‒ Доброго дня. Мене звати Андрій. Я є студентом історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, вивчаю історію університету. Скажіть, будь ласка, чи навчались Ви у Львівському університеті?

 

‒ Так, навчався.

 

‒ На якому факультеті?

 

‒ На історичному, на нашому рідному факультеті.

 

‒ А на якій кафедрі спеціалізувались?

 

‒ Спеціалізувався на кафедрі історії СРСР.

 

‒ А в яких роках це було?

 

‒ Це було на початку 1970-их років. В 1970-ому році я поступив, після армії, і провчився до 1976 року.

 

‒ А як відбувався вступ до університету, здача іспитів, співбесіда?

 

‒ Співбесіди ніякої не було. Я склав чотири екзамени. Це вже був мій четвертий вступ до університету, четверта спроба вступити. Я вже вступив після армії. Мав великі пільги, бо тоді були пільги, якщо ти мав трудовий стаж і відслужену армію. Я склав чотири іспити: історію, українську усну, українську письмову (твір) і англійську мову. Таким чином став студентом.

 

‒ А чому обрали саме Львівський університет?

 

‒ Бо я мріяв все життя – навчатися у Львівському університеті.

 

‒ І які у Вас перші враження від університету?

 

‒ Це була моя мрія. Тому враження були високими, не зважаючи на радянську ідеологію. Університет залишався університетом зі своїми давніми коренями. Я знав, що це найстарший університет в Україні. Не зважаючи на радянський тиск, особливо ідеологічний тиск, тут є чимало викладачів, які викладають історію чи, по крайній мірі, стараються викладати її більш приземлено, а не витати десь там в комуністичній ідеології. Тому мене це все привабило. Крім того, я знав, що там є чимало добрих фахівців, в яких я можу прийняти історію.

 

‒ А яка була специфіка навчальної програми, за якою Ви навчалися?

 

‒ Специфіка була чисто радянська. Звичайно, Москва керувала, Київ дублював. На історію України віддавалось нам набагато менше годин. Практично, вона вчилась поверхово. Історія України була прив’язана до історії СРСР, [вивчалися] лише окремі теми. Як і в школах, наприклад. Коли в школах ліквідували вивчення історії України, то її прив’язали до історії СРСР. На рік було два-три параграфи, які стосувалися історії України. Решта все було історією СРСР. Тому приблизно так. Хоча була кафедра історії України, але основна увага концентрувалася на кафедрі історії СРСР. Відповідно, ми мусіли вчити те, що нам давали викладачі, доценти, професори, асистенти.

 

‒ А якою мовою проводилось навчання?

 

‒ Без сумніву, тільки українською. Були викладачі, особливо допоміжних дисциплін: філософії, політекономії, атеїзму… Але історія України у Львівському університеті, думаю, на дев’яносто відсотків викладалася українською мовою.

 

‒ Стосовно предметів, які запам’ятались Вам предмети?

 

‒ Було багато предметів, які я любив: археологія, яку читав професор Пелещишин (він тоді ще доцентом був), покійний, славної пам’яті Микола Пелещишин; історія Греції та Риму, яку вивчав високий спеціаліст Іван Іванович Вейцківський, професор; Бродський, також професор, вчив нас нову і новітню історію. Вже покійні, вже їх немає. Молоді викладачі, які працювали, були активними. Це Кость Костьович Кондратюк, Микола Євгенович Рожик, багато інших. Глічов навчав нас методики викладання історії. Був добре прив’язаний до школи й знав той предмет дуже добре. Без сумніву, це дало нам змогу пізніше працювати педагогами. І багато інших викладачів. Пізніше до університету прийшов глибокий фахівець, надзвичайно шанована людина в українських історичних колах, професор, доктор історичних наук Степан Арсентійович Макарчук, на жаль, цього року покійний, дуже і дуже мною шанована людина, я багато в нього почерпнув, з його лекцій, з його усних виступів.

 

‒ Якою була справа з аудиторним фондом, забезпеченням навчальною літературою?

 

‒ Особисто я, як студент, не відчував, що бракує книжок. Не густо було книжок, без сумніву. Але студентська бібліотека працювала, достатні були кафедральні фонди. Я маю на увазі книжкові фонди. Студентська бібліотека була в головному корпусі університету (там, де нині є юридичний факультет, – це все була студентська бібліотека). Достатньо було книжок і в Науковій бібліотеці, і в студентській. Крім того, я з першого курсу почав формувати свою особисту бібліотеку. Не завжди гроші в мене водилися, я – зі скромної родини, але, наприклад, коли я вивчав історію Стародавнього Сходу чи археологію (вчив на першому курсі), то відразу почав скуповувати книжки. Тоді книжки коштували відповідно не дорого, не так, як тепер. Тому я поступово почав формувати свою власну бібліотеку, яка пізніше мені згодилася і годиться по сьогодні.

 

‒ А в якому корпусі проходило тоді навчання?

 

‒ Історики вчилися тільки в головному корпусі.

 

‒ І які у Вас враження від головного корпусу?

 

‒ Були ті самі аудиторії, що є і до сьогодні. Деякі предмети могли читати на інших факультетах, де орендували аудиторії. Але в цілому наше навчання проходило виключно на історичному факультеті.

 

‒ Скільки студентів було у Вашій групі?

 

‒ Двадцять п’ять.

 

‒ Який був їхній віковий, національний, соціальний склад?

 

‒ Я думаю, що вісімдесят процентів ‒ місцеві студенти, українці. Були, звичайно, і євреї, росіяни, були й інші. Наприклад, угорці були, українського походження, які жили в Україні. Тобто були студенти інших національностей. Але переважаюча кількість ‒ місцеві студенти, з Галичини. З Волині ще багато було.

 

‒ Можливо, Ви згадаєте, яка була атмосфера у Вашій групі, на факультеті?

 

‒ Без сумніву, серед наших студентів був хтось, хто працював на радянські спецоргани. Хоча сьогодні це ще не виявлено, але ми прекрасно знали, що в кожній академічній студентській групі є хтось зі студентів, який працює на спецоргани. Без сумніву, ми не могли говорити відкрито, виявляючи свої погляди, так, як зараз, критикувати владу чи критикувати певні підручники або монографії. Але все ж таки Львівський університет є Львівський університет, і там десь можна було почути щось цікаве в наших професорів: Степана Арсентійовича Макарчука, Кравця й інших професорів, навіть не українців, ‒ щось цікаве і, без сумніву, об’єктивне. Нас то тішило, що ми могли почути не чисто під марксистсько-ленінським кутом ту чи іншу працю, той чи інший виклад. Хоча викладачі так само мали зв’язані руки. І я вже пізніше, коли працював асистентом-погодинником, так само мусів виконувати ті вказівки, які мені давали. Хоч я старався завжди студентам так провадити, щоб вони зрозуміли, як вони повинні давати оцінку тим чи іншим подіям, чи історичним процесам в Україні, СРСР.

 

‒ Які були взаємини між студентами різних національностей, тими, що були приїжджі, і місцевими?

 

‒ Ну, наприклад, зі мною вчилось кілька євреїв. В мене прекрасні [з ними відносини]. Деякі з них сьогодні вже виїхали до Ізраїлю. Але вони були нормальні люди, не демонстрували якоїсь ідеологічної зверхності. Були й росіяни. Я б сказав, що не було таких чисто виражених носіїв марксистсько-ленінської ідеології. І це, без сумніву, тішило. А в основному це були наші люди. Ми навіть таємно ходили до церкви, до плащаниці, або на окраїни Львівщини їздили до сповіді, чи брали шлюби пізніше, на старших курсах, особливо дівчата.

 

‒ Чи можете описати коло своїх близьких знайомих? Хто були ці друзі?

 

‒ Важко зараз [згадати]. Ну, наприклад, був в мене однокурсник Володя Коссой. Пізніше, після закінчення університету, він був заступником директора історичного музею, чистий історик. Людина інтелігентна, він не проявляв себе з якихось… Можливо, на посаді заступника директора історичного музею він мусів здійснювати так звану генеральну лінію партії, але в цілому в поведінці, будучи студентом, був нормальною людиною. Пізніше він виїхав в Ізраїль, може і в Америку, зараз не знаю.

 

‒ А звідки він походить?

 

‒ Він був львів’янином.

 

‒ А якою мовою спілкувались тоді між собою?

 

‒ Навіть ті студенти, особливо, які народилися в Галичині, а за національністю були, наприклад, росіяни чи євреї, як правило, спілкувались в групі виключно українською мовою. Навіть викладачам, які вели [заняття] російською мовою, вони старались [говорити] трохи по-українськи, трохи по-російськи. Ми все одно спілкувались з ними українською мовою. Наприклад, був такий доцент Меньшов, який викладав нам логіку то російською, то українською, але ми відповідали, наприклад, на екзамені українською мовою.

 

‒ А що найбільше Вам запам’яталось із років студентського життя?

 

‒ Перш за все, що запам’яталося зі студентського життя ‒ політичний тиск на студентство. Ви молода людина і не пригадуєте те, що в 1970-71-ому роках по університеті пройшлася низка арештів студентів, виключення з університету. Вони старші були від мене ‒ четверто- і п’ятикурсники (не всі були старші, бо я після армії вступив). Крім того, була звільнена низка викладачів з історичного, філологічного факультетів. Вони змушені були покинути Львівський університет, пороз’їжджатися по інших вузах чи перевестися до Києва. Це на нас, очевидно, найбільше вплинуло ‒ коли студенти були виключені з історичного факультету. Заочників багато було виключено. Гель, майбутній дисидент, політв’язень, був виключений. Професор Кравець змушений був піти. З філологічного факультету професор Ковалик змушений був піти під тиском. Віктора Морозова виключили з четвертого курсу англійської філології. Без сумніву, це вплинуло на всіх студентів. Національна свідомість студента навіть в часи брежнєвської реакції… все одно співчували їм. Половина з них потім пороз’їжджалися по Радянському Союзі та вступали в інші вузи. Деякі уже після розвалу Радянського Союзу відновили своє навчання. Але то були дуже тяжкі часи.

 

‒ Чи підтримуєте Ви контакти із колишніми одногрупниками й однокурсниками?

 

‒ Якщо щиро казати, то зараз мало. Це вже не той вік. Половини з них уже немає: повмирали або виїхали. [З окремими] зустрічаємося, балакаємо. Зустрічаємось раз в десять років. Але то є тепер все рідше і рідше, бо вікові особливості беруть верх. Нам ‒ шістдесят сім років.

 

‒ Чи можете зараз пригадати якісь цікаві історії, які пов’язані з Вашими одногрупниками? 

 

‒ Ну, багато істориків стали істориками, старались десь працювати, десь дістати дозвіл, чогось добитися. Бо тоді ж так не було, що ти сьогодні йдеш в архів, робиш замовлення, і тобі приносять [матеріали]. Тоді, [щоб піти] в архів, скільки треба було підписів зібрати! Щоб тобі дозволили! Та й, зрештою, хто в архіві працював? Так само, колишні агенти НКВД або члени їхніх родин. Тому виразити свою думку… Перш за все, викладач, який контролював твої написані роботи (наприклад, дипломну, курсову чи навіть контрольну роботу), сам боявся, без сумніву. І те трошки нас гнітило.

 

‒ Чи пам’ятаєте Ви щось про керівництво факультету чи університету?

 

‒ Деканом, коли я вступав, був Петро Челак. Після нього був Чорній Володимир, який прийшов до нас, будучи ректором Дрогобицького педінституту. І потім ‒ Степан Макарчук, який довгі роки був [деканом].

 

‒ А як впливала на діяльність університету Комуністична партія?

 

‒ Комуністична партія тримала все під своїм кермом. Крім того, в кожному університеті були спецвідділи, які пильнували студентів, особливо гуманітарних факультетів. По-перше, було чисельне партбюро університету. Партійна організація в університеті була дуже велика і дуже чисельна. Парторганізація контролювала, як і спецоргани, все, весь процес навчання. Щоб не було відхилення від ідеології. Парторги на факультетах, парторги в університеті, їхні заступники мали дуже великий вплив. Фактично декан і парторг (профком набагато менше) керували університетом і контролювали все ідеологічне життя студентів і навіть особисте. Бо в гуртожитку не можна було собі дозволити (на той час я не жив в гуртожитку але ходив до хлопців) такі вольності, як зараз, що коли хочеш ‒ приходиш, коли хочеш ‒ співаєш. Тоді так не було, все було під контролем, навіть в гуртожитку.

 

‒ В той час, коли Ви навчалися, як впливали політичні обставини на діяльність університету?

 

‒ Тоді університети були науковими та педагогічними ідеологічними центрами. Хоча Львівський університет вирізнявся від того. Це був єдиний університет на Україні (можливо, ще в Тернополі, Івано-Франківську), де навчання велося, як Ви мені поставили питання, українською мовою. Без сумніву, це теж впливало. Але тиск Москви й офіційного Києва, без сумніву, був, і викладачі не могли (в нас були талановиті викладачі, прекрасні дослідники), під загрозою бути звільненими з праці та ще й посадженими, не могли до кінця розкрити своє внутрішнє єство. Тому, без сумніву, дотримувалися програми, яка опускалася зверху, контрольована партійними органами та спецорганами.

 

‒ А яке було побутове життя студентів?

 

‒ Не таке, як зараз. В той час, можливо, в гуртожитках було чистіше, був більший порядок. Без паспорта ти б в гуртожиток не зайшов. Відвідувачі, сторонні, все реєструвалося. Черговий або комендант реєстрував. Наприклад, якщо я пішов до дівчини, то до десятої години мав забрати паспорт і піти. В кімнаті жило (залежно від того, який гуртожиток) в тому гуртожитку, що біля Пагорба Слави (перший гуртожиток, який був на Погулянці; я був в сто восьмій і сто сьомій кімнатах, дівчачих кімнатах), чотири дівчини. Побутове звичайне… Сьогодні ми маємо прекрасну побутову техніку, тоді такого й близько не було, і студенти давали собі раду, як могли. Харчувались – хто як, тоді це теж залежало від гаманця. Якщо бідні студенти – їли, що нам Бог дасть. Багатші студенти, звичайно, жили краще.

 

‒ Наскільки нагальним було житлове питання? Наскільки гостро воно стояло тоді? 

 

‒ Як правило, гуртожиток збирав всіх студентів. По-перше, на факультетах вчилось менше [студентів], ніж зараз. Більшість студентів була забезпечена гуртожитками, дуже мало жило на приватних квартирах. Лише ті, що жили у Львові, довкола Львова. Вони доїжджали, жили вдома. Хоча тоді вже теж почала назрівати проблема влаштування в гуртожиток, але вона не була такою гострою, як є зараз.

 

‒ А як харчувались тоді?

 

‒ Перш за все, тоді все було набагато дешевше. Зараз стипендії високі, в порівнянні з тодішніми. Cтудент отримував стипендію (вже не пригадую точно) двадцять чотири [карбованці]. Але за то можна було жити, ще й додому давали. Всі харчі були дешеві, в студентській їдальні харчування було дешевше. Пиріжки, так звані «студентські тошнотіки», були по чотири копійки. Звичайні булочки ‒ по десять копійок, кілограм вишень ‒ п’ятдесят копійок, або й дешевше. Без сумніву, студенти могли собі дати раду. Я знаю, що моя дружина, будучи студенткою філологічного факультету, ще якусь частину грошей віддавала молодшій сестрі або возила мамі в село. Вона мала підвищену стипендію, як відмінник в навчанні.

 

‒ Скажіть, будь ласка, на що Ви здебільшого витрачали свою стипендію?

 

‒ На харчі і на скромний одяг. Крім того, я особисто і моя дружина – на книжки. В мене зараз є потужна бібліотека, яка налічує біля п’яти тисяч томів історичної літератури та літератури про культуру. Але тоді студенти інтенсивно купували книжки, [збірки] поезії. Ми, наприклад, ходили на літературні вечори, не пропускали ані одного зібрання письменників чи якихось наукових конференцій. Ми скуповували книжки наших викладачів. Книжки тоді були великим дефіцитом. Класику можна було купити, якщо ти здав якийсь металолом чи ганчір’я, якийсь талон отримав. Книжка була рідкістю, але вона була дешева, і ми могли її придбати. Особливо, що стосується поезії. Я особисто люблю поезію, сам писав вірші. На сьогодні маю біля двохсот збірок українських поетів, які куплені мною в основному в студентські роки.

 

‒ Чи працювали ви одночасно з навчанням?

 

‒ Так. Я на першому курсі, коли мені було дуже важко, мої батьки були пристарілі, мусів подбати про одяг, працював.

 

‒ А де Ви працювали?

 

‒ Я працював на будові, на приватних будовах, наприклад, в Рудно. Я жив в Рудно. Там люди будували хати, і я ходив підробляти ціле літо, щоб восени мати у що вдягнутися. Я також працював вантажником у Науковій бібліотеці імені Стефаника. Я носив книжки, була дуже тяжка праця. В храмі (нині це храм Петра і Павла воєнного гарнізону) я двигав книжки на верх. Якісь копійки отримував, але можна було собі купити щось з одягу або книжки.

 

‒ А як це впливало на Ваше навчання?

 

‒ Я не думаю, що це впливало, бо ми серйозно вчилися. Не всі працювали, а тільки ті, хто мав таку потребу. Ті студенти, які не мали потреби, не працювали. Стипендії хватало. Якщо ще й батьки допомагали. Це було достатньо.

 

‒ А як студенти проводили своє дозвілля?

 

‒ Нормально. Студенти є студенти. В усі часи, від середніх віків по сьогодні, від створення перших університетів студенти є народом дуже веселим. Перш за все, ходили на танці, ходили на вечори, ходили на літературні вечори. По-перше, танці були при університеті. Там не було якихось бійок, як то зараз є непорозуміння і тому подібне. Крім того, ми збиралися в гуртожитках, проводили літературні вечори. Ми збиралися в будинках, проводили літературно-історичні вечори. Хтось зі студентів готовив, наприклад, вечір поезії, хтось готовив цікаві історичні повідомлення, хтось готовив математичні ребуси. І таким чином ми не тільки проводили своє дозвілля, але водночас підвищували рівень свого інтелекту.

 

‒ А як проводили свої канікули?

 

‒ Канікули – як хто. Якщо ми не їхали на практику, копання картоплі, на збирання хмелю (маю на увазі, пізніше)… Але влітку роз’їжджалися по будинках. Хто міг ‒ працював, хто міг – помагав по господарству батькам, хтось просто відпочивав ціле літо. Я, наприклад, старався працювати, щось писати, брати книжки. Як правило, влітку я працював. Я був після армії, нагадую Вам, був старшим від інших студентів, і тому мені не було кому купити сорочку чи одяг, чи взуття. Тому доводилося працювати на будовах.

 

‒ Які газети читали в той час?

 

‒ Радянські. Я дуже багато виписував преси й дуже багато читав. Перш за все, я читав «Правду». Якщо ви не хотіли, то вас заставляли купляти. Читав «Известия», «Радянську Україну», «Вільну Україну», «Комсомольську правду», «Ленінську молодь», львівську, і обов’язково ‒ «Літературну Україну», бо надзвичайно люблю літературу і поезію. Крім того, я виписував спеціальні історичні журнали: «Преподавание истории в школе» (пізніше я був членом редакції цього журналу в Москві), «Український історичний журнал». Це мої фахові журнали, які стосувались нової історії, новітньої історії, історії України, в мене вони завжди були. «Новое врем’я» був моїм улюбленим журналом. Це московський журнал, який і нині виходить, один із кращих в Росії. Я його виписував довгі й довгі роки, навіть після закінчення університету. Багато інших, які я вже призабув. Етнографічні журнали (бо я теж етнографію люблю, теж читав етнографію) любив і виписував.

 

‒ А як щодо книжок?

 

‒ Я був бібліофілом, очевидно, ще зі школи. Тому книжки донині залишаються моїм основним джерелом знань. Я був бібліофілом і, очевидно, помру бібліофілом. Я збирав книжки ще в школі, де міг. Перш за все, історичні книги. За своє життя, від старшої школи, [часу навчання] в університеті й по сьогодні, я десь зібрав біля п’яти тисяч (а може і більше) книжок. В основному – сімдесят процентів – це книжки з історії. Окрім того, в мене ще сильна бібліотека діаспорної літератури. Але то вже в часі незалежної України [зібрано], не за студентські роки.

 

‒ Зараз ми бачимо, що дуже популярними є фільми, а як на той час?

 

‒ Студенти всіх львівських вузів масово ходили в кіно. У Львові було кілька десятків  кінотеатрів, які всі працювали. То не так, як тепер: половина студентів не ходить, бо не має грошей, настільки дорогими є квитки. Тоді всі студенти ходили. Не скриваю ‒ з пар теж втікали. Тому що біля університету був кінотеатр «Парк», який був забитий виключно студентами. «Маяк», «Спартак», «Дніпро» ‒ всі були в центрі, всі працювали й були забиті тільки молоддю. Нагадую Вам, що квиток коштував в день двадцять п’ять копійок, ввечері – п’ятдесят копійок або сімдесят, коли появився широкоформатний кінотеатр. Всі кінотеатри в день були забиті перш за все студентською молоддю, яка тікала трохи з пар, хтось вільний був чи вчився в другу зміну. Тому кінотеатр був основним джерелом, де сприймали фільм. Фільми, в основному, були радянські, індійські й так далі. Американських чи з інших держав мало було, вони не витримували ідеологічної обробки.

 

‒ Чи існувала у Вас на факультеті художня самодіяльність?

 

‒ Без сумніву, ми співали в університетському хорі, танцювали. Студенти виставляли команди на різні КВК. В гуртожитках готувалися і на факультеті, в аудиторіях.

 

‒ Яку участь Ви у них брали?

 

‒ Деякий час (в мене, правда часу не було) я співав в університетському ансамблі. Це було дуже коротко, мене туди майбутня дружина затягнула.

 

‒ Які святкування в університеті Вам запам’яталися?

 

‒ Як правило, це були більшовицькі святкування, радянські. Як на мене, завжди сприймали посвячення в студенти. Це було свято дійсно щире, меншою мірою заідеологізоване, завжди запам’ятовувалося.

 

‒ Чи можете Ви щось розповісти про спортивне життя університету?

 

‒ Я спортом не займався, очевидно, через свій зір. Але в нас було достатньо багато хлопців, які займалися луком, кульовою стрільбою, плаванням. Наш факультет не пас задніх у питаннях спорту. Багато хлопців займалось важкою атлетикою, особливо ті, що приходили з армії. Вони були підготовлені хлопці. Або це були міські діти, які відвідували спортивні секції, і як студенти вносили свою лепту в спортивний розвиток факультету та університету.

 

‒ Чи пам’ятаєте, як відбувалася практика, особливо виїзна?

 

‒ Всі студенти любили виїзну практику. Як археологічну, так і педагогічну, так і музейну. У нас ще була така практика, як збирання хмелю. Цілий вересень студенти всіх факультетів, без винятку, їздили на сільськогосподарські роботи. Був мінус в тому, що не навчалися, але плюс був той, що з колгоспу, хмелю, картоплі (з Волині, України; їхали і в Росію, навіть в Тайгу їздили, правда, то більше з політехніки) верталися з’єднані, спаяні групи та факультети. Бо коли йде навчання, то довго знайомляться, а в польових умовах всі студенти перезнайомилися. Коли верталися в університет, вже всі знали, хто є хто, як помагати. Тобто, це вже був сформований студентський колектив на першому курсі. Тепер, на жаль, так не є, вони довго знайомляться. Крім того, народжувалося кохання. Хоч працювали, без сумніву, фізично, але було цікаво.

 

‒ А які ще існували громадські роботи, окрім роботи в колгоспах?

 

‒ Все, що треба було: прибирали парк Костюшка, прибирали університет, обов’язково, мили вікна (та і зараз прибирають, особливо після вступу), прибирали факультет. Тобто, де студентів мало, там студентів і кидали, де що горіло, дзвонили ‒ і студенти йшли допомагати. Це ‒ без сумніву.

 

‒ З якого року Ви почали викладати в університеті?

 

‒ В університеті працював погодинником шість років ‒ на кафедрі історії СРСР і на [кафедрі] історії середніх віків. Я вже точно не пам’ятаю, але це було, якщо я не помиляюся, десь на початку 1980-их років, можливо, в кінці 1970-их – початку 1980-их. Це десь до Горбачовської перебудови. Я працював погодинником. Моїм завкафедри був Кость Костьович Кондратюк, а потім професор Крикун.

 

‒ На яких посадах Ви викладали? 

 

‒ Я був асистентом. В мене немає наукового звання. Хоч вже пізніше я мав почесне звання заслужений вчитель України, мав чимало публікацій, але я був асистентом.

 

‒ Чи можлива була самореалізація людини й розвиток себе як особистості?

 

‒ Я дуже каюся, що пішов з університету, це пронесу все своє життя. Я надзвичайно любив і люблю студентів. Я знав, що здатний бути викладачем університету, бо реалізував себе в школі. Але в університеті, без сумніву, я б набагато більше зробив в питаннях науки. Без сумніву, захистив би одну і другу дисертації. Я чую, що зміг би це зробити. Але так склалося життєво, історично, що я змушений був піти з університету. Крім того, почав син підростати. Фактично, університет – це наш «сімейний університет», якщо так можна сказати. Там працювала моя дружина, працює донині мій син, і я погодинником працював.

 

‒ Що можете сказати про специфіку навчально-наукового процесу під час Вашого студентства?

 

‒ Наші викладачі, я ще раз кажу (були й партійці, чисто віддані Комуністичній партії, які нам вкладали в наші юні голови марксистсько-ленінську ідеологію, марксистсько-ленінську методологію), ті викладачі, які працювали (практично, їх вже сьогодні не залишилось, за винятком кількох чоловік, які ще молодими мене вчили), були нормальними людьми, старалися… Тобто, вони не йшли на загострення. Це були, як правило, галичани. І не тільки галичани. Щоб чисто щирої марксистсько-ленінської  методології… Були такі, без сумніву. Багато таких було. Але, в основному, викладачі нашого факультету старалися якось зрізати ті кути, ті брехливі кути радянської історії.

 

‒ Можливо, Вам запам’ятались якісь зміни у структурі факультету, університету?

 

‒ Як я був, то яскравих змін ще тоді не було. Не було тих кафедр, на яких Ви зараз вчитеся. Наприклад, кафедри етнології окремої не було. Були кафедра історії СРСР, потужна кафедра, кафедра нової та новітньої історії, кафедра стародавнього світу, кафедра історії України та кафедра південних і західних слов’ян. Все! Кафедри археології не було окремої. Ну і крім того, була тьма додаткових кафедр, які нас обробляли ідеологічно. Перш за все ‒ кафедра історії партії (все це діялось щосеместрово, пів семестру вчимо, дальше в кінці семестру ‒ екзамен). Кафедра марксистсько-ленінської філософії, кафедра наукового комунізму і кафедра атеїзму. Ось предмети й кафедри, які мали зробити з нас носіїв марксистсько-ленінської ідеології.

 

‒ А які були музеї й лабораторії на факультеті в той час?

 

‒ Ті, що і є. Наприклад, археологічна лабораторія була. Нумізматичний музей почав формуватися за моєї пам’яті. Музей університету вже почав формуватися на той час. Це те, що стосується історії. В нас на кафедрах було чимало цікавих речей, особливо книг. Не знаю, чи вони є зараз.

 

‒ Який був трудовий колектив в часи Вашого викладання в університеті?

 

‒ Коли я працював, молоді уже багато прийшло. Молодь завжди приносить якусь свіжість. Без сумніву (не буду називати імен), серед викладачів, ще раз Вам повторюю, було чимало носіїв російського шовінізму, комуністичної ідеології. Особливо приїжджі, які прибули сюди встановлювати радянську владу, з приходом других, як в нас в Галичині кажуть, москалів, в 1944-ому році. Але викладачі, які були розумні, прекрасно знали, як себе вести, були добрими фахівцями. Колектив був в цілому здоровий. Хоч, в основному, заправляли партійці. І навіть наші високоосвічені викладачі змушені були мовчати, бо інакше це було би позбавлення роботи або навіть відкриття кримінальної справи. Я Вам, як приклад, наведу професора Кравця, який змушений був покинути наш факультет під тиском всяких прокомуністичних елементів і тому подібне.

 

‒ Якими були стосунки з іншими працівниками безпосередньо у Вас?

 

‒ В мене були нормальні стосунки з усіма викладачами. Я – людина не конфліктна. По-перше, там працювало ще чимало моїх вчителів. Без сумніву, було приємно з ними працювати. Вони мені помагали. Наприклад, Степан Арсентійович [Макарчук] (багато допомагав мені в цілому), Кость Костьович Кондратюк (коли я прийшов, він був ще зовсім молода людина), Микола Євгенович Рожик, Мороховський, Мовчан Степан. Це були люди в молодому віці, але завжди старалися чимось поділитися, допомогти й так дальше. Тому мені було приємно з ними працювати. Ну, і багато інших, які працювали на факультеті молодими асистентами. Пізніше вони захистилися, стали доцентами, професорами. І була когорта таких поважних професорів: Гербільський, Бродський, Вейцківський, Кравець, знаменитий професор Кісь (це ‒ зі старої генерації професор, який вчив мене палеографію, ми кожне слово його ловили).

Вийти з режиму читання