Ірина Кравчук. Практична підготовка студентів-географів Львівського університету в 1950-их рр: спогади про навчальний процес та виїзні практики


Чим було цікаве навчання на факультеті? Насамперед – практикою, коли предмети можна було вивчати на природі, а не лише в аудиторії. Щоправда, якби ж ми мали тоді таку апаратуру й спеціальний одяг, як зараз! А тоді основним знаряддям була лопата; ми працювали в спідницях, куртках. Але було цікаво, бо викладачі заохочували нас можливістю безпосередньо вивчати і природу загалом, і окремі її складові: ґрунти, ботаніку тощо. 

 

Одними з перших предметів, які ми вивчали, були геодезія і картографія. Дуже цікаво нам викладали професор Ситніков [1], про якого я вже згадувала [2], і Кудлик [3]. Ми опановували апаратуру: теодоліти, мензули, нівеліри. Нашим завданням було виготовлення карт на території Щирця. Жили ми у господинь, робили зйомки на землях колгоспів. Господиням платили гроші за наше перебування: і за проживання, і за харчування. Оскільки колгоспники не отримували зарплати, вони страшенно тішилися тими двадцятьма рублями й дуже нам догоджали. На нашому курсі було мало хлопців – здається лише п’ятеро (всього ж на курсі було двадцять п’ять осіб). Саме хлопці більше працювали з апаратурою, а дівчата визначали кути, виконували легші роботи. Екзамени здавали безпосередньо в полі – можна було одразу відкоригувати, перевірити, де зроблено добре, а де неправильно, чи точно визначене те місце, де були.

 

Повертаючись до теперішніх часів: виявляється, орієнтування – надзвичайно важлива річ, особливо під час війни. А тепер молоді люди, які йдуть на фронт, часто не вміють орієнтуватися, бо не навчені цього.

 

Наші перші три екзамени пройшли успішно. Окремо хочу зупинитися на екзамені з географії ґрунтів. Підготовка до нього тривала буквально два-три дні. А в той час проходили змагання зі спортивної гімнастики між вищими навчальним закладами. Я посіла перше місце, і в університетській газеті про це було опубліковано. Наш професор Бучило [4] дізнався, що студентка першого курсу географічного факультету посіла перше місце в області. Він був людиною, яка не вірила, що студент, який виріс у місті, може добре знати ґрунти. А тим, хто походив із села, міг автоматично поставити на екзамені “п’ятірки”. І от ми з Валентиною Рочевою [5] заходимо брати білет. Валентині він ледве поставив “трійку”. А на мене подивився й каже: “Ага, то це ви гімнастка? І ще й “асфальтниця”? Ви не можете бути готові до екзамену з ґрунтів”.

 

Я не розуміла, що означає отримати “двійку”. Думала, він сказав підготуватися і прийти вдруге. До того всі екзамени в мене були складені на “відмінно”. Після того, як Бучило мене вигнав, я пішла на тренування. Тренерка Зоя Весєлова [6] запитує в мене (а тренери стежили за нашими оцінками): “Як там твій екзамен?” [7]. Відповідаю: “Не знаю, викладач сказав прийти іншим разом, бо я була зайнята й не мала часу підготуватися до екзамену”. – “Дитино, та це ж означає, що в тебе “двійка””. – “Та ні, він сказав просто прийти вдруге…”. Вона мені таки пояснила, що в мене “двійка”, і що я вже не матиму стипендії. Наступного ж ранку вона пішла до проректора Зашкільняка [8] й все йому розповіла: “Подивіться: три екзамени дитина здала на “п’ятірки”, а останній – через те, що вона виступала за університет – їй поставили “двійку”. Треба дати можливість перездати під час сесії, щоб дитина мала стипендію”. І Зашкільняк спокійно підписав дозвіл. Це було дуже рідкісне явище, зазвичай, такого не робили. Одразу з тим папером я прийшла до Бучила. Для нього це було здивування: як це – проректор уже наступного дня дозволив перездачу? Дав мені три питання. Я на всі відповіла. Він сказав: “Ну що ж, після “двійки” “п’ятірки” не ставлять”. Поставив “чотири”, і я спокійно пішла. Отак моя перша сесія, за перший семестр, завершилася “двійкою”, яку я перездала на “четвірку”.

 

Після першого курсу ми мали ще практику на околицях Львова. Чортові скелі – дуже цікавий для вивчення об’єкт природи. Ми були у Винниківському лісі. На другому курсі вже було більше практичних занять. Ми поїхали на ґрунтову зйомку. Після тієї “двійки” я вже дуже добре знала ґрунти (сміється). Могли робити карту ґрунтів. Їдемо на практику з тим самим Бучилом; є фотографія, де він із нами. Це ми їхали на Волинь. Університет мав зв’язки з іншими університетами. Із Прибалтики, з Вільнюса, на практику запросили двох студенток першого курсу географічного факультету (одна з них також є на фотографії, де зафіксовано, як ми прощаємося, коли вже виїжджали). Тоді ми вперше зробили карту ґрунтів. Це була така перша практична робота.

 

Із цікавого поза наукою: студенти були робочою силою в колгоспах. Коли було треба, то копали картоплю. Нас “заганяли” в той колгосп, і ми там її сортували. Голова колгоспу казав, що це для них було невигідно, бо мусили різати свиню, щоб нас годувати (сміється). Але ми були задоволені: більше пізнавали одне одного, допомагали, вивчали побут людей. Все це було разом.

 

Є ще фотографія з нашої поїздки на Кіровоградщину, де ми ламали качани кукурудзи й чистили їх. На фото зафіксовано, як ми “рятуємо врожай” на Кіровоградщині. Пригадую, коли приїхали, один дідусь запитав: “Діти, а звідки ви?” – “Зі Львова”. – “Ага, то з Австрії!”. Ми вперше побачили Кіровоградщину – кілометри полів, природа там теж була дуже цікавою. Керував збором кукурудзи працівник тиру з військової кафедри, білорус. Йому навіть російською мовою було трохи важко говорити. Дисципліна мала бути військовою: рано встаємо, шикуємося, беремо відра (ми у ті відра кидали качани, йдучи кілометровими рядами кукурудзи, а потім зсипали все в одну купу). Він каже: “Беремо вьодри, йдемо”. А Надя Дідик [9] йому відповідає: “Не можемо ми йти, бо дощ падає”. – “Комсомольці – не хникання! Збирати врожай!”. Надя продовжує сперечається: “Недобре зараз збирати врожай, кукурудза ж буде мокра!”. Тоді він тільки: “Я вас поняв, ви непонятні…” (сміється).

 

Ось такими були наші “канікули”. Після них ми поверталися до навчання, вже серйознішого: вивчали геоморфологію, історію виникнення та розвиток рельєфу, річкові долини, течії. Ми працювали на посту на Дністрі в Єзуполі [10]: досліджували швидкість течії, змиви, береги, робили заміри. Це було дуже цікаво.

 

Геологія – то окрема сторінка. Викладачі та професори геологічного факультету були досвідченими, серед них – академік В’ялов [11], знаний на весь світ, учасник першої антарктичної експедиції. На цій фотографії (показує) він якраз на нашому факультеті з нашими викладачами: Стадницьким [12] та іншими. У той період геологи переважно були російськомовними. Ректор Євген Лазаренко [13] видав наказ читати всі лекції українською мовою, і це стало проблемою, геологам було дуже важко. Викладачка з кафедри геоморфології Олена Вікторівна Скварчевська [14], білоруска за національністю, активно й гарно перейшла на українську мову. Казала нам підказувати їй, якщо помилятиметься. А от деякі геологи були впертими. Доходило до кумедного: Лесняк [15] якось сказав: “Луна, тобто сонце…”. Отак він переклав українською (сміється). Але саме викладання було надзвичайно цікавим, геологи мали дуже багато матеріалів, музей: усі ті породи можна було вивчити, побачивши їх наживо. Екзамени відбувалися там-таки на місці, не в аудиторії – можна було показати, пояснити, з якого періоду порода і чому вона така.

 

Після другого курсу, у 1957 році, ми мали дуже цікаву навчальну маршрутну практику. Тепер таких, звичайно, вже немає. Маршрут проходив через Вільнюс, Ригу, Ленінград. У нас почав викладати професор Гоголєв [16], який був із Москви, то, хоч і не було заплановано, він зробив так, щоб ми відвідали й Москву, його альма-матер. Далі – Кавказ, а саме Малий Кавказ. Ми йшли через Клухорський перевал, були у місті Невинномиськ. Головне, що ми не йшли як просто туристи – дорогою ми зупинялися, аналізували елементи рельєфу: річки, береги, заплави, надзаплавні тераси тощо. Крім того, можна було придивитися до розвитку регіону: як там жили люди, які професії мали, які заводи й фабрики працювали. Це все в комплексі і охоплює географія. Одне з її ключових питань – що таке заповідна територія. Ми побачили Тебердинський заповідник, Домбайську галявину, річку Теберду та Клухорський перевал (висота понад 2700 метрів), де шлях проходить крізь дуже вузьку, страшну ущелину. Ми йшли обережно, один за одним, щоб не впасти у провалля. Першим нашим притулком там була дерев’яна хатина, де ми – усі 25 студентів – розмістилися на дерев’яному помості. А уявіть, які тоді страшні були спальні мішки – військові, важкі, брезентові! Високо у горах холодно, навіть улітку – температура трималася на рівні 12-13°C, хоча був червень. Спали ми настільки щільно, що якщо хтось один повертався на бік, то за ним мусили поверталися всі разом (сміється). Але якось перебули ми на тому перевалі. Там так само аналізували породи, їхній вік, вивчали висоти, як виглядає ущелина, що таке осип. Вивчали всі елементи рельєфу. До речі, саме там знаходиться Сванетія. Цієї країни вже немає, зараз це територія Грузії.

 

Ми мали підйом у гори на льодовик Алібек, відвідали водоспад Алібек й Тур’є озеро. Можете уявити собі: треба було йти по справжньому льодовику. Тур’є озеро тоді не було замерзлим, і ми навіть могли символічно скупатися (в мене є фотографія з озера). Водоспад вразив. Тепер це дуже цікаві туристичні маршрути (раніше так не було), за які платять великі гроші. Нашою практикою керували Климович [17] і Віра Федорівна Пустовєтова [18]. Спочатку приїхали в Сухумі й відвідали Сухумський ботанічний сад (маю звідти знимки), потім – у Батумі, де теж були у Батумському ботанічному саду, відвідали також педагогічний інститут. Жили в гуртожитку педінституту, майже біля самого пляжу. У ті часи було дуже небезпечно, ставлення грузинів до росіян погіршилося, там могли бити росіян [19]. Не пам’ятаю, що тоді було, але ми дуже боялися грузинів, нас застерігали, щоб ми з ними не сперечалися. Це було саме у Батумі. 

 

Далі з Батумі ми пливли теплоходом “Ленсовєт” до Ялти. В Ялті теж було дуже цікаво: ботанічний сад, в Криму зовсім інша природа. Були в Ялтинському заповіднику. І на теплоході вирушили до Одеси. Там у нас уже майже не залишилося грошей на їжу – на всіх двадцятьох п’ятьох студентів ми купили один батон хліба і баночку рибного паштету. Нарізали той батон на всіх, намазали паштетом. Коли йшли до поїзда, то сміялися між собою: мовляв, треба лягати животами на полиці й так їхати додому.

 

Я більше розповідаю про практику, ніж про саме навчання, але вона теж була навчанням. Ми ділилися всім, що мали. Кожну копійку рахували, та й копійка тоді була великими грошима. Після повернення ми писали звіти на основі щоденників, які вели, й захищали практику.

 

На третьому курсі завдяки роботі лабораторії, у створення якої великий внесок зробив професор Гоголєв (він хотів відкрити кафедру, але вважався “чужим”, була конкуренція; з Географічним товариством він організував експедицію з дослідження ґрунтів), ми копали шурфи, досліджували ґрунтові розрізи, визначали механічний склад, товщину шарів, брали зразки для лабораторних аналізів (це вже була хімічна частина роботи). У лабораторії працювала і Атена Пашко [20], ми поколєґували, а пізніше я з нею працювала, коли вона була головою “Союзу українок”.

 

Завдяки тому, що в Україні було добре організоване вивчення ґрунтів (згодом почав роботу і “Укрземпроект”[21]), відбувалося освоєння цілинних земель. Наш факультет відібрав групу студентів для картографування, адже планувалося освоєння великих територій, щоб збирати великі врожаї, бо ми “страна богатая” і так далі. У трудовій книжці навіть був запис: “Постановою ЦК Компартії Радянського Союзу направлені на територію Цілинограда”. Цілиноград – це місто в Казахстані; коли я вчилася, називалося Акмолінськ, тепер має іншу назву [22].

 

Ми приїхали в Акмолінськ. Це столиця, але не пригадую, чи були тоді у ньому хоча б триповерхові будинки. Людей з усього Союзу там було дуже багато. Нас поселили в двоповерховому готелі, який насправді більше нагадував барак – умивальники були внизу, а кімнати – нагорі. Пам’ятаю, там я пішла вмиватися, мала з собою годинник – подарунок двоюрідного брата (він вчився на юридичному факультеті, а перед вступом їздив працювати на шахти, щоб мати два роки стажу, необхідного для вступу в університет; у тих копальнях він заробив трохи грошей, а мені купив подарунок – годинник “Звєзда”, не знаю, з якого був металу). Я зняла годинник, поклала на поличці й пішла вмиватися. Коли повернулася, його вже не було. Отаке було моє знайомство з реальністю того часу.

 

Що ми там пізнали? По-перше, дізналися, що дванадцять років зерном з України засівали землі Казахстану. Але пилові бурі все змітали, й дванадцять років поспіль ніякого врожаю не було. Не могло бути, бо там страшні піщані бурі. Ми самі їх бачили. Коли приїхали в радгосп, нічого не було видно – пісок нісся страшною хвилею, нам довелося перечекати. Один казах запитував: “Ти чого приїхала?”. Ми кажемо (а були якраз на шурфі тоді): “Золото шукаємо”. Ми знали, що не варто казати, що приїхали освоювати землі. Тоді він: “Тоді шукай! Ти думаєш, що наші діди й прадіди не знали, що тут не можна орати? Це пасовище, ми переганяємо худобу з одного місця на інше. А тепер у вас немає орних земель, а у нас немає пасовищ”. Ми побачили життя казахів, як вони кочували з місця на місце. Території там безкраї, величезний простір. До “посьолка” Баршино було 300 кілометрів. Ми жили в наметах, мали два намети, й отак переходили з місця на місце. Десь далеко в степу, не знати за скільки кілометрів, стояли юрти з верблюжої шерсті, казахи запрошували нас у гості. Спека сягала до 50°C. Ми вставали о п’ятій годині ранку, щоб о шостій-сьомій поснідати, працювали до полудня, і вже близько дванадцятої поверталися назад.

 

Про практику в Казахстані та тогочасний побут. Ми зупинилися й поставили намети ближче до річки. Плеса річок там були пересохлі. Ми робили копанки: одну – щоби фільтрувалася вода (використовували цю воду для приготування їжі), на другу копанку ставили три чи чотири рейки, які возили зі собою. Мусили мати свій посуд, казани. Готували нормально, повний раціон: і перше, і друге, і третє. Там ми нарешті мали багато риби. У тих плесах була така риба, яку ми ще в житті не бачили. Усі ми стали “професорами” з приготування їжі. Ходили до казахів по кумис, бо у спеку дуже хотілося пити. Тоді ми вперше спробували, що це таке. Кумис отримували в обмін на рибу. Ми ловили, а казахи чомусь – ні. В них баранина є основною, а риба – остільки-оскільки. Ми їм давали мішок риби, а вони нам – кумис із травами, схожими на полин. Ми їх відвідували, а дехто з казахів був у нас водієм. Коли їхали машиною на маршрут, обирали кут, робили описи по дорозі, через певну кількість кілометрів копали шурф. Територія була рівна, нічого не було, могли бути тільки колишні захоронення – з глини зліплені надгробки. Ми писали: “руїни, руїни” (мали завдання описати). Зовсім недалеко був Байконур [23]. Ми бачили запуски супутників, пробні, ще навіть не зареєстровані. (Пізніше був запуск, здається, Титова, потім ще один.) Це було видовище! Це була хвиля срібного світла, яка підіймалася. А з уламків тих супутників, які ми позбирали, зробили собі баню: загородили, поставили бак. Ми тоді не розуміли, що від того може бути шкода. Це те, що запам’яталося. Одного разу на маршруті потрапили на озеро Тенгіз. Там Ленінградська студія саме знімала документальний фільм про природу на Тенгізі. Вперше ми побачили фламінго, зграї птахів, які злітали. Частина пір’я у них є червоною (це виглядало як якесь полум’я). Ленінградці також зраділи, побачивши живих людей, приїжджали до нас знайомитися. Пригадую ще про сайгаків – там проводилося полювання на них. Дуже смачне їхнє м’ясо. То вже казахи розповідали. Чого ми, дівчата, ще навчилися? Водити машину. Замість того, щоб пояснювати водієві-казаху кут і як їхати, я сама сідала за кермо великого “ГАЗона” і їхала за азимутом, як мені було потрібно. А водій мав копати шурф. Отак ми навчилися в Казахстані водити такі серйозні машини. Також навчилися смажити рибу. Ярослав [24], до речі, робив це найкраще – був справжнім майстром. Хлопці вставали раніше, щоб розпалити вогонь, а дівчата вже далі куховарили. На чергуванні залишалися і хлопці, і дівчата. 

 

Казахи були дуже сердиті на “совєтскую власть”. Багато хто з них втрачав зір, бо почали пити горілку. А раніше в степу вони могли побачити сайгака за кільканадцять кілометрів.

 

Ще була цікава практика в Карпатах. Маршрут вела Віра Федорівна Пустовєтова. Наша карпатологія включала і геоморфологію, і фізичну географію. Ми піднялися на гору Петрос. Був дуже густий туман. Мали переходити на Говерлу, але забракло нам часу, тож зупинилися на Петросі. На полонині, де було пасовисько, вівчарі. Спали ми в “курнику”. Коли зранку прокинулися, то зрозуміли: якби пройшли далі сто метрів, то опинилися б у проваллі. Добре, що Віра Федорівна нас зупинила, бо ми ж нічого не розуміли – вперше йшли в гори. А тоді дійсно за два метри вже нічого не було видно, не бачили одне одного. Там ми побачили, як живуть наші гуцули, як вівчарі роблять сир (будз). Потім уже був перехід на Говерлу. Так само робота полягала в описуванні. Після лекцій ми мали закріпити матеріал безпосередньо в природних умовах. 

 

Щодо економічної частини географії, то вона була для мене – остільки-оскільки. У нас були студентки, які цим цікавилися. А в нас більше переважав природознавчий напрям: фізична географія та геоморфологія. На геоморфологію нас “переманював” Петро Миколайович Цись [25] (хоч я спеціалізувалася на кафедрі фізичної географії), який викладав цю дисципліну і вів гурток із геоморфології. Він займався геоморфологічним районуванням Карпат. Ми мали всі ті межі обійти й виготовити карту. На гуртку він якраз доручив мені зробити карту геоморфологічного районування Карпат. Треба було з’єднати різні місцини і зробити межі. Пам’ятаю, в кабінеті геоморфології я на великому ватмані вже накреслила все олівцем, треба було лише навести тушшю. Звернулася до Дмитра Стадницького (він працював на кафедрі, але, здається, не викладав; не мав одного ока), який щось читав (дуже любив польські книжки, зокрема “Трендовату” [26]). Вже був вечір, стемніло, і я кажу до нього: “Дмитре Григоровичу, прошу Вас, погляньте, чи я правильно провела межі, бо вже треба тушшю наводити”. А він: “Зараз, зараз, я тут дочитаю”. Забув. Я знову: “Ну, Дмитре Григоровичу, я Вас дуже прошу, підіть, хоч одним оком гляньте!”. А він: “Я би хотів двома, але маю лише одне…”. Через це таки мусив встати й подивитися. Каже мені: “Та викреслюй вже, все правильно!”. Отака була пригода в кабінеті геоморфології.

 

Професор Гоголєв також, звісно, “переманював” до себе – займатися дослідженням ґрунтів: робота в лабораторії, на природі, картографування, копання шурфів. Після третього курсу ми поїхали на практику у Троянівку та у село Лісове, що на Волині. Цікавий там був побут. У Лісовому ми жили в господині, яка мешкала у крайній хаті, за якою був цвинтар. Господиня у Лісовому не була такою гостинною, як та, що в Троянівці, яка просто не знала, як нам догодити. Зранку в нас були і чорниці, і молоко, і сир, і сметана, і масло. Двадцять рублів тоді були цілим статком для колгоспника. Адже колгоспники не мали ні паспортів, ні зарплати – лише записані трудодні. Приймав карти Бучило, все було нормально. 

 

Також наші ґрунтові карти приймав Микола Данилович Орел [27]. З його біографії: воював, був пілотом; коли його літак підбили, він вижив, хоча й отримав контузію. Був фізико-географом, дуже точним у викладі та картуванні – усе мало бути вивірено до міліметра. Так, як це є у пілотів. Кут, кожна деталь мали для нього велике значення. Під час виконання робіт ніхто не мав права схибити. Коли здавали в нього екзамени, то готувалися дуже ретельно, щоб не сказати зайвого й відповідати так, як того вимагав. Був у нього такий цікавий підхід: першими йдуть здавати екзамен тільки ті студенти, які все добре знають. Виходить, що хто не йде серед перших, бо боїться, – готовий гірше. Отже, першим він сміливо ставив “п’ятірки”. Далі казав, що ліміт на “п’ятірки” закінчився – починався ліміт на “четвірки” і на “трійки”. Дівчата зранку вставали, щоби першими іти до нього здавати й дістати “п’ятірку”. А щодо точності. Довший час холостякував, хоч уже був старшим чоловіком. Хлопці-старшокурсники трохи піджартовували, питали, чому він не одружений. Нарешті, Микола Данилович купує шубу – і до тої шуби підбирав жінку. Якось купив собі костюм і тут же на кафедрі розпорює рукав, бо на одному плечі було розходження шва у два міліметри. З ним ще сталася одна цікава пригода, яку розповідали мені. Здається, то було під час вступних екзаменів. Миколу Даниловича попросили за дитину з якогось віддаленого села, яка дуже хотіла бути географом. Прізвище дитини – Баран. Микола Данилович не любив такого, але попросив його хтось із поважних викладачів. Прийшов здавати екзамен перший Баран – поставив йому “п’ятірку”. Через якийсь час приходить ще одна дитина, прізвище у якої також Баран. Що робити? Виявляється, що є другий Баран. Ставить і йому “п’ятірку”. Нарешті заходить третій Баран. Микола Данилович не витримує, зривається з крісла, відкриває двері в коридор: “Ще Барани є?”. 

 

Про “суспільні науки”: історичний матеріалізм, діалектичний матеріалізм, основи марксизму-ленінізму. Викладав тоді Джигіль [28]. Здається, він працював і у Політехніці. Він міг приходити на лекцію нетверезим. Ми сиділи у першому ряду. Оскільки в школі я вчила стенографію, мені було легко записувати лекції, тож я дещо стенографувала. Лекції проходили в гарній аудиторії зі сторони парку (географічний факультет тоді був в головному корпусі). Одного разу він заходить і одразу відчиняє вікно, щоб не було чути запаху алкоголю. Знаючи, що це може повторитися, на наступній лекції ми пішли й сіли за останню парту. Перша була вільною, там уже ніхто не сидів. Коли він відчиняв вікно, то завжди казав: “Від несвіжого повітря ще ніхто не вмер, а від свіжого повітря вмирають”. Він звик, що я, Валентина і Надя, зразкові студентки, сиділи за першою партою, а тут чомусь пересіли. За останньою партою нам не було цікаво, що він читав. Ми бачили, що він слідував чітко за підручником. Тоді був дуже цікавий польський журнал “Kobieta i Życie” [29], на останній сторінці якого була рубрика “Satyra w krótkich majteczkach” (про те, як діти реагують на побачене, різні кумедні жарти). Хтось засміявся, вичитавши щось у цьому журналі. Джигіль підійшов до нас, якраз коли ми були зайняті журналом і каже: “Це ви що робите?”. А я показую журнал, кажу: “Kobieta i  życie”. Він тоді: “Ви не конспектуєте? Я це вам на екзамені покажу”. Натякнув, що на екзамені буде біда. І дійсно, потім на екзамені взяв у деканаті екзаменаційний листок із нашими прізвищами. А Толя Єрмоленко [30], студент зі старшого курсу, якраз був у деканаті, коли викладач брав відомість. Толя чув, як той говорив про нас: назвав наші прізвища і сказав, що продемонструє, що студентам треба конспектувати, – мовляв, ми не зможемо здати той екзамен. Хлопці боялися його екзамену, тай усі студенти, по суті, побоювалися. Ми перечекали, поки не здали всі дівчата. Ми троє йшли останніми, а за нами – хлопці. Хлопців було, здається, четверо, то він нас усіх сімох запросив до аудиторії одночасно. Ми витягнули білети, готувалися. Мали відповідати по черзі: Надя, Валя і я. А хлопці слухали. Толя Єрмоленко чекав під дверима: якою ж буде та помста Джигіля за те, що ми не конспектували його лекцій? Надю він “мучив” десь хвилин сорок. Він ставив питання – вона відповідала й відповідала. Нарешті взяла заліковку й вийшла, навіть не глянувши, що він їй поставив. Єрмоленко стоїть під дверима, а вона виходить і просто зомліває. Єрмоленко запитує: “Що там?”. А вона каже: “Подивися, що він поставив”. – “Та “добре”!”. Надя аж ожила. Валі я сказала, що піду відповідати після Наді. Пам’ятаю, мені випала робота Леніна “Про право націй на самовизначення”. Відповідаю так само впевнено. Не дивлюся, що він мені пише. Теж беру з трепетом залікову книжку, виходжу. Думаю: хоч би “трійку” поставив. Єрмоленко і в мене питає: “Ну що?”. – “Не знаю, подивися”. – “Як? “П’ятірка”? Не може бути! Так він же казав, що тобі “двійку” поставить!”. Кажу: “Не знаю, що сталося і чому він поставив мені “п’ятірку””. Хлопці були в жаху, бо вони не знали матеріалу так добре, як ми. Але до хлопців він ставився зовсім інакше. Отакий був у нас екзамен. 

 

Ще один екзамен, який ми, як кажуть, здали і забули, був, здається, з основ марксизму-ленінізму. Не можу пригадати прізвища викладача. Аудиторія розташовувалася там, де йти на філологічний факультет: велика площа, подвійні двері. Дівчата, які жили в гуртожитку, прибігли здавати першими, бо знали: на початку ставлять кращі оцінки. Ми приходимо, а вони до нас: “Дівчата, газета “Женьмінь жибао”… Він усіх питає про пленум ЦК Компартії Китаю і про те, що на ньому вирішили”. Я кажу: “А що тут хвилюватися?”. “А ти читала?” запитують. Відповідаю: “Ні, не читала і не знаю, що там написано. Зайду і відповідатиму китайською”. Зайшла здавати, уже не пам’ятаю, які були питання і що я казала. Пам’ятаю лише, як він дав мені додаткове запитання: “А ви можете китайською розповісти про рішення пленуму ЦК Компартії?”. Я просто схилила голову. Він усміхнувся. Здається, поставив мені “четвірку”. Ці суспільні науки нам були зовсім не цікаві.

 

Про наукові студентські конференції. Я як учасниця гуртка з геоморфології, яким керував Петро Миколайович Цись, робила доповідь про Дніпровське зледеніння. Запрошеними були студенти Ленінградського університету Євзоров, Лопатін і студент із Чернівців (вже забула прізвище), які також робили свої доповіді. Їм трьом викладачі зробили маршрутний огляд цікавих скель в околицях Львова, показали Тустань. Пізніше Валентина мала якусь доповідь у Ленінградському університеті. На конференції ми читали доповіді українською мовою, студенти з Ленінграду – російською. Ми їх розуміли добре. Вони ж пізніше нам казали, що все зрозуміли, але про Дніпровське зледеніння подумали, що то – “днєпровскоє злодіяніє”.

 

Про спортивний табір. Ми не хотіли ходити на заняття з фізкультури, тому краще було під вечір, коли вже були вільними, піти на спортивну секцію. Я відвідувала секцію зі спортивної гімнастики. Це було в тому приміщенні, де тепер кафедра туризму. Тоді це був спортивний зал – їх було кілька. Хлопці піднімали штангу. Пам’ятаю, як піднімали студенти-журналісти Гуревич [31] (був маленький, приземкуватий) і Радовський [32] (високий на зріст). Ми в іншому залі чуємо, як падає штанга. Думаємо, чи вони ще живі чи ні? На кого та штанга впала? Тоді у спортивній гімнастиці появилися нові елементи, особливо на різновисоких брусах. Тренером була Зоя Весєлова. Вона дуже ревно ставилася до того, щоб ми гідно відстоювати честь університету. Слідкували і за нашою освітою, допомагали нам. 

 

Окрім того, були тренування й відпочинок у спортивному таборі “Карпати” (Чинадієво) – тепер якось інакше називається, там є палац Шенборнів. Табір, по суті, також будували руками студентів [33]. Є фотографія того табору, як піднімали шатра. На фотографії (показує) – наші тренери, наша зарядка. Студенти самі собі робили той табір. Разом з тим, там була підготовка в різних секціях. У тому спортивному таборі були і студенти з Ленінграда, Ужгорода. Обмінювалися знаннями: вони розповідали нам, що вивчали, ми – розповідали їм. 

 

А ця фотографія (показує) – свідчення того, що я маю “право власності” на стадіон нашого університету. Як бачите, мої однокурсники носили землю. Зверніть увагу на наш одяг: ми у звичайних спідницях! Робили схили для трибун. Як будуть приватизувати, я буду претендувати на цей стадіон (сміється). З моїх однокурсників, мабуть, лише троє займалися спортом у секціях.

 

Про моїх однокурсників. Богдан Швайківський [34] керував хором. Дуже цікаво робив усякі “розривки”, як ми їхали десь на маршрути в автобусах. Завжди нас веселив смішними співомовками. Потім навіть керував хором нашого факультету. Мій однокурсник Йосип Берко [35] (помер два чи три роки тому) був проректором зооветеринарного інституту. В університеті спеціалізувався на кафедрі фізичної географії. Я його питала: як він так обрав зооветеринарний інститут? Але ж ми вчили і про сільське господарство, корми і так далі. Розповідав, що мусив добре знати ботаніку, про трави і злаки. То я кажу: хто знає, яку користь і де доведеться потім мати з отриманої освіти?

 

Частина моїх однокурсників залишилися працювати в університеті, бо тут були лабораторія й експедиція. Треба було карти – вони викреслювали, фарбували, робили нормальні карти. Наприклад, над цим працювала Надя Дідик. Станіслав Крутник [36] став вчителем, працював у Перемишлянському районі. Гаврилюк (Данилюк) [37] була вчителькою, дуже відома у Львові (мешкає у Шевченківському районі, ми з нею ще спілкуємося). Ті дівчата, що були з районів і сіл, працювали в галузі економіки. В себе у районах займали досить високі посади. Вчителькою була Валентина Рочева, завершила роботу на посаді завуча школи. А я ким тільки не була: працювала у Ботанічному саді, завершила на посаді заступника директора з навчально-методичної роботи на обласній станції туристів. Марія Говда (Тис) [38] потім працювала у 28 школі у Львові. Після навчання була направлена у район, у село Вербляни. Всі випускники поїхали за направленням на роботу. Мене ж залишили працювати в експедиції Гоголєва. Сингаєвський Гена [39], родом із Житомирщини, опинився на роботі в міліції. Пам’ятаю, як він казав: “Дівчата, що у вас сьогодні на сніданок?”. Ми всі приходили з канапками, то було святе, кожен мусив мати свою канапку. Моя мама завжди робила одну канапку мені, а другу – для Геннадія, знала, що він з багатодітної сім’ї. “Ше для Гени! Ше для Гени!”. І він так привик, що нема й мови. “Що в тебе там сьогодні?”. Кажу: “Є канапка для тебе”. Тамара Тугай [40] (її батько викладав у політехніці політекономію, був пов’язаний із райкомом чи обкомом партії) приносила бутерброди з червоною ікрою (а тоді був дефіцит, важко було дістати навіть ковбасу). Сама вона ікру не любила, але мама обов’язково робила їй ті бутерброди. То як тільки вона їх приносила, наш Ґєна першим стояв поруч (сміється). Уявіть собі: студентам, які жили в гуртожитку, треба було встати о шостій годині ранку, щоби дістати буханку хліба і пачку масла. Хтось один із кімнати по черзі йшов займати чергу за хлібом, щоб купити на сніданок перед заняттям. Гуртожиток тоді був там, де зараз є географічний факультет. Наші дівчата з районів мешкали в приміщеннях, де нині кафедра охорони природи. У кімнаті їх було семеро чи восьмеро. Вони привозили із села картоплю, а я приносила бідон квашеної капусти з цибулькою та олією. Це було для нас велике свято! Ми разом виконували практичні роботи, обмінювалися прочитаним і готувалися до наступних занять. 

Ліда Бас [41] так само була вчителькою. Недашківська [42] викладала у нас на факультеті, захистила дисертацію. Зіна Якубова [43] – також вчителька. Прудиус Марія [44] працювала вчителькою в Бориславі. Тож більшість випускників нашого курсу – це вчителі. Лише Йосип Берко став проректором. Він детально дослідив усю творчість Тараса Григоровича Шевченка. Будучи закоханим в ботаніку, склав перелік всіх назв рослин, які згадані у творах Шевченка.

 

Про викладачів. Викладач кафедри фізичної географії Койнов [45] був дуже інтелігентною, освіченою людиною, ставився до студентів як до рівних собі. Казав: “Я навчаюся разом з вами”. Його дружина була із Комі АРСР. Прийомний батько моєї колєжанки Валентини (вона була з Кандалакші) – також комі [46]. Вони втішилися, що можуть розмовляти рідною мовою. Григорій Абрамович Зільбер [47] одразу бачив, хто до якої частини географії має хист. Відразу казав, що потрібно робити, чим займатися. “Тобі більше пасує економічна географія, тобі – дослідження геоморфології, тобі – ґрунти, а ти – просто мандрівник”. Одному студенту він завжди казав: “Ти – мудрець!”. А мені: “Ти розумієш, що всі вже знають: Геренчук [48] тебе запрошує залишитись на факультеті працювати над дисертацією”. Відповідала йому: “Та ні, я не хочу”. Весь час мене переконував, що треба писати дисертацію. Викладав дуже цікаво, особливо про різні відкриття. На екзамені брав портрети Пржевальського, Миклухо-Маклая, прикривав їх і просив студентів лише за бородою впізнати, хто це такі. Це вже було на завершення відповіді, адже спочатку треба було ґрунтовно розповісти про маршрут, яким дослідник їхав і що відкрив. Бувало й таке: коли він був не готовий до лекції (а часом ми мали підряд дві пари; тоді навчалися в головному корпусі), то знаходив дотепний вихід. Ми лекцій не пропускали – відвідування було стовідсоткове. Стоїмо біля аудиторії, він заходить і каже: “Ви що тут робите? Сьогодні дві пари? Розумієте, там у кінотеатрі “Парк” показують двосерійний фільм. Я вам дозволяю на третю підпару прийти до мене”. Це було справжнє щастя! Денні сеанси тоді коштували дешево. Ми йшли в кіно, а він потім розпитував, чи сподобався фільм. Викладав цікаво, з жартами.

 

Петро Миколайович Цись був професором високоінтеліґентним, спокійним. Каленик Іванович Геренчук, пам’ятаю, запитував у мене (а я була наймолодша на курсі): “Дитино, як ти думаєш, а річки в Карпатах замерзають? В котрому місяці замерзають?”. Я почала думати: якщо він каже, що замерзають, то, значить, замерзають (сміється). А вони, виявляється, не замерзають. Він спеціалізувався з фізичної географії, геоморфології. Агітував потім Ярослава, щоб обов’язково вступив в партію, бо, казав: якщо не буде членом партії, то не захистить дисертацію. Дуже хотів бути завідувачем кафедри. А через те, що не був членом партії, його не затверджували на цю посаду. Казав, що так рилися в його біографії, що до п’ятого покоління відкрили. Але він таки був прийнятий у партію, довгий час був завідувачем кафедри. 

 

Сваричевський Іван Іванович [49]  викладав економічну географію. Ми не мали з ним багато лекцій, коротко вивчали лише сільське господарство. Що мені запам’яталося про нього? Читав лекції – як співав. На вступному екзамені запитував у мене: “Скажи, будь ласка, яке місто було збудоване комсомольцями і назване в честь того, що його будували комсомольці? Як воно називалося?”. По-суті, дав і відповідь – спробуй не скажи, що то Комсомольськ-на-Амурі (сміється). Предмет пояснював простіше, деталізував, не ускладнював. Віра Федорівна Пустовєтова дуже любила жартувати. Не знаю, що сталося, що вона дуже швидко повернулася в росію. Може, через те, що треба було викладати українською мовою, а їй було важко. Але сміливо вела всі важкі практики. Добре знала свій предмет. Знала, на чому акцентувати і як допомогти, щоб студент зрозумів те чи інше явище, його закони: звідки і як походять, як вони розвивалися. Курілов [50] читав кліматологію, читав нецікаво. Ми мали свою метеорологічну станцію у Брюховичах (там є і обсерваторія). Він був, як я кажу, “дуже комуністом”, його більше цікавила “родословна”, ніж знання. Назвала більшість викладачів, які у нас викладали. 

 

 

[1] Ситніков Петро Федорович (1902–1957) – географ, старший викладач кафедри геодезії та картографії (1948–1950 рр.), кафедри геоморфології (1950–1957 рр.) Львівського університету.

[2] Див. публікацію першої частини спогадів: Ірина Кравчук. Про батьків, дитинство і навчання у повоєнному Львові. Режим доступу: http://oralhistory.lnu.edu.ua/zhyttiepysy/iryna-kravchuk-pro-batkiv-dytynstvo-i-navchannia-u-povoiennomu-lvovi/ 

[3] Кудлик Ярослав Олександрович (1929–?) – географ, у 1953–1996 рр. – викладач, старший викладач, асистент кафедри геоморфології Львівського університету.

[4] Бучило Пилип Степанович (1892–1977) – географ, історик, церковний діяч. У 1944–1948 рр. – професор, 1944–1947 рр. – завідувач, 1953–1962 рр. – старший викладач, в. о. доцента кафедри фізичної географії, 1944–1945 рр. – в. о. декана геолого-географічного факультету, 1951–1952 рр. – в. о. доцента кафедри геоморфології, 1959–1968 рр. – завідувач кабінету-музею землезнавства Львівського університету.

[5] Рочева Валентина Іванівна (нар. 1938) – географиня, педагог, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету, працювала вчителькою географії у середніх школа у м. Львів.

[6] Йдеться про Веселову Зінаїду Олексіївну (1919–?), у 1947–1950 рр. – викладачка, 1950–1979 рр. – старша викладачка кафедри фізичного виховання та спорту Львівського університету.

[7] В оригіналі говорить російською мовою. Пряму мову, яка у записі спогадів наведена російською мовою, подано у тексті в перекладі українською.

[8] Зашкільняк Опанас Степанович (1913–1999) – історик, доктор історичних наук (1964), професор (1965). У 1947–1952 рр. – старший викладач, 1951–1959 рр. – доцент кафедри основ марксизму-ленінізму, 1959–1978 рр. – завідувач, 1978–1987 рр. – професор кафедри історії КПРС, 1952–1957 рр. – проректор з навчальної роботи Львівського університету.

[9] Дідик (Сенів) Надія Олексіївна (1936–?) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті, у 1961–1992 рр. – інженер Науково-дослідної частини Львівського університету.

[10] У 1959 р. у селищі Єзупіль засновано Дністровський географічний стаціонар – навчально-науковий комплекс Львівського університету, розташований біля гирла річки Бистриці.

[11] В’ялов Олег Степанович (1904–1988) – геолог, палеонтолог, академік АН УРСР (1948 р.). У 1945–1962 рр. – професор, 1945–1958 рр. – завідувач кафедри історичної геології і палеонтології Львівського університету, у 1949–1988 рр. – завідувач відділу палеогеографії і тектоніки провінцій горючих копалин Інституту геології і геохімії корисних копалин АН УРСР у Львові.

[12] Стадницький Дмитро Григорович (1925–1980) – географ, геоморфолог, кандидат географічних наук (1964 р.), доцент (1967 р.). У 1956–1959 рр. – лаборант, старший лаборант, у 1959–1965 рр. – викладач, старший викладач, у 1965–1980 рр. – доцент кафедри геоморфології Львівського університету.

[13] Лазаренко Євген Костянтинович (1912–1979) – геолог-мінералог, доктор геолого-мінералогічних наук (1948 р.), професор (1948 р.), дійсний член Академії наук УРСР (1969 р.). Завідувач кафедри мінералогії (1944–1969 рр.), декан геологічного факультету (1945–1949 рр.), проректор з наукової роботи (1949–1951 рр.), ректор (1951–1963 рр.) Львівського університету. У 1969–1971 рр. – директор Інституту геологічних наук АН УРСР, у 1971–1979 рр. – завідувач відділу Інституту.

[14] Скварчевська Олена Вікторівна (1926–1988) – географиня, геоморфолог, кандидатка географічних наук (1957 р.), доцентка (1962 р.). У 1953–1962 рр. – старша викладачка, в. о. доцента, 1962–1988 рр. – доцентка, 1971–1976 рр. – завідувачка кафедри геоморфології Львівського університету.

[15] Лесняк Василь Федорович (1911–1963) – геолог, кандидат геолого-мінералогічних наук (1953 р.), доцент (1954 р.). У 1946–1948 рр. – завідувач мінералогічного відділу геологічного музею, 1948–1953 рр. – асистент кафедри загальної геології, 1953–1963 рр. – доцент кафедри геології СРСР Львівського університету.

[16] Гоголєв Іван Миколайович (1919–1996) – географ, ґрунтознавець, доктор сільськогосподарських наук (1966 р.), професор (1968 р.). У 1952–1953 рр. – доцент кафедри геоморфології, 1956–1966 рр. – доцент, 1966–1967 рр. – професор кафедри фізичної географії Львівського університету. У 1967–1995 рр. – завідувач кафедри ґрунтознавства i географiї ґрунтiв Одеського університету.  

[17] Климович Павло Васильович (1929–2023) – географ, кандидат географічних наук (1963 р.), доцент (1965). У 1955–1956 рр. – лаборант, 1956–1965 рр. – асистент, викладач, в. о. доцента, 1965–1990 рр. – доцент кафедри фізичної географії, у 1968–1974 рр. – декан географічного факультету, 1990–1993 рр. – доцент кафедри географії України, 1993–2001 рр. – доцент кафедри географії ґрунтів Львівського університету.

[18] Пустовєтова Віра Федорівна (1925–?) – географиня, педагогиня. У 1944–1949 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету. У 1952–1953, 1954–1958 рр. – викладачка, 1958–1968 рр. – старша викладачка кафедри фізичної географії, 1953–1954 рр. – викладачка кафедри геоморфології Львівського університету.

[19] Антиросійські та антирадянські настрої у Грузії зросли після придушення демонстрацій та протестів проти політики радянського уряду у березні 1956 р.

[20] Пашко Атена-Святомира Василівна (1931–2012) – поетеса, громадська діячка.

[21] “Укрземпроект” – Республіканський проектний інститут по землевпорядкуванню, створений у 1961 р.

[22] Астана – столиця Казахстану, у 1832–1961 рр. місто називалося Акмолінськ, у 1961–1992 рр. – Цілиноград. 

[23] Байконур – космодром у Казахстані, збудований у 1955 р. У 1957 р. з космодрому Байконур був запущений на орбіту перший штучний супутник Землі. Космічний корабель “Восток-2” з космонавтом Германом Титовим (1935–2000) запущений з космодрому 6 серпня 1961 р. 

[24] Кравчук Ярослав Софронович (1937–2023) – географ, геоморфолог; кандидат географічних наук (1971 р.), професор (1991 р.); у 1971–1974 рр. – начальник Науково-дослідного сектору, у 1976–1987, 1990–2019 рр. – завідувач кафедри геоморфології та палеогеографії, 1984–2002 рр. – декан географічного факультету.

[25] Цись Петро Миколайович (1914–1971) – географ, геоморфолог, доктор географічних наук (1955 р.), професор (1954 р.). У 1945–1950 рр. – завідувач кафедри фізичної географії, 1950–1971 рр. – завідувач кафедри геоморфології, 1954–1965 рр. – декан географічного факультету Львівського університету.

[26] “Прокажена” (пол. Trędowata) – роман польської письменниці Гелєни Мнішек (1878–1943), опублікований 1909 р. 

[27] Орел Микола Данилович (1921–2002) – географ, кандидат географічних наук (1956 р.), доцент (1958 р.). У 1951 р. – старший лаборант, 1955–1958 рр. – викладач, в. о. доцента, 1958–1993 рр. – доцент, 1966–1968 рр. – старший науковий співробітник кафедри фізичної географії Львівського університету.

[28] Джигіль Євген Іванович (1929–1999) – філософ, кандидат філософських наук (1970 р.), доцент (1973 р.). У 1955–1961 рр. – асистент, в. о. доцента, 1983–1999 рр. –  доцент кафедри філософії Львівського університету. У 1963–1982 рр. викладав у Львівському політехнічному інституті. 

[29] “Жінка і життя” (“Kobieta i Życie”) – популярний польський ілюстрований тижневик, заснований у 1946 р. Висвітлював соціально-культурні теми, питання моди, виховання дітей та побуту. Був одним із найбільш тиражних видань у період Польської Народної Республіки.

[30] Єрмоленко Анатолій Опанасович (1936–?) – географ, у 1953–1958 рр. навчався на географічному факультеті Львівського університету.

[31] Гуревич Олександр Борисович (нар. 1935) – журналіст, у 1952–1954 рр. навчався на філологічному факультеті, у 1954–1957 рр. – факультеті журналістики Львівського університету.

[32] Радовський Володимир Сергійович (нар. 1937) – публіцист, журналіст, у 1954–1959 рр. навчався на факультеті журналістики Львівського університету.

[33] Спортивно-оздоровчий табір “Карпати” створено 1957 р.

[34] Швайківський Богдан Якимович (1935–?) – географ, у 1954–1960 рр. навчався на географічному факультеті Львівського університету. 

[35] Берко Йосип Миколайович (1938–2024) – ботанік, доктор біологічних наук (1994 р.), професор (1996 р.). У 1955–1960 рр. навчався на географічному факультеті Львівського університету, від 1968 р. працював у Львівському зооветеринарному інституті (Львівській академії ветеринарної медицини), від 1983 р. – завідувач кафедри біології, у 1994–2003 рр. – проректор академії.

[36] Крутник Станіслав Карольович (1934–?) – географ, у 1954–1960 рр. навчався на географічному факультеті Львівського університету.

[37] Данилюк (Гаврилюк) Тамара Тихонівна (нар. 1936) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету, працювала вчителькою у Львові.

[38] Говда (Тис) Марія Дмитрівна (1937–?) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету.

[39] Сингаєвський Геннадій Антонович (1938–?) – географ, у 1955–1960 рр. навчався на географічному факультеті Львівського університету.

[40] Тугай Тамара Петрівна (1937–?) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету, у 1963–1968 працювала на посаді інженера, старшого інженера Науково-дослідного сектору Львівського університету. Батько – Тугай Петро Хомич (1910–?), у 1949–1956 рр. працював на кафедрі політекономії Львівського університету, у 1956 р. переведений на посаду завідувача кафедри економічних наук партійної школи при Львівському обласному комітеті Комуністичної партії України.

[41] Бас Лідія Василівна (нар. 1938) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету.

[42] Недашківська Наталія Юріївна (нар. 1938) – географиня, кандидатка географічних наук (1979 р.), доцентка (1984 р.). У 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету, у 1963–1992 рр. працювала у Львівському торговельно-економічному інституті, 1992–1998 рр. – доцентка кафедри географії України Львівського університету.

[43] Дреус (Якубова) Зінаїда Юхимівна (1936–?) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету.

[44] Прудиус Марія Іванівна (1938–?) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету.

[45] Койнов Михайло Матвійович (1910–1996) – географ, ландшафтознавець, кандидат географічних наук (1956 р.), доцент (1956 р.). У 1948–1955 рр. – старший викладач, 1956–1983 рр. – доцент кафедри фізичної географії Львівського університету.

[46] Валентина Рочева народилася у с. Кузомень, тепер Мурманської області росії. Місто Кандалакша, ймовірно, згадано як найближчий до місця народження великий адміністративний центр. Батько Валентини Рочевої – Рочев Іван Митрофанович, військовий залізничник, підполковник. Рочеві переїхали зі с. Кузомень у м. Львів у 1946 р.

[47] Зільбер Григорій Абрамович (1916–1970) – географ, кандидат географічних наук (1956 р.), доцент (1956 р.). У 1939–1941 рр. – старший викладач кафедри географії, 1945–1955 рр. – старший викладач, 1955–1970 рр. – доцент кафедри економічної географії Львівського університету.

[48] Геренчук Каленик Іванович (1904–1984) – географ, доктор географічних наук (1959 р.), професор (1960 р.). У 1945–1954 рр. – завідувач кафедри фізичної географії Чернівецького університету, 1954–1974 рр. – завідувач, 1974–1984 рр. – професор кафедри фізичної географії Львівського університету.

[49] Сваричевський Іван Іванович (1903–1968) – географ, кандидат географічних наук (1958 р.), доцент (1962 р.). У 1947–1962 рр. – старший викладач, в. о. доцента, 1962–1968 рр. – доцент кафедри економічної географії Львівського університету.

[50] Курилов Павло Самсонович (1912–1977) – географ, у 1954–1956 рр. – в. о. доцента, 1958–1963 рр. – старший викладач кафедри фізичної географії Львівського університету. 

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше

Ігор Федик. Про навчання на кафедрі історії СРСР, студентський побут та тиск комуністичної ідеології


Доброго дня. Мене звати Андрій. Я є студентом історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, вивчаю історію університету. Скажіть, будь ласка, чи навчались Ви у Львівському університеті?

 

‒ Так, навчався.

 

На якому факультеті?

 

‒ На історичному, на нашому рідному факультеті.

 

А на якій кафедрі спеціалізувались?

 

‒ Спеціалізувався на кафедрі історії СРСР.

 

‒ А в яких роках це було?

 

‒ Це було на початку 1970-их років. В 1970-ому році я поступив, після армії, і провчився до 1976 року.

 

А як відбувався вступ до університету, здача іспитів, співбесіда?

 

‒ Співбесіди ніякої не було. Я склав чотири екзамени. Це вже був мій четвертий вступ до університету, четверта спроба вступити. Я вже вступив після армії. Мав великі пільги, бо тоді були пільги, якщо ти мав трудовий стаж і відслужену армію. Я склав чотири іспити: історію, українську усну, українську письмову (твір) і англійську мову. Таким чином став студентом.

 

‒ А чому обрали саме Львівський університет?

 

‒ Бо я мріяв все життя – навчатися у Львівському університеті.

 

‒ І які у Вас перші враження від університету?

 

‒ Це була моя мрія. Тому враження були високими, не зважаючи на радянську ідеологію. Університет залишався університетом зі своїми давніми коренями. Я знав, що це найстарший університет в Україні. Не зважаючи на радянський тиск, особливо ідеологічний тиск, тут є чимало викладачів, які викладають історію чи, по крайній мірі, стараються викладати її більш приземлено, а не витати десь там в комуністичній ідеології. Тому мене це все привабило. Крім того, я знав, що там є чимало добрих фахівців, в яких я можу прийняти історію.

 

‒ А яка була специфіка навчальної програми, за якою Ви навчалися?

 

‒ Специфіка була чисто радянська. Звичайно, Москва керувала, Київ дублював. На історію України віддавалось нам набагато менше годин. Практично, вона вчилась поверхово. Історія України була прив’язана до історії СРСР, [вивчалися] лише окремі теми. Як і в школах, наприклад. Коли в школах ліквідували вивчення історії України, то її прив’язали до історії СРСР. На рік було два-три параграфи, які стосувалися історії України. Решта все було історією СРСР. Тому приблизно так. Хоча була кафедра історії України, але основна увага концентрувалася на кафедрі історії СРСР. Відповідно, ми мусіли вчити те, що нам давали викладачі, доценти, професори, асистенти.

 

А якою мовою проводилось навчання?

 

‒ Без сумніву, тільки українською. Були викладачі, особливо допоміжних дисциплін: філософії, політекономії, атеїзму… Але історія України у Львівському університеті, думаю, на дев’яносто відсотків викладалася українською мовою.

 

Стосовно предметів, які запам’ятались Вам предмети?

 

‒ Було багато предметів, які я любив: археологія, яку читав професор Пелещишин (він тоді ще доцентом був), покійний, славної пам’яті Микола Пелещишин; історія Греції та Риму, яку вивчав високий спеціаліст Іван Іванович Вейцківський, професор; Бродський, також професор, вчив нас нову і новітню історію. Вже покійні, вже їх немає. Молоді викладачі, які працювали, були активними. Це Кость Костьович Кондратюк, Микола Євгенович Рожик, багато інших. Глічов навчав нас методики викладання історії. Був добре прив’язаний до школи й знав той предмет дуже добре. Без сумніву, це дало нам змогу пізніше працювати педагогами. І багато інших викладачів. Пізніше до університету прийшов глибокий фахівець, надзвичайно шанована людина в українських історичних колах, професор, доктор історичних наук Степан Арсентійович Макарчук, на жаль, цього року покійний, дуже і дуже мною шанована людина, я багато в нього почерпнув, з його лекцій, з його усних виступів.

 

‒ Якою була справа з аудиторним фондом, забезпеченням навчальною літературою?

 

‒ Особисто я, як студент, не відчував, що бракує книжок. Не густо було книжок, без сумніву. Але студентська бібліотека працювала, достатні були кафедральні фонди. Я маю на увазі книжкові фонди. Студентська бібліотека була в головному корпусі університету (там, де нині є юридичний факультет, – це все була студентська бібліотека). Достатньо було книжок і в Науковій бібліотеці, і в студентській. Крім того, я з першого курсу почав формувати свою особисту бібліотеку. Не завжди гроші в мене водилися, я – зі скромної родини, але, наприклад, коли я вивчав історію Стародавнього Сходу чи археологію (вчив на першому курсі), то відразу почав скуповувати книжки. Тоді книжки коштували відповідно не дорого, не так, як тепер. Тому я поступово почав формувати свою власну бібліотеку, яка пізніше мені згодилася і годиться по сьогодні.

 

‒ А в якому корпусі проходило тоді навчання?

 

‒ Історики вчилися тільки в головному корпусі.

 

‒ І які у Вас враження від головного корпусу?

 

‒ Були ті самі аудиторії, що є і до сьогодні. Деякі предмети могли читати на інших факультетах, де орендували аудиторії. Але в цілому наше навчання проходило виключно на історичному факультеті.

 

‒ Скільки студентів було у Вашій групі?

 

‒ Двадцять п’ять.

 

‒ Який був їхній віковий, національний, соціальний склад?

 

‒ Я думаю, що вісімдесят процентів ‒ місцеві студенти, українці. Були, звичайно, і євреї, росіяни, були й інші. Наприклад, угорці були, українського походження, які жили в Україні. Тобто були студенти інших національностей. Але переважаюча кількість ‒ місцеві студенти, з Галичини. З Волині ще багато було.

 

‒ Можливо, Ви згадаєте, яка була атмосфера у Вашій групі, на факультеті?

 

‒ Без сумніву, серед наших студентів був хтось, хто працював на радянські спецоргани. Хоча сьогодні це ще не виявлено, але ми прекрасно знали, що в кожній академічній студентській групі є хтось зі студентів, який працює на спецоргани. Без сумніву, ми не могли говорити відкрито, виявляючи свої погляди, так, як зараз, критикувати владу чи критикувати певні підручники або монографії. Але все ж таки Львівський університет є Львівський університет, і там десь можна було почути щось цікаве в наших професорів: Степана Арсентійовича Макарчука, Кравця й інших професорів, навіть не українців, ‒ щось цікаве і, без сумніву, об’єктивне. Нас то тішило, що ми могли почути не чисто під марксистсько-ленінським кутом ту чи іншу працю, той чи інший виклад. Хоча викладачі так само мали зв’язані руки. І я вже пізніше, коли працював асистентом-погодинником, так само мусів виконувати ті вказівки, які мені давали. Хоч я старався завжди студентам так провадити, щоб вони зрозуміли, як вони повинні давати оцінку тим чи іншим подіям, чи історичним процесам в Україні, СРСР.

 

‒ Які були взаємини між студентами різних національностей, тими, що були приїжджі, і місцевими?

 

‒ Ну, наприклад, зі мною вчилось кілька євреїв. В мене прекрасні [з ними відносини]. Деякі з них сьогодні вже виїхали до Ізраїлю. Але вони були нормальні люди, не демонстрували якоїсь ідеологічної зверхності. Були й росіяни. Я б сказав, що не було таких чисто виражених носіїв марксистсько-ленінської ідеології. І це, без сумніву, тішило. А в основному це були наші люди. Ми навіть таємно ходили до церкви, до плащаниці, або на окраїни Львівщини їздили до сповіді, чи брали шлюби пізніше, на старших курсах, особливо дівчата.

 

‒ Чи можете описати коло своїх близьких знайомих? Хто були ці друзі?

 

‒ Важко зараз [згадати]. Ну, наприклад, був в мене однокурсник Володя Коссой. Пізніше, після закінчення університету, він був заступником директора історичного музею, чистий історик. Людина інтелігентна, він не проявляв себе з якихось… Можливо, на посаді заступника директора історичного музею він мусів здійснювати так звану генеральну лінію партії, але в цілому в поведінці, будучи студентом, був нормальною людиною. Пізніше він виїхав в Ізраїль, може і в Америку, зараз не знаю.

 

‒ А звідки він походить?

 

‒ Він був львів’янином.

 

‒ А якою мовою спілкувались тоді між собою?

 

‒ Навіть ті студенти, особливо, які народилися в Галичині, а за національністю були, наприклад, росіяни чи євреї, як правило, спілкувались в групі виключно українською мовою. Навіть викладачам, які вели [заняття] російською мовою, вони старались [говорити] трохи по-українськи, трохи по-російськи. Ми все одно спілкувались з ними українською мовою. Наприклад, був такий доцент Меньшов, який викладав нам логіку то російською, то українською, але ми відповідали, наприклад, на екзамені українською мовою.

 

‒ А що найбільше Вам запам’яталось із років студентського життя?

 

‒ Перш за все, що запам’яталося зі студентського життя ‒ політичний тиск на студентство. Ви молода людина і не пригадуєте те, що в 1970-71-ому роках по університеті пройшлася низка арештів студентів, виключення з університету. Вони старші були від мене ‒ четверто- і п’ятикурсники (не всі були старші, бо я після армії вступив). Крім того, була звільнена низка викладачів з історичного, філологічного факультетів. Вони змушені були покинути Львівський університет, пороз’їжджатися по інших вузах чи перевестися до Києва. Це на нас, очевидно, найбільше вплинуло ‒ коли студенти були виключені з історичного факультету. Заочників багато було виключено. Гель, майбутній дисидент, політв’язень, був виключений. Професор Кравець змушений був піти. З філологічного факультету професор Ковалик змушений був піти під тиском. Віктора Морозова виключили з четвертого курсу англійської філології. Без сумніву, це вплинуло на всіх студентів. Національна свідомість студента навіть в часи брежнєвської реакції… все одно співчували їм. Половина з них потім пороз’їжджалися по Радянському Союзі та вступали в інші вузи. Деякі уже після розвалу Радянського Союзу відновили своє навчання. Але то були дуже тяжкі часи.

 

‒ Чи підтримуєте Ви контакти із колишніми одногрупниками й однокурсниками?

 

‒ Якщо щиро казати, то зараз мало. Це вже не той вік. Половини з них уже немає: повмирали або виїхали. [З окремими] зустрічаємося, балакаємо. Зустрічаємось раз в десять років. Але то є тепер все рідше і рідше, бо вікові особливості беруть верх. Нам ‒ шістдесят сім років.

 

‒ Чи можете зараз пригадати якісь цікаві історії, які пов’язані з Вашими одногрупниками? 

 

‒ Ну, багато істориків стали істориками, старались десь працювати, десь дістати дозвіл, чогось добитися. Бо тоді ж так не було, що ти сьогодні йдеш в архів, робиш замовлення, і тобі приносять [матеріали]. Тоді, [щоб піти] в архів, скільки треба було підписів зібрати! Щоб тобі дозволили! Та й, зрештою, хто в архіві працював? Так само, колишні агенти НКВД або члени їхніх родин. Тому виразити свою думку… Перш за все, викладач, який контролював твої написані роботи (наприклад, дипломну, курсову чи навіть контрольну роботу), сам боявся, без сумніву. І те трошки нас гнітило.

 

‒ Чи пам’ятаєте Ви щось про керівництво факультету чи університету?

 

‒ Деканом, коли я вступав, був Петро Челак. Після нього був Чорній Володимир, який прийшов до нас, будучи ректором Дрогобицького педінституту. І потім ‒ Степан Макарчук, який довгі роки був [деканом].

 

‒ А як впливала на діяльність університету Комуністична партія?

 

‒ Комуністична партія тримала все під своїм кермом. Крім того, в кожному університеті були спецвідділи, які пильнували студентів, особливо гуманітарних факультетів. По-перше, було чисельне партбюро університету. Партійна організація в університеті була дуже велика і дуже чисельна. Парторганізація контролювала, як і спецоргани, все, весь процес навчання. Щоб не було відхилення від ідеології. Парторги на факультетах, парторги в університеті, їхні заступники мали дуже великий вплив. Фактично декан і парторг (профком набагато менше) керували університетом і контролювали все ідеологічне життя студентів і навіть особисте. Бо в гуртожитку не можна було собі дозволити (на той час я не жив в гуртожитку але ходив до хлопців) такі вольності, як зараз, що коли хочеш ‒ приходиш, коли хочеш ‒ співаєш. Тоді так не було, все було під контролем, навіть в гуртожитку.

 

‒ В той час, коли Ви навчалися, як впливали політичні обставини на діяльність університету?

 

‒ Тоді університети були науковими та педагогічними ідеологічними центрами. Хоча Львівський університет вирізнявся від того. Це був єдиний університет на Україні (можливо, ще в Тернополі, Івано-Франківську), де навчання велося, як Ви мені поставили питання, українською мовою. Без сумніву, це теж впливало. Але тиск Москви й офіційного Києва, без сумніву, був, і викладачі не могли (в нас були талановиті викладачі, прекрасні дослідники), під загрозою бути звільненими з праці та ще й посадженими, не могли до кінця розкрити своє внутрішнє єство. Тому, без сумніву, дотримувалися програми, яка опускалася зверху, контрольована партійними органами та спецорганами.

 

‒ А яке було побутове життя студентів?

 

‒ Не таке, як зараз. В той час, можливо, в гуртожитках було чистіше, був більший порядок. Без паспорта ти б в гуртожиток не зайшов. Відвідувачі, сторонні, все реєструвалося. Черговий або комендант реєстрував. Наприклад, якщо я пішов до дівчини, то до десятої години мав забрати паспорт і піти. В кімнаті жило (залежно від того, який гуртожиток) в тому гуртожитку, що біля Пагорба Слави (перший гуртожиток, який був на Погулянці; я був в сто восьмій і сто сьомій кімнатах, дівчачих кімнатах), чотири дівчини. Побутове звичайне… Сьогодні ми маємо прекрасну побутову техніку, тоді такого й близько не було, і студенти давали собі раду, як могли. Харчувались – хто як, тоді це теж залежало від гаманця. Якщо бідні студенти – їли, що нам Бог дасть. Багатші студенти, звичайно, жили краще.

 

‒ Наскільки нагальним було житлове питання? Наскільки гостро воно стояло тоді? 

 

‒ Як правило, гуртожиток збирав всіх студентів. По-перше, на факультетах вчилось менше [студентів], ніж зараз. Більшість студентів була забезпечена гуртожитками, дуже мало жило на приватних квартирах. Лише ті, що жили у Львові, довкола Львова. Вони доїжджали, жили вдома. Хоча тоді вже теж почала назрівати проблема влаштування в гуртожиток, але вона не була такою гострою, як є зараз.

 

‒ А як харчувались тоді?

 

‒ Перш за все, тоді все було набагато дешевше. Зараз стипендії високі, в порівнянні з тодішніми. Cтудент отримував стипендію (вже не пригадую точно) двадцять чотири [карбованці]. Але за то можна було жити, ще й додому давали. Всі харчі були дешеві, в студентській їдальні харчування було дешевше. Пиріжки, так звані «студентські тошнотіки», були по чотири копійки. Звичайні булочки ‒ по десять копійок, кілограм вишень ‒ п’ятдесят копійок, або й дешевше. Без сумніву, студенти могли собі дати раду. Я знаю, що моя дружина, будучи студенткою філологічного факультету, ще якусь частину грошей віддавала молодшій сестрі або возила мамі в село. Вона мала підвищену стипендію, як відмінник в навчанні.

 

‒ Скажіть, будь ласка, на що Ви здебільшого витрачали свою стипендію?

 

‒ На харчі і на скромний одяг. Крім того, я особисто і моя дружина – на книжки. В мене зараз є потужна бібліотека, яка налічує біля п’яти тисяч томів історичної літератури та літератури про культуру. Але тоді студенти інтенсивно купували книжки, [збірки] поезії. Ми, наприклад, ходили на літературні вечори, не пропускали ані одного зібрання письменників чи якихось наукових конференцій. Ми скуповували книжки наших викладачів. Книжки тоді були великим дефіцитом. Класику можна було купити, якщо ти здав якийсь металолом чи ганчір’я, якийсь талон отримав. Книжка була рідкістю, але вона була дешева, і ми могли її придбати. Особливо, що стосується поезії. Я особисто люблю поезію, сам писав вірші. На сьогодні маю біля двохсот збірок українських поетів, які куплені мною в основному в студентські роки.

 

‒ Чи працювали ви одночасно з навчанням?

 

‒ Так. Я на першому курсі, коли мені було дуже важко, мої батьки були пристарілі, мусів подбати про одяг, працював.

 

‒ А де Ви працювали?

 

‒ Я працював на будові, на приватних будовах, наприклад, в Рудно. Я жив в Рудно. Там люди будували хати, і я ходив підробляти ціле літо, щоб восени мати у що вдягнутися. Я також працював вантажником у Науковій бібліотеці імені Стефаника. Я носив книжки, була дуже тяжка праця. В храмі (нині це храм Петра і Павла воєнного гарнізону) я двигав книжки на верх. Якісь копійки отримував, але можна було собі купити щось з одягу або книжки.

 

‒ А як це впливало на Ваше навчання?

 

‒ Я не думаю, що це впливало, бо ми серйозно вчилися. Не всі працювали, а тільки ті, хто мав таку потребу. Ті студенти, які не мали потреби, не працювали. Стипендії хватало. Якщо ще й батьки допомагали. Це було достатньо.

 

‒ А як студенти проводили своє дозвілля?

 

‒ Нормально. Студенти є студенти. В усі часи, від середніх віків по сьогодні, від створення перших університетів студенти є народом дуже веселим. Перш за все, ходили на танці, ходили на вечори, ходили на літературні вечори. По-перше, танці були при університеті. Там не було якихось бійок, як то зараз є непорозуміння і тому подібне. Крім того, ми збиралися в гуртожитках, проводили літературні вечори. Ми збиралися в будинках, проводили літературно-історичні вечори. Хтось зі студентів готовив, наприклад, вечір поезії, хтось готовив цікаві історичні повідомлення, хтось готовив математичні ребуси. І таким чином ми не тільки проводили своє дозвілля, але водночас підвищували рівень свого інтелекту.

 

‒ А як проводили свої канікули?

 

‒ Канікули – як хто. Якщо ми не їхали на практику, копання картоплі, на збирання хмелю (маю на увазі, пізніше)… Але влітку роз’їжджалися по будинках. Хто міг ‒ працював, хто міг – помагав по господарству батькам, хтось просто відпочивав ціле літо. Я, наприклад, старався працювати, щось писати, брати книжки. Як правило, влітку я працював. Я був після армії, нагадую Вам, був старшим від інших студентів, і тому мені не було кому купити сорочку чи одяг, чи взуття. Тому доводилося працювати на будовах.

 

‒ Які газети читали в той час?

 

‒ Радянські. Я дуже багато виписував преси й дуже багато читав. Перш за все, я читав «Правду». Якщо ви не хотіли, то вас заставляли купляти. Читав «Известия», «Радянську Україну», «Вільну Україну», «Комсомольську правду», «Ленінську молодь», львівську, і обов’язково ‒ «Літературну Україну», бо надзвичайно люблю літературу і поезію. Крім того, я виписував спеціальні історичні журнали: «Преподавание истории в школе» (пізніше я був членом редакції цього журналу в Москві), «Український історичний журнал». Це мої фахові журнали, які стосувались нової історії, новітньої історії, історії України, в мене вони завжди були. «Новое врем’я» був моїм улюбленим журналом. Це московський журнал, який і нині виходить, один із кращих в Росії. Я його виписував довгі й довгі роки, навіть після закінчення університету. Багато інших, які я вже призабув. Етнографічні журнали (бо я теж етнографію люблю, теж читав етнографію) любив і виписував.

 

‒ А як щодо книжок?

 

‒ Я був бібліофілом, очевидно, ще зі школи. Тому книжки донині залишаються моїм основним джерелом знань. Я був бібліофілом і, очевидно, помру бібліофілом. Я збирав книжки ще в школі, де міг. Перш за все, історичні книги. За своє життя, від старшої школи, [часу навчання] в університеті й по сьогодні, я десь зібрав біля п’яти тисяч (а може і більше) книжок. В основному – сімдесят процентів – це книжки з історії. Окрім того, в мене ще сильна бібліотека діаспорної літератури. Але то вже в часі незалежної України [зібрано], не за студентські роки.

 

‒ Зараз ми бачимо, що дуже популярними є фільми, а як на той час?

 

‒ Студенти всіх львівських вузів масово ходили в кіно. У Львові було кілька десятків  кінотеатрів, які всі працювали. То не так, як тепер: половина студентів не ходить, бо не має грошей, настільки дорогими є квитки. Тоді всі студенти ходили. Не скриваю ‒ з пар теж втікали. Тому що біля університету був кінотеатр «Парк», який був забитий виключно студентами. «Маяк», «Спартак», «Дніпро» ‒ всі були в центрі, всі працювали й були забиті тільки молоддю. Нагадую Вам, що квиток коштував в день двадцять п’ять копійок, ввечері – п’ятдесят копійок або сімдесят, коли появився широкоформатний кінотеатр. Всі кінотеатри в день були забиті перш за все студентською молоддю, яка тікала трохи з пар, хтось вільний був чи вчився в другу зміну. Тому кінотеатр був основним джерелом, де сприймали фільм. Фільми, в основному, були радянські, індійські й так далі. Американських чи з інших держав мало було, вони не витримували ідеологічної обробки.

 

‒ Чи існувала у Вас на факультеті художня самодіяльність?

 

‒ Без сумніву, ми співали в університетському хорі, танцювали. Студенти виставляли команди на різні КВК. В гуртожитках готувалися і на факультеті, в аудиторіях.

 

‒ Яку участь Ви у них брали?

 

‒ Деякий час (в мене, правда часу не було) я співав в університетському ансамблі. Це було дуже коротко, мене туди майбутня дружина затягнула.

 

‒ Які святкування в університеті Вам запам’яталися?

 

‒ Як правило, це були більшовицькі святкування, радянські. Як на мене, завжди сприймали посвячення в студенти. Це було свято дійсно щире, меншою мірою заідеологізоване, завжди запам’ятовувалося.

 

‒ Чи можете Ви щось розповісти про спортивне життя університету?

 

‒ Я спортом не займався, очевидно, через свій зір. Але в нас було достатньо багато хлопців, які займалися луком, кульовою стрільбою, плаванням. Наш факультет не пас задніх у питаннях спорту. Багато хлопців займалось важкою атлетикою, особливо ті, що приходили з армії. Вони були підготовлені хлопці. Або це були міські діти, які відвідували спортивні секції, і як студенти вносили свою лепту в спортивний розвиток факультету та університету.

 

‒ Чи пам’ятаєте, як відбувалася практика, особливо виїзна?

 

‒ Всі студенти любили виїзну практику. Як археологічну, так і педагогічну, так і музейну. У нас ще була така практика, як збирання хмелю. Цілий вересень студенти всіх факультетів, без винятку, їздили на сільськогосподарські роботи. Був мінус в тому, що не навчалися, але плюс був той, що з колгоспу, хмелю, картоплі (з Волині, України; їхали і в Росію, навіть в Тайгу їздили, правда, то більше з політехніки) верталися з’єднані, спаяні групи та факультети. Бо коли йде навчання, то довго знайомляться, а в польових умовах всі студенти перезнайомилися. Коли верталися в університет, вже всі знали, хто є хто, як помагати. Тобто, це вже був сформований студентський колектив на першому курсі. Тепер, на жаль, так не є, вони довго знайомляться. Крім того, народжувалося кохання. Хоч працювали, без сумніву, фізично, але було цікаво.

 

‒ А які ще існували громадські роботи, окрім роботи в колгоспах?

 

‒ Все, що треба було: прибирали парк Костюшка, прибирали університет, обов’язково, мили вікна (та і зараз прибирають, особливо після вступу), прибирали факультет. Тобто, де студентів мало, там студентів і кидали, де що горіло, дзвонили ‒ і студенти йшли допомагати. Це ‒ без сумніву.

 

‒ З якого року Ви почали викладати в університеті?

 

‒ В університеті працював погодинником шість років ‒ на кафедрі історії СРСР і на [кафедрі] історії середніх віків. Я вже точно не пам’ятаю, але це було, якщо я не помиляюся, десь на початку 1980-их років, можливо, в кінці 1970-их – початку 1980-их. Це десь до Горбачовської перебудови. Я працював погодинником. Моїм завкафедри був Кость Костьович Кондратюк, а потім професор Крикун.

 

‒ На яких посадах Ви викладали? 

 

‒ Я був асистентом. В мене немає наукового звання. Хоч вже пізніше я мав почесне звання заслужений вчитель України, мав чимало публікацій, але я був асистентом.

 

‒ Чи можлива була самореалізація людини й розвиток себе як особистості?

 

‒ Я дуже каюся, що пішов з університету, це пронесу все своє життя. Я надзвичайно любив і люблю студентів. Я знав, що здатний бути викладачем університету, бо реалізував себе в школі. Але в університеті, без сумніву, я б набагато більше зробив в питаннях науки. Без сумніву, захистив би одну і другу дисертації. Я чую, що зміг би це зробити. Але так склалося життєво, історично, що я змушений був піти з університету. Крім того, почав син підростати. Фактично, університет – це наш «сімейний університет», якщо так можна сказати. Там працювала моя дружина, працює донині мій син, і я погодинником працював.

 

‒ Що можете сказати про специфіку навчально-наукового процесу під час Вашого студентства?

 

‒ Наші викладачі, я ще раз кажу (були й партійці, чисто віддані Комуністичній партії, які нам вкладали в наші юні голови марксистсько-ленінську ідеологію, марксистсько-ленінську методологію), ті викладачі, які працювали (практично, їх вже сьогодні не залишилось, за винятком кількох чоловік, які ще молодими мене вчили), були нормальними людьми, старалися… Тобто, вони не йшли на загострення. Це були, як правило, галичани. І не тільки галичани. Щоб чисто щирої марксистсько-ленінської  методології… Були такі, без сумніву. Багато таких було. Але, в основному, викладачі нашого факультету старалися якось зрізати ті кути, ті брехливі кути радянської історії.

 

‒ Можливо, Вам запам’ятались якісь зміни у структурі факультету, університету?

 

‒ Як я був, то яскравих змін ще тоді не було. Не було тих кафедр, на яких Ви зараз вчитеся. Наприклад, кафедри етнології окремої не було. Були кафедра історії СРСР, потужна кафедра, кафедра нової та новітньої історії, кафедра стародавнього світу, кафедра історії України та кафедра південних і західних слов’ян. Все! Кафедри археології не було окремої. Ну і крім того, була тьма додаткових кафедр, які нас обробляли ідеологічно. Перш за все ‒ кафедра історії партії (все це діялось щосеместрово, пів семестру вчимо, дальше в кінці семестру ‒ екзамен). Кафедра марксистсько-ленінської філософії, кафедра наукового комунізму і кафедра атеїзму. Ось предмети й кафедри, які мали зробити з нас носіїв марксистсько-ленінської ідеології.

 

‒ А які були музеї й лабораторії на факультеті в той час?

 

‒ Ті, що і є. Наприклад, археологічна лабораторія була. Нумізматичний музей почав формуватися за моєї пам’яті. Музей університету вже почав формуватися на той час. Це те, що стосується історії. В нас на кафедрах було чимало цікавих речей, особливо книг. Не знаю, чи вони є зараз.

 

‒ Який був трудовий колектив в часи Вашого викладання в університеті?

 

‒ Коли я працював, молоді уже багато прийшло. Молодь завжди приносить якусь свіжість. Без сумніву (не буду називати імен), серед викладачів, ще раз Вам повторюю, було чимало носіїв російського шовінізму, комуністичної ідеології. Особливо приїжджі, які прибули сюди встановлювати радянську владу, з приходом других, як в нас в Галичині кажуть, москалів, в 1944-ому році. Але викладачі, які були розумні, прекрасно знали, як себе вести, були добрими фахівцями. Колектив був в цілому здоровий. Хоч, в основному, заправляли партійці. І навіть наші високоосвічені викладачі змушені були мовчати, бо інакше це було би позбавлення роботи або навіть відкриття кримінальної справи. Я Вам, як приклад, наведу професора Кравця, який змушений був покинути наш факультет під тиском всяких прокомуністичних елементів і тому подібне.

 

‒ Якими були стосунки з іншими працівниками безпосередньо у Вас?

 

‒ В мене були нормальні стосунки з усіма викладачами. Я – людина не конфліктна. По-перше, там працювало ще чимало моїх вчителів. Без сумніву, було приємно з ними працювати. Вони мені помагали. Наприклад, Степан Арсентійович [Макарчук] (багато допомагав мені в цілому), Кость Костьович Кондратюк (коли я прийшов, він був ще зовсім молода людина), Микола Євгенович Рожик, Мороховський, Мовчан Степан. Це були люди в молодому віці, але завжди старалися чимось поділитися, допомогти й так дальше. Тому мені було приємно з ними працювати. Ну, і багато інших, які працювали на факультеті молодими асистентами. Пізніше вони захистилися, стали доцентами, професорами. І була когорта таких поважних професорів: Гербільський, Бродський, Вейцківський, Кравець, знаменитий професор Кісь (це ‒ зі старої генерації професор, який вчив мене палеографію, ми кожне слово його ловили).

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше

Роксолана Зорівчак. Про дитинство, навчання і англійську філологію в умовах закритого суспільства 1950-их рр.


О. Х.: Роксолано Петрівно, скажіть, будь ласка, чому Ви обрали саме факультет англійської філології? Що Вас спонукало до цього?

 

Р. З.: Запитання дуже доречне. Сама не знаю, чому я обрала англійську філологію, але благословляю ту хвилину, що я прийшла на англійську філологію. Кращого вибору не могло бути, а чому – я зараз поясню. Тут моя знимка: я пишу роботу на атестат зрілості (показує). В той час я цілком об’єктивно була найкращою ученицею в тридцять шостій середній школі, що була на вулиці Лисенка. Не було сумніву, що я матиму золоту медаль. І я її одержала. Медалей тоді було не так багато, як тепер (у кожній школі три-чотири), а була одна на район абощо. З цією медаллю я могла поступати, де тільки хотіла. Чому я обрала англійське відділення – сама не знаю. Було так (якщо можна вам займати час такими спогадами): вернулись ми із Відня у 1945-ому році. Знала я тоді, маючи одинадцять років, блискуче німецьку мову, віденський її діалект. І коли в школі, в розкладі, з’явилася німецька мова, мама мені сказала: «Підійди до вчительки, поговори по-німецьки, скажи, що ти знаєш мову. Вчителеві завжди гарно, коли є учні, що знають мову». Але натомість на заняття замість вчительки німецької мови прийшла вчителька англійської мови. Вчителів англійської мови тоді було мало. Вчителька одразу нас почала вчити російською мовою, бо української не знала. Але, зрештою, то не була така проблема. І я дійсно дуже цікавилася англійською мовою, але не так, щоб її обирати як спеціальність. Любила дуже математику. А щось потім, в останній хвилі, коли вже мала цю медаль, десь зустріла мама на вулиці професора Рудницького, який в той час завідував кафедрою англійської філології. І так якось подала я ту медаль на англійській відділ. Тепер скажу, чому я так задоволена, що обрала цей відділ. Бо англійську мову я люблю як мову науки – це очевидно. Але я дуже рада в тому плані, що, саме закінчивши англійський відділ, я можу все ж таки принести якусь дещицю користі українській науці. Якщо б я була пішла на український відділ (хай не ображаються україністи), мої компетенції, мої знання були б значно менші. Так, знаючи англійську мову, літературу, історію і так далі, я можу далеко більше прислужитись, якщо можна взагалі прислужитись, українській науці. Саме тому я дуже задоволена з того цілком випадкового випадку. Вважайте, що кінчали ми школу в обпалений час Другою світовою війною, яка так чи інакше ставила життя і смерть щодня поруч. Ми були інші, чим покоління теперішнє. Слава Богу, що в дечому вони інші. Але ми якось дуже цінували життя, тішились кожним днем, що вже не падають бомби. Ми знали, що кожної ночі вивозили, арештували. І були дуже раді, коли дочекались ранку, в багатьох випадках. Я походжу з родини українських галицьких інтелігентів, тобто людей ніколи не багатих. Не так, як тепер: з іміджами чи ще з чим там. З одного боку стоять два мої дядьки (показує фотографію), з другого боку – третій; кінцева пара – то моя мама і мій тато [1], мене ще тоді не було на світі. Ті родини, звичайно, зазнали дуже багато лиха під час війни, і їх дуже мало, по суті, залишилось в Україні. Батька мого розстріляли в 1939-ому році, у листопаді. Він був адвокатом. По суті, мали право його розстріляти, бо він переходив кордон. Він був великий активіст нашої «Просвіти», був адвокатом у Кам’янці-Бузькій. Його батько теж був священик, але не на такому високому рівні, а священик, якого перекидали з одного гірського села в інше (який гостював в своєму домі Івана Франка в 1904 році), іншого характеру священик. Батько був великий просвітянин, і в 1939-ому році поляки забрали його в Березу Картузьку. Ішов з дому цілком ні в чому не винний чоловік – високий, стрункий, пристійний мужчина; вернувся за два місяці – старець із палицею, без зубів, весь поранений, покалічений, згорблений, переляканий. Це були два місяці в польському фашистському таборі Береза Картузька, що тепер є на території Білорусі. Я втекла від нього, я не знала, що то мій тато, я боялась його, я мала п’ятий рік, і тільки потім я впізнала, що це дійсно батько. Так що, польські фашистські табори нічим не відрізнялися ні від німецьких, ні від радянських. І тут знову тишком передали, що будуть його арештовувати. Спочатку його питали, чого його поляки заарештували. Він казав, що був просвітянин, те, друге. Тоді подумали: навіщо йому бути просвітянином, краще його заарештувати. І так докотилась чутка до батька, що будуть його арештовувати. І він втікав від того. І його пострілили при переході границі на річці Солокії, і поховали його в Червонограді, вже на німецькій стороні. Нас повинні були вивезти в 1941 році, в середу, але в неділю почалась війна. Шукали маму, хотіли заарештувати в ту саму неділю, але люди якось переховали. Потім ми жили у Відні. Ми втікали від радянської влади, як більшість інтелігентів. І жили у Відні, де щодня падали бомби. Декілька раз було так, що бомби падали поруч. Я ходила в перший клас гімназії і там захворіла на тяжку хворобу поліомієліт – дитячий параліч. Лежала в лікарні, коли падали бомби. Найперше виносили австрійських дітей. А потім, звичайно, ausländer – якихось приблуд. Добре, що взагалі виносили. Таке моє дитинство нічим не було особливе – нормальне дитинство людей тієї епохи. Коли ж після завершення війни був поділ Відня між радянськими військами, американськими і так далі, мама одразу рішила, що буде, щоб не було, вертати в Україну, бо щось не могла жити на чужині. І моя бабуся, я, мала, після цієї хвороби, і мама зголосились до радянського відділу. Мама мала якийсь документ, що начебто працювала десь в бібліотеці. Нас посадили в товарний вагон, і після трьох місяців повільних мандрівок ми доїхали до Львова. Коли ми їхали, то поруч їхало ціле людство: їхали власівці, арештовані росіяни, радянські рядові солдати (все ж таки їх жаліли, вставали у нас у вагоні і кидали їм якусь махорку, нас, дітей, просили їм кидати; мама просила, щоб не давали, бо, як, не дай Бог, побачать, то й не довго і приб’ють), їхали полонені чехи. Пам’ятаю добре: один чех подивився на мене і дав мені шоколадку через заґратоване вікно. Каже: «Вдома я таку саму дитину залишив, я не можу їй дати, візьми від мене шоколадку». Приїхали ми до Львова. Нам сказали: йдіть, куди хочете. Ми пішли в ту хату, де мешкали, – на вулиці Підвальній. Там мешкав наш вуйко, що працював в педінституті доцентом. Та й прийняв нас, бо не мав що робити. Мама там довго ходила, поясняла, чому і де пропадали. А потім почали там жити. Так і прийшлось в університет. У кожного якісь свої історії. На англійському відділі оце – перша викладач (бачите, фотографії такі паршивенькі, як тоді були, на такому папері) (показує), її звали Маркевич. Дуже акуратно з нами працювала, з мовою. По-моєму, її звали Ніна, а по батькові – я не пам’ятаю, на жаль. Тоді, у 1951 році, в англійський відділ приймали і тих, хто вчив мову в школі, і тих, хто не вчив, – однаково. Я належала до тих, що вчили, тому мала менше роботи. А от ті, що не вчили, старались багато. Жили дружньо, але між студентами була дуже велика різниця. Були представники, я б сказала, своєрідної радянської аристократії: гарно одягнені, які вже не мали проблем, для яких війна закінчилась (можливо, в минулому вони мали якісь проблеми), високопоставлені батьки. Українських інтелігентів майже не було. Було трохи хлопців і дівчат із сіл. То називалося «местные девочки». Ті «местные девочки» жили не погано з іншими, нормально, вчились. Викладачі на англійському відділі (1951-ий рік) були майже всі зі східних районів. Воно зрозуміло, бо тут був англійський відділ давніше, але, мабуть, більше зайнятий поляками. Вони, очевидно, виїхали в Польщу. Серед викладачів англійської мови була із наймолодших тільки Ольга Володимирівна Огоновська, яка тільки недавно скінчила. Зробили так, що перевели старші курси із Одеси, щоб організувати факультет іноземних мов. Тому ті старші курси (я була на першому, а вони – від третього) головно були одещани. Трошки старші віком, бо якось було зв’язано з війною більше. Я вже належала до тих, що кінчали в шістнадцять років десятирічку і вступали в університет. У нас перші і другі курси були такими різноманітними. Я дуже вдячна вчителям, які мене вчили. Бо вони вчили у важких умовах. Вважайте, що за всі роки навчання ні одного англомовного чоловіка ми не бачили. Був такий викладач Ганжа. Він так тихенько декому сказав, що можна послухати «Бі-бі-сі», щоби чути англійську мову. Але треба розташувати радіоприймач під подушкою, аби десь не було галасу. Значить, почути ту мову, як вона звучить, було дуже важко. Я вже писала в спогадах у газеті, як ми робили такі експерименти, коли хотіли говорити англійською. Англійська мова тоді не була розмовною мовою на факультеті. Вона вживалась для того, аби читати тексти і то головно Діккенса, бо нових не було. Але все ж таки в тих умовах ті викладачі працювали дуже відповідально. Була така викладачка Ахназарова. Вона десь закінчила в Ленінграді університет чи факультет іноземних мов, чи інститут іноземних мов. Блискуче знала мову, ідіоматику. Вона нас так муштрувала. Тобто, що можна було в тих умовах закритого суспільства, таки абсолютно закритого, зокрема до смерті Сталіна в 1953-ому році. Але все одно жодного іноземця ми ніколи не бачили. Десь одного разу сусідка мене попросила, щоб вкинути лист до її сина, який був у Лондоні. Я не хотіла їй відмовити. Я кинула цього листа в пошту і бігла всю дорогу (тоді мене нога не боліла, хоч то було після моєї важкої хвороби), бігла від Пошти до вулиці Підвальної. Я боялась (я цілком того не соромлюсь), що мене зараз заарештують, щось зараз станеться. Я вкинула в скриньку лист, де було написано: «U. K. England». Самі ми, очевидно, з родиною, яка вся була закордоном, ніяких зв’язків від 1945 року до 1957 року не мали. Такий смішний епізод: моя бабуся була дуже добра знайома тещі Стефаника, що був тоді при владі, і запитала її, щоб та запитала свого зятя, чи то можливо, щоб її син, Богдан Дзерович, який був моїм дядьком, щоб він вернувся сюди з Відня. І ота пані наступного дня не прийшла до церкви, і не приходила вже довго до тої церкви (церква – Волоська, поруч – Руська, поруч з Підвальною). І з того, очевидно, зрозуміли, що, мабуть, недоречно, бо при окупації Стефаник з моїм вуйком разом працювали. Так що були ми, очевидно, дуже перелякані. Той англомовний світ існував для нас дуже абстрактно. Знання про Лондон обмежувались… у підручнику був такий текст «Lenin in London», було написано, що він їхав на верхньому поверсі серед робітників, і там згадувався Біг-Бен, ще щось. І то ми знали, що такі центри існують. Але я дуже вдячна, що при таких умовах… Знаєте, люди сиділи в такому затисненому середовищі і працювали, не бавились. Коли через багато років я потрапила до Лондона, до Інституту славістики, то побачила, що мої знання загальної лінгвістки нічим не поступаються. Я думала, що там всі якісь такі дивовижно розумні, та побачила, що наша радянська школа давала дуже багато з лінгвістики. Мушу сказати, як тепер (дивлюсь по телебаченню чи по радіо) ті депутати щось сичать одне до одного, якась у них національна ворожнеча. А тут, по війні, люди приїхали з різних регіонів нас вчити і вчили нас абсолютно чесно і совісно. Я ні одного іспиту не відповідала російською мовою, крім російської мови і літератури, де вже була необхідність. До речі, викладач була місцева – доцент Клименко, з місцевих москвофілів. Мені ніхто ніколи не поставив четвірки, навіть за оте якесь МПВО, яке якийсь полковник Маслов вчив. Ми відповідали українською мовою, і ніхто ні разу оцінки нікому за то не знизив. Тепер я чую, як деякі патріоти розпинаються… Не дай Боже оббріхувати минуле, треба його представляти таким, як воно було. Крім того, багато було таких, що постраждали. Наприклад, дійсно, таким оратором був в нас Олексій Володимирович Чичерін, в якого були найкращі лекції. Очевидно, був з російської аристократії. Тепер вже я знаю, що він сидів у тюрмі чи таборі (не знаю точно) і що приїхав, мабуть, до Львова не від добра. Їхали вони, вийшовши з тих тюрем, щоб втекти зі свого місця. Але був блискучий, надзвичайно гарний лектор. Він вмів читати. Кажуть, що Костомаров вмів так читати лекції. Взагалі, читати лекції – то мистецтво, дуже мала кількість людей годна ту справу гідно робити. Отаким був цей професор Чичерін. Потім я вже довідалась, що він був фахівець із російської, по суті, літератури. А нам читав зарубіжну. Очевидно, я не думаю, що він знав сучасні течії, тогочасні течії. Він головно читав класичну літературу, але навіть той його акторський тон на сцені відігравав надзвичайно велику роль. Я не знаю, чи хоч один раз когось із нас то стурбувало, що він читає ті лекції своєю мовою, російською. Ми нормально слухали, та й все. Ну, звичайно, що коли був науковий гурток, то він не мав поняття про, скажімо, переклади Лукаша, які почали вже з’являтись. І я собі сама з російських перекладів робила українські, теж не маючи про те абсолютно жодного поняття. Серед наших викладачів була дуже серйозний доцент Шаповалова Марія Семенівна, яка в той час наважувалася досліджувати рукописи Франка, яка захищала дисертацію про переклади, про коментування шекспірових перекладів, що робив Куліш, але оскільки на Куліша тоді був дуже великий нападок, то вона мусіла його представляти як буржуазного коментатора і так далі. Але лекції вона читала надзвичайно монотонно, спокійно, а робила дуже багато. Видно, то є дві різні речі. В той час, коли ще не було Франкового двадцятитомника, вона досліджувала ці рукописи. Вона мала, мабуть, дослідження Ярослава Гординського, але теж на голос не могла про це говорити. Взагалі, було, як я тепер собі уявляю, дуже багато трагічних для науковця випадків, про які ніхто не говорив, і які сприймались нормально. Візьмемо саму постать Михайла Івановича Рудницького. Минулої п’ятниці моя аспірантка захищала про нього дисертацію на київській раді. Там, у Києві, по суті, ніхто про нього не знає. Так склалась доля людини. Дуже цікава доля, і він сам дуже цікавий. Може, я говорю вам речі, які ви знаєте, але можна так подумати. У мене він керував дипломною роботою. Робота була про народність у Бернса [2]. Ну, не дуже він там керував, дав пару книжок і казав писати. Але я приходила до нього до хати, щоб ті книжки взяти, бачила величезну бібліотеку. Та й говорили, що він переклав «Гамлета», і що ставили його при німцях. І я раз так делікатно запитала: «Михайло Івановичу, а «Гамлета» Ви переклали?» Михайло Іванович почервонів, взяв руки назад і каже: «А Вас що то обходить?» При чому, не просто «обходить», а «обходит», з таким твердим галицьким «т», після якого вже запитань не ставлять, і пішов з кімнати, залишив мене саму. Вернувся через десять хвилин і почав говорити про щось інше. Для мене то було просто запитання людини, яка не мала такту, бо не треба було того запитувати, звичайно. Але для нього то, мабуть, був великий біль. Бо, вважайте, що він того «Гамлета» переклав і перекладав його в дуже складних умовах. Бо сталось так, що мати його була єврейкою, і він мав семітські риси, і він при німцях боявся ходити по вулиці. Дехто теж описує, що панська раса прийшла. Не дай Бог з такою панською расою. І мусив він на селі проживати в одного священика. Вчив двох його дітей, а ті, які не дуже хотіли вчитися, йому говорили, що він трохи жид і можуть його видати зараз. А він перекладав «Гамлета». Як була перша постановка «Гамлета», він не прийшов, сказав, що хворий. Я думаю, що він боявся. Весь перший ряд в театрі був зайнятий німецькими офіцерами, вони прийшли подивитися, як то якісь дикуни ставлять «Гамлета». Їм то було дивно. А він, очевидно, боявся. Тепер приходять і звертаються радянські. Додам ще до того, що він вчився і в Кембріджі, і в Сорбонні, мав дуже високий рівень освіти, а його ніхто в університет не допустив. Ми забуваємо, описуємо якісь дивні елегії, як то було при Польщі, а ви ж найкраще знаєте, краще, ніж я, що десятиліттями ні один професор українець тут, крім Іларіона Свєнціцького, не працював. В 1941-ому році німці розстріляли польських професорів, а українських не розстріляли, бо їх не було. І от Рудницького ніхто в університет не пускав, він працював в газеті «Діло». Вже німці забралися, залишився Рудницький, але тепер має гріх, бо був при німцях і перекладав «Гамлета». Звичайно, він не брав участь ні в яких маніфестаціях, ні в чому. Має твори, які написав в минулому. Починається його засуджування тут в університеті, але він був такий, що мав дуже великий заряд, мабуть, якоїсь любові до життя і чогось вищого понад довколишнє. Тому він міг то пережити. Засуджували його ті, хто не мав поняття про його твори. Читала я спогади сестри Андрія Содомори [3], яка вчилася на французькому відділі. Вона каже, що одного дня оголошують, що сьогодні комсомольські збори, мусять всі бути. Ну, всі йдуть, звичайно, приходять, і на «лаві підсудних» професор Рудницький. Треба його засудити. Але ж треба знати, за що засудити. Засуджують за твір, який він писав в 1936-ому році, ще там за щось. Він встає, і йому кажуть каятися. Вона описує, що він якось піднявся і якось особливо викрутив кисті рук, помовчав хвилину, а потім каявся. У чому він каявся, і в чому його звинувачували, вона не пам’ятає, а пам’ятає тільки, як він піднімався, той сивоволосий чоловік, на то каяння, і як ті руки тримав. От, дивіться, цей Рудницкий одночасно потім стає завідувачем кафедри, деканом деякий час. І у Вченій раді є Людмила Курилова, яка була дуже багато років предметом абсолютного кохання Миколи Зерова. Рудницький же був близький з Миколою Зеровим, коли разом з українським урядом був у Києві і коли працював в гімназії. Микола Зеров навіть порадив йому переклад Емілі Бронте «Wuthering Heights» назвати дуже гарно – «Буреверхи». Зеров присвятив йому вірша. І мене от цікавить: чи та Курилова, яка була дуже дорогою людиною для Зерова, чи хоч раз з Рудницьким обмінялись тим словом «Зеров». Чи вони сиділи із кам’яними вустами поруч? Це вже ніхто не скаже. Бо Курилова лише згодом послала професору Шевельову і Григорію Порфировичу Кочуру свої спогади про той період. Це, звичайно, були відносини давніх часів, замериканізованій нашій молоді, яка від американців довідалась про «boyfriend» i «girlfriend», не дуже зрозумілі. Вони читали вірші Фета, сиділи і слухали один одного. Це трохи різні епохи. Так що це було дуже складно, з одного боку. Люди навчились зайвого не говорити.

 

В. Г.: Роксолано Петрівно, скажіть, будь ласка, а які теми обговорювали студенти факультету тоді? І чи були серед них певні дискусії, інтелектуальний рух?

 

Р. З.: Та де! Може, були на філологічному факультеті. (Я читаю спогади Ігоря Калинця, правда, він був на два-три роки молодший чи навіть більше). Щоб були спеціально інтелектуальні спори, я такого не дуже пам’ятаю. Теми до обговорення були: як вчити англійську, що робить Афанасій Іванович Новіков (то був такий викладач сучасної зарубіжної літератури, який, зокрема, не любив, щоб його називали Опанасій Іванович). Ті, що жили в гуртожитку, може, були більше зосереджені, а ми жили по домах. Щоб були якісь такі інтелектуальні спори, «а як же в майбутньому?»… Звичайно, знали, що живуть в Радянському Союзі. Навіть не могли подумати, що він перекинеться, чи щось з ним станеться. Вчили нас сучасної російської мови, українська була тільки для тих, хто не вчив її в школі. Сприймали то без особливого. Коли приходив новий викладач на заняття і питав, якою мовою читати, то кричали: «По-українському!». То ніколи собі в тому не відмовляли. А ті, знову, кричали: «По-російському!». І потім так само дружньо дальше собі розмовляли. Я не можу сказати, що за роки навчання були якісь такі глибокі інтелектуальні розмови, як тепер, скажімо, ми намагаємося студентам такі різні піддати теми. Я от не завжди вважаю, що до них і тепер воно прищеплюється. Бо вчора я приймала аспірантські іспити на філологічному факультеті – я б не сказала, що там все так, як воно повинно бути. Так що про якісь особливі диспути… По-перше, люди привчились, що де троє, то там вже мало безпечно. На філологічному багато співали, а в нас хлопців майже не було. Хлопці, звичайно, починають спів. Ми там мали по три-чотири хлопці на відділ, то вони вже якось були ожіночнені. Не можу на ту тему нічого такого сказати. Звичайно, що найбільше вплинуло (це вже на п’ятому курсі ми були) – як почалось розвінчання культу Сталіна. Ми були на другому курсі, коли він помер. Тоді був просто жах. Ну, в якому розумінні? Люди боялись, що щось скажуть, і їх заарештують. Це була п’ятниця, коли прийшло повідомлення. Негарно казати, що він вмер, бо, фактично, таке створіння хіба здихає. Хлопець, з яким я дружила, Володимир Проскурницький, підійшов до мене і каже: «Ти чула?» – «Та чула». – «Тихо!». На другий день я виходжу в університет (в суботу ми тоді вчились), а бабуся каже: «Змилуйся. Ні слова!». Люди боялись, щоб якимось усміхом, як писав Павличко в цьому вірші «Коли помер кривавий Торквемада» (це блискучий вірш, якби Павличко нічого більше не написав, то того вже було б досить)… Тобто, тоді був лише страх, більше нічого. Страх, що буде далі. Такий тиран був, а, може, знайдуть ще більшого. У нас двірничка не мала чорного прапорця, щоб повісити, і повісила чорну панчоху. Десь її одразу забрали, потягли, бо де ж панчоху вішати? А вона просто не мала, часто була нестача всього. А вже на п’ятому курсі – розвінчання. Тоді вже трохи такі розмови почалися – як воно буде? Дехто був здивований. Ми, звичайно, не були здивовані. Ми про ті всі злочини, звичайно, не знали, бо звідки ми могли знати? Ми не чули ні прізвища Зерова, ні прізвища Кочура. Ніхто нам про то не сказав. Починали з’являтись якісь прізвища. Можливо, знову ж таки, в гуртожитку було більше дискусій. Загалом, люди, що вийшли з тої епохи, були дуже налякані. Той страх з себе треба виганяти дуже довго. Мене ніколи закордон не випускали через біографію. А раз десь пустили мене до Польщі. Я приїхала до Варшави, там пішла в українську церкву. Хоча я живу поруч з церквою, але вже багато років не ходила, бо не було змоги, була небезпека. Там я пішла до церкви і перші півгодини служби роззиралась по сторонах, дивилась, чи хтось за мною не шпигує.

 

О. Х.: Роксолано Петрівно, хотіла запитати у Вас щодо Франка. Як виглядало тоді радянське франкознавство? Чи знали студенти його праці? Що означав Франко для студентів?

 

Р. З.: Для студентів Франко важив багато. Поезію знали порівняно дуже мало. Але я не знаю, чи тепер знають більше. Коли я заходжу на потік і питаю, чи хтось може продекламувати поезію Франка – буде двоє чи, може, троє. Тоді запам’ятовували більше, вміли вчити поезію. Франко важив багато. Був чимось таким своїм. Може, тоді, коли ми кричали на лекціях, щоб українською мовою читали, це і був такий підфранковий дух. Ми тоді дуже пишались, що університет названий на честь Франка. Добре пам’ятаю Михайла Возняка. Була тоді популярна книга Возняка про Франка, ми її читали. Ми не вивчали як предмету української літератури. Тільки Марія Семенівна Шаповалова, коли читала зарубіжну літературу, то говорила про Франка. А щодо радянсього франкознавства, я не дуже люблю той термін. Бо ті люди робили, що могли. Хто були ті радянські франкознавці? Той самий Денисюк і інші. Вони, можливо, більше досліджували цю революційну поезію, вона була дуже важлива у Франка, і її не можна відкидати. Я, наприклад, цілком не соромлюсь того, що була радянським українським перекладознавцем. Я нікуди від того не дінусь. Я за той час не написала нічого, що когось би обпльовувало. Я могла десь написати цитатки з Леніна, бо їх конче треба було давати, прикрашати. Я пам’ятаю добре, як йшла з моєю тіткою (з якою ми разом жили, її чоловік працював в педінституті), і надійшов Михайло Возняк. І вона його питає: «Пане професоре, чи то, що ми тепер живемо, то соціалізм? Бо Ви колись хотіли соціалізму». Він каже: «Ні! Голосно не можна казати, але то не є соціалізм». І розказував мені Роман Головин (потім був вчителем в середній школі), що конче вони, студенти українського відділу, хотіли сфотографувати Михайла Возняка, а він не хотів іти до фотографії. Тоді йому кажуть: «Ви знаєте, фотографія потрібна для України». А він каже: «Де мій капелюх, ідемо фотографуватись». Тому франкознавство як таке для нас не дуже існувало, ми були обмежені. У бібліотеці ми сиділи весь час, але, головно, вивчали те, що нам там треба було. «Фундаменталка» була відкрита до одинадцятої вечора, і ми собі сиділи, це було прекрасно. Бо можна було мамі сказати, а потім ще хлопець додому відпроваджував, то ще півгодини минуло. Там тоді не було де впасти перу, всі місця були зайняті. Люди жили в гуртожитку в складних умовах, по десять в кімнаті, і вчили стільки, що можна. Дальше, ми мусіли конспектувати масу тих класиків марксизму. То була пуста робота. Крім, можливо, Енгельса «Походження сім’ї, приватної власності і держави», що мене дійсно зацікавило. І «Капітал» Маркса я прочитала з деяким інтересом. Решта – безнадійне конспектування, але треба було його конспектувати і конспектувати. Вдома, звичайно, тих томів ніхто не тримав, треба було йти в бібліотеку, тягнути там зі стіни і чемно то все записувати. Я співчуваю тим викладачам марксизму. Тоді такий був Сидоренко [4]. Щось ми там вчилися. То, звичайно, було вбивство часу. Якби ж це була дійсно світова філософія. Але серед тих викладачів був, наприклад, Андрій Іванович Пашук. У тих умовах про базис і надбудову кожен мусів говорити. І про роботу Сталіна «Марксизм і питання мовознавства». Він і тоді вмів якось цікаво це подати. Що нам дало дуже багато, то це була майже геніальна постанова Микити Сергійовича Хрущова, щоб студенти їхали на збір урожаю. П’ятим курсом ми поїхали в Кіровоградську область. Це була для нас надзвичайно повчальна річ, дивовижно повчальна річ. Я не знаю, що думав Хрущов, коли видавав ту постанову. У нас керівником був Андрій Іванович Пашук, ми з’явилися в тих селах, ми там вперше довідались ближче (ми знали від своїх батьків, що був голод в Україні), ми наяву довідались, що голод був. Ми побачили страшну убогість того села, побачили, що з того села залишилось. Це було дійсно повчально, і в значній мірі розв’язало язики. Ми тоді ще раз побачили, що то село таке саме українське, як наші села, що люди, хоча деякі суржиком говорили, – є ті самі люди. Багато хто того не розумів, але я вже то розуміла. На щастя, так трапилось (я вчилась в тридцять шостій школі на вулиці Лисенка), у нас був вчитель географії Степан Маркович Польовий, з Київщини, який відіграв надзвичайно велику роль у вихованні цілого покоління людей. То була жіноча школа, школа, з якої потім виросли інтелігенти. Вони не вийшли з інтелігентних родин, бо інтелігенції було дуже мало. То були діти, головно, двірників. Але вони стали потім вагомими людьми. І Степан Маркович зумів нам пояснити, що Україна є єдина. Він за це розплатився. Коли я вже була в університеті, його заарештували. Але у мене почуття соборності України виховав він. Воно в мене дуже тверде, і вже мені навіть те село не було потрібне, але багатьом воно було потрібне. Там були ті ж люди. Дуже складні умови побуту там були, бо за кожне дерево вони якийсь податок платили, боялись ті дерева садити. Потім я вже їздила на збір урожаю, будучи викладачем Львівської консерваторії. І теж бачила, наскільки воно корисно. Хоч музикантам може не дуже добре було там кукурудзу рвати. Але наскільки воно показувало і суть колгоспного ладу, і психологію тих селян, і те, що вони перебули. Пам’ятаю, одна каже: «Та то було ще в голодовку». А ми кажемо: «А коли то було?». – «А Вам нащо?». Я може вам багато наговорила всього, що не має прямого відношення до університету, але воно є, так би мовити, підґрунтям для розуміння того, хто такі були ті студенти післявоєнного періоду, звідки вони взялися. Запевняю, що говорю перед вами, як на сповіді.

 

В. Г.: Скажіть, будь ласка, до яких наукових досліджень залучалися студенти? Розкажіть про свої наукові зацікавлення. Які книжки, ідеї, люди були визначальними для Вас?

 

Р. З.: По-перше, був тоді гурток зарубіжної літератури. Ним керували професор Чичерін і Марія Семенівна Шаповалова. Дуже активною там була, спершу лаборантка, а потім працівник, Галина Леонтіївна Рубанова. Але вони просто давали теми, студенти розробляли якісь теми. Я розробляла тему Шандора Петефі. Мені дуже подобалась його революційна заклична до боротьби поезія. Я не пам’ятаю, щоб були якісь лінгвістичні гуртки. Були конференції, де виступали зі студентськими доповідями. Тоді активною в організації цих доповідей була Ольга Володимирівна Огоновська. Але щоб систематично працювали гуртки, я не думаю, що таке було. Щодо моїх зацікавлень, я просто вивчала англійську мову. Мені дуже подобалась історія мови, яку викладав професор Задорожний. Тоді студентів було мало, тому він і лекції читав, і вів практичні. Професор Задорожний запропонував мені, щоб я глибше зайнялася історією мови. І що я зможу поступати в аспірантуру з історії мови. Тоді вперше в мене зринуло поняття, що може бути аспірантура, і треба думати про якесь майбутнє. Дійсно, коли я закінчила університет, я дуже успішно здала іспити в аспірантуру з тої самої історії мови. Я вивчала і давньонімецьку, і готську, і саксонську мови. Здала я марксизм. Але в аспірантуру мене не прийняли. То був для мене досить суворий удар. Бо коли я поступала в університет, я писала, що батько помер від запалення легенів, про інших членів сім’ї не згадувала. А тут (як вже працювала в консерваторії і поступала в аспірантуру), коли здала всі іспити, а мене не прийняли, професор Задорожний пішов десь у відповідну організацію, але він сам був дуже далекий від партійно-комсомольських чинників. А в університеті я була дуже активним комсомольським керівником, завідувала сектором преси, газети видавали. Взагалі, я весь час була в керівництві комсомольської організації. В комсомол поступила в університеті. Колись в школі масово всі поступали, нікого не питали, записали і все. То було для мене досить великим ударом. Я думала, що мене приймуть. І професор Задорожний тоді десь пішов і сказав мені: «Ви вже про аспірантуру не думайте. Тут у Вас у родині якісь такі неполадки. Мабуть, йдеться про о. Дзеровича. Вивчайте так мови, працюйте, пишіть дисертацію, а я буду Вам допомагати, але не в аспірантурі». Я вже тихенько працювала у консерваторії, де мене дуже пригноблювало те, що англійська мова є другорядним предметом. Я старалась, що можна, там вчити і займалась тою історією мови. Я читала ті давні хроніки, різноманітні Євангелії різними мовами. А то мені щось почало надокучувати. На моє щастя, коли була якась наукова конференція, я зустріла професора з Києва Жлуктенка. Я мала доповідь про вагу рідної мови при вивченні іноземної. То його зацікавило. Він підійшов до мене і запитав, чи я щось роблю науково. Кажу, що займаюсь деклінацією прикметників у готській мові. Він каже: «Ну, якщо того ще не зробили німці, англійці, то продовжуйте. Але якщо би Вас цікавило щось таке, більш сучасне, щось на межі з українською мовою, то візьміть собі мою адресу, приїдьте до Києва. Не будете мати, де переночувати, то можете в моєму домі». Так і попрощались. Я прийшла до хати до тих своїх Біблій, але вони вже не йдуть, хочу щось далі шукати в словнику – не йдуть. Поїхала до Києва, звичайно, не турбувала професора Жлуктенка. Але він мені тоді запропонував зайнятись англомовною шевченкіаною. Він сказав: «Буде важко, бо перекладачів три чверті не визнають, бо матеріалу нема. Але бачу, що Ви до літератури тягнетесь, на україніці розумієтесь. Попробуйте, чи будете працювати, чи ні. Тільки не будьте прилипалом до науки». То я собі добре запам’ятала, що прилипалом бути недоречно. І я одного дня пішла до професора Задорожного, бачу, що він мене вже не питає, що я зробила, а питає, що роблять мої діти. То вже вказівка, що він на мене, як на науковця, надії не має. Вже питає, що Зоряна і Тарас роблять. Його, очевидно, мало цікавить, чи вони зупу п’ють чи не п’ють. Я йому сказала, що вже не буду займатися історією мови. Бо якщо в аспірантуру не поступаю, то не можу просто так займатися. Він каже: «Як Ваша воля». Ну, і професор Жлуктенко все більше мене затягав. Почала їздити на конференції. Мені дуже сприяв ректор консерваторії професор Дашак. Я їздила на всі конференції, бо інакше не знала би, що і як діється. Потім захищати у Львові дисертацію я не вважала можливим. Тому що думала, що буде такий самий кінець, як інші звитяги. І захищала дисертацію кандидатську, а потім вже і докторську, у Києві. І все ще працювала в консерваторії під керівництвом старшого викладача, бо він був єдиний партійний на кафедрі. Всі решта були безпартійні. Ніхто, крім мене, не мав наукового звання. Було досить смішно: я вже була доктором наук, професором і працювала під керівництвом старшого викладача. Були чергові перевибори, але, знову ж таки, він був партійним, я непартійна – хай керує. І тільки я була у близьких стосунках, ми дружили, з Іваном Гелем. І він якось переговорив з Іваном Олександровичем [Вакарчуком]. Іван Олександрович сказав мені зайти до себе і запропонував перейти на роботу в університет. Я дуже довго вагалась, бо я дуже звикла до консерваторії. Я сказала Іванові Олександровичу, що, може, я би тут якийсь курс мала. А в той час мені випала стипендія Британської ради в Лондон, і Іван Олександрович сказав, щоб їхати в Лондон, а вернувшись, подумати. Вернулась з Лондона, було жаль мені тої консерваторії. Я там пропрацювала тридцять п’ять років. Я стояла на розі своєї вулиці Руської і думала так: як над’їде двійка, то поїду в університет, а якщо дев’ятка – то догори в консерваторію. І над’їхала двійка – я приїхала сюди, прийшла до Івана Олександровича. Він одразу попросив декана факультету іноземних мов. Його не було, був замісник доцент Завгороднєв, якому сказав: «Влаштовуйте Роксолану Петрівну». І сказав: «З консерваторією закінчено, по обіді підіть і скажіть, що там не будете працювати». Мені було дуже важко розстатись там зі студентами підвищених груп, до яких вже звикла. Тут мені спочатку дали просто читати англійську, вести повністю англійську в групі, більше нічого. Потім мені вже дали курс перекладу, за місяць чи два. Потім Юрій Анатолійович Завгороднєв, який керував кафедрою, звільнив мене від читання просто практичних занять, для більш теоретичних. І почалась розмова про кафедру перекладознавства. Я нічим не сприяла тому. Була собі доктор, професор, працювала на англійській кафедрі і все. Але сказав Іван Олександрович, що треба організувати, і почалась організація. Я знову поїхала на стипендію Фулбрайта, якраз так співпало, вернулась, і в 1997 році організували кафедру. Найперше кафедра мала чотири ставки, не було окремого набору, а був загальний набір. Спершу було дванадцять студентів, тепер, Слава Богу, маємо сто сім, набір цього року, не маємо ніякого дефіциту студентів. Потім мені прийшло на гадку, що дуже багато мене вчив у житті і помагав мені Григорій Порфирович Кочур. І я собі так подумала, що добре би було, якби кафедра носила його ім’я. Вчена рада університету це схвалила. Я думаю, що це дуже допомагає у моральному вихованні студентів. Вони знають, що вони є кочурівці. Знають, що хто пропустив пару, то не має права тут сісти, бо є портрет Кочура. Це так розглядається, як ікона. Три портрети в трьох наших кімнатах.

____

[1] Батько – Мінко Петро Петрович (1899–1939) – правник, адвокат у м. Кам’янці Струмиловій, громадський діяч. Мати – Мінко (Дзерович) Лідія Юліанівна (1904–2004) – педагог, вчителька української мови та літератури.

[2] Дипломна робота називалася – «Елементи народності у поезії Роберта Бернса».

[3] Йдеться про спогади Марти Олександрівни Кришталович (Содомори), опубліковані у її книзі «Заходжу подумки до вас» (Львів, 2012).

[4] Ймовірно, йдеться про Миколу Федосійовича Сидорчука (1920-1990) – історика, викладача, професора Львівського університету (1952–1967, 1970–1990 рр.).

Читати далі

Люди

Організації/Структури

Інше