Чим було цікаве навчання на факультеті? Насамперед – практикою, коли предмети можна було вивчати на природі, а не лише в аудиторії. Щоправда, якби ж ми мали тоді таку апаратуру й спеціальний одяг, як зараз! А тоді основним знаряддям була лопата; ми працювали в спідницях, куртках. Але було цікаво, бо викладачі заохочували нас можливістю безпосередньо вивчати і природу загалом, і окремі її складові: ґрунти, ботаніку тощо. 

Одними з перших предметів, які ми вивчали, були геодезія і картографія. Дуже цікаво нам викладали професор Ситніков [1], про якого я вже згадувала [2], і Кудлик [3]. Ми опановували апаратуру: теодоліти, мензули, нівеліри. Нашим завданням було виготовлення карт на території Щирця. Жили ми у господинь, робили зйомки на землях колгоспів. Господиням платили гроші за наше перебування: і за проживання, і за харчування. Оскільки колгоспники не отримували зарплати, вони страшенно тішилися тими двадцятьма рублями й дуже нам догоджали. На нашому курсі було мало хлопців – здається лише п’ятеро (всього ж на курсі було двадцять п’ять осіб). Саме хлопці більше працювали з апаратурою, а дівчата визначали кути, виконували легші роботи. Екзамени здавали безпосередньо в полі – можна було одразу відкоригувати, перевірити, де зроблено добре, а де неправильно, чи точно визначене те місце, де були.

Повертаючись до теперішніх часів: виявляється, орієнтування – надзвичайно важлива річ, особливо під час війни. А тепер молоді люди, які йдуть на фронт, часто не вміють орієнтуватися, бо не навчені цього.

Наші перші три екзамени пройшли успішно. Окремо хочу зупинитися на екзамені з географії ґрунтів. Підготовка до нього тривала буквально два-три дні. А в той час проходили змагання зі спортивної гімнастики між вищими навчальним закладами. Я посіла перше місце, і в університетській газеті про це було опубліковано. Наш професор Бучило [4] дізнався, що студентка першого курсу географічного факультету посіла перше місце в області. Він був людиною, яка не вірила, що студент, який виріс у місті, може добре знати ґрунти. А тим, хто походив із села, міг автоматично поставити на екзамені “п’ятірки”. І от ми з Валентиною Рочевою [5] заходимо брати білет. Валентині він ледве поставив “трійку”. А на мене подивився й каже: “Ага, то це ви гімнастка? І ще й “асфальтниця”? Ви не можете бути готові до екзамену з ґрунтів”.

Я не розуміла, що означає отримати “двійку”. Думала, він сказав підготуватися і прийти вдруге. До того всі екзамени в мене були складені на “відмінно”. Після того, як Бучило мене вигнав, я пішла на тренування. Тренерка Зоя Весєлова [6] запитує в мене (а тренери стежили за нашими оцінками): “Як там твій екзамен?” [7]. Відповідаю: “Не знаю, викладач сказав прийти іншим разом, бо я була зайнята й не мала часу підготуватися до екзамену”. – “Дитино, та це ж означає, що в тебе “двійка””. – “Та ні, він сказав просто прийти вдруге…”. Вона мені таки пояснила, що в мене “двійка”, і що я вже не матиму стипендії. Наступного ж ранку вона пішла до проректора Зашкільняка [8] й все йому розповіла: “Подивіться: три екзамени дитина здала на “п’ятірки”, а останній – через те, що вона виступала за університет – їй поставили “двійку”. Треба дати можливість перездати під час сесії, щоб дитина мала стипендію”. І Зашкільняк спокійно підписав дозвіл. Це було дуже рідкісне явище, зазвичай, такого не робили. Одразу з тим папером я прийшла до Бучила. Для нього це було здивування: як це – проректор уже наступного дня дозволив перездачу? Дав мені три питання. Я на всі відповіла. Він сказав: “Ну що ж, після “двійки” “п’ятірки” не ставлять”. Поставив “чотири”, і я спокійно пішла. Отак моя перша сесія, за перший семестр, завершилася “двійкою”, яку я перездала на “четвірку”.

Після першого курсу ми мали ще практику на околицях Львова. Чортові скелі – дуже цікавий для вивчення об’єкт природи. Ми були у Винниківському лісі. На другому курсі вже було більше практичних занять. Ми поїхали на ґрунтову зйомку. Після тієї “двійки” я вже дуже добре знала ґрунти (сміється). Могли робити карту ґрунтів. Їдемо на практику з тим самим Бучилом; є фотографія, де він із нами. Це ми їхали на Волинь. Університет мав зв’язки з іншими університетами. Із Прибалтики, з Вільнюса, на практику запросили двох студенток першого курсу географічного факультету (одна з них також є на фотографії, де зафіксовано, як ми прощаємося, коли вже виїжджали). Тоді ми вперше зробили карту ґрунтів. Це була така перша практична робота.

Із цікавого поза наукою: студенти були робочою силою в колгоспах. Коли було треба, то копали картоплю. Нас “заганяли” в той колгосп, і ми там її сортували. Голова колгоспу казав, що це для них було невигідно, бо мусили різати свиню, щоб нас годувати (сміється). Але ми були задоволені: більше пізнавали одне одного, допомагали, вивчали побут людей. Все це було разом.

Є ще фотографія з нашої поїздки на Кіровоградщину, де ми ламали качани кукурудзи й чистили їх. На фото зафіксовано, як ми “рятуємо врожай” на Кіровоградщині. Пригадую, коли приїхали, один дідусь запитав: “Діти, а звідки ви?” – “Зі Львова”. – “Ага, то з Австрії!”. Ми вперше побачили Кіровоградщину – кілометри полів, природа там теж була дуже цікавою. Керував збором кукурудзи працівник тиру з військової кафедри, білорус. Йому навіть російською мовою було трохи важко говорити. Дисципліна мала бути військовою: рано встаємо, шикуємося, беремо відра (ми у ті відра кидали качани, йдучи кілометровими рядами кукурудзи, а потім зсипали все в одну купу). Він каже: “Беремо вьодри, йдемо”. А Надя Дідик [9] йому відповідає: “Не можемо ми йти, бо дощ падає”. – “Комсомольці – не хникання! Збирати врожай!”. Надя продовжує сперечається: “Недобре зараз збирати врожай, кукурудза ж буде мокра!”. Тоді він тільки: “Я вас поняв, ви непонятні…” (сміється).

Ось такими були наші “канікули”. Після них ми поверталися до навчання, вже серйознішого: вивчали геоморфологію, історію виникнення та розвиток рельєфу, річкові долини, течії. Ми працювали на посту на Дністрі в Єзуполі [10]: досліджували швидкість течії, змиви, береги, робили заміри. Це було дуже цікаво.

Геологія – то окрема сторінка. Викладачі та професори геологічного факультету були досвідченими, серед них – академік В’ялов [11], знаний на весь світ, учасник першої антарктичної експедиції. На цій фотографії (показує) він якраз на нашому факультеті з нашими викладачами: Стадницьким [12] та іншими. У той період геологи переважно були російськомовними. Ректор Євген Лазаренко [13] видав наказ читати всі лекції українською мовою, і це стало проблемою, геологам було дуже важко. Викладачка з кафедри геоморфології Олена Вікторівна Скварчевська [14], білоруска за національністю, активно й гарно перейшла на українську мову. Казала нам підказувати їй, якщо помилятиметься. А от деякі геологи були впертими. Доходило до кумедного: Лесняк [15] якось сказав: “Луна, тобто сонце…”. Отак він переклав українською (сміється). Але саме викладання було надзвичайно цікавим, геологи мали дуже багато матеріалів, музей: усі ті породи можна було вивчити, побачивши їх наживо. Екзамени відбувалися там-таки на місці, не в аудиторії – можна було показати, пояснити, з якого періоду порода і чому вона така.

Після другого курсу, у 1957 році, ми мали дуже цікаву навчальну маршрутну практику. Тепер таких, звичайно, вже немає. Маршрут проходив через Вільнюс, Ригу, Ленінград. У нас почав викладати професор Гоголєв [16], який був із Москви, то, хоч і не було заплановано, він зробив так, щоб ми відвідали й Москву, його альма-матер. Далі – Кавказ, а саме Малий Кавказ. Ми йшли через Клухорський перевал, були у місті Невинномиськ. Головне, що ми не йшли як просто туристи – дорогою ми зупинялися, аналізували елементи рельєфу: річки, береги, заплави, надзаплавні тераси тощо. Крім того, можна було придивитися до розвитку регіону: як там жили люди, які професії мали, які заводи й фабрики працювали. Це все в комплексі і охоплює географія. Одне з її ключових питань – що таке заповідна територія. Ми побачили Тебердинський заповідник, Домбайську галявину, річку Теберду та Клухорський перевал (висота понад 2700 метрів), де шлях проходить крізь дуже вузьку, страшну ущелину. Ми йшли обережно, один за одним, щоб не впасти у провалля. Першим нашим притулком там була дерев’яна хатина, де ми – усі 25 студентів – розмістилися на дерев’яному помості. А уявіть, які тоді страшні були спальні мішки – військові, важкі, брезентові! Високо у горах холодно, навіть улітку – температура трималася на рівні 12-13°C, хоча був червень. Спали ми настільки щільно, що якщо хтось один повертався на бік, то за ним мусили поверталися всі разом (сміється). Але якось перебули ми на тому перевалі. Там так само аналізували породи, їхній вік, вивчали висоти, як виглядає ущелина, що таке осип. Вивчали всі елементи рельєфу. До речі, саме там знаходиться Сванетія. Цієї країни вже немає, зараз це територія Грузії.

Ми мали підйом у гори на льодовик Алібек, відвідали водоспад Алібек й Тур’є озеро. Можете уявити собі: треба було йти по справжньому льодовику. Тур’є озеро тоді не було замерзлим, і ми навіть могли символічно скупатися (в мене є фотографія з озера). Водоспад вразив. Тепер це дуже цікаві туристичні маршрути (раніше так не було), за які платять великі гроші. Нашою практикою керували Климович [17] і Віра Федорівна Пустовєтова [18]. Спочатку приїхали в Сухумі й відвідали Сухумський ботанічний сад (маю звідти знимки), потім – у Батумі, де теж були у Батумському ботанічному саду, відвідали також педагогічний інститут. Жили в гуртожитку педінституту, майже біля самого пляжу. У ті часи було дуже небезпечно, ставлення грузинів до росіян погіршилося, там могли бити росіян [19]. Не пам’ятаю, що тоді було, але ми дуже боялися грузинів, нас застерігали, щоб ми з ними не сперечалися. Це було саме у Батумі. 

Далі з Батумі ми пливли теплоходом “Ленсовєт” до Ялти. В Ялті теж було дуже цікаво: ботанічний сад, в Криму зовсім інша природа. Були в Ялтинському заповіднику. І на теплоході вирушили до Одеси. Там у нас уже майже не залишилося грошей на їжу – на всіх двадцятьох п’ятьох студентів ми купили один батон хліба і баночку рибного паштету. Нарізали той батон на всіх, намазали паштетом. Коли йшли до поїзда, то сміялися між собою: мовляв, треба лягати животами на полиці й так їхати додому.

Я більше розповідаю про практику, ніж про саме навчання, але вона теж була навчанням. Ми ділилися всім, що мали. Кожну копійку рахували, та й копійка тоді була великими грошима. Після повернення ми писали звіти на основі щоденників, які вели, й захищали практику.

На третьому курсі завдяки роботі лабораторії, у створення якої великий внесок зробив професор Гоголєв (він хотів відкрити кафедру, але вважався “чужим”, була конкуренція; з Географічним товариством він організував експедицію з дослідження ґрунтів), ми копали шурфи, досліджували ґрунтові розрізи, визначали механічний склад, товщину шарів, брали зразки для лабораторних аналізів (це вже була хімічна частина роботи). У лабораторії працювала і Атена Пашко [20], ми поколєґували, а пізніше я з нею працювала, коли вона була головою “Союзу українок”.

Завдяки тому, що в Україні було добре організоване вивчення ґрунтів (згодом почав роботу і “Укрземпроект”[21]), відбувалося освоєння цілинних земель. Наш факультет відібрав групу студентів для картографування, адже планувалося освоєння великих територій, щоб збирати великі врожаї, бо ми “страна богатая” і так далі. У трудовій книжці навіть був запис: “Постановою ЦК Компартії Радянського Союзу направлені на територію Цілинограда”. Цілиноград – це місто в Казахстані; коли я вчилася, називалося Акмолінськ, тепер має іншу назву [22].

Ми приїхали в Акмолінськ. Це столиця, але не пригадую, чи були тоді у ньому хоча б триповерхові будинки. Людей з усього Союзу там було дуже багато. Нас поселили в двоповерховому готелі, який насправді більше нагадував барак – умивальники були внизу, а кімнати – нагорі. Пам’ятаю, там я пішла вмиватися, мала з собою годинник – подарунок двоюрідного брата (він вчився на юридичному факультеті, а перед вступом їздив працювати на шахти, щоб мати два роки стажу, необхідного для вступу в університет; у тих копальнях він заробив трохи грошей, а мені купив подарунок – годинник “Звєзда”, не знаю, з якого був металу). Я зняла годинник, поклала на поличці й пішла вмиватися. Коли повернулася, його вже не було. Отаке було моє знайомство з реальністю того часу.

Що ми там пізнали? По-перше, дізналися, що дванадцять років зерном з України засівали землі Казахстану. Але пилові бурі все змітали, й дванадцять років поспіль ніякого врожаю не було. Не могло бути, бо там страшні піщані бурі. Ми самі їх бачили. Коли приїхали в радгосп, нічого не було видно – пісок нісся страшною хвилею, нам довелося перечекати. Один казах запитував: “Ти чого приїхала?”. Ми кажемо (а були якраз на шурфі тоді): “Золото шукаємо”. Ми знали, що не варто казати, що приїхали освоювати землі. Тоді він: “Тоді шукай! Ти думаєш, що наші діди й прадіди не знали, що тут не можна орати? Це пасовище, ми переганяємо худобу з одного місця на інше. А тепер у вас немає орних земель, а у нас немає пасовищ”. Ми побачили життя казахів, як вони кочували з місця на місце. Території там безкраї, величезний простір. До “посьолка” Баршино було 300 кілометрів. Ми жили в наметах, мали два намети, й отак переходили з місця на місце. Десь далеко в степу, не знати за скільки кілометрів, стояли юрти з верблюжої шерсті, казахи запрошували нас у гості. Спека сягала до 50°C. Ми вставали о п’ятій годині ранку, щоб о шостій-сьомій поснідати, працювали до полудня, і вже близько дванадцятої поверталися назад.

Про практику в Казахстані та тогочасний побут. Ми зупинилися й поставили намети ближче до річки. Плеса річок там були пересохлі. Ми робили копанки: одну – щоби фільтрувалася вода (використовували цю воду для приготування їжі), на другу копанку ставили три чи чотири рейки, які возили зі собою. Мусили мати свій посуд, казани. Готували нормально, повний раціон: і перше, і друге, і третє. Там ми нарешті мали багато риби. У тих плесах була така риба, яку ми ще в житті не бачили. Усі ми стали “професорами” з приготування їжі. Ходили до казахів по кумис, бо у спеку дуже хотілося пити. Тоді ми вперше спробували, що це таке. Кумис отримували в обмін на рибу. Ми ловили, а казахи чомусь – ні. В них баранина є основною, а риба – остільки-оскільки. Ми їм давали мішок риби, а вони нам – кумис із травами, схожими на полин. Ми їх відвідували, а дехто з казахів був у нас водієм. Коли їхали машиною на маршрут, обирали кут, робили описи по дорозі, через певну кількість кілометрів копали шурф. Територія була рівна, нічого не було, могли бути тільки колишні захоронення – з глини зліплені надгробки. Ми писали: “руїни, руїни” (мали завдання описати). Зовсім недалеко був Байконур [23]. Ми бачили запуски супутників, пробні, ще навіть не зареєстровані. (Пізніше був запуск, здається, Титова, потім ще один.) Це було видовище! Це була хвиля срібного світла, яка підіймалася. А з уламків тих супутників, які ми позбирали, зробили собі баню: загородили, поставили бак. Ми тоді не розуміли, що від того може бути шкода. Це те, що запам’яталося. Одного разу на маршруті потрапили на озеро Тенгіз. Там Ленінградська студія саме знімала документальний фільм про природу на Тенгізі. Вперше ми побачили фламінго, зграї птахів, які злітали. Частина пір’я у них є червоною (це виглядало як якесь полум’я). Ленінградці також зраділи, побачивши живих людей, приїжджали до нас знайомитися. Пригадую ще про сайгаків – там проводилося полювання на них. Дуже смачне їхнє м’ясо. То вже казахи розповідали. Чого ми, дівчата, ще навчилися? Водити машину. Замість того, щоб пояснювати водієві-казаху кут і як їхати, я сама сідала за кермо великого “ГАЗона” і їхала за азимутом, як мені було потрібно. А водій мав копати шурф. Отак ми навчилися в Казахстані водити такі серйозні машини. Також навчилися смажити рибу. Ярослав [24], до речі, робив це найкраще – був справжнім майстром. Хлопці вставали раніше, щоб розпалити вогонь, а дівчата вже далі куховарили. На чергуванні залишалися і хлопці, і дівчата. 

Казахи були дуже сердиті на “совєтскую власть”. Багато хто з них втрачав зір, бо почали пити горілку. А раніше в степу вони могли побачити сайгака за кільканадцять кілометрів.

Ще була цікава практика в Карпатах. Маршрут вела Віра Федорівна Пустовєтова. Наша карпатологія включала і геоморфологію, і фізичну географію. Ми піднялися на гору Петрос. Був дуже густий туман. Мали переходити на Говерлу, але забракло нам часу, тож зупинилися на Петросі. На полонині, де було пасовисько, вівчарі. Спали ми в “курнику”. Коли зранку прокинулися, то зрозуміли: якби пройшли далі сто метрів, то опинилися б у проваллі. Добре, що Віра Федорівна нас зупинила, бо ми ж нічого не розуміли – вперше йшли в гори. А тоді дійсно за два метри вже нічого не було видно, не бачили одне одного. Там ми побачили, як живуть наші гуцули, як вівчарі роблять сир (будз). Потім уже був перехід на Говерлу. Так само робота полягала в описуванні. Після лекцій ми мали закріпити матеріал безпосередньо в природних умовах. 

Щодо економічної частини географії, то вона була для мене – остільки-оскільки. У нас були студентки, які цим цікавилися. А в нас більше переважав природознавчий напрям: фізична географія та геоморфологія. На геоморфологію нас “переманював” Петро Миколайович Цись [25] (хоч я спеціалізувалася на кафедрі фізичної географії), який викладав цю дисципліну і вів гурток із геоморфології. Він займався геоморфологічним районуванням Карпат. Ми мали всі ті межі обійти й виготовити карту. На гуртку він якраз доручив мені зробити карту геоморфологічного районування Карпат. Треба було з’єднати різні місцини і зробити межі. Пам’ятаю, в кабінеті геоморфології я на великому ватмані вже накреслила все олівцем, треба було лише навести тушшю. Звернулася до Дмитра Стадницького (він працював на кафедрі, але, здається, не викладав; не мав одного ока), який щось читав (дуже любив польські книжки, зокрема “Трендовату” [26]). Вже був вечір, стемніло, і я кажу до нього: “Дмитре Григоровичу, прошу Вас, погляньте, чи я правильно провела межі, бо вже треба тушшю наводити”. А він: “Зараз, зараз, я тут дочитаю”. Забув. Я знову: “Ну, Дмитре Григоровичу, я Вас дуже прошу, підіть, хоч одним оком гляньте!”. А він: “Я би хотів двома, але маю лише одне…”. Через це таки мусив встати й подивитися. Каже мені: “Та викреслюй вже, все правильно!”. Отака була пригода в кабінеті геоморфології.

Професор Гоголєв також, звісно, “переманював” до себе – займатися дослідженням ґрунтів: робота в лабораторії, на природі, картографування, копання шурфів. Після третього курсу ми поїхали на практику у Троянівку та у село Лісове, що на Волині. Цікавий там був побут. У Лісовому ми жили в господині, яка мешкала у крайній хаті, за якою був цвинтар. Господиня у Лісовому не була такою гостинною, як та, що в Троянівці, яка просто не знала, як нам догодити. Зранку в нас були і чорниці, і молоко, і сир, і сметана, і масло. Двадцять рублів тоді були цілим статком для колгоспника. Адже колгоспники не мали ні паспортів, ні зарплати – лише записані трудодні. Приймав карти Бучило, все було нормально. 

Також наші ґрунтові карти приймав Микола Данилович Орел [27]. З його біографії: воював, був пілотом; коли його літак підбили, він вижив, хоча й отримав контузію. Був фізико-географом, дуже точним у викладі та картуванні – усе мало бути вивірено до міліметра. Так, як це є у пілотів. Кут, кожна деталь мали для нього велике значення. Під час виконання робіт ніхто не мав права схибити. Коли здавали в нього екзамени, то готувалися дуже ретельно, щоб не сказати зайвого й відповідати так, як того вимагав. Був у нього такий цікавий підхід: першими йдуть здавати екзамен тільки ті студенти, які все добре знають. Виходить, що хто не йде серед перших, бо боїться, – готовий гірше. Отже, першим він сміливо ставив “п’ятірки”. Далі казав, що ліміт на “п’ятірки” закінчився – починався ліміт на “четвірки” і на “трійки”. Дівчата зранку вставали, щоби першими іти до нього здавати й дістати “п’ятірку”. А щодо точності. Довший час холостякував, хоч уже був старшим чоловіком. Хлопці-старшокурсники трохи піджартовували, питали, чому він не одружений. Нарешті, Микола Данилович купує шубу – і до тої шуби підбирав жінку. Якось купив собі костюм і тут же на кафедрі розпорює рукав, бо на одному плечі було розходження шва у два міліметри. З ним ще сталася одна цікава пригода, яку розповідали мені. Здається, то було під час вступних екзаменів. Миколу Даниловича попросили за дитину з якогось віддаленого села, яка дуже хотіла бути географом. Прізвище дитини – Баран. Микола Данилович не любив такого, але попросив його хтось із поважних викладачів. Прийшов здавати екзамен перший Баран – поставив йому “п’ятірку”. Через якийсь час приходить ще одна дитина, прізвище у якої також Баран. Що робити? Виявляється, що є другий Баран. Ставить і йому “п’ятірку”. Нарешті заходить третій Баран. Микола Данилович не витримує, зривається з крісла, відкриває двері в коридор: “Ще Барани є?”. 

Про “суспільні науки”: історичний матеріалізм, діалектичний матеріалізм, основи марксизму-ленінізму. Викладав тоді Джигіль [28]. Здається, він працював і у Політехніці. Він міг приходити на лекцію нетверезим. Ми сиділи у першому ряду. Оскільки в школі я вчила стенографію, мені було легко записувати лекції, тож я дещо стенографувала. Лекції проходили в гарній аудиторії зі сторони парку (географічний факультет тоді був в головному корпусі). Одного разу він заходить і одразу відчиняє вікно, щоб не було чути запаху алкоголю. Знаючи, що це може повторитися, на наступній лекції ми пішли й сіли за останню парту. Перша була вільною, там уже ніхто не сидів. Коли він відчиняв вікно, то завжди казав: “Від несвіжого повітря ще ніхто не вмер, а від свіжого повітря вмирають”. Він звик, що я, Валентина і Надя, зразкові студентки, сиділи за першою партою, а тут чомусь пересіли. За останньою партою нам не було цікаво, що він читав. Ми бачили, що він слідував чітко за підручником. Тоді був дуже цікавий польський журнал “Kobieta i Życie” [29], на останній сторінці якого була рубрика “Satyra w krótkich majteczkach” (про те, як діти реагують на побачене, різні кумедні жарти). Хтось засміявся, вичитавши щось у цьому журналі. Джигіль підійшов до нас, якраз коли ми були зайняті журналом і каже: “Це ви що робите?”. А я показую журнал, кажу: “Kobieta i  życie”. Він тоді: “Ви не конспектуєте? Я це вам на екзамені покажу”. Натякнув, що на екзамені буде біда. І дійсно, потім на екзамені взяв у деканаті екзаменаційний листок із нашими прізвищами. А Толя Єрмоленко [30], студент зі старшого курсу, якраз був у деканаті, коли викладач брав відомість. Толя чув, як той говорив про нас: назвав наші прізвища і сказав, що продемонструє, що студентам треба конспектувати, – мовляв, ми не зможемо здати той екзамен. Хлопці боялися його екзамену, тай усі студенти, по суті, побоювалися. Ми перечекали, поки не здали всі дівчата. Ми троє йшли останніми, а за нами – хлопці. Хлопців було, здається, четверо, то він нас усіх сімох запросив до аудиторії одночасно. Ми витягнули білети, готувалися. Мали відповідати по черзі: Надя, Валя і я. А хлопці слухали. Толя Єрмоленко чекав під дверима: якою ж буде та помста Джигіля за те, що ми не конспектували його лекцій? Надю він “мучив” десь хвилин сорок. Він ставив питання – вона відповідала й відповідала. Нарешті взяла заліковку й вийшла, навіть не глянувши, що він їй поставив. Єрмоленко стоїть під дверима, а вона виходить і просто зомліває. Єрмоленко запитує: “Що там?”. А вона каже: “Подивися, що він поставив”. – “Та “добре”!”. Надя аж ожила. Валі я сказала, що піду відповідати після Наді. Пам’ятаю, мені випала робота Леніна “Про право націй на самовизначення”. Відповідаю так само впевнено. Не дивлюся, що він мені пише. Теж беру з трепетом залікову книжку, виходжу. Думаю: хоч би “трійку” поставив. Єрмоленко і в мене питає: “Ну що?”. – “Не знаю, подивися”. – “Як? “П’ятірка”? Не може бути! Так він же казав, що тобі “двійку” поставить!”. Кажу: “Не знаю, що сталося і чому він поставив мені “п’ятірку””. Хлопці були в жаху, бо вони не знали матеріалу так добре, як ми. Але до хлопців він ставився зовсім інакше. Отакий був у нас екзамен. 

Ще один екзамен, який ми, як кажуть, здали і забули, був, здається, з основ марксизму-ленінізму. Не можу пригадати прізвища викладача. Аудиторія розташовувалася там, де йти на філологічний факультет: велика площа, подвійні двері. Дівчата, які жили в гуртожитку, прибігли здавати першими, бо знали: на початку ставлять кращі оцінки. Ми приходимо, а вони до нас: “Дівчата, газета “Женьмінь жибао”… Він усіх питає про пленум ЦК Компартії Китаю і про те, що на ньому вирішили”. Я кажу: “А що тут хвилюватися?”. – “А ти читала?” – запитують. Відповідаю: “Ні, не читала і не знаю, що там написано. Зайду і відповідатиму китайською”. Зайшла здавати, уже не пам’ятаю, які були питання і що я казала. Пам’ятаю лише, як він дав мені додаткове запитання: “А ви можете китайською розповісти про рішення пленуму ЦК Компартії?”. Я просто схилила голову. Він усміхнувся. Здається, поставив мені “четвірку”. Ці суспільні науки нам були зовсім не цікаві.

Про наукові студентські конференції. Я як учасниця гуртка з геоморфології, яким керував Петро Миколайович Цись, робила доповідь про Дніпровське зледеніння. Запрошеними були студенти Ленінградського університету Євзоров, Лопатін і студент із Чернівців (вже забула прізвище), які також робили свої доповіді. Їм трьом викладачі зробили маршрутний огляд цікавих скель в околицях Львова, показали Тустань. Пізніше Валентина мала якусь доповідь у Ленінградському університеті. На конференції ми читали доповіді українською мовою, студенти з Ленінграду – російською. Ми їх розуміли добре. Вони ж пізніше нам казали, що все зрозуміли, але про Дніпровське зледеніння подумали, що то – “днєпровскоє злодіяніє”.

Про спортивний табір. Ми не хотіли ходити на заняття з фізкультури, тому краще було під вечір, коли вже були вільними, піти на спортивну секцію. Я відвідувала секцію зі спортивної гімнастики. Це було в тому приміщенні, де тепер кафедра туризму. Тоді це був спортивний зал – їх було кілька. Хлопці піднімали штангу. Пам’ятаю, як піднімали студенти-журналісти Гуревич [31] (був маленький, приземкуватий) і Радовський [32] (високий на зріст). Ми в іншому залі чуємо, як падає штанга. Думаємо, чи вони ще живі чи ні? На кого та штанга впала? Тоді у спортивній гімнастиці появилися нові елементи, особливо на різновисоких брусах. Тренером була Зоя Весєлова. Вона дуже ревно ставилася до того, щоб ми гідно відстоювати честь університету. Слідкували і за нашою освітою, допомагали нам. 

Окрім того, були тренування й відпочинок у спортивному таборі “Карпати” (Чинадієво) – тепер якось інакше називається, там є палац Шенборнів. Табір, по суті, також будували руками студентів [33]. Є фотографія того табору, як піднімали шатра. На фотографії (показує) – наші тренери, наша зарядка. Студенти самі собі робили той табір. Разом з тим, там була підготовка в різних секціях. У тому спортивному таборі були і студенти з Ленінграда, Ужгорода. Обмінювалися знаннями: вони розповідали нам, що вивчали, ми – розповідали їм. 

А ця фотографія (показує) – свідчення того, що я маю “право власності” на стадіон нашого університету. Як бачите, мої однокурсники носили землю. Зверніть увагу на наш одяг: ми у звичайних спідницях! Робили схили для трибун. Як будуть приватизувати, я буду претендувати на цей стадіон (сміється). З моїх однокурсників, мабуть, лише троє займалися спортом у секціях.

Про моїх однокурсників. Богдан Швайківський [34] керував хором. Дуже цікаво робив усякі “розривки”, як ми їхали десь на маршрути в автобусах. Завжди нас веселив смішними співомовками. Потім навіть керував хором нашого факультету. Мій однокурсник Йосип Берко [35] (помер два чи три роки тому) був проректором зооветеринарного інституту. В університеті спеціалізувався на кафедрі фізичної географії. Я його питала: як він так обрав зооветеринарний інститут? Але ж ми вчили і про сільське господарство, корми і так далі. Розповідав, що мусив добре знати ботаніку, про трави і злаки. То я кажу: хто знає, яку користь і де доведеться потім мати з отриманої освіти?

Частина моїх однокурсників залишилися працювати в університеті, бо тут були лабораторія й експедиція. Треба було карти – вони викреслювали, фарбували, робили нормальні карти. Наприклад, над цим працювала Надя Дідик. Станіслав Крутник [36] став вчителем, працював у Перемишлянському районі. Гаврилюк (Данилюк) [37] була вчителькою, дуже відома у Львові (мешкає у Шевченківському районі, ми з нею ще спілкуємося). Ті дівчата, що були з районів і сіл, працювали в галузі економіки. В себе у районах займали досить високі посади. Вчителькою була Валентина Рочева, завершила роботу на посаді завуча школи. А я ким тільки не була: працювала у Ботанічному саді, завершила на посаді заступника директора з навчально-методичної роботи на обласній станції туристів. Марія Говда (Тис) [38] потім працювала у 28 школі у Львові. Після навчання була направлена у район, у село Вербляни. Всі випускники поїхали за направленням на роботу. Мене ж залишили працювати в експедиції Гоголєва. Сингаєвський Гена [39], родом із Житомирщини, опинився на роботі в міліції. Пам’ятаю, як він казав: “Дівчата, що у вас сьогодні на сніданок?”. Ми всі приходили з канапками, то було святе, кожен мусив мати свою канапку. Моя мама завжди робила одну канапку мені, а другу – для Геннадія, знала, що він з багатодітної сім’ї. “Ше для Гени! Ше для Гени!”. І він так привик, що нема й мови. “Що в тебе там сьогодні?”. Кажу: “Є канапка для тебе”. Тамара Тугай [40] (її батько викладав у політехніці політекономію, був пов’язаний із райкомом чи обкомом партії) приносила бутерброди з червоною ікрою (а тоді був дефіцит, важко було дістати навіть ковбасу). Сама вона ікру не любила, але мама обов’язково робила їй ті бутерброди. То як тільки вона їх приносила, наш Ґєна першим стояв поруч (сміється). Уявіть собі: студентам, які жили в гуртожитку, треба було встати о шостій годині ранку, щоби дістати буханку хліба і пачку масла. Хтось один із кімнати по черзі йшов займати чергу за хлібом, щоб купити на сніданок перед заняттям. Гуртожиток тоді був там, де зараз є географічний факультет. Наші дівчата з районів мешкали в приміщеннях, де нині кафедра охорони природи. У кімнаті їх було семеро чи восьмеро. Вони привозили із села картоплю, а я приносила бідон квашеної капусти з цибулькою та олією. Це було для нас велике свято! Ми разом виконували практичні роботи, обмінювалися прочитаним і готувалися до наступних занять. 

Ліда Бас [41] так само була вчителькою. Недашківська [42] викладала у нас на факультеті, захистила дисертацію. Зіна Якубова [43] – також вчителька. Прудиус Марія [44] працювала вчителькою в Бориславі. Тож більшість випускників нашого курсу – це вчителі. Лише Йосип Берко став проректором. Він детально дослідив усю творчість Тараса Григоровича Шевченка. Будучи закоханим в ботаніку, склав перелік всіх назв рослин, які згадані у творах Шевченка.

Про викладачів. Викладач кафедри фізичної географії Койнов [45] був дуже інтелігентною, освіченою людиною, ставився до студентів як до рівних собі. Казав: “Я навчаюся разом з вами”. Його дружина була із Комі АРСР. Прийомний батько моєї колєжанки Валентини (вона була з Кандалакші) – також комі [46]. Вони втішилися, що можуть розмовляти рідною мовою. Григорій Абрамович Зільбер [47] одразу бачив, хто до якої частини географії має хист. Відразу казав, що потрібно робити, чим займатися. “Тобі більше пасує економічна географія, тобі – дослідження геоморфології, тобі – ґрунти, а ти – просто мандрівник”. Одному студенту він завжди казав: “Ти – мудрець!”. А мені: “Ти розумієш, що всі вже знають: Геренчук [48] тебе запрошує залишитись на факультеті працювати над дисертацією”. Відповідала йому: “Та ні, я не хочу”. Весь час мене переконував, що треба писати дисертацію. Викладав дуже цікаво, особливо про різні відкриття. На екзамені брав портрети Пржевальського, Миклухо-Маклая, прикривав їх і просив студентів лише за бородою впізнати, хто це такі. Це вже було на завершення відповіді, адже спочатку треба було ґрунтовно розповісти про маршрут, яким дослідник їхав і що відкрив. Бувало й таке: коли він був не готовий до лекції (а часом ми мали підряд дві пари; тоді навчалися в головному корпусі), то знаходив дотепний вихід. Ми лекцій не пропускали – відвідування було стовідсоткове. Стоїмо біля аудиторії, він заходить і каже: “Ви що тут робите? Сьогодні дві пари? Розумієте, там у кінотеатрі “Парк” показують двосерійний фільм. Я вам дозволяю на третю підпару прийти до мене”. Це було справжнє щастя! Денні сеанси тоді коштували дешево. Ми йшли в кіно, а він потім розпитував, чи сподобався фільм. Викладав цікаво, з жартами.

Петро Миколайович Цись був професором високоінтеліґентним, спокійним. Каленик Іванович Геренчук, пам’ятаю, запитував у мене (а я була наймолодша на курсі): “Дитино, як ти думаєш, а річки в Карпатах замерзають? В котрому місяці замерзають?”. Я почала думати: якщо він каже, що замерзають, то, значить, замерзають (сміється). А вони, виявляється, не замерзають. Він спеціалізувався з фізичної географії, геоморфології. Агітував потім Ярослава, щоб обов’язково вступив в партію, бо, казав: якщо не буде членом партії, то не захистить дисертацію. Дуже хотів бути завідувачем кафедри. А через те, що не був членом партії, його не затверджували на цю посаду. Казав, що так рилися в його біографії, що до п’ятого покоління відкрили. Але він таки був прийнятий у партію, довгий час був завідувачем кафедри. 

Сваричевський Іван Іванович [49]  викладав економічну географію. Ми не мали з ним багато лекцій, коротко вивчали лише сільське господарство. Що мені запам’яталося про нього? Читав лекції – як співав. На вступному екзамені запитував у мене: “Скажи, будь ласка, яке місто було збудоване комсомольцями і назване в честь того, що його будували комсомольці? Як воно називалося?”. По-суті, дав і відповідь – спробуй не скажи, що то Комсомольськ-на-Амурі (сміється). Предмет пояснював простіше, деталізував, не ускладнював. Віра Федорівна Пустовєтова дуже любила жартувати. Не знаю, що сталося, що вона дуже швидко повернулася в росію. Може, через те, що треба було викладати українською мовою, а їй було важко. Але сміливо вела всі важкі практики. Добре знала свій предмет. Знала, на чому акцентувати і як допомогти, щоб студент зрозумів те чи інше явище, його закони: звідки і як походять, як вони розвивалися. Курілов [50] читав кліматологію, читав нецікаво. Ми мали свою метеорологічну станцію у Брюховичах (там є і обсерваторія). Він був, як я кажу, “дуже комуністом”, його більше цікавила “родословна”, ніж знання. Назвала більшість викладачів, які у нас викладали. 

[1] Ситніков Петро Федорович (1902–1957) – географ, старший викладач кафедри геодезії та картографії (1948–1950 рр.), кафедри геоморфології (1950–1957 рр.) Львівського університету.

[2] Див. публікацію першої частини спогадів: Ірина Кравчук. Про батьків, дитинство і навчання у повоєнному Львові. Режим доступу: http://oralhistory.lnu.edu.ua/zhyttiepysy/iryna-kravchuk-pro-batkiv-dytynstvo-i-navchannia-u-povoiennomu-lvovi/ 

[3] Кудлик Ярослав Олександрович (1929–?) – географ, у 1953–1996 рр. – викладач, старший викладач, асистент кафедри геоморфології Львівського університету.

[4] Бучило Пилип Степанович (1892–1977) – географ, історик, церковний діяч. У 1944–1948 рр. – професор, 1944–1947 рр. – завідувач, 1953–1962 рр. – старший викладач, в. о. доцента кафедри фізичної географії, 1944–1945 рр. – в. о. декана геолого-географічного факультету, 1951–1952 рр. – в. о. доцента кафедри геоморфології, 1959–1968 рр. – завідувач кабінету-музею землезнавства Львівського університету.

[5] Рочева Валентина Іванівна (нар. 1938) – географиня, педагог, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету, працювала вчителькою географії у середніх школа у м. Львів.

[6] Йдеться про Веселову Зінаїду Олексіївну (1919–?), у 1947–1950 рр. – викладачка, 1950–1979 рр. – старша викладачка кафедри фізичного виховання та спорту Львівського університету.

[7] В оригіналі говорить російською мовою. Пряму мову, яка у записі спогадів наведена російською мовою, подано у тексті в перекладі українською.

[8] Зашкільняк Опанас Степанович (1913–1999) – історик, доктор історичних наук (1964), професор (1965). У 1947–1952 рр. – старший викладач, 1951–1959 рр. – доцент кафедри основ марксизму-ленінізму, 1959–1978 рр. – завідувач, 1978–1987 рр. – професор кафедри історії КПРС, 1952–1957 рр. – проректор з навчальної роботи Львівського університету.

[9] Дідик (Сенів) Надія Олексіївна (1936–?) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті, у 1961–1992 рр. – інженер Науково-дослідної частини Львівського університету.

[10] У 1959 р. у селищі Єзупіль засновано Дністровський географічний стаціонар – навчально-науковий комплекс Львівського університету, розташований біля гирла річки Бистриці.

[11] В’ялов Олег Степанович (1904–1988) – геолог, палеонтолог, академік АН УРСР (1948 р.). У 1945–1962 рр. – професор, 1945–1958 рр. – завідувач кафедри історичної геології і палеонтології Львівського університету, у 1949–1988 рр. – завідувач відділу палеогеографії і тектоніки провінцій горючих копалин Інституту геології і геохімії корисних копалин АН УРСР у Львові.

[12] Стадницький Дмитро Григорович (1925–1980) – географ, геоморфолог, кандидат географічних наук (1964 р.), доцент (1967 р.). У 1956–1959 рр. – лаборант, старший лаборант, у 1959–1965 рр. – викладач, старший викладач, у 1965–1980 рр. – доцент кафедри геоморфології Львівського університету.

[13] Лазаренко Євген Костянтинович (1912–1979) – геолог-мінералог, доктор геолого-мінералогічних наук (1948 р.), професор (1948 р.), дійсний член Академії наук УРСР (1969 р.). Завідувач кафедри мінералогії (1944–1969 рр.), декан геологічного факультету (1945–1949 рр.), проректор з наукової роботи (1949–1951 рр.), ректор (1951–1963 рр.) Львівського університету. У 1969–1971 рр. – директор Інституту геологічних наук АН УРСР, у 1971–1979 рр. – завідувач відділу Інституту.

[14] Скварчевська Олена Вікторівна (1926–1988) – географиня, геоморфолог, кандидатка географічних наук (1957 р.), доцентка (1962 р.). У 1953–1962 рр. – старша викладачка, в. о. доцента, 1962–1988 рр. – доцентка, 1971–1976 рр. – завідувачка кафедри геоморфології Львівського університету.

[15] Лесняк Василь Федорович (1911–1963) – геолог, кандидат геолого-мінералогічних наук (1953 р.), доцент (1954 р.). У 1946–1948 рр. – завідувач мінералогічного відділу геологічного музею, 1948–1953 рр. – асистент кафедри загальної геології, 1953–1963 рр. – доцент кафедри геології СРСР Львівського університету.

[16] Гоголєв Іван Миколайович (1919–1996) – географ, ґрунтознавець, доктор сільськогосподарських наук (1966 р.), професор (1968 р.). У 1952–1953 рр. – доцент кафедри геоморфології, 1956–1966 рр. – доцент, 1966–1967 рр. – професор кафедри фізичної географії Львівського університету. У 1967–1995 рр. – завідувач кафедри ґрунтознавства i географiї ґрунтiв Одеського університету.  

[17] Климович Павло Васильович (1929–2023) – географ, кандидат географічних наук (1963 р.), доцент (1965). У 1955–1956 рр. – лаборант, 1956–1965 рр. – асистент, викладач, в. о. доцента, 1965–1990 рр. – доцент кафедри фізичної географії, у 1968–1974 рр. – декан географічного факультету, 1990–1993 рр. – доцент кафедри географії України, 1993–2001 рр. – доцент кафедри географії ґрунтів Львівського університету.

[18] Пустовєтова Віра Федорівна (1925–?) – географиня, педагогиня. У 1944–1949 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету. У 1952–1953, 1954–1958 рр. – викладачка, 1958–1968 рр. – старша викладачка кафедри фізичної географії, 1953–1954 рр. – викладачка кафедри геоморфології Львівського університету.

[19] Антиросійські та антирадянські настрої у Грузії зросли після придушення демонстрацій та протестів проти політики радянського уряду у березні 1956 р.

[20] Пашко Атена-Святомира Василівна (1931–2012) – поетеса, громадська діячка.

[21] “Укрземпроект” – Республіканський проектний інститут по землевпорядкуванню, створений у 1961 р.

[22] Астана – столиця Казахстану, у 1832–1961 рр. місто називалося Акмолінськ, у 1961–1992 рр. – Цілиноград. 

[23] Байконур – космодром у Казахстані, збудований у 1955 р. У 1957 р. з космодрому Байконур був запущений на орбіту перший штучний супутник Землі. Космічний корабель “Восток-2” з космонавтом Германом Титовим (1935–2000) запущений з космодрому 6 серпня 1961 р. 

[24] Кравчук Ярослав Софронович (1937–2023) – географ, геоморфолог; кандидат географічних наук (1971 р.), професор (1991 р.); у 1971–1974 рр. – начальник Науково-дослідного сектору, у 1976–1987, 1990–2019 рр. – завідувач кафедри геоморфології та палеогеографії, 1984–2002 рр. – декан географічного факультету.

[25] Цись Петро Миколайович (1914–1971) – географ, геоморфолог, доктор географічних наук (1955 р.), професор (1954 р.). У 1945–1950 рр. – завідувач кафедри фізичної географії, 1950–1971 рр. – завідувач кафедри геоморфології, 1954–1965 рр. – декан географічного факультету Львівського університету.

[26] “Прокажена” (пол. Trędowata) – роман польської письменниці Гелєни Мнішек (1878–1943), опублікований 1909 р. 

[27] Орел Микола Данилович (1921–2002) – географ, кандидат географічних наук (1956 р.), доцент (1958 р.). У 1951 р. – старший лаборант, 1955–1958 рр. – викладач, в. о. доцента, 1958–1993 рр. – доцент, 1966–1968 рр. – старший науковий співробітник кафедри фізичної географії Львівського університету.

[28] Джигіль Євген Іванович (1929–1999) – філософ, кандидат філософських наук (1970 р.), доцент (1973 р.). У 1955–1961 рр. – асистент, в. о. доцента, 1983–1999 рр. –  доцент кафедри філософії Львівського університету. У 1963–1982 рр. викладав у Львівському політехнічному інституті. 

[29] “Жінка і життя” (“Kobieta i Życie”) – популярний польський ілюстрований тижневик, заснований у 1946 р. Висвітлював соціально-культурні теми, питання моди, виховання дітей та побуту. Був одним із найбільш тиражних видань у період Польської Народної Республіки.

[30] Єрмоленко Анатолій Опанасович (1936–?) – географ, у 1953–1958 рр. навчався на географічному факультеті Львівського університету.

[31] Гуревич Олександр Борисович (нар. 1935) – журналіст, у 1952–1954 рр. навчався на філологічному факультеті, у 1954–1957 рр. – факультеті журналістики Львівського університету.

[32] Радовський Володимир Сергійович (нар. 1937) – публіцист, журналіст, у 1954–1959 рр. навчався на факультеті журналістики Львівського університету.

[33] Спортивно-оздоровчий табір “Карпати” створено 1957 р.

[34] Швайківський Богдан Якимович (1935–?) – географ, у 1954–1960 рр. навчався на географічному факультеті Львівського університету. 

[35] Берко Йосип Миколайович (1938–2024) – ботанік, доктор біологічних наук (1994 р.), професор (1996 р.). У 1955–1960 рр. навчався на географічному факультеті Львівського університету, від 1968 р. працював у Львівському зооветеринарному інституті (Львівській академії ветеринарної медицини), від 1983 р. – завідувач кафедри біології, у 1994–2003 рр. – проректор академії.

[36] Крутник Станіслав Карольович (1934–?) – географ, у 1954–1960 рр. навчався на географічному факультеті Львівського університету.

[37] Данилюк (Гаврилюк) Тамара Тихонівна (нар. 1936) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету, працювала вчителькою у Львові.

[38] Говда (Тис) Марія Дмитрівна (1937–?) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету.

[39] Сингаєвський Геннадій Антонович (1938–?) – географ, у 1955–1960 рр. навчався на географічному факультеті Львівського університету.

[40] Тугай Тамара Петрівна (1937–?) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету, у 1963–1968 працювала на посаді інженера, старшого інженера Науково-дослідного сектору Львівського університету. Батько – Тугай Петро Хомич (1910–?), у 1949–1956 рр. працював на кафедрі політекономії Львівського університету, у 1956 р. переведений на посаду завідувача кафедри економічних наук партійної школи при Львівському обласному комітеті Комуністичної партії України.

[41] Бас Лідія Василівна (нар. 1938) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету.

[42] Недашківська Наталія Юріївна (нар. 1938) – географиня, кандидатка географічних наук (1979 р.), доцентка (1984 р.). У 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету, у 1963–1992 рр. працювала у Львівському торговельно-економічному інституті, 1992–1998 рр. – доцентка кафедри географії України Львівського університету.

[43] Дреус (Якубова) Зінаїда Юхимівна (1936–?) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету.

[44] Прудиус Марія Іванівна (1938–?) – географиня, у 1955–1960 рр. навчалася на географічному факультеті Львівського університету.

[45] Койнов Михайло Матвійович (1910–1996) – географ, ландшафтознавець, кандидат географічних наук (1956 р.), доцент (1956 р.). У 1948–1955 рр. – старший викладач, 1956–1983 рр. – доцент кафедри фізичної географії Львівського університету.

[46] Валентина Рочева народилася у с. Кузомень, тепер Мурманської області росії. Місто Кандалакша, ймовірно, згадано як найближчий до місця народження великий адміністративний центр. Батько Валентини Рочевої – Рочев Іван Митрофанович, військовий залізничник, підполковник. Рочеві переїхали зі с. Кузомень у м. Львів у 1946 р.

[47] Зільбер Григорій Абрамович (1916–1970) – географ, кандидат географічних наук (1956 р.), доцент (1956 р.). У 1939–1941 рр. – старший викладач кафедри географії, 1945–1955 рр. – старший викладач, 1955–1970 рр. – доцент кафедри економічної географії Львівського університету.

[48] Геренчук Каленик Іванович (1904–1984) – географ, доктор географічних наук (1959 р.), професор (1960 р.). У 1945–1954 рр. – завідувач кафедри фізичної географії Чернівецького університету, 1954–1974 рр. – завідувач, 1974–1984 рр. – професор кафедри фізичної географії Львівського університету.

[49] Сваричевський Іван Іванович (1903–1968) – географ, кандидат географічних наук (1958 р.), доцент (1962 р.). У 1947–1962 рр. – старший викладач, в. о. доцента, 1962–1968 рр. – доцент кафедри економічної географії Львівського університету.

[50] Курилов Павло Самсонович (1912–1977) – географ, у 1954–1956 рр. – в. о. доцента, 1958–1963 рр. – старший викладач кафедри фізичної географії Львівського університету.