завжди не є проблема лише суто полісезнавства, українознавства. Це є загальнослов’янська проблема, навіть проблема загальноєвропейська.

 

–  Скажіть, будь ласка, чи експедиція, яка проводилася в Чорнобильській зоні, виконала всі поставлені перед нею цілі, чи були якісь моменти, які все ж таки не вдалося виконати?

 

Як Вам сказати?! Я, наприклад, залишив експедицію в Чорнобильській зоні тільки через те, що дуже багато людей почало «примазуватись» до тих грошей. Дирекція, Мінчорнобиль. Люди почали намагатися вже не працювати на совість, а, скажімо, заробляти гроші. Порівнюючи, я вже казав, що навіть у 1997 році був вже не той колектив, що був у 1994 році. У 1994 році ми були всі як одне ціле, як кулак, який створюють п’ять пальців однієї руки. А в 1997 році експедиція вже об’єднувала дві: яка збирала експонати, і яка збирала польові етнографічні матеріали. Це було таке бажання, бо, бачите, умов немає, не можуть вони збирати в різних регіонах окремо. Це мені також не подобалось. Але, кажу, найбільше мені не подобалось те, коли почали бачити, що почали «примазуватися» до тих грошей, що були. Від дирекції і закінчуючи рядовими членами експедиції. Це був перший момент. Другий момент я вже чотири роки працював, постійно очолював. І за це я не відчував якоїсь вдячності. І третє, що, мабуть, було найважливіше для мене, я вирішив, що маю великий матеріал, який зібрав, але не маю часу його опрацювати і ввести, скажімо, в науковий обіг. Мені треба було завершувати свою монографію, яку я задумав, дисертацію. Крім того, дружина почала наполягати. Бо організація всієї експедиції і проведення її величезна каторжна робота.

 

– На Вашу думку, який вплив мала Чорнобильська аварія на матеріальну та духовну культуру Полісся?

 

Чи мала вона впливи на духовну культуру Полісся?

 

–Так.

 

Хіба що, я можу сказати, що мала вплив на конкретних людей. На тих селян бідних, на тих бабусь, дідусів, дуже часто хворих, немічних, дуже хворих. Наше спілкування з ними, ота така годинна, півгодинна [розмова, інколи довша], навіть півдня (дивлячись, який був інформатор), – це їм як якесь проміннячко, щось таке нове, що вони комусь ще потрібні. Дуже багато, скажімо, ми бачили людей, у яких був просто розпач.

Але я, все-таки, не розказав, що хотів розказати чим була експедиція для мене. Я хотів вам розказати, як себе почував після першої експедиції. Після першої експедиції, як тільки я приїхав (бо частину людей відправляв туди поїздом, і частина поверталася назад поїздом, скажімо Роман Броніславович [Сілецький], Роман Богданович [Радович], Володимир Галайчук – молодь, хлопці, чоловіки їхали поїздом; а я повертався машиною, від інституту, яка, як правило, завозила туди наші харчі і забирала дівчат, в основному, і мене), то така була моральна і психологічна втома, що я прийшов додому, помився, вечеряти не хотів, і, як каже моя [дружина], моментально ліг на ліжко і заснув, і дванадцять годин спав безпробудно. Навіть не вечеряв, такий був втомлений. І потім вже було десь три тижні, що ми так відпочивали, в якомусь сенсі. Якщо я пам’ятаю, ми були з 5 по 22 серпня 1994 року, потім – з 10 по 30 вересня. Восени, скажімо, у вересні, їхати гірше, тому що коротший день, холодніше. Коротший день це вже дуже погано. Хоча, в липні багато таких робіт: косовиці, збір урожаю. Тому також великі проблеми, бо люди зайняті. Але ми, в основному, працювали з тими, що більше вдома сидять. То це не дуже впливало на нашу роботу.

А тепер щодо того, чи ми залишали якийсь слід. Хочу сказати, що конкретно – будучи тільки в тих людей, з якими ми спілкувалися. Ну, були такі випадки, що ми залишали й інший слід. Скажімо, у 1995 році я вирішив спробувати заїхати в Коростенський район, село Дідковичі (це – через річку Уж). Ну, для того, щоби мати уявлення, що ж ми можемо очікувати, коли, скажімо, виберемося в південну частину Народицького району. Надія була також поїхати у Коростенський район. Тим паче, що там шляхта, а там, де шляхта (ми вже знали добре по Овруцькому районі і Народицькому районі), там населення, як правило, краще зберегло свою культуру, пам’ятки. Скажімо, одяг найкраще був [збережений] у шляхетських селах; старі будівлі: клуні, степки, хати з накотами, – як правило, збереглися переважно в шляхетських селах. І ми приїхали в село Дідковичі. Люди моментально швидко розійшлися по селу. Я собі знайшов рибака, бо я, крім своєї теми про коні, воли, ще змушений був записувати про рибальство, бо більше ніхто не хотів (тепер вже не шкодую, що я збирав цю річ, бо хоч трохи знаю, що таке поліське рибальство). Сидів собі з інформатором і побачив, що УАЗик місцевий туди-сюди. А він, виявляється, десь із сільської ради їздив до церкви, потім повернувся, потім знов туди поїхав. І тут підходить один з членів експедиції: «Михайле Степановичу, Вас кличуть у сільську раду!». Я кажу: «Чого мене в сільську раду? Для чого я там потрібен, в сільській раді?». А тим паче, мені треба було лишати цікавого інформатора, з яким я записував, коли вже налагодили контакт. А, по-друге, мені не потрібно нікого, я просити нічого не хочу і так далі. Ну, одним словом, я відмовився іти. І тут той УАЗик знов туди-сюди. Приблизно через годину приїжджають вже два УАЗики, виходять пани такі і кажуть мені: «Ми хочемо з Вами поговорити». Виявляється, це приїхали голова районної держадміністрації, заступник начальника міліції і ще хтось, міліціонер якийсь, щоб познайомитися, [дізнатися], хто ми такі і що ми тут робимо. Ну, я йому відразу – папки-документи, що ми – члени експедиції, виконуємо державне замовлення, працюємо, живемо в Овручі, приїхали сьогодні завітати до вас. «Чи Ви маєте дозвіл?». Я кажу: «Ми живемо в незалежній Україні, чому це я маю… я ж не ходжу по селах, нікого не грабую чи ще щось». Одним словом, у нас почалась така дискусія, що ми погано зробили. Бо вони так звикли, щоби до них йшли на поклін. І вже [пройшла] година, вже позбиралися деякі наші члени експедиції, ціле таке коло, то все знімалося на відеокамеру, бо, виявляється, вже був наш Ігор Садовий. І тут, раптом, приїжджає ще один УАЗик, звідти вибігає такий «амбал» дядько, років сорок, високий, метр дев’яносто, може, вісімдесят п’ять, такий рум’яний і налитий кров’ю і на весь голос матюки до того голови адміністрації. Виявляється, то був колишній депутат. А я ще казав, що в мене директор також був депутатом, назвав прізвище. А вони зналися, бо депутатами були. Але тут приїжджає той голова сільради і починає махати кулаками, намагатися бити по телекамері, по нашій відеокамері. От така була наша зустріч. А потім все з’ясувалося. Вони готові були нас прийняти, влаштувати нам великий прийом, «гульбан» справжній, вони злякалися, тому що паразитували, фактично, мафія була місцева. Бо тут недалеко була військова частина, і продавали військову техніку, в тому числі, авіатехніку. І то все якось там котилося через голову місцевого колгоспу і через голову сільської ради. Вони боялися, що ми збираємо інформацію. І після того я, як повернувся з експедиції,  написав статтю (я вже не пам’ятаю точно, як вона називалася, якось – про зустріч по-Коростенськи), яка до сьогоднішнього дня не опублікована, є в мене в архіві, де описую всі деталі того, що там відбувалося. Але вже через рік, як я був в сусідньому селі Самари, виявилося, що того голову сільради, чи голову колгоспу, вже зняли, всіх покарали. Щось там розказували. Хоча, надрукувати в газеті «Голос України» не дозволили чи не захотіли. Одним словом, і такі були в нас історії. І такий слід в нас лишався. Тоді, як ми вже були, то ми знали, що всі нарікали на той деспотичний спосіб… Тому вони боялися, що ми збираємо інформацію про той безлад, який існував у цьому поселенні.

 

– Скажіть ще, будь ласка, чи виконував якусь роль Львівський університет щодо експедиції на Чорнобиль?

 

Ну, дотично. В якому сенсі? Фінансування не виділяв, участі в організації не брав. Єдине – два колишні студенти, потім аспіранти, були учасниками експедиції. Це Гарасим Ярослав і Галайчук Володимир. А з іншого боку, ми тепер (і я, і Сілецький Роман Броніславович, і Галайчук, і Гарасим) працюємо в університеті. То ми, ніби, також до того причетні. В основному, був задіяний Інститут народознавства. Але це не зменшує роль тих людей, які були причетні до того. Все-таки, хочу сказати, що я впевнений: якби не ці експедиційні роботи наших… Це були найкращі роки моєї польової роботи. Найкращі! Це, власне, там я набув ті знання, що зараз намагаюся дати студентам, те, що мені дозволило написати посібник «Методика польового етнографічного дослідження». Це все, в основному, було там. Це вже потім шліфувалося багато речей, які там перший раз апробовувалися. Скажімо, паспортизація польових матеріалів (те, що я студентів вчу) – це все було апробовано там. В тому числі, підписи до ілюстрацій також все було апробовано. Ми мали здавати архів (робити архів і здавати його) – тому треба було придумувати якусь систему. Хочу вам повідомити, що було апробовано під час тих експедицій, бо це я пропонував, як керівник експедицій. У червні я дізнався, що, виявляється, після того, як у руки Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії потрапив мій посібник, то там запровадили ту саму систему паспортизації для зберігання в архіві польових матеріалів, яка є в моїй книзі. Тобто, що роблять мої студенти в університеті – те робимо і ми. Що експедиція дала? Те, що наші етнологи, студенти [вчать]. І я, і Роман Броніславович [Сілецький], і Галайчук (які були в експедиції, маючи досвід) всі ці знання намагаємося передати вам. І наші студенти, я думаю, якщо брати у загальноукраїнському масштабі серед етнологів, однозначно, на голову вищі за всіх випускників. Найслабші студенти – на голову вищі. Я впевнений у тому. Я не кажу вже про тих, які є відмінниками. Це однозначно для мене. Це є також той наслідок, той позитивний вплив, що має відношення до університету.

 

– Дуже дякуємо Вам за дуже цікаву інформацію.

 

–  На здоров’я, Руслано!

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше

Роксолана Зорівчак. Про дитинство, навчання і англійську філологію в умовах закритого суспільства 1950-их рр.


О. Х.: Роксолано Петрівно, скажіть, будь ласка, чому Ви обрали саме факультет англійської філології? Що Вас спонукало до цього?

 

Р. З.: Запитання дуже доречне. Сама не знаю, чому я обрала англійську філологію, але благословляю ту хвилину, що я прийшла на англійську філологію. Кращого вибору не могло бути, а чому – я зараз поясню. Тут моя знимка: я пишу роботу на атестат зрілості (показує). В той час я цілком об’єктивно була найкращою ученицею в тридцять шостій середній школі, що була на вулиці Лисенка. Не було сумніву, що я матиму золоту медаль. І я її одержала. Медалей тоді було не так багато, як тепер (у кожній школі три-чотири), а була одна на район абощо. З цією медаллю я могла поступати, де тільки хотіла. Чому я обрала англійське відділення – сама не знаю. Було так (якщо можна вам займати час такими спогадами): вернулись ми із Відня у 1945-ому році. Знала я тоді, маючи одинадцять років, блискуче німецьку мову, віденський її діалект. І коли в школі, в розкладі, з’явилася німецька мова, мама мені сказала: «Підійди до вчительки, поговори по-німецьки, скажи, що ти знаєш мову. Вчителеві завжди гарно, коли є учні, що знають мову». Але натомість на заняття замість вчительки німецької мови прийшла вчителька англійської мови. Вчителів англійської мови тоді було мало. Вчителька одразу нас почала вчити російською мовою, бо української не знала. Але, зрештою, то не була така проблема. І я дійсно дуже цікавилася англійською мовою, але не так, щоб її обирати як спеціальність. Любила дуже математику. А щось потім, в останній хвилі, коли вже мала цю медаль, десь зустріла мама на вулиці професора Рудницького, який в той час завідував кафедрою англійської філології. І так якось подала я ту медаль на англійській відділ. Тепер скажу, чому я так задоволена, що обрала цей відділ. Бо англійську мову я люблю як мову науки – це очевидно. Але я дуже рада в тому плані, що, саме закінчивши англійський відділ, я можу все ж таки принести якусь дещицю користі українській науці. Якщо б я була пішла на український відділ (хай не ображаються україністи), мої компетенції, мої знання були б значно менші. Так, знаючи англійську мову, літературу, історію і так далі, я можу далеко більше прислужитись, якщо можна взагалі прислужитись, українській науці. Саме тому я дуже задоволена з того цілком випадкового випадку. Вважайте, що кінчали ми школу в обпалений час Другою світовою війною, яка так чи інакше ставила життя і смерть щодня поруч. Ми були інші, чим покоління теперішнє. Слава Богу, що в дечому вони інші. Але ми якось дуже цінували життя, тішились кожним днем, що вже не падають бомби. Ми знали, що кожної ночі вивозили, арештували. І були дуже раді, коли дочекались ранку, в багатьох випадках. Я походжу з родини українських галицьких інтелігентів, тобто людей ніколи не багатих. Не так, як тепер: з іміджами чи ще з чим там. З одного боку стоять два мої дядьки (показує фотографію), з другого боку – третій; кінцева пара – то моя мама і мій тато [1], мене ще тоді не було на світі. Ті родини, звичайно, зазнали дуже багато лиха під час війни, і їх дуже мало, по суті, залишилось в Україні. Батька мого розстріляли в 1939-ому році, у листопаді. Він був адвокатом. По суті, мали право його розстріляти, бо він переходив кордон. Він був великий активіст нашої «Просвіти», був адвокатом у Кам’янці-Бузькій. Його батько теж був священик, але не на такому високому рівні, а священик, якого перекидали з одного гірського села в інше (який гостював в своєму домі Івана Франка в 1904 році), іншого характеру священик. Батько був великий просвітянин, і в 1939-ому році поляки забрали його в Березу Картузьку. Ішов з дому цілком ні в чому не винний чоловік – високий, стрункий, пристійний мужчина; вернувся за два місяці – старець із палицею, без зубів, весь поранений, покалічений, згорблений, переляканий. Це були два місяці в польському фашистському таборі Береза Картузька, що тепер є на території Білорусі. Я втекла від нього, я не знала, що то мій тато, я боялась його, я мала п’ятий рік, і тільки потім я впізнала, що це дійсно батько. Так що, польські фашистські табори нічим не відрізнялися ні від німецьких, ні від радянських. І тут знову тишком передали, що будуть його арештовувати. Спочатку його питали, чого його поляки заарештували. Він казав, що був просвітянин, те, друге. Тоді подумали: навіщо йому бути просвітянином, краще його заарештувати. І так докотилась чутка до батька, що будуть його арештовувати. І він втікав від того. І його пострілили при переході границі на річці Солокії, і поховали його в Червонограді, вже на німецькій стороні. Нас повинні були вивезти в 1941 році, в середу, але в неділю почалась війна. Шукали маму, хотіли заарештувати в ту саму неділю, але люди якось переховали. Потім ми жили у Відні. Ми втікали від радянської влади, як більшість інтелігентів. І жили у Відні, де щодня падали бомби. Декілька раз було так, що бомби падали поруч. Я ходила в перший клас гімназії і там захворіла на тяжку хворобу поліомієліт – дитячий параліч. Лежала в лікарні, коли падали бомби. Найперше виносили австрійських дітей. А потім, звичайно, ausländer – якихось приблуд. Добре, що взагалі виносили. Таке моє дитинство нічим не було особливе – нормальне дитинство людей тієї епохи. Коли ж після завершення війни був поділ Відня між радянськими військами, американськими і так далі, мама одразу рішила, що буде, щоб не було, вертати в Україну, бо щось не могла жити на чужині. І моя бабуся, я, мала, після цієї хвороби, і мама зголосились до радянського відділу. Мама мала якийсь документ, що начебто працювала десь в бібліотеці. Нас посадили в товарний вагон, і після трьох місяців повільних мандрівок ми доїхали до Львова. Коли ми їхали, то поруч їхало ціле людство: їхали власівці, арештовані росіяни, радянські рядові солдати (все ж таки їх жаліли, вставали у нас у вагоні і кидали їм якусь махорку, нас, дітей, просили їм кидати; мама просила, щоб не давали, бо, як, не дай Бог, побачать, то й не довго і приб’ють), їхали полонені чехи. Пам’ятаю добре: один чех подивився на мене і дав мені шоколадку через заґратоване вікно. Каже: «Вдома я таку саму дитину залишив, я не можу їй дати, візьми від мене шоколадку». Приїхали ми до Львова. Нам сказали: йдіть, куди хочете. Ми пішли в ту хату, де мешкали, – на вулиці Підвальній. Там мешкав наш вуйко, що працював в педінституті доцентом. Та й прийняв нас, бо не мав що робити. Мама там довго ходила, поясняла, чому і де пропадали. А потім почали там жити. Так і прийшлось в університет. У кожного якісь свої історії. На англійському відділі оце – перша викладач (бачите, фотографії такі паршивенькі, як тоді були, на такому папері) (показує), її звали Маркевич. Дуже акуратно з нами працювала, з мовою. По-моєму, її звали Ніна, а по батькові – я не пам’ятаю, на жаль. Тоді, у 1951 році, в англійський відділ приймали і тих, хто вчив мову в школі, і тих, хто не вчив, – однаково. Я належала до тих, що вчили, тому мала менше роботи. А от ті, що не вчили, старались багато. Жили дружньо, але між студентами була дуже велика різниця. Були представники, я б сказала, своєрідної радянської аристократії: гарно одягнені, які вже не мали проблем, для яких війна закінчилась (можливо, в минулому вони мали якісь проблеми), високопоставлені батьки. Українських інтелігентів майже не було. Було трохи хлопців і дівчат із сіл. То називалося «местные девочки». Ті «местные девочки» жили не погано з іншими, нормально, вчились. Викладачі на англійському відділі (1951-ий рік) були майже всі зі східних районів. Воно зрозуміло, бо тут був англійський відділ давніше, але, мабуть, більше зайнятий поляками. Вони, очевидно, виїхали в Польщу. Серед викладачів англійської мови була із наймолодших тільки Ольга Володимирівна Огоновська, яка тільки недавно скінчила. Зробили так, що перевели старші курси із Одеси, щоб організувати факультет іноземних мов. Тому ті старші курси (я була на першому, а вони – від третього) головно були одещани. Трошки старші віком, бо якось було зв’язано з війною більше. Я вже належала до тих, що кінчали в шістнадцять років десятирічку і вступали в університет. У нас перші і другі курси були такими різноманітними. Я дуже вдячна вчителям, які мене вчили. Бо вони вчили у важких умовах. Вважайте, що за всі роки навчання ні одного англомовного чоловіка ми не бачили. Був такий викладач Ганжа. Він так тихенько декому сказав, що можна послухати «Бі-бі-сі», щоби чути англійську мову. Але треба розташувати радіоприймач під подушкою, аби десь не було галасу. Значить, почути ту мову, як вона звучить, було дуже важко. Я вже писала в спогадах у газеті, як ми робили такі експерименти, коли хотіли говорити англійською. Англійська мова тоді не була розмовною мовою на факультеті. Вона вживалась для того, аби читати тексти і то головно Діккенса, бо нових не було. Але все ж таки в тих умовах ті викладачі працювали дуже відповідально. Була така викладачка Ахназарова. Вона десь закінчила в Ленінграді університет чи факультет іноземних мов, чи інститут іноземних мов. Блискуче знала мову, ідіоматику. Вона нас так муштрувала. Тобто, що можна було в тих умовах закритого суспільства, таки абсолютно закритого, зокрема до смерті Сталіна в 1953-ому році. Але все одно жодного іноземця ми ніколи не бачили. Десь одного разу сусідка мене попросила, щоб вкинути лист до її сина, який був у Лондоні. Я не хотіла їй відмовити. Я кинула цього листа в пошту і бігла всю дорогу (тоді мене нога не боліла, хоч то було після моєї важкої хвороби), бігла від Пошти до вулиці Підвальної. Я боялась (я цілком того не соромлюсь), що мене зараз заарештують, щось зараз станеться. Я вкинула в скриньку лист, де було написано: «U. K. England». Самі ми, очевидно, з родиною, яка вся була закордоном, ніяких зв’язків від 1945 року до 1957 року не мали. Такий смішний епізод: моя бабуся була дуже добра знайома тещі Стефаника, що був тоді при владі, і запитала її, щоб та запитала свого зятя, чи то можливо, щоб її син, Богдан Дзерович, який був моїм дядьком, щоб він вернувся сюди з Відня. І ота пані наступного дня не прийшла до церкви, і не приходила вже довго до тої церкви (церква – Волоська, поруч – Руська, поруч з Підвальною). І з того, очевидно, зрозуміли, що, мабуть, недоречно, бо при окупації Стефаник з моїм вуйком разом працювали. Так що були ми, очевидно, дуже перелякані. Той англомовний світ існував для нас дуже абстрактно. Знання про Лондон обмежувались… у підручнику був такий текст «Lenin in London», було написано, що він їхав на верхньому поверсі серед робітників, і там згадувався Біг-Бен, ще щось. І то ми знали, що такі центри існують. Але я дуже вдячна, що при таких умовах… Знаєте, люди сиділи в такому затисненому середовищі і працювали, не бавились. Коли через багато років я потрапила до Лондона, до Інституту славістики, то побачила, що мої знання загальної лінгвістки нічим не поступаються. Я думала, що там всі якісь такі дивовижно розумні, та побачила, що наша радянська школа давала дуже багато з лінгвістики. Мушу сказати, як тепер (дивлюсь по телебаченню чи по радіо) ті депутати щось сичать одне до одного, якась у них національна ворожнеча. А тут, по війні, люди приїхали з різних регіонів нас вчити і вчили нас абсолютно чесно і совісно. Я ні одного іспиту не відповідала російською мовою, крім російської мови і літератури, де вже була необхідність. До речі, викладач була місцева – доцент Клименко, з місцевих москвофілів. Мені ніхто ніколи не поставив четвірки, навіть за оте якесь МПВО, яке якийсь полковник Маслов вчив. Ми відповідали українською мовою, і ніхто ні разу оцінки нікому за то не знизив. Тепер я чую, як деякі патріоти розпинаються… Не дай Боже оббріхувати минуле, треба його представляти таким, як воно було. Крім того, багато було таких, що постраждали. Наприклад, дійсно, таким оратором був в нас Олексій Володимирович Чичерін, в якого були найкращі лекції. Очевидно, був з російської аристократії. Тепер вже я знаю, що він сидів у тюрмі чи таборі (не знаю точно) і що приїхав, мабуть, до Львова не від добра. Їхали вони, вийшовши з тих тюрем, щоб втекти зі свого місця. Але був блискучий, надзвичайно гарний лектор. Він вмів читати. Кажуть, що Костомаров вмів так читати лекції. Взагалі, читати лекції – то мистецтво, дуже мала кількість людей годна ту справу гідно робити. Отаким був цей професор Чичерін. Потім я вже довідалась, що він був фахівець із російської, по суті, літератури. А нам читав зарубіжну. Очевидно, я не думаю, що він знав сучасні течії, тогочасні течії. Він головно читав класичну літературу, але навіть той його акторський тон на сцені відігравав надзвичайно велику роль. Я не знаю, чи хоч один раз когось із нас то стурбувало, що він читає ті лекції своєю мовою, російською. Ми нормально слухали, та й все. Ну, звичайно, що коли був науковий гурток, то він не мав поняття про, скажімо, переклади Лукаша, які почали вже з’являтись. І я собі сама з російських перекладів робила українські, теж не маючи про те абсолютно жодного поняття. Серед наших викладачів була дуже серйозний доцент Шаповалова Марія Семенівна, яка в той час наважувалася досліджувати рукописи Франка, яка захищала дисертацію про переклади, про коментування шекспірових перекладів, що робив Куліш, але оскільки на Куліша тоді був дуже великий нападок, то вона мусіла його представляти як буржуазного коментатора і так далі. Але лекції вона читала надзвичайно монотонно, спокійно, а робила дуже багато. Видно, то є дві різні речі. В той час, коли ще не було Франкового двадцятитомника, вона досліджувала ці рукописи. Вона мала, мабуть, дослідження Ярослава Гординського, але теж на голос не могла про це говорити. Взагалі, було, як я тепер собі уявляю, дуже багато трагічних для науковця випадків, про які ніхто не говорив, і які сприймались нормально. Візьмемо саму постать Михайла Івановича Рудницького. Минулої п’ятниці моя аспірантка захищала про нього дисертацію на київській раді. Там, у Києві, по суті, ніхто про нього не знає. Так склалась доля людини. Дуже цікава доля, і він сам дуже цікавий. Може, я говорю вам речі, які ви знаєте, але можна так подумати. У мене він керував дипломною роботою. Робота була про народність у Бернса [2]. Ну, не дуже він там керував, дав пару книжок і казав писати. Але я приходила до нього до хати, щоб ті книжки взяти, бачила величезну бібліотеку. Та й говорили, що він переклав «Гамлета», і що ставили його при німцях. І я раз так делікатно запитала: «Михайло Івановичу, а «Гамлета» Ви переклали?» Михайло Іванович почервонів, взяв руки назад і каже: «А Вас що то обходить?» При чому, не просто «обходить», а «обходит», з таким твердим галицьким «т», після якого вже запитань не ставлять, і пішов з кімнати, залишив мене саму. Вернувся через десять хвилин і почав говорити про щось інше. Для мене то було просто запитання людини, яка не мала такту, бо не треба було того запитувати, звичайно. Але для нього то, мабуть, був великий біль. Бо, вважайте, що він того «Гамлета» переклав і перекладав його в дуже складних умовах. Бо сталось так, що мати його була єврейкою, і він мав семітські риси, і він при німцях боявся ходити по вулиці. Дехто теж описує, що панська раса прийшла. Не дай Бог з такою панською расою. І мусив він на селі проживати в одного священика. Вчив двох його дітей, а ті, які не дуже хотіли вчитися, йому говорили, що він трохи жид і можуть його видати зараз. А він перекладав «Гамлета». Як була перша постановка «Гамлета», він не прийшов, сказав, що хворий. Я думаю, що він боявся. Весь перший ряд в театрі був зайнятий німецькими офіцерами, вони прийшли подивитися, як то якісь дикуни ставлять «Гамлета». Їм то було дивно. А він, очевидно, боявся. Тепер приходять і звертаються радянські. Додам ще до того, що він вчився і в Кембріджі, і в Сорбонні, мав дуже високий рівень освіти, а його ніхто в університет не допустив. Ми забуваємо, описуємо якісь дивні елегії, як то було при Польщі, а ви ж найкраще знаєте, краще, ніж я, що десятиліттями ні один професор українець тут, крім Іларіона Свєнціцького, не працював. В 1941-ому році німці розстріляли польських професорів, а українських не розстріляли, бо їх не було. І от Рудницького ніхто в університет не пускав, він працював в газеті «Діло». Вже німці забралися, залишився Рудницький, але тепер має гріх, бо був при німцях і перекладав «Гамлета». Звичайно, він не брав участь ні в яких маніфестаціях, ні в чому. Має твори, які написав в минулому. Починається його засуджування тут в університеті, але він був такий, що мав дуже великий заряд, мабуть, якоїсь любові до життя і чогось вищого понад довколишнє. Тому він міг то пережити. Засуджували його ті, хто не мав поняття про його твори. Читала я спогади сестри Андрія Содомори [3], яка вчилася на французькому відділі. Вона каже, що одного дня оголошують, що сьогодні комсомольські збори, мусять всі бути. Ну, всі йдуть, звичайно, приходять, і на «лаві підсудних» професор Рудницький. Треба його засудити. Але ж треба знати, за що засудити. Засуджують за твір, який він писав в 1936-ому році, ще там за щось. Він встає, і йому кажуть каятися. Вона описує, що він якось піднявся і якось особливо викрутив кисті рук, помовчав хвилину, а потім каявся. У чому він каявся, і в чому його звинувачували, вона не пам’ятає, а пам’ятає тільки, як він піднімався, той сивоволосий чоловік, на то каяння, і як ті руки тримав. От, дивіться, цей Рудницкий одночасно потім стає завідувачем кафедри, деканом деякий час. І у Вченій раді є Людмила Курилова, яка була дуже багато років предметом абсолютного кохання Миколи Зерова. Рудницький же був близький з Миколою Зеровим, коли разом з українським урядом був у Києві і коли працював в гімназії. Микола Зеров навіть порадив йому переклад Емілі Бронте «Wuthering Heights» назвати дуже гарно – «Буреверхи». Зеров присвятив йому вірша. І мене от цікавить: чи та Курилова, яка була дуже дорогою людиною для Зерова, чи хоч раз з Рудницьким обмінялись тим словом «Зеров». Чи вони сиділи із кам’яними вустами поруч? Це вже ніхто не скаже. Бо Курилова лише згодом послала професору Шевельову і Григорію Порфировичу Кочуру свої спогади про той період. Це, звичайно, були відносини давніх часів, замериканізованій нашій молоді, яка від американців довідалась про «boyfriend» i «girlfriend», не дуже зрозумілі. Вони читали вірші Фета, сиділи і слухали один одного. Це трохи різні епохи. Так що це було дуже складно, з одного боку. Люди навчились зайвого не говорити.

 

В. Г.: Роксолано Петрівно, скажіть, будь ласка, а які теми обговорювали студенти факультету тоді? І чи були серед них певні дискусії, інтелектуальний рух?

 

Р. З.: Та де! Може, були на філологічному факультеті. (Я читаю спогади Ігоря Калинця, правда, він був на два-три роки молодший чи навіть більше). Щоб були спеціально інтелектуальні спори, я такого не дуже пам’ятаю. Теми до обговорення були: як вчити англійську, що робить Афанасій Іванович Новіков (то був такий викладач сучасної зарубіжної літератури, який, зокрема, не любив, щоб його називали Опанасій Іванович). Ті, що жили в гуртожитку, може, були більше зосереджені, а ми жили по домах. Щоб були якісь такі інтелектуальні спори, «а як же в майбутньому?»… Звичайно, знали, що живуть в Радянському Союзі. Навіть не могли подумати, що він перекинеться, чи щось з ним станеться. Вчили нас сучасної російської мови, українська була тільки для тих, хто не вчив її в школі. Сприймали то без особливого. Коли приходив новий викладач на заняття і питав, якою мовою читати, то кричали: «По-українському!». То ніколи собі в тому не відмовляли. А ті, знову, кричали: «По-російському!». І потім так само дружньо дальше собі розмовляли. Я не можу сказати, що за роки навчання були якісь такі глибокі інтелектуальні розмови, як тепер, скажімо, ми намагаємося студентам такі різні піддати теми. Я от не завжди вважаю, що до них і тепер воно прищеплюється. Бо вчора я приймала аспірантські іспити на філологічному факультеті – я б не сказала, що там все так, як воно повинно бути. Так що про якісь особливі диспути… По-перше, люди привчились, що де троє, то там вже мало безпечно. На філологічному багато співали, а в нас хлопців майже не було. Хлопці, звичайно, починають спів. Ми там мали по три-чотири хлопці на відділ, то вони вже якось були ожіночнені. Не можу на ту тему нічого такого сказати. Звичайно, що найбільше вплинуло (це вже на п’ятому курсі ми були) – як почалось розвінчання культу Сталіна. Ми були на другому курсі, коли він помер. Тоді був просто жах. Ну, в якому розумінні? Люди боялись, що щось скажуть, і їх заарештують. Це була п’ятниця, коли прийшло повідомлення. Негарно казати, що він вмер, бо, фактично, таке створіння хіба здихає. Хлопець, з яким я дружила, Володимир Проскурницький, підійшов до мене і каже: «Ти чула?» – «Та чула». – «Тихо!». На другий день я виходжу в університет (в суботу ми тоді вчились), а бабуся каже: «Змилуйся. Ні слова!». Люди боялись, щоб якимось усміхом, як писав Павличко в цьому вірші «Коли помер кривавий Торквемада» (це блискучий вірш, якби Павличко нічого більше не написав, то того вже було б досить)… Тобто, тоді був лише страх, більше нічого. Страх, що буде далі. Такий тиран був, а, може, знайдуть ще більшого. У нас двірничка не мала чорного прапорця, щоб повісити, і повісила чорну панчоху. Десь її одразу забрали, потягли, бо де ж панчоху вішати? А вона просто не мала, часто була нестача всього. А вже на п’ятому курсі – розвінчання. Тоді вже трохи такі розмови почалися – як воно буде? Дехто був здивований. Ми, звичайно, не були здивовані. Ми про ті всі злочини, звичайно, не знали, бо звідки ми могли знати? Ми не чули ні прізвища Зерова, ні прізвища Кочура. Ніхто нам про то не сказав. Починали з’являтись якісь прізвища. Можливо, знову ж таки, в гуртожитку було більше дискусій. Загалом, люди, що вийшли з тої епохи, були дуже налякані. Той страх з себе треба виганяти дуже довго. Мене ніколи закордон не випускали через біографію. А раз десь пустили мене до Польщі. Я приїхала до Варшави, там пішла в українську церкву. Хоча я живу поруч з церквою, але вже багато років не ходила, бо не було змоги, була небезпека. Там я пішла до церкви і перші півгодини служби роззиралась по сторонах, дивилась, чи хтось за мною не шпигує.

 

О. Х.: Роксолано Петрівно, хотіла запитати у Вас щодо Франка. Як виглядало тоді радянське франкознавство? Чи знали студенти його праці? Що означав Франко для студентів?

 

Р. З.: Для студентів Франко важив багато. Поезію знали порівняно дуже мало. Але я не знаю, чи тепер знають більше. Коли я заходжу на потік і питаю, чи хтось може продекламувати поезію Франка – буде двоє чи, може, троє. Тоді запам’ятовували більше, вміли вчити поезію. Франко важив багато. Був чимось таким своїм. Може, тоді, коли ми кричали на лекціях, щоб українською мовою читали, це і був такий підфранковий дух. Ми тоді дуже пишались, що університет названий на честь Франка. Добре пам’ятаю Михайла Возняка. Була тоді популярна книга Возняка про Франка, ми її читали. Ми не вивчали як предмету української літератури. Тільки Марія Семенівна Шаповалова, коли читала зарубіжну літературу, то говорила про Франка. А щодо радянсього франкознавства, я не дуже люблю той термін. Бо ті люди робили, що могли. Хто були ті радянські франкознавці? Той самий Денисюк і інші. Вони, можливо, більше досліджували цю революційну поезію, вона була дуже важлива у Франка, і її не можна відкидати. Я, наприклад, цілком не соромлюсь того, що була радянським українським перекладознавцем. Я нікуди від того не дінусь. Я за той час не написала нічого, що когось би обпльовувало. Я могла десь написати цитатки з Леніна, бо їх конче треба було давати, прикрашати. Я пам’ятаю добре, як йшла з моєю тіткою (з якою ми разом жили, її чоловік працював в педінституті), і надійшов Михайло Возняк. І вона його питає: «Пане професоре, чи то, що ми тепер живемо, то соціалізм? Бо Ви колись хотіли соціалізму». Він каже: «Ні! Голосно не можна казати, але то не є соціалізм». І розказував мені Роман Головин (потім був вчителем в середній школі), що конче вони, студенти українського відділу, хотіли сфотографувати Михайла Возняка, а він не хотів іти до фотографії. Тоді йому кажуть: «Ви знаєте, фотографія потрібна для України». А він каже: «Де мій капелюх, ідемо фотографуватись». Тому франкознавство як таке для нас не дуже існувало, ми були обмежені. У бібліотеці ми сиділи весь час, але, головно, вивчали те, що нам там треба було. «Фундаменталка» була відкрита до одинадцятої вечора, і ми собі сиділи, це було прекрасно. Бо можна було мамі сказати, а потім ще хлопець додому відпроваджував, то ще півгодини минуло. Там тоді не було де впасти перу, всі місця були зайняті. Люди жили в гуртожитку в складних умовах, по десять в кімнаті, і вчили стільки, що можна. Дальше, ми мусіли конспектувати масу тих класиків марксизму. То була пуста робота. Крім, можливо, Енгельса «Походження сім’ї, приватної власності і держави», що мене дійсно зацікавило. І «Капітал» Маркса я прочитала з деяким інтересом. Решта – безнадійне конспектування, але треба було його конспектувати і конспектувати. Вдома, звичайно, тих томів ніхто не тримав, треба було йти в бібліотеку, тягнути там зі стіни і чемно то все записувати. Я співчуваю тим викладачам марксизму. Тоді такий був Сидоренко [4]. Щось ми там вчилися. То, звичайно, було вбивство часу. Якби ж це була дійсно світова філософія. Але серед тих викладачів був, наприклад, Андрій Іванович Пашук. У тих умовах про базис і надбудову кожен мусів говорити. І про роботу Сталіна «Марксизм і питання мовознавства». Він і тоді вмів якось цікаво це подати. Що нам дало дуже багато, то це була майже геніальна постанова Микити Сергійовича Хрущова, щоб студенти їхали на збір урожаю. П’ятим курсом ми поїхали в Кіровоградську область. Це була для нас надзвичайно повчальна річ, дивовижно повчальна річ. Я не знаю, що думав Хрущов, коли видавав ту постанову. У нас керівником був Андрій Іванович Пашук, ми з’явилися в тих селах, ми там вперше довідались ближче (ми знали від своїх батьків, що був голод в Україні), ми наяву довідались, що голод був. Ми побачили страшну убогість того села, побачили, що з того села залишилось. Це було дійсно повчально, і в значній мірі розв’язало язики. Ми тоді ще раз побачили, що то село таке саме українське, як наші села, що люди, хоча деякі суржиком говорили, – є ті самі люди. Багато хто того не розумів, але я вже то розуміла. На щастя, так трапилось (я вчилась в тридцять шостій школі на вулиці Лисенка), у нас був вчитель географії Степан Маркович Польовий, з Київщини, який відіграв надзвичайно велику роль у вихованні цілого покоління людей. То була жіноча школа, школа, з якої потім виросли інтелігенти. Вони не вийшли з інтелігентних родин, бо інтелігенції було дуже мало. То були діти, головно, двірників. Але вони стали потім вагомими людьми. І Степан Маркович зумів нам пояснити, що Україна є єдина. Він за це розплатився. Коли я вже була в університеті, його заарештували. Але у мене почуття соборності України виховав він. Воно в мене дуже тверде, і вже мені навіть те село не було потрібне, але багатьом воно було потрібне. Там були ті ж люди. Дуже складні умови побуту там були, бо за кожне дерево вони якийсь податок платили, боялись ті дерева садити. Потім я вже їздила на збір урожаю, будучи викладачем Львівської консерваторії. І теж бачила, наскільки воно корисно. Хоч музикантам може не дуже добре було там кукурудзу рвати. Але наскільки воно показувало і суть колгоспного ладу, і психологію тих селян, і те, що вони перебули. Пам’ятаю, одна каже: «Та то було ще в голодовку». А ми кажемо: «А коли то було?». – «А Вам нащо?». Я може вам багато наговорила всього, що не має прямого відношення до університету, але воно є, так би мовити, підґрунтям для розуміння того, хто такі були ті студенти післявоєнного періоду, звідки вони взялися. Запевняю, що говорю перед вами, як на сповіді.

 

В. Г.: Скажіть, будь ласка, до яких наукових досліджень залучалися студенти? Розкажіть про свої наукові зацікавлення. Які книжки, ідеї, люди були визначальними для Вас?

 

Р. З.: По-перше, був тоді гурток зарубіжної літератури. Ним керували професор Чичерін і Марія Семенівна Шаповалова. Дуже активною там була, спершу лаборантка, а потім працівник, Галина Леонтіївна Рубанова. Але вони просто давали теми, студенти розробляли якісь теми. Я розробляла тему Шандора Петефі. Мені дуже подобалась його революційна заклична до боротьби поезія. Я не пам’ятаю, щоб були якісь лінгвістичні гуртки. Були конференції, де виступали зі студентськими доповідями. Тоді активною в організації цих доповідей була Ольга Володимирівна Огоновська. Але щоб систематично працювали гуртки, я не думаю, що таке було. Щодо моїх зацікавлень, я просто вивчала англійську мову. Мені дуже подобалась історія мови, яку викладав професор Задорожний. Тоді студентів було мало, тому він і лекції читав, і вів практичні. Професор Задорожний запропонував мені, щоб я глибше зайнялася історією мови. І що я зможу поступати в аспірантуру з історії мови. Тоді вперше в мене зринуло поняття, що може бути аспірантура, і треба думати про якесь майбутнє. Дійсно, коли я закінчила університет, я дуже успішно здала іспити в аспірантуру з тої самої історії мови. Я вивчала і давньонімецьку, і готську, і саксонську мови. Здала я марксизм. Але в аспірантуру мене не прийняли. То був для мене досить суворий удар. Бо коли я поступала в університет, я писала, що батько помер від запалення легенів, про інших членів сім’ї не згадувала. А тут (як вже працювала в консерваторії і поступала в аспірантуру), коли здала всі іспити, а мене не прийняли, професор Задорожний пішов десь у відповідну організацію, але він сам був дуже далекий від партійно-комсомольських чинників. А в університеті я була дуже активним комсомольським керівником, завідувала сектором преси, газети видавали. Взагалі, я весь час була в керівництві комсомольської організації. В комсомол поступила в університеті. Колись в школі масово всі поступали, нікого не питали, записали і все. То було для мене досить великим ударом. Я думала, що мене приймуть. І професор Задорожний тоді десь пішов і сказав мені: «Ви вже про аспірантуру не думайте. Тут у Вас у родині якісь такі неполадки. Мабуть, йдеться про о. Дзеровича. Вивчайте так мови, працюйте, пишіть дисертацію, а я буду Вам допомагати, але не в аспірантурі». Я вже тихенько працювала у консерваторії, де мене дуже пригноблювало те, що англійська мова є другорядним предметом. Я старалась, що можна, там вчити і займалась тою історією мови. Я читала ті давні хроніки, різноманітні Євангелії різними мовами. А то мені щось почало надокучувати. На моє щастя, коли була якась наукова конференція, я зустріла професора з Києва Жлуктенка. Я мала доповідь про вагу рідної мови при вивченні іноземної. То його зацікавило. Він підійшов до мене і запитав, чи я щось роблю науково. Кажу, що займаюсь деклінацією прикметників у готській мові. Він каже: «Ну, якщо того ще не зробили німці, англійці, то продовжуйте. Але якщо би Вас цікавило щось таке, більш сучасне, щось на межі з українською мовою, то візьміть собі мою адресу, приїдьте до Києва. Не будете мати, де переночувати, то можете в моєму домі». Так і попрощались. Я прийшла до хати до тих своїх Біблій, але вони вже не йдуть, хочу щось далі шукати в словнику – не йдуть. Поїхала до Києва, звичайно, не турбувала професора Жлуктенка. Але він мені тоді запропонував зайнятись англомовною шевченкіаною. Він сказав: «Буде важко, бо перекладачів три чверті не визнають, бо матеріалу нема. Але бачу, що Ви до літератури тягнетесь, на україніці розумієтесь. Попробуйте, чи будете працювати, чи ні. Тільки не будьте прилипалом до науки». То я собі добре запам’ятала, що прилипалом бути недоречно. І я одного дня пішла до професора Задорожного, бачу, що він мене вже не питає, що я зробила, а питає, що роблять мої діти. То вже вказівка, що він на мене, як на науковця, надії не має. Вже питає, що Зоряна і Тарас роблять. Його, очевидно, мало цікавить, чи вони зупу п’ють чи не п’ють. Я йому сказала, що вже не буду займатися історією мови. Бо якщо в аспірантуру не поступаю, то не можу просто так займатися. Він каже: «Як Ваша воля». Ну, і професор Жлуктенко все більше мене затягав. Почала їздити на конференції. Мені дуже сприяв ректор консерваторії професор Дашак. Я їздила на всі конференції, бо інакше не знала би, що і як діється. Потім захищати у Львові дисертацію я не вважала можливим. Тому що думала, що буде такий самий кінець, як інші звитяги. І захищала дисертацію кандидатську, а потім вже і докторську, у Києві. І все ще працювала в консерваторії під керівництвом старшого викладача, бо він був єдиний партійний на кафедрі. Всі решта були безпартійні. Ніхто, крім мене, не мав наукового звання. Було досить смішно: я вже була доктором наук, професором і працювала під керівництвом старшого викладача. Були чергові перевибори, але, знову ж таки, він був партійним, я непартійна – хай керує. І тільки я була у близьких стосунках, ми дружили, з Іваном Гелем. І він якось переговорив з Іваном Олександровичем [Вакарчуком]. Іван Олександрович сказав мені зайти до себе і запропонував перейти на роботу в університет. Я дуже довго вагалась, бо я дуже звикла до консерваторії. Я сказала Іванові Олександровичу, що, може, я би тут якийсь курс мала. А в той час мені випала стипендія Британської ради в Лондон, і Іван Олександрович сказав, щоб їхати в Лондон, а вернувшись, подумати. Вернулась з Лондона, було жаль мені тої консерваторії. Я там пропрацювала тридцять п’ять років. Я стояла на розі своєї вулиці Руської і думала так: як над’їде двійка, то поїду в університет, а якщо дев’ятка – то догори в консерваторію. І над’їхала двійка – я приїхала сюди, прийшла до Івана Олександровича. Він одразу попросив декана факультету іноземних мов. Його не було, був замісник доцент Завгороднєв, якому сказав: «Влаштовуйте Роксолану Петрівну». І сказав: «З консерваторією закінчено, по обіді підіть і скажіть, що там не будете працювати». Мені було дуже важко розстатись там зі студентами підвищених груп, до яких вже звикла. Тут мені спочатку дали просто читати англійську, вести повністю англійську в групі, більше нічого. Потім мені вже дали курс перекладу, за місяць чи два. Потім Юрій Анатолійович Завгороднєв, який керував кафедрою, звільнив мене від читання просто практичних занять, для більш теоретичних. І почалась розмова про кафедру перекладознавства. Я нічим не сприяла тому. Була собі доктор, професор, працювала на англійській кафедрі і все. Але сказав Іван Олександрович, що треба організувати, і почалась організація. Я знову поїхала на стипендію Фулбрайта, якраз так співпало, вернулась, і в 1997 році організували кафедру. Найперше кафедра мала чотири ставки, не було окремого набору, а був загальний набір. Спершу було дванадцять студентів, тепер, Слава Богу, маємо сто сім, набір цього року, не маємо ніякого дефіциту студентів. Потім мені прийшло на гадку, що дуже багато мене вчив у житті і помагав мені Григорій Порфирович Кочур. І я собі так подумала, що добре би було, якби кафедра носила його ім’я. Вчена рада університету це схвалила. Я думаю, що це дуже допомагає у моральному вихованні студентів. Вони знають, що вони є кочурівці. Знають, що хто пропустив пару, то не має права тут сісти, бо є портрет Кочура. Це так розглядається, як ікона. Три портрети в трьох наших кімнатах.

____

[1] Батько – Мінко Петро Петрович (1899–1939) – правник, адвокат у м. Кам’янці Струмиловій, громадський діяч. Мати – Мінко (Дзерович) Лідія Юліанівна (1904–2004) – педагог, вчителька української мови та літератури.

[2] Дипломна робота називалася – «Елементи народності у поезії Роберта Бернса».

[3] Йдеться про спогади Марти Олександрівни Кришталович (Содомори), опубліковані у її книзі «Заходжу подумки до вас» (Львів, 2012).

[4] Ймовірно, йдеться про Миколу Федосійовича Сидорчука (1920-1990) – історика, викладача, професора Львівського університету (1952–1967, 1970–1990 рр.).

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше

Зіновія Сичак. Про Народну капелу бандуристок “Зоряниця”


Розкажіть, будь ласка, про себе.

 

‒ Я, Сичак Зіновія Михайлівна, працюю керівником капели бандуристок «Зоряниця» тридцять шостий рік. Що ще можу сказати…

 

Коли Ви почали працювати в університеті?

 

‒ 14 жовтня 1982 року.

 

Чи це була Ваша ініціатива створити капелу бандуристів?

 

‒ В мене таке бажання було. Напевно, відносно університету ‒ ні. Але я вже до того, як прийти до університету, працювала в Народній капелі бандуристок «Галичанка», в «Дзвіночку». У мене за плечима вже був ансамбль бандуристів в дитячій музичній школі міста Миколаїв, на той час працювала ще в кооперативному технікумі. В кооперативному технікумі було добре працювати, але там дівчатка вчилися лишень два роки, а це було дуже мало для створення чогось більшого. До університету я потрапила зовсім випадково: йдучи по вулиці, зустріла свого однокурсника, який так натякнув мені: «Пошукай мені когось на керівника капели бандуристок». Я кажу: «Добре». Прийшовши додому (тоді не було такої комунікації, як зараз), задумалася: чому би я не могла за це взятися?! Не можу пригадати, як я з ним скомунікувалася, але прийшла. Переді мною був невеликий ансамбль бандуристок. Ними керувала Марія Сорока. Але це не була капела, з того складу до мене прийшли тільки троє дівчат. Я почала ходити по факультетах, збирати дівчат. Тоді директором студентського клубу був Володимир Михайлович Пелещак, який дуже багато приклався до організації колективу, бо на самому початку це є дуже складна справа. Бо якщо вже є якийсь фундамент колективу, то вже легше його цементувати і щось показати. Власне, це самі початки. Але дівчата були ревні, ходили, і ми вже до року часу поїхали в свою першу подорож до Мінського університету. За Мінськом, ще за Радянського Союзу, був міжнародний студентський центр, і ми там мали свої перші успішні концерти.

 

Якою була реакція адміністрації університету щодо Вашої ініціативи створити ансамбль бандуристів?

 

‒ На першому концерті (я не можу пригадати, до якої дати то був концерт) був Володимир Михайлович [Пелещак] (нас тоді виступало близько п’ятнадцяти), і його всі питали: «Де Ви взяли таку капелу?» На той час ректором університету був (не пригадую імені) Чугайов. Треба йому віддати належне: хоча це був радянський керівник, він приходив після кожного концерту і дякував нам. Були свої обмеження в репертуарі, були певні речі, які треба було співати, але, в принципі, нам це не заважало працювати. Раз в рік ми кудись їхали, так помаленьку колектив формувався. Потім він переріс, і десь до десяти років вже було до тридцяти бандуристок. Ми довго не мали костюмів, ходили в тому, що було в черемошанських (якісь там плахти лишилися). Бандур трохи було, але вони виходили з ладу. Але якось так працювалося.

 

Після того, як Ви очолили колектив, чи мали чіткі плани щодо його розвитку?

 

‒ Ні, не мала.

 

Якісь конкретні задуми і плани для реалізації?

 

‒ Ні, напевно, ні. Воно так якось робилося само по собі. Були дівчата, був певний склад, були певні можливості тих дівчат, які я могла зреалізувати. Звичайно, я вже була з досвідом, вже мала за плечима закінчену консерваторію і роботу в кількох колективах. Але все одно це якось складалося мимовільно. Я взяла за модель трошки «Галичанку», якою керував Володимир Богданович Дичак. Я з ним працювала, і мені ця модель підходила. І так ми помаленьку, якось воно само собою розвивалося. Я не ставила жодних цілей, просто пропагувала бандуру, просто вчила грати, просто казала, що треба грати всюди і все. І якось так той колектив збагачувався дівчатками, ревними дівчатками. Я особливо це собі не планувала. Отак воно було.

 

Колектив був задуманий як суто жіночий чи передбачав також участь хлопців?

 

‒ Суто жіночий, але і дівчат, часом, годі назбирати. Протягом творчої діяльності було кілька хлопців, які намагалися приходити, і був задум на змішану капелу. З-поміж дівочих капел у Львові були «Галичанка», «Ягілка», капели бандуристок в ветеринарній академії, в політехніці. А мішаною капелою була тільки «Львів’яни», і то там хлопці не грали, а тільки співали. Це складніше ‒ робити з хлопців, такої кількості граючих хлопців не можна було знайти. А щодо хору, то є «Черемош», і, очевидно, хлопці йшли до хору. І я вже застанавилася. Згодом ми вже дістали назву «Зоряниця». На той час в капелі було дуже багато Зорянок. Ми весь час думали, як назвати. «Львів’янки» були, «Галичанка» була. Ми спочатку думали назвати «Писанка», але хор «Писанка» також вже був. А в той час було багато дівчаток Зорянок, і якось так пішло ‒ «Зоряниця». І так ми хрестилися «Зоряницею», і так воно є.

 

Зараз капела бандуристок носить звання народної капели. Що це звання означає для капели?

 

‒ Це вищий щабель концертної діяльності. Це є така винагорода. До того звання ми йшли дев’ять років. І то тільки завдяки Володимиру Михайловичу [Пелещаку]. Бо це був не простий рік в плані держави. Це був 1991 рік, коли Україна постала як незалежна країна. Ці звання були завжди за Радянського Союзу. Можливо, це така відзнака колективу, що це не є колектив абиякий. Кожні три роки ми мусимо підтверджувати це звання. Це є вищий щабель розвитку колективу, і, очевидно, що він трохи стимулює до праці, бо не можна носити звання і не бути ним.

 

Чи пригадуєте перші репетиції капели?

 

‒ Пригадую. На першу репетицію я принесла ноти пісень «Зозуля закувала серед ночі» і «Сиділа під грушков». Ми їх співаємо до сьогодні. Мимо того, що я вже мала досвід роботи з капелою, все ж дівчатка були з «Галичанки», дівчатка були студентки, були з різних областей (одна дівчинка була з Сумської області). Отих дві пісні ми зачали робити. Потім було багато. За рік ми вже поїхали в подорож, а за півтори року зробили звітний концерт. Я цей концерт потім перевела з бобінного магнітофону на касету. Це не звучало кепсько. Співати було що, тільки було б кому, і було б бажання. Звичайно, що потребувалася допомога в плані організації концертів ‒ як тоді, так і тепер. Треба, щоб хтось допомагав, бо самим трошки затрудно.

 

Як відбувались ці репетиції? Скільки разів на тиждень?

 

‒ Тричі на тиждень ми займалися. Тоді було трошки інакше: студенти вчились тільки до третьої години, і ми займались з шостої до дев’ятої, тричі на тиждень. Звичайно, зараз рівень бандурного мистецтва зріс, він трохи інакший, ніж був тоді. Звичайно, ми тоді грали примітивніші твори, примітивніші партії. Більший був нахил на українську народну пісню. Ми займалися, їм це було під силу. Зараз бандурне мистецтво вийшло на інший щабель. З’явилися композитори, які пишуть суто для бандури. Це цікавіше, бо тоді був нижчий рівень виконавства. Я мусила пристосовуватись до того, що дівчатка могли заграти. Бо якщо воно буде занадто складним, то, очевидно, буде створювати додаткові труднощі, їм це буде не цікаво, і вони не схочуть цього робити. Займалися ми один раз суто з бандурою, два рази мали загальну репетицію, грали, співали, розспівувались ‒ так, як і зараз.

 

У колективі брали участь студенти аматори чи були такі, які мали професійну музичну освіту?

 

‒ Тільки дівчатка, які закінчували музичну школу, професійних в нас не було. Жодної дівчинки, яка б закінчила музичне училище, в нас не було. За радянських часів не можна було вчитися в двох вузах. Дівчатка були такі, які закінчили музичну школу, і приходили до капели. Грали, як грали ‒ хто як міг, так грав. Хто ще не вмів, а хотів навчитися, тому я допомагала.

 

Чи мали Ви помічника концертмейстера?

 

‒ Концертмейстер належиться колективові вже тоді, коли дістається звання народного. Концертмейстера я не мала, займалася тим сама. Натомість, я відчувала, що мені потрібно хормейстера. Першим хормейстером, який з нами працював, була Оксана Йосипівна Мельничук. Це моя дуже близька приятелька. Вона є професійний добрий хормейстер. Коли я сиділа на репетиціях, то жадібно поглинала і дивилася на те, як вона це робила. Бо я не мала досвіду хормейстерської роботи ‒ такого, як вона, бо я не є професійний хормейстер. Потім Оксана Йосипівна була змушена залишити з нами працю. З нами працювала солістка опери, також бандуристка, Марія Йосипівна Мащак. Була більше як концертмейстер, показувала нашим дівчаткам як грати, співати. Все-таки вона оперна співачка, вона могла їх того навчити. А потім вже не можна було мати, скорочення були. В нас були такі часи, що взагалі поскорочували одиниці, не платили зарплати десь одинадцять місяців. Але я завжди казала, що навіть якби нічого не платили, все одно це робитиму, бо це є справа мого життя. Я все життя поклала на популяризацію бандури, бандурного мистецтва, капелу зокрема, виховання дівчат в плані національної свідомості, що ми зобов’язані це робити і передати іншим поколінням.

 

Яким був репертуар колективу тоді, як засновувалась капела, і зараз?

 

‒ Зараз репертуар є цікавіший через те, що є розвиток бандури. Та можна було і тоді. Ми зараз співаємо «Пісню про Рушник». Я чомусь протягом своєї творчої кар’єри її ніколи не робила. Аж в 2015 році я зробила цей твір, і, на жаль, за два тижні після того, як ми вперше співали цей твір, померла моя мама. Звичайно, ми колись грали менше інструментальних творів. Ми грали «Запорізький марш», який не дуже завжди дозволяли грати. І так багато творів, як ми маємо зараз, чотири-п’ять інструментальних творів, ми не мали. Значить, репертуар розширюється, техніка дівчаток розвинена краще, ніж була тоді. Тоді в репертуарі мусила бути пісня про партію, пісня про Леніна. Але старалися брати якусь таку пісню, яка хоч трошки була б… Навіть не знаю, як то сказати. Ми співали пісню про Леніна львівського композитора Анатолія Кос-Анатольського. Але мусіла бути в репертуарі. Зараз, звичайно, можна співати і класику, ‒ і ми співаємо, і граємо. Найперше, ще треба мати слухача, який міг би слухати те, що ти співаєш. Мусить бути підготовлений слухач. Завше пісня має бути створена доречно. Окрім того, треба робити репертуар, який міг би бути використаний в багатьох випадках. Отакою піснею, нашою візитівкою, стала пісня «Зозуля закувала серед ночі». Вона ‒ на всі випадки життя: де би не треба було грати, що би не треба було грати. І вона завжди доречна. Інколи зробиш пісню дуже швиденько, і вона якось іде. Я вже переконалася: чим простіше написати, тим вона має більший успіх і краще грається, і краще її сприймає публіка.

 

Чи можете охарактеризувати за жанром сьогоднішній, сучасний репертуар капели?

 

‒ Ну, трошки є класики, трошки є сучасної музики. Є Святослава Вакарчука «Мить», Тараса Петриненка «Господи помилуй нас» (також ця пісня є в нас вже років двадцять в репертуарі, і я поки не бачу твору, який міг би гідно його замінити по духу, по виразності твору, змістовності). Ну, та багато є творів. «Коломийку» ми співаємо, «Черемшину». Чогось тоді мені не хотілося робити «Черемшину» Михайлюка. Фактично, на бандурі все можна грати. Тільки, знову ж таки, треба мати місце, де це грати. Є колективи, які грають джаз. Ми, чомусь, джазу ще не грали. Я, можливо, за віком, не можу його подати чи зробити. Але репертуар маємо різноманітний: українські композитори, класика, сучасна музика. Але основою, мені здається, для аматорських колективів має бути народна пісня. Бо сучасні пісні, очевидно, маючи цифрові носії, багато інформаційного, можна зреалізовувати, записати, а багато старих пісень можуть відійти у вічність. По тій причині, що, якщо їх не будуть переспівувати, вони пропадуть. А зараз хорових колективів робиться менше. Колись в кожному ПТУ був хор, десь там щось співалося. Очевидно, завдання бандуристів ‒ зберегти цей репертуар народної пісні, щоби він зовсім не пропав. Кажуть, що в фонотеці ЮНЕСКО записано шістнадцять з половиною тисяч українських народних пісень. Я думаю, що їх є більше, але треба, щоб вони побутували в побуті і житті людей.

 

Що саме зі сучасної музики ви виконуєте на бандурі?

 

‒ Святослава Вакарчука «Мить», «Yesterday» Пола Маккартні, граємо «Токкату» Поля Моріа, французьку, бо ми їздили до Франції («Yesterday» ‒ це, напевно, світовий хіт). Я тепер собі ломлю голову, який би ми ще світовий хіт зробили. Я вчора слухала Георгія Матвіїва. Він є викладачем Одеської консерваторії, дуже симпатичний, молодий, гарний бандурист. Він грає креативну музику, але ця музика може гратись тільки в одній особі. Він це імпровізує. Так само, як Ярослав Джусь, інші креативні молоді музиканти. Для колективу аматорського це є тяжко виконувати, бо кожна людина має якесь своє мислення і подачу. Власне, граємо те, що ми можемо заграти і що є доступно для дівчат. А щось інше? Є консерваторські колективи, нехай це роблять.

 

У капелі був лише основний склад чи діяли також малі форми: дуети, тріо, квартети, квінтети?

 

‒ Так, впродовж всього творчого існування капели у ній були тріо, квартет, дует. Найвизначнішим був квартет дівчаток, які вчилися в мене в музичній школі, вчилися в мене змалечку. Вони десь з четвертого року навчання почали співати разом. Виховувались в мене в класі, я мала можливість їм більше приділити увагу. І так вони йшли по життю. І так вони всі четверо поступили до університету в інтервалі один і два роки, і разом закінчили. Дуже тішуся, бо дві з них реалізували себе як науковці, захистили докторські дисертації в Польщі. Але коли вони інколи з’їжджаються, чи котрась виходить заміж (Оля Мацюпа), то сідають квартетом співати. В мене було таке враження, що вони не розлучалися. В минулому році на концерті до тридцятип’ятиліття капели вони також співали. Вони дуже гарно слухаються, дуже добре чують одна одну і дуже тонко відчувають ансамбль. Окрім того, вони є дуже гарними приятельками. Я завжди прагну до того, щоб в колективі була добра атмосфера, щоб дівчатка одна до одної гарно відносилися, щоб атмосфера була творча і дружня, щоб не було якихось конфліктів. Не знаю, наскільки мені це вдається. Зі старшого покоління дівчаток також були гарні два тріо. Одна з тих дівчаток зараз живе в Італії. Як вона приїхала, то стали співати разом ще раз, бо то дуже пам’ятно. Вони кажуть, що, очевидно, тільки тепер оцінюють те, що було для них, і дякують, що вони мали таку капелу, що їхнє творче життя було, власне, в капелі, і що вони себе реалізували. Добре, що я могла бути причетна до їхньої творчої реалізації.

 

Хто були учасницями цього тріо і квартету?

 

‒ Перше тріо: Марта Савуляк, Віка Орленко і Зоряна Саламаха. Потім було ще одне тріо: Наталя Гальчак, Галя Бойко, не пам’ятаю, хто був третім. І квартет був: Оксана і Марічка Боруцькі, Соломійка Стельмах і Ольга Мацюпа. І тепер дуетом грали Софійка Голуб і Аня Кисіль. Для співу в тріо, перш за все, мають бути люди, які хочуть це робити. Окрім того, вони мусять більше працювати. По-друге, вони мусять підходити тембром, голосом. То є тонка робота. Бо співати в капелі є трошки інакше: тут велика кількість людей, десь можна за когось сховатися. В тріо, дуеті, в квартеті не сховаєшся ні за кого. Це мусить бути «вилизана» партія, одна другу мусить дуже добре чути. Були ще такі ситуативні тріо, як Софійка [Софія Голуб], Марічка Боруцька і Світланка Підляська, які їздили до Словаччини. Але то було ситуативне тріо. Фактично, найбільше існував квартет. Вони мали кілька подорожей квартетом до Прибалтики, двічі до Польщі. Там мали дуже гарний успіх, робили тематичний концерт до Січових Стрільців. Власне, в Польщі. Дивно мені то було, але така є справа.

 

Відомо, що квартету навіть вдалося записати свій власний компакт-диск. Як це їм вдалося? Це була їхня особиста ініціатива?

 

‒ Так, то була їхня ініціатива. Вони добре це зробили. Тоді в нас працювала концертмейстер Наталія Куциняк. На той час вона трошки більше з ними займалася, бо в мене були дуже складні домашні обставини. В мене була важко хвора дитина, і я не мала можливості стільки їм приділити уваги, скільки вони потребували. Добре, що вони це зробили. Треба було дещо поправити в тому, але добре, що вони це зробили. Вони це зробили в студії звукозапису в музичному училищі. Я мало з ними на той час працювала, я ще мала ансамбль в музичній школі, але найперше було те, що в мене була проблема з дитиною.

 

‒ Коли капела дала свій перший визначний концерт? Чи пам’ятаєте його?

 

‒ Пам’ятаю. Перший визначний концерт був за півтора року, як ми почали збиратися. Наступного року, в лютому, ми поїхали в Мінськ до Білорусії. І вже весною, десь у травні місяці, ми зробили свій перший звітний концерт. Співали вже шістнадцять творів.

 

‒ Якими були тоді Ваші відчуття і відчуття дівчат?

 

‒ Звичайно, що дівчатка тішилися. Там було багато дівчаток, які грали в капелі «Галичанка», які фактично були вихованками капели. Звичайно, для мене це було самоствердження, що я вже утвердилася як диригент, що я вже маю свій колектив, і це вже суто моя праця, а не під чужим крилом. Звичайно, це було приємно. І в університеті був гарний поголос, що є новий колектив. Бо до того часу таким відомим колективом був «Черемош», а тут появилася ще капела бандуристок, і ще до когось була прикута увага. Тому ми постали учасниками всіх концертів, які відбувалися в університеті. Звичайно, тоді таких можливостей виїзду закордон не було. Хоча за радянський період нашого існування ми були і в Чернівцях, Києві, в Сімферополі, були навіть в Москві, у Мінську. Тяжкі були 1990-ті роки, важко було кудись поїхати. Ми вперше поїхали закордон у 1989 році ‒ до Католицького університету в Любліні. Там дуже добре нас сприйняли. Ми співали в залі, де був Папа Римський, де було дуже гарно і акустично. Потім у 1993-ому році ми приїхали до Бельгії, де також було нас дуже гарно сприйнято. У 1996-ому році ми мали турне по Бельгії і Голландії. Були двадцять вісім днів і дали вісімдесят п’ять концертів, нас було тридцять п’ятеро. Було дуже добре зроблено великодній цикл: з великодніми дзвонами, веснянками, «заливанням шуму», з сопілочками. Ми співали тридцять чотири твори. Це була визначна наша поїздка. Хоч часом є сильніші дівчатка, склад цієї поїздки дув дуже сильний: добрі альти і сопрано, дівчатка ревно працювали. Інколи таке буває, що йде трохи на спад, але потім щось появляється. Але кожному мусиш визначати репертуар, щоб той склад, який є, зміг заграти і донести добре, можливо, і не найскладнішу партію. Мусиш зробити так, щоб було комфортно всім, і щоб воно мало гарний загальний вигляд.

 

‒ Які закордонні поїздки Вам найбільше запам’яталися?

 

‒ Ну, очевидно, щойно я казала, що Бельгія, у 1996 році. Це було і довготривале, і дуже велике турне, дуже багато концертів було. Ми записали свій компакт-диск. Ну, і останні наші подорожі у 2013‒2014 рр. до Франції, і наші гарні подорожі до польського Тересполя з колядками. Особливо в цьому році було дуже гарно. Кожна поїздка має щось своє, щось нове. Звичайно, в Парижі і в Люксембурзі дуже гарно. Скільки б не було людей в залі, я завжди дівчаткам кажу: ви мусите співати так, як належиться. Не залежно, чи є повний зал, чи є поважні люди, чи є старші люди, чи діти. Має бути всюди заспівано добре. В нас є така традиція: ми тільки співаємо Святу Літургію, зразу з’являється якась подорож. В Перемишлі ми заспівали Святу Літургію з митрополитом ‒ і зразу нас запросили у Боснію і Герцоговину. Цього року ми також заспівали святу літургію і вже маємо Францію і Люксембург. Практикую виховувати дівчат у духовному плані, щоби не тільки грали, а щоб виходили у цьому із духовності.

 

‒ Які Ваші побажання, мрії стосовно розвитку капели?

 

‒ В мене є побажання, щоб сто чотирнадцята аудиторія могла вмістити всіх, хто хотів би грати на бандурі. Я буду рада працювати, якщо їх буде так багато. Я б дуже хотіла це зреалізувати, щоб їх було багато, щоб вони не цуралися бандури. Бо, очевидно, що на тридцять тисяч студентів університету, напевно, не є тільки двадцять п’ять бандуристок. Щороку у Львові дванадцять музичних шкіл випускають учнів. Очевидно, багато дівчаток приходить, але не всі хочуть. Звичайно, що то є тяжка праця, бо треба прийти двічі на тиждень, а ще треба вдома сідати грати. І мені би хотілося, щоб більше приходило дівчаток, більше було зацікавленості. Мені здається, що репертуар гарний, дівчатка гарні. Звичайно, хочу нових костюмів, але базово є не погано, маємо аудиторію, якої колись не мали, маємо відреставровані бандури, маємо гарні подорожі, маємо на майбутнє вже подорож. Єдине ‒ дуже хочу, щоб було більше дівчаток, щоб капела росла, щоб була здорова конкуренція між дівчатками відносно поїздки, щоб дівчатка більше займалися.

Читати далі

Люди

Організації/Структури